Реферат: Церковне християнство

з дісципліни “РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”

на тему

“ЦЕРКОВНЕ ХРИСТИЯНСТВО”

П Л А Н

1.   РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯКНАУКА… стр.   3

2.   ХРИСТИЯНСТВО… стр.   4

3.   ХРИСТИЯНСЬКЕ ВІРОВЧЕННЯ ІКУЛЬТ… стр.    6

4.   НЕХРИСТИЯНСЬКІДЖЕРЕЛА… стр.    7

5.   РОЗКОЛХРИСТИЯНСТВА… стр.   8

6.   ПОЧАТОК ХРИСТИЯНСТВА НАУКРАЇНІ… стр.    9 

7.   КАТОЛИЦИЗМ… стр. 10

8.   ПРОТЕСТАНТИЗМ… стр. 14

9.   ЛІТЕРАТУРА… стр. 18

3

Релігієзнавство як наука

             Становлення нової держави, а саме цейпроцес триває зараз в Україні, майже завжди супроводжується кризовими явищами,які охоплюють всі сфери людського буття і особливо соціально-економічну; вонивпливають на масову свідомість населення і, в першу чергу, на релігійно-духовнежиття народу. Проблеми сього­дення ставлять перед суспільством розв'язанняпитань суспільно-політичного життя нашої країни, її національного відродження,яке відбувається в сучасних суперечливих умовах, і тому інтерес до вітчизняноїісторії, зокрема до історії релігії в Україні, зрос­тає. Українська націязнаходиться, як свідомо, так і підсвідомо, в пошуках тих духовних орієнтирів,які могли б зняти соціаль­но-психологічну напругу в суспільстві.

Відродженняукраїнської культури вимагає і відродження орга­нічно пов'язаної з  важливимиісторичними традиціями народ­ного життя релігії, як духовного феномена.

                В Україні розпочався новий етапрозвитку релігійних конфесій. Однак він породив безліч проблем, пов'язаних знормалізацією релігійного життя, пошуками шляхів урегулювання міжцерковнихвідносин, зокрема подолання гострих і болючих міжконфе­сійних конфліктів наоснові конституційних положень приципу свободи совісті і відповідногозаконодавства про правове регу­лювання діяльності релігійних організацій .

            Знанняпро релігію виникли разом із самою релігією, і вони фіксувались лише усвідомості людей, а пізніше у вигляді сим­волічних знаків, споруд, обрядів,традицій, а це призводить до появи письмових документів, якими є пергаментні тапапірусні сувої, а пізніше книги. Таким чином з'являються книги, збірни­кисвятого письма — Біблія, Коран, Талмуд, Авеста тощо.

           В священних релігійнихкнигах зафіксовані релігійні віруван­ня, а тому, щоб знати їх, потрібно вчитисвященне письмо даної релігії. В процесі розвитку релігії з'являються новівіросповідання, розколи, напрямки. Нові релігійні течії, напрямки, які з'яв­ляються,приймаючи святе письмо своєї релігії, дають йому власне тлумачення. Щоб вірнозрозуміти сутність віросповідання, потрібно знати не лише святе письмо даноїрелігії, а й як саме тлумачать його прихильники. Саме тому вивчення релігії запершоджерелами дає можливість правильно зрозуміти її суть.

                До початку 20 ст. вивчалирелігію в навчальних закладах саме такими методами, хоча цей метод хибуєнедоліками, тому що студенти вивчали лише певний релігійний напрямок, а не,влас­не, релігію. Потрібно відмітити, що з давніх часів робилися спроби вивчи­тиі зрозуміти релігію в цілому, незалежно від напрямків. Древньогрецькі філософиПлатон, який намагався дати «чисте» розуміння релігії, Демокріт і Лукрецій Кар— вважали релігію формою заблудження, заперечували існування богів. Історик,філософ Євгемер висунув теорію походження релігії і      (євгемеризм) як обожненнядуш померлих батьків та царів. Німецькі філософи Кант, Гегель, Шлеєрмахер, атакож фран­цузькі матеріалісти 18 ст. писали про сутність релігії. Алецілісного підходу до цього складного соціального феномена не було. Зас­новникомрелігієзнавства як науки, окремої галузі наукових знань, вважається англійськийдослідник і еволюціоніст Тейлор, який у науковій праці «Первісна культура»описав походження,: сутність, та напрямок розвитку релігії. Його дослідження вгалузі релігієзнавства продовжували Герберт Спенсер, Джеях Фрезер.

