Реферат: Людина як суб’єкт і об’єкт політики
“Людина як суб’єкт і об’єкт політики”
Політика здійснюється не лише в інституціоналізованих формах – через державу,політичні партії, громадські організації, а й в персоналізованих – рядовими громадянами,політичними лідерами, політичною елітою. За всієї багатоманітності проявів політичногожиття в кінцевому підсумку воно є діями конкретних осіб. Тому аналіз політики нарівні суспільства та його структурних елементів – соціальних спільностей, політичнихінститутів – має бути доповнений аналізом на рівні особи, її політичної поведінки.При цьому мова має йти про роль у політиці не лише видатних осіб – політичних лідерів,державних діячів тощо, а й рядових громадян, нічим особливо не видатних особистостей.
Вивчення участі особи в політиці, шляхів та засобів реалізації її громадянськихі політичних прав є одним із найважливіших завдань політології.
1. Особистість як об’єкт і суб’єкт політики.
Визначимось в поняттях „людина”, „індивід”, „особа”. Хто така „особа”? Якемісце посідає це поняття серед однопорядкових з ним „людина”, „індивід”, „громадянин”?Найбільш загальним за значенням поняттям з цього ряду є поняття „людина”, яким позначаєтьсявищий ступінь живих організмів на Землі, суб’єкт суспільно-історичної діяльностіта культури. Людина – це жива система, що являєсобою єдність фізичного і духовного, природного і соціального, спадкового і набутогоза життя. Як живий організм людина включена в природний зв’язок явищ і підпорядковується біологічнимзакономірностям, на рівні свідомої психіки вона звернута до соціального буття зйого специфічними закономірностями.
Людина кристалізує в собі все, що нагромаджено людством протягом усієї історії.Ця кристалізація відбувається й через залучення до культурної традиції, і черезмеханізм біологічної спадковості. Норми права, моралі, побуту, правила мислення,естетичні смаки тощо, які історично склалися, формують поведінку й розум людини,роблять з неї представника певного способу життя, культури та психології.
Кожна окрема людина виступає і як неповторна індивідуальність, і як носійпевних суспільне значущих рис, тобто виступає і як індивід, і як особистість. Індивід– це окрема людина, на відмінувід колективу, соціальної спільності, суспільства в цілому. Індивід, який розглядаєтьсячерез його специфічні особливості, що не зводяться до яких-небудь родових і всезагальниххарактеристик, – це індивідуальність. Особистість– це людина зі своїми індивідуальновираженими й соціальне зумовленими рисами. Це стійка система соціальне значущихрис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти.Як особистість людина виступає тоді, коли досягає самоусвідомлення, розуміння своїхсоціальних функцій, усвідомлення себе як суб’єкта історичного процесу. Терміни „особа”(лат. persona) та „особистість” (лат. personalitas) позначають відповідно індивідавідповідно як суб’єкта відносин і свідомої діяльності та його соціальне і психологічнеобличчя і можуть вживатися як синоніми.
Нарешті, кожен індивід є членом якогось суспільства і більш-менш постійноперебуває на конкретній, державне оформленій території, тому є, з одного боку, громадяниномпевної держави, а з другого – членом тією чи іншою мірою відокремленого від державигромадянського суспільства.
Наука не може дійти до вивчення кожної окремої людини, індивіда, вона оперуєзагальними поняттями. В аналізі місця и ролі людини в системі політичних відносин таким найбільш прийнятнимпоняттям є поняття „особа” („особистість”). Це поняття надає змогу розглядати людинуяк члена тих чи інших соціальних і політичних спільностей, суб’єкта політичних відносин,політики.
Роль особи як суб’єкта політики визначається й виявляєтьсяна соціальному, інституціональному і персоніфікованому рівні. Кожна особа є передусімчленом певних соціальних спільностей – класових, етнічних, демографічних, професійнихтощо. Соціальна приналежність, навіть у тому разі, коли вона несповна або й зовсімне усвідомлюється особою, впливає на її політичну поведінку, спонукає до поведінкияк представника тих чи інших соціальних спільностей. Глибинні мотиви політичноїповедінки пов’язані з класовою і соціально-професійною приналежністю особи, якавизначається такими об’єктивними соціально-економічними чинниками, як відношеннядо власності на засоби виробництва, місце в системі суспільного поділу праці, спосібодержання та розмір доходу. Ця об’єктивна соціальна приналежність детермінує умовиіндивідуального існування особи, а значить, ту чи іншу її політичну поведінку.
З метою задоволення своїх соціальних інтересів особа стає членом певних об’єднань– політичних партій, громадських організацій, долучається до суспільно-політичнихрухів тощо. Беручи участь у їх діяльності, вона виступає суб’єктом політики також на інституціональномурівні. Крім того, кожна особа є громадянином якоїсь держави і як така має виконуватипевні обов’язки, реалізувати свої громадянськіправа – брати участь у виборах,референдумах, демонстраціях, мітингах тощо. У цьому проявляється безпосередня, спільнадля всіх осіб їхня політична роль. Держава – це головний політичний інститут суспільства, черезякий реалізуються громадянські права його членів.
