Реферат: Социологические взгляды Г.С. Сковороды
Соціологічні погляди Григорія Сковороди
Вершиною розвиткупросвітництва й гуманістичних традицій Києво-Могилянської академії XVI-XVIII ст. стала соціальна філософіявидатного мислителя, поета, мандрівного філософа й просвітника Г.С. Сковороди.
Григорій Савич СКОВОРОДА (1722-1794)народився в селі Чорнухи на Полтавщині в сім’ї малоземельного козакаЛубенського полку. Змалку виявив здібності до навчання. Інтерес до читаннякнижок, “охоту до науки” і в 1734 р. у 12-річному віці вступив доКиєво-Могилянської академії. Де провчився з перервами до 1753 р. Деякий часпрацює домашнім вчителем, потім викладачем Харківського колегіуму, звідки йогозвільняють (1769) за невідповідність поглядів і концепцій офіційним. Із цьогочасу Сковорода стає мандрівним філософом, чверть століття проповідуючи своєвчення серед народу. Й залишається в його пам’яті як полум’яний шукач правди,істини прихильник гармонійності духовного та фізичного буття людини.
Складна за своєюсимволікою і багата за змістом філософська спадщина великого національногомислителя давно привертає до себе увагу численних дослідників самобутністюпроблематики й засобами її вирішення. А також своєю потенційною актуальністю нарізних етапах подальшого розвитку філософського та соціального знання.
Філософія ГригоріяСковороди не являє собою традиційну строго логічну. Чітко категоріальновизначену систему знання. Його не цікавлять усталені філософські й богословськітрадиції, поняття та принципи. Своє вчення Сковорода розробляє на основівласного світосприймання, відчуття та буття. Тому кожній праці мислителяпритаманне складне переплетіння художніх і міфологічних образів. Релігійнихсимволів, філософських, природничо-наукових, політичних. Етичних, релігійнихпонять, котрі трансформуються. Переплавляються скрізь авторське світовідчуття,інтегруються в синкретичному поєднанні раціонального й чуттєво-емоційного. Цевиділяє філософські праці Сковороди з-поміж інших, а він сам виступає якфілософ-мистець, філософ-поет. Мислитель передає свій світогляд, власні шукання,особистий досвід осягнення й збагнення мети людського життя і належить до тогорідкісного сократівського типу мислителів, чиї особисті переконання збігалисьзі способом власного життя.
Григорійсковорода залився в українській і світовій культурі як філософ, проте йогофілософія особлива, вона наближена до концепцій філософського антропологізму.Академік В.І. Шинкарук визначив її як “гомо теїстичний антропологізм”, оскількиСковорода розглядає внутрішню духовну сутність людини як божественну, як Бога влюдині, бо “… истинныйчеловек и Бог есть тожде» .
Людина, сенс їїжиття й діяльності – центральні в творчості Сковороди. Її можна розглядати якпершу в історії української філософської думки концепцію соціальної філософії, оскільки безпосереднім об’єктом досліджень є саме людина в прояві їїволі, духу, покликання, “серця”, прагнень, діяльності, праці. За словами самогомислителя, коли людина має веселий дух, спокійні думки, серце мирне, то все єсвітлим, щасливим, блаженним: “Се є філософія”.
В контексті соціальноїфілософії Сковороди можна виокремити декілька важливих аспектів, щохарактеризують і соціологічні погляди мислителя. Але розуміння їх пов’язане,безумовно, з загальними філософськими поглядами мислителя, котрі спробуємокоротко викласти.
В основі філософськоговчення Г. Сковороди лежить принцип існування трьох світів: макрокосм (всесвіт),мікрокосм (людина), символічний світ (Біблія). Котрий поєднує макро- імікро-світи. Кожен з цих світів має подвійну натуру – видиму. Зовнішню (“твар”,матеріальну натуру) й невидиму, приховану (духовну). Видимими частинамимакрокосмосу-всесвіту є матерія, мікрокосмосу-людини – її плоть фізичне тіло,символічного світу – Біблія. Вищими. Невидимими – духовними їх натурами є Бог увсесвіті, людський дух – в людині, справжні, а не приховані, завуальованібожественні істини – в символічному світі, якою є Біблія з її внутрішньоюіманентною сутністю. Біблія – це загадка, котру слід розгадати, вона є носіємвтаємниченої істини про вищі духовні цінності, які слід пізнати. Але одночасновона “есть лож”, “враки”. Оскільки написане – лише форма, що містить зернаістини та ідеали людських взаємин. Кожна людина може і має осягти затаєніістини Біблії, щоб досягти щастя: адже в них, а не в багатстві. Не в примарнихспокусах “першого ворога” – “ нарум’яненої мавпи” – видимого світу вона досягневищого блаженства.
