Реферат: Політологія. Політичні системи в Україні

Політологіяяк наука. Предмет політології.

Політологія (від грец. politika — державні і сусп. справи і logos -слово, поняття, вчення) – наука, об'єктомякої є політика та її взаємовідносини з особистістю і сусп-вом, котра займаєодне з провідних місць у сучас. суспільствознавстві. Стосовно П. у зарубіжній івітчизняній літературі часто вживаються терміни «політична наука», «наука прополітику», «політична соціологія», які відображають традиції й особливості нац.і регіон, політолог, шкіл.

У визначенні предмета П. насьогодні не існує єдиного підходу, що зумовлене багатозначністю терміна«політика» й можливістю різноманітних способів її характеристик. Деякі науковцівважають, що П. — це наука про систему закономірних взаємозв'язків соц.суб'єктів з приводу політ, влади, боротьби за неї, про сутність, форми і методиполіт. владування тощо. Ряд політологів предметом П. вважають вивчення політ.систем як сукупності владних інститутів, а також політ. влади як основирозвитку і функціонування політ, систем. Знач-на група вчених вважає предметомП. вивчення системи закономірностей розвитку і функціонування демократії, їїзмісту, місця і ролі у політ, житті сусп-ва. Своєрідною є трактовка П. яксистеми закономірностей розвитку і функціонування політ. культури. При цьомуостання розуміється розширено, як ціннісне політ. світосприйняття, в межахякого Відбувається політ. діяльність. Багатоманітність підходів до визначенняпредметного поля П. дозволяє чіткіше уяснити міс-це П. в системісуспільствознавства, взаємовідносини її з ін. науками. Одним із найбільшузагальнюючих підходів універсалістсько-сумативний, що інтерпретує різніаспекти філос., соціолог., екон., юрид. досліджень політ, процесів таінститутів. П. розглядається при цьому як інтегральна наука, оптимальнефункціонування і розвиток якої визначається насамперед розвиненістю зазначенихнаук. Названий підхід співіснує з аналітико-концептуальним, що виходить ізвизнання автономності П. Системо-утворюючим фактором П., як і будь-якої науки,виступають її закони. Відтак при визначенні предметного поля П. слідвраховувати тенденції і закони структури, функціонування та розвитку політ,життя соц. спільнот, що відображає реальний процес включення їх у діяльністьщодо реалізації політ, влади та політ, інтересів. Предмет науки повиненвідображати внутр. системний зв'язок його компонентів (політ, процеси,відносини, діяльність, політ, система, влада, д-ва, демократія тощо.) Алеостанні співіснують, взаємодіють у певній сфері сусп-ва — у політ, житті, якеохоплює всі названі феномени і є граничним узагальнюючим поняттям, оси. опорноюкатегорією П. Звідси предметом П. є закономірності структури, функцій, розвиткуполіт, життя в усіх його проявах, а П., як раціональне відображення політ,життя, означає систему знань про цілі, завдання, рушійні сили і зміст політ,процесів, про діяльність людей, партій, громад. об'єднань, д-в у сфері політ,відносин. Вихідний теорет. матеріал у пізнанні законів науки становлятькатегорії П., які розкривають необхідні зв'язки, вузлові пункти науки, істотніелементи її структури. Порівняно з ін. сусп. науками, що досліджують проблемиполітичного, більшість категорій П. мають конкретний характер. Вони є важл.засобом пізнання явищ політ, дійсності (політ, відносин, діяльності, процесів,ін-тів, поведінки, боротьби і співробітництва, плюралізму, влади тощо.)

До структури сучас. П. входять: загальнаполітологія, що вивчає історію і теорію політики, виробляє теорет. іметодолог, основи політ, науки; теорії середнього рівня (про владу,політ, систему, політ, духовність, політ, процеси, політ, лідерство тощо); дослідженнязагальних проблем світового політ, процесу. До спец. політ, наук відносятьполіт. історію, політ, географію, політ, психологію, політ. антропологію,політ. теорію, політ. соціологію, політ. семантику, політ. етнографію та ін.Зазначені дисципліни перебувають у взаємодії, вони досліджують різні сторони,закономірності, тенденції розвитку і функціонування політ життя.

П. властиві різноманітні функції.Теоретико-пізнавальна функція, що означає вивчення, систематизацію, пояснення,аналіз, узагальнення і оцінку політ, явищ. Вона виступає теорет. основою політ.творчості, політ. реформ і реорганізацій. П. через названу функцію проявляєтьсяу вигляді сукупності взаємопов'язаних теорет. концепцій, що спираються назакономірності сусп. розвитку, незалежні від суб'єктивних намірів і бажань соц.суб'єктів. Теорет. пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід їхньоїполіт, діяльності, політ, мистецтво, дає знання політ, умов, засобів і формвирішення соц. питань.

Методологічна функція П. охоплюєспособи, методи й принципи теорет. дослідження політ. і практичної реалізаціїздобутих знань. Через світоглядну функцію утверджуються цінності, ідеали, нормицивілізованої політ, системи, політ, культури соц. суб'єктів, що сприяє досягненнюпевного консенсусу у сусп-ві, оптимальному функціонуванню політ. ін-тів.Прогностична функція полягає у передбаченні шляхів розвитку політ, процесів,різних варіантів політ, поведінки. Це необхідно для вироблення механізмураціональної організації політ, процесів, урахування ресурсів політ, влади. Унинішніх умовах зростає роль прогнозування політ, поведінки соц. суб'єктів танаслідків здійснення політ, акцій. Прикладна функція забезпечує виробленняпрактичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політ. знань,раціональної організації політ, процесів. Ця функція забезпечує вивчення іврахування ефективності політ, рішень, стану сусп. думки, ставленнягромадськості до політ, ін-тів, структур і норм. Функція політичноїсоціалізації забезпечує процес включення людини в політ, сферу життя сусп-ва іформування певного типу політ, культури. Зазначені функції тісно пов'язані іззагальними функціями політики, які виступають у цивілізованому сусп-ві на першемісце (підтримка сусп. порядку, забезпечення громадян, миру і нац. злагоди,гарантії свободи і гідності громадян).

П. як наука відрізняється від П. якнавч. дисципліни, яка відбирає частину загальнотеорет. і прикладного матеріалу.Його опрацьовують і викладають так, щоб відповідно до завдань політолог.підготовки у доступній формі дати необхідний мінімум наукових знань. Вониможуть бути усвідомлені з урахуванням взаємовідносин загальнолюдського,національного і класового в політиці, формаційних і загальноцивілізац. аспектівїї розвитку. Політ, освіта спрямована на надання політиці людського виміру,отримання проявів у політ, діяльності егоцентричної мотивації, нетерпимості,ідеологізації, раціоналізму. При цьому необхідні відхід від однобічноговикористання традиц. методів викладання, розвиток живого діалогу, політ,дискусій, аналіз конкретних політ, ситуацій, соціолог, дослідження.

У процесі становлення і розвитку П. вУкраїні було б згубним для всього сусп-ва ізолювати її від світового політ,знання й зосереджуватись лише на розкритті тієї частини світового досвіду, яказбігається з вітчизн. нац. розвитком. Слід пам'ятати, що самоізоляція негативновпливає не лише на економіку, а й на розвиток культури та науки в цілому,спричиняє виникнення феномена «закритого суспільства». Органічне ж поєднання увітчизн. версії П. нац. і загальноцивілізац. змісту сприятиме формуванню дем.політ. культури, оптимальній орієнтації діяльності політ, суб'єктів,гуманізації політ, відносин, розширенню діапазону політ, підходів у прийняттісоц.-політ, і екон. рішень, прогнозованості різноманітних політ, процесів іявищ.

Рольполітики в політичному житті суспільства.

Політика (від грец. politika -держ. ісусп. справи)- організац., регулятивна і контрольна сфера сусп-ва, в межах якоїздійснюється соц. діяльність, спрямована головним чином на досягнення,утримання й реалізацію влади індивідами й соц. групами задля здійснення власнихзапитів і потреб. Термін «П.» поширився під впливом однойменного трактатуАристотеля, змістом якого є узагальнення філософом проблем розвитку давньогрец.д-в, правлінь і урядів. Суб'єктами П. є: індивід, мала соц. чи профес. група,нація, клас, еліта та ін. соц. спільноти. В інституційному плані — це соц.ін-ти, групи інтересів, політ, рухи, профспілки, партії, д-ви та їх союзи.

Підвищена складність, змістовнанасиченість, поліваріантність вияву проблем політ, життя привели до виділеннякількох трактувань П.: 1) П. є результатом спілкування, взаємодії людей,вирішення ними спільних справ, визначення позиції стосовно центрів влади.Конкретними виявами її можуть бути явища узгодженості, підпорядкування,панування, конфлікту, боротьби між окремими людьми, соц. групами і д-вами. Вруслі такого трактування виникла теорія класової боротьби (К.Маркс, В.Ленін),теорія конфліктної природи П. (Ж.Френд, К.Шміт); 2) П. є синонімом ін. політ.явищ, насамперед влади, панування, д-ви, які утворюють єдинийзмістовно-термінолог. ряд, мають приблизно однакові джерела, ресурси,потенціали, засоби, символіку і можуть використовуватися як аналоги придослідженні складних сусп. явищ; 3) функціональне пояснення П., в основу якогопокладено наявність «вічних» проблем еволюції людства: визначення і спробивирішення загальних проблем, підтримання порядку, управління, збереження внутр.і зовн. миру, а також існування їх антиподів -підготовки і ведення війн,застосування насильства у внутр. П., контролю сусп-ва і окремої особистостітощо.

Узагальнення різних змістовнихтрактувань П. дозволяє виділити її функції: всеосяжної організації сусп. явищ;виразу провідних інтересів існуючих груп і прошарків суспва;регулятивно-контрольного впливу на життя, діяльність, стосунки людей, соц.груп, класів,  народів, країн; раціоналізації виникаючих суперечностей між соц.групами, їх цивілізованого вирішення через діалог громадян і д-ви; інтеграціїрізних прошарків населення за рахунок їх підпорядкування інтересам цілого;соціалізації особистості через її включення в складний світ соц. стосунків;спадкоємності й інноваційності соц. розвитку як сусп-ва загалом, так і окремоїлюдини.

Осн. види П.: внутрішня, зовнішня,світова. Осн. напрямки П.: економічна, соціальна, національна, демографічна,аграрна, культурна, технічна, екологічна, воєнна, геополітика та ін. Допровідних структурних ланок П. належать: політичні відносини, які є виразникамистійкого характеру взаємозв'язків соц. груп між собою й ін-тами влади, якідемонструють домінування у суспві перманентної боротьби за політ, панування чикооперованих зусиль усіх прошарків з метою оптимального використання матеріальнихі духовних можливостей країни, кризовості чи стабільності, громадян, миру чивійни; політична свідомість, яка виражає принципову залежність політ, життя відусвідомленого ставлення людей до своїх найбільш значущих інтересів, реалізаціяяких неможлива без застосування владних важелів. Рівень політ, свідомостівизначає рівень інституалізації політ, поглядів та ідеалів, цілей і програм,норм і установлень у поведінці людей, органів влади і самоуправління; політичнаорганізація, яка характеризує роль ін-тів публічної влади як центрів управлінняі регулювання сусп. процесів. Сукупність органів законодавчої, виконавчої,судової влади, парт. і сусп.-політ, ін-тів, груп тиску і т.ін. складає орг.основу П. Наявність і взаємодія вищезазначених структурних елементів надає П.внутрішньої цілісності, наділяє її постійним джерелом саморозвитку.

Природа П. глибоко пов'язана з екон.сферою сусп-ва, екон. (базисними) відносинами й інтересами. Діалектикавзаємовпливу П. і економіки призводить до того, що екон. діяльність набуваєполіт. змісту, а політ, поведінка і діяльність трансформуються в економічні,або ж, як мінімум, отримують екон. складову свого комплексного прояву.Актуалізація діалектики П. й економіки в кожному конкретному сусп-ві призводитьдо виникнення екон., фінанс., соц., демограф. П. держави, її втручання векономіку, участі в процесах виробництва і розподілу, опори на екон. сферу привиробленні орієнтирів зовнішньо- і внутрішньополіт. поведінки. Значною мірою П.по-в'язана також із сферою культури, яка визначає культурний зміст П., їїзв'язок з історією, моральністю і т.д.

Сучас. рівень розвитку світовогоспівтовариства ставить питання про визначення кордонів, меж розвитку і впливуП., в т.ч. і допустимого простору її тиску на ін. сусп. утворення. Нехтування такимикордонами стимулює розвиток негативних соц.-політ. явищ: надмірноїідеологізації, політизації неполіт. і неідеолог. сфер діяльності, поведінки,свідомості, що приводить до створення вакууму сусп. регуляцій і регресивноговаріанта політ, еволюції.

«Політичне життясуспільства» — це загальна систематизуюча політологічна категорія.

Сутність політичного життясуспільства може бути охарактеризована як процес виробництва (відтворення)політичних зв'язків між людьми. Поняття «політичне життя», аналогічнепоняттям «економічне», «духовне», «матеріальне»,«релігійне життя» та іншим його видам, застосовується дляузагальненої оцінки політичної сфери конкретних епох, країн, суспільств,діяльності і політичної поведінки класів, соціальних верств, груп та окремої людини.Аналіз політичного життя як суспільного явища дає змогу оцінювати умови, в якихце життя функціонує, та соціальні, політичні, економічні і духовно-ідеологічніфактори, які його детермінують. Головними факторами, що визначають політичнежиття, можуть виступати також тип держави, політичний устрій суспільства, йогополітична організація і культура, структура влади, форми спілкування і т.п.

Політичне життя — це підсистема суспільства,певна цілісність з елементами, видами й формами її вияву як діяльності таспілкування між людьми. Воно завжди виступає в конкретно-історичній формі, щозумовлено матеріальними і соціокультурними факторами. Це сукупність усіхполітичних явищ, що функціонують у суспільстві. Воно включає в себе соціальнихсуб'єктів з їхніми потребами та інтересами, їхні відносини і діяльність,політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу й іншікомпоненти. Між ними існують певні закономірні зв'язки, їм притаманніспецифічні функції, напрямки діяльності.

Політичне життя визначає основнісоціальні та політичні структури влади, тип політичної системи, партійнихсистем, політичної організації суспільства, спосіб правління, тип державногоустрою і політичного режиму, стан суспільного порядку тощо.

Формування політичного життя перебуваєпід серйозним впливом культурно-історичних традицій та національнихособливостей народу, які проникають у політичний побут державних, суспільнихструктур або в самоуправління тощо. У формуванні політичного життя людини йсуспільства велику роль відіграють економічні, ідеологічні, культурні, правові,релігійні та інші форми спільного життя людей і суспільних відносин. Нарозвиток політичного життя сильний вплив справляє існуючий у суспільстві стангромадських і політичних прав та свобод людини (свобода слова, зборів, совістітощо). Водночас політичне життя мінливе й динамічне, воно знає періодипіднесень і спадів, апатії та бурхливих вибухів.

В умовах демократії до активної йдобровільної участі у політичному житті (вибору представницьких установ, участів асоціаціях, партіях, самоуправлінні, масових або групових політичних акціях)заохочується значна кількість населення і його пасивна частина може статипорівняно незначною. У такому суспільстві політичне життя є стабільним ідинамічним.

Усі компоненти політичного життя удемократичних суспільствах орієнтовані на забезпечення стабільності системисуспільних відносин і разом з тим на створення умов для активізації діяльностіїї суб'єктів. Так, американський політолог С. Ліпсет вважає, що один із головнихкритеріїв стабільності — збереження і розвиток політичної демократії,забезпечення лояльного ставлення до існуючого державного устрою. Він зазначає,що стабільність державного устрою, його здатність приймати рішення йзабезпечувати їх виконання без відкритого застосування сили значною міроюзалежить від законності й ефективності політичних інститутів. Законністьзв'язана зі здатністю системи формувати й підтримувати переконання, що їїполітичні інститути якнайкраще відповідають даному суспільству'.

Зовсім інакше відбуваєтьсяполітизація життя у суспільствах диктаторського, авторитарного абототалітарного типу. Формально в цих суспільствах у політичному житті не береучасті лише мінімальна частина населення, але сама ця участь часто зводитьсятільки до виконання державних і партійних розпоряджень. Як свідчить історичнапрактика нашого минулого, у такій слухняності значну роль відіграваладисципліна страху. Авторитарне, диктаторське або тоталітарне суспільство знадцентралізованою владою, переслідуваннями інакомислячих та масовимирепресіями зводить усе політичне життя суспільства до формальних виявівактивності. По суті ж, населення за цих умов у кращому разі є політичненейтральним, а у більшості випадків — відчуженим від пануючої політичноїсистеми.

Політологічнішколи світу

Політична думка сучасного світупродовжує перебувати під знач-ним впливом теоретичних розробок видатних вчених,що жили на стику XIX — XX ст, таких як М.Вебер, В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс таінші.

Німецький соціолог та політолог МаксВебер (1864 — 1920) здобув широке визнання в західних країнах як розробниктеорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державнабюрократія», Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна формаколективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований виразраціональності». В сучасному суспільстві, підкреслював М.Вебер,бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліноюперевершує будь-яку іншу суспільну систему. Якщо в державі функціонуєрозвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має виглядмашини у порівнянні з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецькийдослідник вбачав переваги бюрократичної системи державної організації і їїможливість відповідним чином планувати і визначати функціональну ефективністьдіяльності людей у суспільстві.

Велику увагу в своїй теоретичнійдіяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати цесуспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвиткусуспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційнавлада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві єзаконною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип влади відзначається наявністютрадиційних норм. на які весь час посилається правитель, організовуючи своюдіяльність. Однак правитель, який зневажає й порушує існуючі в суспільствітрадиції, може позбутися і своєї влади.

Харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар,особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те,що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть «магічні»здібності.

Раціональний, якому притаманне всевладдяраціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західногосвіту, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія.Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичніпроцедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несевідповідальність перед виборцями.

Значний внесок у розвиток політичноїдумки XX століття зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму сталиконцепції В.Парето (1846-—1923), Г.Моски(1858—1941)та Р.Міхельса (1878— 1936).Як зазначав В.Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, якавиступає як добірна частина населення, а їй протистоїть інша частина. Всуспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та іншихсферах життя, а також поділяється на «правлячу (панівну) еліту» і «неправлячуеліту». На думку вченого, існування «правлячої еліти» випливає зпсихологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав'язувати свою волюпідлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільствівідбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньоїциркуляції, кругообігу: стара пануюча еліта з часом поступається місцем новій.Слід також відзначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованихпредставників низових верств суспільства, які гостро відчувають потребу увладі. Проходить час, і нова еліта в процесі боротьби змінюється новітньою.

Необхідно підкреслити, що, на думкуГ.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політичне залежну більшість(масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. В процесі розвитку суспільствапостійно змінюються склад, структура «правлячого класу» без змінийого функцій. Здійснення влади меншості над більшістю стає можливим за рахуноккращої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г.Моски,може бути як автократичним, так і ліберальним.

Ще один представник теорії елітР.Міхельс також стверджував, Що суспільство не може існувати без панівного«політичного класу''. З цією метою дослідник обгрунтував свій»залізний закон олігархічних тенденцій". Згідно з цим законом, демократичнийрозвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідноїорганізації. А цей процес неможливий без виділення в суспільстві еліти —активної меншості, якій маса має довіряти через об'єктивну неможливість прямогоконтролю широких верств населення над великою організацією. За таких умов, надумку Р.Міхельса, демократія неминуче повинна трансформуватися в олігархію.

Цікавим явищем у політичній науцістало зближення і спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій.Сучасний американський політолог Р.Даль, наприклад, розробив теоріюплюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерівкількох елітарних груп, що досягли стабільного порозуміння між собою. Дальназвав цю ситуацію «поліархією». Суть її полягає в такому. За всієїдемократичності політичних інститутів західних суспільств обов'язково існуютьеліти та їхня влада. Роль політичної системи полягає в тому, щоб кожній елітідати альтернативу і можливість змагатися між собою, тоді як центральна владамає проти-стояти їм і врівноважувати їх.

Поліархія поліпшує і доповнює принципдемократії, управління більшості шляхом удосконалення системи народногопредставництва, сильнішої гарантії прав меншості, використання електоральногота інших засобів для управління представниками більшості, усунення різних видівполітичної нерівності.

Від гегемоністського управління елітполіархія відрізняється можливістю опозиції заперечувати урядову політику,наявністю відкритих конфліктів між політичними лідерами, а також відкритимзмаганням для підтримки претендентів на лідерство (особливо за допомогоювиборчого голосування), періодичним проведенням місцевих і національних виборівза участю політичних партій, що змагаються.

Цікавою теорією є біхевіоризм якспецифічний метод дослідження політичного життя. Як принципи біхевіористськоїполітології виступають наукова нейтральність, опора на результати вибірковихемпіричних досліджень, що виконані на базі систематичних та математичнихобробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.

Класиком політичного біхевіоризмувважають Гарольда Лассуелла (1902-1979), найбільш відомого спеціаліста вамериканській політичній науці. Значення праць Лассуелла полягає в тому, що віну своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулювавна його основі теорію «політичного психоаналізу». Згідно з цієютеорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставленняіндивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.

З досліджень Г.Лассуелла випливає, щоіснує певний зв'язок між психологічним типом особистості і виконанням неювідповідних політичних ролей. Запропонована Г.Лассуеллом класифікаціяпсихологічних типів особистості враховує також особливості психіки політичнихлідерів. Так, наприклад, на думку американського політолога,«вождями-агітаторами» рухає почуття провини. Вони «шукають собіполегшення за допомогою таких механізмів, як обвинувачення інших».Ідеологічні лідери — це індивіди, котрі пережили в дитинстві катастрофубагатьох надій. Психологічна особистість, що марить лідерством, як підкреслюєЛассуелл, також часто намагається прийти в політику. «Викинуті з політикишукачі влади мають можливість виходу в бізнес, профспілки, організованузлочинність, де вони можуть сподіватися… панувати над іншими». На думкуГ.Лассуелла, для таких суб'єктів не має значення, як і де вонистверджуватимуться, головне для них — мати владу над людьми.

Значний вплив на політичну думкунашого століття справив фрейдизм. Хоч більшість політологів вважають спірнимпояснення всіх соціально-політичних відносин з погляду перетворених формсексуальних імпульсів, але психоаналітична методологія безумовно дає чималокорисного, якщо її використати для дослідження проблем «лідер —маса», «лідер — певна група» тощо. Ідеї З.Фрейда продовжуютьжити й поширюватися, наприклад, у працях американського вченого Е.Фромма(1900—1980).

На відміну від Фрейда, котрий вивчавпозасоціальні особливості індивіда, Фромм виходить з тези про первіснеіснування в людському суспільстві соціалізованого індивіда. В центр уваги вінставить аналіз потенційних людських якостей, що виявляються протягом«пристосування» людини до конкретної соціально-економічноїдіяль-ності.

Людина вільна, за Фроммом, тільки нарівні її антрополого-екзистенціальної ситуації, але соціально-економічні умовипротягом історії не дозволяли (не дозволяють і досі) наповнити її життя сенсомповнокровного буття, щоб прожите воно було «по-людському». В такихумовах життя для конкретного суб'єкта починає втрачати сенс, все більшакількість людей впадає в неспокій та відчай.

На її читачів справив велике враженняпсихологічний аналіз передумов становлення й формування фашистської системи вНімеччині. Аналіз цей не втратив актуальності й сьогодні, хоча нас зараз вінцікавить в дещо іншому аспекті. Про це говорив і сам Фромм, коли підкреслював,що будь-якому суспільству необхідно мати на увазі небезпеку, що виходить зособливостей людського характеру, а саме «готовність прийняти будь-якуідеологію і будь-якого вождя за обіцянку гарного життя, за пропонуванняполітичної структури та символів, що надаватимуть життю індивіда якусьвидимість сенсу і порядку».

Е.Фромм справедливо звертає увагу нате, що терор і демагогію нацистів та апатію німецьких мас, що мали своїмнаслідком встановлення фашистського режиму, справді не можна пояснити виключноекономічними, соціальними й політичними причинами.

Тверезий аналіз Е.Фромма показав, щосучасне суспільство здатне або грубо й силоміць, або тихо й непомітновикорінювати людське в людині і що кінець-кінцем деградація людини може статинеоборотною. Не потрібно ідеалізувати будь-яке суспільство, не треба забуватипро небезпеку, котру може нести людству прогрес. Саме про це свідчать творивидатного німецького й американського вченого Е.Фромма.

Одним із найвпливовіших представниківамериканської політичної науки був також Ганс Моргентау (1904—1980) — провіднийтеоретик США з зовнішньополітичних питань.

Підкреслюючи, що національні інтересиє головним рушієм зовнішньої політики будь-якої держави, Моргентау, ясна річ,особливу перевагу надавав американським національним інтересам. Для цьо-го, найого думку, необхідно було вживати всіх можливих заходів для забезпеченняполітичного лідерства США в Європі та балансу сил у Європі та в Азії.

Обґрунтовуючи концепцію національнихінтересів, Г.Моргентау великого значення надавав силі. Політика, на думкуамериканського вченого, ніколи не зможе бути ефективною, якщо вона непідкріплена економічною, військовою та політичною міццю. Ось чому досягненнямогутності й сили, згідно з Моргентау, є головним завданням і визначальноюрисою держави.

Найбільш впливовим французькимполітологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Однією з центральних проблемйого творчості є проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозноосмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичногорозвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французькогополітолога до висновку, що західні країни живуть в умовах плутодемократії,тобто в умовах такого політичного правління, коли владою володіють одночасно інарод (demos) і багатство (plutos).

Але таке політичне правління— це тільки псевдодемократія, в яких би формах вона не здійснювалася. Справжнядемократія, на думку М.Дюверже, — це дещо інше: більш скромне й більш реальне.Вона визначається через «свободу для Народу та для кожної час-тини народу,як це записано у Французькій конституції 1793 p. Сво-бода не тільки дляпривілейованих через народження, примху долі, посаду, набуту освіту, — алереальна свобода для всіх, що зумовлює більш високий рівень життя, освіти,соціальної рівності та політичної рівноваги».

XX століття — століття небаченихраніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наукане залишає цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямокполітології—теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку зробилиЛ.Ко-зер, Р.Дарендорф та К.Боулдінг.

Л.Козер стверджував, що неіснує соціальних груп без конфліктних відносин і що соціальні конфлікти маютьпозитивне значення для функціонування суспільних систем та їхньої зміни. Своюконцепцію, що отримала назву «концепція позитивно-функціональногоконфлікту.

Р.Дарендорф — німецький соціолог таполітичний діяч — вважає конфлікт перманентним станом соціального організму. Ненаявність, а відсутність конфлікту, стверджував Дарендорф, є чимось дивним таненормальним. У кожному суспільстві завжди присутня дезінтеграція і конфлікт.»Все суспільне життя є конфліктним, оскільки воно змінюється. В людськихсуспільствах не існує стабільності, оскільки немає в них нічого стійкого. Атому саме в конфлікті можна знай-ти творче ядро будь-яких співтовариств іможливість свободи, а також засоби для раціонального оволодіння та контролю надсоціальними проблемами".

Американський політолог та економістК.Боулдінг, автор «загальної теорії конфлікту», намагався створитицілісну наукову теорію конфлікту, описуючи в її межах всі явища живої і неживоїприроди. індивідуального та суспільного життя. У своїй книзі «Конфлікт тазахист. Загальна теорія» Боулдінг відзначив, що «всі конфлікти маютьспільні елементи і спільні зразки розвитку, і саме вивчення цих спільнихелементів може представити феномен конфлікту в будь-якому його специфічномувияві». Це положення несе основне методологічне навантаження в «загальнійтеорії конфлікту».

Політичнежиття суспільства.

Буття людей здійснюється у рамкахпевних суспільних сфер. У сукупності вони є організмом, назва якого —суспільство. Водночас ці сфери порівняно самостійні, мають свою специфіку.

Суспільство — багаторівнева система.Вона виявляє себе через певні відносно самостійні сфери: економічну, соціальну,правову, військову, ідеологічну та ін. В основі виділення сфер суспільногожиття лежать поділ праці, види людської діяльності і соціальних відносин, їхнінорми і цінності. Сфера суспільного життя як підсистема життєдіяльностісуспільства характеризується змістом оформлення, організаційними особливостями,які виділяють її з інших сфер суспільства.

У системі сфер суспільного буттяважливе місце посідає політична сфера. Політична сфера є порівняно самостійноюсферою суспільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціонуванняполітичного життя.

Змістом політичної сфери є насампередполітиковладні відносини народів, націй, соціальних груп, особистостей щодозавоювання, утримання, використання влади і впливу на владу. Це такождіяльність, пов'язана з організацією державної, політичної влади, з визначеннямїї цілей, завдань та засобів, забезпеченням їхнього функціонування політичнимиі правовими нормами.

Розвиненість політичної сферизумовлюється розвитком організаційних структур, активністю всіх форм політичноїдіяльності в суспільстві, її насиченістю подіями, широтою функціонування,організованістю політичних сил, впливом на інші сфери.

Політична сфера акумулює в собі все,що пов'язане з політикою, але визначальними серед них є види і форми політичнихвідносин і політичної діяльності, організаційні структури, політичні цінності іполітичні та правові норми, що лежать в основі політичного функціонуваннясуспільства. Найбільш повно політична сфера виражена через політичне життясуспільства.

Політичне життя — частина суспільногожиття, пов'язана з конкретно-історичною, свідомою та цілеспрямованою політичноюдіяльністю людей, їхніх політичних структур щодо виявлення і реалізаціїсоціально-політичних інтересів та потреб у процесі формування й здійсненняполітичної влади в суспільстві.

Зміст політичного життя становлятьполітичні відносини з приводу встановлення влади і процесу владарювання;ставлення до держави, здійснення нею притаманних їй функцій, до системидержавних органів, їхньої діяльності; відносини між партіями та громадськимиоб'єднаннями, між масами й політичними лідерами, між політичними партіями іполітичними лідерами та ін.

Політичне життя багатогранне ірізнобарвне. Його можна класифікувати за різними принципами. Типологіяполітичного життя має такий вигляд:

·       заобсягом охоплення сфери — внутрішньополітичне, зовнішньополітичне;

·       засферами прояву — соціально-політичне, національно-політичне; військове;адміністративно-політичне та ін.;

·       засуб'єктами політики — соціально-класове, національне, державне, партійне,громадсько-політичне тощо;

·       задіяльністю політичних органів — парламентське, адміністративне;

·       заформами діяльності мас — парламентське, страйкове, мітингове;

·       заформами організації — організоване, стихійне, слабо-організоване;

·       зарівнем здійснення — за місцем проживання, в трудових колективах, на рівні управління йсамоуправління за адміністративно-територіальним поділом, на державному рівні,міжнародному рівні.

Отже, політичне життя має складнувнутрішню структуру. Насамперед розрізняють внутрішньополітичне тазовнішньополітичне життя.

Внутрішнє політичне життя включає такзвані об'єктивно-інституційні елементи, їх функціонування. Це життєдіяльністьполітичної системи суспільства з її основними структурами – політичною владою,політичними відноси-нами, політичною організацією суспільства (держава,політичні партії), політичною культурою, найважливішими політичними процесами,напрямами й фор-мами політичної діяльності та ін.

Зовнішньополітичне життя є системоювзаємовідносин держав, партій, їхніх блоків і союзів з питань власнихінтересів, а також інтересів світового співтовариства і має своїм змістомконтакти між державними та іншими політичними лідерами (переговори, зустрічі,візити та ін.) з метою укладення або здійснення існуючих домовленостейдоговірних сторін із зовнішньополітичних питань.

Особливості економічного іполітичного життя варіюються залежно від розвиненості ринкової економіки іполітичної системи. Чим більш розвинені ринкові відносини і відповідне їмекономічне життя, тим демократичніше політичне життя і політична система, щойому відповідає. І навпаки, звуження сфери ринкової економіки, набуття неюкомандних рис, а також зниження активізації економічного життя в суспільстві,централізація його в державних структурах призводять значною мірою до згортанняобсягу демократичних форм політичного життя, одержавлення його.

Політичне життя суспільства зумовленетакож його соціальним станом, тобто діяльністю соціальних спільностей —народів, націй, соціальних груп, активною діяльністю особи. Це особливо помітнов умовах демократично і тоталітарне, авторитарне організованого суспільства.Наведемо такі паралелі:

У XX ст. зміни у співвідношенніекономіки і політики певною мірою позначились і на соціальних формах життя.З'ясувалося, що політичними засобами можна регулювати динаміку економічногорозвитку, уникати криз, переорієнтовувати економіку на вирішення здебільшогосоціальних завдань або на максимум ефективності. Економіка і політика вступилиу якісно нове співвідношення.

Що ж є характерним для політичногожиття XX ст. на відміну від попередніх століть?

1. Стало можливим політичнимизасобами регулювати динаміку економічного життя, переорієнтовувати напрямиекономічної діяльності, досягати максимуму ефективності економічного розвитку.

2. У XX ст. на відміну від попередніхширокого розвитку в західних країнах набула демократія. Це сприяло тому, щопартії, які виражали інтереси більшості, одержали можливість прийти до влади.Терміни «буржуазні» й «робітничі» партії фактично втратилиминуле значення, оскільки велику частку електорату цих партій становлятьтрудящі, наймані робітники.

3. Відхід більшості політичних партійвід своєї вихідної соціальної бази. В соціальному плані суспільство стаєбагатошаровим, різноманітним. Чисельно зростають міжкласові групи, виникаютьчисленні групи робітників-власників, які володіють нерухомістю, акціями та ін.Отже, політична партія, яка орієнтується тільки на певну соціальну групу,прирече-на на поразку.

4. Державна діяльність як видполітичної діяльності стає політичним та правовим інструментом здійсненняреформ в інтересах більшості суспільства. На політику відчутно впливають такіінтереси широких мас, як екологічні, національні, групові, утвердження миру напланеті тощо.

5. Широкого розвитку набувають масовірухи як фактор зближення людей різного соціального походження, що само по собітеж якоюсь мірою консолідує діяльність політичних партій.

6. Майже до середини XX ст. майновестановище мас, а отже, й економічне життя відігравало значну роль і виступало восновному детермінантою політичної діяльності. В сучасних умовах питаннябідності більш як для 2/3 населення світу втрачає свою актуальність.Марксистське розуміння

класового підходу, класового інтересуяк вихідного в оцінці політичних подій неприйнятне для сучасних оцінок багатьохпроблем, зокрема національного питання, екологічних проблем, самобутностікультур та ін. Ці та інші проблеми сягають своїм корінням не в класовівідносини, не в існування експлуатації або капіталізму, а в природу сучасноїцивілізації як індустріальної, так і постіндустріальноі.

7. Політичне життя світовогоспівтовариства не зводиться до необхідності соціальної революції. Вонорізноманітне і різнобарвне.

8. Глобалізація бачення політичногожиття. Воно стає для людства новою реальністю, спрямованою на виживання. Цепередбачає пошук домовленостей, встановлення консенсусу, взаємодії. Саме вони єумовою існування людства і рушійною силою політичного прогресу.