Персоніфікований рівень політичної суб’єктності особи виявляється в тому,що, виступаючи як рядовий член або лідер тієї чи іншої політичної організації, виборець,демонстрант тощо, особа проявляє себе і як конкретний індивід, безпосередній суб’єктполітичної практики.
Отже, якщо кінцевими суб’єктами політичних відносин, а значить, і політичноїпрактики є соціальні спільності й передусім класи, то особа є безпосереднім суб’єктомполітичної практики. Вона мислить, безпосередньо діє, мотивує свої дії, обґрунтовуєїх, узгоджує і співпрацює з іншими особами. Суб’єкти політики – це люди, їхні організації,рухи, інститути, окремі особистості, що беруть участь у політичному житті суспільстваі держави і чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичноїй інших сфер життєдіяльності людей як відповідних об’єктів політики. Cуб’єкти політики спроможні сформулюватиі реалізувати власні цілі, мають усвідомлені інтереси і потреби, цілеспрямовануактивність, тобто суб’єкти політики є головним регулятором взаємодії з об’єктом,керування ним.
У процесі діяльності суб’єкт взаємодіє з реальними суспільними відносинамиі вибирає з них той шар, що має для нього певний інтерес. Тому об’єктом політики стає той предмет, конкретнагалузь реальності, що є значимою, цікавою або необхідною для суб’єкта. Об’єкти політики – це реальна політичнадійсність із властивими їй суспільними відносинами. Це політична сфера суспільствав цілому, його політична система, її елементи, форми політичного життя, галузь політичнихінтересів, політичний процес як у межах держави, так і в регіональному або світовомупросторі. Об’єкт політики дає уявлення про те, на що суб’єкт політики спрямовуєсвою активність у вигляді перетворюючої або руйнівної політичної діяльності.
Формування науки про політику від Стародавнього світу до Нового часу відбувалосяголовним чином завдяки вивченню інституціоналізованих форм політики, насампередтаких проблем, як форма держави, спосіб організації державної влади, образ ідеальногоправителя, відносини правителів з підданими, взаємодія суспільних інтересів та методирозв’язання конфліктів між ними тощо. У XIX ст. акценти у вивченні політичного життяістотно змінюються. Увагу дослідників дедалі більше привертає такий бік політичнихвідносин, як поведінка масового їх учасника, мотиви та форми його впливу на політичніінститути, ступінь і характер залежності останніх від участі людей. Це було зумовленоактивним залученням мас до політики як через участь у революціях і національно-визвольнихрухах, так і через політичні інститути – державу, політичні партії, громадські організації.Введення загального виборчого права зробило рядового громадянина суб’єктом політики, а поява політичних партійі масових громадських організацій створила можливості для його реальної участі вполітичних процесах.
Як результат вивчення участі людей в політичних процесах сформувалась специфічнагалузь політологічних знань – наука про політичну поведінку, що прагне вивчати їїза допомогою точних і формалізованих методів: проведення експериментів, анкетнихопитувань тощо. Основна схема пояснення політичної поведінки при цьому була запозиченаз психології, де точні методи аналізу поведінки почали застосовуватися раніше. Напередній план у політологічних дослідженнях висувається біхевіоризм, представникиякого проголосили курс на вивчення конкретної поведінки як у формальних, юридичнооформлених, так і в неформальних групах. Згідно з вихідними принципами біхевіоризму об’єктом політологічного дослідження маютьбути не законодавчі норми та формальні аспекти політичної системи суспільства, несуспільство й політика в цілому, а дії людей, спрямовані на досягнення своїх політичнихцілей. Роблячи наголос на вивченні поведінки індивіда в конкретних ситуаціях, біхевіоризмсприяв глибокому пізнанню конкретної політичної, особливо електоральної, поведінки.
Поняття „політична поведінка” однопорядкове з такими поняттями, як „політичнаактивність”, „політична участь”. Найбільш загальним серед них є поняття „політичнадіяльність”, яке відображає всю багатоманітність дій людей у сфері політики як уперсоналізованих, так і в інституціоналізованих формах. Поняття „політична активність”наголошує на певній спрямованості політичної діяльності – спрямованості на вдосконаленняабо зміну соціально-економічного й політичного порядку, політичних інститутів. Політичнаактивність на індивідуальному рівні – це сукупність тих форм життєдіяльності окремоїособи, в яких виявляється її прагнення брати активну участь у політичних процесах,відстоювати свої політичні права та інтереси.
Поняття „політична участь” використовується в політології для позначення тихформ політики, які не пов’язані з професійною політичноюдіяльністю. Формами політичної участі є, наприклад, участь у виборах, референдумах,мітингах, демонстраціях тощо. Під політичною поведінкою розуміють будь-яку формуучасті у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це поняття розкриває структуруй механізм політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних організаціяхі масових рухах, залученість до різних елементів політичної системи чи свідоме відмежуваннявід них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів з метою впливу на політичніінститути чи політичну апатію. Отже, політична поведінка проявляється у багатоманітнихформах.
