Реферат: Розвиток швидкості у військовослужбовців
--PAGE_BREAK--продолжение
--PAGE_BREAK--2. Визначення кінцевої мети оволодіння вправою. Рівень вимог до оволодіння вправою встановлюється нормативами НФП; конкретними оперативними завданнями навчально-бойової діяльності; моделлю спортивної підготовленості воїнів. Рівню вимог оволодіння матеріалом повинна відповідати тривалість навчання та розвитку. Якщо часу відведено недостатньо, то міцність засвоєння – здатність відтворювати рухи, прийоми, дії у різних умовах — суттєво знижується. Тренування на етапі вдосконалення необхідно проводити у різний час доби та при різному функціональному стані військовослужбовців. Поступово вимоги необхідно наближувати до реальних бойових умов. Щоб досягнути необхідної фізичної і рухової готовності треба їх контролювати на всіх етапах фізичної підготовки.
3. Здійснення функції планування. Одна із найскладніших функцій, яка вимагає правильного розподілу навчального матеріалу у часі та послідовності – обрання оптимальної методики фізичної підготовки. Перед військовим педагогом ставиться завдання досягнути максимальної віддачі методів, засобів, етапності та видів контролю. Вміння планувати особливо важливе у військових умовах, оскільки прорахунки можуть привести до непередбачених наслідків. Причини, що суттєво ускладнюють роботу військового педагога, визначаються: неоднорідністю контингенту, з яким проводиться навчання; обмеженістю часу на підготовку і виправлення недоліків; відсутністю всіх необхідних умов для проведення занять; необхідністю враховувати вплив інших складових бойової підготовки на фізичні можливості військовослужбовців.
4. Забезпечення контролю за якістю оволодіння матеріалом. Контроль у навчанні необхідний для того, щоб визначити дійсний стан можливостей військовослужбовців. Встановлення відхилень реальних досягнень від запланованих результатів – мета контролю. Оцінка якості може проводитись за теоретичною, функціональною, руховою, психічною і тактичною підготовленістю підлеглих. Отримані результати порівнюються із розробленими нормативами, критеріями та іншими спеціальними показниками. З цією метою використовуються спортивно-педагогічна, медико-біологічна, психофізіологічна діагностика. Найбільшого поширення у практичній роботі набув спортивно-педагогічний напрямок тестування – перевірка і оцінювання готовності людини по результатах виконання фізичних вправ. Наприклад, достатньо точно можна прогнозувати досягнення в бігу на 100 м за часом пробігання зі старту 30 м, 50 м, бігу на 30 м “з ходу”, стрибках у довжину з місця, або потрійному стрибку. Для цього необхідно лише скористуватись спеціальними таблицями. В залежності від мети застосовують оперативний, етапний і підсумковий контроль. Якщо при оперативному контролі оцінюються певні складові тренування: силова, технічна, тактична майстерність, а етапний визначає рівень розвитку тренованості, то підсумковий контроль передбачає інтегральний підхід до оцінювання швидкості виконання професійно важливих вправ в умовах, максимально наближених до бойових. Підсумковий контроль характеризується кінцевим результатом фізичного вдосконалення – забезпеченням фізичної готовності військовослужбовців.
5. Проведення корекції навчального процесу. Внесення змін у навчання та вдосконалення – це вимушений процес виправлення допущених помилок, виявлених під час контролю. Встановлення відхилень реальних досягнень від необхідної моделі підготовленості – основна мета першої частини корекції навчального процесу. На другому етапі передбачається внесення необхідних доповнень та змін у планування. Для цього спочатку визначають основні причини, що викликали помилки, а потім використовують найбільш ефективні методи, засоби та умови їх усунення. Чим більше часу вимагається для оволодіння швидкісною вправою, тим суттєвіші зміни відбуваються у підготовленості військовослужбовців, тим вірогідність появи помилок збільшується. В умовах тривалої фізичної підготовки підвищується значення корекцій, так як передбачити все наперед у навчально-тренувальному процесі неможливо. Для того, щоб швидко усувати недоліки, необхідно проводити диференційовану та інтегральну оцінку підготовленості підлеглих. При диференційованому підході контролюється якась окрема складова, наприклад, технічна майстерність або розвиток окремих фізичних якостей; при інтегрованому підході – підбираються вправи та умови, які визначають підготовленість військовослужбовців у цілому. Незначна користь для вдосконалення навчального процесу буде, якщо він контролюється тільки по результатах виконання однієї вправи, яка передбачена для перевірки. При такому підході неможливо визначити сильні і слабкі місця підготовленості підлеглих, а значить і неможливо ефективно здійснювати управління фізичною підготовленістю військовослужбовців.
3.2 Принципи навчання вправам на швидкість
Оволодіння фізичними вправами відбувається швидше, а засвоєння краще, якщо у навчальному процесі керівник заняття дотримується основних теоретико-методичних положень виховання, навчання та фізичного розвитку військовослужбовців – принципів фізичної підготовки.
При навчанні необхідно керуватись дидактичними принципами, які в процесі їх реалізації забезпечують оволодіння фізичними вправами. Дидактичні принципи універсальні і мають місце як при вивченні теоретичних розділів, так і практичній підготовці підлеглих.
Принцип свідомої активності реалізується при визначенні кінцевої мети та чіткої постановки найближчих завдань на одне – два заняття. Цілеспрямованість формується постійним підкріпленням важливості оволодіння фізичною вправою. Високий рівень мотивації, зацікавленості, самостійності і творчості – необхідні умови дієвості принципу.
Принцип наочності досягається підвищенням концентрації уваги підлеглих на навчальних завданнях. На початкових етапах у вирішенні навчальних завдань провідну роль відіграє зоровий аналізатор. Поступово підключаються інші сенсорні механізми сприйняття рухів, які забезпечуються пропріоцептивним, слуховим, вестибулярним, тактильним аналізаторами.
Засвоєння нового та його закріплення ефективно відбувається при безпосередній демонстрації вправи. Краще щоб вправу показував сам військовий педагог. Це додає йому авторитету, а підлеглим – упевненості у власних силах, можливості виконати вправу в даних умовах. Наочність навчального матеріалу забезпечується на занятті цілісно і дискретно (по частинах). При навчанні вправам на швидкість спочатку формується цілісне уявлення, потім — окремих частин, і, на кінець, на етапі вдосконалення формується цілісне сприйняття на основі участі декількох аналізаторів. Стабільність, зручність, впевненість, відчуття зброї, води, доріжки, лижні – наслідки правильно створеної повноцінної наочності.
Принцип актуалізації означає тісний зв’язок з професією, умовами ведення бойових дій. Важливість принципу полягає в тому, що періодично змінюються концепції та погляди на значущість тих чи інших фізичних вправ у бойовій підготовці. Військовий педагог повинен найкраще моделювати у навчальному процесі труднощі, з якими доведеться зустрічатись при проведенні бойових операцій, та підкреслювати значення швидкісної підготовки в успішному їх подоланні.