9. Зростання міжнародної інформаціїщодо політичного життя робить його надбанням широких мас, які активновключаються у політичне життя.

Політикаяк вид регулювання суспільних видносин

Політика належить насампереддо сфери духовного життя сус­пільства. Її виникнення було зумовлено цілоюнизкою об'єктивних чинників у" різних сферах суспільного життя, але на­самперед— у сфері виробництва та сфері економічних відносин. Вона виникає в періодпереходу від первіснообщинного життя сус­пільства до цивілізації.

Інтегрованим виразом усіх суспільнихвідносин виступає сус­пільний устрій, основу якого становлять пануючі в даномусуспільстві економічні відносини та інститути, які повинні забезпечувати йогофункціонування і розвиток. Роль суспільного устрою в житті суспільства полягаєпередовсім в тому, що він визначає для даного кон­кретного суспільствазагальний спосіб, ступінь і характер його жит­тєдіяльності. Він виконуєрегулятивну функцію стосовно всіх інших сторін суспільного життя.

Як відомо, економічні відносини — цевідносини між людьми в процесі виробництва, що зумовлені їх взаємним стосункомдо засобів виробництва та результатів праці і втілюються в конкретно-історич­нихформах власності, в способах поєднання робочої сили зі знаряд­дями праці, вформах обміну діяльністю, що зумовлена суспільним поділом праці і відмінностямимісця, становища осіб, груп, класів у системі виробництва, у формах розподілу,обміну, споживання.

Економічні відносини справляютьвеличезний вплив на специфіку суперечностей в суспільстві, на характервзаємовідносин між соціальними суб'єктами. Ось чому в політиці, де центральнимпитанням постає питання про владу, остання не виступає як самоціль, а стаєзасобом для захисту суспільного ладу з його конкретними еко­номічнимивідносинами або для його повалення й заміни іншим. -

З розкладом первіснообщинного ладу із переходом до цивілізації відбулося не тільки класове розшаруваннясуспільства, а й загост­рення суперечностей поміж соціальними суб'єктами, наоснові по­силення існуючих відмінностей стосовно відношення до засобіввиробництва і результатів праці. Відбулося поглиблення й загостреннясуперечностей між інтересами різних соціальних суб'єктів.

Водночас суспільний поділ праці,соціальна диференціація й по­силення нерівності у володінні засобамивиробництва і засобами за­доволення життєвих потреб створили можливості длявияву таких негативних людських рис, як жадібність, заздрість, нестримна го­нитваза багатством, намагання домогтися його будь-якими засоба­ми.

Відтак виникає потреба в новійорганізації суспільства. Форму­вання цієї нової організації зв'язане зрозробкою особливих правил, норм, настанов, законів, спрямованих на регулюваннявідносин між людьми, а також зі створенням відповідних органів, інститутів, якіб забезпечували виконання цих правил, норм, законів і регламентува­ли поведінкулюдей у суспільстві.

Так відбувається становленняпублічної влади, головним органом здійснення якої стає держава. На цьому рівнірозвитку суспільства індивіди перестають бути членами роду, носіями його рис, астають громадянами, життєдіяльність яких тепер здійснюється в межах роз­робленихсуспільством норм, законів і під контролем суспільства, насамперед — держави.

Отже, місце колишніх кровно-родиннихзв'язків і відносин зай­мають якісно нові відносини — політичні, які активновпливають на всі інші. Відтак політика виникає як результат об'єктивно зумов­леногосуспільного поділу праці, зміни характеру відношень людей до засобів виробництваі результатів праці (виникнення приватної власності), поділу суспільства насоціальних суб'єктів з різними інте­ресами, зміни форми обміну, споживання.Політика виникла як сфе­ра відносин, що забезпечує погодження, регулювання,реалізацію інтересів людей за допомогою влади.

Діяльність держави як всерединікраїни, так і за її межами та відно­шення до цієї діяльності класових сил зцього часу стали визначати­ся поняттям «політика». Вже набагатопізніше, під час бурхливого розвитку демократичних процесів, коли з'явилисянації, а згодом політичні партії та масові суспільні організації, кожна з якихвира­жала інтереси та настрої багатьох людей, політика набуває нового змісту.

Політика виражає докорінні інтересирізних соціальних спільно­стей, партій, держав і цілі, якими вони керуються. Увсіх сферах, де здійснюється політика, вона має багато форм вияву. Теоріявиділяє дві великі, тісно зв'язані одна з одною сфери політики—внутрішню тазовнішню. Разом з тим багатоманітність реального життя дозво­ляє і зобов'язуєвиділяти у внутрішній і зовнішній політиці більш вузькі і в той же час дужеважливі сфери політики, такі як: економіч­на, соціальна, національна, політикарозвитку народовладдя, куль­турна політика тощо.

Зрозуміло, що багатоплановість такоговажливого суспільного явища, як політика, вимагає виділення та розгляду й іншихбільш конкретних сфер діяльності. Наприклад, тільки в сферу економічноїполітики входять такі її складові, як науково-технічна, структурна, аграрна,фінансова, інвестиційна, зовнішньоекономічна політика. Не­обхідно відмітити ітакі сфери політики, як економічна, демографіч­на, кадрова, національна,молодіжна тощо. Кожна з них може бути предметом самостійної теорії політики.

Різнобічні також сфери і напрямкизовнішньої політики, виділення яких зумовлено діючими на міжнародній аренігрупами держав, політичними, громадськими та іншими демокра­тичнимиоб'єднаннями.

Теорія політики, зрозуміло, незводиться лише до виділення й оці­нки основних сфер політики, розкриття їїструктури та завдань. У політиці необхідно бачити зв'язки між її сферами, їхнійвзаємовплив, взаємодоповнення та механізм їх здійснення. Її важливо розглядатине тільки з погляду структурних, а й з урахуванням функціональних, тимчасових,довготривалих та інших аспектів.

Еволюційний розвиток політикизасвідчує незмінність її фунда­ментальних засад. Навіть якщо вони в далекійперспективі й змінять­ся, то тільки разом із реформуванням всієї системиорганізаційних та регулятивно-контрольних сфер суспільства. А щодо перспективи зникненняполітики, як про це мріяли соціалісти-утопісти, то з висо­ти сьогоднішньогорозвитку політичних процесів вона зовсім нере­альна навіть у гіпотетичномумайбутньому. Якщо колись і не буде держави, що теж проблематично, політиканеодмінно залишиться у тих самих суспільних функціях, але з іншими суб'єктами.Такими соціальними суб'єктами можуть бути асоціації, вільні самоуп-равлінськіугруповання у межах громадянського суспільства тощо. Але цілком очевидно, щополітика як засіб організації й регулювання життя суспільства неодмінно збережесвоє значення. Аналізуючи стан і перспективи розвитку людства, не можна недійти висновку, що нині найбільш актуальною проблемою політики виступає їїдемок­ратизація, гуманізація, наближення до злободенних запитів суспіль­ства івирішення їх через його (суспільства) прогрес та оновлення. Кількість іскладність таких завдань з розвитком людства зростає. Ось чому подальшоюперспективою розвитку політики буде її уск­ладнення, підвищення її ефективностіта відповідальності. Без усві­домлення цього методологічного положення не можназрозуміти зміст та характер політичного життя суспільства.

Політикаяк наука і мистецтво.

 

Політологія як наука

Політологія в її сучасному вигляді —це явище новітнього часу. Вона виникла на сучасному етапі людської цивілізації.Це сталося у період утвердження індустріального суспільства, коли разом збурхливим розвитком наукового знання виникли нові нетрадиційні стосунки міжлюдиною і навколишнім світом. Нові історичні умови життя породили великий попитна ідеї демократії, яка все більше починає виступати в суспільстві як формаорганізації суспільно-політичного життя. Демократична організація суспільствавсе більше вимагає проведення такої державної політики, яка б грунтувалася натеоретичних політичних знаннях, а не на соціальних утопіях. Відповіддю на цюісторичну необхідність стала поява ліберальної демократії з її гострим попитомна політологічні знання. Ліберальна демократія створила сприятливі умови длярозвитку суспільно-політичної думки, і зокрема політології як науки.

Організаційне оформлення політологіївідбулося в країнах Заходу лише після другої світової війни, бо ще до серединиXX століття у гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалосявченням про державу. Саме право, насамперед державне й міжнародне, повністюдомінувало при вивченні політичних систем. І тільки після другої світової війниз'явилися теоретичні праці, в яких під політикою стали розуміти не тільки життядержав, а й діяльність політичних партій, суспільно-політичних рухів,громадських організацій та інших політичних інститутів. Саме тоді остаточносформувалося поняття сучасної політології.

Політична наука стала настількисамостійною, що почала активно співробітничати з іншими гуманітарними науками,не розчиняючись у них. Тоді ж оформлюються сучасні методології суспільних наук,чіткіше розмежовуються їхні предметні сфери, встановлюється взаємодіяполітичної науки із суміжними галузями знань; у сфері політичної науки виникаєсистема наукових шкіл і напрямків (дослідження свідомої та підсвідомоїмотивації політики, політичної поведінки, психології вольових актів влади,аналіз зовнішньої політики. понять політичного реалізму і т.п); відбувається,як і в інших соціальних науках, спеціалізація наукового знання (дослідженнявнутрішньої, зовнішньої політики, політичних систем, політичного лідерства,типології влади та інше); завершується перехід від праці ізольованих груп таокремих вчених до організації наукових установ, мережі навчальних закладів, щоготують кадри спеціалістів, починається видавнича діяльність, з'являютьсяспеціалізовані періодичні видання. Політична наука стає у розвинених країнахповноправною частиною науки як соціального інституту з численними йорганізованими кадрами дослідників та учнів; виникають міжнародні танаціональні організації політичної науки.

Разом з такими дисциплінами, якполітична етнографія, політична демографія, політична статистика, еко- ібіополітологія, цей комплекс знань створює політичну науку, або політологію вширокому розумінні.

Поряд з нею існує й політологія увузькому її значенні — як загальна теорія політики, що становить «душу йсерце» політичної науки. Політологію (загальну теорію політики) відрізняєвід інших політичних наук те, що вона не займається лише окремими аспектамиполітики і не вивчає політику в ряді інших, неполітичних об'єктів. Специфікатеорії політики полягає в тому, що вона, по-перше, спеціально досліджуєполітику як цілісний об'єкт і, по-друге, своїм основним предметом мас групу внутрішніх,іманентне властивих тільки політиці, специфічних закономірностей владнихвідносин.

Політологія як комплексна йсамостійна галузь суспіль-них наук не займається лише переведенням загальнихфілософських, соціологічних та інших наукових понять у політичну сферу.Предметом політології є аналіз сутності політики як цілісного су-спільногоявища: вияв на макро- та мікрорівні її необхідних структурних елементів,внутрішніх та зовнішніх зв'язків та відносин; визначення основних тенденцій ізакономірностей, що діють у різних суспільно-політичних системах; розробкаоб'єктивних критеріїв соціального виміру політики.

Політика як мистецтво.

Суть політики визначається«двоїстим» характером цього явища По-перше, політика — це наука,оскільки вона базується на законах суспільного розвитку. Останнє вимагає віддослідників обов'язкового розгляду цього явища крізь призму розумінняоб'єктивної логіки його законів, визначення його категорій та методів. Відтакполітика не може виступати в суспільному житті як сфера свавілля окремої особи,соціальної групи або класу.

Необхідною умовою, що сприяє кращомурозумінню об'єктивних процесів, що діють поза і всередині політики, є вивченняісторичного досвіду, необхідність уважного ставлення до його уроків таврахування в політичній діяльності всієї багатоманітності чинників, які на неїсправляють вплив. Наявність об'єктивного елементу в політиці, її залежність відпопередніх подій створюють можливість для науково обгрунтованих прогнозів,передбачень і навіть для відповідного моделювання політичних процесів, хоча,звичайно, це можна зробити лише з певною мірою ймовірності.

По-друге, політика — це не тількинаука зі своєю системою категорій, закономірностей та методів, а мистецтво, якеполягає в умінні використовувати наявні можливості, вміти приймати правильні йвиважені політичні рішення як на основі теоретичних знань і перевіренихісторичною практикою логічних висновків, так і з допомогою уяви, інтуїції,творчої сміливості та фантазії. «Політика як мистецтво — це необхідний компонентдійового і емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає їїефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликанняполітичного діяча. Роль мистецтва в політиці зумовлюється імовірніснимхарактером політичного процесу (неповнотою інформації про його вихідні умови,можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів іт.п.). Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, анеконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організації і здійсненняполітичного процесу і взагалі будь-якої політичної дії виникає подвійнезавдання: якось компенсувати брак точного знання і в той же час утри-матися вмежах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень та дій.

Вирішення першого завдання зв'язанезі знанням техніки політичних відносин, співвідношення сил, знанням людей таїхніх інтересів, слабких та сильних сторін, логіки та психології поведінки мас,груп та окремих осіб і т.п. Саме воно визначає політичну тактику, спосібприйняття конкретних політичних рішень, можливість тонкого маневрування наоснові правильного психологічного розрахунку, вміння перетворювати наміри вдії, вести гнучку політичну гру, коли тактична техніка та вміння маневруватипереходять у більш значні стратегічні дії. Коли ж мистецтво підміняютьспритністю, інтригою, маніпуляцією людьми й принципами, що, на жаль, частенькотрапляється, можна говорити про переродження політики в політиканство.

Друге завдання — залишатися у сферіраціонального — вирішується вмінням утримуватися від усього неосмисленого,випадкового, від забобонів та пристрастей, зведення особистих рахунків і т.п.

Вирішення цих двох завдань зближуєінтелект політика з його емоційною сферою. На межі між ними, в інтуїтивнійсфері, що близька до підсвідомості, виникають яскраві імпровізації, прозріння,вдалі здогадки, рішення про вибір близьких за духом та за складом характерупартнерів. На межі знань та інстинктивного вибору політика може досягтисправжнього артистизму, піднятися від виснажливої праці до емоційного осяяння.

Як свідчить історична практика,політика, як мистецтво, залежить не тільки від об'єктивних, а й відсуб'єктивних обставин, котрі не піддаються логічному аналізу. Ця обставинавимагає від політиків постійної готовності творчо мислити і відповідальноставитися до своєї діяльності. Не можна абсолютизувати значення минулогодосвіду, раніше відомих і перевірених колись схем політичної поведінки, звичнихстарих прийомів вирішення проблем. Як зазначав З.Фрейд, «в політицінеобхідно діяти одразу і правильно, тут немає можливості перевірити гіпотезу,поставити питання, щоб повернутися до нього пізніше і т.п. Якщо проблемавстановлена, мета поставлена— треба діяти».

Треба постійно пам'ятати про те, щополітичні події обов'язково несуть на собі «відбиток» тих людей, якіберуть участь у політичному житті, віддзеркалюють культурне, емоційнесередовище, в якому вони сформувалися. Так само, як багатоманітні умови танапрямки будь-якої політики, так само багатоманітні й її засоби. Необхіднийвибір саме цих засобів і конкретний момент їх застосування — це найважливішівияви мистецтва політики, бо вони вимагають високого ступеня раціональності йвинахідливості у прийнятті та реалізації політичних рішень.

Політиці притаманний особливий стан:постійний розвиток і плинність. Ось чому політичні процеси, дії, відносини,події ніколи не залишаються однаковими й незмінними навіть протягом короткогочасу. Обставини, які постійно змінюються, вимагають від політичних суб'єктівнових підходів, нових рішень, нових зусиль для їх реалізації. Це дає нам змогузробити два важливі висновки. По-перше, здійснення політики виступає як процес:вже на початку політичних дій несподівано можуть з'явитися нові, непередбаченіобставини та чинники, що можуть не тільки вплинути на кінцевий результат, а йстати вирішальними. Саме вміння спрогнозувати й передбачити нові обставини імоменти розвитку політичних процесів у суспільстві і робить політикумистецтвом, тобто таким видом діяльності, характерною рисою якої є уява,інтуїція, творча сміливість і фантазія.

Другий важливий висновок полягає втому, що не можна ставитися до фактів політики як до статичних, незмінних.Політичні процеси перебувають у постійному розвитку та становленні. А це робитьвибір моменту, місця й часу включення людини в політичний процес великиммистецтвом, що може прийти лише з досвідом. Не випадково одна з порад великогополітичного мислителя Н.Макіавеллі полягає в тому, що «всі мудрі державціповинні мати на увазі не тільки теперішні ускладнення, а й майбутні і з усієюенергією вживати заходів проти цих останніх. Якщо передбачати їх раніше, тоневажко буде боротися з ними; якщо ж чекати їхнього наближення, то лікуваннябуде вже несвоєчасним, бо хвороба стала невиліковною». Як свідчитьполітична практика, впливати на політичні процеси, контролювати їх на ранніхетапах розвитку набагато простіше, ніж на завершальній стадії. Мистецтвополітика виявляється в тому, щоб політичні рішення приймати не тількиправильно, а й своєчасно.

Політичне мистецтво означає, такимчином, поєднання раціональних, інтелектуальних та інтуїтивних (підсвідомих)чинників та почуттів людини. У цьому синтезі за певних умов і обставин можеви-никнути й політична харизма (дар божий), а саме: вміння політика породитидовіру в людей до себе, яка може сягати навіть містичного поклоніння. Однакнеобхідно пам'ятати про те, що мистецтво політичної боротьби, політичногокомпромісу, політичної роботи з людьми та прийняття рішень, як і мистецтвоздійснення всіх інших форм політичної діяльності, ніколи не повинно домінуватинад теоретико-раціональними засадами політики. Треба також мати на увазі, щомистецтво без міри — це великий ризик виродження справжньої політики у бруднеполітиканство, у панування лише особистих амбіцій та властолюбства.