Умови, при яких особистість може приймати участь у політиці і впливати наоргани державної влади:
vвисока суспільнаі політична культура особистості, розуміння того, що відбувається в суспільстві;
vоб’єктивнаі повна інформація про політичне життя суспільства;
vможливістьсамостійно виконувати свої міркування і можливість ознайомитись з альтернативнимиточками зору;
vз’єднаннясвоїх зусиль з зусиллями інших людей (партії, об’єднання);
vхарактер політичноїсистеми, рівень її демократизації, наявність правової бази.
Найбільш загальну типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер. Залежновід ступеня участі людей у здійсненні влади він розрізнявтри типи політичної поведінки: політикиза випадком, політики за сумісництвом і політики за професією. Політиками за випадком є більшість громадян.Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляєтьсялише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах тощо. Політикиза сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, і вона неє для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальномуаспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій,обговоренні та прийнятті рішень. Політики за професією живуть „для” або „за рахунок”політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джереломзасобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціяхабо в політичному лідерстві.
Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками.Вони розрізняють два основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (політичнабездіяльність, або іммобільність). У межах відкритої політичної поведінки особаможе виконувати такі політичні ролі:
1) звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом,незначною активністю та інтересом до політики;
2) громадянин – член громадської організації, суспільного руху або декількохорганізацій;
3) громадянин – член суто політичної організації (політичної партії або подібної),який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;
4) громадський, особливо політичний, діяч;
5) професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чиосновним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;
6) політичний лідер – загальновизнаний політичний діяч, керівник політичноїпартії, громадсько-політичної організації чи суспільно-політичного руху.
Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятисяв різних формах, а саме:
1) виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особиабо суспільного розвитку взагалі;
2) політична виключеність як результат заорганізованості політичної системи,розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужості до їхньої діяльності;
3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-якихформ співробітництва з нею. Може бути результатом насадження політичної системинасильницьким шляхом – придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацієютощо;
4) політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та їїінститутів.
Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості,яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв’язанні проблем особистого життята їх відриві і протиставленні життю суспільному й політичному, зокрема. В мірузростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системисуспільства ідея, що кожен захищає себе сам, що надіятися на підтримку офіційнихвладних структур немає сенсу.
У політичній поведінці як колективній дії залежно від ступеня активності їїучасників можна виокремити такі основні групи:
лідери – очолюють політичні організації і рухи, своїми діями та авторитетомсприяють їх згуртуванню й досягненню накреслених цілей;
послідовники – підтримують висунуті лідерами цілі як такі, що відповідаютьїхнім інтересам; їх політична поведінка характеризується різним ступенем активностіта участі в організаціях і рухах;
активісти – є посередниками між лідерамий послідовниками, організують учасників політичного руху, постачають лідерам інформаціюпро його розвиток;
лідери думки – справляють на політичнуорганізацію чи рух, політичне життя в цілому не організаційний, а інтелектуальнийвплив. Це, наприклад, публіцисти, письменники, поети, відомі актори й журналісти,ведучі популярних теле- і радіопрограм та ін. Будучи широковідомими та вміючи володітиаудиторією, вони через засоби масової інформації справляють величезний вплив наполітичне життя суспільства. Проте за браком у більшості представників зазначенихпрофесій ґрунтовних знань, потрібних для політичного керівництва, — політологічних,правових,економічних, їхнійвплив на політичне життя суспільства, особливо в разі ангажованості тими чи іншимиполітичними силами, не завжди сприятливий.
2. Проблеми політичної соціалізації особистості.Особливості політичної соціалізації військовослужбовців.
Соціалізація – це життєво важливий процес як для суспільства загалом, такі для окремих його громадян, завдяки якому в неструктуризовану природу індивідавносяться існуючі соціальні форми, певні культурні цінності й норми, що спрямовуютьпотенціальну активність особи в соціально визначеному напрямі. Якщо визнати справедливимтвердження, що жодна з форм соціальної поведінки не є природною для людини, то суспільствоможна уявити як велику „навчальну систему”. І цей процес „навчання” – це і є соціалізація.Ще дитиною людина повинна навчитися зав’язувати шнурівки, регулювати задоволеннясвоїх потреб у їжі й відпочинку, засвоїти, як і над чим можна жартувати, з якихпричин плакати, сердитись, що цінувати й кому довіряти. Ці навички, з’явивишись одного разу, потім підсилюютьсяяк самою людиною, так і впливом ззовні, з боку тих інституціональних стосунків,в яких людині доведеться жити.
Отже, соціалізацію можна визначити як процес, завдяки якому люди навчаютьсядумати і поводитися соціально припустимим чином.
Вона є процесом і результатом засвоєння і активного відтворення індивідомсоціального досвіду, що відбувається в умовах спілкування з іншими людьми і в різноманітнихсферах діяльності. Поведінка людини у сфері політичного спілкування і політичноїдіяльності значною мірою є результатом політичної соціалізації.
Політична соціалізація – це процес засвоєння притаманних даному суспільствуполітичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, що відбувається протягомстановлення та еволюції індивіда як члена політичної спільноти і спрямований назабезпечення його свідомої участі в політичному житті.