4

Християнство

              Християнство є найбільш значною світовою релігією нашого часу, в якійрозрізняють три головні напрями: православ'я, ка­толицизм та протестантизм, атакож численні більш дрібні різно­види. Головним об'єктом шанування християн єІсус Христос, якого більшість християнських релігій вважає водночас і Богом, ілюдиною, а дехто — тільки Богом або тільки божественним посланцем. Усіхристияни вірять або тільки думають, шо пра­ведних після смерті чекає винагородау вигляді вічного блажен­ства в раю, а грішників — покарання, яке вони уявляютьсобі по-різному.

               Християнство виникло у другійполовині 1 ст. в одному із східних районів Римської імперії — Палестині.Головною соці­альною причиною виникнення християнства було безсилля при­гноблениху боротьбі з гнобителями. Пригноблені неодноразово підіймалися на боротьбу засвоє визволення. Проте усі повстання неминуче зазнавали поразки. Жорстокірозправи з повстан­цями посилювали настрої загальної апатії, відчаю табезнадії, а щоб продовжувати жити в таких умовах треба було мати якусьперспективу в житті. Та частина рабів і пригноб­лених, котра відмовилася відборотьби, знайшла розраду в релігії.

              Уформуванні конкретних особливостей нової релігії відіграв і свою роль такожцілий ряд інших соціальних обставин. Існуван­ня імперської влади сприяловиробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Посилення економічного,політичного та ідейного спілкування між народами (як наслідок утворення Римськоїімперії) породило в свідомості людей уявлення про наднаціо­нального Бога, якийобіцяв спасіння усім людям незалежно від їхньої національності. Розкладрабовласницького суспільного ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобіввпливу на маси і привів їх у зв'язку з цим до підтримки християнської релігії.

              Античне християнство мало своїідейні джерела, головними з яких були іудаїзм, релігійно-філософські вченняФілона та Сенеки, ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римськоїімперії.

               Християнство виникло яквідгалуження іудаїзму, у якого воно спадкувало, насамперед, визнання Старогозавіту (в іудеїв він називається Танах) — найдавнішої частини Біблії. ІзСтарого завіту було взято багато сюжетів та образів для створення «бібліо­графії»нового Бога Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина терміна «месія»(буквально «по­мазаник», у перекладі — посланець божий, рятівник людей). Зіудаїзму християнство перенесло в свій ідейний арсенал вчення про єдиного Бога,пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

               Великий вплив на християнствомали ідеї Філона та Сенеки. Александрійський філософ Філон висунув ідеї проприроджену гріховність людини, про необхідність урятування душі за допо­могоюаскетизму та страждання. Ним було розроблене вчення про Логос, яке розвиваєпогляди іудейської релігії на месію. Філон учив, що месія має ім'я Логос (уперекладі з грецької — слово), що месія сам є Богом. Слідом за Філономхристияни дали ім'я і своєму месії і також визнали його Богом. Прийняли вони йідеї Філона про природжену гріховність людей, аскетизм та страждання як шляхурятування душі. У римлянина Сенеки христия­ни запозичили етичні ідеї прорівність людей перед Богом, уря­тування душі як мету життя, презирство доземного життя, про любов до ворогів, покірність долі.

                Кумранською общиноюназивають іудейську релігійну секту, одним з районів діяльності якої булостародавнє місто Кумран. Кумраніти по-своєму розвивали вчення

5

про месію. Зокрема, вони вважали, що месіяза своєю природою є людиною, що його пер­ше пришестя, під час якого вінпостраждав за людей, вже відбулося і що тепер треба чекати другого пришестя, зяким пов'язаний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськимипроповідниками.