Принцип системності представляє органічний взаємозв’язок між усіма частинами навчального процесу. Певна черговість в оволодінні теоретичними розділами, фізичними вправами або їх окремими складовими забезпечує руховий, функціональний, емоційний, психічний перенос – вплив раніше вивчених рухів, умов їх виконання на оволодіння наступними вправами. Перенос може бути позитивний, тоді процес навчання прискорюється, і негативний, коли відбувається його уповільнення. Він може бути повним або частковим – тільки за окремими складовими фізичної вправи.
Навчальний процес планується так, щоб позитивний перенос був добре вираженим, а негативний – зведений до мінімуму.
Принцип систематичності характеризується регулярністю і частотою занять, спрямованістю засобів, які застосовуються у занятті. Навчання вправам повинно проводитись не менше трьох разів на тиждень. В протилежному випадку відбувається його забування — до 50% пройденого матеріалу. Значення самопідготовки у систематичності — величезне, оскільки дає можливість зробити необхідні додаткові повторення і тим самим закріпити вправу. Важливим для реалізації принципу систематичності є частота використання засобів однакової спрямованості. Це дає можливість краще засвоїти вправу і досягнути конкретних суттєвих змін в організмі військовослужбовців.
Принцип послідовності включає: сприйняття матеріалу, його усвідомлення, практичне оволодіння і застосування у військово-професійній діяльності. В кожній частині є свої етапи, які визначають їх особливості. Наприклад, у практичне оволодіння входить: етап початкового розучування, етап поглибленого розучування, етап удосконалення. Навчання на кожному із вказаних етапів буде ефективним, якщо у правильній послідовності використовувати методи, засоби, умови. Вміти визначати фізичне навантаження в системі послідовних занять, а також планувати види та частоту проведення перевірок – важлива вимога успішного оволодіння вправами на швидкість.
Принцип міцності та ґрунтовності забезпечується педагогічно визначеним часом, необхідним для оволодіння вправою. Тривалість процесу навчання встановлюється за обґрунтованими нормами і залежить від вимог до глибини засвоєння матеріалу. Уявлення, знання, вміння, навички, творчість – рівні засвоєння вправи, досягнення яких передбачено вимогами директивних документів. Кожна із означених вимог до володіння навчальним матеріалом характеризує ґрунтовність підготовленості військовослужбовців і вимагає навчального часу у 3-5 разів більше, ніж попередній рівень засвоєння. Вправи на швидкість повинні вивчатись мінімум до рівня сформованої навички, оскільки виконавці повинні виконувати її за мінімальний час і не відволікатись на контролювання техніки рухів.
Принцип доступності реалізується з урахуванням вікових, статевих особливостей, фізичної та психічної підготовленості військовослужбовців; здатності їх до перенесення значного фізичного навантаження та швидкості відновлення працездатності. З віком швидкісні можливості людини погіршуються. Тому фізична працездатність військовослужбовців поступово знижується, що стає обмежуючим фактором їхньої професійної діяльності.
Принцип уніфікації та індивідуалізації передбачає два напрямки. Уніфікація навчання передбачає дотримування алгоритму оволодіння вправою і розвитку фізичних якостей за найбільш ефективною послідовністю розв’язання навчальних завдань. Для забезпечення уніфікованості навчання слід користуватись розробленими методиками оволодіння прийомами, діями, фізичними вправами, які подаються у спеціальній літературі.
Індивідуалізація навчання означає врахування особливостей підготовленості підлеглих. Наприклад, для швидкого виконання вправи необхідне не тільки досконале володіння технікою, але й попередній руховий досвід швидко виконувати будь-яку вправу. Оскільки рухова підготовленість підлеглих неоднакова, то результати навчання будуть різними. Ось чому для забезпечення індивідуального підходу військовий керівник повинен знати і вміти більше, ніж це передбачено вимогами уніфікованого навчання. У військовій практиці індивідуалізація навчання реалізується через індивідуальні завдання на самостійну підготовку підлеглих.
3.3 Методи навчання вправам на швидкість
В процесі оволодіння фізичними вправами принципи навчання знаходять реалізацію у методах, які забезпечують: засвоєння техніки фізичної вправи – раціональної та ефективної взаємодії зовнішніх і внутрішніх сил; формують необхідні знання; створюють методичні вміння та навички.
Методи навчання поділяються на вербальні (словесні), наочні та практичні.
Вербальний метод забезпечує передачу знань, керівництво руховою діяльністю, оцінювання якості виконання вправи. На основі цього методу здійснюється зв’язок усіх методів в єдине ціле – методику навчання фізичним вправам.
Передача та закріплення знань реалізується через розповідь, пояснення, бесіду.
Розповідь проводиться на самому початку навчання. Від керівника вимагається:
- чіткість і емоційність мови;
- правильний відбір навчальних питань для розкриття змісту матеріалу;
- обґрунтованість важливості мети навчання;
- доступність та термінологічна правильність подачі матеріалу.
Пояснення здійснюється безпосередньо перед практичним виконанням вправи. Військовий педагог повинен:
- сформулювати завдання і термінологічно правильно назвати вправу в цілому;
- лаконічно визначити місце і значення рухів, що будуть вивчатися на занятті;
- застосовувати образність порівнянь на рівні рухового досвіду підлеглих;
- вказати складні моменти, які ймовірно можуть виникнути при розучуванні вправи;
- передбачити використання всіх засобів, які допоможуть запобігти виникненню типових помилок.
Бесіда планується після засвоєння матеріалу. Готуючись до бесіди керівник заняття:
- визначає найбільш важливі питання для обговорення;
- розробляє вимоги і питання до самопідготовки військовослужбовців;
- передбачає використати в якості прикладів конкретні ситуації, що мали місце при навчанні даного контингенту;
- узагальнює результати навчання в цілому;
- оцінює успішність навчання;
- враховує результати при наступному плануванні процесу навчання.
Керівництво руховою діяльністю включає навчальні завдання, накази, вказівки, інструктаж.
Навчальні завдання формулюються в конспекті заняття і обов’язково повідомляються підлеглим на початку роботи. Доведення їх до відома сприяє: свідомій активності, мобілізаційній готовності, підвищенню дисциплінованості та організованості підлеглих.
Наказ забезпечує обов’язковість, своєчасність і точність виконання завдання. Чіткість, беззаперечність, змістовність наказу сприяє організованому, методично грамотному управлінню підлеглими.
Вказівка характеризується лаконізмом подачі. Вона має методичну спрямованість. Вказівками користуються для того, щоб виправляти помилки в процесі виконання фізичної вправи. При виконанні вправ на швидкість використання вказівок малоефективне, оскільки людина практично не в смозі їх виконати
Інструктаж проводиться на початку занять або безпосередньо перед засвоєнням вправи. Інструктаж періодично доповнюється конкретними вимогами, яких необхідно дотримуватись при черговому виконанні. В інструктажі може вказуватись послідовність дій, прийомів, вимоги, за якими проводиться оцінювання, вимоги до самостраховки і страховки, правила техніки безпеки.