Теорія політичної соціалізації є продовженням загально-соціологічної теоріїсоціалізації і водночас відображенням специфіки політичної сфери. Серед найвідомішихтеорій політичної соціалізації слід назвати:
• ролеву теорію, яка розглядає процес політичної соціалізації як тренуванняіндивіда під час виконання ним тих чи інших політичних ролей, вивчення „правил гри”у відносинах з інститутами влади (Р. Ліптон, Т. Парсонс);
• бігемвіористську, що досліджує політичну соціалізацію як процес становленняіндивідуальної політичної свідомості на основі успадкованих (В. Скіннер) або соціальнонабутих (А. Маслоу, Р. Уотерс, Р. Лейн) цінностей та емоцій;
• психоаналітичну, яка пов’язує політичну соціалізацію з аналізом підсвідомихта ірраціональних мотивів політичної поведінки (Е. Еріксон, Е. Фромм).
Політична соціалізація – форма взаємодії політичної організованої спільнотий індивіда, унаслідок якої людина набуває або втрачає ті чи інші соціальні властивості,що характеризують її як „людину політичну” – „homo politicus”.
Вона є двостороннім процесом. З одного боку, відбувається інтеріоризація політичнихвідносин, тобто перехід вимог соціально-політичної системи суспільства у внутрішнюструктуру особи. З іншого боку, маємо екстеріоризацію набутих індивідом рис, їхперенесення у сферу політичних відносин.
Як наслідок, політична соціалізація служить засобом забезпечення суспільногопорядку, формою зв’язку між поколіннями та в межах одного покоління і, нарешті,стає засобом соціально-політичного контролю над особою. Зауважимо, що будь-яке суспільствонамагається зробити процес залучення до політики „мало помітним” для самої особи,що соціалізується.
У процесі інтеріоризації формується система особистісної мотивації політичноїповедінки кожного індивіда, що включає у себе „заінтересовані” та „примусові” мотиви.
Заінтересовані мотиви передбачають свідоме взяття на себе певних обов’язків стосовно держави й суспільства.Вони пов’язані або з бажанням людини відповідати вимогам політичної системи згідноз внутрішніми переконаннями, по совісті, через почуття обов’язку, на основі вірив ефективність і справедливість існуючого політичного ладу (таку модель політичноїсоціалізації умовно можна назвати „моделлю переконаності”), або навпаки – черезраціональне усвідомлення індивідом особистих вигод від участі в політичній діяльності,завдяки налаштованості людини на отримання певних благ, переваг, привілеїв в обмінна підкорення („модель інтересу”). Вважається, що політична соціалізація відповіднодо „моделі інтересу” переважає у політичній свідомості населення США. Прагматизм,що став своєрідною національною релігією американців, знаходить своє відображенняі у сфері політики. Він спонукає суб’єкта політичної діяльності керуватися насамперед власними інтересами та уявленнямипро особисте благо, користь і вигоду, розглядати політику як свого роду бізнес.
Третя модель соціалізації – „модель підкорення” – пов’язана з дією примусовихмотивів соціалізації. Політична система виступає як примусова сила, здатна приборкатиантисуспільні схильності й бажання індивіда. Індивід пристосовується до вимог політичноїсистеми. Головними мотивами його політичної поведінки є обережність, поступливістьпід тиском заборон і можливого застосування насильства, страх перед покараннямитощо. Отже, цій моделі притаманна відмова від широкого використання активності особидля підтримки політичної системи. Вона виходить із того, що людина – недосконала істота, нездатна на самостійні рішення,пасивний об’єкт політики. Підкорення людинидержаві, партії, еліті обмежує її участь у розв’язанні політичних проблем.
Будь-яка політична влада спирається на всі мотиваційні моделі політичної соціалізації.Однак розвиток цивілізації загалом веде до звуження сфери примусу й ширшого використаннямотивів, пов’язаних з переконаністю та інтересамилюдей.
Процес екстеріоризації, тобто перетворення засвоєного особою політичного досвідув політичну дійсність, також виконує важливі функції.
Серед них:
• узгодження поведінки особи з принципами політичної системи, досягнення суспільноїі національної злагоди;
• ціннісна орієнтація – залученняособи до концептуальних основ політичної спільноти, котрі в демократичних суспільствахвключають такі провідні принципи, як свобода, справедливість, рівність, правовігарантії особистих прав та свобод і т. п.;
• прагматична, інструментальна функція, пов’язана з практичними потребамиособи, з типом і формами її соціальної і політичної активності, участю у політичномужитті, можливістю виконувати свої обов’язки, використовувати свої права, орієнтуватисяу складних соціально-політичних ситуаціях.
Значною мірою політична соціалізація є керованим процесом. Державі не байдуже,які громадяни виховуються у суспільстві, як вони ставляться до пануючих у ньомуправових норм і політичних цінностей. Ще Арістотель писав, що справжнім міриломполітичної системи є той тип громадянина, якого вона виховує. Згідно з таким поглядом,хорошою є держава, що „продукує” хороших громадян.
