Реферат: Економічна характеристика країн Африки
Зміст
Вступ
1. Загальна економічна характеристикаАфрики
2. Економічна характеристикаПівнічної Африки як регіону в цілому
3. Економічна сутність декількохкраїн регіону окремо
4. Інтеграційні процеси та позиціїіноземного капіталу у Африці
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Доафриканського регіону належать 54 країни, серед яких 52 мають власнудержавність. Більшість з них невеликі за розмірами та з недостатньою природноюматеріальною базою для саморозвитку. В Африці нараховується 62 країни, щорозвиваються, більша їх частина (38) відноситься до найбідніших іслаборозвинених країн Тропічної Африки або Африки південніше Сахари. Лише п'ятькраїн можна вважати великими та середніми (Нігерія, Єгипет, Ефіопія, Заїр, атакож ПАР). Серед інших тільки 12 з населенням від 25 до 10 млн. чоловік.Розпорошення та незбалансованість ресурсів, вузькість внутрішнього ринку, дояких додаються багатоукладність господарства, затримка первинного нагромадженимкапіталу, слабкість класу підприємців, зумовлюють важливу роль держави упроцесі становлення й розвитку національних економік країн континенту.
Зперших кроків розвитку національної економіки державний сектор набув вафриканських країнах значних масштабів і став домінуючим у найбільш важливихгалузях господарства.
ПівнічнаАфрика знаходиться в найбільшширокій частині материка, вона включає 18 країн, що розвиваються, на якіприпадає 4,5% світового промислового і 5,6% сільськогосподарського виробництва;7,8 % населення світу; 5% світового торгового експорту; 5,4 % світового ВВП.
Цейрегіон має сприятливе економіко-географічне положення, розташовуючись на стикутрьох континентів — Європи, Азії й Африки, торгівля тут завжди відігравалатрадиційно важливу роль і посилилася після будівництва Суецького каналу. Тоді жрегіон здобув і важливе військово-стратегічне значення. Відмінною рисою регіонує етнічно-релігійна спільність: здебільшого держави регіону — однонаціональніарабо-мусульманські. Є абсолютні, абсолютистсько-теократичні і конституційнімонархії.
1.Загальнаекономічна характеристика Африки
Заостанні десятиліття значно поглибилася диференціація африканських країн зарівнем соціально-економічного розвитку. На одному полюсі виявилися найменшрозвинуті країни — фінансові банкрути зі зруйнованою і кримінальною економікою(Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі та інші); інший полюсутворює ПАР, що є індустріально-аграрним гігантом за африканськими мірками, атакож країни (Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Ботсвана, Кот-д'Івуар, Сенегал,Габон, Уганда та інші), що володіють більш-менш розвинутим промисловимсектором, який ґрунтується на видобутку корисних копалин і переробцісільськогосподарської сировини.
КраїниАфрики мають багаті запаси різноманітних природних ресурсів, але розподіленівони вкрай нерівномірно, що позбавляє ряд країн одержання так званої ресурсноїренти. Основна спеціалізація африканських країн у світовому господарстві —аграрно-сировинна. Африка як і раніше є основним постачальником діамантів,міді, олова, нікелю, кави, какао та інших товарів для розвинутих країн і НІКАзії. Лідирують в економічному розвитку ті країни, у яких політичнастабільність збігається із продуманою державною політикою і наявністюприродних ресурсів. У цих країнах широко діють ТНК, що здійснюють своїінвестиції в сільськогосподарське виробництво, сферу послуг, добуваючі тапереробні галузі, комунікації. Серед багаточисельних проблем регіону гостростоїть питання перенаселення, підвищення природного руху населення, якийпостійно обганяє економічне зростання. Це і пояснює наявність в Африці такоївеликої кількості найбідніших країн із ВВП па душу населення менше 800 доларів.
Напочатку 90-х років темпи росту економіки африканських країн виросли у зв'язку зпідвищенням попиту на сировинні ресурси з боку азіатських країн. Фінансовакриза 1997-98 рр. тимчасово призупинила розвиток. На данин момент ситуація дещостабілізувалася, але перспективний прогноз невтішний: на світовому ринкуспостерігається і прогнозується на майбутнє зниження попиту на сировину ісільськогосподарську продукцію, що неминуче позначиться на темпах розвиткуафриканських країн.