Соціальні аспектижиттєдіяльності людини Сковорода розкриває в своїх етичних. Педагогічнихпоглядах. Ученнях про “Гродну працю” та соціальний ідеал – “горній Єрусалим”.
Центромрозгортання соціальної проблематики є проблема людського щастя. Виходячи зконцепції двоїстої природи всякого святу, Сковорода розрізняє в людині їтілесну і духовну (божественну) натури. В цьому не було б нічого нового, коли бфілософ безпосередньо наслідував теософську традицію протиставлення смертноготіла богоданій безсмертній душі. На перший погляд роздвоєний “мікрокосм”Сковороди так і сприймається: адже в людині є “божественне”, невидиме йматеріальне, тілесне. Проте автор не завжди слідує жорсткій традиційній схеміїх протиставлення. Він не стільки протиставляє ці дві природи в людині. Скількипідкреслює примат невидимої природи над видимою, тілесною. Бо дійсна людина –це її внутрішній духовний світ з притаманними йому волею, розумом, почуттями,прагненнями, природними здібностями, що приносять задоволення й щастя. Коливони збігаються з відповідною їм формою практичної діяльності людини, “сродноюпрацею”. Можна сказати, що Сковорода протиставляє “дві природи” людини лишетеоретично, моделюючи їх як різні сутності, але при аналізі онтології, буття“мікрокосмосу” розглядає їх як двоєдині, секретні. Він підкреслює, що “всякийрод пищи и пития поезен и добр есть”, як і потреба в одязі, здоров’ї увідсутності злиденності тощо, але все це має бути помірним, не перетворюватисяв само мету людського життя. Не випадково Сковорода згодує слова Сократа – живуне для того, щоб їсти й одягатись, а ім. І одягаюсь, щоб жити.
Сковорода –проповідник поміркованого способу життя; він осуджує нагромадження багатства,прагнення до фізичних насолод, бо жити зароди цілі “петь, пить и есть не естьдело”. Це не робить людину щасливою, вона подібна до шершня, на відміну відбджоли, котра “есть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося”.
Праця потрібналюдині як умова її існування. Але суть дійсної. Істинної людини полягає “не вовнешней своїй плоти и крови, но мысль и сердце его – то истинный человек есть». Істинну людину визначає її внутрішнядуховна сутність – “Бог”. Божественне начало споконвічно притаманне людині,вона причетна до “ царства божого”, закладеного в неї. Тому пізнати в собібожественну суть як вищу істину, розгадати загадку символічного світу”становить сенс життя і досягнення справжнього людського щастя. Можливістьздійснення цієї мети Сковорода вбачає в процесі самопізнання. Цей шлях робитьлюдину вільною, і вона не є нічиїм рабом, навіть божим.
Самопізнаннямислитель розглядає як засіб, що дає змогу людині відчути свою вищу,“божественну” сутність, бо щастя, мир, рай, бог “внутри тебя есть”. Осягненнятакої мети формує істинну людину, бо така людина тотожна Богові.
Самопізнання – цеперманентний процес руху людини до вищої істини від стадій чуттєвого сприйманняявищ зовнішнього світу, коли вона орієнтується на земні цінності (“плоть” і“прах”, але не знаходить у цьому щастя, бо “бранний кумир” стає тісним,обмеженим, породжує розчарування, духовну кризу. Вихід із цього Сковородавбачає в принципі “Пізнай самого себе”.
Самопізнанняполягає в необхідності усвідомлення полярності світу, його “дихотомічності”,роздвоєності не видиме – невидиме, матеріальне – духовне, гідне – недостойне іт.ін. в таких ситуаціях людина завжди знаходиться в стані гострої драматичноїнапруги; вона поставлена перед вибором, котрий визначає відповідні шляхиподальшої діяльності між високим і ницим, благородним і негідним, між добром ізлом, блаженством і стражданням тощо. Правильний вибір пов’язаний з “невидимоюнатурою”, яка зумовлює справжню свободу на відміну від обмеженого “бранногокумира”: “Духовный …человек есть свободен. В высоту, в глубину, в широту летает беспредельно».
