Реферат: Проблеми соціальної диференціації населення в Україні та в світі
Міністерство освіти інауки України
Національнийуніверситет водного господарства та природокористування
Кафедра економічноїтеорії
Рефератна тему:
«Проблеми соціальноїдиференціації населення в Україні та в світі»
Рівне, 2009
План
Вступ
1. Соціальна диференціація суспільства якекономічна категорія
2. Стан соціальної диференціації в Україніта світі
Висновок
Списоквикористаної літератури
Вступ
Тема, розкрита урефераті, є надзвичайно актуальною на сьогоднішній день. Кожна людина, як і всесуспільство, має свої певні особливості. В чомусь люди подібні, в чомусьвідмінні. І ця відмінність виявляється не лише на психологічному, а насоціальному, політичному і інших сферах людської діяльності. Такий розподілнаселення за певними показниками називається диференціацією.
Споконвіків людизаймаються певними видами діяльності, одержують від них певні результати. Насучасному етапі розвитку суспільства за певну виконану роботу людини одержуєпевний дохід. Він залежить від праці, розвиненості галузі промисловості чисільського господарства, потрібності певної професії на ринку робочої сили табагатьох інших показників. Отож, одержуваний дохід різниться, а отже є ірізниця у статусі людей. Цей зв’язок прямо пропорційний. Чим вищий дохід, тимвищий статус людини у суспільстві. Хоча не завжди люди з вищим статусом(багаті, привілейовані особи) трудяться більше, ніж прості, пересічнігромадяни.
Статус визначаєпевне місце людини у суспільстві, яке вона має посідати. Чим вищий дохід, вищийстатус, тим краще місце людини. І це місце дає певні можливості, перспективилюдині. Багаті люди мають змогу краще харчуватись, одержати кращу освіту, матидостатній і різноманітний відпочинок, отримувати кращу медичну допомогу, в тойчас як багато бідних людей ледь зводять кінці з кінцями, не говорячи вже проосвіту та медицину. Життя дорожчає, а заробітні плати не поспішають, ростебідність та безробіття. Що призводить до ще глибшої диференціації населенняусіх країн світу, в тому числі і в Україні.
Як бачимо, диференціація населенняскладна актуальна проблема і потребує вивчення та вирішення. Її досліджуютьрізні науковці, від економістів до соціологів. Але вона багатогранна і включаєв себе різні сфери життя людини. Саме тому її потрібно вивчати у взаємозв’язку,взаємодії та взаємовпливі цих сфер. Це і намагалися зробити у свої працях АрхангельськийЮ., Архангельська Ж., Пахомов Ю.М. та інші, вивчаючи складові диференціації.Певний внесок до вирішення теоретичних та практичних аспектів проблеми доходіві життєвого рівня населення в перехідний період в Україні належить Бабак О.,Бабак І. Наукові здобутки вчених дають можливість досліджувати механізмформування і розподілу доходів, їх вплив на рівень життя населення. Ця проблемає досить розробленою і стосується усіх країн світу, особливо розвинених.
Метою моє роботи– розглянути структуру диференціації населення, її складові; розібратися зпричинами проблем, їх наслідками і способами подолання та зменшеннядиференціації в цілому.
1. Соціальна диференціація суспільства як економічна категорія
Все наше людство існує і розвивається відповідно до законусоціальної диференціації, тобто поступовим збільшенням кількості та якостірізних соціальних спільностей: класів, станів, каст, груп, професій,спеціальностей, партій і т. д.
Диференціація — це розподіл суспільства на спільності, фрагментаціялюдської життєдіяльності на безліч відносно обмежених культурних просторів,конкретних функцій і соціальних занять. Іншимисловами, соціальна диференціація — це процес появи функціональноспеціалізованих інститутів і поділу праці.
Щев давні часи люди виявили, що розподіл функцій і праці підвищує ефективністьсуспільства. Саме з цього абсолютно у всіхсуспільствах існує поділ статусів і ролей. Всі члени товаристварозподіляються всередині соціальної структури таким чином, що всі різні статусизаповнюються і виконуються всі відповідні їм ролі.
Урізні історичні проміжки часу існували і різні критерії відмінності індивідів.Спочатку це були антропологічні та демографічні відмінності. Суспільство поділялося за ознаками статі, віку, раси,етносу і т. д. Пізніше з'явилися відмінності соціального характеру, тобто поділсуспільства на класи, касти, стани, за приналежністю до тієї чи іншої професіїі т. д.
Сучаснасоціологія виділяє чотири групи чинників, що визначають соціальну диференціаціюлюдей:
1. Антропологічні
Данічинники мають на увазі формування рас, а в їх межах — етносів, націй,національностей, народів. Групи, на які ділиться суспільство, об'єднуються зприродничих ознаками.
2. Демографічні
Тутмається на увазі поділ людей за статтю та віком, що також відбуваєтьсяприродним чином, тому що в природі є два різних статі: чоловічий і жіночий.Також природно і віковий поділ на групи: немовлят, дітей, підлітків, молодь,зріле покоління, літніх людей та людей похилого віку.
3. Професійно-технологічні
Відбуваєтьсясуспільний поділ праці (працівники розумової та фізичної праці), виникненнярізноманітних професій, спеціальностей і спеціалізацій. За цими підставами людиділяться не тільки природним чином, але і за допомогою сили, впливу, добробутуі т.п.
4. Соціально-економічні
Товариствоподіляється на касти, стани, класи тощо. Тут мають місце також і природні, ісоціальні відмінності. Підстави, за якими суспільство ділиться на групи,визначаються багатством, доходом, соціальним статусом кожного окремогоіндивіда. Все суспільство являє собою як би якусь піраміду, розділену погоризонталі на частини. Верхівка — це еліта, як правило, самий нечисленний шарнаселення. Низ піраміди — це люди (стани, касти, класи і т.п.), що живуть узлиднях, за межею бідності. Ну а середина — це, відповідно, середній класнаселення.
Хочасоціальна диференціація і здійснюється за цими чотирма домінуючими чинникам,існують ще безліч різних підстав для її здійснення. Так, соціальнадиференціація може здійснюватися за відмінностей між людьми, обумовленим їхфізіологічними і психічними особливостями. Наприклад, можна розділити людей нагрупи по їх зростанню, характером, темпераментом, кольором волосся, на їхнюталановитості, обдарованості та іншими ознаками, які можна перераховувати добезкінечності.
Всіці статуси, що утворюють соціальну структуру, розрізняються, але вони необов'язково займають певне місце по відношенню один до одного. Наприклад,статуси брюнетки і блондинки диференційовані, але жоден з них не вважаєтьсявищий від другого — вони просто різні.
Виходячиз усього вищесказаного, можна зрозуміти, що соціальна диференціація як бипредставляє соціальний матеріал, який може стати, а може і не стати основоюсоціальної градації. Таким чином, у соціальній стратифікації виявляєтьсясоціальна диференціація.