З огляду насформовану світову кон'юнктуру, ряд африканських країн став ширше розвиватинетрадиційні галузі, що орієнтуються на експорт. Кенія і Малаві вирощують іпродають квіти, в експортних зонах вільного підприємництва Мадагаскару і Маврикіївиробляються різноманітні промислові товари, у Ботсвані збирають автомобілі, Єгипет,Туніс, Сенегал і Уганда розвивають міжнародний туризм. Демократичніперетворення в єдиній економічно розвинутій країні регіону — ПАР далиможливість країнам-сусідам оживити торгівлю
ПАРє головним інвестором економіки Анголи, Лесото, Ботсвани, Намібії. Ранішевивезення товарів на експорт із цього регіону здійснювався переважно з портівДурбан і Кейптаун, у даний час ПАР фінансує реконструкцію порту в Мапуту(Мозамбік).
Створюютьсямитні і торгові союзи. У травні 2000 р. Організації африканської єдності (ОАЄ),що включає 53 країни, виповнилося 38 років і вона була перетворена наАфриканську Спілку (АС). Змінюються інтереси подібних спілок. Якщо раніше їїметою було протистояння неоколоніальній політиці колишніх метрополій, то теперкраїни об'єднуються за економічними мотивами для протистояння діям ТНК, щопроводять активну хижацьку політику по перерозподілу сфер впливу, ринків збуту,потоків капіталу і доступу до сировинних ресурсів.
Майжевсі африканські країни страждають від технічної відсталості, низькогоосвітнього рівня населення, високого приросту населення, територіальних інаціональних конфліктів. Це найбільш активний регіон світу з організаціїполітичних переворотів. У перші десятиліття після деколонізації Африкавиділялася високими темпами економічного розвитку, але згодом вони знизилися:якщо в 1951-61 роках вони складали 4,4 % середньорічного приросту ВВП, то в1991-2000 роках — 1,5%.
Проблемислаборозвинених країн Африки полягають у тому, що вони не мають власнихрезервів для подолання бідності. Відсутність багатих покладів корисних копалинне дає їм можливості одержати прибутки від мінеральної ренти. Якщо ж і якіськорисні копалини є в надрах країни, їхній видобуток залежить під притокузовнішніх інвестицій. Але тут гальмом для них виступає політична нестабільністьі відсутність транспортної інфраструктури. Можна було б розраховувати на притоккапіталів для створення трудомістких виробництв, але низький рівеньписьменності, високий при цьому відсоток функціонально неосвіченого населеннястримує розвиток даних виробництв. Світове співтовариство постійно надаєдопомогу цій групі країн у різних формах, але відсутність механізму їїраціонального застосування призводить до розкрадення та розбазарювання цихнадходжень.
Вкрайнизький рівень накопичення коштів населення і капіталів виробництваунеможливлює інвестування галузей для створення засобів виробництва, підготовкикваліфікованої робочої сили, удосконалення технологій.
Цеу свою чергу, не сприяє росту продуктивності праці, викликає низький рівеньспоживання, тобто низький рівень накопичення є результатом злиднів і одночаснопричиною їх збереження.
Незначніінвестиції, що мають місце, не забезпечують впровадження нових технологій.Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створюватипідприємства серійного виробництва.
2. Економічна характеристика Північної Африки як регіону вцілому
Північна Африка знаходиться в найбільш широкій частиніматерика. Можливо, саме тому більшість країн Північної Африки мають доволівеликі розміри. Усього декілька країн мають площу менше 1 млн. км². Анайбільщі країни цієї частини Африки — Судан та Алжир— значно більше 2 млн.км².
· Алжир
· Єгипет
· Лівія
· Мавританія
· Марокко
· Судан
· Туніс
· ЗахіднаСахара
Канарські острови, Ефіопію, Еритрею та Мадейру також інодівідносять до Північної Африки.
На початок XX ст. майже вся Північна Африка опиниласяпід владою європейців. Так, Франції належали (в якості колоній абопротекторатів) Алжир, Мавританія, Туніс і більша частина Марокко.Великобританія володіла Суданом і (в якості протекторату — до 1922 року)Єгиптом. Іспанія володіла північною частиною Марокко та Західною Сахарою.Італія після Турецько-італійської війни 1911—1912 років оволоділа Лівією, а в1936 році захопила Ефіопію. Однак в 1950-х и 1960-х рр. більшість цих країндосягли незалежності.
Сьогодні в Північній Африці знаходиться 15 незалежних країн.З них 13 — республіки, тільки Марокко є королівством. Та ще дуже складнестановище склалося в Західній Сахарі. Ця країна до 1976 р. керуваласяІспанією, але після того, як іспанці покинули територію Західної Сахари, булазахоплена Марокко. Але населення Західної Сахари вимагало незалежності.Почалися бойові дії, справжня партизанська війна проти марокканців. В1991 р. була прийнята угода про припинення вогню. Однак країна до сих пірне отримала незалежності і війна в будь-який момент може розпочатися знову.