Сковородинськаконцепція людини цікава й плідна в тому відношенні. Що вона виходить ізвизнання примату “серця”, духовності над тілесністю, проте їй притаманні іпевні недоліки.
Г. Сковорода розглядаєлюдину переважно як атомарну істоту поза системою соціальних зв’язків, визнаючипри цьому її загальні сутнісні родові ознаки: “ если кто единого человека знает, то всех знает». Адже самопізнання сковородарозглядає як суто індивідуальний, особистий акт. Соціальний контекст впливу налюдину, на процеси формування, розвитку та діяльності її випадає з поля зору.Людина аналізується поза історичним простором і часом. Але люди не народжуютьсямудрими чи злими, щедрими чи скупими і не завжди можуть вибрати “Гродну” працюв силу соціальних обставин. Ці якості й можливості визнаються й живе людина якпродукт суспільства та його член. Але це вже деталі.
Найважливішоюзаслугою українського мислителя є спроба розкрити сутність людини, визначитипритаманні їй специфічні риси, заперечення зведення її до природного організмучи механізму, “людини-рослини” чи “людини-машини” (як це мало місце вконцепціях французьких просвітителів). Його розуміння людини було на порядоквищим і випереджало час.
Концепція людинив творчості Григорія Сковороди набула подальшого розвитку в ученні про “Гродну”працю.
В складнійалегоричній, символічній системі вчення Сковороди. Чий “жребий с голяками”визнавав сам автор, чітко відображені основні духовні цінності селянської маси,просвітником якої він був. Про це свідчать сковородинські заклики допоміркованості в житті. Захист “голяків”. Пропаганда народних морально-етичнихпринципів тощо, але особливо близьким для селянського менталітету є шанобливеставлення Сковороди до праці як істотного атрибута людської природи й умовидосягнення щастя, бо “сердечное веселие. Душевную крепость” людина досягає лишев процесі своєї праці.
В дослідженніролі й значення праці Г. Сковорода виступив як учений-новатор, що сказав своєоригінальне слово про “Гродну працю” як сутнісний атрибут людського життя йрозглянув окремі механізми процесу перетворення праці із засобу життя в умовудосягнення людиною щастя і благо.
“Гродна праця” єоднією з найважливіших категорій в системі філософських і соціологічних поглядівСковороди в розумінні людини, її діяльності та сенсу життя. Вона дає можливістьблага і щасті, систему виховання, своєрідність його інтерпретації соціальноїрівності й нерівності між людьми та ін.
Що є таке “сродна(споріднена) праця” чи, за його термінологією, — “сродный труд»?
Сковорода, розглядаючи двоєдинуприроду людини, вважав, що вона народжується з певними, так би мовити,“запрограмованими” задатками (здібностями, нахилами) до того чи іншого (“Бог,природа и Минерва есть то же”) вкорінений і в людині. В процесі самопізнаннявона відкриває в собі вище начало, котре єднає її з Богом і робить богорівноюнасамперед завдяки усвідомленню свого власного покликання, адекватно оцінюєсвої природні задатки й реалізує їх у відповідних формах діяльності. Тоді вонадосягає щастя.
Найповнішийаналіз “сродної праці” викладений у творі “Разговор, называемый алфавит, или букварь мира», де в зв’язку з цієюпроблемою розглядається ряд інших соціальних проблем, на яких короткозупинимось.
Вчення Сковородипро “сродну” (споріднену) працю розкриває джерела “сродності” – призначення,покликання людини до конкретного виду діяльності. Їх закладає природа-бог змоменту народження людини. Тому все “сродне” є природним у людині.
Люди ненароджуються однаковими за своїми задатками: одні “сродні” до землеробства,другі – до військової справи, треті – до богослов’я і т.д. Якість і міраобдарувань теж різні: “Бог богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по ихвместимости. Над фонтаном надпись сия: «Неравное всем равенство»… Меньший сосудменее имеет, но в том равен есть большему что равно есть полный. И что глупее,как равное равенство, которое глупцы в мир ввести зря покушаются?»