Соціальнарівність — характеристика певного суспільногостану, складова частина багатьох соціальних ідеалів. Вимоги політичної ісоціальної рівності грали активну, часто революційну роль в історичномупроцесі. Стоїцизм виробив поняття рівності всіх людей, що корениться в їхзагальній розумній природі. Теоретики природного права затверджували рівністьяк рівноцінність і рівноправ'я всіх людей, в т.ч. рівність всіх перед законом.В Ж.-Ж. Руссо рівність (в т.ч. рівність виховання) виступає необхідноюпередумовою свободи; в протилежність цьому А. Токвіль вважав, що установка нарівність соціальних умов життя веде до деспотичного егалітаризму і втратиособистої свободи. З критикою обмеженості юридичної рівності і вимогамимайнової, економічної рівності як реалізації соціальної справедливостівиступали представники різного перебігу соціалістичної думки 19-20 вв. Усучасній суспільній думці піддаються критиці примітивні принципи зрівняльногорозподілу і встановлення повної рівності; найбільшого поширення набуликонцепції, в яких обґрунтовується необхідність забезпечення рівних умов стартудля вступаючих в життя поколінь.
Головнимипоказниками, що впливають на диференціацію населення є зайнятість, безробіття,бідність, розподіл доходів та заробітної плати, рівень життя та інші.
Зайнятість та безробіття
Зайнятість з поглядуречового змісту — це діяльність людей, спрямована на задоволення особистих,колективних та суспільних потреб. З погляду суспільної форми — це певнасукупність соціально-економічних відносин між людьми з приводу забезпеченняпрацездатного населення робочими місцями, формування розподілу і перерозподілутрудових ресурсів для його участі в суспільно корисній праці й забезпеченнярозширеного відтворення робочої сили.
Цясукупність соціально-економічних відносин виявляється у певних економічнихкатегоріях: індивідуальна (сімейна), колективна трудова діяльність, процеспраці, інтенсивність та продуктивність, мобільність робочої сили,загальноосвітня та професійна підготовка кадрів, заробітна плата та ін.
Відповіднодо Закону України «Про зайнятість», прийнятого Верховною Радою України у 1991р., до зайнятих належать особи: 1) які працюють за наймом, працюютьсамостійно (інженерно-технічні працівники, підприємці, творчі працівники, членикооперативів, фермери); 2) обрані, призначені або затверджені на оплачуванупосаду в органах державної влади, громадських об'єднаннях; 3) які проходятьдійсну службу у Збройних силах; 4) які одержують професійну підготовку абоперепідготовку з відривом від виробництва, учні та студенти денних формнавчання; 5) направлені на виконання громадських оплачуваних робіт; 6) ті, щовиховують малолітніх дітей, доглядають за хворими та людьми похилого віку; 7)громадяни інших країн, які працюють у народному господарстві України.
Розрізняютьтри основні види зайнятості: повну, раціональну й ефективну.
Повна зайнятість — надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатисясуспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межахсім'ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочоїсили і задоволення всієї сукупності потреб.
Раціональна зайнятість — зайнятість, яка має місце в суспільстві з урахуванням доцільностіперерозподілу та використання трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньоїструктури.
Ефективна зайнятість — зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтвореннята критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності,зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці.
Розрізняютьосновну й спеціальні форми зайнятості. Основну форму регулюють трудовезаконодавство і типові правила внутрішнього розпорядку щодо різних категорійпрацівників. Спеціальні, або нетрадиційні, форми зайнятості (робота вдома, засумісництвом та ін.) здійснюються відповідно до спеціальних правових норм. УСША та Англії такими формами зайнятості охоплено понад 30% робочої сили.
Протилежноюстороною ринку робочої сили є безробіття. Безробіття — соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення не можезнайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці.
Завизначенням Міжнародної організації праці (МОП), безробітним є особа, яка хочеі може працювати, але не має робочого місця. У Законі України «Про зайнятість»зазначено, що безробітними є громадяни працездатного віку, які з незалежних відних причин не мають заробітку і трудового доходу, зареєстровані у Державнійслужбі зайнятості як особи, що шукають роботу. Вони здатні до праці, готовіпрацювати, але не отримують від служби зайнятості належної роботи, якавідповідає їхній професійній підготовці, стажу, досвіду та ін. [8, ст.400-403]
Диференціаціядоходів населення
Однією знайважливіших проблем соціальної політики держави є політика доходів населення,яку можна визначити як напрям соціально-економічної політики, який забезпечує вцілому зростання реальних доходів всіх громадян країни з метою забезпеченнянормальних умов розширеного відтворення людини, покращення якості життя ірозвитку творчої особистості кожного члена суспільства.
Основнимиканалами доходів населення є:
·трудові доходи робітників (заробітнаплата, премія і т.д.);
·доходи від підприємництва (прибуток);
·доходи від власності (рента, відсотки іт.д.);
·доходи від індивідуальної трудовоїдіяльності;
·інші надходження (спадщина, аліменти,гонорар).
Отже,під доходами населення розуміємо суму грошових засобів і матеріальних благ, якіотримані або створені громадянами за певний проміжок часу. Роль доходіввизначається тим, що рівень споживання населення прямо залежить від рівнядоходів. Їх можна поділити на грошові і натуральні доходи.
Грошові доходинаселення включають усі надходження грошей у вигляді оплати праці працюючихосіб, доходів від підприємницької діяльності, пенсій, стипендій, різнихдопомог, доходів від власності у вигляді відсотків, дивідендів, ренти, сум відпродажу цінних паперів, нерухомості, продукції сільського господарства, різнихвиробів, доходів від наданих різних послуг та ін. Натуральні доходи включаютьперш за все продукцію, вироблену домашніми господарствами для власногоспоживання.
Частина доходівнаселення поступово перетворюється на предмети споживання і різноманітніпослуги. Саме на стадії споживання виявляється диференціація доходів.
Диференціаціядоходів – (лат.differential–різниця) – різниця в рівні грошових доходів різних класів, верств і групнаселення, зумовлена не однаковим відношенням до засобів виробництва,створеного продукту, економічної та політичної влади тощо.[7]
Диференціаціядоходів населення — важливий елемент внутрішньої політики держави, і тому вонамає контролювати цей процес, щоб забезпечити соціально безпечний рівень усуспільстві. Диференціація доходів визначається розвитком продуктивних сил івиробничих відносин і залежить від економічних, демографічних і соціальнихчинників. Основною метою державного розподілу і перерозподілу ринкових доходівє зменшення різкої диференціації доходів населення за рівнем доходів ікапіталу. Зміни у доходах в умовах перехідної економіки зумовлені стрімкимпадінням реальних доходів населення, змінами в їх структурі, зростаннямдиференціації доходів населення.
Диференціаціюдоходів можна наочно показати через співвідношення рівнів матеріальноїзабезпеченості 10 % найзаможніших і 10 % найменш забезпечених груп населення (децільнийкоефіцієнт).
Рівеньжиття і бідність
Сукупні доходисуспільства в цілому і кожного з його членів справедливо оцінюються якпоказники економічного добробуту. Отримувані населенням доходи складають базупевного рівня життя.
Рівень життявизначається на основі оцінки кількості і якості спожитих життєвих благ(матеріальних і духовних). Він оцінюється як забезпеченістю населення життєвимиблагами, так і ступенем задоволення потреб людей у певних благах.