                Багатий матеріал для творцівхристиянської ідеології дали куль­ти східних богів: Осіріса (Єгипет), Митри(Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фрігія), Будди (Індія) та ін. У перші двасто­ліття нашої ери вплив різних східних релігій на широкі верстви населенняРимської імперії був дуже великий. Ретельно аналізу­ючи міфи про східних богів,ми знаходимо разючий збіг подій, про які йдеться у них, з подіями, викладенимиу міфі про Христа (переслідування немовляти злим царем, чудеса зцілення хво­рихта воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.). Оскільки міфи просхідних богів виникли значно раніше, ніж християнство, очевидно, що вони булиодним з найважливіших джерел біографії Христа.

           Античне християнство у своємурозвитку пройшло три головні періоди: первісне християнство (від середини 1 ст.до середини II ст,), раннє християнство (від середини II ст. до початку IV ст.)та пізнє християнство ( від початку IV ст. до кінця V ст.).         І

              Общини первісного християнства складалися з бідних елементів, тому вонибули релігією пригноблених. Церкви не було — вона тільки формувалася. У періодраннього християнства в общини дедалі більше почали вливатися заможні люди, якіутворювали всередині общин особливий соціальний прошарок і поволі захо­пиликерівництво ними. Християнські общини, які почали на­зиватися парафіями,об'єдналися у більш значні одиниці — єпископії на чолі з єпископами тамитрополії на чолі з митрополита­ми. Церква, що виникла, стала на захистіснуючих порядків.

              У період пізнього античногохристиянства рабовласницький клас у своїй головній масі приєднався дохристиянської релігії. За імператора Костянтина (323—337 рр.) християнськарелігія перетворилася на державну, вона користувалася економічною, політичноюта ідеологічною підтримкою держави. Відбувається подальша централізація церкви:єпископії та митрополії об'єдна­лись у патріархії на чолі з патріархом. Упершій половині IV ст. на території імперії були три патріархії — римська,александрійська та антіохійська. У кінці IV ст. до них приєдналася кон­стантинопольська,а у V ст. — єрусалимська.

               Значною подією в історіїхристиянської церкви був перший Вселенський собор, тобто з'їзд духівництва,який відбувся у 325 р. у Нікеї (Мала Азія). Собор був названий Вселенськимтому, що на ньому було представлене вище духовенство усієї імперії. Скли­каннясобору означало створення єдиної християнської церкви, бо в особі вселенськихсоборів духівництво імперії отримало свій вищий керівний центр. Хоча Вселенськісобори скликалися по­рівняно рідко (з IV по VIII ст. було скликано всього 7),все ж вони відігравали важливу роль: об'єднували зусилля духовенства,регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідео­логії та обрядовості.

              На етапі античного християнствасформувалося «святе пись­мо» християн — Біблія. Етап античного християнствазмінився етапом феодального християнства (VI—XV ст.), коли відбувся розколцеркви на православ'я та католицизм. Передумовою розколу був поділ Римськоїімперії у кінці IV ст. на Західну з центром у Римі та Східну з центром уКонстантинополі і наступне завоювання у кінці V ст.західної імперіїгерманськими племенами.На тери­торії, котра раніше належала Західній імперії,утво-рилися чис­ленні феодальні держави. Східна імперія як єдина існувала докінця XV ст.

6

Християнське віровчення і культ

                Основні положення християнськоговіровчення сформульовані у Біблії та у постановах християнських вселенськихсоборів і викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на перших соборах у325 та 381 рр.

              Згідно з Символом вірихристияни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох особах:Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа святого («свята трійця»). Бог-отецьрозглядається як тво­рець світу видимого (природа та людина) і невидимого(ангели). Богом-сином вважається Ісус Христос з його євангельською«біографією». Бог-дух святий походить від Бога-отця, у като­лицизмі — і відБога-сина. Християнська «трійця» несе на собі відверті сліди політеїзму,звільнитися від яких ця монотеїстична релігія так і не змогла.

               Найважливішим положенням християнствавважається догмат, боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, залишившисьБогом, і начебто став людиною, народившись від діви Марії. Цей догматпокликаний надати всім євангельським повчанням, що припи­суються Христу,авторитету «божественних істин», а саме: пред­ставити християнство як«боговстановлену релігію».