Сучасні уявлення про риси „ідеального громадянина”
• вступає у політику з чітко усвідомленими інтересами, які він співвідноситьз інтересами „своїх” соціальних груп (тобто тих, з котрими він себе ідентифікує);
• має сформовані ідеологічні орієнтації, які допомагають йому робити політичнийвибір;
• навчений прийнятних для суспільства „правил політичної гри”, особливо терпимостіта толерантності;
• готовий брати активну участь у політиці.
Агенти політичної соціалізації
Модифікація поведінки особи відбувається під впливом дії багатьох чинниківта колективних суб’єктів, або, як їх називають соціологи, „агентів” політичної соціалізації,які стосовно окремої людини мають об’єктивний характер. До них можна віднести сім’ю, систему освіти, закони, референтнігрупи, лідерів у формуванні громадської думки, засоби масової інформації. Розглянемодеякі з них.
Первинний інститут, в якому започатковується політична соціалізація індивіда– це сім’я. Політична соціалізація відбувається тут мимоволі, на підсвідомому рівні,спираючись на досвід, набутий в інших сферах життєдіяльності, у процесі здійсненняродиною інших виховних функцій. Батьки формують політичні переконання дітей, схиляютьїх до відповідної політичної позиції своїм ставленням до суспільних подій, висловленимзадоволенням або незадоволенням станом справ у суспільстві, а не через раціональнеобґрунтування своїх оцінок. Значну роль відіграють фактори повторення, особистогоприкладу, підкріплені довір’ям членів сім’ї один до одного, емоційними впливамиПоза сім’єю найбільшу роль у політичній
Політична соціалізація у школі соціалізації молодої людини відіграють такі„агенти” виливу, як школа та групи однолітків.
Впливовішими факторами шкільного періоду соціалізації можуть бути ставленняучителів до демократії, змістовний характер підручників з національної історії,культури, економічної системи, шкільні ритуали, політичні клуби, участь в учнівськомусамоврядуванні
Угруповання однолітків можуть суттєво змінити або посилити політичну позицію,що її здобувають діти в сімейному колі. Зростаючи, підлітки утворюють своєрідніюнацькі угруповання, в яких навчаються порівнювати свої політичні погляди, відстоювативласну політичну позицію без нагляду дорослих.
У політичній соціалізації дорослих людей дуже важливу роль відіграють групиз однорідним професійним статусом, оточення на роботі, де доросла людина проводитьбагато часу. Крім професійних груп, треба враховувати вплив релігійних громад, етнічнихгруп. Такі групи мають вплив на людину навіть тоді, коли вона сама не є активнимїх членом. В американській політології вони здобули назву референтних. Найвпливовішимиу справі політичної соціалізації визнаються такі референтні групи, як партії, етнічніта релігійні групи, групи за професіями, їхній тиск на громадську думку є тим більший,чим частіше вони збираються разом, чим меншою є їх чисельність, чим довше вони Існують,чим тісніше їх члени пов’язані між собою. Саме наявністю референтних груп можнапояснити, чому люди іноді мають свій погляд на те чи інше явище політичного життя,навіть не знаючи добре, що воно собою являє, їх погляд – це продукт соціалізуючоїфункції певної референтної групи.
Політична соціалізація – процес безперервний, він не закінчується з досягненнямлюдиною якогось віку або статусу/ Можна виділити такі стадії процесу політичноїсоціалізації.
1. Дотрудовий період загальної соціалізації частково збігається із стадієюшкільної освіти, коли основи політичної культури закладаються переважно на емоційномурівні. На цій стадії дитина сприймає інформацію через думки й оцінки політичнихподій батьками, друзями, учителями; в її свідомості відбувається персоналізаціяпервинних політичних образів (наприклад, образу президента), з’являються елементисамостійного досвіду взаємодії з владою і ставлення до неї.
2. Активна стадія починається, коли людину залучають до участі в діяльностіполітизованих громадських об’єднань, політичнихпартій і рухів, у функціонуванні локальних політичних структур. На цій стадії йдерозширення самостійного політичного досвіду людини, вона вже може виносити індивідуальніполітичні судження, формувати політичні позиції, здатна протистояти тиску колективноїдумки. Активна стадія не обов’язково збігаєтьсяз трудовим періодом у житті людини. Іноді вона починається у дотрудовий період,а її пік може припадати і на пенсійний вік. Саме в цей період, коли з’являється більше вільного часу і стабілізуєтьсясоціальний статус, людина часто починає активне громадське і політичне життя. Інавпаки, ті, хто тільки вступає у трудову стадію свого життя і кому може загрожуватибезробіття через певні політичні погляди та певну політичну діяльність, не бажаютьбрати в ній участь. Врешті-решт, людина може зовсім не мати у своєму житті активноїстадії політичної соціалізації унаслідок негативного або просто пасивного ставленнядо політики
3. Пасивна стадія політичної соціалізації – послаблення цього процесу як наслідоксвідомого або несвідомого (пов’язаного, наприклад, з віковими особливостями) вилученняіз системи політичних відносин. Повного вилучення людини з політичного життя в суспільствіне буває. Якийсь мінімум інформації про політичні події вона все одно отримує. Алебрати участь у політичній діяльності вже або не може, або не хоче.