Склад життєвихблаг дуже різноманітний. Поряд з доходами населення рівень життя визначаютьумови життєдіяльності, під впливом яких складається певний спосіб і стильжиття, оцінюється його якість.
Системапоказників рівня життя, яка рекомендована ООН, включає широке коло характернихумов життя. Виділяють 12 груп показників:
1.Народжуваність, смертність та інші демографічні характеристики населення.
2.Санітарно-гігієнічні умови життя.
3. Споживанняпродовольчих товарів.
4. Житловіумови.
5. Освіта ікультура.
6. Умови праці ізайнятість.
7. Доходи івитрати населення.
8. Вартістьжиття і споживчі ціни.
9. Транспортнізасоби.
10. Організаціявідпочинку.
11. Соціальнезабезпечення.
12. Свободалюдини.
Отже, при оцінцірівня життя використовуються показники річного споживання продуктів харчування,одягу, взуття в розрахунку на людину і сім'ю, забезпеченість житловою площею,меблями, товарами довготривалого користування, предметами культурно-побутовогопризначення. Окрім цього, використовуються показники, які характеризуютьзабезпеченість населення школами, дитячими садками, рівнем медичногообслуговування, пунктами побутового обслуговування, пральнями, перукарнями,банями, їдальнями тощо.
Відповіднаповинна бути і структура харчування, наприклад, хліба і картоплі рекомендуєтьсяспоживати приблизно 80 кг в рік у розрахунку на одну людину, овочів — 150 кг,фруктів -70-80 кг, м'яса — 60-70 кг.
Проте значначастина населення при переході до ринкової економіки не може дотримуватися цихнорм і проживає на рівні малозабезпеченості. Іще у 80-х роках ми впершезіткнулися з наявністю бідності.
Бідність,малозабезпеченість має декілька рівнів і характеризується такими показниками:
1) прожитковиммінімумом,
2) гарантованимпрожитковим мінімумом,
3) мінімальнимспоживчим бюджетом.
Розрізняють прожитковиймінімум фізіологічний і соціальний. Перший розрахований на задоволеннятільки головних найелементарніших потреб в товарах і послугах. Другий, окріммінімальних норм задоволення фізичних потреб, включає витрати на мінімальнідуховні і соціальні запити.
Гарантованийпрожитковий мінімум — це офіційно затверджений рівеньмінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги. Він не може бути нижчим зафізіологічний прожитковий мінімум і не може перевищувати вартісну величинумінімального споживчого бюджету.
Мінімальнийспоживчий бюджет як верхня межа бідності виражає вгрошовій і натуральній формах той обсяг споживання життєвих благ, що мінімальнодостатній для фізіологічного і розумового розвитку людини. Він визначаєтьсясуспільством як необхідний для збереження більш-менш допустимого рівня життя.
Розрахованийпрожитковий мінімум забезпечує можливість придбання найнеобхідніших товарів таодержання послуг (200 видів товарів). Розраховується також оптимальний(раціональний) споживчий бюджет. Він відображає ту величину і структуруспоживання матеріальних і духовних благ, які забезпечують найповніше й розумнезадоволення потреб людини за даного рівня розвитку продуктивних сил.[9]
Диференціаціядоходів викликає гостру соціальну проблему бідності.
Бідність — це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманнийконкретному суспільству в конкретний період часу. Це означає, що бідні верствинаселення не можуть відповідно харчуватися, оплачувати житло та комунальніпослуги, лікуватися та відпочивати, вчитися самі та забезпечити оплату навчаннясвоїм дітям.
Бідність — це неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається наоснові фізіологічних, соціальних та культурно обумовлених нормативів.
Різниця в означеннях полягає в такому.Згідно з першим означенням бідними вважаються ті, рівень життя яких є нижчим запевний середній стандарт суспільства, а за другим — ті, рівень життя яких єнижчим за визначений суспільством мінімальний рівень.
Заробітнаплата
Заробітна плата як соціально-економічнакатегорія, з одного боку, є основним джерелом грошових доходів працівників,тому її величина значною мірою характеризує рівень добробуту всіх членівсуспільства. З іншого боку, її правильна організація заінтересовує працівниківпідвищувати ефективність виробництва, а відтак безпосередньо впливає на темпи ймасштаби соціально-економічного розвитку країни.
Заробітна плата як елемент ринку праці єціною робочої сили, а також статтею витрат на виробництво, що включається дособівартості продукції, робіт (послуг) на окремому підприємстві.
Під час визначення заробітної плати якціни робочої сили необхідно враховувати єдину міру оплати праці, критерієм якоїє реальна вартість життя працівника та його сім'ї.
Відповідно до Закону України «Прооплату праці» заробітна плата – це винагорода, обчислена, якправило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник абоуповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмірзаробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи,професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарськоїдіяльності підприємства.
Розрізняють номінальну, реальнузаробітну плату, реальні доходи трудівників. Номінальна заробітна плата(грошова) – це сума коштів, яку одержують працівники за виконання обсягуробіт відповідно до кількості якості затраченої ними праці, результатів праці.
Точнішою характеристикою доходівпрацівників є реальна заробітна плата. Вона відображає сукупністьматеріальних культурних благ, а також послуг які може придбати працівник наномінальну заробітну плату. Розмір реальної заробітної плати залежить відвеличини номінальної заробітної плати і рівня цін на предмети споживання іпослуги.
Якщо ціни на товари зростають швидше ніжномінальна заробітна плата, то реальна заробітна плата знижується. Такаситуація має місце сьогодні в Україні.
Реальні доходи включають реальнузаробітну плату і надходження із суспільних фондів
Особливе місце в системі оплати праціпосідає мінімальна заробітна плата, що являє собою законодавчо встановленийрозмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не можепровадитися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсягробіт). До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки,заохочувальні та компенсаційні виплати. Мінімальна заробітна плата є державноюсоціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємствусіх форм власності та господарювання.
Мінімальна заробітна платає основою для визначення державних тарифів у сфері оплати праці, пенсій,стипендій, допомоги та інших соціальних виплат. [8]
Соціальнийзахист населення
Соціальнаполітика — це комплекс соціально-економічнихзаходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів управління,направлених на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінюваннятрудових заощаджень та інше. Відповідно до статті 25 Декларації прав людинисучасна держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який дозволяєзабезпечити людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідним дляпідтримання здоров'я, власного добробуту й добробуту сім'ї, право на соціальнезабезпечення в разі безробіття, хвороби, каліцтва, овдовіння, старості та іншихвипадків втрати засобів до існування з незалежних від людей причин. [6]
Зрахуванням кризового стану економіки метою державного регулювання доходів таспоживання є соціальний захист населення від зростання цін і товарного дефіцитудля гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму громадян. Для цьоговживають таких заходів:
–визначаютьмінімальні споживчі бюджети, прожитковий мінімум, мінімальну заробітну плату;
–створюютьпенсійні фонди і фонди соціальної допомоги;
–змінюютьумови оплати праці, розробляють нову систему пенсій, допоміг, стипендій, ставокі окладів у бюджетних організаціях з їхнім фінансовим забезпеченням;
–запроваджуютьсистему індексації зарплати, доходів і збережень населення у зв'язку зінфляцією;
–розробляютьзагальнодержавні і регіональні програми допомоги окремим верствам населення;
–реалізуютьзаходи щодо захисту внутрішнього споживчого ринку;
–створюютьв окремі періоди систему нормованого розподілу продуктів за картками абобонами;
–формуютьдержавні страхові фонди продовольства і промислових товарів, якщо б виниклапотреба запровадити карткову систему.