Нерівність міжлюдьми – у відмінності їх природних задатків, але це не підстави для соціальноїнерівності. В суспільстві існує “сто спорідненостей, сто званнів”, але всі вонипочесні, однаково потрібні, тому пізнання власної сродності як реалізаціяздібностей у відповідній сфері діяльності робить людину щасливою і рівною середінших людей, бо кожен вид праці заслуговує на повагу. А бігати за званнями йпосадами, до яких людина не має здібностей, є “неотложный знак несродности», бонеспорідненістьпотворить і вбиває всяку посаду і “сие обществу вредно”
Сковородазазначає, що пізнати свою “сродность” важко, але можливо, бо крім самопізнаннякожна таємниця має власну “тінь”, тобто є зовнішні ознаки, за якими можнарозпізнати “сродность”. Це вже мистецтво педагогіки. Якщо одна дитина робитьярмо, а інша підперізує шаблю, то це і є показником покликання першої доземлеробства, а другої – до військової справи.
Невідповідністьприродних задатків посаді – джерело особистих невдач і суспільного зла. Людинане на своєму місці страждає сама і приносить негаразди оточуючим: “кто безобразит и растлевает всякуюдолжность? Несродность. Кто умерщвляет науки и художества? Несродность. Ктообесчестил чин священнический монашеский? Несродность. Она каждому званиювнутреннейший яд и убийца… делай то, к чему рожден, будь справедливый имиролюбивый гражданин…» Якщо Бог створив людину “землеробом, чи гончаром, чибандуристом”, то їй потрібно слідувати за цим покликанням, а не намагатисязайматись чимось вищим чи іншим, але “несродним”.
Якщо людина немає природного нахилу до праці, то вона лише шкодить суспільству, бо “природа –мати охоти”, охоти, котра запалює людину до праці, рухає нею. Якщо ж її немає,коли людина не на місці, то й праця здається їй тяжкою, і жодна наука тут недопоможе, бо наука без наявності “сродності” виявляється безсилою.
Сковородинськаконцепція “сродної праці” є засобом пояснення численних феноменів соціальногожиття і набуває методологічного значення в розкритті їх причин та механізмів.Так, вчення про “сродну працю” намагається пояснити деякі процеси суспільногоподілу праці. Проте вразливою стороною концепції є факт заздалегідь“передвизначенних” сфер діяльності в суспільстві, тоді як історично суспільнийподіл праці передував становленню спеціалізованих сфер діяльності – конкретнимпрофесіям чи то в галузях матеріального виробництва, чи в сферах розумовоїдіяльності. В суспільстві найчастіше не “сродність”, а соціальний статус людинизумовлює можливості вибору нею відповідної праці, навіть коли вона “несродна”для неї. Адже представники вищих класів ніколи не займались селянською чиремісничою справою і, навпаки, соціальні умови нижчих верств, якими б“сродностями” до інтелектуальної праці вони не були наділені, стояли наперешкоді їх просуванню вгору.
Проте в ідеалітака постановка питання Григорієм Сковородою дуже цікава й плідна, бо вінпорушує питання про соціальні умови реалізації природних задатків людини всуспільстві, які оптимально могли б здійснюватися на користь і людині йсуспільству одночасно, сприяти гармонії особистих і суспільних інтересів.
Звичайно. Що забраком даних наукового характеру мислитель не міг усебічно розкрити поставленуі це й досі не вирішену проблему. Цим можна пояснити. Що він констатуєсуспільний поділ праці як статичну даність і не розглядає її історичнийгенезис. Що зумовлює появу нових професій, спеціалізацій, посад і т.д. і т.п.проблематичним є розуміння Сковородою “сродності” як одного можливоговаріанта здібностей. Насправді ж людина має багато чи, принаймі, кілька“сродностей” – здібностей, нахилів, задатків, і за певних умов вона маже реалізуватиодин із них у відповідній формі діяльності, навіть змінючи професію, алепрацюючи за покликанням. Крім того, перед визначеність “сродностей” прирікала бсуспільство на стагнацію. Сьогодні ми знаємо сотні нових професій, не відомихСковороді. Вони викликані соціальними потребами суспільства, породженіоб’єктивною логікою розвитку матеріального й духовно виробництва. Томупосадово-професійне заповнення місць праці відбувається не на основіприродженої “сродності”, а завляки її широким потенційним можливостямпристосовуватися до відповідних соціальних потреб і запитів на дану професію чивид діяльності, а це вже залежить не стільки від людини, скільки відсуспільства, членом якого вона є.