               Велика роль відводиться догматуспокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христосприніс себе у жертву Богу-отцю за гріхи людей — спокутував їх. Тим самим вінначебто відкрив людству шлях до «спасіння від влади гріха». Одне з центральнихмісць у християнському віровченні займає догмат воскресіння Ісуса Христа, якепроголошується запору­кою майбутнього загального воскресіння людей з мертвих.Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння ІсусХристос тілесно вознісся на небо — до Бога-отця, підкресливши цим нікчемністьземного буття порівняно з вічністю, котра ніби чекає на людину у потойбічномусвіті. Такий же фантастичний характер, породжений релігійним спо­твореннямреальності, мають й інші християнські догми, багато з яких є інтерпретацієюдохристиянських вірувань, запозичених від стародавніх східних релігій. До такихзапозичень слід віднес­ти, зокрема, віру у безсмертя душі, уявлення пропотойбічне пекло та рай, ідею небесного вшанування за богоугодне життя наземлі, тощо. Вимога визнати догмати абсолютними, непогріш­ними істинами,набутими від Бога, сприяє закріпленню у свідо­мості віруючих спотворенихуявлень про світ.

               Символ віри приписує віруватив «єдину святу, соборну та апо­стольську церкву», визнавати необхідністьхрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цьоговічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Практично жодназ цих ідей не є породженням самого христи­янства, а запозичена віддохристиянських вірувань з досить не­значною переробкою стосовно культу ІсусаХриста. Паралельно із становленням віровчення відбувався процес формуванняхристиянського культу, покликаного впливати на почуття віруючих з метоюпідтримування та поглиблення їхньої релігійності. Найважливіші елементихристиянської обрядності називають­ся таїнствами. До них належать: хрещення(залучення до хрис­тиянства шляхом занурення у воду або скроплення), миропома­зання(передавання хрещеному «благодаті святого духа» шляхом змащування його ароматичноюречовиною — миро), євхаристія, або причастя (з'їдання хліба та вина, якісприймаються як тіло та кров Христа), покаяння (сповідь віруючих в своїх гріхахсвя­щеникові, щоб одержати через нього прощення від Бога), шлюб (здійснення ухрамі одруження), священство (посвята у сан дия­кона, священика або єпископа)та

7

маслосвяття або соборовання (помазанняхворого освяченою оливою — єлеєм). Своїми дже­релами християнські таїнствасягають первісних культових дій.

               Головним християнським богослужіннямє літургія (обідня, меса) — театралізоване дійство, яке супроводжується різнимизаклинаннями, молитвами, музикою або співом, читанням «свя­щенного писання»,поклонами, запалюванням свічок та лампад, курінням ладану тощо. Метабогослужіння — постійно вплива­ючи на розум та почуття віруючих, стимулюватиїхню релігійність, віру у надприродні сили. Разом з ушануванням Бога, дівиМарії (богородиці, богоматері, мадонни) склався культ «святих» — ушануванняосіб, які «догодили богу» і відзначені ним «даром чудотворення». Серед цихсвятих чимало міфічних персонажів і важлива роль  у християнстві культ хреста,який сприймається не тільки як знаряддя Христа, а як засіб «спасіння».

                Значне місце ухристиянському культі відводиться святам: «воскресіння» Христа, Трійця абоп'ятидесятниця (на честь зішестя на апостолів святого духа, що ніби було нап'ятидесятий день після воскресіння Христа), Різдво Христове тощо.

               Автори І ст. не згадують прохристиянство, до нас дійшло багато творів іудейських письменників Йосифа Флавіяі Філона Александрійського. Вони розробляли питання історії Пале­стини таіудаїзму і не могли б промовчати про нову релігію, якби в євангельськомуоповіданні про Ісуса Христа та в розпо­відях про його чудеса була хоча бкрихітка історичної істини. Правда, в «чудейських древностях» Флавія говоритьсяпро Ісу­са Христа як про Бога, про його чудеса, смерть і воскресіння. Алемісце, як установлено наукою, є вставкою якогось благо­честивого християнськогопереписувача. Воно не могло нале­жати самому Флавію, бо він був правовірниміудеєм і не міг говорити про Ісуса як про Бога. До того ж увесь уривок аж ніякне пов'язаний ані з попереднім, ані з наступним оповіданням і є чистомеханічною вставкою. Проте твори цих письменників мають велике значення дляпередісторії християнства. Автори новозавітних євангелій брали у Й.Флавія майжевсі дані про історію Палестини в І ст. Докладно описана Флавієм чудейська війна66-73 рр. проти римлян яка багато в чому визначила антиримську спрямованістьавтора «Одкровення Іоанна». Тво­ри Філона використовувались авторами іншихновозавітних пи­сань. Так само стоїть справа і з римським філософом Сенекою,він жодним словом не згадує християн, але розвинуті ним філософські ідеї широкозапозичалися отцями церкви. Таким чином, хоча письменники І ст. і неповідомляють нічо­го про нову релігію, проте дані, що містяться в їхніх творах,свідчать, як створювався грунт для виникнення і поширення християнства.