Ось чому мистецтво політики полягає вдуже важкій праці із забезпечення та погодження досить багатоманітнихвластивостей цього явища, у здатності ніколи не впадати в крайнощі таабсолютизувати будь-які з його різноманітних аспектів. На превеликий жаль, натаку абсолютизацію ми постійно натрапляємо, коли «велику» й«малу» політику часто зводять до суб'єктивістських дій як окремихосіб, так і певних замкнених груп, відкидаючи будь-які раціональні підходи доаналізу політичних процесів.

Політичнасвідомість  і політична культура.

Політична свідомість – опосередкованевідображення політ, життя сусп-ва, суттю якого є проблеми влади, формування,розвиток і задоволення інтересів та потреб політ, суб'єктів; сукупністьпоглядів, оцінок, установок, які, відображаючи політико-владні відносини,набувають відносної самостійності.

Теоретичним дослідженням феноменаП.с. займаються різні науки. Філософія розглядає її як форму сусп. свідомості йаналізує у поєднанні із сусп. буттям. Політична соціологія виділяє у П.с. ідеологічнийі масовий рівні, зосереджуючи увагу на розкритті суттєвих характеристикконсервативної, ліберальної, реформістської, радикальної та ін. типів П.с.,досліджує масову П.с. як поєднання усгановок, що склалися у сфері ідеолог. таполіт, діяльності, і висновків, отриманих суб'єктом внаслідок самостійногоаналізу сусп.політ. діяльності. Психологія політики поєднує аналіз змісту П.с.з індивід, механізмом її існування. П.с. входить до складної психічноїдіяльності особистості й функціонує за її законами. П.с. — це сприйняттясуб'єктом тієї частини реальності, що пов'язана з політикою, це суб'єктивнийобраз політ, системи. Знання та уявлення про політику не є продуктом індивід,свідомості. Особистість здобуває їх із навколишнього середовища в ході політ,соціалізації.

Структура П.с. складна і суперечлива.Згідно з функціональним принципом класи4)ікації в ній можна виділити такіаспекти: політико-психологічний (почуття, настрої, наміри, мотиви,установки, переконання, воля та ін.), політико-ідеологічний (цінність, ідеал,ідея, доктрина, концепція, погляди, теорія та ін.), політико-дійовий(свідомість консервативна, ліберальна, реформістська, радикальна та ін.). Засуб'єктом П.с. класифікують на П.с. сусп-ва, нації, класу, групи, особистості,масову П.с., а також громад, думку. За ставленням до влади розрізняютьсяавтократична П.с. і демократична П.с. з їх численними підтипами. У гносеолог.плані виділяють П.с. на емпіричному і теоретичному рівнях, буденну і науковуП.с. та ін. П.с. складається в процесі пізнання кожної форми політико-владнихвідносин: представницької (законодавчої), виконавчої і судової, а такожсукупності політ, інтересів суб'єктів, установки і цінності яких синтезовані вколективну волю, виражену в меті й завданнях політ, дій і спрямовану наздійснення функції народовладдя, управління і самоуправління. Важл. факторомформування П.с. є політ, виховання.

Усвідомлення політики на теорет.рівні сприяє вирішенню стратег. і тактичних політ, завдань і цілей, визначеннюзасобів і методів їх досягнення, виробленню різноманітних концептуальнихпідходів до втілення і коригування політ. рішень і програм. Емпіричний рівеньП.с., що відображає політ. дійсність у формі відчуттів, уявлень, ілюзій,переживань і т.ін., слугує живильним грунтом для формування політ, культурисуспва. До осн. функцій П.с. належать: пізнавальна, норматчвно-регулятивна,інтегративна, прогностична.

П.с. покликана адекватновідображати процеси демократизації в зовнішньополіт. і міжнар. розвитку,прагнення народів жити в мирі і злагоді, виключити війни із життя суспва,досягти на ділі пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей, свободи соц.і політ, вибору. В Україні на сучас. етапі розпочався й постійно відбуваєтьсяскладний і тривалий процес формування дем. П.с.

Політична культура

(від лат. -cultura, вирощування;виховання, освіта; розвиток) — частина загальної культури, яка формується івиявляється в процесі політ. життя; історично і соціально зумовлений продуктполіт, життєдіяльності людей, їх політ, творчості, який відбиває процесопанування сусп-вом, націями, класами, ін. соц. спільнотами та індивідамиполіт. відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних здібностейяк суб'єктів політ, життя.

Сам термін «політична культура»уперше вжив нім. філософ XVIII ст. І.Гердер. Як особлива концепція П.к.завдячує теорії «суб'єктивно мотивованої соціальної дії» М.Вебера і його вченнюпро роль цінностей як каталізаторів соц. змін. Концептуальна розробка проблемП.к. вперше розпочалася в 50-х -на поч. 60-х pp. XX ст. в працях амер. вченихГ.Алмонда, С. Вер-би, Д.Пауелла та ін.

П.к. включає в себе культуру політ,мислення і поведінки індивідів і соц. спільнот, культуру організації тафункціонування політ. ін-тів і всього політ, життя в сусп-ві. За структуроюП.к. складається із політ, знань, політ, ідеології і психології, політ, досвідуі традицій, політ, ін-тів, норм, зразків і засобів політ, діяльності. У П.к.особи, поряд з політ, знаннями, ідеолог. позиціями та зразками політ.діяльності, велике значення мають емоційно-психолог. компоненти політ,переконання, почуття, настрій, оцінки, переживання і т. ін. Системоутворюючимиу П.к. є політ, ідеологія, політ, знання і переконання. П.к. виконує такіфункції: забезпечення реалізації інтересів відповідних соц. спільнот людей і політ,стабільності сусп-ва (гол. функція); опанування політ. відносин;нормативно-регулююча; політ. соціалізації; комунікативна; прогностична тощо.

Характер і стан П.к. справляютьістотний вплив на формування і функціонування політ, системи та ін-тів, на особливостіполіт, режиму, взаємовідносини між громадянами і владою, на політ, поведінкулюдей та їх громадсько-політ. орг-цій. Характерні риси і особливості П.к.зумовлюються конкретно-іст., екон., соціально-класовими, національно-етнічними,регіон., профес. та ін. чинниками. Як підсистема загальної культури П.к.взаємодіє з її підсистемами — культу-рами екон., моральною, правовою, естет.,еколог, і т.ін. П.к. містить у собі елементи особистого, класового,національного і загальнолюдського.

У політичній науці використовуєтьсяметод типологізації П.к. за різними ознаками. Так, за суб'єктом розрізняютьсяП.к. сусп-ва, соц. спільноти і особи, виділяються також окремі класові П.к.,П.к. еліти. За ознакою ступеня консенсусу між членами сусп-ва стосовно до осн.політ, цінностей і правил політ, «гри» розрізняється «фрагментарна» й«інтегрована» П.к.; за орієнтацією на режим політ. життя — «тоталітарна»,«авторитарна» та «демократична»; за орієнтацією на засоби політ, дій –«реформістська», «революційна», «контрреволюційна», «консервативна» П.к. тощо.

Незважаючи на складність виділенняіст. типів П.к., у світовій науковій думці закладені основи її класифікації зацією ознакою. Насамперед відзначаються цивілізаційний і формаційний підходи докласифікації іст. типів П.к. Згідно з марксист, традицією використовуєтьсяформаційний підхід, який доповнюється класовими, етнічними та деякимиін.характеристиками П.к., що функціонують у межах одного типу формаційної П.к.Амер. політологи Г.Алмонд і С.Верба через порівняльний аналіз різних П.к.,враховуючи специфіку властивих їм почіт. орієнтацій, виділили три її «чистихтипи»:

1) «патріархальну П.к.», якійвластиві такі риси: брак у сусп-ві чітко виражених спеціалізованих політ, ролейі зацікавленості підданих у функціонуванні політ. системи; орієнтація членівсусп-ва на вождів племені, шаманів і т.ін.; невіддільність політ, орієнтаційвід реліг. і соц.; 2) «підданську П.к.», що характеризується сильноюорієнтацією на політ, систему і наслідки її функціонування, усвідомленням особливогоавторитету влади, низьким рівнем участі підданих у політ, житті; 3)«активістську П.к.», яка відзначається значним інтересом громадян до політ,системи і наслідків її функціонування, а також активною орієнтацією на особистуучасть у політ. житті. Сполучення цих «чистих типів» П.к. дає кілька змішанихтипів П.к., що реально (функціонують у політ, процесі. Вищим з них визнається ав горами цісї типології «громадянська культура», в якій переважає активістськаП.к. із збереженням елементів патріархальної та підданської П.к. Типи П.к.,виділені Г.Алмондом і С.Вербою, певною мірою віддзеркалюють особливості різнихіст. епох. Розгорнуту класифікацію іст. типів П.к. розробив також польськ.політолог Є.Вятр. Засадами його типології є зв'язок П.к. із сусп.-політ. формаціямиі притаманними їм політ. системами. Відповідно до цього Є. Вятр виділяє такітипи П.к.: 1) традиційна П.к., що відповідає рабовласн. і феод. сусп-вам і маєтри різновиди: племінну, теократичну і деспотичну П.к. Поряд з основною — традиц. П.к. функціонує другорядний тип — П.к. станової демократії ізрізновидами: патриціанською і дворянською П.к. 2) буржуазно-демократична П.к.,як оси. тип П.к. капіталіст. сусп-ва з різновидами: консервативно-ліберальною ілібсрально-демократичною П.к. Як другорядний тип тут виділяється автократичнаП.к. із різновидами — авторитарною і тоталітарною П.к. 3) П.к. соціалістичноїдемократії як осн. тип П.к. соціаліст, сусп-ва, а поряд з нею другорядний тип — реліктова автократична П.к. Кожен іст. тип П.к. характеризується певнимредукціонізмом і має доповнюватися нац., соціально-класовими і регіон,підходами до аналізу.

Політичнийконфлікт

(від лат. conflictus — зіткнення)-зіткнення, протиборство різних соц.-політ, сил, суб'єктів політики в їхпрагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед з боротьбою заздобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політ, статусу, а також з політ.перспективами розвитку сусп-ва. Суб'єктами П.к. виступають індивіди, малі йвеликі соц. групи, формально організовані в соц.політ. орг-ції або вполітизовані соц. рухи. В основі П.к. лежать соц.-екон., етнічні й політ,суперечності (об'єктивно властиві будь-якому сусп-ву.) Особливо гострих формП.к. набувають у кризові й перехідні періоди розвитку сусп-ва та людства.

Виділення П.к. в самостійну проблемуі напрям зх. політ, науки припадає на серед. XX ст. З тих пір політ,конфліктологія стала одним з найважл. розділів зх. теорет. і прикладноїполітології. На сьогодні зх. вченими глибоко досліджені причини і специфікаП.к., його роль, місце і функції в сусп-ві, умови й передумови виникнення,стадії розвитку, попередження і методи вирішення, розроблена їх типологія.Особливого поширення й популярності набули концепції: «загальної теоріїконфлікту» (К.Боулдінг), «позитивно-функціонального конфлікту» (Л.Козер),«конфліктної моделі суспільства» (А.Дарендорф), «теорії принциповихпереговорів» (Дж.Бертон, Р.Даль, Р.Фішер, У.Юрі), «міжнародного конфлікту якособливого різновиду соціального конфлікту» (Б.Броді, К.Дойч, Ч.Макклелланд,Р.Патнем, М.Херманн.) Серед концепцій П.к., які претендують на універсальнезастосування, важл. місце посідає «загальна теорія конфлікту» К.Боулдінга,котрий конфлікт визначає як ситуацію, в якій сторони усвідомлюють несумісністьсвоїх позицій і кожна прагне зайняти позицію, несумісну з бажаннями, інтересамиін. сторони, що разом з тим не виключає необхідності подолання чи суттєвогообмеження конфліктів. Відповідно до «конфліктної моделі суспільства»Р.Дарендорфа, будь-яке сусп-во постійно змінюється, соц. конфлікт всюдисущий,його потрібно вивчати і намагатися вирішити.

У суч. зх. політологіївеликого значення надають аналізу різновидів і структури П.к. як основи длярозробки методики його вирішення. Структура П.к. складається: з умов йоговиникнення і протікання; учасників, сторін П.к., їх дій щодо досягнення своїхцілей та їхнього рівня, що відображає їх силу і становище у політ, системісусп-ва; засобів і способів, які використовуються конфліктуючими сторонами длястворення чи вирішення конфліктної ситуації; уявлення про дану конфліктнуситуацію, що склалося в її учасників і третьої сторони (нейтральних,незацікавлених і зацікавлених суб'єктів); характеру конфлікту; йогопросторово-часових параметрів; етапів та інтенсивності протікання; наслідків ірезультатів. Амер. політологами розроблені різноманітні методи вирішення П.к.Виділяються: метод «ухиляння» від конфлікту (зникнення з політ, арени, ухиляннявід зустрічей з противником та ін.); метод підміни конфлікту (переміщення в ін.площину); метод кон4)ронтації (жорсткі, «революційні» рішення); методвідкладання (тимчасова поступка сильному опонентові); метод консенсусу сторінна основі зближення їх позицій через посередника; метод третейського арбітражу;метод переговорів (найбільш поширений і перспективний спосіб вирішення П.к.).Сучас. методика втілення останнього способу — «теорія принципових переговорів»- полягає в тому, щоб вирішувати політ, проблеми на основі їхніх якостей, тобтовиходячи із суті справи, а не з торгів з приводу поступок тієї чи ін. сторони.В основу принципових переговорів покладено такі принципи: відмова від веденняпозиційного торгу і зосередження на інтересах, а не на позиціях; використанняоб'єктивних критеріїв; пошук взаємовигідних варіантів; розмежування міжучасниками дискусії й обговорюваними проблемами; м'яка, вміла тактика взаємодіїз протилежною стороною і підключення в разі потреби до них третьої сторони.

У разі виникнення П.к. для йогоблагополучного вирішення необхідно, по-перше, локалізувати конфлікт, чітковизначити його межі, тобто не допустити включення в нього додаткових факторів.По-друге, потрібно запобігати спрощенню проблем, які послугували підставоюП.к., їх дихотомічній трактовці. Учасникам П.к. важл. вийти за межі конфліктноїситуації на рівень метапринципів щодо неї, розглянути її з точки зоруспільного, що об'єднує обидві сторони: гуманізму, демократії, прав людини іт.ін. По-третє, не слід допускати втрати часу у вжитті конструктивних зусиль ізаходів, оск. час у вирішенні конфлікту є одним з вирішальних факторів.Втратити його — означає в подальшому мати справу не лише з П.к., а і з йогонаслідками, які можуть бути значно небезпечнішими за сам конфлікт.

Архітектура виникнення татехнологія гасін­ня політичного конфлікту.

Конфлікти стають реальністю післястадії свого назрівання. Суть цього процесу полягає в тому, що до наявнихпередумав конфлікту при­плюсовуються ще і додаткові фактори, які заго­стрюютьпротиріччя та роблять сутичку неми­нучою. На цій стадії конфліктуючі сторониусві­домлюють несумісність своїх інтересів і розг­лядають одне одного якперешкоду на шляху досягнення власних цілей. З якогось моменту вони вирішують,що зберігати status quo не можливо і приступають до активних дій. Такий станвзаємовідносин між суб'єктами називаєть­ся конфліктною ситуацією. Длябезпосеред­нього початку конфлікту потрібний певний сти­мулюючий фактор, якийпри нормальній ситуації не викликає рішучих дій. Така обставина є при­водом доконфлікту. Після нього конфлікт всту­пає в свою активну фазу.

Схожим явищем в політиці виступає полі­тичнакриза або кризова ситуація. По своїй суті є переломом уфункціонуванні політичної системи, розлад попередніх взаємовідносин міжправлячою групою та підпорядкованими соціальним прошарками. В результаті кризиполітична обстановка характеризується різким посиленням недовольства широкихсоціальних верств діями правлячої групи. Будь-яка полі­тична криза можеперерости на конфліктну си­туацію.

Види політичних криз

Урядова криза виражається у втратівиконавчою владою контролю над ситуацією і вирішується перестановками в урядічи його повною відставкою.

Парламентська криза — це така змінаспіввідношення сил в органі законодавчої влади, коли він стає неспроможнимприймати рішення чи його рішення розходяться з волею більшості громадяндержави. Така криза до­лається. як правило шляхом розпуску парла­менту тапризначенням нових виборів.

Конституційна криза означає фактичнеприпинення дії Основного Закону держави. через втрату його легітимності. Такакри­за вирішується звичайно шляхом прийняття нової Конституції. Вона можепроявлятися також у незмозі парламенту прийняти Конституцію через протистоянняв самому законодавчому органі чи нереальність зaпропонованого проекту тощо. Упершому випадку проект може бутивинесений на референдум, може бути розпуще­ний парламент, чи прийняттяКонституції відбудеться шляхом владного рішення з боку виконавчої влади абоголови держави, залежмо від повноважень останніх, у другому — подаєть­ся новийпроект.

Зовнішньополітична або міжнароднакриза пов'язана з розладом сис­теми відносин держави з однією або деякимидержавами в результаті посилення протиріч між ними та загрози переростання увідкритий кон­флікт. Наразі неврегулювання такого конфлікту мирним шляхом вінможе перерости у війну.

Соціально-політична або загальнонаціональнакриза — це яви­ще, що впритул іде з революційним вибухом. але не тотожнейому. Це поворотний момент в розвитку суспільства, що не обов'язково веде дозміни правлячої еліти чи групи. Вихід s нього може бути знайдений шляхом перестановоквсередині правлячої групи, коригування політич­ного курсу, без відхилення відосновної лінії та не порушуючи балансу сил.

Шляхи врегулюванняконфліктів.