продолжение
--PAGE_BREAK--
продолжение
--PAGE_BREAK--У вправах на швидкість фізичне навантаження може збільшуватись різними способами. Найбільш оптимальним є хвилеподібний варіант, який найкраще всього відповідає характеру функціонального пристосування людини. В цьому варіанті поряд із режимами, що розвивають швидкісні можливості людини, плануються навантаження, які сприяють відновленню або підтримці досягнутого рівня тренованості. Внаслідок такого розподілу фізичного навантаження, на одному тижні поєднується різна за впливом тренувальна робота. Розрізняють хвилеподібні зміни фізичного навантаження за показниками обсягу, інтенсивності та спрямованості виконаної роботи. Крім того, на кожний четвертий тиждень передбачається суттєве зниження роботи за всіма показниками фізичного навантаження, що активізує процеси відновлення і досягнення більш високої працездатності.
До різновидів хвилеподібної динаміки слід віднести варіативний варіант, який застосовується для підготовлених військовослужбовців. Планування варіативної зміни фізичного навантаження, яке може передбачати декілька занять з максимальними показниками без відпочинку між ними, дає найкращі результати при індивідуальному плануванні. У різних військовослужбовців планування може суттєво відрізнятись. Наприклад, у представників екстравертивного і інтровертивного типів нервової системи воно є протилежним за інтенсивністю тренувальної роботи і кількістю днів відпочинку.
Фізичне навантаження при розвитку швидкості може підвищуватись сходинками. Варіант сходинками передбачає збільшення фізичного навантаження через певну кількість занять. На цих заняттях планується поглиблена робота над закріпленням техніки рухів. Такий варіант швидкісної підготовки застосовується у вправах, що вимагають певного часу на засвоєння і закріплення складної техніки, наприклад, при виконанні прийомів рукопашного бою. При збільшенні навантаження сходинками обсяг роботи нарощується значно повільніше, ніж у хвилеподібному варіанті. Це визначається необхідністю закріплення техніки виконання вправи, що досягається при стабілізації фізичного навантаження на деякий час.
Нарощування фізичного навантаження може відбуватись прямолінійно Прямолінійно-висхідний варіант передбачає на кожному наступному занятті більше фізичне навантаження, ніж попереднє. Така динаміка викликає “ударний” характер змін в організмі військовослужбовців і супроводжується значним, але в той же час короткочасним, ефектом. Високі вимоги до мобілізації резервних можливостей людини у наступному викликають швидше зниження результатів до вихідного, а у новачків — навіть їх погіршення. Ударний варіант підвищення швидкісних можливостей використовується тільки в окремих випадках і тільки тими особами, які мають відмінну техніку, достатню базову фізичну підготовленість і тривалий час регулярної спеціальної підготовки. Систематичне застосування ударного варіанту може привести до погіршення стану здоров’я і до стійкого негативного ставлення військовослужбовців до фізичної підготовки.
Принцип чергування фізичного навантаження і відпочинку. Чергування навантаження і відпочинку при розвитку фізичних якостей необхідно для розвитку тренованості. Тривалість відпочинку, як і навантаження, визначає направленість функціональних змін. Тренованість покращується на певних фазах процесів відновлення. Швидкість відновлення залежить від особливостей фізичного навантаження: короткочасна та інтенсивна робота супроводжується швидким відновленням; тривала робота викликає уповільнене відновлення працездатності військовослужбовців.
У методичній літературі показники фізичного навантаження, що необхідні для розвитку швидкості, добре розроблені за обсягом, інтенсивністю та тривалістю роботи. Стосовно відпочинку таких рекомендацій не існує. Для більшості випадків тривалість відпочинку встановлюється на рівні суб’єктивної готовності, що явно ускладнює роботу з основним контингентом військовослужбовців. Визначення суб’єктивної готовності вимагає певного досвіду тренувальної роботи. Основною вимогою до визначення тривалості відпочинку при повторенні вправи на одному занятті чи проведенні наступного є тренування в момент досягнення фази суперкомпенсації. У цій фазі працездатність підвищується і стає більшою за вихідний рівень. У випадках, коли при виконанні вправи на швидкість бере участь значна кількість м’язів, за орієнтир тривалості відпочинку рекомендується брати показники частоти серцевих скорочень (ЧСС). Для розвитку максимальної швидкості у бігу, ЧСС перед наступним повторенням вправи повинна бути в межах 100-110 уд/хв.
При розвитку швидкісної витривалості у навчально-тренувальному процесі застосовують коротші інтервали відпочинку, ніж при розвитку максимальної швидкості. На занятті відпочинок між повтореннями вправи достатньо точно визначається за ЧСС. Виконувати вправу необхідно починати при ЧСС 120-130 уд/хв.
Тривалість відпочинку у швидкісній підготовці залежить від багатьох причин:
1) рівня фізичної підготовленості військовослужбовців;
2) техніки оволодіння вправою на швидкість;
3) частоти застосування даної вправи на практичних заняттях;
4) стану стомлення та мотивації військовослужбовців;
5) погодних умов при проведенні занять.
Принцип скерованості на максимально високі досягнення. Визначається метою фізичного вдосконалення людини. Установка на максимально кращі результати вимагає відповідального ставлення до використання як загально-фізичних засобів, так і засобів спеціалізованого розвитку швидкісних можливостей. Цей принцип є домінуючим при реалізації спортивного напрямку тренування, а особливо у військово-прикладній фізичній підготовці, яка передбачає підвищення швидкості рухів професійного характеру. У цьому сенсі фізична підготовка є частиною бойової підготовки.
Єдність загальної і спеціальної фізичної підготовки. Принцип вимагає всебічного розвитку військовослужбовців, застосування у фізичній підготовці широкого арсеналу засобів фізичного вдосконалення, дотримання оптимального співвідношення вправ загального і спеціалізованого впливу на людину. У військовослужбовців фізична підготовка повинна складатись на 80% із засобів загального розвитку і 20% з тих, що забезпечують спеціалізований розвиток швидкості. Без достатньої загальної фізичної бази неможливо досягнути стійких змін у професійній підготовленості військовослужбовців. До базової підготовки, в першу чергу, слід віднести вправи, що укріплюють здоров’я, забезпечують підвищення загальної (функціональної) витривалості, скорочують відновлення організму та вправи на силу, спритність і гнучкість, які забезпечують можливість виконання різноманітних рухів на швидкість.
Принцип циклічності. Характеризується необхідністю повторення завдань однакової спрямованості протягом певного періоду часу. Основні положення принципу циклічності визначаються наступним:
- закономірностями ставлення спортивної форми, в якій розрізняють три частини: набуття, утримання і тимчасову втрату тренованості;
- закономірностями адаптації організму до фізичного навантаження. Пристосування військовослужбовців вимагає певного часу для отримання найбільших функціональних зрушень у підготовленості;
- закономірностями втоми та відновлення людини після фізичного навантаження.
У відповідності до процесів, які складають основу означених закономірностей, розрізняють:
макроцикли (періоди підготовки) – тривалістю півроку або 1 рік;
мезоцикли (етапи підготовки) – охоплюють 1-2 місяці;
мікроцикли – представляють 2-14 днів.