Соціальний захистнаселення — законодавче закріплена система державнихгарантій та реалізації прав усіх політичних, соціально-демографічних групгромадян, окремих осіб щодо соціального забезпечення їх нормального прожитку тажиттєдіяльності.Засобамий умовами реалізації державного соціального захисту (підтримки) населення єтакі:
–прийняттявідповідних законодавчих актів;
–формуваннясоціальних прогнозів;
–визначенняпоказників соціально-економічних нормативів і показників соціального захисту й рівняжиття в державних індикативних планах;
–розробката реалізація соціальних цільових комплексних програм;
–удосконаленнясистеми оподаткування доходів населення;
–регулюваннявідсоткових ставок на вклади, запровадження системи фіксованих або граничнихцін на деякі види товарів і послуг населенню.
Основоюсистеми державного регулювання добробуту і доходів населення є показникисоціальних гарантій населенню: мінімальний споживчий бюджет, межамалозабезпеченості, мінімальні рівні оплати праці, пенсій, стипендій, допомогта ін.
Соціальнийзахист включає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянинакраїни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття,а у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини,виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.
Важливимзавданням соціальної політики є адресована соціальна підтримка зі сторонидержави, в першу чергу найменш захищених верств.
Соціальне забезпечення– система суспільно-економічних заходів, спрямованихна матеріальне забезпечення населення від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність,старість, втрата годувальника, безробіття, нещасний випадок на виробництвітощо).
Соціальнадопомога надається також за рахунок асигнувань з державного та місцевихбюджетів. Нині діють такі форми соціальної допомоги :
- наданнягрошової допомоги і пільг сім'ям, що виховують дітей;
- наданнянатуральної допомоги малозабезпеченим громадянам (забезпечення безплатнимиобідами, одягом і паливом, пільгами щодо оплати транспорту, житла тощо);
- обслуговуванняпенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян у будинках-інтернатах,територіальних центрах соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів,одиноких непрацездатних громадян, відділеннями соціальної допомоги вдома.
Особливий видсоціальної допомоги — медична допомога. Фонд медичного страхування утворюєтьсяза рахунок страхових внесків підприємств та громадян, а також благодійнихвнесків громадян і підприємств, кредитів банків, інших кредиторів та іншихджерел, формування яких не заборонено законодавством України. Медичнестрахування забезпечує право працюючих громадян та членів їх сімей накваліфіковане медичне обслуговування, матеріальне забезпечення у разізахворювання.
Держава надаєтакож значну допомогу безробітним. Перш за все вона проявляється у виглядівиплати офіційно зареєстрованим безробітним державної допомоги по безробіттю.Кошти фонду спрямовуються на фінансування професійної орієнтації населення,професійного навчання вивільнюваних працівників і безробітних, що сприяє їхпрацевлаштуванню та організації додаткових робочих місць.
В умовахпереходу до ринкової економіки відбувається різке збільшення диференціаціїдоходів населення і гостро проявляється проблема соціального захисту населеннявід зростання цін. Для того, щоб ріст цін на товари і послуги не призводив докатастрофічного зниження споживання і життєвого рівня, частково здійснюєтьсяіндексація доходів. Це означає, що заробітна плата, пенсії, стипендії, іншівиди доходів збільшуються в міру зростання роздрібних цін. [6,11]
2. Стансоціальної диференціації в Україні та світі
ВУкраїні на початку XXI століття накопичилосябезліч гострих проблем, без вирішення яких неможливий подальший розвиток нашоїдержави. Серед них проблеми:
–надзвичайнонизького рівня доходів і рівня життя основної частини населення, поширеннямасової бідності, відсутності середнього класу;
–депопуляція,скорочення чисельності населення України внаслідок перевищення смертності наднароджуваністю;
–масовоїміграції найбільш талановитих та кваліфікованих працівників за межі України;
–масовогоприкритого та прихованого безробіття;
–погіршенняздоров'я населення, скорочення тривалості життя;
–зниженняякості освіти, погіршення якісних характеристик людського потенціалу України;
–низькогорівня соціального захисту та соціальних гарантій для населення України;
–наростаннявідставання України по основних параметрах людського розвитку від розвиненихкраїн;
–надмірноїцентралізації соціальної політики.
Українах колишнього СРСР, у тому числі в Україні, переважає тип зайнятості, щовідповідає технологічному способу виробництва, який базується на ручній тамеханізованій праці. Це переважання промислової та сільськогосподарськоїдіяльності з широким застосуванням простої фізичної праці (понад 40% загальноїкількості працюючих). Розвинуті країни світу пройшли цей етап у 40-50-ті роки XXст. Нині там активно формується інформаційний тип зайнятості, тобто переважанняу складі працюючих осіб, пов'язаних з відтворенням людини, збиранням,переробкою та наданням інформації у сфері виробництва й обігу та ін. Зростаютьвитрати на підготовку якісної робочої сили у високотехнічних галузях промисловості.У СІНА, наприклад, проходять перепідготовку 75-85% керівників, спеціалістів,робітників. У приватному секторі щороку навчається майже третина зайнятих.
Усучасних умовах здійснюється активне регулювання ринку робочої сили. Держававпливає на попит робочої сили через розвиток державного підприємництва,створення й реалізацію програми громадських робіт (будівництво доріг, мостівтощо), надання премій підприємцям за створення робочих місць в економічновідсталих районах, підготовку та перепідготовку кадрів та ін. Регулюваннядержавою пропозиції робочої сили здійснюється через скорочення тривалостіробочого дня, розвиток освіти, охорони здоров'я, допомогу безробітним, їхперекваліфікацію, створення бірж праці тощо.
В Україні на 1 січня 2010 року на 10робочих місць претендує 83 людини.При цьому, за даними Держкомстату, кількість українців, які перебувають наобліку в Державній службі зайнятості, з початку 2010 року збільшилося на 0,3% –до 547 тис. чоловік (на 1 січня 2010 року – 542,8 тис. чоловік, на 1 січня 2009року – 930 тис. чоловік). На 1 січень 2010 року потреба підприємств упрацівниках на заміщення вакантних посад складала 65,9 тис. чоловік. Зокрема,у лютому 2009 року потреба підприємств у працівниках збільшилася на 0,3 тис.чоловік. За даними Держкомстату, рівень зареєстрованого безробіття уцілому по Україні на 1 березня 2010 року склав 1,9% від кількості населенняпрацездатного віку. [12]
З початкомперебудовчих процесів в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах,виникає нова соціальна структура, відбуваються процеси нового соціальногорозшарування, одним з найбільш ранніх та очевидних проявів якого сталорозшарування за рівнем доходів. Відбувається стрімка ескалація процесуполяризації доходів у суспільстві. З одного боку, виникла верства “нових”багатіїв, яка характеризується не тільки небувалим рівнем своїх доходів, але йвисокою концентрацією майна (зокрема, дорогої нерухомості, престижних автотощо). З іншого боку, формується “соціальне дно”, яке відзначається не тількинизьким рівнем матеріальної забезпеченості, але й частковою соціальноюдеградацією та, фактично, соціальною ізоляцією і дезорієнтацією великої частининаселення. В низи суспільства сьогодні ризикує потрапити переважна більшістьнаселення України. На фоні загального зниження життєвого рівня основної масинаселення та слабких поки що за своєю інтенсивністю процесів його адаптації доринкових умов відбувається суттєва поляризація доходів. Лише за офіційнимиданими, у 1994 році середній грошовий дохід 10% найбагатших громадян Україниперевищував дохід 10% громадян із найнижчими доходами у 6,7 раза. Дляпорівняння: за даними, наведеними Світовим банком у 1994 році в Китаї децільнийкоефіцієнт – 3, у США – 6, у країнах Латинської Америки в середньому – 12.Цікаво, що за експертними оцінками фактична диференціація була, ще глибшою, їїоб'єктивна оцінка ускладнюється тим, що до даних бюджетної статистики з різнихпричин не включено групи населення із найвищими доходами. На сьогоднішній деньофіційно встановлений децільний коефіцієнт дорівнює 30:1, а не офіційний –50:1.
Дані офіційноїстатистики про розміри заробітної плати, різноманітних соціальних трансфертівне відображають реальну картину доходної диференціації, оскільки, з одногобоку, існує заборгованість із виплат заробітної плати та соціальних трансфертівзначній частині населення, а з іншого – досить значна частина доходів проходить“у тіні” у зв’язку з поширеністю офіційно незареєстрованої зайнятості,існуванням оплати праці не через касу, “в конверті”, існуванням значних обсягівтіньових доходів, самозабезпеченням (коли половина міського населення працює насвоїх присадибних і дачних ділянках, вирішуючи продовольчу проблему своєїсім’ї) тощо. Та все ж працездатність, безробіття, рівень життя, заробітна платавідіграють значну роль у диференціації населення, поглиблюючи її в освітні,харчовій, соціальній сферах. [3]
За лютий 2010 в Україні середня зарплатасклала 1955 гривень, це на 2% більше ніж у січні 2010 року, і на 13,5% більше впорівнянні з аналогічним місяцем минулого року. У Державному комітетістатистики показали дані про підвищення заробітної плати в різних сферахроботи.
· лісове господарство = +29,2%;
· охорона здоров’я = 20,1%;
· промисловість = +16,2%;
· торгівля та ремонт автомобілів = +16,1%;
· сільське господарство = +13,5%;
· готельний і ресторанний бізнес = +13,2%;
· комунальні та індивідуальні послуги =+13,2%;
· підприємства зв’язку = +12,3%;
· фінансова діяльність = +10,9%;
· будівництво = +8,6%.
Найбільшвисокий рівень доходу спостерігався у Київській, Донецькій і Дніпропетровськійобласті, а найнижчий – у Тернопільській, Волинській, Чернігівській таХерсонській областях.
Найвищазаробітна плата депутатів. Частина 2 ст. 33 закону визначає, що «народнийдепутат в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпеченняприрівнюється до членів Кабінету Міністрів України». Тобто, місячназаробітна плата депутата становить близько 20 тисяч гривень.
Розмір мінімальноїзаробітної плати за законом встановлено такий:
/>з1 листопада 2009 року — 744 гривні, з 1 січня 2010 року — 869 гривень, з 1квітня — 884 гривні, з 1 липня — 888 гривень, з 1 жовтня — 907 гривень, з 1грудня — 922 гривні.
Заданими всього в Україні на початок року був 1 млн. спеціальних пенсіонерів, чияпенсію визначається окремими законами. Їхня середня пенсія складала від 1 061гривні у солдатів до 15 443 гривень у депутатів.
Ще 12,5 млн. українцівотримували пенсію згідно із законом про загальнообов’язкове державне пенсійнестрахування – в середньому по 874 гривні.
Що стосується прожитковогомінімуму на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 листопада 2009 року- 701 гривні, з 1 січня 2010 року — 825 гривень, з 1 квітня — 839 гривень, з 1липня — 843 гривень, з 1 жовтня — 861 гривні, з 1 грудня — 875 гривень та длятих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення;
/>дітейвіком до 6 років: з 1 листопада 2009 року — 632 гривень, з 1 січня 2010 року — 755 гривень, з 1 квітня — 767 гривень, з 1 липня — 771 гривні, з 1 жовтня — 787гривень, з 1 грудня -799 гривень;
/>дітейвіком від 6 до 18 років: з 1 листопада 2009 року — 776 гривень, з 1 січня 2010року — 901 гривні, з 1 квітня — 917 гривень, з 1 липня — 921 гривні, з 1 жовтня- 941 гривні, з 1 грудня — 957 гривень;
/>працездатнихосіб: з 1 листопада 2009 року — 744 гривень, з 1 січня 2010 року — 869 гривень,з 1 квітня — 884 гривень, з 1 липня — 888 гривень, з 1 жовтня — 907 гривень, з1 грудня — 922 гривень;
/>осіб,які втратили працездатність: з 1 листопада 2009 року — 573 гривень, з 1 січня2010 року — 695 гривень, з 1 квітня — 706 гривень, з 1 липня — 709 гривень, з 1жовтня — 723 гривень, з 1 грудня — 734 гривень./> [4]
Бідність, вочевидь,- надзвичайно складна проблема як у теоретичному так і в прикладному аспектах.Її не розв’язала щадна країна світу, включаючи найбільш розвинуті. Прагненнянаселення України до незалежності своєї країни багато в чому зумовленесподіванням на заможне життя.
Перехід наринкові відносини із багатьох причин викликав в Україні різкий спад виробництва,що зумовило зростання безробіття, низької заробітної плати і поглибилодиференціацію населення. Закономірно, що науковці констатують високуактуальність проблеми бідності на теренах нашої держави.
Незважаючи нате, що бідність є загально світовим явищем і властива будь-якій економічнійсистемі, її рівень в Україні значно перевищує аналогічні показники промисловорозвинених країн. Це на може не викликати серйозної стурбованості українськихдержавних і суспільних інститутів із приводу «соціального самопочуття» і рівняматеріального благополуччя своїх співгромадян. Отож — бідність одна з болючихпроблем української держави, від подолання якої буде залежати зниженнясоціальної напруженості в Україні.
Незважаючи наекономічні успіхи й стабільне підвищення реальних грошових доходів населення,масштаби бідності залишаються високими, що негативно позначається як нарозвитку людини, конкретної родини, так і суспільства в цілому. Відтак бідністьспричиняє погіршення якісних характеристик населення, зростання соціально-економічноїнерівності, є гальмом успішного суспільного розвитку й економічного зростання,імовірно може бути причиною соціальних катаклізмів.[2, ст.116]
Динамікабідності в Україні показує, що найбільша кількість бідних припадає на 1997-1999роки. Бідними себе в цей період вважали понад 50% опитаних українців. Найнижчийрівень бідності в Україні був зафіксований у 2008 році — 11%. У 2009 роцірівень бідності зріс з 11% до 17% .[13]
Причинибідності:
1. Несправедливий розподіл доходів, щопризводить до їх величезної диференціації по окремих групах населення і допояви бідняків і навіть жебраків. Зазначимо, що ця причина призвела до спадувиробництва, оскільки саме у бідняків упав попит на товари вітчизняноговиробництва, а багаті ж стимулювали попит на дорогі і насамперед імпортнітовари. У свою чергу спад виробництва спричинив падіння доходів як працюючих,так і непрацюючих, у т.ч. пенсіонерів. Несправедливість передусім у тому, щобагатство переважної багатих пояснюється не їхнім трудовим внеском, а факторами,пов’язаними з переходом до напівкримінальних ринкових відносин.
2. Згортання окремих виробництв унаслідокслабкої конкурентоспроможності окремих видів вітчизняної продукції, що сталосячерез непродумане відкриття кордонів України для вільного переміщення товарівна її територію. А це, природно, спричинило різке скорочення зайнятості ідоходів населення.
3. Значне скорочення попиту на вітчизнянупродукцію в країнах колишнього СРСР і РЕВ унаслідок згортання виробництва, щопризвело до скорочення експорту в ці країни і, природно, до спаду виробництва вУкраїні. А це – також скорочення доходів населення.
4. Різке скорочення капіталовкладень черезрозкладання національно багатства для особистих цілей невеликим відсоткомбагатих і надбагатих громадян України. Іншими словами, замість, замістьнагромадження відбувається поїдання не тільки знову створеної вартості, а йраніше створеного багатства. А скорочення капіталовкладень веде, звичайно, дозменшення попиту на засоби виробництва і відповідно падає завантаження галузейнародного господарства і знижуються доходи населення.
5. Надмірна тінізація економіки внаслідокпослабленого контролю.
Доголовних способів подолання бідності можна віднести:
а) кардинальне скорочення тінізастосуванням жорсткіших заходів аж до показового покарання керівниківорганізацій і підприємств;
б) перерахування надприбутку підприємств убюджет за допомогою рентних (акцизних) платежів і податку на майно зурахуванням його рентабельності( ринкової вартості);
в) зростання виробництва за рахунок захистувітчизняного виробника високим митом й іншими ефективними заходами. [1, ст.47,56]
Складнасоціально-економічна ситуація в Україні вимагає виключної відповідальностідержавної влади за здійснення заходів, що так чи інакше впливають на рівеньжиття населення, надання проблемам забезпечення добробуту різних соціальнихгруп пріоритетного значення.
Насьогоднішньому етапі необхідна розробка єдиного закону про соціальнезабезпечення виходячи з широкого тлумачення цього терміну, тобто закону, якийрегулює коло відносин та норм по забезпеченню, в першу чергу матеріальному,літніх, непрацездатних людей, сімей з дітьми з наступною конкретизацією програмсоціального страхування.
Підсумовуючивищезазначене, можна окреслити основі напрями політики подолання бідності насучасному етапі:
– створенняекономічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічноїактивності працездатних громадян через розвиток малого і середнього бізнесу,проведення ефективної державної протидії монополізму на ринку праці у сільськіймісцевості, а також активізацію вторинного ринку цінних паперів як ефективногозасобу перерозподілу;
– боротьбаз успадкованою бідністю, яка здебільшого притаманна сільському населенню,шляхом створення мережі дорадчих служб (правова освіта), підтримки новихвиробничих відношень, обумовлених зміною форм власності на землю, покращеннясоціальної інфраструктури села;
– підвищенняефективності соціальної підтримки уразливих груп населення шляхом реформуваннясистеми соціального захисту, посилення цільової орієнтації соціальних програм,запровадження замість пільг адресної соціальної допомоги згідно з критеріємзабезпеченості;
– удосконаленнястатистики бідності в напрямку розширення репрезентативності інформаційноїбази;
– політикаподолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу якважливого чинника економічного та соціального прогресу.
Диференціаціяза економічними показниками країн світу
Групакраїн, що розвиваються, охоплює 4/5 усіх країн світу. У них мешкає більше ніж80 % населення планети, приблизно 3,2 млрд. чол. Це дуже різні країни, в якихвідбуваються складні соціально-економічні процеси. Визначальною тенденцієюрозвитку цих країн, починаючи з 60-х років XX ст., стає все більша їхдиференціація і одночасне зростання їхньої ролі та значення у світі.
У1950 р. найбільш «просунуті» в економічному відношенні країни, щорозвиваються (35 країн), випереджували середні (54 країни) у 2,4 раза, анайбільш слаборозвинені (36 країн) у 5,4 раза. З середини XX століття різниця урівнях розвитку між зазначеними групами країн суттєво зросла. Так, у 1992 р.дохід на душу населення у першій групі країн, що розвиваються (19 країн),перевищував аналогічний показник середньорозвинених держав групи вже у 2,9раза, а нижньої групи — у 12,2 раза. Змінився і склад самих груп країн, щорозвиваються, а також співвідношення між рівнями розвитку окремих країнусередині груп.
Внаслідокцієї диференціації виникли два головні полюси. На одному знаходятьсянайрозвиненіші з держав «третього» світу: перша група, що відділиласяяк результат так званого «нафтового буму», низка країн Перськоїзатоки, а також «нові індустріальні країни» Південно-Східної Азії іЛатинської Америки. Сюди ж належать Багами та Бермуди. Другий полюс — ценайбідніші країни, що перебувають у стані фактичного застою. Сюди входятькраїни Тропічної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, М’янма тощо,всього — 48-50 країн.
Міжцими полюсами розташувалася решта країн світу, що розвиваються. Дуженеоднорідна також група країн з помітною тенденцією до подальшого розшарування.Розшарування цієї групи країн, що розвиваються, визначається динамічнимзростанням одних і стагнацією інших, що не знайшли своє місце у системісвітової економіки.
Загальнимирисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення,високий рівень безробіття, значна заборгованість промислово розвиненимдержавам. У своєму соціальному розвитку переважна більшість держав«третього» світу за рівнем життя населення відстає від передових індустріальнихкраїн у 20-50 разів.
У країнах Заходу зростаючі проблемибідності дедалі більше привертають увагу урядів і політиків, тому що ранішевважалося, що економічне зростання, загальне охоплення соціальним страхуванням,повна зайнятість самі по собі ліквідують підґрунтя цього соціального явища.Проте вже на початку 70-х років у більшості розвинених країн світу рівеньбезробіття істотно підвищився, а через деякий час ці країни зіткнулись зпроблемою застійного, довготривалого безробіття.
Отже, якщо раніше переважною причиноюбідності вважалася нездатність до роботи (хвороба або похилий вік), то теперновими бідними є особи, які здатні до роботи, але не мають її, причому тривалийчас. Бідність «не обирає віку», вона охоплює як молодих, так ілітніх. Порівняно з 60-ми роками серед бідних набагато менше людей похилоговіку. До цієї ситуації призвів розвиток державних програм соціальногострахування, зокрема пенсійного забезпечення. Водночас серед бідних опиняютьсясім'ї з дітьми.
Залежно від рівня безробіття і розвиткусоціальних програм «обличчя» бідності в різних країнах є різним.Наприклад, серед молоді найбільше бідних у Канаді, Данії, Німеччині, Іспанії,Швеції, Великобританії та США. Для інших розвинених західних країн такаситуація не характерна. Часто бідними стають неповні сім'ї в Канаді та США,Великобританії та Ірландії, тоді як у скандинавських країнах такі сім'ї рідкопотрапляють до категорії бідних. В Австрії, Ізраїлі, Великобританії та СШАлітні люди становлять третину або навіть більше бідних. І навпаки, у країнах звідносно невисоким рівнем бідності, таких як Швеція, Норвегія Швейцарія, літніхлюдей з-поміж бідних лише кілька відсотків.
Щодо варіації рівня бідності у країнахЗаходу, то Євростат застосовує межу бідності в розмірі 50 % середньодушовогодоходу домогосподарства. Згідно з цим показником серед країн — членівЄвропейського Союзу Бельгія, Данія, Німеччина та Нідерланди мають найнижчийрівень бідності (менше 5 %). Греція, Іспанія, Франція, Ірландія та Італія маютьдещо вищий рівень бідності, хоча він значно нижчий порівняно із США. У США у90-ті роки рівень бідності оцінювався як 14 % загальної чисельності населення,зокрема серед афроамериканців він дорівнював 32,7 %, а серед іспаномовних — 28,7 %.
За умов високого рівня безробіття,економічних і фінансових обмежень уряди не мають ефективної стратегіїзапобігання бідності. Страхування на випадок безробіття не розв'язує проблеми вразі довготривалого, застійного безробіття. Соціальна допомога полегшуєстановище бідних, проте не запобігає випадкам бідності. Уряди запроваджують усвої національні законодавства концепцію гарантованого мінімального доходу.Наприклад, Бельгія, Данія, Франція, Ірландія, Люксембург, Нідерланди,Великобританія мають законодавчо гарантований мінімум доходу на національномурівні. Коли бідність не є виключно проблемою низького рівня доходу, асупроводжується такими чинниками, як поганий стан здоров'я, житлових умов,освіти й професійної підготовки, фінансова допомога бідним має передбачатинадання відповідних соціальних послуг.
Перенаселення- це загальновідома проблема країн, що розвиваються. Темпи зростаннянародонаселення залишаються тут традиційно високими. За період з 1975 по 1995р. кількість жителів цієї групи країн зросла в 1,4 раза, зокрема населення Африкизросло в 1,8 раза, Латинської Америки — в 1,5, Південної та Південно-СхідноїАзії — в 1,5 раза. У 1995 р. майже 60 % світового населення проживало в Азії,близько 12 % — в Африці, 8 % — у Латинській Америці. За умов загальноїекономічної відсталості така ситуація лише поглиблює загострення соціальних йекономічних проблем країн, що розвиваються.
Однимз важливих понять є „золотий мільярд”, тобто мільярд людей планети, які живутьу безпечних і заможних умовах розвинених демократій, поза впливом конфліктів ікатаклізмів, які струшують „третій світ”, тобто решту країн планети. До цього„золотого мільярда”, крім членів НАТО, належать лише Японія, Південна Корея,Австралія, Нова Зеландія і кілька дрібних європейських країн.
Згідноз результатами досліджень ринків праці 48 країн Європи по 31 спеціальностінайнижча заробітна плата на сьогоднішній день зареєстрована в Молдавії. Середнязаробітна плата в Молдавії складає в середньому 0,2 євро на годину, причомурізниця в оплаті праці керівництва і рядових співробітників досягає сотеньразів. Найвища в Європі заробітна плата — близько 14 євро на годину — відміченав Данії, яка і була прийнята за «точку відліку». У Молдавії заробітнаплата в 70 разів менша, ніж в Данії. Для порівняння цей показник в сусіднійРумунії і Україні складає, відповідно 20 і 30 разів.
У різних країнахі на різних етапах їх економічного розвитку рівень природного безробіттярізний. Він залежить від багатьох факторів, зокрема міграційних і демографічнихпроцесів, соціальної забезпеченості населення, розбіжностей у темпахекономічного зростання за секторами економіки й галузями виробництва, системпідготовки та перепідготовки кадрів, інформаційних служб зайнятості, податковоїсистеми тощо.
У другійполовині XX ст. середній рівень безробіття коливався в розвинутих країнах уширокому інтервалі. У США в 1960-х роках він становив 4%, у 1970-1980-х зріс до6%і знову опустився до 5% у 1990-х роках. У країнах Західної Європидинаміка безробіття була іншою: його середній рівень від 3% у 1960-ті роки зрісдо 8-10% у 1990-х роках.
Убільшості країн Західної Європи існують щедрі програми для тих, хто не маєроботи. Безробітні тривалий час можуть отримувати допомогу, величина якоїнерідко перевищує 2/3 попереднього заробітку. Статистика свідчить, що країни звисокими виплатами на безробіття мають здебільшого вищі його рівні.
Востанній чверті XX ст. попит на некваліфікованих працівників знизився порівняноз попитом на складну кваліфіковану працю. Це відбулося насамперед внаслідокзмін у техніці й технології, зокрема через комп'ютеризацію виробництва. В однихкраїнах, зокрема у США, ускладнення праці позначилося не стільки на рівнібезробіття, скільки на зарплаті. Заробітна плата некваліфікованих працівниківтут істотно знизилася щодо зарплати кваліфікованих. У країнах Західної Європи урядистворюють альтернативу роботі за низьку зарплату. Якщо заробітна плата некваліфікованихпрацівників знижується, значна частина їх розглядає допомогу з безробіття яккращий варіант. У результаті рівень безробіття підвищується.
Українах, що розвиваються, безробіття і неповна зайнятість дуже значні. Багатоекспертів вважає, що рівень безробіття в цих країнах становить близько чвертіробочої сили. Неповна зайнятість спостерігається тоді, коли працівникизайняті меншу кількість годин або робочих днів, ніж вони бажають, або ціпрацівники змушені працювати на таких робочих місцях, де не повністювикористовують їхню кваліфікацію, тобто їхня праця менш продуктивна.
Убільшості країн, що розвиваються, великих масштабів набрало прихованебезробіття, передусім у сільському господарстві. В цих країнах затратипраці у цьому секторі настільки перевищують кількість капіталу та природнихресурсів, що значний відсоток праці мало сприяє збільшенню виробництвасільськогосподарської продукції. Певна частка зайнятих хоча й має роботу, алеїхній потенціал використовується не повністю.
Основнимипричинами величезних масштабів безробіття, неповної зайнятості робочої сили українах «третього світу» є, по-перше, високі темпи зростаннянаселення. У 1980-х і 1990-х роках темп приросту населення у цих країнахстановив 2,0-2,5%, що значно вище аналогічного показника для розвинутих країн(у середньому — 0,5%). У багатьох найбідніших країнах, які відчувають величезнітруднощі в забезпеченні населення робочими місцями, темп приросту населеннястабільно тримається на рівні 3%.
Українах, що розвиваються, в останні десятиліття не спостерігалося ознакзбільшення зайнятості на фоні швидкого зростання чисельності населення. Убагатьох африканських країнах рівень офіційного безробіття перевищує 10 %, а уНігерії — 50 %. У присахарських країнах показник міського безробіття піднявся з10 % у середині 70-х років до майже 18 % на початок 90-х років. Улатиноамериканських державах рівень безробіття коливається з 2,6 % у Мексиці до22% на Трінідаді і Тобаго. В Азії показник безробіття нижчий, ніж у зазначенихрегіонах, але загальна чисельність безробітних величезна. Лише в Індії вона у1990 р. становила 34 млн. чол.
По-друге,сільськогосподарський сектор, у якому в багатьох країнах, щорозвиваються, зайнята більшість населення, зберігає відносно стабільніпоказники зайнятості або кількість зайнятих навіть зменшується. Водночаспромисловість неспроможна поглинути приріст робочої сили. Оскільки часткапромисловості в національній економіці багатьох країн, що розвиваються,коливається від 25 до 50%, то зайнятість у промисловості має зростати на 6-12%щорічно.
По-третє, убагатьох країнах, що розвиваються, дедалі ширше використовують капіталомісткітехнології, які є трудоощадними, що збільшує масштаби безробіття.Навпаки, країни «третього світу» потребують технологій, яківідповідають станові їхніх ресурсів (величезний надлишок некваліфікованоїробочої сили і дуже обмежена кількість капітальних благ). Для цих країн придатнітрудомісткі й капіталоощадні технології. Орієнтація на капіталомісткітехнології зумовлена здебільшого намаганням наслідувати розвинуті країни, атакож спотворенням відносних цін. У багатьох країнах, що розвиваються, курснаціональної валюти завищений, що здешевлює імпорт капітального устаткування.Водночас рівні заробітків у промисловості цих країн у декілька разівперевищують заробітки в сільському господарстві. Тому сільськогосподарськийсектор прогресує повільно. Країни, що розвиваються, мають розробляти свої власнітехнології, що поглинатимуть надлишкову робочу силу. [5]
Висновок
В результатіпроведеного дослідження можна зробити висновок, що внаслідок випереджаючихтемпів економічних перетворень порівняно із соціальною сферою історичний процесмайнового розшарування громадян набув прогресуючої динаміки на фоні низькихдоходів більшої частини населення. Це призвело до критичної поляризаціїсоціальних верств, збільшення масштабів бідності та знедоленості окремих груп.Чим складніше економічне становище суспільства тим глибша диференціацію йогонаселення.
Диференціація — це розподіл суспільства на спільності, фрагментаціялюдської життєдіяльності на безліч відносно обмежених культурних просторів,конкретних функцій і соціальних занять.
З економічноїточки зору вона базується на соціальній нерівності громадян, неоднорідностінаселення. Така нерівність викликана різним соціальним статусом, який у своючергу залежить від сфери діяльності, роду заняття, заробітної плати, точнішедоходів, рівня життя та соціальної захищеності громадян.
Поряд зпрацюючими людьми виділяють безробітних, які можуть працювати, але, знезалежних від них причин, не працюють. І таких людей досить багато. Це єпроблемою багатьох країн світу. Ця проблема виникає через перенаселення,незабезпеченість робочими місцями та інші причини і потребує вирішення та змінв політиці держави. Отже, вже населення поділене.
Серед працюючогонаселення теж немає однорідності. Хтось є власником, хтось найманимпрацівником, а хтось зайнятий в державному секторі. І в усіх цих людей різназаробітна плата. Від цього різні потреби і доходи. Отже, під доходами населеннярозуміємо суму грошових засобів і матеріальних благ, які отримані або створенігромадянами за певний проміжок часу. І чим вищий цей показник, тим багатшою єлюдина. Але є і такі люди, в яких цей показник ледь перевищує (якщо взагаліперевищує) прожитковий мінімум. Таких людей відносять до категорії бідних.Бідність є однією з основних проблем людства, вирішення якої значно зменшитьдиференціацію населення в цілому. Цікаве про диференціацію доходів ще те, щовона спричиняє диференціацію освіти, тобто можливість здобуття кращої освітивища у заможніших, медицини, харчування. А це все у свою чергу відображаєтьсяна рівні життя населення.
Отож, населеннярозділяється за різними показниками та критеріями на політичні,соціально-демографічні групи громадян. І більшість найменш соціально захищеногонаселення (бідні, безробітні, інваліди, пенсіонери тощо) потребує захисту іпідтримки держави. Вона (держава) своє втручання проявляє у соціальному захистінаселення, тобто у ряді заходів, направлених на реалізацію прав громадян.
Оцінюючи всівище згадані показники, у висновку потрібно зазначити що соціальне становище вУкраїні та світі складне і потребує втручання держави. Ще одне важливе питаннястосується заробітної плати. Її потрібно редагувати та нормалізувати. Те щомінімальна заробітна плата зростає – добре, але навіщо такі високі заробітніплати, наприклад, депутатам? На оплату праці в Україні за 4 роки держава виплатисьодному депутатові 960 тис. грн., а оплата послуг депутатів всього скликаннядорівнює оплаті послуг вісімнадцяти тисяч дев'ятсот українців. Тож частодиференціація породжується самою верхівкою влади, яка ж і має її регулювати.
Списоквикористаної літератури
1. Архангельський Ю., Архангельська Ж.Бідність в Україні. Причини і способи подолання. // Віче. – 2001. — №11 –с.46-56.
2. Бабак І. Регіональна нерівність життяукраїнського населення: соціальний вимір. // Психологія і суспільство:Український науково-економічний та соціально-психологічний часопис. – 2009.-№3– с.116-122.
3. Бабак О.В. Диференціація доходів:основні підходи до вивчення в соціології// Український соціум. — 2003.- № 1 (2). — с.7-15.
4. Закон України />«Провстановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати», 2010.
5. Козак В.В., Пайкова Л.А., Даниленко Н.Б.Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Знання-Прес, 2002. — 406 с.
6. Михасюк І., Мельник А., Крупка М.,Залога З. Державне регулювання економіки. — ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українськітехнології”, 1999. — 640 с.
7. Мочерний С.В. Економічна енциклопедія: В3-х т. – К.: Академвидав, 2000. – Т.1. – 864 с.
8. Мочерний С.В., Устенко О.А. Основиеконом теорії: Навч. посіб. — Тернопіль,«Астон». 2001. — 507 с.
9. Ніколенко Ю.В. та ін., Основи економ.теорії: Підручник у 2-х кн. — 2-ге вид. Перероб. і доп. — К.: Либідь, 1998. — Кн.2 — 272 с.
10. СітніковаН.П. Економічні передумови подолання бідності в Україні, як один з пріоритетівстратегії розвитку //Формування ринкових відносин в Україні (укр.).- 2003.- №12.- с. 10-15.
11. ТарасевичВ.М. Економічна теорія. — Видавництво: ЦУЛ, 2006. — 784 с.
12. p-p.com.ua/articles/9659.
13. news.tochka.net автор Віра Карпінська.