Політична участь як наслідок політичної соціалізації
Результатом процесу політичної соціалізації, без якого не обходиться жоднаполітична система, є готовність індивіда до участі в політичному житті, певний рівеньйого політичної мобілізованості. Ця готовність виявляється:
• на рівні знань, який має бути достатній для того, щоб свідомо прилучатисядо політичного процесу, мати уявлення про основні принципи функціонування політичноїсистеми та про можливі наслідки своєї участі в політиці;
• на рівні визнання фундаментальних вартостей суспільства, де до пізнавальногоаспекту мобілізованості додається ще й емоційний та вольовий аспекти;
• на рівні політичних навичок, які дають змогу індивіду переходити від слівдо діла.
Для того, щоб ця готовність індивіда до дії знайшла свій прояв у різних формахполітичної діяльності, потрібен імпульс, стимул для політичної участі. Роль такогостимулу виконують передусім інтереси людей. Політика – це завжди, з одного боку,влада, а з іншого – інтереси індивідів і груп людей, заради задоволення і узгодженняяких влада створюється і функціонує. Що ж це таке – суспільний інтерес, та яку рольвін відіграє у політиці?
Під інтересом, звичайно, розуміють спрямованість людини чи групи людей напевний об’єкт або певну діяльність. Інтересиформуються на базі усвідомлення людьми власних потреб та можливих шляхів їх задоволеннячерез той чи інший вид суспільної діяльності.
Можна сказати, що інтерес є таким проявом потреби, який корелює з вчинками,діями того чи іншого суб’єкта, спонукаючи його до суспільноїдіяльності.
За об’єктом, на який спрямована діяльність суб’єкта, суспільні інтереси поділяютьсяна економічні, політичні, соціальні, духовні. Політичні інтереси зумовлюють напрямполітичної діяльності індивіда або групи, спонукають до неї. У процесі їх реалізаціївідбувається самоствердження суспільного суб’кта у сфері політики (через участьу політичному процесі), виявляється його ставлення до владних структур (через сформульованіним вимоги щодо їх функціонування, створення або заміни). Треба, однак, зазначити,що через політичну діяльність задовольняються не лише політичні, а й інші види потребта інтересів: економічні, культурні, релігійні, оскільки політика регулює усі сферисуспільного життя.
Будь-які незадоволені потреби, труднощі або диспропорції у розвитку суспільствазагалом можуть викликати інтерес індивіда до політики, якщо їх вирішення залежитьвід рішень та дій влади. Рівень податків, шкільна реформа, охорона пам’яток культури – усі ці проблеми можуть набувати політичного характеру,і суспільство, певна річ, зацікавлене в тому, щоб якомога більше людей брало участьу їх розв’язанні.
Дослідження у галузі соціальної психології показують, що участь у політицізадовольняє певний аспект однієї з базових потреб людини – потребу у спілкуванні.Особа спілкується з іншими людьми на різних рівнях: у сім’ї, товаристві, у трудовому колективі.Унікальність політики полягає у тому, що тут індивід дістає змогу спілкуватися звеликими групами людей, може знайомитися з їх інтересами та впливати на їх поведінку.У спілкуванні з великими групами людей формується громадянська ідентичність людини– усвідомлення себе самоїне тільки як члена сім’ї, представникасвоєї нації, а й як члена всього суспільства. А розвиток кожної людини – це водночас і розвиток її ідентичності.Тому політика – ефективний засіб розвитку особистості.
Розвиток ідентичності – процес послідовний.У ньому, на думку соціальних психологів, не можна перескакувати через рівні. Той,хто не керує самим собою, хто неспроможний організувати своє особисте життя, неможе бути відповідальним учасником політичного процесу. Порівнюючи розвиток політичнихсистем, західні політологи виявили таку закономірність: чим більша кількість громадяну тій чи іншій країні не вміє регулювати свою поведінку, не відчуває упевненостіу своїх вчинках, тим менше політична система може розраховувати на їх підтримку.Проте буває й так, що політиком стає людина з нерозв’язаними внутрішніми проблемами, незрілимивзаєминами з близькими людьми, або така, що не змогла зайняти належне місце у професійномусередовищі. Політична участь у такому разі є засобом компенсації особистих або творчихневдач. Саме з цієї причини на Заході велику увагу привертає праця біографів, щоописують особисте життя політичних діячів. Адже людям не байдуже, хто керуватимеїхнім суспільним життям та якою може бути мотивація, поведінка щодо участі в політичнійдіяльності.
Інша потреба, що змушує людей проявляти політичну активність – це потреба відчувати, що здійснюєш особистий контрольнад поточним перебігом подій. Об’єкт контролю – політичні інститути, їх діяльність,поведінка інших людей у вирішальних проявах суспільного життя. Тривала участь уполітиці без задоволення цієї базової потреби, зазначають психологи, є причиноюобструкції, яка, своєю чергою, веде або до відчуження людей від політики, або доїх участі в екстремістських політичних групах, що звертаються до насильства.
Політична участь – це дії, до яких вдаютьсяпересічні громадяни, намагаючись впливати на прийняття владою політичних рішеньабо на вибір політичних лідерів на будь-якому рівні політичного життя (місцевомучи загальнонаціональному).