Найкоротшими за часом є мікроцикли. Найбільш розповсюдженими є семиденні (тижневі) мікроцикли. В залежності від завдань розрізняють: втягуючі, об’ємні (формуючі, ударні), інтенсивні, змагальні, відновлюючі мікроцикли. Послідовність їх застосування у більшості випадків має вказаний порядок. В залежності від величини навантаження, його спрямованості, характеру тривалості відпочинку, мікроцикли можуть забезпечувати різні періоди та етапи підготовки військовослужбовців. Відновлення працездатності після виконаної роботи швидкісного характеру може бути схематично поділено на 4 зони:
1. Велике навантаження (80-100%) викликає найбільшу втому. Працездатність відновлюється через 4 дні.
2. Значне навантаження (60-75%). Тривалість відновлення — 24 години.
3. Середнє навантаження (40-60%). Організм відновлюється через 10-12 годин.
4. Мале навантаження (15-40%). Відновлення настає через декілька хвилин або годин.
Для підвищення швидкісних можливостей фізичне навантаження повинно бути великим або значним (60-100%). В протилежному випадку фаза суперкомпенсації не досягається і результат не покращується. Зону середніх навантажень використовують для підтримки досягнутого рівня; зону малих – для прискорення процесів відновлення.
Тривалість відпочинку при великих навантаженнях найбільша. Планувати таке навантаження можна не частіше одного разу на 4 дні. Значні навантаження можна використовувати два рази на тиждень. Якщо порівнювати обсяги тренувальної роботи при максимальних і значних навантаженнях, то перевага буде на боці занять, на яких виконується робота обсягом 60-75%, яка максимально можлива для даної групи військовослужбовців.
При плануванні навантаження у мікроциклах слід враховувати наступні фактори:
1. Вправи, які раніше виконувались, дають більш швидке відновлення військовослужбовців.
2. Підготовлені військовослужбовці швидше відновлюються, ніж новачки.
3. Поєднання засобів різної спрямованості значно вповільнює відновлення працездатності.
Якщо, наприклад, в одному занятті провести вправи швидкісно-силові і швидкісної спрямованості обсягом 30-35% (мале навантаження), то відновлення відбудеться не через декілька годин, а через 1-1,5 доби, як після значного навантаження.
Мезоцикл – це етап тренувального процесу, який складається із мікроциклів однакової спрямо²耀ності. Найбільш популярними є 3-4 мікроциклові мезоцикли. Мезоцикл органічно поєднує методи і засоби підготовки, що забезпечує розвиток тренованості і становлення спортивної форми. Розрізняють наступні мезоцикли.
Втягуючий мезоцикл. Складається з 2-3 втягуючих мікроциклів. Планується навантаження 25-40% від максимуму. Мета втягуючого мезоциклу – підготовка військовослужбовців до значної тренувальної роботи.
Базовий мезоцикл – 6-8 мікроциклів. Для розвитку фізичних якостей необхідно не менше 6 тижнів для досягнення максимальних тренувальних зрушень. Після 3-х тижнів фізичної підготовки з максимальним обсягом, але не граничною інтенсивністю, передбачається активний відпочинок — відновлювальний мікроцикл. Основним завданням відновлювального мікроциклу є реалізація накопиченого тренувального кумулятивного ефекту і забезпечення адаптації організму до виконаної роботи. Без такого планування результати фізичної підготовки погіршуються.
Інтенсивний мезоцикл може об’єднувати до 4 мікроциклів. Він вимагає поступового збільшення швидкості виконання рухів. У інтенсивному мезоциклі відбувається зниження обсягів тренувальної роботи до підтримуючих режимів – зони середніх навантажень. Останній четвертий мікроцикл планується як відновлювальний.
Змагальний мезоцикл складається із підвідного, змагального та відновлювального мікроциклів. Час утримання спортивної форми – оптимального поєднання всіх видів готовності людини – залежить від особливостей тренування. При інтенсивній і скороченій фізичній підготовці спортивна форма зберігається нетривалий час; при поступовій і ґрунтовній високі результати можуть показуватись протягом декількох місяців. Слід пам’ятати, що найкращих результатів військовослужбовці досягають тільки на 4-6 контрольно-перевірочному занятті. На цей момент повинна припадати підсумкова перевірочна атестація.
Особливої уваги потребує безпосередня підготовка до змагань. Незважаючи на те, що у більшості випадків підведення до змагань (контрольних перевірок) – процес достатньо індивідуальний, можна виділити загальні риси планування:
1. Зниження обсягу тренувальної роботи до 50-60% від максимуму.
2. Виконання вправ із змагальною інтенсивністю.
3. Вдосконалення технічної майстерності проводять у цілісному варіанті швидкісної вправи.
4. Передбачаються додаткові дні відпочинку.
5. Роботу з максимальним навантаженням планують на початок мікроциклу, але не пізніше, ніж за 4 дні до контрольного старту.
6. Оволодіння новими вправами, елементами, рухами на цей період не планують.
7. Тренування проводять із урахуванням можливого часу проведення виступу на змаганнях (перевірки, екзамену).
8. Більше уваги звертають на швидкість виконання, а не на техніку рухів.
Макроцикл. Включає в себе різні мезоцикли у послідовності, що відповідають динаміці розвитку спортивної форми. Перша фаза макроциклу – набуття спортивної форми – відповідає підготовчому періоду; друга фаза – збереження спортивної форми – змагальному періоду підготовки; третя фаза – тимчасової втрати спортивної форми – перехідному періоду. До підготовчого періоду входять: підвідний, об’ємний, інтенсивний мезоцикли. Змагальний період складається із змагального мікроциклу і відновлювального мікроциклу. У змагальному мікроциклі виділяють етап підвідних змагань (підготовки до перевірки) і етап основних змагань (проведення перевірки). Відновлювальні мікроцикли необхідні для активного відпочинку військовослужбовців після максимальних фізичних і психічних навантажень.
Принцип вікової відповідності. Він зобов’язує поступові зміни домінуючої скерованості фізичної підготовки в залежності від віку військовослужбовців. Особливо принцип вікової відповідності важливий для офіцерських кадрів. До найважливіших положень принципу відносять такі критерії:
- з віком засоби загальної фізичної підготовки поступово знижують свою ефективність при розвитку швидкісних можливостей людини;
- адаптація до фізичного навантаження людей з віком поступово погіршується;
- з віком питома вага вправ на швидкість у фізичній підготовці поступово зменшується;
- рівень швидкісних можливостей людини з віком знижується.
продолжение
--PAGE_BREAK--
продолжение
--PAGE_BREAK--Примусові умови сприяють збільшенню максимальних показників швидкості або вдосконаленню окремих частин техніки рухів. Біг з гори під ухил 2-3°підвищує максимальну швидкість. Час виконання вправи повинен відповідати необхідному для досягнення поставленого завдання. Біг угору під кутом 10-20о і більше дає можливість оволодіти правильною технікою стартового розгону краще за всі інші вправи. У примусових умовах одночасно із швидкісними показниками покращуються інші фізичні якості, які забезпечують результат.