Країни Північної Африки є найбільш розвинутими середафриканських країн. В основному це країни середнього рівня розвитку: Єгипет,Лівія, Туніс, Марокко, Алжир.
Країни Середнього і Близького Сходу належать до регіонуЗахідна Азія. У зону їхнього тяжіння входять також такі північноафриканськікраїни, як Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет — мусульманські країни, схожі зними по етнічному, культурно-релігійному і геополітичному принципах, У науковійлітературі і статистиці останнім часом все частіше зустрічається інформація проновий регіон — Північна Африка і Близький Схід. Він включає 18 країн, щорозвиваються, на які припадає 4,5% світового промислового і 5,6%сільськогосподарського виробництва; 7,8 % населення світу; 5% світовоготоргового експорту; 5,4 % світового ВВП. Цей регіон має сприятливеекономіко-географічне положення, розташовуючись на стику трьох континентів —Європи, Азії й Африки, торгівля тут завжди відігравала традиційно важливу рольі посилилася після будівництва Суецького каналу. Тоді ж регіон здобув і важливевійськово-стратегічне значення.
Відмінною рисою регіону є етнічно-релігійна спільність:здебільшого держави регіону — однонаціональні арабо-мусульманські. Розширюєтьсячисло країн, у статусі і назві яких є термін «мусульманська»держава.
Країни регіону неоднорідні за рівнем економічного розвитку.Основу країн складають нафтоекспортуючі члени ОПЕК, де ВВП на душу населенняскладає 17-20 тисяч доларів. Є найбідніші, такі як Судан із ВВП менше 300доларів.
Регіон багатий корисними копалинами (фосфати, хроміти,боксити, цинк), але головне багатство — енергоносії — нафта і природний газ.
Промисловість у більшості північноафриканських країн нерозвинута. Лише в дельті Нілу на північ від Каіру, столиці Єгипту, зосередженівиробничі підприємства. В основному виробляються різні тканини, одяг, взуття.
Головну роль у їх видобутку та експорті відіграють країниОПЕК (Іран, Ірак, Саудівська Аравія, Алжир, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ).
Прибутки від продажу нафти — «нафтодолари» за останнідесятиліття інвестувалися в економіку як розвинутих (США, країни ЗахідноїЄвропи), так і нових індустріальних країн. За оцінками експертні ця цифрадосягає більше трильйона доларів. Більша їх частина пішла на створення новихгалузей промисловості в цих країнах: автомобілебудування, нафтопереробки,хімії органічного синтезу, основної хімії, електроємної кольорової металургії,легкої промисловості та інших. Деякі країни регіону вклали значні кошти устворення промислових зон спільного підприємництва. І все ж таки ця група країнпоки серйозно залежить від світової кон'юнктури на ринку нафти і газу:коливання, особливо падіння цін на нафту, відразу ж негативно позначаються наекономіці країн, у яких від 50 до 90 % прибутків експорту дають нафтодолари.
У регіоні, крім нафтоекспортуючих країн, є багаточисельнагрупа виробників сільськогосподарської продукції (Єгипет, Марокко, Судан). Уструктурі виробництва переважають зернові — рис, пшениця і ячмінь, також овочіі фрукти; тваринництво спеціалізується в основному їм вівчарстві. В сільськомугосподарстві зайнята більша частина населення Північної Африки. Всередземноморських районах Марокко, Тунісу, Алжира, Лівії та Єгипту вирощуютьячмінь, цитрусові та оливки. В долині Нілу збирають великі врожаї бавовни тацукрової тростини. В оазах Сахари головною культурою є фініки. На південь відСахари, в зоні сахеля, вирощують посухостійкі культури, які не потребуютьвеликої кількості води. Це, насамперед, зернові культури: просо та сорго. Аленавіть вони в цих умовах не дають великих врожаїв, тому населення зони потребуєпродовольчої допомоги, яка надходить сюди з самих різних країн світу. А Ефіопіяє батьківщиною такої культури, як кава.
З огляду на значний демографічний потенціал регіону, усяпродукція сільського господарства використовується для виробництва продуктівхарчування (питома вага сільськогосподарської сировини не більше 1%), значначастина продовольства імпортується. Розташування регіону на перехресті торговихшляхів закріпило за ним функції торгового центру. У сфері послуг Лівану, Єгиптузайнято 50-60 % населення. Раніше Ліван відігравав роль головного фінансовогоцентру регіону, тепер вона перейшла до Бахрейну. Одним із джерел валютних надходженьє прибутки від туризму (Єгипет, Туніс, Сирія, Марокко).