Як відомо основною причиноювиникнення конфліктів є нестача матеріальних благ. тобто безконфліктнесуспільство мусить складатися з осіб. економічні потреби яких повністю задово­лені.Як показує практика суспільство такого плану побудувати неможливо і непотрібно.Тобто можна прийти до висновку, що в суспільстві завжди існуватимуть конфлікти,можна лише говорити про умови та шляхи зниження їх гостроти.

На практиці існує різні шляхи виходуіз конфліктних ситуацій, але всі вони зводяться до наступних чотирьох: 1)заперечення, замовчу­вання наявних конфліктів; 2) застосування репресивнихзаходів відносно конфліктуючих сторін; 3) здійснення реформ, покликанихчастково ліквідувати передумови, що призвели до відкритої сутички; 4) спробикорінного вирішення конфліктів шляхом усунення їх безпосередніх причин.

Перші два методи звичайнезастосовуються на ранніх стадіях конфлікту, але. як правило, не даютьпозитивних результатів, оскільки через деякий час вони знов з'являються черезнезнищення причини протистояння. Найбільшу пере­вагу має метод досягненнякомпромісу за учас­тю третьої сторони чи без неї. Такий шлях спра­цьовує заумови наявності у конфліктуючих хоч аби-якого спільного інтересу танеантагоністич­ного характеру конфлікту. При застосуванні такого методуконфлікт не вичерпується, в ли­ше ставиться у такі рамки, щоб на його хід мог­лиефективно впливати представники владної еліти.

Розвитокполітичної думки в Україні

Найважливішими передумовамиформування політичної думки на українських теренах були: перехід українськогосус­пільства від варварської (докласової, доцивілізованоі) фази розвитку достадії цивілізованості (станово-класовий устрій, чітка диференціаціясуспільства з наявними механізмами ре­гулювання суспільних суперечностей);інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодальноготипу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень —племінних княжінь у державно-політичні макро-об'єднання імперського взірця);поширення давньої писемності, освіти, наукових знань; прихід християнства тайого запро­вадження як офіційної релігійної доктрини Київської Русі; синтезорієнтальних (східновізантійських) та окцидентальних (західноєвропейських)культурних впливів.

На початковихетапах своєї еволюції, а надто на першому з них, — часів Київської Русі(X—XIIIст.) українська політична думка розвивалась у різноманітних виявахінтелектуальної, духовно-естетичної діяльності (в художній літературі, історич­нихтворах, публіцистиці, правових документах, релігійних проповідях і текстахтощо). Це пояснювалося синкретизмом суспільної свідомості та слабкоюдиференціацією інтелекту­альної діяльності. Тому політичні ідеї, що вперше булисфор­мульовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, лі­тописцівКиївської Русі, стосувалися питань виникнення української державності, їїсуспільно-політичного устрою, від­носин влади і церкви, влади та особистості,місця Русі серед інших народів і держав світу та інших проблем. Найбільш ві­домимисеред цих творів були «Слово про закон і благодать» (1052) першого митрополитаз русинів Ілларіона; «Руська Прав­да» (XI ст.), що складалася з трьох частин —«Правди Ярос­лава» (початок XI ст.), «Правди Ярославичів» (1073—1076) таширокої редакції «Руської Правди» (початок ХП ст.); «Повість минулих літ»(1113—1116), написана монахами — літописця­ми Нестором і Сильвестром, — першийзагальнодержавний документ історичного змісту, споріднений із середньовічнимизахідноєвропейськими хроніками; «Повчання» (близько 1117), написане великимкнязем київським Володимиром Мономахом (1053—1132); «Слово про Ігорів похід»(1185 чи 1187), на­писане невідомим автором, — найвизначніша поетична пам'яткаКиївської Русі.

У згаданих творах було порушено такіполітичні пробле­ми: забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердженнярівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу; закріплення нормправа і християнської моралі в суспільних і міжособистісних стосунках;дотримання присяги та норм пра­ва князями; верховенство світської влади надцерковною; об­ґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед на­родом(захист простих людей від утисків, сваволі привілейова­них груп населення такняжої адміністрації); засудження кня­зівських міжусобиць, селянських і міськихзаворушень як чин­ників, що дестабілізували становище всередині країни і полег­шувалиїї загарбання іноземними завойовниками.

Наступний етап розвитку українськоїполітичної думки пов'язаний з галицько-волинським і польсько-литовським пе­ріодамиукраїнської історії (XIV — перша половина ХVП ст.). Його початок збігся в часіз утратою Україною національної незалежності й переходом під владу іноземнихдержав — Зо­лотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Ста­новищетимчасово стабілізувалося лише з Люблінською унією 1569 p., за умовами якоїбільша частина України була інкор­порована до складу Польського королівства.Розвиток укра­їнської політичної думки за цих умов значно загальмувався. Певноюмірою пам'ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 p.(прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути — 1529 p. (за Сигізмунда ІСтарого), 1566 p. (за Сигізмунда II Августа) і 1588 p. (за Сигізмунда ПІ). Уцих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні полі­тичні погляди —щодо централізації держави, зміцнення ко­ролівської влади тощо. Але практичнодо середини XVI ст. скільки-небудь помітних і яскравих виявів пожвавлення полі­тичноїдумки не спостерігалося.

Від середини XVIст. українська політична думка розвива­лась у двох напрямках:гострополітичному, або полемічному (В. Суразький, С. Оріховський, 3.Копистенський, І. Борецький, І. Вишенський, Г. і М. Смотрицькі), такультурно-освітньому (Ю. Рогатинець, К. Ставровецький, С. і Л. Зизанії). Ідеїмо­рального консерватизму (традиціоналізму) та шанування за­кону (легізму), щоскладалися ще за часів Київської Русі, ви­явились у творчості С. Оріховського(1513—1566; основна пра­ця — «Напучення королю польському Сигізмунду»), який на­магавсясинтезувати демократично-правові традиції Київсь­кої Русі з сучасними йомугуманістичними поглядами та об­ґрунтувати потребу оптимізації форми правління іполітично­го режиму Речі Посполитої. Він екстраполював принципи гу­манізму всуспільно-політичну площину і підкреслював такі положення: пріоритетністьзакону перед будь-яким рішенням монарха чи інших осіб; роль моралі таосвіченості монарха в управлінні державою; конечну необхідність врахування полі­тичноюелітою досягнень науки про керівництво суспільством і принципи справедливості.«Найсправедливіше, — радив Орі­ховський королю, — щоб ти перебував у межахсвого обов'яз­ку»; «… король вибирається задля держави, а не держава за­длякороля існує...»; «закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далекокращим за непевну державу та біль­шим за короля»; «… король є вустами, очима йвухами закону». Фактично, Оріховський уперше в українській політичній думцісформулював демократичні принципи правової держави (за­довго до виникненнясамої концепції правової держави): вер­ховенство права в суспільному тадержавному житті, зв'яза­ність законами дій державної влади тощо.

Визначнимиполітичними мислителями в Україні наприкінці XVI — в першій половині XVII ст.були також X. Філалет (?—?), Вишенський (1560—1620), П. Могила (1597—1647).

X. Філалет (основна праця —«Апокрисис») будував свою кон­цепцію у вигляді антитези поглядам польськогоєзуїта П. Скарги, викладеним у праці «Синод брестський» (1597). КонцепціяФілалета випливала з таких положень: захист у релігійній формі ідеї рівностілюдей незалежно від соціального статусу; обов'язковий елемент суспільногоклімату — релігійна толе­рантність, свобода совісті; необхідність дотриманняправ наро­ду його володарями; право народу на захист порушених сво­бод (у томучислі збройний); заперечення абсолютної влади королів, магнатів і папиримського; підпорядкованість дій феодалів суду підданих. X. Філалет одним ізперших українсь­ких мислителів, які перебували в річищі гуманістичної та ра­ціоналістичноїтрадицій, запропонував та обґрунтував ідеї сус­пільного договору і природногоправа, обмеження влади зако­ном тощо.

Проблемаспіввідношення релігії та політики, влади ду­ховної та світської посідалацентральне місце в політичних концепціях І. Вишенського та П. Могили. І.Вишенський, автор численних полемічних памфлетів, спрямованих проти всевладдядуховних і світських можновладців, намагався обґрунтувати свої погляди, спираючисьна ідею необхідності повернення до гуманістичних і демократичних принципівраннього християн­ства. Він, зокрема, визначив ці принципи (рівність,братерство, свобода, справедливість) наріжними для побудови справедли­вихсуспільних відносин у сфері як релігійного, так і світсько­го життя; базуючисьна ідеї рівності, висловив думку про не­обхідність соборного правлінняхристиянської церкви людьми духовного сану та мирянами: стверджуваврівноправність церков і необхідність підпорядкування їх лише Богові; відки­нувяк абсолютно безпідставну, необгрунтовану і невиправда­ну доктрину католицькогоуніверсалізму та абсолютного цен­тралізму папи римського; піддав гострійкритиці дії світської влади, що порушували ідеали раннього християнства; великуроль відводив правосуддю, зокрема судовому захистові грома­дянських прав ісвобод у разі їх порушення з можновладцями.

Продовжуючиаргументацію І. Вишенського, П. Могила об­стоював ідею верховенства церкви наддержавою, що об'єк­тивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади папиримського і польського короля існування Української право­славної церкви тазбереженню ідентичності українського на­роду. Погляди П. Могили наспіввідношення впливів церкви й держави в суспільному житті поділяли багатойого сучасників і набули значного поширення з утвердженням російського впли­вуна українських теренах у XVII—XVIII ст.

Національно-визвольнареволюція середини XVII ст. і ство­рення козацько-гетьманської державизапочаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина XVII—XVIII ст.). Цей період її еволюції характерний насамперед по­силеною увагою доосмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України зПольщею, Росією, Османсь­кою імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктамито­гочасної міжнародної політики, визначенням політичного ста­тусу українськогонароду і створенням перших конституцій­но-правових документів.

Розв'язання порушених проблем булозапропоноване на державному рівні Б. Хмельницьким (1595—1657) у «Березне­вихстаттях» 1654 p. та І. Виговським (?—1658) і Ю. Немиричем (1612—1659) у«Гадяцькому трактаті» 1658 p. У першому випадку йшлося про встановленняміждержавного (передусім воєнного) союзу з Росією, у другому — про створенняфеде­ралістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовсь­кого таУкраїни. Обидва політико-правові документи не були повністю зреалізовані: упершому випадку через свідоме по­рушення Росією умов укладеної угоди, у другому— через відсутність соціальної бази.

Продовжувачами ідей П. Могили та І.Гізеля у першій чверті ХУШ ст. виступили Ф. Прокопович (1682—1736) і С.Яворський (1658—1722). Каменем спотикання в накреслених ними концепціях булоставлення до реформ Петра І. Ф. Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив назахист повного підпоряд­кування Української церкви Російській державі та завста­новлення абсолютистсько-монархічної форми правління — царськогосамодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частковозапозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктринсуспільного договору та природного права. С. Яворський, навпаки, засуджував ро­сійський«цезарепапізм» і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної владита її пріоритетність щодо влади світського монарха.

Величезне значення для розвою українськоїполітичної думки мав документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі зП. Орликом (1672—1742), П. Герциком і А. Войнаровським та відомий як«Конституція П. Орлика» (1710 p.). Хоча ця «Конституція» не мала юридичноїсили, оскільки не набрала чинності в Україні, її поява свідчила про спорідне­ністьукраїнської політико-правової традиції з західноєвро­пейською Першаконституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних іпрогресивних ідей: умотивову­вала національно-державну незалежність України;закріплю­вала права та свободи козаків та інших соціальних груп укра­їнськогосуспільства; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державноївлади; гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму,рівності й спра­ведливості.

Певною мірою підсумком розвиткуукраїнської політичної думки за попередні два століття слід уважати погляди Г.Ско­вороди (1722—1794). Його політична концепція нагадує вит­риману вранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базовіположення: нищівну критику існую­чого суспільного ладу з позицій ранньогохристиянства, синте­зованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму прав­ління(в ідеалі) — демократичну республіку, де буде забезпе­чено соціальну рівністьусіх громадян; способи досягнення ок­ресленого суспільного ідеалу —просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви «загальної любові»,«доброї волі», «доброчесності» тощо, поширення освіти в народі, плеканняморальних

Політичніконцепції українських мислителів 20-го сторіччяНаціональнозорієнтоване просвітництво

Домінувало в українській політичнійдумці на зламі XVIII— XIX ст., ґрунтуючись на концепції суспільного договору,ідеях природної рівності та свободи всіх людей, виступало з крити­кою тираніїта кріпацтва. В часи нищення залишків українсь­кої автономії саме представникицієї інтелектуальної течії — В. Каразин (1773—1842), В. Капніст (1758—1823), Я.Козельський (1729—1795), П. Лодій (1764— 1829), В. Лукашевич (1783— 1886),М.Рєпнін-Волконський (1778— 1845), І. Тимковський (1772—1853), Ф. Туманський(?—1805) були нечисленними за­хисниками державних традицій України. Саме вцьому сере­довищі з'явилася «Історія Русів». Відповідно до часткової лі­бералізаціїсуспільно-політичного життя Російської імперії за Олександра І, зростаючоїерозії архаїчних абсолютистсько-кріпосницьких структур в українських колахдедалі частіше лунали заклики до обмеження царської влади, скасуваннякріпацтва, модернізації суспільства. Наслідком поширення просвітницьких ідейбула поява секуляризованого «юридично­го» світогляду, в центрі якого стоялалюдина як самоціль. Сво­бода і правова рівність вважалися необхідною основоюрозвитку вільної особистості.

Особливості української політичноїдумки XIX—XX ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середо­вищі,в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, посту­пово руйнувався сільськийтрадиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальнесуспільство.

Україна впродовж XIX—XX ст.перебувала майже вик­лючно в російській (з 1922 p. радянській) сфері впливу.Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала що­найперше впливівтаких російських інтелектуально-політич­них течій, як декабризм, панславізм,народництво, більшовизм і лише опосередковано — західноєвропейських течій,зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

З огляду на розмаїття ідей розвитокукраїнської політич­ної думки XIX—XX ст. не був суцільним потоком, а являвсобою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних і взаємозалежнихнапрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм;націонал-демократія (де­мократичний, або державницький, націоналізм);консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.

Демократичненародництво

Виникло на першій фазі українськогонаціонального від­родження та було найстарішим напрямом української політич­ноїдумки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декабристськимрухом на підросійських землях (П. Борисов, П. Вигодовський, І. Горбачевський,Я. Драгоманов, О. Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напрямуукраїнської політичної думки була Програма Товариства об'єд­наних слов'ян, девисловлено наскрізні ідеї українського де­мократичного народництва:

— ворожість до кріпацтва йсамодержавства;

— думки щодо демократизаціїсуспільного та державного життя, конституційного перевлаштування імперії;

— створення демократичноїпанслов'янської федерації.

Подальший розвиток демократичногонародництва пов'яза­ний із прагненням його чільних представників зблизити соці­альней національне питання та розв'язати їх у перебігові со­ціальної революції, якаводночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічнепоєднання національно-федералістичних, демократичних і соціалістичних(не-марксистських) ідей дає підстави визначати демократичне на­родництво якспецифічно український різновид соціалізму — український соціалізм.

Поява Кирило-Мефодіївського братства(1846 p.) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Укра­їніта про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичногобуття всього слов'янського світу. Ліде­рами цієї організації були М. Костомаров(1817—1885), П. Ку­ліш (1819—1897) і Т. Шевченко (1814—1861). Один із братчи­ківГ. Андрузький (1827—?) вперше в новітній історії України запропонувавконституційний проект організації суспільно-полі­тичного устрою майбутньоїУкраїни, що ґрунтувався б на за­садах демократизації та федералізації Росії («Начеркикон­ституції республіки»).

Програма діяльностікирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму,федералізму, християнсь­кого світогляду, егалітаризму. Новим елементом у ційпрограмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основоюнаціонального відродження братчики вважали визволення се­лянських мас(«народу») від кріпацтва, метою була проголо­шена українська демократичнареспубліка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявляласятакою: зни­щення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії;демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спіл­ки християнськихреспублік; поширення християнського сус­пільного ладу на весь світ як наслідокздійснення слов'янами своєї християнської місії.

Українське народництво протягомдругої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували по­ляки-українофіли,або хлопомани: Ф. Духінський (1816—1893), І. Терлецький (1807—1888), М.Чайковський (1804—1886), В. Ан­тонович (1834—1908); другий, впливовіший,започаткував М. Драгоманов (1841—1895).

У концепції одного з найяскравішихпредставників першої течії В. Антоновича, автора численних історичних іпубліцис­тичних праць, було висловлено такі ідеї: вроджена нездат­ність інелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції добудь-якої форми держави;

М. Драгоманов, крити­куючиабсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжувавнародницько-демократичну традицію під прапо­ром соціалізму (громадівства), який,щоправда, не був револю­ційним, радикальним, і започаткував ліберальний напрямв українській політичній думці. Метою перевлаштування сус­пільства мислительпроголосив «безначальство» — анархосоціалізм прудонівського зразка (тому йогоконцепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або «етичного»,соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, ви­робленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національ­них інтересів Україничерез конституційно-правову реоргані­зацію Росії; федералізацію Росії таАвстро-Угорщини; надан­ня твердих гарантій конституційним правам громадян;надан­ня права самоврядування для окремих регіонів і національ­ностей тазабезпечення вільного розвитку української куль­тури. Провідною для Драгомановабула думка про те, що «не народи існують для держав, а держави для народів».

Народницько-демократичнутрадицію України кінця XIX— початку XX ст. характеризували два виразніскладники:

1) прагнення до громадянської танаціональної свободи;

2) ідеалізація народу й вимогисоціальної справедливості.