               Зате греко-римські автори наступногостоліття (Пліній Мо­лодший, Таціт, Светоній, Лукіан і, головним чином, Цельс)повідомляють чимало важливих, хоча й уривчастих, відомос­тей про християн іхристиянство. Місце в рукопису «Анналів» Таціта на відміну від вставки у творіФлавія не можна без застереження вважати вставкою, тому що тон щодо христи­янвідзначається ворожістю, чого і слід чекати від представ­ника староримськоїтрадиції. Тут йдеться про гоніння на хри­стиян в 64 р. в Римі і про Христа,страченого за Понтія Пілата. Це місце, проте, сповнене суперечностей і недоводить історичності Ісуса. Відомості про Христа Таціт, мабуть, одер­жав відхристиян у Кількії, де він на початку П ст. був на­місником.

8

              Більш повні відомості прохристиян відображені в листуванні Плінія Молодшого з імператором Траяном(початок II ст.). Вони стосуються християнських общин у Віфінії(північно-західне уз­бережжя Малої Азії). Траян рекомендує Плінію карати осіб,ви­критих в тому, що вони християни, якщо вони не відмовляться від своєї віри.

               Значно більше відомостей прохристиян у творах Лукіана і Цельса, датованих другою половиною II ст. Перший зних скеп­тично ставився до всіх видів релігійних забобонів, як язичесь­ких, такі християнських. У творі «Про кончину Перегріна» він описує життя одногопройдисвіта, котрий у своєму бурхливому житті був «і пророком, і главоюгромади, і керівником зібрань» у християн. Перегрій, за словами Лукіана, нетільки тлумачив «святі» книги християн, але й складав багато з них. Знущаючисьнад легковір'ям християн, Лукіан висловлює співчуття проста­кам, обдуренимПерегріном. Книга Цельса «Правдиве слово» присвячена критиці християнства.Цельс, як Пліній і Лукіан, вважав християнство марновірством, не гіднимосвіченої люди­ни. Він зазначав, що упорядники Євангелія «три, чотири і бага­торазів переробляють перший запис Євангелія, щоб мати мож­ливість заперечитивикриття». Його обурює та обставина, що християни «не хочуть ні давати, ніприйняти пояснення про те, у що вірують. Вони відбуваються фразами: «невипробовуй, а віруй», «віра твоя спасе тебе». Працю Цельса було знищено цер­ковниками,однак численні виписки з його книги збереглися у християнського автора III ст.Орігена, який написав твір «Про­ти Цельса».

              Таким чином, із свідченьнехристиянських письменників випливає, що нова релігія почала поширюватися нераніше початку II ст., і лише в другій половині цього століття вона почалапривертати увагу язичеських письменників. Мовчання про християнство у творахавторів І ст. не було випадковим. Християнські секти того часу були такінезначні, що пись­менники не знали про їх існування. Звідси випливає, що єван­гельськеоповідання про чудеса, що їх робили і Ісус, і апосто­ли, було лишеблагочестивою вигадкою християнських пись­менників. Археологічні розкопки, щоздійснювалися у всіх місцях, де можна було передбачити існування ранньохристи­янськихобщин, від Риму до Палестини, не дали у І ст. ніяких слідів таких общин. Уримських катакомбах найдавніші дані про християн належать до другої чверті IIст. Тим самим ча­сом датуються найбільш ранні знахідки християнських папі­русіву Єгипті.