Регіон відрізняється найвищим у світі рівнем витрат наозброєння. Це пов'язано з тим, що тут є багато «гарячих точок» імісць із «тліючими конфліктами». Країни регіону є членамирізноманітних інтеграційних утворень: Ліги арабських держав, Магрибу, ОПЕК,Ради із співробітництва країн Перської затоки. Група країн, до яких відносятьнайменш розвинуті, тобто країни з низьким доходом, — багаточисельна. Найчастішерівень соціально-економічного розвитку оцінюють за рівнем письменності, задушовим ВВП, купівельною спроможності, розміром зовнішнього боргу, структуроюгосподарства, структурою зайнятості населення в різних сферах виробництва.
3. Економічна сутність декількохкраїн регіону окремо
Єгипет, або Арабська Республіка Єгипет (АРЕ) — держава на північному сходіАфрики та Синайському півострові в Азії (близько 6% території). Єгипту належатьтакож кілька невеликих островів у Суецькій затоці та Червоному морі. На півночікраїна омивається Середземним морем, на сході — Червоним морем. На заході межуєз Лівією, на півдні — з Суданом, на північному сході — з Ізраїлем. Площа країни1001,45 тис.км2. Населення Єгипту становить 61,401 млн. чол. Столиця –Каїр. Населення столиці з передмістями становить понад 16 млн. жителів. Великіміста Олександрія, Порт-Саїд, Луксор, Ель-Файюм, Асуан. Офіційна мова країни – арабська, хоча населенняволодіє ще кількома мовами, що безсумнівно пов’язане з туризмом, грошова одиниця – єгипетський фунт.
Єгипет – аграрно-індустріальна країна з економікою змішаноготипу при сильному державному секторі. Основні галузі промисловості: текстильна,харчова, туризм, хімічна, нафтова, цементна. Темп зростання ВВП – 5,6%. ВВП надушу населення – 1146 доларів. Прямі закордонні інвестиції близько 858 млн.доларів. Імпортує Єгипет продовольчі товари, машини і обладнання, промисловітовари – від цементу до автомобілів, переважно у країн ЄС – 43,1%, США –18,0%, країни Азії та Африки – 17,5%, імпорт становить близько 17,3 млрд.доларів. Експортує нафту і нафтопродукти, бавовну і текстиль та різнісільськогосподарські культури – рис, картопля, фрукти і овочі. Експортстановить 13 млрд. доларів, головними експортерами продукції Єгипту вважаються: США – 38,3%; країни ЄС – 29,3%; арабськікраїни – 13,0%; країни Азії та Африки – 11,2%.
Основи сучасної єгипетської економіки були закладені приМухаммеді Алі, який правив країною в 1805-1849. У той час почалося вирощуваннябавовни для експорту в європейські країни, більш інтенсивне будівництво гребельі каналів, перших залізниць і модернізація портів. Починаючи з 1920-х роківстворюються текстильні і інші промислові підприємства. Після революції 1952однією з головних задач національного розвитку стала індустріалізація Єгипту.До початку 1990-х років в промисловому виробництві було зосереджено 22%трудових ресурсів країни. Серйозний удар по економіці завдала поразка у війні зІзраїлем в червні 1967. Внаслідок війни були загублені такі важливі райони, якзона Суецького каналу і Синайський півостровів, де зосереджені основні нафтовіродовища країни.
У 1991 за домовленістю з МВФ уряд Єгипту оголосив про початокреалізації програми реформування економіки. У 1993 почалася реалізація програмиприватизації, за якою до 1997 передано в приватні руки 85 з 314 державнихпідприємств. Інші тенденції — лібералізація торгівлі, зниження ролі держави в сферіінвестиційної діяльності, інтеграція економіки Єгипту в світову економічнусистему.
Так як близько 97% території Єгипту — пустеля, то придатнимидля землеробства є тільки декілька оаз і вузька смуга землі вздовжсередземноморського узбережжя — всього 2,5 млн. га, 97% з яких зосереджені вдолині і дельті Нілу. В дельті Нілу вирощують рис, бавовну, пшеницю, фрукти іовочі, в Середньому Єгипті і Фаюмській оазі — бавовну, кукурудзу, сорго,цукрову тростину, фрукти і овочі, у Верхньому Єгипті — цукрову тростину,пшеницю, конюшину і бавовну. Переважна частина промислових підприємствзосереджена навколо Каїра і великих міст в дельті Нілу. У промисловій зоніКаїру, де проживає майже 25% всього населення країни, розташованийметалургійний комбінат, текстильні підприємства — в дельті Нілу, у Олександрії- нафтопереробні заводи і підприємства харчової промисловості. До кінця 1990-хроків в промисловому секторі економіки на перший план вийшли нафтовидобувна інафтопереробна промисловість, за ними слідували харчова, текстильна іметалургійна промисловість. Базові галузі промисловості зосереджені вдержавному секторі. Розвиток електротехнічної промисловості і машинобудуванняоснований на збиранні виробів з готових деталей. На підприємствах Єгиптузбирають такі товари тривалого користування, як холодильники і телевізори,легкові і вантажні автомобілі, автобуси і трактори. Високою ефективністювідрізняються державні підприємства по випуску цементу і фосфатів. Металургійнікомбінати мають низьку продуктивність. Трудові ресурси Єгипту приблизно складають19 млн. чол. Понад 1/3 зайняті у сільському господарстві, близько 12% — безробітні. Єгипет є членом у таких міжнародних організаціях як СОТ, ЛАД, МБРР,МВФ, МФЧХ, ООН, ОАЄ.