Політична участь громадян є важливим аспектом функціонування демократичнихсистем, бо саме вона, у кінцевому підсумку, є свідченням того, що владу визнаютьлегітимною. Форми політичної участі можуть бути більш активними і свідомими (наприклад,добровільна участь у якійсь масовій акції на основі власного рішення) або більшпасивними (наприклад, виконання чиєїсь волі, наказу). Але в обох випадках маси (звичайнілюди, громадяни) втручаються у політичне життя, і без такого втручання не існуєжодна сучасна політична система.
Для активних форм участі – впливу на політичні рішення, втручання у процесформування політичних курсів, що їх виробляє політичне керівництво, індивід повиненволодіти соціальною інформацією, мати до неї доступ.
У сучасній політичній науці сформульовано два основні підходи щодо бажанихмасштабів політичної участі. Прихильники розширення демократичної політичної участівважають, що це надійний шлях легітимації політичної влади, усунення насильствау процесі розв’язання політичних проблем та засіб для уведення у певні рамки конкурентноїборотьби між різними політичними партіями На думку прихильників демократичного елітаризму,надмірне розширення політичної участі, навпаки, становить загрозу демократичнимінститутам. Вони вважають, що політичну участь треба звести до мінімуму, щоб зберегтиінструменти прийняття рішень у руках тих, хто краще поінформований і може ефективнішепідтримувати демократичні цінності.
Політична участь може бути організована або неорганізована, епізодична абопостійна, така, що використовує законні або незаконні методи, пряма або опосередкована.З погляду розвитку демократичних форм політичного життя важливим є останній поділ.
Пряму політичну участь маємо передусім у межах невеликих політичних громад,де маси на зборах приймають рішення більшістю голосів. До прямих форм політичноїучасті на загальнонаціональному рівні можна віднести референдум та плебісцит.
Основні формиполітичної участі.
Політична поведінка особи як активна політична дія може проявлятися в інституціоналізованихта позаінституціональних формах. До інституціоналізованих форм політичної поведінкиналежать участь у виборах, референдумах, суспільно-політичних рухах, роботі політичнихпартій та ін. У сучасному демократичному суспільстві основними інституціоналізованимиформами політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяльності, для абсолютноїбільшості громадян є вибори і референдуми. Про особливості виборів за різних виборчихсистем мова йшла вище. Тут ми розглянемо таку форму політичної участі, як референдум.
За способом організації та проведення референдум близький до виборів. У політичнійпрактиці сучасних держав референдум (від лат. referendum – те, що має бути повідомлено) – це всенародневолевиявлення (голосування чи опитування) з важливого державного або суспільногопитання.
На загальнонаціональний референдум виносяться ті питання, які стосуються найважливішихпроблем політичного життя країни: прийняття конституції та поправок до неї, виборуформи державного правління чи форми державного устрою, вступу країни до міжнароднихорганізацій тощо.
Різновидом референдуму є плебісцит (від лат. plebs – простий народ і scitum – рішення, постанова) – опитування населенняшляхом голосування про належність території, на якій воно проживає, тій чи іншійдержаві.
Нерідко плебісцит тлумачиться дещо ширше – як всенародне голосування, яке проводить держава з найважливішихпитань.
Основна відмінність між виборами й референдумом полягає в тому, що якщо навиборах виборці визначають, хто з кандидатів представлятиме їхні інтереси в представницькихорганах чи обійме виборну посаду, то на референдумі вони самі приймають остаточнерішення з того чи іншого питання. Цим зумовлюється досить поширена висока оцінка референдуму як демократичного інститутута його часте застосування в колишніх соціалістичних країнах, які стали на шляхдемократії.
Проте оцінка референдуму як інституту прямої демократії не має бути однозначнопозитивною, бо він нерідко виступає засобом політичного маніпулювання й досягненняправлячими колами політичних цілей. Розглянемо деякі тіньові, тобто слабкі й непомітніз першого погляду, сторони цього способу прийняття політичних рішень.
По-перше, референдум проводиться правлячими колами лише тоді, коли вони сподіваютьсяотримати бажані результати голосування. Якщо такої певності немає, то рішення прореферендум не приймається, а ініціюванню референдуму знизу чиняться всілякі перешкоди.
По-друге, парламент, президент чи уряд, виносячи на референдум те чи іншепитання, як правило, намагаються сформулювати його так, щоб по можливості напередвизначити бажану для них відповідь. Учасники референдуму не вносять змін до пропонованогозаконопроекту, а мають лише підтримати чи відкинути заздалегідь сформульоване рішення,вибравши один з двох можливих варіантів відповіді: „так” або „ні”.
По-третє, в разі отримання небажаних для правлячих кіл результатів референдумувони можуть довільно тлумачитися, наприклад як результати опитування, що не маютьюридичних наслідків, можуть зовсім не братися до уваги або інтерпретуватися протилежнимчином.