Позиціїдемократичного народництва помітно ослабли у 20— 30-х pp. XX ст. Це буловикликано появою досить потужних альтернативних рухів — інтегральногонаціоналізму, націо­нал-комунізму та націонал-демократії (два останні були«улам­ками» окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголосзмістився в бік соціального аспекту, а в дру­гому — в бік національного);усвідомленням провини укра­їнських соціалістів за поразку у визвольнихзмаганнях 1917— 1920 pp.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейсь­комумасштабі; становленням тоталітарних режимів.

У ЗО—50-х pp.соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалисярозвивати В. Винниченко та І. Баг­ряний (1906—1963), які пережили тривалийперіод захоплен­ня націонал-комунізмом. В. Винниченко (основна праця —«Конкордизм») виступив зі спробою обґрунтування нового суспіль­ного ладу, якиймає поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактичноце був український варі­ант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем,вису­нутої на Заході в 50—60-х pp. І. Багряний, автор численних публіцистичнихоглядів, умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму,інтегрального націоналіз­му чи фашизму) та переорієнтувати свою діяльність назасво­єння й поширення демократичних ідей (близьких до ідей Соцінтерну).Особливі надії він покладав на здобуття Україною незалежності внаслідокдемократичної революції та дезінтег­рації СРСР.

Лібералізм

Поширення ліберальних ідей в Україніне мало такого ро­змаху і не привело до «тріумфальної ходи» лібералізму, як цемало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприй­няттяполітико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, аніуспішним. Такий неуспіх і вкрай по­вільне сприйняття ліберальної доктриниукраїнською інтелі­генцією та широкими колами українського суспільства обу­мовлювалисянаявністю авторитарного типу політичного ре­жиму в підросійській Україні,жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху івнаслідок цього — засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російсь­когореволюціонаризму чи українського народництва).

Вирізняють дві спроби рецепціїлібералізму в Україні. Пер­ша була пов'язана з намаганням М. Драгомановаімплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій поло­виніXIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга малапереважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно внауково-культурній) пред­ставників російської ліберальної течії в Україні кінцяXIX— початку XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певноїтрансформації в українському народництві, націонал-демократії та консервативнійдоктрині В. Липинського, який вважав саме М. Драгоманова своїм попередником.

Центральними в системі координатукраїнського лібера­лізму були такі погляди:

— існування демократичної державиможливе лише за умо­ви політичної свободи (М. Драгоманов), де остання тлумачить­сяяк сукупність конституційне закріплених прав громадян;

— домінантною цінністю успіввідношенні «людина — сус­пільство — держава» є «людина» незалежно відсоціального статусу конкретної особистості;

— в системі політико-економічнихкатегорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М.Туган-Барановський);

— визнання верховенства права всуспільному житті, вза­ємозалежності права та свободи, необхідності поєднаннясоці­альної та правової ідей (Б. Кістяківський);

— пріоритет загальнолюдських цінностейнад соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаш­туваннясуспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В. Вернадського про ноосферуяк сферу людського розуму);

— децентралізація держави як засібобмеження держав­ної влади та надання гарантій існуванню місцевого самовря­дування(М. Драгоманов);

— популяризаціяетичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М.Драгоманов: «Чисте діло потребує чистих засобів»).

Більшістьукраїнських лібералів вірила в можливість здій­снення національних прагненьукраїнського народу та захис­ту конституційних принципів у межах оновленої тадемокра­тизованої федеративної Росії.

У першій половині 90-х pp. XX ст. вУкраїні було здійснено третю спробу рецепції ліберального світогляду. На цьомуетапі його носіями стало майже 10 політичних партій (ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП таін.). Знову постало питання синтезу соціального й національного елементів уліберальній течії.

Націонал-демократія,або наіпонал-державництво

Цей напрям української політичноїдумки зародився в Га­личині наприкінці XIX ст. та був пов'язаний насамперед зіме­нами І. франка, Ю. Бачинського та Л. Цегельського. Лише зго­дом новаінтелектуально-політична течія набула певного по­ширення серед діячівНаддніпрянщини, які до подій 1917— 1918 pp. перебували переважно насоціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від вимог народницькогофедера­лізму до ідей національно-державної незалежності (С. Петлю­ра, О.Шульгин, Є. Чикаленко та ін.). Кристалізація націонал-демократичної платформивідбувалась у 20—30-х pp. під впли­вом усвідомлення провини українськихсоціалістів за поразку національної революції 1917—1920 pp. та ознайомлення зполі­тичною ситуацією в тогочасній Європі. Так, О. Шульгин запро­понувавостаточно відмежуватися від ідеологічної спорідне­ності з соціалізмом і неототожнювати його з демократією, що було властиве політичному мисленню багатьохдержавних ді­ячів доби УНР.

С. Дністрянський і О. Ейхельманзробили спробу підготу­вати проекти конституцій для України, врахувавши прита­манні,на їхню думку, українському народові національно-дер­жавні та етнопсихологічнітрадиції. Окрім того, представники націонал-демократичного напрямуобґрунтовували концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом проправо народів на самовизначення.

Базовими для націонал-демократичногонапряму були такі засади:

— інтерес націїта держави — найвищий критерій істо­ричної оцінки в разі домінуваннясуверенності нації над суве­ренністю держави (за винятком позиції О.Ейхельмана);

— обґрунтуванняправа українського народу на самовиз­начення в межах власної етнічноїтериторії;

— ідеїдемократичного політичного режиму і республікансь­кої форми правління як основиполітичного ладу української нації;

— визнаннянаціональної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

Водночасобстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій за розмежуваннянароду і нації, підкрес­лювалася необхідність проведення політики «дрібноїпраці» та утвердження ролі Галичини як «П'ємонту» України.

Спадкоємцяминаціонально-державницьких ідей (і певною мірою — несоціалістичних елементівдемократичного народниц­тва) виступають представники сучаснихправоцентристських партій України (Рух, УРП та деякі інші).

Консерватизм

В Україні віннабув ще меншого поширення, ніж лібера­лізм, і впродовж тривалого часузалишався екзотичним свід­ченням існування нетривких, монархічних традицій.Безпосе­редня його поява була викликана необхідністю захисту націо­нальнихтрадицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфі­каторсько-нівелювальноговпливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині).Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була «Історія Русів»(1818— 1822 pp.) — полемічна праця з виразним антиросійським спря­муванням.

Кристалізаціяідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням вУкраїні Гетьманату П. Скоро­падського (1918), необхідністю вмотивуванняполітико-правових підстав цього режиму й доведення правонаступництвамонархічно-гетьманських традицій в українському політично­му середовищі.Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція піддосить відчутним впливом західноєвропейської історіографії та політології.Традиційни­ми для нього є екскурси як в історію середньовічної України(Галицько-волинського князівства, гетьманської держави Б. Хмельницького), так ів історію України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань1917—1920 pp.). Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала появаконсерва­тивної концепції — очевидно, найціннішої складової доробку українськоїполітичної думки.

Найбільшим і найвпливовішимпредставником українсько­го консерватизму і водночас найоригінальнішимукраїнським політичним мислителем після М. Драгоманова був В. Липинський(основні праці — «Україна на переломі», 1657—1659; «За­мітки до історіїукраїнського державного будівництва в XVII-м столітті», 1920; «Релігія і церквав історії України», 1925; «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організаціюукраїнсь­кого монархізму», 1926).

Провідними цінностями політичноїфілософії В. Липинсь-кого були держава і нація. «Ніхто нам не збудує держави,коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самінацією не схочемо бути», — таким було політичне кредо мислителя. Ототожнившипоняття «нація» та «держа­ва», В. Липинський зняв проблему кристалізаціїмодерної ук­раїнської нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеалмайбутньої Української держави він убачав у незалеж­ній трудовій і легітимній(правовій) монархії зі спадковою (дідичною) гетьманською владою — монархіїанглійського взір­ця. До такої форми правління як оптимального способу органі­заціївищої державної влади В. Липинський прийшов, проана­лізувавши три методирозв'язання проблеми державного бу­дівництва: демократія з республікою;охлократія з диктату­рою; класократія з правовою — «законом обмеженою і зако­номобмежуючою» монархією. Під демократією вчений розу­мів нічим не обмеженийсуверенітет (самодержавство народу), під охлократією — необмежене пануванняоднієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією— владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральнимитрадиціями та правом.

Основною умовою реалізації ідеїукраїнської державності В. Липинський вважав єдність — релігійну, регіональну,полі­тичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислительвбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тодіетнічним формам патріотизму) — єдності всіх громадян України, незалежно віднаціональної, конфесійної чи соціально-класовоі ознак, та залученні до тво­ренняУкраїнської держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична програмабудувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільнийдержавний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватноївласності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризаціюселянства й забезпечила стабільну соціальну опору державній владі; об'єднаннявсіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова відбудь-яких зовнішньопо­літичних орієнтацій, орієнтація на власні сили;організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якоїмали б згуртуватися всі верстви українського суспільст­ва; християнська етика —ірраціональний чинник, що має спри­яти процесові державотворення.

Усіх. трьох найвпливовішихпредставників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичнеставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націона­лізмута російського більшовизму; визнання провідної ролі держави всоціально-політичному житті; пошуки нових мето­дів організації суспільнихвідносин, що спиралися б на пред­ставництво і співробітництво всіх класів;визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому про­цесі.

Після другої світової війниконсервативний напрям не на­був значного поширення та великої суспільної вагинавіть в еміграції. У 90-их pp. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичнихпартій України, насамперед правого та правоцентристського спрямування,використати консервативну тради­цію української політичної думки дляобґрунтування своїх іде­ологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).

Українськийнаціонал-комунізм

Його поява й поширення спричиненінасамперед слабкіс­тю, незрілістю та розколом українського демократичного руху.Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками ук­раїнізація (з 1923 p.)навіяли деяким представникам українсь­ких лівих надію на те, що можна виправитикритичне стано­вище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, ком­промісуз російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, інавіть досягти незалежної держав­ності. Виступаючи за співпрацю з російськимибільшовиками на ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націо­нал-комуністиоб'єктивно сприяли подальшому розколові єди­ного фронту боротьби засамостійність України і прирікали себе на політичну поразку.

Від самого початку українськийнаціонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався накіль­ка напрямів:

1) ліва течія в УСДРП (1917—1918 pp.;головні представни­ки — П. Буценко, В. Врублевський, Е. Касьяненко, Ю.Медведєв, Е. Неронович);

2) течія, що обстоювала потребустворення самостійної української компартії (більшовиків) (1918—1919 pp.;головні представники — Г. Лапчинський, С. Мазлах, В. Шахрай, пев­ною мірою М.Скрипник);

3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше— УКП (боротьбис­ти) (1918—1920 pp.; головні представники — Г. Гринько, В.Ел-лан-Блакитний, О. Любченко, О. Шумський);

4) незалежна ліва течія УСДРП,пізніше УКП (укаїгісти) (1920—1925 pp.; головні представники — М. Авдіенко, А.Дра-гомирецький, Ю. Кулиниченко, А. Річицький (Пісоцький), М. Ткаченко);

5) самостійницька течія федералістіву КП(б)У (1919— 1920 pp.; головні представники — Е. Касьяненко, Я. Ландер, Г.Лапчинський, П. Попов);

6) закордонна група УКП (1920—1922pp.; головні пред­ставники — В. Винниченко, 3. Висоцький, В. Левицький, В.Мазуренко, певний час М. Чечель).

Найяскравішим представникомнаціонал-комунізму пись­менник і публіцист М. Хвильовий. Головними завданнями,що постали перед Україною, він уважав: 1) подолання комплексу просвітянськоїпровінційності, меншовартості («малоросійства»), виплеканих століттямиросійського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму тадосягнення українцями іде­алу європейської людини фаустівського типу —людини-гро­мадянина, носія етики активізму, творця культурних і сус­пільно-політичнихцінностей та рушія історії.

Гасло культурного Ренесансу наукраїнських теренах проголошене М. Хвильовим, було наслідком відмови відоднобіч­ної орієнтації на Росію («Дайош Європу!» — закликав мисли­тель),наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спад­щини «психологічноїЄвропи». Оскільки для М. Хвильового культурні процеси уявлялися тіснопов'язаними з політични­ми, він вважав боротьбу за самостійність українськоїкульту­ри складовою процесу кристалізації української нації та ство­ренняповноцінного й незалежного від Москви державного ор­ганізму у формі радянськоїсоціалістичної республіки. Він ви­явився фактично і найпослідовнішим поборникомідеї самос­тійної комуністичної України.

Націонал-комуністичні ідеї набули«другого дихання» на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті pp.).їх обстоювали тоді І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін. Націо­нал-комунізмомбув пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства —праця І.Дзюби «Інтер­націоналізм чи русифікація?» (1965 p.), в якій викривалисявід­хилення радянської національної політики в Україні від ле­нінськихпринципів і закликалося відновити ці принципи. Нада­лі націонал-комуністичніідеї поширення не набули. Концепція «загірної комуни» (М. Хвильовий) зукраїнським «обличчям» виявилась утопічною й нежиттєздатною.

Інтегральнийнаціоналізм

Як модерний напрям політичної думкита ідеологічна під­става організованого (чинного) націоналістичного руху проми­нуву своїй еволюції три стадії:

1) ранню, або романтичну, пов'язанумайже виключно з ім'ям М. Міхновського (1873—1924);

2) класичну, або власне інтегральну,яку уособлювали Д. Донцов (1883—1973), М. Сщборський (1897—1941), С. Бандера(1906—1959), Я. Стецько (1912—1986);

3) сучасну, що не має виразногоідеологічного обличчя, уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань(КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА—УНСО), які так чи інакше намагаються ревізуватиідеологічні постулати своїх поперед­ників.

Романтичний націоналізм М.Міхновського (основні праці — «Самостійна Україна», 1900; «Програма» та «10заповідей УШІ», 1906; «Основний закон «Самостійної України» спілки народуукраїнського», 1905) виник у формі соціал-самостійництва — сумішінезалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для Україниустрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичномурусі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ран­нійнаціоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою са­мостійницькою платформоюВ. Будзиновського та Ю. Бачинсь-кого (праця останнього — «Україна ірредента»,1895) та знач­ною мірою посприяв еволюції І. Франка від соціалізму до наці­онал-демократії(праця «Поза межами можливого», 1900).

Запеклим ворогом України М.Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головноювадою українського визвольного руху вважав «брак націоналізму се­ред широкогозагалу» '. Завдання-мінімум, поставлене перед ук­раїнством М. махновським, — відновлення історичноголегіти­мізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 p. — перебувало врічищі консервативної традиції та не мало ре­альних підстав для реалізації.Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Вінодним із перших висунув гасло «Україна для українців», яке стало не­від'ємноюознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національноїреволюції М. Міх­новський визначив нову («четверту») українську інтелігенцію.

Віра в націю як найвищу суспільнуцінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д. Донцова(ос­новні праці — «Підстави нашої політики», 1921; «Націоналізм», 1926;«Політика принципіальна і опортуністична», 1928; «Дур­ман соціалізму», 1936;«Де шукати наші історичні традиції», 1938; «Росія чи Європа», 1955; «Відмістики до політики», 1957;

«Клич доби», 1968). Як і М.Міхновський, Д. Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данинузахопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавшипри­нцип західноєвропейської «життєвої філософії» у своїх публі­цистичнихтворах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в йогоконцепції інтегрального націоналіз­му домінували такі тези: треба «зміцнювативолю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління доборотьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають пануватиромантизм і догматизм; слід насаджувати войовни­чість та аморальність якантитезу так званим загальнолюдсь­ким цінностям; імперіалізм повинен статиосновою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативноїменшості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змуситийого до агресії проти сусідів.

У час, коли тоталітарні рухиздобували перемоги в Європі (20—30-ті pp.), ідеї Д. Донцова набули величезноїпопулярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д. Донцовапідпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тимбільше, що сам ідеолог руху організацій­но не належав до націоналістичнихструктур. Свою модель май­бутньої української державності запропонував один ізчіль­них лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці — «Націокрагія», 1935;«Нарис проекту основних законів (Конституції) Ук­раїнської держави», 1940).Піддавши гострій критиці демокра­тію, соціалізм, комунізм і монархізм, вінзапропонував ство­рення альтернативної державної форми — націократії як «ре­жимупанування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціальнекорисних верств, об'єднаних — відпо­відно до їхніх суспільно-продукційнихфункцій — у представ­ницьких органах державного управління». М. Сціборський, об­стоюючигасло «держава вище партій і класів», заперечував право участі політичнихпартій в управлінні державою та роз­глядав диктатуру як оптимальний спосібздійснення держав­ної влади на час національної революції. Опорою режиму маластати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себедиктаторські функції на час перехідного періоду. На­селенню, за схемою М.Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті черезпредставництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських орга­нізаціяхфашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціяхнаціонального парламенту — Дер­жавної Ради.

Після краху фашистського йнацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСРінтеграль­но-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу.Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебу­ваючи в еміграції,діячі націоналістичного руху мусили врахо­вувати такі суттєві зміни вполітичному кліматі Європи. Відпо­відно до цього почався перегляд ідеологічнихпостулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова «демок­ратизація»інтегрального націоналізму.

Завдяки публіцистичним творам В.Мороза («Серед снігів»,  «Репортаж із заповідника імені Берія»)інтегрально-націона­лістичні ідеї потрапили в середовище українськихдисидентів, хоча ні в 60—80-х pp., ні згодом помітного успіху вже не мали.

Роки української незалежності (після1991 p.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізомсоціально-економічної та політичної ситуації займалися укра­їнські фахівці всіхнапрямів суспільствознавства, а також полі­тичні лідери, урядові функціонери танайвищі державні керів­ники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямова­ностіта швидкості руху від тоталітаризму.