Алжирська Народна Демократична Республіка — країна на півночі Африки,на сході межує з Тунісом і Лівією, на південному сході — з Нігером, напівденному-заході — з Малі, на заході — з Марокко, на півночі — Середземнеморе. Займає площу у 2382 тис. км2 та має приблизне населення 29,921млн. чоловік. Столиця країни – Алжир, офіційна мова – алжирська, грошоваодиниця – алжирський динар. Алжир – аграрна країна з розвинутою гірничодобувноюпромисловістю. Одна з найбільших і найрозвинутіших країн Африки. Основні галузіекономіки: нафтова та газова, легка промисловість, гірнича, електроенергетична,нафтохімічна, харчова. ВВП на душу населення у Алжирі становить 1521 доларів,темп зростання ВВП – 5,1 % прямі закордонні інвестиції дорівнюють 262,9 млн.доларів. Імпортує Алжир, переважно все те, що й Єгипет, на суму у 12,5 млрд.доларів. Експортує країна нафту, зріджений газ, нафтопродукти, вино, фрукти іовочі, залізняк та тютюн, експорт становить 12,6 млрд. доларів.
Партнери в імпорті :
· Франція — 30.3%
· Італія — 8.2%
· Німеччина- 6.5%
· Іспанія — 5.5%
· США — 5.2%
· Китай — 5.1%
· Туреччина- 4.3%
Партнери в експорті :
· США — 22.6%
· Італія — 17.2%
· Франція — 11.4%
· Іспанія — 10.1%
· Канада — 7.5%
· Бразилія- 6.1%
· Бельгія — 4.6%
Швидко розвивалися целюлозно-паперова і текстильнапромисловість, виробництво цементу й електроустаткування. Процес формуванняекономічних районів в Алжирі не завершений. Значні території країни ще неосвоєні в господарському відношенні.
Виділяються наступні великі економічні райони:Північний-Захід (охоплює Оран, Сайда, Тіарет і Тлемсен); Центральна Північ(Алжир, Медеа, Тізі-Узу і Ель-Аснам); Північний схід (Аннаба, Костянтина, Opec,Сетіф), а також територія Алжирської Сахари. Північний-Захід з родючими землямистав основним районом товарного землеробства (м'яка пшениця й особливі виннісорти винограду). Північний схід з великими покладами залізної руди, фосфоритіві ін. мінералів одержав гірничопромислову спеціалізацію в сполученні звідсталими формами сільського господарства.
Центральна Північ почала формуватися як район найбільшрізнотипного сільського господарства з головним центром переробноїпромисловості в м. Алжир. Після відкриття в Алжирській Сахарі великих ресурсівнафти і газу на її території стали складатися окремі гірничодобувні центри,вузли і мінерально-сировинні райони.
Алжир є членом у таких міжнародних організаціях як ООН, Лігаарабських держав, МБРР, МВФ, Міжнародна Федерація Червоного Хреста і ЧервоногоПівмісяця, ОПЕК, ОАЕ та інші.
Лівія або ВеликаСоціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія, країна на півночі Африки, що межуєна сході з Єгиптом, південному сході із Суданом, на півдні з Чадом і Нігером,заході з Алжиром і Тунісом, на півночі з Середземним морем. Лівія займає площуу 1760 тис. км2,<sup/>столицею країни є місто Тріполі,національна валюта – лівійський динар. Експортує нафту, природний газ,нафтопродукти. Імпортує Лівія продовольчі товари, машини і обладнання,промислові товари та інше. ВВПстаном на 2006рік становить 74,97 млрд. доларів, а ВВП надушу населення 12.700 доларів.
ІсламськаРеспубліка Мавританія, держава на північному заході Африки, яка межує на північному сході зАлжиром, на сході і півдні з Малі, на південному-заході з Сенегалом, напівнічному заході з Західною Сахарою, на заході омивається Атлантичнимокеаном. Площа Мавританії становить 1030 тис. км², столицею є місто підназвою Нуакшот. Офіційні мови країни це стандартна арабська та французька,національною валютою є аг війя.