Звичайні умови характеризуються частковістю моделювання вимог, які пред’являються до оволодіння фізичною вправою. Звичайні умови – це полегшені вимоги, які мають місце при проведенні більшості практичних занять. Основною особливістю звичайних умов є поступовість підвищення їх складності до рівня фактичного виконання вправи.
Змагальні умови необхідні для встановлення справжньої підготовленості військовослужбовців. Особливо це важливо для розвитку швидкісних можливостей, які суттєво залежать від стану нервово-м’язової системи. Змагальні умови поступово формують у військовослужбовців уміння швидко мобілізуватись, утворюють стійкість до зовнішніх несприятливих факторів (відволікаюча поведінка і протидія суперників, ставлення глядачів). В них поступово формується здатність приймати правильні рішення, спочатку в умовах напруженої спортивної боротьби, а потім і у навчально-бойовій діяльності, наприклад, при імітації шумів реального бою, в стані максимального психічного і фізичного напруження.
Більшість військовослужбовців у змагальних умовах здатні показати кращий результат, ніж на звичайних тренувальних заняттях. Змагальні умови необхідно періодично застосовувати з метою:
- стимулювання контролю за рухами;
- підвищення емоційності занять;
- додаткового підвищення працездатності військовослужбовців;
- зменшення емоційної напруженості виконавців до рівня “бойової готовності”.
Ускладнені умови необхідні для забезпечення потрібного запасу міцності всіх показників фізичної і технічної майстерності військовослужбовців. Фактично швидкісна підготовка повинна орієнтуватись на вимоги військово-професійної діяльності. Ускладнені умови повинні моделювати їх у навчальному процесі. Важливою вимогою прикладної спрямованості вправ на швидкість є розроблення програмно-нормативної бази, яка поступово здійснює перехід від спортивної до військової підготовки. У розвитку швидкісних якостей це досягається:
- використанням додаткових обтяжень (манжетів, поясів, жилетів, макетів та реальної зброї);
- виконанням вправи в умовах фізичної втоми та після добових нарядів;
- проведенням підготовки у незвичний час (зранку, ввечері), на різному покритті, у різних погодних умовах.
Ускладненість умов вимагає постійного послідовного пристосування військовослужбовців до підвищених вимог. Основою поступової адаптації до військової діяльності повинна стати об’єктивність оцінювання на всіх етапах фізичної підготовки військовослужбовців.
Варіативні умови сприяють пошуку найбільш ефективного виконання швидкісної вправи з максимальним використанням індивідуальних можливостей підготовленості військовослужбовців. Варіативність означає комплексне застосування полегшених, примусових, звичайних, змагальних та ускладнених умов. Варіативність передбачає змінність умов виконання вправ у різних комбінаціях і різній послідовності. Варіативні умови застосовуються на етапі вдосконалення. Вони найкраще забезпечують адаптацію військовослужбовців до професійної діяльності.
4.5 Взаємозв’язок швидкості з іншими фізичними якостями
Фізичні якості, незважаючи на принципову різницю у механізмах їх забезпечення, при розвитку швидкості взаємодіють між собою. Цей процес може бути як позитивним, так і негативним. Позитивна взаємодія характеризується підвищенням швидкості рухів при покращанні показників іншої фізичної якості. Негативний вплив виявляється у зниженні швидкості при підвищенні рівня іншої фізичної якості. Несприятливий вплив тим сильніший, чим вища фізична підготовленість людини. Така закономірність має місце у спортивній орієнтації військовослужбовців. Наприклад, вона може спостерігатись при взаємодії загальної витривалості і максимальної швидкості. Надмірна увага до розвитку максимальної сили також приводить до зниження не тільки швидкісних можливостей, але і інших фізичних якостей. Ось чому при необхідності досягнути високих показників виконання вправи прийнято виділяти провідний характер тієї чи іншої фізичної якості. Тоді іншим фізичним якостям відводиться допоміжна роль. Рівень розвитку таких фізичних якостей повинен бути оптимальним, а не максимальним.
Для швидкого виконання вправи військовослужбовці повинні мати певний рівень розвитку загальної витривалості, максимальної сили, спритності, гнучкості. Якщо для цих якостей бажаний рівень досягнутий попередньою підготовкою, то надалі розвиток швидкості відбувається ефективно. При відсутності такої фізичної підготовленості витрачаються додаткові зусилля на її досягнення, що зменшує час на розвиток власне швидкісних можливостей військовослужбовців.
Вимоги до фізичних якостей військовослужбовців обумовлюється НФП. Вони розраховані на досягнення конкретних результатів у вправах на силу, швидкість, витривалість, спритність. Іншими словами, вимоги передбачають всебічність фізичного розвитку, а не поглиблене спеціалізоване тренування в окремій вправі. За таких умов необхідних результатів у швидкісних вправах повинні досягати військовослужбовці у нетривалому спеціалізованому тренуванні. Розвиток інших фізичних якостей повинен сприяти успішному виконанню нормативів на швидкість. Щоб вправи іншого спрямування сприяли підвищенню швидкісних можливостей військовослужбовців, необхідно враховувати в них відповідність вияву сили, витривалості, гнучкості, спритності, специфіки вимог вправи на швидкість.
Зазвичай, коли від людини вимагається швидкість рухів, то їй необхідно подолати як зовнішній опір, наприклад, масу або інерцію власного тіла, так і внутрішній опір, що виникає внаслідок протидії м’язів-антагоністів, зв’язок, сухожиль. Без вияву певної м’язової сили не можна виконати жодну вправу. Внутрішній опір особливо є значним у новачків. Він обумовлюється невиправдано значною фіксацією частин тіла, активністю неробочих м’язів, недосконалістю механізмів, що використовують сили інерції, реактивні та інші сили, які особливо значні у вправах на швидкість. Техніка таких військовослужбовців характеризується відсутністю зовнішньої легкості та плавності, зайвим напруженням та скутістю у рухах.
Зв’язок між силою і швидкістю рухів, які виконуються з різним зовнішнім опором, має характеристику гіперболи, на одному кінці якої знаходиться показник максимальної сили, а на другому — максимальної швидкості. Більшість військово-прикладних вправ знаходиться у проміжку між цими крайніми точками кривої, тобто їх слід віднести до вправ швидкісно-силового характеру. На такі вправи позитивний вплив має підвищення як максимальної сили, так і максимальної швидкості. Особливостями цього впливу є те, що вправи, які розташовані ближче до того чи іншого краю, більше залежать від рівня розвитку тієї чи іншої фізичної якості. У зоні значного опору підвищення максимальної сили викликає збільшення швидкості рухів. Якщо опір незначний, то збільшення сили практично не впливає на швидкість. Навпаки, підвищення рівня максимальної швидкості викликає збільшення швидкісних можливостей тільки в зоні незначного опору і практично не відбивається на швидкості рухів, якщо опір достатньо значний. За умови підвищення максимальних величин швидкості і сили з’являється можливість збільшити швидкість у всьому діапазоні опору, який утворюється зовнішніми і внутрішніми силами. Із цього видно, що досягнути збільшення швидкості у будь-якому русі можна в принципі двома шляхами:
- за рахунок підвищення максимальної швидкості;
- за рахунок підвищення максимальної сили.