Величезнимдосягненням Г. Сковороди була ідея необхідності вивчення природних здібностейлюдини та їх адекватного використання в системі суспільного поділу праці. Вінцілком правий, коли розглядає “неспорідненість”, працю за нуждою чи зовнішнімпримусом як причину індивідуального й суспільного зла. Та соціальні корінняцього явища він не побачив. Адже суспільні потреби зумовлюють попит на ті чиінші соціально необхідні види діяльності. такий соціальний контекст у Сковородивідсутній.
Вихідним началомв аналізі “сродної праці” у нього є не суспільство, а людина, індивід,особистість, котра з народження “запрограмована” на певний вид діяльності. Алеж професій космонавтів, водіїв, трактористів, хіміків чи програмістів не було вминулому, оскільки не існували такі види діяльності і люди не народилися з цимипрофесіями. Їх “сродна праця”, з одного боку – детермінована соціальнимипотребами, а з іншого – широкою варіативністю та мобільністю тих природнихзадатків (“сродностей”), розвиток яких суспільство може використовувати йспрямовувати у відповідності зі своїми потребами.
Соціально-професійнуструктуру суспільства Сковорода розглядає статично: є набір “сродностей” івідповідних їм суспільних видів діяльності – професій, посад тощо: “стосродностей, сто званий”. Виходячи з паралельності” їх співіснування, авторпомилково інтерпретує соціальну структуру суспільства, оскільки вбачає причинисоціальної нерівності в передвизначеному “неравному всем равенстве”, котреможна подолати відомими засобами самопізнання й вибору відповідного заняття (босокола, а не черепаху можна навчити літати). Принаймні, такий вигляд маєпроблема соціальної нерівності в його інтерпретації.
Проте Григорійсковорода був мудрою людиною, філософом, він бачив існуюче соціальне зло,нерівність і несправедливість, і його ставлення до цього – негативне, осудливе,але це осудження зовнішнього спостерігача, котрий переконаний у нездоланностііснуючого зла, хоча шляхи й рецепти подолання цього йому відомі. Цю особливістьсоціального протесту Сковороди проти “мира лукавого” його кумирів та ідолівтонко підмітив Іван Франко, підкресливши, що мислитель цінив над усе свободу ібачив дуже добре, що для його поглядів і ідеалів, його вдачі і моральноїчистоти не було місця в суспільній ієрархії.
Спосіб життяГригорія Сковороди був відповідний його особистим переконанням, ідеалам івченню в цілому. Народний мудрець мріяв про ідеальне суспільство, засноване напринципах свободи людської взаємоприязні та щастя.
Виходячи зрозуміння двоїстої природи людини, він створює модель ідеального суспільства наоснові осягнення смислу Біблії як символічного світу. Тому суспільний ідеал, авірніше – ідеал суспільства Сковорода уособлює (і це є цілком логічно) у вченніпро “горній Єрусалим”.
У праці “Книжечка о чтении священного писания,нареченная жена Лотова» Сковорода описує ідеал суспільства, суспільних відносин і цінностей, вкотрих він вбачає “сім’я істини”, вилученої на основі символічної інтерпретаціїБіблії. Насправді ж мислитель переносить свій ідеал людських земних взаємин в“горню республіку”, де 2новыймир и люд божий, земля живых и царство любви, горний Иерусалим; и, сверхподлого азиатского, есть вышний. Нет там вражды и раздора. Нет в онойреспублике ни старости, ни пола, ни разности – все там общее. Общество в любви,любовь в боге, бог в обществе. Вот и кольцо вечности. От людей сие невозможно».
Таким чином,ідеал суспільства й соціальних відносин Сковорода вбачає не в світіматеріальних, уречевлених предметних відносин, а у відносинах, що спираються наглибинні духовні й моральні засади, на внутрішні переконання людини, котраздатна керувати тілом і тілесними пристрастями, які суперечать божественному йлюдському духовні, ідеалам добра, щастя, та істини.