ЕкспортуєМавританія залізнуруду, рибу, гіпс, імпортує продовольчі товари, машини і обладнання, промисловітовари та інше. Навідміну від Єгипту, Алжиру та Лівії Мавританія не єекспортером нафти, газу та нафтопродуктів. ВВП цієї країни, станом на 2006 рік становить 7.159 млрд.доларів, а ВВП на душу населення 2,402 доларів.
Республіка Туніс, країна на півночі Африки наузбережжі Середземного моря. Туніс на південному-сході межує з Лівією і назаході з Алжиром; площа 164 тис. км². Столиця країни і головний порт, маєтаку ж назву, що й сама країна – Туніс. Офіційна мова країни арабська, а національною валютою прийнятовважати туніський динар. Імпортує Туніс продовольчі товари, машини іобладнання, промислові товари та інше. Експортує нафту, фосфати, хімікати,текстиль, продукти харчування, маслинова олія. ВВП цієї країни, станом на 2006 рік становить 86.67 млрд. доларів, аВВП на душу населення 8,255 доларів.
Народна Демократична Республіка Ефіопія, раніше мала назву Абіссінія,держава на сході Африки, що межує на північному сході з Джібуті й омиваєтьсяЧервоним морем, на сході і південно-сході із Сомалі, на півдні з Кенією, назаході і північно-заході із Суданом. Столицею цієї країни є місто яке має назвуАддис-Абеба.
Ефіопія – аграрна країна. Серед провідних галузей промисловості –хімічна, нафтопереробна, харчова, текстильна, металообробна, цементна.
ВВП країни становить 6,7 млрд. доларів, темп зростання ВВП –(-1%). ВВП на душу населення становить лише 110 доларів. Імпортую Ефіопія упершу чергу промислові товари на 1,7 млрд. доларів. Головними партнерами поімпорту є Італія – 10,1%, США – 9,3%, Японія – 8,1%, Йорданія – 5,4%. Експортуєсільськогосподарську продукцію на суму близько 1,1 млрд. доларів. Головнимиекспортними партнерами Ефіопії є такі країни як Німеччина – 22,4%, Японія –11,5%, Італія – 9,4%, Великобританія – 4,6%.
Провідну роль в економіці Ефіопії відіграє споживче сільськегосподарство, в якому на початку 1990-х років створювалося понад 50% ВВП. В цейже період у ВВП росла частка торгівлі і послуг. Відбулося підвищення рівняекономіки на сферу послуг припадало 22% ВВП, зростання виробництва неперевищувало 4% річних, темпи зростання ВВП становили 1,9%. Основним чинникомполіпшення економічного становища стали іноземні позики і фінансова допомога.Обробна промисловість в Ефіопії розвинена слабко частка її продукції в ВВП становилавсього 7%. У основному функціонують підприємства по переробцісільськогосподарської продукції і легкої промисловості. Основні вироби обробноїпромисловості — тканини, продовольство, пиво, взуття, цемент, мило, алкогольнінапої, ліки і рослинні масла. Підприємства обробної промисловості зосередженіпоблизу міських центрів — Аддис-Абеби, Харера і Дауа. Розвиток промисловостістримується через недостачу електроенергії, хоч країна володіє великимгідроенергетичним потенціалом, який оцінюється приблизно в 60 млрд. кіловат нагодину.
4.Інтеграційні процеси та позиціїіноземного капіталу у Африці
Усучасних умовах обов'язковою вимогою прискорення розвитку є розширення йінтенсифікація зовнішніх і насамперед зовнішньоекономічних зв'язків. Очевидно,найскладніші соціально-економічні проблеми африканського суспільства не можутьбути вирішені без об'єднання зусиль країн континенту та глибокої інтеграції усвітову економіку.
/>/>/>/>Африка вельми специфічна щодоекономічних інтеграційних процесів. Це пов'язано, з одного боку, з вкрайнизьким рівнем економічних взаємозв'язків (3 — 5% загального обсягу зовнішньоїторгівлі), взаємною конкуренцією на ринках сировини та продукції тропічногоземлеробства, а також у питаннях отримання кредитів, а з іншого, — життєвоюнеобхідністю об'єднання ресурсів, подолання наслідків штучного поділуконтиненту. Тож закономірно, що в Африці виникло багато різноманітнихінтеграційних угруповань, почали свій розвиток економічні аспекти діяльностіОрганізації африканської єдності (ОАЄ), були створені відповідні спеціалізованіоргани. У 1963 р. був створений Африканський банк розвитку, 1975 — Асоціаціяфінансових установ африканського розвитку. Загалом на африканському континентівиникло кілька десятків регіональних і субрегіональних об'єднань, які охоплюютьрізноманітні аспекти економічного співробітництва. Серед них можна виділитизагальноекономічні, валютно-кредитні та організації зі спільного використанняприродних ресурсів.