                Головноюпричиною розколу були особливості соціально-еко­номічного тасоціально-політичного становища церкви на за­ході та сході Європи. На заходіфеодальні відносини розвивали­ся досить швидко, існувала політичнароздробленість, римський папа (так став називати себе глава римськоїпатріархії) та його церковне оточення були політичне самостійними і незалежни­ми.На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існу­вала політичнацентралізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення булиполітичне несамостійними, за­лежними від світських властей. Другою важливоюпричиною розколу була боротьба римського папи та константинопольсько­гопатріарха за владу над усією християнською церквою.

              Процес розгалуженняофіційного християнства був тривалим. Різниця у соціально-економічному ісоціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела допояви відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувала­сягостра богословська полеміка між західним та східним духів­ництвом, яказакінчилася розривом відносин між римським па­пою і константинопольським

9

патріархом. Однак невдовзі папа та патріархпішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., колипапа і патріарх взаємно відлучи­ли один одного від церкви і оголосили анафему.Після цього римська церква почала називатися католицькою (від грецької«вселенський, всеохоплюючий»), а константинопольська та александрійська,антиохійська і єрусалимська, які підтримували її,ортодоксальними.                     Православ'я — одне з відгалуженьхристиянства, що дістало оформлення після розколу церкви в 1054 р. на Східну таЗахідну. На відміну від католицизму православ'я не має єдиного церков­ногоцентру, що об'єднував би віруючих у масштабі планети. Історично склалося так,що перші християнські центри, котрі в майбутньому перебрали контроль над діяльністювіруючих на значних територіях, формувалися як самостійні церковні утво­рення.Згодом, з розпадом Римської імперії, такі центри визна­чилися в Александрії,Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії,прискорили ослаблення, взаємозалежності між вказаними територіями.

  Початок християнства на Україні

               Християнство поширювалося на Україні ще задовго до кня­жіння ВолодимираВеликого. Вже біля 860 р. мали охреститися Аскольд і Дір, що ходили великим походомна Царьгород. Ук­раїнське населення не противилося християнській вірі. Вже заІгоря 944 р. стояла в Києві церква св.Іллі й частина княжої дру­жини булахристиянська. Ігорева дружина Ольга також прийняла християнство, але не моглаприєднати до нової віри сина Святослава. Він сказав, що його дружина будесміятися з нього. Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство, але йнамагався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя всі без виняткухрестилися.

               Володимир у перший похрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язаликоневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять чоловік били його залізом.Кинули фігуру до ріки й князь наказав: «Як де при­стане, відбивайте його одберега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». І Перун поплив Дніпром ізатримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. Намісцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церк­ви або божниці, якїх часом називали. Краса й велич нових святинь поволі згладжувала пам'ять продавню, просту віру. Проповідниками християнства спочатку були чужинці, грекиабо болгари. Інколи це були крайні аскети, що виглядом своїм викликали тривогу,як наприклад, митрополит Іван Скопець, що приїхав із Царьгорода 1089 р. Пізнішедуховенство почали обирати з місцевих людей, із шкіл, що заснували ВолодимирВеликий і Ярослав Мудрий. Першим митрополитом з місце­вого роду був Іларіон,славний проповідник і надворний свя­щеник Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р.Вдруге 1147 р. без погодження з Царьгородом, висвятили на митрополита КлимаСмолятича. Це теж учений книжник і філософ. Собор єпископів посвятив йогомощами св.Климентія, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволитиукраїнську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше царьгородськийпатріархат відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

              В ці часи при церкві жив нетільки сам священик, але й чис­ленний церковний причет — люди, які виконувалипри церкві якісь обов'язки аби церква прийняла їх під свій захист. Назива­ли їхтакож церковними людьми і вони не підлягали світському судові; судив їхєпископ. В церковному уставі Володимира Великого вони перелічені:

ігумен, піп, диякон, попадя, той хто вкриласі: ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічець, прощеник,задушний чоловік, прибічник, сліпець, хромець тощо.

10

             Духовні чини часто переходили зроду в рід і утримувалися в тих самих родинах: сини священика ставали такожсвященика­ми. Попович, що не вчився і не висвятився на попа, лишався ізгоєм,людиною без стану. Для письменного духовенства вима­гали звичайно невеликоїосвіти: вміння тільки читати й писати та знати церковні обряди.