Представники однієї орієнтації (Д.Видрін і Д. Табачник («Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз», 1995), В.Гриньов («Нова Україна, якою я її бачу», 1995), А. Деркач, С. Веретенников таА. Єрмолаєв («Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четьіре года пуги»,1995), критикуючи націонал-лі­бералізм, пропонують обрати за основу державноїстратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такіположення: формування авторитарного режиму в межах пре­зидентського правління;федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальшезближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР, тоталь­ної«українізації» та «вестернізації» («американізації»); збере­ження монопольнихпозицій державного сектора в національ­ній економіці та створення «згори»соціальне орієнтованої мо­делі ринкової економіки.

Виразники протилежної орієнтації — Є.Бистрицький, О. Дергачов, С. Макєєв, В. Полохало, М. Томенко та ін. наголо­шуютьна необхідності відмовитися від продовження етатистського курсу в державнійполітиці та віддають пріоритет роз­в'язанню проблеми формування в Українігромадянського сус­пільства («Політологія посткомунізму: політологічний аналізпосткомуністичних суспільств», 1995; «Українська державність у XX столітті:історико-політологічний аналіз», 1996; «Демони миру та боги війни. Соціальніконфлікти посткомуністичної доби», 1997). Так, зокрема, М. Томенко (основнапраця — «Ук­раїнська перспектива: історико-політологічні підстави сучас­ноїдержавної стратегії», 1995) виступив за синтез кращих (на­ціональних ісвітових) здобутків соціал-демократії, лібераліз­му та консерватизму у виглядіукраїнського соціального лібе­ралізму (або «сучасного українськоготрадиціоналізму») та ут­ворення руху «нової демократії», ідеологічна платформаякої має спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; вер­ховенствоправа в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень —консенсус між різними група­ми суспільства; правові гарантії діяльностіполітичної опозиції.

Зі здобуттям незалежності Україниактивно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні силиякої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових уста­новах тагромадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносині політології, Українська ака­демія політичних наук, Асоціація молодихукраїнських політо­логів і політиків, Українська асоціація політологів,Асоціація полі­тичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політо­логіїспрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдськоїполітичної культури; формування національ­ної демократичної доктрини, створенняконцепції широкої полі­тичної просвіти й системи політологічної освіти вУкраїні; пуб­лікацію першоджерел національної політичної думки, відрод­женнязабутих імен визначних вітчизняних політичних мисли­телів, а також переклад івидання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактівта спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти.

Державнавлада і концепція розподілу влади.

Політична влада — здат­ність іможливість здійснювати визначальний вплив на політ, ді­яльність і політ,поведінку людей та їх об'єднань з допомогою будь-яких засобів — волі,авторитету, права, насильства; центральні, організаційні й регулятивно-кон­трольнізасади політики.

Що стосується розуміннясутності П.в., погляди на неї роз­вивались неоднозначне. Так, послідовникиантрополог, підхо­ду, виходячи з уявлення про полі­тику як регуляцію людськихвід­носин, яка спирається на владу і авторитет, поширюють поняття П.в. на всісоц. утворення: від сім'ї до д-ви. Прибічники марк­сист. точки зору вважаютьП.в. втіленням волі економічно пану­ючого в сусп-ві класу. Більшість напрямківсучас. політології пов'язує політичність влади зі взаємодією сусп. інтересів, засо­ціативною діяльністю різнома­нітних соц. груп, які у своєму протиборствіпрагнуть до орга­нізованого примусу як основи здійснення своєї політики.

До характерних ознак П.в. на­лежать:легальність використан­ня сили; верховенство, обов'язко­вість її рішень длявсякої ін. вла­ди; публічність, тобто всезагаль­ність та безособовість, що є ви­разомне приватної, особистої, а всезагальної волі; моноцентричність та ієрархічністьцентрів прийняття рішень; багатоманіт­ність ресурсів та методів здій­сненнявлади (від насильства, примусу, покарання до заохочен­ня й переконання, відконтролю й управління до суперництва й співробітництва); легітимність влади яквиправдання застосу­вання сили та обмеження свобо­ди, коли громадяни визнаютьправомірність існуючого політ. порядку. П.в. внаслідок інституалізації набуваєхарактеру полі­тичного панування в сусп-ві. Від­бувається певнаструктуралізація поділу праці на тих, хто керує, й тих, хто виконує волюперших.

П.в. досягає найвищогоінституціонального рівня, заверше­ності й органічної єдності у владі державній.Однак П.в. ширша за змістом, ніж держ. влада, оскіль­ки відносно самостійнезначення мають владні відносини у політ. об'єднаннях (партії, групи тиску та ін.)та вольові дії громадян під час виборів, ін. масових громадсько-політ. акцій.Сутність П.в. розкривається через її функції, осн. з яких є: формування політ.системи сусп-ва, політ, відносин, котрі включають до себе відно­сини між д-воюі сусп-вом, соц. групами, класами, асоціаціями, політ, ін-тами, апаратами йорг-ціями держ. управління, партія­ми, громадянами і т.ін.; управлін­нясправами сусп-ва і д-ви на різ­них рівнях; керівництво органами влади і політ.,а також неполіт. процесами; контроль політ, та ін. відносин і в кінцевомупідсумку створення певного, характерного для того або ін. сусп-ва типу прав­ління,політ, режиму і держ. уст­рою (монархічного, республі­канського), відкритогоабо закри­того, замкнутого, відгороджено­го від д-ви(автократичного)сусп-ва,притаманної даній д-ві політ. системи, відповідних їй політ, від­носин та ін.політичних характе­ристик. Загальні організаційні, регулятивні і контрольніфункції П.в. конкретизуються в політиці у безлічі видів політ, діяльності:управлінні, прийнятті рішень, ви­борі цілей, визначенні завдань ви­конавцям, їхпідборі та розста­новці, орієнтації в політ, та непо­літ. ситуаціях, створеннівласної структурної організації та багато ін. Відносини влади, як і політ, від­носини,характеризуються своєю універсальністю (присутністю у всіх ін. видах сусп.відносин), а також включеністю, інклюзивністю, здатністю проникати в усі сферижиття й діяльності.

На сучас. етапі сусп. розвиткуструктура інституціональної П.в. включає три функціональні взає­модіючі рівні:1) макрополітичну систему вищих інстанцій, яка по­ширюється на осн. внутр.проце­си сусп-ва і зовнішньополіт. дія­льність д-ви, її зовн. органи -уряд,його центр, заклади; «2) П.в. середнього або проміжного рівня(мезорівень), створену апаратом П.в. середньої ланки, бюро кратією різнихрангів, аж до му­ніципальних органів. Цей рівень безпосередньо пов'язуєінституціональну П.в. з неінституціо-нальною, неформальною, П.в. знеполітичною; 3) мікрорівень П.в., який охоплює безпосереднє політ, спілкуваннялюдей, малих груп, самоуправління. На цьому рівні формується й виявляєтьсяполіт, культура, складаються пе­реконання, думки і т. ін. Мікро­рівень — не єнижчим рівнем, він тільки функціонально відрізня­ється від ін. рівнів,складаючи разом з ними загальну політ. тканину сусп-ва.

Виникнення і розвиток теорії поділувлади, її сутність. Теорія поділу влади зародилася у Франції в середині 18століття і була зв'язана, насамперед, із боротьбою буржуазії, що міцніла, протифеодального абсолютизму, боротьбою із системою, що гальмувала розвитоксуспільства і держави. Поява нової концепції було зв'язано з ім'ям Ш.-Л.Монтеск'є, людини, відомого не тільки в якості прогресивного теоретика, але іяк досвідченого практика державно-правової діяльності, що розуміє проблеми неефективногофункціонування державних органів (Монтеск'є займав значне положення президентаБордоского парламенту – судового утворення). У своїй фундаментальній роботі»ПРО дух законів"( 1748 р.) Монтеск'є виклав результати тривалогодослідження політико-правових установлень декількох держав, прийшовши довисновку, що «свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо вдержаві панує право, гарантоване від порушень законності за допомогою поділувлади на законодавчу, виконавчу і судову, що взаємно стримують одинодного». Як видно, ціль теорії — створення безпеки громадян від сваволі ізловживань влади, забезпечення політичних свобод.

Розберемо грунтовніше основніположення теорії поділу влади (по Монтеск'є).

По-перше, існує три роди влади:законодавча, виконавча, і судова, що повинні бути розподілені між рівнимидержавними органами. Якщо ж у руках одного органа сконцентрується влада, різнапо своєму змістові, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, аотже, свободи громадян будуть порушуватися. Кожна гілка влади призначена дляздійснення визначених функцій держави. Основне призначення законодавчої влади — «виявити право і сформулювати його у виді позитивних законів, обов'язковихдля всіх громадян.». «Виконавча влада у вільній державі призначенадля виконання законів, установлюваних законодавчою владою». «Задачасуддів у тому, щоб рішення і приговори завжди були лише точним застосуваннямзакону. Судова влада карає злочини і розв’язує сутички приватних осіб.» Однак, «хоча органи влади діють самостійно, мова йде не про абсолютневідокремлення, а лише про відносну їх самостійність й одночасно тісну взаємодіюодної з одною, здійснювану в межах їхніх повноважень».

По-друге, повинна діяти система стримок і противаг, щоб влади контролювали дії одна одної. «Взаємовпливзаконодавчої і виконавчої влади гарантує реальність права, що у кінцевомурахунку відбиває компроміс що зштовхуються воль і інтересів різних соціальнихшарів і сил. За порушення законів міністри можуть бути притягнуті законодавчимизборами до відповідальності. У свою чергу, виконавча влада в особі государястримує від сваволі законодавчу владу, будучи наділена правом накладати вето нарішення законодавчих зборів, установлює регламент його роботи і розпускаєзбори». Безумовно, зараз передбачений набагато більш різноманітний іефективний механізм «стримок і противаг», ніж той, що ми бачимо впрацях Ш.Монтеск'є, однак вже в його роботах були закладені основні принципи йінститути, за допомогою яких взаємодіють органи державної влади (що видно з приведенихцитат ). У наш час, як правило, «законодавча влада обмежуєтьсяреферендумом, президентським правом вето, Конституційним Судом, а внутрішнім їїобмеженням є двопалатна побудова Парламенту». «Виконавча владаобмежена відповідальністю перед Парламентом і підзаконним характером щовидаються нею нормативних актів; повинна зберігатися також внутрішнярозділеність між Президентом і Урядом, федеральною і регіональною владою.Судова влада підпорядкована Конституції і закону, а її внутрішній поділ утілюєтьсяв тому, що Конституційний Суд виділяється з усієї судової системи, змінюєтьсяколо повноважень прокуратури, уводяться системи спеціальних судів, світовихсудів. „

Однак, у конституційному проектіМонтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влади. Законодавча владаявно грає домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою по своїйприроді, а судову — узагалі напіввладою. Здається, усе це було не настількиактуально в часи Монтеск'є, як актуально було наступне положення теорії поділу влади:визначена гілка влади повинна представляти інтереси визначені соціальноїгрунти. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча — монарха, верхняпалата законодавчого зібрання (передбачена конституційним проектом Монтеск'є) — аристократії, нижня палата зборів — інтереси народу. Таким чином, ми бачимопрагнення досягти компромісу в боротьбі буржуазії (що злилася тоді з народом) іприхильників абсолютизму.

Пізніше теорія поділу влади одержаласильний практичний і теоретичний розвиток. Насамперед, варто згадати праціЖ.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що “законодавча,виконавча і судова влади — особливі прояви єдиної влади народу». Післяцього «теза про єдність влади використовувався різними силами.

У зв'язку з інформатизацією суспільствав XX столітті в сучасній теорії держави і права прийнято виділяти ще одну гілкувлади — »четверту владу" — засоби масової інформації. Справа в тому,що телебачення, радіо, преса й інші засоби масової інформації, що стали в нашчас доступними майже всім шарам населення, не просто інформують товариство проті або інші політичні події, але і нав'язують людям свою оцінку щовідбувається, свої ідеали, вони мають можливість маніпулювати суспільноюдумкою. Навіть у недемократичних державах, де точка зору «мас»виявляється лише в критичних ситуаціях (революції і т.п. ), уряди розуміютьусю значимість впливу «четвертої влади» на людей.

Проблемапарламентаризму.

Парламент (від англ. Parlia­ment,нім. Par-lament, франц. Раг-lement) — найвищий виборний законодавчий орган, щоздійснює представництво осн. соціальне та політичне активних груп населен­ня. Удеяких країнах П. мають спе-циф. назви: конгрес — у США, кортеси — в Іспанії,стортинг — у Нор­вегії, сейм — у Польщі, кнессет — в Ізраїлі, альтинг — вІсландії і т. ін. П. складаються з депутатів, які переважно обираються, інодіпредставництво у П. частково здійснюється шляхом призначен­ня. Уперше П. булостворено в Ісландії (930) та в Англії (1215) як органи станового представницт­ва.Розрізняють одно- та двопа­латні П. Останні мають верхню та нижню палати.Верхня (палата лордів у Великобританії, сенат у США, Франції, Італії та ін.),як правило, представляє складові частини території країни і форму­ється різнимиспособами (вибори, призначення, спадкоємність), має менший обсяг прав, ніжнижня па­лата, яка представляє всю націю в цілому. У П. створюються фун­кціонально-галузевікомітети та комісії, що займаються тими чи ін. сферами життєдіяльності сусп-ва.

Як осн. виразникові волі сусп-ва П.властиві такі функції: зако­нодавча творчість, контроль над фінансами д-ви,контроль над урядом. Законодавчий процес відбувається в кілька етапів: вне­сеннязаконопроекту особами чи органами, які мають право зако­нодавчої ініціативи(президент, уряд, депутати та ін.); його об­говорення в одному, двох або трьохчитаннях; прийняття зако­ну. Фінанс. повноваження П. — за­твердження бюджету.П. надає йому юрид. сили та доручає вико­навчій владі забезпечення надход­женнядерж. доходів та раціон. витрачання коштів. Контроль за діяльністю урядуздійснюється шляхом обговорення звітів уряду в цілому або окремих міністрів. Упарламент, республіці П. має пра­во зажадати відставки уряду в ці­лому абоокремих його членів. П. має право створювати органи ви­конавчої влади залежновід форм правління, що встановлені в кра­їні. Час повноважень П. визнача­єтьсяКонституцією д-ви або спец. законом.

Парламентаризм (від англ. Parliament,нім. Parlament, франц. Parlement — парламент) – система представн. органіввлади, за якої чіт­ко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів і вякій вирі­шальну роль відіграє парламент як постійно діючий представн. органвлади. П. являє собою широке за змістом поняття, котре охоплює формуорганізації держ. влади, і кон­кретний спосіб управління д-вою, і механізмвзаємодії парламенту з ін-тами виконавчої і судової влад, і си­стему взаємодіїд-ви і сусп-ва.

П. — історично зумовлений на­слідоксусп.-політ, розвитку, по­роджений формуванням і станов­ленням державності.Його перед­історією можна вважати створен­ня в Афінах Солоном 594 p. до Хр.представн. колегіального ор­гану — Ради чотирьохсот. Термін «П.» сягає епохифеодалізму, коли виникли станово-представн. установи (X ст. — ісланд. альтинг,XII ст. — ісп. кортеси, XIII ст. -парламент в Англії, XIV ст. — ге­неральніштати у Франції та ін.). Парламенти набули поширення в ході та після бурж.революцій XIV-XVIII ст. В основі теорет. обгрунтування П. лежать прин­ципиподілу влади, визнання про­відної ролі законодавчої влади в д-ві (Дж.Локк),суверенітету пар­ламенту (Е.Берк), запровадження загального виборчого права, наоснові якого формується парла­мент. демократія (І.Бентам). Тео­рія П. набуларозвитку в погля­дах Дж.Мілля, Т.Джефферсона, Дж.Медісона, Ж.-Ж.Руссо,Ш.Монтеск'є та ін. У XVIII ст. у Великобританії відбувався про­цес становленняП.в сучас. розу­мінні. Наприк. XVIII і в XIX ст. на принципах П. відбуваласьдер­жавно-правова еволюція ряду країн Європи та Америки. Кон­кретні форми П.визначились національно-іст. і політ, умовами кожної країни. П. у тій чи ін.формі властивий кожній дем. кра­їні. У другій пол. XX ст. спосте­рігаєтьсятенденція до посилення ролі уряду та зміцнення його пов­новажень за рахунокпарламенту. З погляду сучас. зх. політологів, це зумовлено необхідністю забез­печенняякісного, оперативного і профес. управління держ. справа­ми, посиленнявиконавчої влади.

Вищезазначений перерозподіл владнихповноважень зумовлений певними соц.-політ, інтересами. Проявом цього євзаємовідносини гілок влади в Україні та ін. кра­їнах СНД. П. сьогодні — цереаль­на арена протистояння, зіткнення і суперництва, з одного боку, а з іншого- подолання суперечнос­тей, досягнення консенсусу, вико­ристання партіямитрибуни пар­ламенту для активної пропаганди своїх програм, здійснення ідеолог.впливу на населення, дем. бороть­би за владу.

NB. Можна звернути увагу напроблему розподілу влади і розмежування повноважень гілок влади.

Інститутпрезидентства.

Президент (від лат. praesidens; букв.- той, що сидить спе­реду) — глава д-вн; виборний го­лова, керівник установи,това­риства, орг-ції.