Однакефективність колективних економічних програм та зовнішньої допомоги у більшостівипадків залишається низькою. Головна причина — нерозвинутістьсоціально-політичних структур, неефективність влади, особливо на місцях,корупція, некомпетентність, крім того, відсутність елементарної політичноїстабільності, етнічні, конфесійні та громадянські конфлікти, сепаратизм,регіоналізм, анархія.
Країниконтиненту є експортерами матеріалів, мінеральної сировини, металів платиновоїгрупи та кольорових, а також технічних культур, окремих продовольчих товарів.На первинні сировинні товари в експорті країн на південь від Сахари припадає91,6%, для країн Північної Африки цей показник становить 85,9%, експортпродукції обробної промисловості вкрай незначний. Питома вага Африки в імпортіготової продукції розвинутими країнами на початку 90-х років становила 0,5% іне мала тенденції до зростання. Частка готової продукції, в експорті лише увосьми країнах перевищує скромний показник у 15%.
Усвітовому експорті країни на південь від Сахари мають такі позиції: продуктихарчування — 5,4%, сільгоспсировина — 12,5%, руди й метали — 15,8%, мінеральнепаливо 14,5%, інші види сировини — 11,8%. Експорт сировини є основним джереломвалютних надходжень.
Крімсировинної спрямованості характерною рисою експорту африканських країн є йогослабка диверсифікація як за номенклатурою, так і за географічними ознаками. До3/4 загального обсягу експорту надходить до розвинутих країн, при цьому, якправило, одна, максимум дві-три країни домінують як імпортери.
Абсолютнабільшість країн континенту опинилась у небезпечній залежності від кон'юнктуриринку одного-трьох товарів. Наприклад, для Алжиру паливо дає 96% вартостіекспорту, Єгипту паливо — 34%, бавовна — 32%. На світовому ринкові загаломутримуються низькі ціни на необроблені сировинні товари, що значно консервуєнесприятливі для країн Африки умови зовнішньої торгівлі.
Іноземнийкапітал значною мірою створював підвалини економіки африканських країн і мавдомінуючі позиції в усіх сучасних сферах виробництва тоді, коли національнийкапітал лише починав формуватися. Після здобуття незалежності спостерігалосьширокомасштабне витискування іноземного капіталу (як державного, так іприватного) й водночас комерціалізація його діяльності. Втім, слабкістьнаціонального капіталу, відносна обмеженість його суто підприємницькогопотенціалу в сучасних умовах робить необхідним його широке, хоч і небезпроблемне, співробітництво з капіталом іноземним. Загалом зберігаєтьсяпріоритет капіталу колишніх метрополій. Це фіксується досить розвиненоюсистемою преференційних угод та відповідних організаційних структур. Такимчином, значні економічні позиції в Африці зберігають Англія та Франція, а такожБельгія, помітну активність виявляє американський та німецький капітал. ТНКпереважно діють в обробній промисловості, де володіють від 40 до 70% капіталу,а також у гірничовидобувній промисловості. Найбільш поширені компанії зізмішаним капіталом. Африка не належить до найбільш привабливих щодокапіталовкладень регіонів. В останні роки чистий приплив капіталу на континентстав мінімальним, а по деяких країнах інвестиції зменшувались.
Окремоюважливою формою співучасті іноземного капіталу в розвитку Африканськогоконтиненту є кредити. У зв'язку з низькою кредитоспроможністю переважноїбільшості країн регіону розвитку набули насамперед державні кредити, щонадаються як на двосторонній основі, так і через колективні програми допомоги.Дуже важливе значення мають кредитні програми МВФ та МБРР. Зовнішні надходженнястали істотною і постійно присутньою часткою державних бюджетів чималої групиафриканських країн. Особливо це стосується найменш розвинутих країн, таких якЧад, Уганда, Малі, Судан, Гвінея, Танзанія. Але за абсолютними розміраминайбільшу допомогу отримують Єгипет, Нігерія, Алжир, Марокко, Туніс, Камерун.