“Горній Єрусалим”Сковорода не розглядає як потойбічний світ чи рай. У цьому і полягає складністьрозуміння його філософських і соціологічних поглядів, котрі часто подаються увигляді метикуватої символіки. Він дає власну інтерпретацію Біблії і вбачає в“горінь республіці” свій соціальний ідеал, що уособлює в “горній республіці”свій соціальний ідеал, що уособлює віщі духовно-етичні цінності Бога-всесвітута мікрокосму – людини в їх синкретизмі й неподільності, коли людина пізнає всобі Бога, а божественне становить сутність людського (духовного) життя. Може,у цьому й міститься ключ до розуміння останньої фрази з процитованого уривка:«От людей сие невозможно», якою він підкреслює відмінність між реальнимсуспільством і його ідеалом.
Сковородаздебільшого розглядає людину не як рід, а як індивіда, особу, та це не значить,що він обминає проблему суспільства. Останнє він розглядає як складну систему,уподібнюючи її машині: “Обществоесть то же, что машина. В ней замешательство бывает тогда, когда ее частиотступают от того, к чему оные своим хитрецом сделаны», тому потрібно уникати подібнихзамішань і берегти основу суспільства, “заступать общества основание – правду». Правду як головне підґрунтясуспільства Сковорода трактує в дусі традиційних народних уявлень як уособленняістини, антитезу неправди. Як відповідність верховному закону, а цей закон“духовний є “. Якщо праця є необхідною умовою фізичного існування людини йсуспільства, то правда – його духовний базис. Адже істинна людина створена “поБогу в правді і преподобії істини”.
На принципахправди, істини, прагнення до щастя й засновується ідеологія сковородинського гуманізму.Характерними рисами його є визнання цінності людини та її життя, право людинина свободу. Щастя, самореалізацію в “сродній праці” тощо. Мислителю відомішляхи досягнення цього6 через самопізнання та морально-етичну досконалість, аце вихід за межі тілесного, матеріального. Проте не всі це розуміють ізупиняються на видимому, що породжує негаразди в суспільстві: “Кто не желает честей, сребла, волостей?Вот тебе источник ропоту, жалоб, печалей, вражд, тяжеб, граблений, татьбы, всехмашин, крючков и хитростей. Из сего родника родятся измены… падения государстви нещастий бездна».
Люди прогнутьбагатства, чинів задоволення плотських потреб. Женуться за матеріальним і нерозуміють своєї істинної людської духовної сутності, того, що справжнє щастя“внутри нас еть”. Тому за наявності існуючих наук людині не вистачаєнайголовнішої, “верховнейшей” науки – науки про людину та шляхи досягнення неющастя. Сковорода так пише про це: “я наук не хулю и самое последнее ремесло хвалю; одно то хулыдостойно, что, на них надеясь, пренебрегаем верховнейшую науку, до которойвсякому веку, стране и состоянию, и полу и возрасту для того отворена дверь,что счастие всем без выбора есть нужное, чего, кроме нее, ни о какой наукесказать не можно».
Думка про необхідність такої наукибула це раніше висловлене сковородою в його праці “Асхань” (1769), де вінвизначає її як “глубочайшую и новейшую”, оскільки ще “нигде ей не обучаються”,хоч вона є одночасно й “предревняя потому, что самонужнейшая”. І це справдітак, бо, не пізнавши глибинних джерел власного буття, людина завжди будеприречена на страждання.
Значну частинусвого наукового доробку Г. Сковорода присвятив розробці цієї науки.Найголовнішим здобутками її стали ідеї про природну людину, котра хоч і слідує“блаженній натурі”, але внутрішня сутність її не зводиться до природноготілесного начала, бо таким для людини є внутрішня духовна й морально-етичнасутність і “сродність”, само пізнавши які людина здатна свідомо керувати собою,бути внутрішньо вільною і щасливою; працюючи за покликанням і усвідомлюючивелич його змісту – розгаданого, пізнаного за прихованими символами, людинавиходить “ из телесныхвеществ границ на свободу духа».