Максимальна швидкість рухів є наслідком поєднання швидкості і сили людини. Якщо сила при виконанні вправи не більша 20% від максимальної для виконавця, то вправа відноситься до швидкісної групи. За умови її вияву на рівні 20-70% від максимально можливої, результат виконання вправи залежить від стартової сили. Така вправа віднесена до групи швидкісно-силових рухів. При показниках, більших за 70% максимальної сили, швидкість виконання визначається вибуховою силою. Беручи до уваги ці теоретичні положення, кількість швидкісних вправ для військовослужбовців значно обмежується. Класична вправа – біг на 100 м – відноситься до швидкісно-силової групи. Час подолання цієї дистанції буде залежати як від швидкісних можливостей, так і розвитку сили військовослужбовців. Перехід бігу на 100 м до групи швидкісних вправ відбувається поступово – одночасно із підвищенням силових можливостей людини. Взагалі елітні спринтери більше подібні на представників атлетичних видів спорту, ніж на своїх найближчих колег — бігунів на середні дистанції. Так, загальновідомий спринтер Бен Джонсон (Канада) присідав зі штангою вагою 270 кг. Ось чому силова підготовка займає одне із провідних місць у тренуванні бігунів на короткі дистанції.
Практика засвідчує, що досягнути суттєвого підвищення рівня максимальної швидкості надзвичайно важко не тільки у військових умовах, але й в умовах підготовки кваліфікованих спортсменів. Завдання підвищення силових можливостей вирішується набагато простіше. Тому для підвищення швидкості широко використовуються силові вправи. Їх ефективність тим вища, чим більший опір необхідно долати під час руху. У процесі силової підготовки необхідно вирішувати проблему, яка пов’язана з відповідністю силових вправ специфіки швидкісних рухів. Ця специфіка залежить від особливостей техніки вправи та умов її виконання. Якщо керуватись тим, що з підвищенням результату виконання вправи технічна майстерність також покращується, то силова підготовка повинна набувати більшої специфічності. Для такої категорії військовослужбовців зменшується питома вага базового силового тренування і збільшується частка спеціальної силової підготовки. Силові вправи позитивно впливають на швидкість лише тоді, коли сила підвищується в тому русі, в якому є необхідність показати найвищу швидкість. Спільною характеристикою придатності таких вправ є потужність рухів, яка характеризується певним співвідношенням вияву сили і швидкості. Встановлено, що найбільшої потужності можна досягнути у вправах, коли швидкість руху складає дві третини, а обтяження приблизно половину максимальних можливостей для даної людини.
Для більшості швидкісних вправ НФП достатнім є рівень, який обмежується базовою або загальною силовою підготовкою. При сприятливих умовах загальний рівень розвитку сили надає можливості виконати розрядні нормативи у швидкісних вправах військово-спортивної класифікації.
Вплив загальної витривалості на рівень розвитку максимальної швидкості військовослужбовців має аналогічні закономірності, що і взаємодія максимальної швидкості і максимальної сили. На високих рівнях майстерності швидкість і витривалість виступають як дві якості, які неможливо поєднати без втрат. Наприклад, при підготовці багатоборців Військово-спортивного комплексу негативний вплив швидкості і витривалості відмічається починаючи з результатів 12,2 с у бігу на 100 метрів і 9.55,0 с у бігу на 3000 м (форма виконання вправ – спортивна). До цього моменту зв’язок між вправами позитивний. Він означає, що підвищення результату у бігу на 3000 м супроводжується покращенням часу бігу на 100 м. Це обумовлено наявністю, по-перше, спільних механізмів виконання бігових рухів, а, по-друге, загальними вимогами до функціональної підготовленості — необхідністю забезпечення спеціальної витривалості, що, як відомо, розвивається на базі загальної працездатності військовослужбовців.
Питання самоконтролю
1. Дайте характеристику принципу систематичності у фізичній підготовці.
2. Доведіть важливість принципу динамічності для підвищення фізичного вдосконалення військовослужбовців.
3. Розкрийте принцип чергування фізичного навантаження і відпочинку.
4. Обґрунтуйте необхідність принципів скерованості на максимальні досягнення, єдності загальної і спеціальної фізичної підготовки для підвищення швидкості рухів.
5. Дайте характеристику принципам циклічності та вікової відповідності у фізичній підготовці.
6. Назвіть і розкрийте зміст методів суворо регламентованої вправи у швидкісній підготовці військовослужбовців.
7. Поясніть значення ігрового і змагального методів для розвитку швидкості рухів.
8. Розкрийте зміст класифікацій основних засобів розвитку швидкості. Поясніть їх зв’язок із військово-професійною діяльністю.
9. Перерахуйте та обґрунтуйте значення різних умов тренування у підвищенні швидкості військовослужбовців.
10. Доведіть необхідність всебічного фізичного розвитку військовослужбовців для досягнення високої швидкості рухів.
Розділ 5
Методика тренування у вправах на швидкість
5.1 Диференційований підхід до розвитку комплексних форм швидкості
Диференційований підхід у тренуванні означає вибірковість впливу на швидкісні можливості людини. Такий підхід значно скорочує час на фізичне вдосконалення, але вимагає ретельного відбору методів, засобів та умов фізичної підготовки. В цьому сенсі можна говорити про складові швидкісних можливостей виконання прийомів рукопашного бою, нанесення ударів у боксі, швидкості бігу зі старту. Для досягнення високих показників швидкості необхідно максимально врахувати специфіку їх поєднання. Вибірковість впливу на складові швидкості дозволяє підвищити ефективність їх у цілісній вправі. Фізична підготовка повинна охоплювати всі напрямки розвитку швидкості.
У встановленні можливих методичних підходів до розвитку комплексних форм швидкості домінуючою є думка про попереднє забезпечення вимог, необхідних для підвищення швидкості рухів взагалі, а далі – врахування військової специфіки їх застосування. Диференційований підхід до розвитку комплексних форм швидкості військовослужбовців являє один із можливих шляхів розв’язання цієї проблеми. Основною вимогою підходу є вибірковість впливу на елементарні форми швидкості. Диференційований підхід означає також можливість окремо вдосконалювати складові, з яких елементарні форми швидкості створені. Частіше всього окремо підвищують можливості перцептивного (чутливого) та моторного (рухового) компонентів.
За умови циклічності вправи підлягають окремому тренуванню фаза збільшення швидкості, фаза підтримки швидкості на максимальному рівні та фаза поступового зниження максимальної швидкості, що настає внаслідок утоми. Необхідність застосування диференційованого підходу продиктована об’єктивними чинниками, передусім, відносною незалежністю означень елементарних форм та складових швидкості.
При застосуванні у фізичній підготовці диференційованого підходу виникають питання: які складові, у якій послідовності і до якого рівня необхідно на них впливати, щоб досягнути запланованої швидкості. В залежності від варіантів поєднання елементарних форм швидкості та їх взаємодії із іншими фізичними якостями, простежується різна успішність процесу швидкісної підготовки. Наприклад, у структурі швидкісної підготовки бігу на 100 м провідне місце займає максимальна швидкість, на другій позиції знаходяться показники швидкісної витривалості, а на третій – стартового розгону. У такій послідовності планується проведення тренування. Це стратегічний напрямок ефективної підготовки у бігу на 100 м.
продолжение
--PAGE_BREAK--Для визначення рівня розвитку провідних швидкісних якостей необхідно орієнтуватись на їх модельні показники, які можна знайти у спеціальній методичній літературі. Порівняння реальних результатів підготовленості з модельними вимогами дає можливість встановити сильні і слабкі місця розвитку швидкості як всієї групи військовослужбовців, так і конкретної особи. Такий підхід дозволяє обрати правильну тактику підготовки – зосередити увагу на конкретних недоліках підготовленості.
При необхідності покращання швидкості простої рухової реакції можна скористатись підходами, що подані на прикладі фізичного навантаження у повторному і сенсорному методах тренування (табл. 4).
Вправи для покращання швидкості простої рухової реакції військовослужбовців повинні бути специфічними. Якщо необхідно швидко реагувати рукою, то підбираються вправи для рук, якщо ногою, то для ніг. Інтервали відпочинку
Таблиця 4
Методи
розвитку
ЧРР
Складові фізичного навантаження
Швидкість реакції, %.
Кількість повторів, разів
Відпочинок між повторами, с
Кількість серій, разів
Відпочинок між серіями, хв
Повторний
95-100
15-20
15-60
2-3
2-3
Сенсорний
50-100
15-20
15-60
2-3
5-6
Розвиток швидкості простої рухової реакції військовослужбовців між подачею сигналів забезпечують повну психічну концентрацію виконавців. Спочатку рухи людини повинні бути координаційно простими, щоб увага зосереджувалась на швидкості, а не на техніці дій. Якщо заняття проводяться на спеціальному пристрої для фіксації часу рухової реакції, то інтервали відпочинку між сигналами при вправах, у яких беруть участь до 1/3 м’язів, встановлюється 15 с; при реагуванні, яке вимагає участі 2/3 м’язів – 30 с; у вправах, що охоплюють більшу кількість м’язів, ніж 2/3 – 45-60 с.
При застосуванні повторного методу швидкість реагування максимальна – 100%. В процесі багаторазових повторів допускається зниження швидкості рухової реакції не більше ніж на 5%.
Сенсорний метод покращання часу рухової реакції людини має місце у підготовці кваліфікованих військовослужбовців при виконанні професійних завдань, які достатньо точно визначають час дії. Метод спирається на здатність людини розрізняти мікроінтервали часу. Першим цю методику запропонував С.Г. Геллерштейн. Тренована людина може відтворювати рухи з точністю 0,01 с і навіть краще. Для оволодіння сенсорним методом необхідно пройти три етапи підготовки, які вимагають вміння:
1. Точно оцінювати час виконання вправи на результат.
2. Визначати час вправи, яка виконується із різною швидкістю.
3. Виконувати вправу із заданою швидкістю.
Проста рухова реакція людини складається з прихованого періоду — перцептивного компоненту, коли відбувається передача нервових імпульсів для активного сприйняття інформації, і моторного компоненту, в якому під дією нервових імпульсів відбувається скорочення м’язів, що виконують рух. Між швидкістю дії перцептивного і моторного компонентів часу простої рухової реакції не існує зв’язку. Отже, тренування повинно передбачати також можливість диференційованого впливу на складові простої рухової реакції (табл. 5).
Таблиця 5
Схема диференційованого покращання часу простої рухової реакції людини
Час простої рухової реакції людини
Диференційований підхід
Перцептивний компонент
Моторний компонент
Подача сигналів через різні проміжки часу
Самостійне швидке виконання вправи
Подача сигналів різної сили через однакові проміжки часу
Виконання вправи з різних вихідних положень
Подача сигналів різної сили через різні проміжки часу
Використання обтяження 10-60% від максимального
Застосування збиваючих звукових та інших сигналів
Застосування різних умов виконання вправи
Виконання вправи у різному психічному і фізичному стані
Використання різних рухових установок
Якщо дотримуватись вказаної схеми на практиці, то з’явиться можливість урізноманітнити процес тренування додатковими засобами, методами та педагогічними прийомами. Розглянемо на прикладі вдосконалення ЧСС у бігу на 100 м (табл. 6).
Підвищувати швидкість реагування підлеглих на основі диференційованої методики можна різним шляхом. Звичайно, можливості диференційованого підходу до покращання ЧРР людини не обмежуються розглянутими вимогами та умовами. Практична робота завжди залишає можливості до творчого підходу. Без сумніву, можна сказати одне: диференційоване вдосконалення значно розширює можливості фізичної підготовки.
Таблиця 6
Схема диференційованого покращання часу простої рухової реакції військовослужбовців у бігу на 100 м
Час рухової реакції у бігу на 100 м Перцептивний компонент
Моторний компонент
Подача виконавчих сигналів різної сили
Виконання стартів з різних вихідних положень
З командою “Увага”
Без команди “Увага”
Статичне положення
Динамічне положення
Тихі
Звичайні
Голосні
Зручні
Незвичні
Незвичні
Зміна тривалості пауз між командами
Один із
варіантів старту
Різні
положення
Подовжені 4 -5 с
Оптимальні 1,5-2 с
Укорочені 0,5 -1 с
Широкий.
Середній.
Вузький
Старт лежачи. Старт з опорою на руку.
При ходьбі
Подача виконавчої команди на різній відстані
Зі зміною умов старту
Позаду
Збоку
Попереду
Старт вгору
Старт з обтяженням
Виконання стартів у різному стані готовності
Виконання стартів з
різними руховими завданнями
Оптимальна готовність
Фізична, психічна втома
Частим кроком
Широким кроком
Час, на який покращується швидкість простої реакції людини, зменшується на 30-35%. Виграш такої підготовки полягає в тому, що підлеглі набувають впевненості у власних силах, у тому, що завдання може бути чітко і швидко виконано за будь-яких несприятливих умов.
Складна рухова реакція представляє більш складний рівень вияву швидкісних можливостей у порівнянні з простою руховою реакцією військовослужбовців. Вона входить у професійну майстерність військовослужбовців, які за вимогами своєї діяльності повинні виконувати швидкі і правильні рухи в умовах дії декількох сигналів. До таких професій слід віднести водіїв автотранспортних та бойових машин, льотчиків, диспетчерів.
Складна рухова реакція є типовою для сучасного бою, коли треба при значній кількості інформації адекватно оцінити дії суперника, взаємодію з товаришами і подати відповідну команду, або прийняти рішення для себе.
Складна рухова реакція буває двох типів: реакція на об’єкт, що рухається, і реакція з вибором. Тривалість таких реакцій знаходиться у межах – 0,25- 1 с.
Час реакції на об’єкт, що рухається, складається з трьох частин – зорової фіксації об’єкта, оцінки особливостей його руху та дії – відповіді. Прикладом такої реакції можуть бути дії водія в екстремальних умовах, коли необхідно швидко зупинити автомобіль.