По-четверте (і це чи не найголовніший недолік референдуму), рішення з найважливішихпитань, які мають довготривале, стратегічне значення для суспільного розвитку, анерідко і для долі держави в цілому, на референдумі приймається за ситуативного,моментного стану громадської думки, яка формується і змінюється значною мірою підвпливом тимчасових чинників: окремих політичних подій, пропаганди, агітації тощо.Громадська думка може швидко змінитись, результати референдуму вже не будуть відповідатинастроям більшої частини суспільства, проте зберігатимуть свою силу.
По-п’яте, на референдумі рішення зтого чи іншого питання може прийматися некомпетентними з цього питання його учасниками.Це стосується, наприклад, вибору форми державного правління або державного устрою. Щодо переваг і недоліківкожної з цих форм і доцільності їх впровадження в тій чи іншій конкретній країнінавіть фахівці не можуть дійти однозначної думки, а на референдумі вибирати ту чиіншу форму доводиться масам.
По-шосте, як це не парадоксально, але з допомогою референдуму меншість суспільстванерідко нав’язує свою волю його більшості.Оскільки референдум вважається таким, що відбувся, за умови участі в ньому простоїбільшості населення, яке має право голосу, то можлива ситуація, коли рішення нареферендумі приймається меншістю населення. Наприклад, у референдумі щодо прийняттянині чинної Конституції Росії взяли участь 54 % виборців, з яких проголосували „за”58 %. А це означає, що Основний Закон країни прийняла менш як третина всіх виборців.
Для того щоб референдум повніше відбивав волевиявлення народу, потрібно, щобостаточно прийнятим вважалось таке рішення, яке підтримала кваліфікована більшість(дві третини) населення, що взяло участь у голосуванні. Але навіть у тому разі,коли рішення на референдумі приймається більшістю населення, в суспільстві завждизалишається меншість з протилежними інтересами, які вона може відстоювати різнимизасобами. А це означає, що референдум може призвести до соціального й політичногопротистояння в суспільстві.
Отже, референдум не можна розглядати як ідеальний інструмент народовладдя.Відомі численні випадки, коли за допомогою референдуму приймалися недемократичніі навіть трагічні для долі держави рішення. Тим паче референдум не повинен бутикон’юнктурним засобом політичної боротьбиі проводитись часто з будь-яких питань.
Залежно від обставин, за яких громадянин проявляє свою політичну активність,його участь у політиці набуває різних форм. Це може бути просто реагування на імпульси,що йдуть від політичної системи (обговорення політичних подій на кухні); участьу виборах, тобто делегування повноважень інститутам представницької демократії;діяльність у політичних організаціях та установах, що включені в політичну системуабо спрямовані проти неї; дії прямої участі (мітинги, пікетування, політичні страйки,голодування, акти громадської непокори); участь у нетрадиційних суспільно-політичнихрухах. Громадянин може бути взагалі пасивний, бездіяльний у сфері політики і мотивийого відмови від політичної участі також можуть бути різні.
Політична участь і політична неучасть – це дві різні форми політичної поведінкиіндивіда, два способи практичної взаємодії соціального суб’єкта з політичним середовищем,через які він виражає своє ставлення до політичної або всієї суспільної системита інших соціальних об’єктів.
Проблема політичної активності особистості потребує висловлення думки проправа і свободи людини.
10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН (Париж) прийняла і проголосила„Загальну декларацію прав людини”.
Характеристика основних громадянських і політичних прав:
Громадянські права – це сума прав і свобод, визначених законодавством людині,як члену громадянського суспільства (право на життя, свободу, особисту недоторканістьтощо). Вони надаються як громадянам даної держави, так і громадянам інших держав,а також особам без громадянства.
Політичні права – надаються як правило, громадянам даної держави. Це наданняможливості активно брати участь у політичному процесі, політичному житті: правона громадянство, на участь в управлінні державою, свобода політичних об’єднань,виборче право, свобода слова, друку, совісті тощо.
Соціальні права – право на забезпечення старості, охорона здоров’я, достатній рівень заробітної плати,соціальне страхування тощо.
Економічні права – право на власність, участь у виробництві, розподілі, тощо.
Культурні права – право на освіту, на участь в культурному житті.
Конституція України відповідно до „Загальної декларації прав людини” чітковизначає права, свободи і обов’язки людини і громадянина (Розділ II).
Шляхи підвищення політичної соціалізації особистості
v Формуванняполітичної свідомості і політичних цінностей, та трансформація їх у внутрішню структуруособистості;
v Формуванняполітичної культури особистості;
v Підвищеннярівня освіти кожного громадянина;
v Розширенняможливостей політичної участі особистості в умовах демократизації суспільства;
v Підвищеннярівня життя кожної людини.
Особливості політичної соціалізації військовослужбовців
vАрмія – єзнаряддя політики держави (перш за все воєнної). Служба в армії має яскраво вираженуспрямованість;
vВ армії спрямованачітка система гуманітарної підготовки, яка спрямована на підвищення політичногорівня (культури військовослужбовців);
vКоманднийсклад армії – це висококваліфіковані, підготовлені, культурні, політично активніофіцери – вихователі своїх підлеглих.
Висновок: результатом процесу політичної соціалізації є готовність особи доучасті в розмаїтих формах політичної діяльності, її залученість до політичного процесу,зайняття позиції свідомого громадянина.