Іст. корені держ. президентури можназнайти у держ. структурах рабовласн. часів. У Стародавньо­му Римі, зокрема,найвища влада доручалася «представникові наро­ду» (magister populi), а пізніше-«диктатору» (відаісіо- розпоряд­жатися, наказувати.) Щоб запобіг­тиавторитаризмові, повноважен­ня диктатора у конституц. поряд­ку обмежувалися6-місячним стро­ком. Але вже Сулла (82 p. до Хр.) був проголошений нежиттєвимдиктатором. З цього, власне, й по­чалося переродження старого республікан.ін-ту, що призвело до режиму єдиновладдя імператорів Цезаря, Августа та їхпослідовни­ків. У середні віки з'явилися нові диктатури і диктатори (Кромвель вАнглії, Наполеон у Франції тощо.) Наполеонові, зокрема, вда­лося підпорядкуватисобі не тіль­ки парламент, а й увесь ним же ре­організований держ. апарат, жор­сткоконтролювати франц. бюд­жет. Сучас. президентура бере свій початок з часівутворення Сполу­чених Штатів Америки. Конститу­ція цієї країни 1787 р.передбачи­ла виборну посаду президента США і закріпила його повноваження.

Правовий статус П. регулю­єтьсяконституціями і спец. зако­нами відповідних країн. П., як правило, обираєтьсянаселенням або парламентом. У різних кра­їнах по-різному визначається обсягйого повноважень. Це впливає на характер відносин між законодавчою і виконавчоюгілками влади і класифікацію форм правління сучас. д-в. У президент,республіках (США, Росія, Швейцарія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Іран, Ірактощо) П., як глава д-ви, одноо­собове або з наступним схвален­ням парламентомформує склад уряду і керує його діяльністю. У напівпрезидент.(президентсько-парламент. чи парламентсько-президент.) республіках (Фран­ція,Фінляндія, Україна тощо) П. пропонує склад уряду, в т.ч. кан­дидатурупрем'єр-міністра, на затвердження парламенту, керує діяльністю уряду але підбіль­шим контролем з боку парла­менту, ніж у президент, респуб­ліках. Упарламент, д-вах (Ні­меччина, Італія тощо) уряд фор­мується виключнопарламентом і підзвітний тільки йому, П. має обмежені правові можливостівпливати на склад уряду і його практичну діяльність.

На П., як правило, поклада­ються такіфункції: вироблення і здійснення внутр. і зовн. пол­ітики д-ви; забезпеченнязакон­ності, прав і свобод громадян та контролю у сфері держ. управ­ління;керівництво справами оборони країни; представлення д-ви у міжнародно-правовихстосунках і підписання догово­рів з іноземними країнами; наго­родження держ.нагородами; по­милування засуджених і оголо­шення амністії тощо. У багать­охкраїнах П. має право розпус­кати парламент за наявності пе­редбачених для цьогозаконом підстав і оголошувати нові ви­бори. У нормативному порядку регулюютьсятакож питання, пов'язані з достроковим припи­ненням повноважень П. та за­стосуваннящодо нього імпіч­менту.

Органивиконавчої влади

Виконавча влада — одна з трьох гілокдерж. влади, котра організовує і спрямовує внутр. і зовн. діяльність д-ви,забезпечує здійснення втіленої в законах волі сусп-ва, охорону прав і свободлюдини. Призначення В.в. є по­хідним від принципу поділу єдиної держ. влади назаконодав­чу, виконавчу і судову, тобто створення такої структури влади, якапокликана її демократизува­ти, підпорядкувати законові й зробити більшефективною, спи­раючись на об'єктивний механізм її організації тафункціонування, а не на добру волю правителів. Вперше ідею про незалежністьВ.в. у сер. XVII ст. висунув Дж.Локк. У XVIII ст. Ш.Монтеск'є визначивструктуру В.в.: уряд, його установи, виконавчі установи на місцях тощо.

В.в. охоплює всю держ. діяль­ність,яка не відноситься ні до за­конодавчої, ні до судової влади, становить широкусукупність держ. органів і установ, які здій­снюють владно-політичні тавладно-управлінські функції у відповідній сфері і забезпечують реалізаціюприйнятих законів і рішень на всій території країни. Вона являє собою своєріднупід­систему виконавчих органів держ. апарату, в основі якої ле­житьрозгалужений апарат уп­равління, уряд на чолі з його гла­вою. Уряд утворюєадмін. апарат шляхом створення та розпуску установ через внесення відповід­нихзаконопроектів. Гол. інстру­ментом управління уряду, підпо­рядкованої йомуадміністрації є постанови і розпорядження. У президент, республіці уряд (кабі­нет)очолює президент. Згідно з конституцією він має значну політ. самостійність,користується конституц. правом скликання і роз­пуску парламенту при дотри­манніпевних процедур; володіє правом законодавчої ініціативи, домінуючої участі уформуванні уряду і підборі його глави — пре­м'єр-міністра. Президент взагаліхарактеризується як уособлення В.в., як її безпосередній носій. У США президентє главою кабіне­ту і формує його, поняття уряду тут навіть не виділяють, нато­містьвикористовують для певних цілей поняття В.в. або президент. адміністрації. Упарламент, рес­публіці В.в. формується парла­ментом. Парламент, як правило,самостійно формує кабінет мініс­трів, обирає прем'єра. У сучас. парламент,республіках в основ­ному парламент обирає і прези­дента, який виконує переважнопредставницькі та консульта­тивні функції. Нестабільність урядів — характернаособливість парламент, республіки, оскільки кабінети тут залежать від дина­мікиспіввідношення сил у пар­ламенті і тиску на нього депута­тів із зовні. Українах змішаної форми республікан. правління поєднується сильна В.в. з пози­тивнимиякостями парламент. демократії. В. в. тут поділяється тією чи ін. мірою міжпрезиден­том і урядом та його главою.

Відповідно до Конституції Ук­раїнивищим органом в системі органів В.в. в Україні є Кабінет Міністрів України.Президент призначає Прем'єр-міністра Ук­раїни за погодженням з Верхов­ною РадоюУкраїни. Персональ­ний склад Кабінету Міністрів України також призначає Прези­дентУкраїни за погодженням з Прем'єр-міністром України. Президент видає укази таін. акти, а Кабінет Міністрів — пос­танови і розпорядження. В. в. в областях ірайонах здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад цих адміністраційформу­ють та призначають їхні голови, а голови місцевих державних ад­міністраційпризначаються на посади і звільняються з посади Президентом України за подан­нямКабінету Міністрів України.

Вебер:про особливості влади[1]

Велику увагу в своїй теоретичнійдіяльності М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати цесуспільно-політич­не явище. Вебер дійшов висновку, що в історії розвиткусуспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна.Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільствіє законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип вла­ди відзначаєтьсянаявністю традиційних норм, на які весь час поси­лається правитель,організовуючи свою діяльність. Однак правитель, якиі- зневажає й порушуєіснуючі в суспільстві традиції, може поз­бутися і своєї влади.

Другий тип — харизматичний тип влади(харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей типвлади ба­зується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі,навіть «магічні» здібності. Народні маси вірять у те, що харизматич­нийправитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребуйповного підкорення підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостейправителя, а не базується на праві. Ха­ризматичний тип влади притаманний, надумку М.Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекогляднимполітичним діячам, релігійним керівникам.

Третій тип влади — раціональний,якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація— неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступаєраціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір полі­тичногоправителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, зазловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливопідкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливомідей М.Вебера.

Моделіта форми демократії.

Демократія (від грец. demos — народ іkratos — влада) — влада народу, народовладдя, що виходить з організації тафункціону­вання державної влади на заса­дах визнання народу її джерелом іносієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рів­ність ідобробут усіх при ро­зв'язанні проблем і питань сус­пільного врядування.

Д. може виявлятись як у держ., так ів недерж. сусп.-політ. орга-нізац. формах (внутріпартійна, виробнича Д. таін.), хоча най­більш поширеним є її розуміння як держ. форми, форми політ.режиму на противагу антидем. ре­жимам (авторитаризму, тоталіта­ризму,диктатурі, деспотизму, фа­шизму і т.ін.). За формою і спосо­бом здійснення Д.поділяється на безпосередню (референдум, пряме голосування, всенар. обговореннята ін.) і представницьку, коли рі­шення приймаються через депута­тів та ін.народних представників.

Д. насамперед означає фор­мальневизнання народу джере­лом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначенняхарактеру і змісту владних функцій, стосов­но яких влада відіграє обслугову­ючуроль. Ознакою Д. є визнан­ня права всіх громадян на участь у формуванні органівдерж. вла­ди, контроль за їхньою діяльніс­тю, вплив на прийняття спільних длявсіх рішень на засадах загаль­ного, рівного виборчого права і здійснення цьогоправа у проце­дурах виборів, референдумів тощо. Ознакою дем. порядків приприйнятті рішень вважається чіт­ке визначення проведення всіх процедур тапроцесів за допомо­гою регламентів. Цьому найбіль­ше відповідає республіканськаформа держ. правління парламент. чи президент. типу. Д. пе­редбачає процедуриприйняття рішень у відповідності до волі більшості із визнанням і поважан­нямправ і потреб меншості, куль­туру дотримання закону й конституц. порядку,толерантне, тер­пиме ставлення до ін. думок і по­зицій, готовність докомпромісу у розв'язанні спірних питань.

Справжня Д. єальтернативою як тоталітарно-авторитарному централізму, так і анархіст, децен­тралізму.Це такий стиль соц. вза­ємин, коли їхні учасники здатні свідомо й відповідальнопоклада­ти на себе функції «центру», дола­ти відчужене ставлення довсезагального інтересу; коли авторитет сили чи майна витісняється авто­ритетомлюдяності, освіченості, компетентності тощо. Д. — «це не тільки вільні вибори іверховенст­во народу, не тільки плюралізм політ, інтересів, а ще й жорсткасистема держ. субординації із чіт­ким розподілом повноважень, що дотримуються нетільки завдяки декретам і постановам, але й че­рез силові структури верховнихорганів, обраних народом і під­тримуваних ним» (А.Мігранян).

Легітимна влададем. сусп-ва залежить від волевиявлення на­роду. Д. — не тільки справедливі,правові закони, не самі тільки розумно сконструйовані інсти­туції й установи, аще й демокра­тично настроєне громадянство. Дем. закони та установи не дія­тимутьдемократично, якщо від­сутня дем. свідомість громадянст­ва, дем. менталітет. Д.- не тільки участь у виборах і референдумах, а й згода народу жити за умовіснуючої влади, виконувати, до­тримуватися її настанов. Демок­ратичність владиполягає в її від­повідності внутрішньому єству демосу. Демократичність політ.режиму може втілюватися у різ­них, не тільки республіканських, формах держ.правління (примі­ром, цілком демократичними вважаються парламентарні мо­нархіїв Швеції або Голландії).

За сучас. умов політ, демокра­тизм,окрім іншого, означає: осо­бисту, індивід, свободу людини; спосіб управліннясусп. справами, певний режим, порядок здійснен­ня влади; соц. активність,участь громадян у житті д-ви, у роз­в'язанні сусп. проблем. Д. дає ок­ремійособі певну міру свободи, право діяти па власний розсуд в особистому житті,свободу вибору і обрання представників влади, свободу слова тощо. Д. — безсум­нівнацінність, яка не припускає жодних обмежень. На відміну від авторитарист.патерналізму, вона нічого не дарує, але гарантує мож­ливість кожному самомузахища­ти себе та свій добробут, свої гро­мадян. права, які є природними і невід'ємними.Д. — це наказ урядові не допускати таких порядків, які б обмежували права ісвободи лю­дей. Проте, коли Д. розуміють тіль­ки як негативну, зворотну проек­ціютоталітаризму (як тоталіта­ризм навпаки), вона перетворю­ється на охлократію.Найпершою умовою демократичності сусп-ва є дем. настроєність громадянства,відповідний рівень громадян, куль­тури. Д. — це духовний стан людей, характерїхніх уявлень про самих себе, про свої права, можливості та обов'язки. Д. буваєтакою, якими є самі люди. Разом з тим Д. — важ­лива й універсальна політ, умовай засіб оптимізації організації, фун­кціонування і вдосконалення сусп-ва йд-ви, вільного розвитку осо­бистості.

Демократії розрізняють пряму іпредставницьку. Пряма демократія була властива приміром грецьким полісам, девсі громадяни брали безпосередню участь у прийнятті рішень. Представницькадемократія передбачає участь громадян лише у формуванні органів влади. Окремігромадяни не берукть участь у прийнятті рішень. Вони делегують свої владніповноваження виборному органу або окремій особі, яка займає виборну посаду.

Треба пам’ятати, що демократія єпередбачає республіканську форму правління, але зворотнє твердження не євірним. Багато держав з республіканською формою правління (принаймні формальнореспубліканською) насправді не є демократіями.

Політичнасистема суспільства

Інтегрована сукупність політ,влади, суб'єктів, відносин, політ, організації і політ. культури суспільства,яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і яка має певнусоціально-політичну орієнтацію. Головним елементом політичної системисуспільства є політична влада,  здатність, право і можливість політичнихсуб'єктів приймати рішення, здійснюючи вирішальний вплив на діяльність імайбутнє окремих людей та їх об'єднань (в тому числі й інституалізованих).Форми реалізації влади: панування і координація, керівництво і організація,управління і контроль  від консенсусу до насильства, від демократії дототалітаризму, від врахування особистісних і групових інтересів допсихологічного тиску і фізичного терору, від апеляції на адресу релігійних ісвітових авторитетів до маніпулювання свідомістю і поведінкою індивідів.

До суб'єктів реалізації владиналежать:

·    індивіди  рядові громадяни,лідери політичних і суспільних об'єднань, держав та наддержавних інституцій;

·    соц. спільності  класові,етнічні, професійні, демографічні, територіальні, виробничі, представникитіньової економіки, а також політична еліта в наявних варіантах їїфункціонування;

·    організації  політ. партії,сусп. об'єднання громадян, а також їх формально неполітизовані спільності ірухи, які періодично змушені займатися політ, діяльністю;

·    держави,державно-адміністративні. і державноетнічні утворення, міждержавні. об'єднання,які обгрунтовано кваліфікуються як найбільш активні і впливові політичнісуб'єкти.

Найбільш динамічним. елементомполітичної системи суспільства є притаманні їй політ. відносини  взаємостосункиполіт. суб'єктів з приводу набуття, використання і перерозподілу політ. влади.Зміст політ, відносин визначається значною кількістю об'єктивних і суб'єктивнихчинників, структуру складають їх «горизонтальні» і «вертикальні» складові, атакож політ. принципи, норми і процедури. Розрізняються політ. відносиниспівробітництва, компромісу, консенсусу, солідарності,  суперництва, ворожнечій конфлікту. Політична організація суспільства це система інститутів, в межахяких відбувається його політ. життя. Центральним, елементом політ, організаціїє держава. Володіючи владою, матер. ресурсами і апаратом примусу, вона:

·    організує політ., екон., соц.і духовне життя країни; встановлює статус інститутівтів політичної системисуспільства і юрид. рамки їх діяльності;

·    забезпечує баланс інтересівкласових, етнічних, профес., демограф, та ін. соц. спільностей;

·    захищає інтересисуспільствава на міжнар. арені.

Вагомими елементами політ,організації є політ, партії, сусп. організації (професійні, творчі, оборонні,жіночі, молодіжні, ветеранські тощо), засоби масової інформації (період. видання,радіо, телебачення, преса, кіно, аудіо і відеопродукція), які, маючи значніможливості впливу на сусп. свідомість, метафорично визначаються як «четвертавлада».

Помітну, а в деяких країнахвирішальну роль у політ. організації відіграють реліг. організації, церква.Загальновизнаним структурним елементом політичної системи суспільства є політ,культура  сукупний показник рівня, характеру і змісту політ. знань, оцінок,навичок та дій громадян. Змістовно її утворюють:

1.    рівень,характер і зміст політ. знань, поглядів, оцінок, установок;

2.    політ,цінності, традиції, звичаї, почуття, норми і стереотипи;

3.    політ,ідеологія; політ, свідомість;

4.    політ,інститути; політ, поведінка, дії, навички участі у сусп.політ. житті;

5.    політ,переконання;

6.    рівеньрозвиненості політ, життя, політ, відносин, політ, інформування громадян.

Політ, культуру конкретногосуспільствава доповнюють політ. субкультури, детерміновані соц. етнічними,конфесіями, регіональними та ін. суб'єктивними відмінностями учасників політ.процесу.

Функції політичної системисуспільства:

1.   обгрунтоване визначення мети,завдань, шляхів розвитку і розробка конкретних програм його діяльності;

2.   нормотворчість  формуванняюрид., моральних та ін. норм людського співіснування як в межах однієї країни,так і в міжнар. плані;

3.   організація діяльностісуспільства по виконанню цілей, завдань і програм загального розвитку, соц.політ, легітимація яких досягнута на інтегративній основі;

4.   визначення і розподіл матер.і духовних цінностей у відповідності з інтересами і положенням соц.спільностей;

5.   гармонізація, узгодженняінтересів держ. інтів, соц. груп і окремих індивідів з метою підтриманняспокою, безпеки і достатніх темпів сусп. поступу;

6.   політ, соціалізація членівсуспільства, становлення і розвиток їх політ, свідомості і політ. поведінки;

7.   політ, комунікація складовихполітичної системи суспільства, забезпечення стійкої і продуктивної взаємодіївсіх її елементів, а також системи в цілому і середовища, в якому вонафункціонує;

8.   духовноідеолог. вплив наполіт, свідомість громадян з метою її формування на засадах адекватностісутності і завданням даної політ, системи або ж маніпулювання особистісною ігруповою свідомістю;

9.   ствердження і всебічнезміцнення відповідного політ, режиму (устрою);

10.           забезпеченнявнутр. і зовн. безпеки суспільства у провідних сферах його життєдіяльності екон., політ., соц., духовній, а також на міжнар. арені.

Типології політ. систем змушенівраховувати значну кількість наукових підходів до сутності та структуриполітичної системи суспільства.

Виділяють наступні типиполіт. систем: