Реферат: Економічна характеристика країн Третього світу. Нові тенденції розвитку

Міністерствоосвіти і науки України

Житомирськийінженерно-технологічний інститут

Курсоваробота

натему:

„Економічнахарактеристика країн Третього світу. Нові тенденції розвитку”

 

Керівник _________________

Рецензент_________________                            Захищенана кафедрі з

                                                                           оцінкою____________

До захистудопущено                                    „____”_________2006р.

„____”_________2006р.

                                                                           Підписичленів комісії

Підпис рецензента                                          ___________________

_________________                                               ___________________

Житомир2006р.

ПЛАН

Вступ– ст. 3

1.  Сучасна характеристикакраїн третього світу – ст.4

1.1 Місце країн, щорозвиваються у світовій економіці – ст. 4

1.2 Соціально-економічнадиференціація країн, що розвиваються – ст. 7

2.  Грошово-кредитнісистемі країн третього світу– ст. 11

3. Економічні стратегії країн Третього світу – ст. 14

3.1 Особливості стратегій розбудови ринкової економіки– ст. 14

3.2. Стратегія „економічного дива” в новихіндустріальних країнах та Туреччині – ст. 17

3.3  Латинська Америка у 80-90-х роках – ст. 31

4. Відносини України з країнами Третього світу – ст. 41

Висновок – ст. 44

Список літератури – ст. 47

ВСТУП

Кінець XXст. проходить під знаком трансформаційнихпроцесів. Відбуваються зміни соціально-економічних систем у країнах колишньогосоціалістичного табору, здійснюється радикальна перебудова економік країн, щорозвиваються, особливо тих із них, які віднесено до групи нових індустріальнихкраїн. Трансформаційні соціально-економічні процеси, що повною мірою стосуютьсяукраїнської економіки, зумовили посилення уваги економістів, політиків,журналістів, широкої громадськості до тих специфічних рис, що характерні самедля нестабільних економічних систем.

У світовій та вітчизняній економічній науці такісистеми вивчаються давно. Однак основну масу робіт присвячено аналізу досвідуокремих країн чи регіонів. Слід зазначити, що підходи та висновки у дослідженнібагатьох аспектів даної проблеми часто діаметрально протилежні.

Країнам з централізованим плановим господарством тарозвиненим ринковим економікам властиві стабільність економічної структури,розробленість механізмів формування і реалізації економічної стратегії,розвиненість інституційної інфраструктури, а внаслідок цього — високий рівеньекономічної безпеки. На відміну від зазначених економік, нестабільні маютьсуттєві характерні особливості, що зумовлені чинниками нестабільності: різкоюзміною політичної та економічної систем, природними чи суспільними катаклізмамируйнівної дії тощо. Такі особливості призводять передусім до структурноїневрівноваженості економік, труднощів і перешкод у створенні та впровадженнізаходів економічної стратегії, до наростання загроз економічній безпеці.Деякими дослідниками навіть пропонується вживати термін«патоекономіка» (патологічна економіка) [19, с.5] для характеристикинауки, що вивчає кризові та перехідні соціально-економічні процеси і стани.Тому видається вкрай необхідним застосування особливих заходів в економічнійполітиці держави.

Досвід українських економічних реформ продемонструвавмалоефективність підходу до економічних трансформацій в Україні наметодологічних засадах, властивих розвиненим ринковим економікам, та переконаву необхідності зміни реформаційної парадигми. Це зумовлює методологічну тапрактичну цінність досліджень досвіду економічної стратегії у нестабільнихекономіках для української економічної науки. Очевидно, що аналіз нестабільнихекономік та розробка політики стабілізації вимагають застосування специфічноїтеоретико-методологічної бази, відмінної від тієї, що звичайно використовуєтьсяу розвинених економіках.

У курсовій роботі детально проаналізовано особливостіекономічного розвитку у країнах, що розвиваються (або як їх ще називають –країн Третього світу), з особливим акцентом на нові індустріальні країни.

Слід зазначити, що пряме запозичення форм і методів,характерних для інших економічних систем, не тільки неефективне для українськоїекономіки, а й небезпечне. У даному випадку йдеться про застосуванняконцептуальних підходів та методів економічної стабілізації та переходу дотривкого економічного зростання, що дозволять сформулювати власні, властивісаме українській суспільній системі трансформаційні засоби, визначитистратегічний напрям та конкретні шляхи соціально-економічних перетворень. 

1.  Сучасна характеристика країн третьогосвіту

1.1 Місце країн, що розвиваються у світовійекономіці

Підсистема  країн, що розвиваються, включає 4/5 усіхкраїн світу. У них проживає більш 80% населення Землі. Економічний стан  країн,що розвиваються, їхні проблеми безпосередньо позначаються на великій частинілюдства. До цієї підсистеми відносяться всі азіатські країни, крімЯпонії, Південної Кореї й Ізраїлю, усі країни Африки, крім ПАР, а також країниЛатинської Америки. Їх характеризують надзвичайно різноманітний вигляд,різні умови і рівні соціального й економічного розвитку. Разом з тим існує рядознак, що поєднують  країни, що розвиваються, в особливу групу держав.Спільність цих ознак має соціальні, економічні й історичні корені.

Один з найважливіших критеріїв виділення  країн, щорозвиваються, в окрему світову підсистему — їх слаборозвиненість і відсталість.

Слаборозвиненість виражається в якісній неоднорідностіі системній невпорядкованості суспільства, що складається з різних економічнихі неекономічних інститутів сучасного і традиційного типів, а також перехіднихпроміжних інститутів[19]. 

Відсталість відбиває стан господарства цих країн, щохарактеризується низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Історичновідсталість виражається у виді відставання в розвитку одного типу суспільствавід іншого в момент колонізації країн Азії, Африки і Латинської Америки. Задеякими оцінками, співвідношення ВВП на душу населення між метрополіями іколоніями в той період було дорівнює приблизно 2:1 на користь Заходу.Колонізатори, захопивши колонії і підкоривши їх потребам метрополій,перетворили відставання в хронічну відсталість  країн, що розвиваються. У 1950р. у Третьому світі були райони, де рівень життя було нижче, ніж у 1800 р.,наприклад у Китаї. По оцінках у цілому в 1950 р. рівень життя в  країнах, щорозвиваються, був такий же, як у 1800 р., чи, у кращому випадку, тільки на10-20% вище.

Відсталість привела до розширення первісного розриву врівнях економічного розвитку. У середині 90-х років поточного сторіччя розривміж двома групами країн склав 20:1, а в 1985 р. — 19,2:1.[27]

Отже, відсталість  країн, що розвиваються, має двааспекти — історичний і сучасний, зв'язаний з низьким рівнем розвитку.Загальноекономічне відставання доповнюється диспропорційністю усьоговідтворювального процесу, виявляється в дезінтегрованості господарськихсекторів, у конкретних формах відставання.

Відсталість  країн, що розвиваються, породжуєспецифіку їх соціальних і економічних проблем. Рішення кожної з них — забезпечення економічного росту, зайнятості, розподілу і т.д. — припускаєособливі підходи, що відмінні від використовуваних у промислово розвинутихкраїнах.

Відсталість  країн, що розвиваються, визначає їхнязалежність від промислово розвитих держав Заходу. Економічний розвиток колонійвизначався не нестатками останніх, а нестатками метрополій, що вивозилисировину з них. Потреби метрополій у сировину визначали динаміку економічногорозвитку колоній, тобто  імпульси економічного розвитку йшли з західних країн.Положення мало змінилося в останні десятиліття. У 1989 р. у річному оглядіЮНІДО відзначалося: "Є серйозні ознаки того, що  країни, що розвиваються,протягом визначеного часу будуть скоріше в ролі сприймаючих світові структурнізрушення, чим генератором власних на базі внутрішньої динамікиіндустріалізації". [37]                   

Залежний розвиток виявляється в зовнішньоекономічнихвідносинах  країн, що розвиваються. Відстала структура економіки, низькийрівень продуктивних сил, їх традиційно аграрно-сировинна спеціалізація,колоніальне минуле обумовили зовнішньоекономічну орієнтацію  країн, щорозвиваються, на індустріальні держави Заходу. Їхні зовнішньоекономічні зв'язкирозвиваються переважно по лінії  Південь-Північ. Низький рівень продуктивностіпраці приводить до невідповідності індивідуальних витрат   країн, щорозвиваються, суспільно необхідним міжнародним. Це веде до втрати цими країнамив процесі обміну частини прибавочного продукту, що об'єктивно відбивається впропорціях і динаміку світових цін.

Несприятливі умови конкуренції нерідковикористовуються транснаціональними компаніями, що глибоко проникнули векономіку багатьох країн, для нав'язування  державам, що розвиваютьсямонопольних цін, що відхиляються вниз при закупівлі і вгору при продажі відзагальносвітових.

Так відбувається на тих ринках, де  домінування чизмова транснаціональних корпорацій дозволяє їм ламати механізм конкуренції йотримувати додатковий прибуток.

У підсумку залежність виявляється у відносинахдомінування і підпорядкування, що в останні десятиліття реалізуютьсяекономічно. Вона охоплює багато видів зв'язків між індустріальними країнами і країнами, що розвиваються, впливає на політику, ідеологію, культуру. Це, однак,не означає, що центри капіталізму керують процесами розвитку країн Третьогосвіту. Ступінь залежності кожної конкретної держави може мінятися -  слабшатичи підсилюватися. Багато в чому це обумовлено станом світового господарства,характером економічної і соціальної політики  країн, що розвиваються,сприятливому розвитку «філіальної», або національної економіки.[27]

 Країни, що розвиваються, відрізняються від промисловорозвитих соціальною структурою суспільства. Розподіл на класи не завждипрофілює їхню соціальну структуру. Соціальні організми особливо афро-азіатськихкраїн містять у собі різні утворення — класові, некласові (етнічні, релігійні,кастові й інші спільності) і позакласові (пауперизовані прошарки, що втратили регулярнийзв'язок із суспільним виробництвом). Становлення товарних відносин у цихкраїнах супроводжувалося поширенням декласування. Це зв'язано з тим, що призатяжній трансформації представники нижчих укладів виштовхувалися зі звичногоекономічного середовища, позбавлялися традиційних джерел існування. Взаємодіяміж усіма цими утвореннями складна і хитлива. Некласові і позакласові елементисоціальної структури накладають відбиток на суспільний розвиток у цілому.Необхідність забезпечення економічного прогресу при величезній убогості іголоді приводить до періодичних різких загострень соціальної обстановки, щознаходить вираження в скасуваннях політичної демократії, у репресіях зверху й урізних варіантах дій знизу — у виступах низів аж до прояву екстремізму,погромів і індивідуального терору.

 Країни, що розвиваються, на відміну від західнихдержав ще не перебороли общинний тип соціальності, що висходить до родовоголаду. Він визначається особистісним характером соціальних відносин, зв'язками,заснованими на спорідненні, сусідстві, роді, племені і т.д. У цілому ряді країнТретього світу не сформувалося розгалужене і міцне цивільне суспільство — соціально організована структура, що складається із самодіяльних організаційдобровільного членства. Як відомо, інститути цивільного суспільства виконують усоціальному житті структуроутворюючу роль. У  країнах, що розвиваються,становлення сучасного господарства і ріст державного апарата значно обганяютьформування інститутів цивільного суспільства. Елементи цивільного суспільства,що виникли на самостійній основі, ще не утворюють цілісної і єдиної системи.Цивільне суспільство ще не вичленилось з державних структур. Дотепер  переважають вертикальні соціальні зв'язки при слабких горизонтальних.

Соціальність общинного типу домінує в традиційнихсекторах. Прагнення удержати общинні принципи соціальності підсилюється, колируйнується ізольованість традиційних соціальних перетворень. Дані явищавідзначаються в африканських, азіатських і латиноамериканських державах.

 Країни, що розвиваються, відрізняються від країнЗаходу не тільки за соціально-економічною структурою, рівню економічногорозвитку. Суспільні структури цих країн розвивалися в рамках різних локальнихцивілізацій і містять у собі різне соціокультурне наповнення.

Таким чином, сукупність проблем відсталості,залежності, багатоукладності дає загальну картину  країн, що розвиваються.Економіка  країн, що розвиваються, відрізняється від промислово розвитихкапіталістичних країн як ступенем розвитку, так і моделлю виробництва ірозподілом матеріальних благ.

Задачі подолання відсталості і залежності значноюмірою  цементують зв'язок усередині  світу, що розвивається, і створюютьзагальні напрямки економічної і соціальної політики, виявляють джерела, зміст імежі їхньої єдності.

1.2 Соціально-економічна диференціація країн,що розвиваються.

Характерною рисою  країн третього світу виступаєнаростаюча нерівномірність соціально-економічного розвитку. Процес економічноїдиференціації підсилився в 80-90-і роки. Він розвивається по різних напрямках — рівням економічного розвитку; народногосподарським структурам, положенню усвітовому господарстві. Нерівномірність соціально-економічного розвиткучастково успадкована від колоніального періоду.

Поява нових індустріальних країн. Розширення промислового виробництва вметрополіях при недостатній забезпеченості деяких з них мінеральними ресурсамистимулювало розвиток відповідних видобувних галузей у колоніях. Відносноневисокий зміст металів, особливо кольорових, вимагало організації їхньоїпереробки на місці, щоб уникнути великих транспортних витрат. Так, Японія доДругої світової війни створила в Кореї великі металургійні і хімічнівиробництва, продукція яких вивозилася в метрополію. Напередодні Другоїсвітової війни Корея перевершувала всі азіатські країни, разом узяті, по обсягувиробленої продукції хімії і чорної металургії.[34]

У 1938 р. на 13 колоній, залежних країн і територій(Аргентина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, Індія, Колумбія, Малайзія, Мексика,Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Корея) приходилося 73,3% продукції обробноїпромисловості всієї залежної периферії, у 1949 р. — 70,1%.

У 50-60-і роки з'явилося ще 10 країн (Венесуела,Індонезія, Іран, Марокко, Нігерія, Пакистан, Перу, Пуерто-Рико, СаудівськаАравія, Чилі), питома вага яких у промисловому виробництві  країн, щорозвиваються, почала швидко рости і досяг у 1973 р. 17,2%. В наступні роки всилу політичних потрясінь у ряді перерахованих вище країн темпи промисловоговиробництва всієї групи сповільнилися і їхня питома вага не змінилася.

У 70-і роки підвищилася частка латиноамериканськихкраїн. Цей ріст відбувався на тлі досить великої нерівномірності їхньогоекономічного розвитку, і визначався декількома країнами, насамперед  Бразилієюі Мексикою. Середньорічні темпи ВВП Бразилії в 60-70-і роки досягали 7,1%,Мексики — 6,2%. На початку 80-х років на території цих країн вироблялося понад3/5 ВВП регіону, а на початку 50-х років — трохи більше 2/5.[27]

Подібні тенденції в цей період були характерні длякраїн Ближнього і Середнього Сходу, частка яких збільшилася з 15 до 19% ВВПкраїн Третього світу. Таке прискорення розвитку порозумівалося нафтовим бумом70-х років. В інших регіонах за винятком далекосхідних країн економічний ріствиявився уповільненим.

У ході промислового розвитку виділилася група новихіндустріальних країн (НІК). У 70-80-і роки для них були характерні більш високітемпи господарського розвитку, що перевищують аналогічні показники інших країнтретього світу і промислово розвитих країн. Ведучою галуззю економічного розвиткумайже всіх НІК стала обробна промисловість. Основною статтею експорту практичновсіх НІК стали товари обробної промисловості. У 15 країн вони перевищують 50%їхнього експорту.[38]

В економічному розвитку для більшості з них характернітенденції, властиві зрілій капіталістичній економіці. Йде процес концентраціївиробництва і капіталу, формується фінансовий капітал. У найбільш розвитихкраїнах утворилися транснаціональні корпорації. Особливо чітко це проявилося вПівденній Кореї, Тайвані, Сінгапуру, Бразилії, Мексиці, Аргентині.Латиноамериканські НІК мають більш могутній економічний потенціал у порівняннізі східно-азіатськими. Але в азіатських НІК сформувався більш широкий кругджерел фінансування розвитку. У цій підсистемі  світу, що розвивається, створювалисяпереважно трудомісткі підприємства по випуску масової споживчої продукції. Улатиноамериканських НІК основний упор був зроблений на розвиток матеріалоємнихі капіталомістких галузей в обробній і видобувній промисловості. У силу рядуфакторів у 80-і роки латиноамериканські НІК виявилися в кризовому стані: тягарборгів перевищив можливості їхнього погашення.

У 80-і роки з'явилися друге і третє покоління новихіндустріальних країн, у їхньому числі Малайзія, Таїланд, Індонезія, Індія,Філіппіни.

Регіональні розходження. Зміни в темпах індустріалізації викликалирізнопланову динаміку економічного росту різних регіонів  світу, щорозвивається, це привело до зміни їхнього положення в даній підсистемі й усвітовому господарстві в цілому. У 80-і роки значно підсилили свої позиціїСхідна і Південна Азія, головним чином у результаті швидкого економічногопідйому східно-азіатських країн. Скоротилася у світовому виробництві часткаЗахідної Азії. Однак, незважаючи на зниження частки країн Західної Азії, азіатськідержави в цілому за роки незалежності значно укріпили свої позиції у світовомугосподарстві. Якщо в 1960 р. на них приходився 1% валового міжнародногопродукту (ВМП), то в 1997 р. — 13,6%. Позиції Латинської Америки ослабнули.

Важливі зміни відбулися в положенні окремих країн. У1996 р. три з десяти найбільших економік світу відносилися до  країн, щорозвиваються — КНР, Індія, Бразилія. Обсяг їх ВВП, підрахований на основіпаритету купівельної спроможності валют, був вище, ніж у Канади. По цих підрахункахКНР вийшла на друге місце у світі, уступаючи тільки США.[23] Зміна економічногостановища окремих регіонів і країн визначається багатьма факторами. Церозходження в масштабах національного господарства, наявності мінеральнихресурсів, у підходах до здійснення стратегій розвитку, в умовах міжнародноїторгівлі, у демографічній ситуації, тягарі зовнішньої заборгованості. Новііндустріальні країни розвивалися різними шляхами, використовуючи різні моделірозвитку. Високі темпи росту досягалися за рахунок високої норми нагромадження,використання сучасних технологій, високої продуктивності праці. Ці функціїросту здійснювалися при сполученні ринкових ініціатив, державного регулювання іпідприємництва. Досвід східно-азіатських країн показав, що урядові бюрократиможуть розміщати ресурси настільки ж ефективно, як і приватні ринки.

Таблиця 1

Частка регіонів  країн, що розвиваються, у світовому івнутрісистемному ВВП [38]

Регіони, країни

Постійні ціни 1989р., %

1981

1991

1994

Країни, що розвиваються, у цілому

15,2 16,5 19,4 Африка 1,7 1,6 2,1 Південна і Східна Азія 5,4 8,0 6,4 Західна Азія 2,6 2,0 2,3 Латинська Америка 4,8 4,3 4,6

Гонконг, Південна

Корея, Сінгапур, Тайвань

1,3 2,0 2,4 Китай 1,3 2,4 3,4 Індія 1,2 1,5 0,7 Найменш розвиті країни 0,5 0,5 менш 0,1 (дані за 1996р.)

         Розходження в рівні економічного розвитку стали драматичнимисеред різних груп країн і регіонів. Якщо в промислово розвитих країнах Заходурозходження в рівнях доходу на душу населення скоротилися за останні піввіку,то на периферії світового господарства збільшилися. Диференціаціягосподарського розвитку привела до ерозії політичної єдності  країн, щорозвиваються.

Таблиця 2

Тенденції динаміки ВВП на душу населення (міжнароднийдол.1980 р.)[38]

Райони

Динаміка ВВП

1913

1950

1973

1989

Азія 510 487 1215 2812 Латинська Аме­рика 1092 1729 2969 3164 Тропічна  Африка — 348 558 513 Ближній і Середній Схід — 940 2017 2576 Країни, що розвиваються, у цілому 701 839 1599 2796

Як видно з табл. 2, за винятком країн Азії у всіхінших регіонах відбулося збільшення розриву в рівнях розвитку. Відноснийпоказник рівня розвитку країн Тропічної Африки, Латинської Америки скоротився з1950 р. у два рази. Підвищення економічного рівня Азії в значній мірі досягнутоза рахунок країн Східної Азії, де середній доход на душу населення перевершиввідповідний показник Латинської Америки, країн Близьких Схід, а в 50-х рокахвін уступав показникам країн Африки. 

Ряд країн у другій половині XX сторіччя досяг темпівекономічного розвитку, що не мають аналогів для відповідної стадіїгосподарського розвитку: Бразилія, КНР, Таїланд, Тайвань, Індонезія, Індія. Цепривело до великої розмаїтості господарського розвитку країн світової периферіїв 1960-1990 р. — від -2,7% у рік до +6,9% приросту ВВП на душу населення. Однікраїни домоглися вибухового росту, інші — переживали різкий занепад.[38]

2. Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються.

         Серед великого розмаїття економічних моделей країн Третьогосвіту (країн, що розвиваються) можна виокремити певну спільність процесівформування їх грошово-кредитних систем. Розвиток і сучасний стангрошово-кредитних систем зумовлені колоніальним минулим та помітною економічноювідсталістю переважної більшості цих країн.

         Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються, перебувають узародковому стані та включають такі основні елементи:

—   два сектори грошової системи;

—   центральну банківську установу;

—   іноземні комерційні банки, які, як правило, фінансуютьвиробництва, що працюють на внутрішній ринок і на експорт;

—   місцеві комерційні банки, банки розвитку;

—   мережу неформальних кредитних установ, яка обслуговуєсільських і неформальних міських виробників, часто на лихварських умовах.

У більшості країн, щорозвиваються, грошова система складається з двох секторів.

Перший – організований сектор грошової системи таорганізований грошовий ринок. Він, як правило, невеликий, часто контролюєтьсяззовні; максимальний рівень номінальних процентних ставок має жорсткезаконодавче обмеження. У такий спосіб держава регулює ціну грошей.Організований грошовий ринок обслуговує переважно фінансові потреби середніх івеликих місцевих та іноземних підприємств у сучасному індустріальному секторі.

Другий сектор – великий, але хаотичний і неорганізованийгрошовий ринок, неконтрольований, незаконний і часто лихварський. До цьогосектора змушене звертатися населення з низькими прибутками.

Така структура грошової системилише відбиває дуальну економічну структуру багатьох слаборозвинених країн. Крімтого, вона є наслідком тенденції, характерної для країн, що розвиваються, — обслуговувати потреби заможної еліти, нехтувати потреби бідних прошарків.

Основною причиною нестабільностінаціональних грошових одиниць є слабка їх контрольованості державою.Спроможність урядів країн Третього світу регулювати масу грошей в обігуобмежується, по-перше, відкритістю їх економік, до-друге, нестабільністю такоговажливого для економіки джерела внутрішніх фінансових ресурсів, як прибутки віноземній валюті. Виміряти розмір грошової маси дуже важко, ще складніше дляцентральної банківської установи контролювати її.

Внаслідок нестабільностінаціональної грошової одиниці, що є також результатом неефективного контролю,більшість країн, що розвиваються, стикаються з проблемою валютного заміщення.Ефект валютного заміщення виникає, коли іноземна валюта править заальтернативний інструмент вимірювання вартості та нагромадження (наприклад,долари США у північній Мексиці).

Кредитні системи країн знерозвиненими ринками забезпечують необхідні фінансові послуги: мобілізаціюзаощаджень, розміщення кредитів, обмеження ризику, страхування та управліннявалютними коштами. Крім того, їх використовують для грошово-кредитногорегулювання держави з метою подолання макроекономічної нестабільності,характерної, наприклад, для багатьох країн Латинської Америки (висока інфляція,великий бюджетний дефіцит і торговий дефіцит). Кредитна система є основнимінструментом здійснення політики стабілізації.

Спроможність центральних банківрозвинених країн ефективно виконувати адміністративні й регулюючі функціїзумовлена тим, що ці країни мають високо інтегровану цілісну економіку, складнуй розвинену фінансову систему, освічене, професійно навчене й добре інформованенаселення.

Особливістю державногорегулювання грошово-кредитних систем країн, що розвиваються, є сильнийполітичний вплив і контроль з боку центрального банку за процентними ставками,валютними курсами, ліцензуванням імпорту тощо.

Основні завдання центральногобанку у регулюванні грошової системи – зміцнити довіру місцевих громадян таіноземних торгових партнерів до національної валюти як життєздатної стабільноїодиниці розрахунку; переконати в надійності національної грошово-кредитноїсистеми.

Центральні банки багатьох країнТретього світу обмежено контролюють надійність валют цих країн. Це зумовленопередусім такими факторами, як здійснення урядом фіскальної політики та великийбюджетний дефіцит, який повинен фінансуватися або за допомогою друкуваннягрошей, або за допомогою іноземних і внутрішніх позик. Дефіцит неминуче призводитьдо збільшення інфляції і втрати довіри до місцевої валюти.

Для переважної більшості країнТретього світу характерно те, що центральні банки не мають необхідної гнучкостій незалежності для виконання макроекономічних та регулюючих функцій, властивихцентральним банкам розвинених країн.

Розвиток кредитної системи цієїгрупи країн породив низку проміжних та специфічних форм фінансових установ, щовиконували функції центрального банку. Проміжною формою між валютнимуправлінням і центральним банком є центральна банківська установа,фінансова діяльність якої перебуває під суворим контролем уряду. Прикладомперехідних форм є банки британських колоніях і протекторатах (Фіджі, Беліз,Мальдіви й Бутан). Масштаби такої діяльності залежать від спроможності законодавчихорганів впливати на непослідовну політику керівних кредитно-грошових установ.

До специфічних форм кредитнихустанов можна зарахувати центральний банк у невеликих країнах, що входять довалютної або митної спілки – наднаціональний центральний банк. Прикладомвалютних спілок із системою регіональних центральних банків може бутиЗахідно-африканська валютна спілка (зона франка).

Виходячи із завдань забезпеченняприскореного розвитку економіки комерційні банки країн Третього світу повиннівідігравати набагато активнішу роль у підтримці нових виробництв і фінансуваннііснуючих, ніж банки в розвинених країнах. Вони повинні бути джерелом капіталу йодночасно нагромаджувати знання про комерційну діяльність і діловий досвід.Саме через нездатність комерційних банків до такої діяльності в багатьохкраїнах Третього світу виникли нові фінансові установи – банки розвитку.

Банки розвитку – цеспеціалізовані державні та приватні установи, що на середньо  і довгостроковійоснові надають кошти для створення й розширення промислових підприємств. Їхвиникнення в багатьох країнах Третього світу пов’язане з тим, що існуючі банкипереважно надають кредити на комерційні цілі (комерційні й ощадні банки),зокрема центральний банк контролює і регулює грошову масу. Крім того, комерційнібанки надають кредити на таких умовах, які не прийнятні для підприємств, щостворюються, або для фінансування великих проектів. Частіше вони надають кошти„надійним” позичальникам (відомим підприємствам, багато яких належить іноземцямабо які очолюють впливові сім’ї).

Щоб сприяти зростаннювиробництва в економіках, яким бракує фінансового капіталу, банки розвитку,шукаючи способи залучення коштів, даються до двох основних джерел: дво – ібагатосторонніх кредитів національних агентств з надання міжнародної допомогина взірець Агентства міжнародного розвитку США і міжнародних організацій типуВсесвітнього банку; позик у власного уряду.

У країнах, що розвиваються,дрібні виробники та підприємства зайняті багатьма видами економічноїдіяльності. У сфері малого бізнесу зайнято від 40 до 70% робочої сили, яказабезпечує третину випуску національного продукту. Здебільшого ценекорпоративні, не ліцензовані й незареєстровані підприємства дрібних фермеріві виробників, ремісників, торгових агентів, індивідуальних торговців, що діютьу неформальних міських і сільських секторах економіки. Їх попит на фінансовіресурси має особливий характер і не вписується в норми звичайного банківськогокредитування. У таких випадках звичайні комерційні банки не мають відповідноїпідготовки і не бажають задовольняти потреб позичальників. Оскільки йдеться проневеликі суми (менше 500 дол.), а адміністративні й поточні витрати майже такісамі, як і для великих кредитів, і оскільки лише деякі неформальні позичальникиможуть надати необхідне забезпечення, що є гарантією для позик у формальномусекторі, комерційні банки не зацікавлені в таких операціях. Більшістькомерційних банків у країнах, що розвиваються. навіть не мають відділень усільській місцевості, невеликих містах або на околицях великих міст. де багатовидів неформальної діяльності.

Через це дрібні позичальникизвертаються за грошима насамперед до друзів, а вже потім, як запасний варіант,- до місцевих професійних лихварів, у ломбарди і до торгових агентів.

У країнах, що розвиваються,набувають розвитку більш ефективні види неформального фінансування, яків деяких випадках замінюють лихварів і ломбарди. Вони включають місцевіощадно-кредитні об’єднання і схеми групового кредитування на принципах ротації.Такі ощадно-кредитні об’єднання існують у Мексиці, Болівії, Єгипті, Нігерії,Гані, у Філіппінах і Шрі-Ланці, Індії, Китаї і Південній Кореї. Механізм такогокредитування передбачає, що група з 40 -50 чоловік вибирає скарбника, якомукожний член об’єднання передає певну суму заощаджень. Створений фонд на основіротації розподіляють між членами об’єднання у вигляді безпроцентних позичок. Українах, що розвиваються, багато людей із низьким рівнем прибутку віддаютьперевагу саме цим формам заощадження та позичання.[16]

3. Економічні стратегії країнТретього світу

3.1 Особливостістратегій розбудови ринкової економіки

Країни, що розвиваються, являють собою цікавий об'єктдля досліджень форм і методів стратегії економічної стабілізації тахарактеризуються великою різноманітністю останніх. До того ж у цих державахрезультати економічних реформ були неоднакові, на відміну від успіху реалізаціїтаких стратегій у розглянутих вище країнах. 

Ринкова економіка є для теперішнього етапу розвиткулюдства найуніверсальнішою формою економічної координації. Через це економічнісистеми країн, що розвиваються, історично було побудовано під значним впливомринкових чинників. Однак у цих країнах, на відміну від тих, що змушені булиздійснювати економічну відбудову, розвиненої ринкової системи не існуваловзагалі. Тому стратегічною метою виступає розбудова ринкової економіки насоціально-економічному фундаменті, сформованому часто докапіталістичнимиформаціями. Таким чином, ринковій системі, що створюється, не властиві джереланестабільності. Вони носять трансформаційний характер, будучи успадкованимиісторично або виникаючи внаслідок суперечностей між соціально-економічнимиумовами та потребами етапів перетворень. Тобто, такі економіки, як і розглянутіу попередньому розділі, не мають вбудованих стабілізаційних механізмів іпотребують проведення спеціальної стратегії стабілізації та створення умов дляекономічного зростання.

Країни, що розвиваються, особливо на ранніх стадіяхекономічної розбудови, знаходяться у специфічному становищі. У нестабільностіїхніх економічних систем закладено значний позитивний потенціал — можливістьвибору, якого позбавлені розвинені економіки. Отже, від адекватності,послідовності й комплексності стратегії побудови ринкового середовища залежитьдовготермінова соціально-економічна ефективність намічених перетворень.Вирішальна роль у цьому процесi належить державі, завданням якої є спрямуваннястихiйно дiючих ринкових законiв у конструктивне русло.

Низький початковий рівень розвитку та зародковий станринкової організації зумовлюють поєднання у стратегіях країн цієї групи якнапрямів, характерних для ринкових економік, так і специфічних. До останніхвідносяться передусім індустріалізація, імпортозаміщення, розбудовагрошово-фінансової сфери та стабілізація валюти, реформа системи соціальногозахисту, підвищення культурно-освітнього рівня населення тощо. Такі заходи,особливо на початкових етапах, здійснюються переважно адміністративнимизасобами.

Суттєвою особливістю країн, що розвиваються, є низькийвихідний рівень стратегій економічних суб'єктів. Тому неможливо доручити їмреалізацію значної частини завдань економічної координації, як це відбуваєтьсяу розвинених країнах. В умовах ринкової недостатностi, коли дієвістьінструментів непрямого регулювання є низькою, значна надiя покладається набезпосереднє виконання державою пiдприємницьких функцiй. Як правило, державнавласнiсть зосереджується в галузях, що займають провідні позиції у процесісуспільного відтворення і тих, що потребують пріоритетного розвитку. Зокрема, у1970-1980рр. частка державних компанiй у видобутку нафти країн ОПЕК зросла з 2%до 80% [31, c.49]. На початок 80-хроків держпiдприємства становили понад 60%від загальної кількості підприємств у обробнiй промисловостi Алжиру, Єгипту,Сирiї, Iндiї, Пакистану, Мексики [20, с.107]. Понад 90% банкiвського капiталуIндiї також належало державi [20, с.155]. Основними мотивами розвиткудержавного сектора були стабiлiзацiя цiн, мобiлiзацiя заощаджень, концентрацiявалютних надходжень, експлуатацiя природних ресурсiв. Особливим видомдержавного пiдприємництва є корпорацiї розвитку, що здiйснюють кредитування,iнформацiйне обслуговування компанiй тощо. У міру вдосконалення стратегійприватних економічних суб'єктів частка державної власності може зменшуватися.

Через незавершеність економічної структури та значнузалежність від зовнішніх ринків надзвичайного значення набуває включення данихкраїн у свiтове господарство. У процесі інтеграції вони опиняються передпроблемою невiдповiдностi національних економічних систем iнтернацiональнимпродуктивним силам. Це виражається у неадекватностi економiчної полiтики, щопроводиться на вимогу мiжнародних фiнансових органiв та розвинених держав, довнутрiшнiх потреб країн, що розвиваються. Можуть посилюватися такожзовнiшньоекономiчні дисбаланси, зумовлені недосконалою структурою економiки. Яксвiдчить досвiд, країни, що знайшли оптимальний шлях включення у свiтовуекономiку, реалізували полiтику, що вiдповiдає їхнім реальним потребам таможливостям, у 70-80-хроках досягли значних успіхів, за рядом показникiвзрівнялися з найрозвиненiшими країнами свiту. У решті країн відбуваєтьсязбільшення внутрішніх та зовнішніх економічних суперечностей.

На думку автора, з точки зору аналізу ефективності стратегійстабілізації та економічного зростання в країнах, що розвиваються, найбільшийінтерес становлять регіони Латинської Америки та Південно-Східної Азії.Економічна політика держав, що належать до кожного з цих регіонів, має багатоспільних рис. Латиноамериканська та азіатська концепції є різними методамирозв'язання однієї ключової проблеми — економічної стабілізації, і порівняльнийаналіз методів та наслідків стабілізаційних стратегій у цих групах країндозволить з'ясувати складові національного успіху.

Після другої світової війни країни Латинської Америкипройшли стадії кейнсіанських експериментів стимулювання попиту, монетаристськихлібералізаційних реформ з метою пошуку оптимальних шляхів реалізації стратегіїімпортозаміщення. Проте малорозвинене сільське господарство і форсована індустріалізаціяна тлі обмеженого за місткістю внутрішнього ринку та недостатнього обсягунаціонального капіталу призвели до формування малоефективних виробничихструктур, до збільшення обсягів імпорту та погіршення платіжних балансів.Несистемне державне втручання у поєднанні з корупцією і бюрократизмом в органахдержавної економічної влади не сприяли досягненню цими країнами стабільногоекономічного зростання. На відміну від латиноамериканських країн, у новихіндустріальних країнах (НІК) Південно-Східної Азії (до яких прийнято включатиГонконг, Iндонезiю, Малайзiю, Сингапур, Пiвденну Корею, Тайвань, Таїланд,Філіппіни [42]), середнiй темп економічного зростання з 1965р. становив 5,5% зарiк. У цих країнах побудована або будується високоефективна, конкурентна, орієнтованана експорт економіка.

Серед країн, що розвиваються, виділяють також підгрупикраїн-членів ОПЕК, держав Центральної Африки. Однак у країнах-членів ОПЕКекономічна політика має значну свободу завдяки багатим запасам ресурсів, щокористуються високим попитом на світових ринках. Стабілізація та економічнезростання в такому типі економічних систем здійснюються переважно за допомогоюсаме цього чинника і не є наслідками спеціальних стратегічних заходів. Українах Центральної Африки та деяких інших (за низьким рівнем економічногорозвитку їх відносять навіть до «четвертого світу») черезнесформованість інституційної системи державної влади, велику залежність відзовнішніх чинників навряд чи можна говорити не лише про економічну стратегію, ай про цілісну економічну систему як таку. Слід зазначити, що політикастабілізації та структурних змін, що проводилася у таких країнах останнім часомМіжнародним валютним фондом, на думку експертів журналу «TheEconomist», надто часто призводила до економічної стагнації та потребуєрадикального перегляду [38].

3.2. Стратегія „економічного дива” в новихіндустріальних країнах та Туреччині

Стратегії економічної стабілізації та зростання Унових індустріальних країнах є, на думку автора, одними з найцікавіших длядослідження. Розглянуті західноєвропейські країни та Японія здійснюваливідновлення економіки, маючи високий початковий рівень. Країни, щорозвиваються, не досягли на сьогодні помітної та тривкої стабілізаціїекономічних систем, перехідні економіки також знаходяться лише на початку шляхудо створення сучасної ринкової економіки. Основні нові індустріальні країни(НІК) — Гонконг, Південна Корея, Сингапур і Тайвань — за повоєнні роки перейшливід відсталої, напівфеодальної суспільно-економічної системи до сучасноївисокотехнологічної конкурентоспроможної економіки. У 1970-1980рр.середньорiчнi темпи зростання ВВП по НIК становили 9,4% проти 5,8% по країнах,що розвиваються [18, с.46]. Характерно, що цим країнам властивий низький рівеньінфляції, що у середньому за 1961-1990рр. становила 7,5%. У Південній Кореї за1961-1980рр. вона становила близько 18%, з 1980р. відбулося її зниження, уТайвані — 6,2%, в Гонконзі — 8,8% [42, p.12]. У 1980-1992 рр. зростаннясередньодушового ВВП становило у Пiвденнiй Кореї 7,1%, Тайванi — 6,1%, Таїландi- 5,8% [34].

Таке стрімке економічне зростання дозволяє сьогодніговорити про досягнення цими країнами національного економічного успіху.Чинники цього успіху слід, на думку автора, шукати в особливостях економічнихстратегій, що дозволили поєднати потреби ефективного включення до світовоїекономічної системи та збереження своєрідності національнихсуспільно-економічних систем.

Дослідники виділяють чотири «хвилі» економічного зростання уПівденно-Східній Азії. Першу «хвилю» представляє Японія, другу — чотири «тигри» — Гонконг, Південна Корея, Сингапур, Тайвань, третю — Індонезія, Малайзія та Таїланд. До четвертої «хвилі» можна віднести«економічне диво» Китаю та В'єтнаму.

Стратегію економічної відбудови в Японії булорозглянуто у попередньому розділі. З позицій визначення передумов національногоуспіху найбільший інтерес становлять країни другої «хвилі».Дослідження досвіду представників третьої «хвилі» дозволяє матиуявлення про стратегії "імпорту економічного зростання". Економіку Китаюбуде розглянуто у наступному розділі, присвяченому проблемам перехіднихекономік.

Традиційно з огляду на феодальне минуле в НІКсоціально-економічні перетворення починалися із земельної реформи. Наприклад, уТайвані така реформа відбулася у 1949-1957рр. Було запроваджено різке обмеженняорендної платні, селяни могли купувати державні землі з виплатою протягом 10років. У 1953р. всі орендовані ділянки було передано у власність селянам, якіїх обробляли, з виплатою компенсації поміщикам. Таким чином, на початкусоціально-економічних перетворень було здійснено комплекс заходів щодовирівнювання стартових умов та дотримання соціальної справедливості. Завдякицьому процес побудови ринкової економіки мав високу легітимність в очахнаселення, хоча йому були властиві інколи непопулярні методи. Це дозволилоурядам НІК висунути тезу про спільну вигоду від економічного зростання. Завизнанням аналітиків Світового банку, є достатньо підстав вважати, що багатозаходів макро- та мікроекономічної політики нових індустріальних країн булипідтримані відносною рівністю доходу і багатства[67, p.26].

Значну роль у відродженні економік НIК другої«хвилі» вiдiграла державна власність. Держава брала безпосереднюучасть у формуванні виробничої інфраструктури та развитку базових галузей — чорної металургії, важкого машинобудування, нафтохімії. Розвиток державноївласності надав процесу побудови ринкової економічної структури чіткоїстратегічної спрямованості. Через несформованість приватних економічнихстратегій сферу об'єктів та суб'єктів державної економічної стратегії зкомпенсаційною метою було розширено. Поступово держава обмежувала втручання,яке компенсувалося ринковими механiзмами, що розвивалися, хоча на початку80-хроків її частка у валових внутрiшнiх iнвестицiях становила у Тайванi 49%, уТаїландi — 38% [26, с.73]. Держава домiнувала в галузях iнфраструктури,комунальнiй сферi, енергетицi Тайваню, Сингапура, Таїланду, Пiвденної Кореї.

У Тайванi багато промислових пiдприємств було створенодержавою з поступовою передачею у приватну власність. Незважаючи на значнескорочення частки держпiдприємств у 1950-1982рр. з понад 50% до 14%, вонизберегли провідні позиції у ключових галузях. Усi банки країни також належалидержавi [18, с.23]. У Таїланді в середині 80-хроків держвласність домінувала увиробництві й розподілі електроенергії, водопостачанні, сфері комунальнихпослуг, транспорті й зв'язку.

На початку 60-хроків уряд Південної Кореї втілював у життя послідовнустратегію побудови ринкової інфраструктури за допомогою регулювання інвестицій,адміністративного втручання в діяльність компаній, жорсткого протекціонізму. Велектронній, машинобудiвній, металургiйній промисловості значна частка акційтрадиційно належала державі. У 1961-1980рр. вона повністю контролювала кредитнусистему країни. Протягом 1963-1972рр. число держпідприємств зросло з 52 до 108.Питома вага державного сектора у 60-хроках у видобувній промисловості становила62,2%, у сфері виробничих послуг — 70-100% [29, с.391]. У середині 80-хроків30-50% доданої вартості вироблялося у держсекторі [20].

Завдяки виваженим напрямам державного інвестування вНІК спостерігалася фактична відсутність ефекту витіснення приватних інвестиційдержавними, що є однією з методологічних засад класичної економічної теорії. У70-хроках частка державних інвестицій у ВВП НІК знаходилася приблизно на рівнісередньої для країн з таким рівнем доходу, а приватних — на 7 пунктів вище. Напочатку 80-х цей показник збільшився. Лише наприкінці десятиріччя почалося йогопоступове зменшення. Отже, йдеться про індукуючу роль державних інвестицій уНІК. За 1960-1980рр. частка інвестицій у ВВП Тайваню збільшилася вдвічі,Південної Кореї — втричі, Сингапура — у чотири рази. У 1990-1995рр. часткавнутрішніх інвестицій у ВВП зросла: у Південній Кореї з 36,9% до 37,1%, уТаїланді — з 41,4% до 43,1%, в Індонезії — з 30,6% до 37,8% [18, p.95]. Загаломпоєднання зростання державних і приватних інвестицій свідчить про оптимальнеузгодження у країнах цієї групи стратегій держави та приватних економічнихсуб'єктів.

Першим і обов'язковим етапом розвитку НIК булиiндустрiалiзацiя та політика iмпортозамiщення. На думку ряду дослiдникiв,колосальний успіх цих країн зумовлений саме тим, що у період рiзких структурнихзрушень в економiцi розвинених країн, спричинених НТР, НІК уже мали завдякиіндустріалізації достатнi промисловi потужностi. Це давало їм можливість виходуна свiтовi ринки та домінування у сегментах, якi щойно утворилися абозвiльнилися. Одночасно за рахунок модернізації сільського господарства відбулосярізке скорочення його частки у ВВП: з 1970р. по 1991р. у країнах другої«хвилі» з 35% до 19%, а третьої «хвилі» — більше, ніжудвічі.

У 50-60-хроках країни другої «хвилі», крiмСингапура, реалізували полiтику iмпоротзамiщення. Її перші заходи стосувалися споживчихтоварiв, хоча залежнiсть вiд iмпорту засобiв виробництва гальмувала йускладнювала зростання. Розуміючи невідповідність економічних потенціалівнаціональних підприємств тим, що діють на світових ринках, уряди НІК обережнопоставилися до збільшення відкритості економік. Розвиток зовнішньої торгівлівідбувався відповідно до пріоритетів промислової політики.

Як правило, на початкових етапах розвитку з метоюсприяння національному виробництву застосовувалися бар'єри для iмпорту, а уПiвденнiй Кореї i Тайванi високий рiвень зовнішньоторговельної протекцiїзалишався до початку 80-хроків. Відповідно до завдань промислової політикивідбувалося повільне та послідовне зниження рівня протекціонізму. У 60-хрокахбуло лібералізовано імпорт сировини та інвестиційних товарів, у 70-х — комплектуючих, у 80-х — споживчих товарів. У 60-хроках, коли вже булопобудовано міцні основи національної промисловості, здiйснено перехiд доекспортної орiєнтацiї. У рядi країн для фiнансування iндустрiалiзацiїзалучалися iноземнi iнвестицiї, що сприяло прискореному розвитку, покращеннюстану економічної системи, хоча стало однією з причин економiчної залежностiкраїн, майбутнiх проблем платiжного балансу.

Промислова політика в НІК виходила з орієнтації напотенційні порівняльні переваги та зміну спеціалізації країн у міжнародномурозподілі праці. Пріоритет надавався галузям, що мали «точкизростання», здатні завдяки розгалуженим економічним зв'язкам надаватиінвестиціям мультиплікаційний ефект. Оскільки останній виникає внаслідок діїчисленних економічних зв'язків, такі точки були властиві переважно галузям, щовиробляють складну продукцію.

Було зроблено ставку на залучення до процесуекономічної розбудови усіх потенційних економічних суб'єктів. У 70-80-хрокахважливим елементом державної стратегiї НІК стала пiдтримка малих та середніхпiдприємств у технологiчнiй, кредитнiй, iнформацiйнiй та iнших сферах. Динамізмтаких підприємств, швидке реагування на потреби ринку зумовили їхній швидкийрозвиток. Зокрема, у Південній Кореї їхня частка у промисловому виробництві у1986р. становила 39,4% [29, с.390]. Однак об'єктивно малі й середніпідприємства не можуть бути самостійними суб'єктами економічної стратегії черезсвою значну залежність від зовнішніх чинників. Отже, для забезпечення стабільностіпобудованої на таких підприємствах економічної системи необхідна певнастабілізуюча структура. Тому однією зі складових стійкості економік НІКсьогодні вважається саме наявність розгалужених субпідрядних схем, зосередженихнавколо великих підприємств. До цих схем входить велике число малих фірм, щопов'язані не лише коопераційними зв'язками, а й фінансово, за рахунок лізингу,обміну кадрами, переплетення капіталів. Поширеною є кооперація фірм з банкамита володіння останніми акціями своїх дебіторів.

Розуміючи, що стратегічне завдання — підвищенняконкурентоспроможності на міжнародному рівні — можливо досягти лише задопомогою дієвих економічних суб'єктів, НІК одночасно сприяють розвитку великихфірм. Зокрема, у Південній Кореї, особливо у 70-80-хроках, активноздійснювалася стратегія сприяння злиттям, укрупненням та розширеннямпромислово-фінансових груп «чеболь». Їхня кількість протягом1975-1990рр. збільшилася з 20 до 100, а кількість фірм, що входять до них, у80-хроках — з 400 до 850. Наприкінці 80-х на частку 30 найбільших«чеболь» припадало близько 10% ВНП, 25% імпорту та 50% експортноговиробництва [2, c.92]. В останні роки спостерігалися спроби обмеження їхньоїдіяльності, проте помітного результату вони не принесли. Позитивною рисоюпромислово-фінансових груп такого типу є те, що вони створені, на відміну відяпонських «кейрецу», не навколо банку, а на основі торговельноїкомпанії. Це спрощує їхнє включення до міжнародних економічних процесів, атакож робить групи дієвішими та спроможними реалізовувати чітку послідовнуекономічну стратегію. Важливо й те, що вони беруть на себе значну частинусоціальних функцій держави, фінансування наукових досліджень тощо. Завдякитаким особливостям «чеболь» можуть, на думку автора, розглядатися якстабілізатори нестабільних економічних систем.

Стратегія і тактика побудови промислової структури,адекватної потребам ринкової економіки, вироблялися за чітко визначенимистратегічними планами. У Тайвані вони мали чотирирічний термін виконання.Реалізація першого плану розпочалася у 1953р. У Південній Кореївикористовувалося п'ятирічне планування. Першу п'ятирічку там було розпочато1962р. Її мета — індустріалізація, збільшення продуктивності сільськогогосподарства, розвиток базових галузей та імпортозаміщення. Пріоритетами другої(1967-1971рр.) стали розширення експорту споживчих товарів, підвищення рівнясамозабезпечення продукцією базових галузей, стимулювання розвитку сільськогогосподарства через збільшення експорту його продукції. Третій план (1972-1976рр.)передбачав досягнення збалансованого зростання, вирівнювання розвитку регіонів,розширення бази важкої промисловості. З четвертої п'ятирічки (1977-1981рр.)закладаються підвалини наукомістких виробництв, пріоритету набуває розвитокмашинобудування, електроніки, хімічної промисловості. У п'ятій п'ятирічці(1982-1986рр.) було заплановано поетапну лібералізацію південнокорейськоїекономіки — реалізовано перехід на «плаваючий» валютний курс,лібералізовано зовнішньоекономічну діяльність, посилено кредитно-фінансовіобмеження. Врешті, шостий та сьомий плани (1987-1996рр.) були спрямовані назбільшення експортного потенціалу, на структурні зміни, розвиток наукомісткихгалузей, технополісів, на збільшення відкритості національної економіки. Урядпередбачав видiлити у 1990-1994рр. субсидiї на розвиток наукомiстких галузей насуму 38,8млрд дол. [2, с.95].

Наприкінці 1993р. у Південній Кореї було прийнятодовготерміновий план «Стратегія інтернаціоналізації для новоїекономіки». У ньому передбачалося розширення експорту та інвестування закордоном, відкриття внутрішніх ринків і фінансового сектора для залученняіноземних товарів і капіталів, надання більшої свободи підприємницькоїдіяльності, заохочення розвитку сільського господарства. На підтримкуостаннього за умов дешевого імпорту сільгосппродукції вирішено витратитипротягом 10 років 71,7млрд дол. [31, c.114].

Отже, виходячи з особливостей економічних систем, напершому етапі НІК встановлювали як пріоритет розвиток сільського господарства,базових галузей, легкої промисловості, де працювали переважнонизькокваліфіковані робітники. Наступним етапом був перехід до галузей, девикористовувалася кваліфікованіша праця, в міру накопичення капіталіввідбувалася переорієнтація на капіталомісткі виробництва, потім — на галузі зінтенсивними технологіями. Лише після цього, коли економічна система набувалазбалансованості, а отже — стабільності, втілювалася у життя поетапналібералізація економіки.

Слід особливо зауважити, що державний інтервенціонізму НІК ніколи не набував надмірних форм. Зокрема, протекціонізм та дотуваннястосовно певних галузей скасовувалися, якщо остаточно з'ясовувалося, що галузьне може стати конкурентоспроможною, або навпаки, що вони можуть конкурувати вжебез державної допомоги. Усвідомлюючи обмеженість можливостей протекціонізму,уряди НІК застосовували його переважно у сферах, де він міг принести швидкийрезультат.

За допомогою введення податкових пільг, регулюванняпозичкового процента, обмеження споживчого імпорту та споживчих кредитів НІКстворили сприятливий клімат для інвестицій, необхідних для розбудовинаціональних економік. Особлива увага приділялася розвитку технологій. УПівденній Кореї в деяких галузях держава підтримувала прикладні технологічніпрограми. У них було передбачено як звичайну сертифікацію нової продукції, такі проведення всього комплексу дослідно-конструкторських розробок для фірм, щоне мали для цього власних наукових та фінансових потужностей [42]. Оскількивнутрішні ринки були малорозвинені, а однією з визначальних складових єнаявність ринків збуту продукції, головну увагу було приділено розвиткуекспорту.

Тому у 60-х роках після створення на базіпротекціонізму стійких розвинених підприємств з ефективною економічноюстратегією — «національних чемпіонів», здатних конкурувати насвітових ринках, було здійснено перехід до експортної орієнтації та послабленняобмежень на імпорт. Засобами такої політики були цільові та субсидовані кредитидля пріоритетних галузей, низький загальний рівень процентних ставок тавстановлення максимуму кредитного процента, податкові та амортизаційні пільги,державні інвестиції у розвиток інфраструктури та пріоритетних напрямів,звільнення від мита імпорту для потреб експортерів, преференції у розподілііноземної валюти. З метою вирівнювання торговельного балансу Міністерствопромисловості та зовнішньої торгівлі Південної Кореї практикувало певний часвидання ліцензій на імпорт лише підприємствам-експортерам.

На початкових етапах обмінний курс національних валютНІК був переважно фіксованим, зокрема до 1973р. Малайзія, Гонконг та Сингапурприв'язували свої валюти до фунта стерлінгів, Тайвань і Корея протягом 1961-1980рр. — до долара США. Проте періодично відбувалися девальвації, яких,наприклад, у Кореї за 1961-1980рр. було чотири. Одним із завдань такихдевальвацій було зміцнення конкурентоспроможності експорту.

З метою посилення контролю за цільовою спрямованістюпільг, зокрема у Тайвані та Республіці Корея, створювалися спеціальні зониекспортної переробки із статусом екстериторіальності зі сприятливими умовамидля розвитку експортних виробництв. Швидкими темпами розвивалася інфраструктура- порти, транспорт, енергетика, телекомунікації. Спеціальним напрямом булипрограми розвитку міжнародного маркетингу, для фінансування яких у Гонконзібуло навіть введено спеціальний податок.

Показовою є політика розвитку експортних виробництв уПівденній Кореї, де вона пронизувала всі рівні економічної системи. Джереломфінансових ресурсів для експортерів виступали цільові субсидовані кредити,ставка за якими була у 2,5 разу нижча за ринкову. За розповсюдженою у 60-хрокахсхемою, південнокорейський експортер на першому етапі укладав угоду про наміриіз зарубіжним партнером та отримував від нього зобов'язання сплатити протягомпевного часу необхідну суму в обмін на поставлений товар. Це зобов'язанняслугувало підставою для застосування пільгової ставки при отриманні кредиту вбанку на наступному етапі. Така процедура була простою, динамічною«прозорою» і дозволяла дотримуватися цільового спрямування кредитівта уникнути зловживань. Політика стимулювання експорту сприяла створеннюкількох десятків спеціалізованих торговельних компаній, що займалися експортомта імпортом. Вони допомагали малим та середнім фірмам знайти шляхи збуту їхньоїпродукції на зовнішніх ринках. Такі компанії за рахунок масштабів значно легшевирішували проблеми фінансування, покриття ризику, трансакційних витрат тощо.При поступовому розширенні самостійності фірм роль торговельних компанійзменшувалася.

З метою забезпечення підприємств дешевою та доступноюінформацією у Південній Кореї було утворено Компанію з розвитку торгівлі KOTRA.Вона відповідала за проведення комерційних ярмарків. Для вирішення поточних істратегічних завдань було створено Президентську раду, до якої входилипредставники уряду, підприємств, науковці. Утворено також мережу державнихнаукових центрів з проблем експортного маркетингу.

Вжиті заходи принесли результати. У Тайвані річнітемпи зростання експорту збільшилися з 6% у 50-хроках до 21,7% у 60-х та 32,6%у 70-х[22. с.125]. У Південній Кореї протягом 1960-1993рр. обсяги експортузросли з 33млн дол. до 82млрд дол. [2, c.94], або з середнім темпом 26,7% нарік. З темпами 12-15% на рік зростав експорт протягом 1980-1993рр. у Сингапурі,Малайзії, Гонконзі та Таїланді.

Для економік НІК характерним є високий рівень заощаджень, що на 1993р.становив у Сингапурі 47%, у Тайвані — 36%, в Малайзії — 38%, у Південній Кореї- 35%, в Гонконзі — 32%, в Індонезії — 31%. Окрім того, для цих країнхарактерно перевищення заощаджень над інвестиціями, що робить їхнетто-експортерами капіталу. На думку автора, таке становище пояснюється тим,що внаслідок економічного зростання доходи збільшувалися, хоча властивийнаціональній психології нахил до аскетизму та протекціоністські заходи, що обмежувалимісткість споживчого ринку, зумовили повільне зростання рівня споживаннянаселення тривалий період.

Через малорозвиненість ринку капіталів для залученнянакопичуваних населенням таким чином ресурсів урядами НІК було створено мережупоштових ощадних банків та банки розвитку для надання довготермінових кредитів.У країнах першої та другої «хвиль» банківська система спиралася надержавні банки, у НІК третьої «хвилі» — на приватні. Розвивалася йфінансова інфраструктура. Одночасно обмежувалися можливості розпорядженнякапіталів зі спекулятивною метою, зокрема контролем за цільовим використаннямкредитів, встановленням верхньої межі для кредитування операцій з нерухомістю.Останнє принагідно стримувало зростання цін на житло, що мало суттєвийсоціальний ефект.

Здійснювалися жорстке регулювання і контроль забанками. Низька схильність до споживання дозволяла застосовувати обмеження надепозитний процент банків. Протягом 1971-1990рр. реальна процентна ставка подепозитах у Південній Кореї становила 1,88%, у 1976-1991рр. в Малайзії — 2,77%,протягом 1974-1991рр. у Тайвані — 3,86% [42]. Обмеження депозитного процентаполегшувало регулювання процента по кредитах з утриманням реальної ставки у цейперіод на рівні 3-5%. У Південній Кореї ставки по бiльшостi позик булолібералізовано лише у 1993р.

Низька реальна процентна ставка по кредитах сприяладоступності кредитних ресурсів для економічних суб'єктів, створюваласприятливий інвестиційний клімат. Слід зауважити, що контроль над кредитноюсистемою суттєво полегшувався завдяки значній частці державної власності вцьому секторі. Це також пом'якшувало конфлікт інтересів, що неминуче виникаєміж банківським та іншими секторами економіки у разі проведення державоюполітики низького процента.

Значна увага приділялася преференційним кредитам іззабезпеченням цільового спрямування коштів. Так, у Південній Кореї протягом1970-1980рр. за середньої реальної ставки по кредитах 2,9% преференційнареальна ставка для промисловості була від'ємною і становила -2,7 %, а для експортерів--6,7%. У Тайвані з 1980р. по 1989р. ставки становили відповідно 4,6%, 2,9% та1,5% [42]. За визнанням фахівців Світового банку, цільові кредити у разіїхнього суворого моніторингу сприятимуть збільшенню інвестицій,підтримуватимуть технологічне зростання та освоєння нових напрямів діяльності[42].

НІК, застосовуючи жорсткий контроль за своїмфiнансовим ринком — процентними ставками, розмiщенням кредитiв та валюти — демонстрували бiльш швидкi темпи зростання, ніж країни з ліберальною моделлю.За визначенням аналітиків, саме у такий спосіб країни Південно-Східної Азіїдосягли колосальних успіхів. Фінансову політику там було підпорядкованопромисловій стратегії. На думку економiстiв, стратегія фінансового контролюмала успiх завдяки паралельному дотриманню макроекономiчної стабiльностi[42].

Роль іноземної допомоги у становленні НІК другої«хвилі» була незначною. Так, протягом 1951-1965рр. обсяги допомогиСША Тайваню становили близько 100млн дол. на рік, або по 10дол. на одногожителя країни. Південна Корея та Тайвань обмежували надходження прямихіноземних інвестицій, орієнтуючись переважно на імпорт ліцензій, технологій тазнань. Країни третьої «хвилі» приділяли значно менше уваги імпортузнань, зосереджуючись саме не залученні прямих інвестицій. Як правило, великіза обсягом кредити та іноземні капіталовкладення починали надходити до НІК вжена етапі швидкого зростання. Так, Корея отримала значні позики лише на початку70-х і, незважаючи на те, що на 1985р. її зовнішній борг становив більше 50%ВВП, завдяки значній частці експорту у ВВП вона користувалася довіроюкредиторів. Технологічна реконструкція дозволила незабаром досягти зменшенняборгу, що у 1990р. стосовно ВВП станов усього 15% [42].

У 90-х роках завдяки стабільним темпам економічногозростання, сприятливим фінансовим показникам та розширенню сфер впливуяпонського та південнокорейського капіталів НІК відчули суттєвий припливкапіталів. За 1990-1994рр. прямі іноземні інвестиції у Південно-Східній Азіїзросли більше, ніж вчетверо. У середині 90-хроків їхнє надходження до країнрегіону становило понад 55% обсягів, спрямованих у країни, що розвиваються.

Якщо НІК другої «хвилі» виступалиреципієнтами іноземних інвестицій з Японії, країни третьої «хвилі»вже отримували прямі інвестиції з Гонконгу, Тайваню, Сингапура та ПівденноїКореї. У 1994р. понад половину зарубіжних інвестицій азіатських країн булоздійснено в межах регіону. Так, 47% філій японських ТНК (транснаціональнихкорпорацій) у Гонконзі та 43% — у Сингапурі вже заснували власні відділення вНІК третьої «хвилі». Загалом у 1995р. до держав Південної, Східної таПівденно-Східної Азії надійшло прямих іноземних інвестицій у розмірі 65 млрддол. [32, c.24].

Однак через невисокий рівень розвитку внутрішніхринків, особливо у НІК третьої і четвертої «хвиль», головною метоюданих інвестицій є розвиток експортного виробництва. З одного боку, таке їхнєспрямування є джерелом сучасних техніки та технологій, сприяє підвищеннюефективності виробництва, збільшенню доходів та ВВП, надає можливість виходу насвітові ринки та зменшує фінансовий ризик. З іншого — інвестиції знижуютьгнучкість експорту, перешкоджають його диверсифікації, призводять до розривів утехнологічних ланцюгах, можуть витісняти компанії з національним капіталом,загрожують платіжному балансу країн-реципієнтів. Тому вже на початку 90-хз'явилися попередження фахівців щодо можливого дестабілізуючого впливу такогоінвестиційного буму для молодих економік НІК третьої «хвилі».

Причини і наслідки валютно-фінансової кризи1997-1998рр. у країнах Південно-Східної Азії потребують окремого детальноговивчення. На думку автора, її головна причина полягає саме у надмірнійзалежності економік НІК (переважно третьої «хвилі») від зарубіжнихінвестицій та надходжень від експорту. Як правило, їхнім партнером була Японія.Курс національних валют був суттєво завищеним, оскільки спирався на високийрівень товарообміну. Природний циклічний спад, засоби антиінфляційногорегулювання та скорочення дефіциту поточних рахунків у Південній Кореї, щостали необхідними після економічної лібералізації на початку 90-хроків, завдализначного удару по платіжних балансах країн регіону. Це призвело до краху валютТаїланду, Індонезії, Малайзії, валютної кризи у Гонконзі. З огляду на те, щовже сьогодні центральними банками НІК утримується близько 40% світових валютнихрезервів, слід очікувати значного впливу регіональної кризи на перспективирозвитку світової економіки.

За останні роки компанії НІК за лідерствомпівденнокорейських «чеболь» активізували інвестиції до розвиненихкраїн Заходу. Експерти виділяють певні причини, що зумовили такий процес.Передусім за умов посилення боротьби з порушеннями інтелектуальної власностіпридбання контрольних пакетів акцій надає найкращу можливість доступу додорогих технологій. Оскільки НІК безпосередньо залежать від японськогокапіталу, це дозволяє їм використовувати непрямі шляхи для володіння новітнімитехнологіями та зменшення залежності від імпорту. Поширено придбанняконтрольних пакетів акцій відомих фірм з метою заволодіння іхніми товарнимизнаками та зайняття відповідних позицій на ринках. Маючи власні компаній урозвинених країнах, можливо швидко розпочати виробництво потрібної продукції,реагуючи на ринкову кон'юнктуру, а також налагодити взаємне забезпеченнякомпонентами між підприємствами. Врешті-решт, придбання іноземних підприємствмає стабілізуючий ефект, оскільки знижує залежність компаній від регіональнихринків та кон'юнктури і дозволяє «згладити» циклічність економіки.

З огляду на обмеженість фінансових ресурсів вкладенняздійснюються переважно у збанкрутілі компані. Це свідчить про готовність фірмНІК запропонувати стратегії, здатні вивести такі компанії з кризи.

Очевидний генетичний взаємозв'язок НІК. Протягомповоєнної доби відбувалося наслідування ідей та стратегій національноїрозбудови між НІК різних «хвиль». Дослідники назвали такий процес«ефектом перелітних гусей». Наступна «хвиля» наслідувалаінститути, політику, технології попередньої, одночасно адаптуючи їх до власнихумов. Якщо для країн першої та другої «хвиль» характерною була високароль держави в індустріалізації, то для країн третьої «хвилі» — лібералізація і розвиток приватного сектора. Це пояснюється тим, що зростання уних фактично спричинене ззовні — внаслідок значних прямих іноземних інвестицій,переважно від інших НІК. Це забезпечило швидкий успіх реформ, проте сталооднією з причин валютно-фінансової кризи, що розпочалася у 1997р.

Виходячи з розуміння необхідності пріоритетногорозвитку об'єктів економічної стратегії держави, уряди НІК, для здійсненняуспішної розбудовчої стратегії, приділяли особливу увагу створенню сприятливогоекономічного клімату. Завдяки інституційним реформам (демонополізація,конверсія військових виробництв, земельна реформа, реформа системивзаємовідносин роботодавців з робітниками) сформувалися численні економічнісуб'єкти, потенційно здатні до ринкової конкурентної боротьби. Оскількимеханізми координації виявилися недостатньо дієвими, було створено інституційніоснови економіки узгоджень — ради з вирішення завдань економічних стратегії ітактики, зорієнтовані на національні інтереси, налагоджено широкий обмінінформацією між державою та приватним сектором. У рамках формальних танеформальних консультативних рад конкуруючі фірми можуть обмінюватисяінформацією, знижуючи тим самим непродуктивні конкурентні витрати. На відмінувід поширених у світі лобістських структур, такі ради зробили правила ринковоїповедінки та економічну політику держави прозорішими та зрозумілішими для всіхучасників економічного процесу. За їхнього сприяння проводилися конкурси міжфірмами, правила яких створювалися самими фірмами. Незважаючи на те, що в мірувдосконалення ринкового середовища функції таких рад переходять у дорадчі, вониі нині відіграють роль представників інтересів бізнесу в урядових структурах.Діє мережа спільних інститутів держави і приватного капіталу з виробленнястратегічних планів розвитку. Відбуваються постійні консультації державнихорганів з приватним сектором, йому надається широкий спектр інформаційнихпослуг.

Для забезпечення економічних суб'єктів потенціаломекономічного зростання та реальними коштами для ведення конкурентної боротьбибуло створено мережу інститутів зростання — банків розвитку, фінансовихкорпорацій, органів із стимулювання малого підприємництва, великих промислово-торговельнихгруп.

Ще однією особливiстю інституційної структури НIК єсистема взаємозв'язків мiж сучасними великими i традицiйними малимипiдприємствами. Зокрема, у Південній Кореї існує спеціальне законодавство зісприяння субконтрактним зв'язкам. У такий спосіб відбувається вдосконаленнясистеми об'єктів економічної стратегії великих корпорацій, що позитивно впливаєна структуру суспільної системи у цілому. Це збільшує прогнозованість розвиткукраїн і сприяє національному консенсусу. Останній, наприклад, у ПівденнійКореї, Тайвані знайшов відображення у розробці довготермінових планівсоціально-економічного розвитку. Усвідомлюючи неминучу викривленість процесівконкуренції в нерозвиненому ринковому середовищі та спираючись накорпоративність національної свідомості, автори стратегій розбудови НІК зробилиставку на поєднання конкуренції та корпоративної поведінки (обмін інформацієюміж приватними економічними суб'єктами, координацію бізнес-планів, спільнеінвестування), створили для цього відповідні інституційні структури.

Реалізовуючи зазначені заходи, урядам НІК вдалося укороткий термін виробити раціональні стратегії приватних економічних суб'єктів.Завдяки цьому головними орієнтирами їхньої діяльності стало не отриманняпоточних надприбутків, а стратегічний розвиток та оволодіння ринками. Це, усвою чергу, мало значний стабілізуючий ефект, оскільки економічні суб'єктирозробляють стратегічні плани лише на основі стабільності економіки,забезпечення якої стало одним з їхніх першочергових інтересів.

Роль уряду в НІК можна порівняти з каталізатором: силайого впливу залежала не від фінансової могутності, а насамперед від пріоритетіввнутрішньої політики (освіта, розвиток інфраструктури, сприяння налагодженнюінституційних схем). Дієвість механізмів реалізації цих заходів забезпечуваласявикористанням досвіду країн-попередниць та адаптивністю державної політики.Останнє було можливим завдяки системі взаємодії економічних суб'єктів та мережіінститутів співпраці держави з приватними економічними суб'єктами, їхнімикорпоративними організаціями. Завданням держави стало не заміщення, адоповнення ринків, збільшення їхньої ефективності, підтримка фінансовоїстабільності, забезпечення максимально сприятливих умов для приватнихінвестицій та соціальної стабільності.

Наведена стратегія реалізовуватиметься лише за умовсильної державної влади. Тому специфiчною рисою формування НIК було iснування вбiльшостi з них тоталiтарних полiтичних режимiв. Слід зазначити, щототалітаризм у цих країнах суттєво відрізняється від європейського, позитивновпливає на досягнення суспільної згоди. Моделі «патерналістськогоавторитаризму», що практикувалася у НІК, властиві етичні обмеженняпрагматизму влади, технократичний ідеал, що полягає у наявності чесної та освіченоїеліти, конфуціанське прагнення до політики суспільної злагоди, ідеологіяекономічного зростання. Дослідники зазначають високий рівень витрат на освіту вНІК. Систему освіти було зорієнтовано на прискорене подолання неграмотності, щомало на меті підвищення кваліфікації робітників та покращення дитячої освіти,надавало системі стратегічної орієнтації. Заохочувалися та субсидувалисяосвітні програми на підприємствах. Значна увага приділялася вивченнюзарубіжного досвіду і запозиченню знань.

У Південній Кореї після демократичних реформспостерігалося збільшення вдвічі витрат виробництва протягом двох років, щопризвело до зменшення його конкурентоспроможності й викликало потребу вактивізації внутрішніх інвестицій на реконструкцію виробництв, диверсифікацію іпідвищення якості експорту [42].

Отже, крiм економiчних і політичних чинникiв, неостанню роль у розвитку НIК вiдiграли і соцiокультурнi фактори як елементпорівняльних переваг у міжнародній конкуренції. Урядам цих країн вдалосяпоєднати у своїй економічній стратегії раціоналізм та прагматизм західноїцивілізації з традиційними колективістськими світоглядними позиціямиконфуціанської етики. Завдяки цьому сформувалася ідеологія економічногозростання, відбулося об'єднання зусиль нації навколо цієї мети. Втілення ужиття цієї стратегії сприяло розвитку національних традицій підприємництва таділової культури, заснованих на самодисципліні, довірі та відповідальності,розподілі результатів зростання між усіма членами суспільства, на підвищенніосвітнього рівня та зміцненні технологічної й інженерної культури. На зміцненнянаціональної консолідації також вплинули «довічний найм»,використаний деякими НІК з досвіду Японії, та система оплати праці, за якоїзаробітна платня робітників безпосередньо залежала від успіхів, досягнутихфірмою минулого року. Це сформувало специфічну мотиваційну систему, що сталаосновою східноазіатської моделі «економічного дива».

Однією з нових економічних країн деякі фахівцівважають Туреччину. Адже її динамічний економічний розвиток має спільні риси зНІК. Так, до початку 80-хроків у Туреччині зберігалася значна частка державногосектора — від 50% до 75% [1, c.94]. Власне, саме урядом було зроблено першузначну інвестицію у розвиток національного машинобудування — створення у 1950р.Державної корпорації з машинобудування та хімічної промисловості. Першіприватні інвестиції у цій галузі було здійснено лише через 10 років. Половинавсіх вкладень у 60-80-хроках були державними [7, с.144]. Державними або підконтролем уряду були великі банки, що дозволяло утримувати низькі процентніставки. Проводилася активна політика державного патерналізму — протекціонізм,сільськогосподарські дотації, обмеження припливу іноземних капіталів, підтримкарозвитку профспілок. Здійснювалося стратегічне планування. Відповідно доПершого п'ятирічного плану розвитку з 1963р. було проголошено стратегіюімпортозаміщуючої індустріалізації. Результати стратегії 60-70-хроків булипозитивними. Середній темп зростання ВНП становив 7%, а промисловоговиробництва — 9% на рік. Загалом створено передумови для ефективної ринковоїекономіки. Однак на відміну від НІК, у Туреччині не відбулося вчасноїпереорієнтації економічної стратегії. Проблема валютних надходжень вирішуваласяза рахунок припливу короткотермінових капіталів та продажу природних ресурсівна тлі ресурсного буму 70-х. Питома вага експорту у ВВП залишалася невисокою, астратегія імпортозаміщення не сприяла зменшенню залежності від імпортувнаслідок ввезення комплектуючих. Тому накопичення структурних проблем таскорочення попиту на сировинні ресурси другої половини 70-х спричинили серйознуекономічну кризу в країні.

Таблиця 3

Деякі індикатори економіки Туреччини (темпи зростання,%) [39]

Рік

ВВП

Інвестиції

Інфляція

 

 

 

 

1980 -2,4 - - 1981 4,9 - - 1982 3,6 -5,7 27,1 1983 5,0 2,6 31,4 1984 6,7 0,9 48,4 1985 4,2 11,5 45,0 1986 7,0 8,4 34,6 1987 9,5 45,1 38,9 1988 2,1 -1,0 73,7 1989 0,3 2,2 63,3 1990 9,3 15,9 60,3 1991 0,9 1,2 66,0 1992 6,0 4,3 70,1 1993 8,0 24,9 66,1 1994 -5,5 -15,9 106,3 1995 7,3 8,3 88,0 1996 7,5 18,2 79,8

З січня 1980р. було розпочато широкомасштабну Програмуекономічної стабілізації. Вона включала такі заходи, як: заморожуваннязаробітної платні, жорстку фінансово-кредитну політику, зменшення витрат надержавний сектор економіки, податкову реформу; стратегію збільшення експорту таперехід від імпортозаміщення до експорторієнтованої індустріалізації,розширення інших каналів надходження валюти, залучення іноземних капіталів;структурну перебудову економіки, лібералізацію імпорту, стимулювання інвестиційу конкурентоспроможні галузі, заохочення злиття підприємств; реорганізаціюдержавного сектора та приватизацію частини державних підприємств; розвитокбанківської системи, стимулювання нагромадження, розширення ринку капіталів[39]. Відбулося скорочення переліку цін, що затверджувалися Радою міністрів.Серед товарів, ціни на які встановлювалися адміністративно, залишилися базові:електроенергія, вугілля, хімічні добрива, послуги залізничного транспорту тощо.Зберігся такий метод цінового контролю як термінові дозволи на імпорт товарів.Лише за 1980-1983рр. експорт з Туреччини збільшився вдвічі. Інфляціяскоротилася з 110% до 30%. Середній темп зростання ВВП при цьому не зменшився.Було здійснено девальвацію ліри відразу на 33% та передбачено наступнідевальвації протягом 80-хроків на 10-15% за рік.

Незважаючи на антиінфляційні заходи, Туреччинапродовжувала реалізовувати промислову політику. У 1980р. було збільшено пільгиз оподаткування підприємств, що здійснюють інвестиції відповідно до планівекономічного розвитку. З 1985р. було запроваджено стягнення податку на доданувартість. Однак інвестиційні товари від нього звільнялися. У тому ж роцівпроваджено систему стимулювання інвестицій. Збільшувалися податкові пільги,надавалися вибіркові експортні кредити, виплачувалися експортні премії,експортери отримували валютні асигнування на імпорт необхідних компонентів,розвивалася система експортного страхування. З другої половини 80-хроків часткапромисловості у ВНП вже переважала частку сільського господарства.

Процеси приватизації, що розпочалися в Туреччині після1984р., були повільними. Поширювалася оренда підприємств. Офіційнопроголошувався поступовий вихід держави зі сфер діяльності, що можуть існуватиза рахунок приватних капіталовкладень. Першочергову увагу держава приділяларозвитку енергетики, водопостачання, доріг та промислової інфраструктури. Ізсередини 80-х відбувалося пожвавлення приватних інвестицій, що збільшилися у1985р. на 10,9%, у 1986р. — на 11,6%, у 1987р.- на 15,9%. До 1988р. часткадержавних інвестицій у загальних вкладеннях в основний капітал скоротилася до48,3% [30, c.64].

Важливу роль в інвестиційному процесі відігравалипозабюджетні фонди- Фонд громадської участі, Житловий фонд, Фонд стабілізаціїцін, Фонд заохочення експорту. Через них у 1987р. здійснювалося 10,3% державнихінвестицій [30, c.191]. Спеціальні податки, збори, націнки на імпортні товаристали джерелами надходження коштів до цих фондів.

Слід зауважити, що внаслідок надмірної лібералізації у1981р. реальна процентна ставка зросла до 20%, що викликало фінансову кризу. Цяполітика призвела до відпливу дрібних капіталів до банків, великих — допосередницького бізнесу. Суттєво збільшилася кількість банкірських контор, щопрацювали із заощадженнями. Відбувалося зростання експорту капіталу. Грошовірестрикції спричинили крах ряду банкірських контор. Необхідність виплатикомпенсацій призвела до підвищення дефіциту консолідованого бюджету до 2,6%ВВП. Тому з 1982р. було посилено регулюючі функції Центрального банку, зменшенообмеження щодо допуску іноземних банків на внутрішній ринок. У 1983р. функціївизначення процентних ставок було передано Раді міністрів, через рік частину зних передано Центробанку. Пом'якшено процеси санації, зокрема було дозволеноконверсію заборгованості підприємства перед банком в акції підприємства.Контроль за банківською системою полегшувався завдяки частці державноївласності у цьому секторі, що була високою. З 1984р. знову розпочалосязростання державних витрат.

Труднощі у фінансовій лібералізації також були спричинені недостатньоюрозвиненістю фондового ринку — вже наприкінці 80-хроків з 600 акціонернихтовариств на фондовій біржі котувалися акції лише 40 [1, c.98]. Водночас черезструктурну недосконалість економіки інфляція на внутрішньому ринку малахарактер інфляції витрат і зберігала швидкі темпи. Автоматичного відновленняекономіки не сталося, тому уряду з 1988р. довелося застосовувати заходи щодоекономічного стимулювання: грошову експансію, скорочення процентних ставок. Це,врешті, призвело до відновлення економічного зростання, хоча й на тліпідвищення темпів інфляції. До початку 1994р. завдяки завищеному курсу лірипродовжували надходити короткотермінові капітали. Це дозволяло фінансуватибюджетний та поточний дефіцити, проте сприяло подальшому підвищенню курсу. Цічинники спричинили у 1994р. глибоку валютну та фінансову кризу, наслідок якої — зростання процентних ставок та стагнація кредитного ринку. У відповідь булоприйнято чергову програму стабілізації та структурної перебудови.

Завдяки вжитим заходам у середині 90-х економікаТуреччини продовжувала зростати швидкими темпами. На 1994р. понад 85%турецького експорту вже становила продукція переробної промисловості. Державіналежали 46% банківських активів. Це забезпечує значне підвищення рівнястабільності економіки. Слід зазначити, що активне економічне зростаннявідбувається одночасно з високою інфляцією, що знаходиться на рівні близько 80%річних.

Отже, досвід побудови ринкової економіки Туреччиниспецифічний і потребує детального вивчення.

Таким чином, вивчення практики державної економічноїстратегії НIК пiдтверджує можливiсть ефективного застосування державноїекспансiї для зниження рівня нестабільності економічної системи, побудовиструктури економічної стратегії різних рівнів, досягнення високого рівнярозвитку економiки, включення до світової економічної системи за невеликийпромiжок часу. Держава продовжує відігравати визначальну роль у структуріекономічної стратегії і після здійснення економічної лібералізації за допомогоюспеціальних інститутів зв'язку бізнесу та уряду. Проведений аналіз підтверджуєдумку дослiдникiв про те, що реалізація саме активної державної стратегії — єдиний спосiб зайняти гiдне мiсце на свiтовому ринку для країн, що опинилися установищi тих, що наздоганяють [15].

3.3  Латинська Америка у 80-90-х роках

Дослідники виділяють три етапи в економічній історіїЛатинської Америки XXст. Період лібералізму та вільної торгівлі, за якогорегіон функціонував як сировинна база для розвинених економік, закінчився уперіод кризи 30-хроків. Він змінився етатистським періодом, індустріалізації таформування інфраструктури, з високим ступенем державного втручання, щозавершився у середині 70-хроків гіпертрофією ролі держави в економікахбільшості країн регіону, зростанням інфляції та дефіциту бюджету. Пiсля цьогоекономiчний розвиток латиноамериканських держав уповiльнився, а з 1981р.бiльшiсть з них опинилася у найсильнішій за останнi 50 рокiв економiчнiй кризi.Відбулося падiння темпiв виробництва, зростало безробiття, посилюваласяiнфляцiя, погiршувалося зовнiшньоекономiчне становище. Відповідні зміни сталисяу сфері економічної політики. Тому із середини 70-х-початку 80-х розпочавсянеолібералістський період, що характеризувався приходом до влади у багатьохкраїнах військових хунт. Вони здійснювали жорсткий курс на обмеження державноговтручання, приватизацію тощо [42, c.125].

На кожному із зазначених етапів відбувалося певнепідвищення стабільності економік регіону доти, доки економічна політикавідповідала потребам економічної системи. Однак через недосконалість насампередінститутів державної влади ця політика поступово сама ставала дестабілізуючимчинником, викликаючи економічні та соціальні потрясіння. Надмірне одержавленняпослабило динамічність економічних систем. Тому вони були неспроможні, навідміну від економік НІК, ефективно включитися до світогосподарської системи,залежність від якої залишалася великою.

Через дефiцит поточних рахункiв латиноамериканськікраїни на початку 80-хроків розпочали процеси врегулювання, що включализменшення сукупного попиту фiскальними, монетарними заходами, за допомогоюполітики доходiв та пiдвищення вiдносної цiни конкурентоспроможних товарiв намiжнародному рівні через зміну обмiнного курсу, тарифну полiтику. У деякихкраїнах вiдбувалося поєднання цих заходiв з програмами публiчного iнвестуваннята з iншими дiями уряду, спрямованими на iмпортозамiщення.

Впровадження МВФ фiнансової дисциплiни серед боржникiвта зростання торгових прибуткiв, що можна було використовувати на виплатуборгу, стало причиною чистого вiдпливу фiнансових ресурсiв з регіону. Цевідбувалося одночасно з вiдносно повiльним зростанням цiн на первиннi товари,що становили 80% експорту Латинської Америки. Отже, лібералізаційна економічнастратегія, проведена на вимогу Міжнародного валютного фонду, спричинила українах регiону на початку 80-х значний економiчний спад. Економiчна криза iпрограми МВФ, за визнанням експертiв ООН, значно погiршили і соцiальнуситуацiю.

Таблиця 4

Темпи зростання реального ВНП у країнах ЛатинськоїАмерики та Карибського басейну, % [35, 36, 37]

Країна

1985

1986

1987

1988

1989

1990

1991

1992

1993

1994

1995

Аргентина -4,5 5,8 2,1 -2,8 -4,6 -0,2 8,8 8,6 6,1 7,4 -4,4 Болівія -0,1 -2,9 2,6 3,0 2,8 2,6 5,3 1,6 4,2 5,1 3,6 Бразилія 8,4 8,1 3,6 -0,1 3,3 -4,0 0,7 -1,1 4,4 5,7 3,8 Венесуела 1,3 6,9 3,9 5,8 -7,9 5,8 9,7 6,1 0,7 -2,5 2,3 Мексика 2,6 -3,9 1,7 1,2 3,3 4,4 3,7 3,0 0,8 3,6 -6,6 Панама 4,8 3,1 2,7 2,0 -16,0 -0,3 8,1 7,5 3,8 3,8 1,9 Парагвай 4,1 -0,3 4,5 6,7 5,9 3,1 2,4 1,6 4,1 2,9 4,1 Перу 2,4 9,0 8,0 -8,4 -11,5 -5,1 2,8 -0,9 5,8 13,9 7,7 Уругвай 0,2 7,1 7,9 -0,2 1,5 0,7 3,2 7,8 3,3 6,9 -2,8 Чілі 2,5 5,4 5,7 7,5 9,8 2,0 7,1 10,5 6,0 4,1 8,2 По регіону 3,6 3,8 3,1 0,9 1,4 0,3 3,2 2,6 3,6 5,2 0,4

Відповідно до позичкових угод з МВФ стратегіїврегулювання включали рестриктивну грошову та фiнансову полiтики, скороченнябюджетних дефiцитів через пiдвищення податкових ставок та зменшення державнихвидаткiв, пiдвищення обмiнного курсу національних валют, зниження заробiтноїплатні й пiдтримання позитивних процентних ставок.

Скорочення дефiциту такими заходами негативнопозначилося на економiчній активності та зайнятості. Досвiд продемонстрував, щоза фiнансової лiбералiзацiї нерiвновага ринкiв товарiв, валюти, активiввiдбивається на кредитному ринку в абсурдно високих процентних ставках, що недозволяють ліквідувати цю нерiвновагу. Неможливо було спрямувати ресурси уконкурентоспроможнi або iмпортозамiщуючi галузi.

У зв'язку з цим уряди дійшли висновку про необхідністьобмеження кредиту не лише через цiну, а й запровадженням інших засобів. Цевидається складним завданням, хоча у такий спосіб можна уникнути кризифінансової системи, до якої призводитимуть високі реальні процентні ставки.Кредитні рестрикцiї передусім впливають на такi вразливі сектори, якбудiвництво, сiльське господарство, дрібні та середнi фiрми, тобто сфери звисокою питомою зайнятiстю. Це може мати негативні соціальні наслідки.

Намагаючись створити сприятливі умови для розвиткупромисловості, у другій половині 80-хроків уряди країн регіону застосовувалипільгові процентні ставки по кредитах, що у реальному вимірі становили -23,5% уБразилії, -24,0% — у Мексиці. Однак через недосконалу систему контролю зацільовим спрямування кредитів цей важіль економічної стратегії бувмалоефективним[36].

Вiдплив фiнансових ресурсiв за кордон погiршивможливостi iнвестування за рахунок нацiональних заощаджень, незважаючи назбільшення останніх. Відбулося обмеження iмпортної здатностi, тому черезнедостатнью кiлькість iмпортних комплектуючих стало неможливим використаннянедозавантажених потужностей. Це стало, фактично, основною перешкодоюекономiчного вiдродження регiону. Однак скорочення вiдпливу ресурсiвобов'язково повинно було супроводжуватися використанням отриманих коштiв наперетворення у структурi економiки. Зокрема, Бразилiя, у вiдповiдь на нафтовукризу 70-хроків, переорiєнтувала виробництво на замiну iмпорту палива, урезультатi їй вдалося поєднувати швидке економiчне зростання у 80-х збалансуванням зовнiшнiх рахункiв.

За такої ситуацiї багато держав регiону змушенi булипідтримувати неконкурентоспроможні виробництва замість конкурентоспроможних дляскорочення кiлькості iмпортованих компонентiв внутрiшнього виробництва таспоживання. Водночас було пiдвищено цiни на конкурентоспроможні товари.

За оцiнками науковцiв, у Латинськiй Америцi протягом70-80-х років спостерiгалися значна гнучкiсть цiн та рiзке падiння реальнихдоходiв. Отже, iнфляцiю там пов'язують з високими iнфляцiйними очiкуваннями[29]. Вони, виходячи з досвiду, при стабiльній iнфляцiї виявляються вiрними.Інфляція враховується в економічних стратегіях приватних економічних суб'єктів,що значно знижує її дестабілізуючий вплив. Водночас при раптовому виникненнi чиприскореннi iнфляцiї очікування можуть бути некоректними, державі легшевпливати на приватні економічні стратегії. Тому значних успiхів у поєднаннiзменшення iнфляцiї та зростання досягнуто країнами, де відбувалося цескорочення у поєднанні з раптовим зростанням інфляції та гiперiнфляцiї.Натомість скорочення постiйної невисокої iнфляцiї здебільшого призводило доспаду виробництва. Так, в Уругваї iнфляцiя зменшилася з 125% до 20% у1968-1969рр. без економічного спаду, в Болiвiї — з 39% до 5,5% у 1974-1976рр.при 7% зростання ВВП, у Коста-Рiцi — з 100% у III кварталi 1983р. до 10% у1984р. при 6% зростання ВВП [37].

На думку експертiв [38], у випадку тривалої iнфляцiїважливо передусім скоротити iнфляцiйнi очiкування через зниження темпiвзростання ключових цiн з програмою грошової та фiнансової рестрикцiї. До того жнедостатньо примусити економiчних агентiв змiнити цiни вiдповiдно до намiченихтемпів iнфляцiї. Важливо також переконати їх, що iншi агенти планують вжитианалогічні заходи. Тому держава повинна контролювати такi показники, якзаробiтна платня, обмiнний курс, процент, деякi ключовi цiни з метою досягненняїхнього врiвноваженого стану. Рекомендовано здiйснювати тривалий контроль,зокрема над валютним курсом як найдинамiчнішим та найдоступнішим показником набазi вiдповiдного рiвня мiжнародних резервiв, i на цьому тлi проводитивiдповiдну полiтику для збiльшення номiнального попиту згiдно програми. Рiзкийспад iнфляцiї підвищуватиме попит на грошi. Якщо держава зволікатиме зiзбiльшенням їхньої пропозицiї, зростатиме позичковий процент, що призведе доекономічного спаду через утруднений доступ до фінансових ресурсів, необхіднихдля постінфляційної перебудови економіки. Отже, в мiру зменшення iнфляцiйнихочiкувань грошові рестрикції повинні послаблюватися.

Через намагання скоротити iнфляцiю лише цiновимконтролем у рядi країн Латинської Америки цiни зменшилися лише тимчасово зарахунок скорочення виробництва, а оскiльки програми стабiлiзацiї передбачаликонтроль лише за однiєю ключовою цiною (зокрема, працi), iншi завдяки iнфляцiйнимочiкуванням продовжували зростати. Якщо iнфляцiю намагалися контролювати івстановлювали обмiнний курс, виходячи з орiєнтирiв зменшення iнфляцiї, темпидевальвацiї перевищували скорочення цiн. Вони на iмпорт зростали до рівнявнутрiшнiх, а не навпаки. Зниження реального обмiнного курсу зруйнувало довiрудо валютної полiтики та викликало поступове замiщення iмпортом внутрiшнiхтоварiв.

Взагалi теорiї iнфляцiї попиту та iнфляцiї витратзбігаються в оцiнцi важелiв запуску та розвитку iнфляцiї, суперечностi мiж нимивиникають лише у разi її раптового сплеску. Якщо iнфляцiя викликана зростаннямспоживання, вона не може iснувати в умовах спаду. Проте iнфляцiя витрат цілкомсумісна з економічним спадом.

Оскільки заходи економічної лібералізації малипереважно монетарний характер і не сприяли перебудові реального сектора, упершiй половинi 80-х у багатьох країнах Латинської Америки вiдбулися раптовiсплески iнфляцiї, викликанi зростанням сукупного попиту через збільшеннягрошової пропозицiї після монетарних рестрикцій. Тому головну увагу булозосереджено на контролi за попитом, а якщо темп зростання цiн перевищувавсвiтовий, вiн поєднувався з девальвацiєю для пiдвищення мiжнародноїконкурентоспроможності. Така стратегія становить певну небезпеку економічноїдестабілізації, оскільки зростання цін внаслідок їхньої лібералізації можезмінити структуру споживання та скоротити попит на ряд товарів, що єеластичним.

Специфiка кризи у країнах Латинської Америки зумовлюєте, що полiтики скорочення зовнiшнього дефіциту та стабiлiзацiї відбувалисянеодночасно. Адже iснують несумiснi їхні компоненти, зокрема девальвацiя, що заумов значних обсягів імпорту тиснутиме на витрати, виступатиме інфляційнимчинником та утруднюватиме стабiлiзацiю. Тому експерти рекомендували передусімпроводити полiтику скорочення дефіциту, пов'язану зі структурною перебудовою,навiть за рахунок деякого зростання iнфляцiї[41].