Сьогодні, коли соціологія тасоціальна філософія поставили на архівні полиці де гуманістичні концепції йпринципи розуміння людини, соціальних спільного як механізмів, “гвинтиків”,організмів, прямолінійних вульгаризаторських залежностей їх життєдіяльності відматеріально-технічної бази чи економічних відносин і фетишизації притаманних їмзакономірностей, відносин і фетишизації притаманних їм закономірностей, потребав “верховнейшей” науці, орієнтованій на людину. На знання людського “серця”,чи, так би мовити, науки “кардіацентричної” не зменшується, а зростає. Нашвеликий співвітчизник поставив в умовах нового часу цю проблему – проблемунеобхідності створення науки про людину – людинознавство. Розуміння її потребивже назрівало в світовій науці й особливо стало вітчутним наприкінці XVIII- на початку XIX ст., коли в західноєвропейськійсоціальній думці складалася криза, породжена безплідністю двох протилежнихпідходів у пізнанні людини й суспільства: емпіризмом історіографії тапозбавленими соціокультурного емпіричного матеріалу спекулятивного,абстрактного їх аналізу філософією та філософією історії. Першими, хто вказавна це, були К.А. Сен-Сімон та О. Конт: перший поставив питання про необхідність“науки про людину”, а другий спробував його реалізувати у своїй “соціальнійфізиці”, більше відомій як соціологія. Але це вже було XIX.
Григорій Сковородадо ідеї необхідності науки про людину приходить раніше й іншими шляхами: длянього людина – не стільки тілесність, скільки складний внутрішнійдуховно-психологічний феномен, для Сен-сімона й Конта – об’єкт спостереження,експерименту, атомарна одиниця в системі загальних зв’язків. Тут коженпо-своєму правий і однобічний, а тому сучасна наука про людину інтегрує ціпідходи й розглядає її як синтез. Систему складного взаємопов’язання тілесного,духовного, соціального в їх, так би мовити, соціальному філо- та онтогенезі.Але видатний український мислитель має рацію в тому, що без науки про людину,котра мусить розкрити її глибинну сутність, людська душа ніколи не наповнитьсящастям.
Г. Сковорода,можливо, був першим мислителем у Європі, хто усвідомив суперечність міжнауково-технічним і моральним прогресом. В “Разговре пяти путников об истинном счастии вжизни» віноднозначно констатує, зо нові наукові й технічні досягнення не роблять людинущасливою, їй “недостаетчегось». Хочлюди “измерили море, землю.Воздух и небеса и обезпокоили брюхо земное ради металлов, размежевали планеты,доискались в Луне гор, рек и город, нашли закомплетных миров неисчетноемножество, строим непонятные машины, засыпаем бездны, возвращаем и привлекаемстремления водные, что денно новые опыты и дикие изобретения. Боже мой, чего неумеем, чего мы не можем! Но то горе, что при всем том кажется, что чого-то великогонедостает. Нет того, чого и сказать не умеем: одно только знаем, что недостаетчого-то, а что оно такое, не понимаем”. Продовжуючи далі цю думку, Сковородапише, що математика, медицина, фізика, механіка, музика, чим більше їх смакуємо(“вкушаем”), “тем пуще палит сердце наше голод и жажда». Він бачить вихід з цього в розвитку науки про людину, але длясучасного читача абсолютно адекватно сприймається сковородинське відчуттяякоїсь неповноти, дефіциту “серця”, відсутності душевної рівноваги та спокою нафоні сучасного стану розвитку науки, техніки, технології, які не зробили людинуі людство щасливими, не вгамували “голод і спрагу”, а навпаки, викликали щебільший неспокій за непередбачені наслідки суспільного розвитку, бой сьогоднілюдям “чогось великого не вистачає”. А може цей дефіцит і є тим вічнимдвигуном, що рухає людину вперед?
Безумовно, Г.Сковорода має рацію, що створений людиною матеріальний світ речей і технологій(друга природа) не може забезпечити їй щастя, бо вона в душі, розумі й “серці”людини. Як його пізнати, не відомо й досі.
ВИСНОВОК
Отже, в історії розвиткуфілософської та соціологічної думки Григорій Сковорода виступив як новатор,котрий в іншому ракурсі побачив і спробував розкрити сутність людини,справедливого суспільства, де праця за “сродністю”, за покликанням робитьлюдину щасливою, і досягнення цього блага створює основи блага загального – суспільного,бо щасливим є той, хто “спряг сродную себе частую должность с общей. Сия естьистинная жизнь”
ВченняГ.Сковороди. його щира “філософія серця” ідеї гуманізму наводять на роздуми йсьогодні, бо проблеми людини та її щастя – завжди центральні в суспільстві, наякому б етапі свого розвитку воно не перебувало.