В реакції на об’єкт, що рухається, найскладнішим є фіксація об’єкта, на який слід реагувати. Тривалість такої фіксації займає 80% часу всієї складної рухової реакції. Диференційований підхід, передусім, спрямований на зменшення часу цієї частини реакції людини. Методика підготовки передбачає наступну послідовність вдосконалення:
1.Зменшення відстані до об’єкта, що рухається.
2.Підвищення швидкості переміщення об’єкта.
3.Зменшення розмірів об’єкта.
4.Підвищення раптовості появи об’єкта.
5.Погіршення освітленості об’єкта.
6.Зміну яскравості кольору об’єкта.
У підготовці військовослужбовців удосконалення реакції на об’єкт, що рухається, необхідно здійснювати поступово, починаючи тільки з одного ускладнюючого фактору. Наприклад, коли забезпечена потрібна швидкість реагування при необхідній відстані до об’єкта, передбачається послідовно:
- досягати такого ж результату при збільшенні швидкості переміщення об’єкта від мінімального до реально можливого;
- при необхідній швидкості реагування на об’єкт, що рухається, поступово зменшувати розміри самого об’єкта;
- при реальних розмірах об’єкта, наприклад, від мішені на повний зріст до розмірів голови; підвищувати раптовість його появи;
- при досягненні повної раптовості появи об’єкта, погіршувати його освітленість – виконання вправи при різних погодних умовах або різному куті освітлення;
- при недостатній освітленості об’єкта змінювати його колір – від яскраво-контрастного до маскувального;
- ускладнювати траєкторію руху та прискорення пересування об’єкта.
Дані вимоги можуть бути застосовані при розробленні методики покращання часу складної рухової реакції військовослужбовців. Етапність і послідовність ускладнення вимог визначається специфікою обов’язків, які виконуються у професійній діяльності…
У процесі тренування швидкість складної рухової реакції на об’єкт, що рухається, наближається до часу простої рухової реакції. Сформована навичка проявляється у спроможності людини передбачати ситуацію, що значно скорочує час, необхідний для фіксації об’єкта і оцінювання особливостей його переміщення. Розрізняють два типи таких передбачень: перцептивне, яке полягає в спроможності прогнозувати переміщення об’єкта і рецепторне, яке дозволяє передбачити поведінку суперника на основі часу виконання ним попередніх підготовчих дій.
Рухова реакція з вибором складніша, ніж рухова реакція на об’єкт, що рухається, оскільки з декількох можливих варіантів відповіді військовослужбовець повинен обрати найкращий.
Така реакція має місце тоді, коли виконавець стоїть перед вибором: що робити? Наприклад, у залежності від ситуації у рукопашному бої може бути прийняте рішення: наступати вперед чи виконати крок назад і розірвати дистанцію між собою і противником; нанести укол або вдарити прикладом; захищатись підставкою чи робити ухил.
Методика зменшення часу складної рухової реакції з вибором на основі диференційованого підходу передбачає проходження декількох етапів підготовки:
1. Формування правильної рухової навички – моторного компоненту часу простої рухової реакції людини.
2. Удосконалення складної рухової реакції на дії суперника за методикою на об’єкт, що рухається.
3. Зменшення часу складної рухової реакції спочатку з двома варіантами, а потім – з більшою кількістю вибору.
Підвищення швидкості окремого руху здійснюється за методикою розвитку моторного компоненту часу простої рухової реакції. Власне, це швидше виконання вправи за своєю командою, а не за сигналом керівника.
Для ефективного підвищення швидкості окремого руху необхідно:
1. Досягнути оптимального рівня розвитку сили, витривалості, спритності, гнучкості.
2. Оволодіти достатньою руховою базою швидкого виконання інших фізичних вправ.
3. Сформувати досконалу техніку фізичної вправи, в якій передбачається підвищити швидкість рухів.
4. Припиняти розвиток швидкості при перших ознаках погіршення техніки рухів.
5. Витримувати відпочинок між вправами, який повністю відновлює організм військовослужбовців.
6. Використовувати у процесі відпочинку вправи на розслаблення.
7. Запобігати створенню “швидкісного бар’єра” різноманітністю методів, засобів та умов розвитку швидкості.
8. Оволодіти методикою автогенного та ідеомоторного тренування.
Для розвитку швидкості окремого руху застосовують повторний і сенсорний методи. Спочатку вправу необхідно виконувати в оптимальних умовах при найкращій готовності військовослужбовців: відсутності втоми, наявності високої мотивації, проведенні повноцінної підготовчої частини заняття.
Засоби тренування потрібно відбирати у відповідності до структури, умов вияву швидкості окремого руху у вправі та підготовленості військовослужбовців. Тривалість одного підходу для розвитку максимальної швидкості руху знаходиться у межах 10-15 с.
Рекомендується періодично збільшувати силові можливості військовослужбовців. Для цього застосовують обтяження, але такі, що не знижують швидкість вправи більше як на 15%. Практично, для підвищення швидкості бігу використовують манжети на гомілках, вагою 150-200 гр.; у стартових прискореннях застосовують жилети, маса яких складає 4-8% маси тіла виконавців.
Покращання швидкісних можливостей військовослужбовців краще відбувається при тимчасовому полегшенні умов виконання вправи. Позитивні наслідки отримуються при застосуванні макетів зброї, спрощенні вихідних положень. Важливо, щоб швидкість рухів зростала не більше як на 5-20%. Збільшення швидкості рухів може досягатись стимулюючими засобами фізичного, психічного, фізіотерапевтичного впливу, які підвищують збудження центральної нервової системи, тонус м’язів, мобілізаційну готовність військовослужбовців. До таких засобів відносяться вправи на розслаблення, силові вправи короткочасної дії, нетривалий аеробний біг у режимі відновлення, тонізуючий масаж.
Підвищення частоти рухів. Має місце у вправах циклічного та ациклічного характеру. Диференційований підхід припускає спочатку досягнення високого рівня швидкості окремого руху, а другим етапом є збільшення частоти рухів. Високій ефективності процесу сприяє:
1. Відбір вправ, що мають максимальну подібність до структури швидкісної вправи.
2. Тривалість тренувальної вправи у межах 10-22 с.
3. Поступовість збільшення і плавність зменшення частоти рухів при виконанні тренувальної вправи.
4. Висока частота рухів у межах 85-100% від максимальної.
5. Зменшення частоти рухів на початкових етапах до 70% максимально можливої. Це дозволяє свідомо контролювати рухи і запобігати зайвої напруженості м’язів.
6. Дотримання екстремального відпочинку між повторами вправи.
7. Застосування полегшених умов, які дозволяють перевершити максимальну частоту рухів при звичайних умовах виконання.
При розвитку швидкісних можливостей, які характеризуються високою частотою рухів, застосовують повторний і сенсорний методи. В повторному методі частота рухів може бути підвищена на 5-7% у порівнянні зі звичною за умови зменшення амплітуди рухів, наприклад, довжини кроків у спринтерському бігу: “біг частим кроком” або “розмашистості” ударів у боксі. У повторному методі розвиток частоти рухів може досягатись різними руховими завданнями:
продолжение
--PAGE_BREAK--
еще рефераты
Еще работы по военному делу