Заабсолютними показниками головними боржниками на 2001 р. були Єгипет —39,9 млрд.доларів, Нігерія — 36,1 млрд. доларів, Алжир — 26,8 млрд. доларів, Марокко —23,5 млрд. доларів, Судан — 15,4 млрд. доларів, Заїр — 10,1 млрд. доларів.Найбільш істотною характеристикою розмірів заборгованості є її співвідношення зрозмірами ВНП та експорту. Найскладніша, ситуація у країнах на південь відСахари. Тут (без Нігерії) розміри загального боргу становили 1990 р. 75,7% відВВП (1986 р. — 66,7%, 1980 р. — 38,6%). Відносно вартості річного експортуборги країн субрегіону 1990 р. сягали 359,3% (1980 р.— 147,5%). Обслуговуванняборгу «з'їдає» до п'ятої частини експортної виручки, а в окремих країнах(Уганда, Мадагаскар, Кот д'івуар, Гана, Кенія, Бурунді, Ефіопія, Алжир)перевищує критичний показник у 30%.
Боргибільшості африканських країн є одними з найменш забезпечених. Кредитори,особливо державні, змушені раз по раз переглядати терміни та лібералізуватиумови сплати й обслуговування боргів, ширше запроваджувати пільговекредитування, яке значно орієнтоване не на розвиток матеріальної сфери, а паврегулювання питань, пов'язаних зі старими боргами. Водночас донори дедалінастійливіше ставлять питання про контрольоване використання кредитів,встановлення нагляду за економікою і фінансами неспроможних боржників.
Економічнаситуація, що склалася на континенті, властиві їй якісні показники тадовгострокові тенденції роблять практично неможливим паралельне вирішенняпроблем відсталості та залежності африканських країн. Довгострокові прогнозиМБРР, зокрема, не передбачають відчутних змін в економічному становищі регіону,його ролі у світовій економіці, стандартах життя основної маси африканців.
Висновки
КраїниПівнічної Африки є найбільш розвинутими серед африканських країн. Але існує рядпроблем, що стримують подальший розвиток країн Африки: демографічний вибух,відплив кваліфікованої робочої сили в інші регіони світу, ринки мінеральноїсировини перебувають в стані депресії через коливання цін, загрозадестабілізації стану, в окремих регіонах і на континенті в цілому, внаслідокміждержавних конфліктів, Надто марнотратний і корумпований державний сектор, нерозвинутаекономічна інфраструктура, технологічна залежність від розвинутих країн, скороченняобсягів іноземних інвестицій, проблемність виходу на зовнішні ринки, наростаючийзовнішній борг, звуження самостійності в економічній політиці черезнеобхідність суворо дотримуватися рекомендацій МВФ.
Країни Північної Африки, а також всієїАфрики загалом дотримуються таких загальних принципів економічної політики: лібералізаціягосподарської діяльності, відмова від активного державного втручання зекономіку, стабілізація фінансової системи, всебічний розвиток ринковогогосподарювання, стимулювання експортного виробництва, удосконалення апаратууправління, підвищення ефективності виробництва.
Дотриманняцих принципів призвело до ряду наслідків, зокрема:
Позитивні:
• інвестиційнепожвавлення, основні напрямки інвестування гірничо і нафтодобувна промисловість;
• зняттярозвинутими країнами обмежень на імпорт деяких товарів африканської обробноїпромисловості, у результаті — зростання в 1,5 разу експорту регіону;
• закладенняоснов приватно-підприємшщької діяльності, посилення приватного сектора упровідних галузях господарства;
• активнаполітика міжнародних фінансових інститутів щодо списання і реструктуризаціїзовнішнього боргу країн;
Негативні:
• маргінатізація соціально-економічноїситуації в регіоні (чисельність найменш розвинутих країн в Африці зросла за 10років з 21 до 32);
• асиметріяучасті країн регіону у світових інтеграційних процесах глибоке проникнення усвітові фінансові потоки при маргіналізації позицій у міжнародному поділі праці(МПП).
Перед Африканськими країнами гостро постала необхідністьдотримання таких основних напрямків та завдань: приватизація державних підприємств табанків, подальша лібералізація господарської діяльності, стабілізаціяфінансової сфери, приріст загальноекономічних показників, скорочення ареалубідності, покращання продовольчого раціону населення, доступу до безпечної дляздоров'я питної води, послаблення загрози найбільш небезпечних захворювань, у томучислі Сніду, припинення деградації сільського господарства, диверсифікаціяекспорту з врахуванням зміни попиту світового ринку, інтеграція насубрегіональному і регіональному рівнях, розвиток екотуризму міжнародногомасштабу тощо.
Список використаних джерел
1. КозакЮ.Г., Ковалевський В.В.,”Економіка зарубіжних країн “ — Київ, 2003р.
2. МаслякП.О.,”Економічна і соціальна географія світу “- Київ, 2003р.
3. ФіліпенкоА.С.,”Економіка зарубіжних країн “ — Київ, 2001р.
4. ФіліпенкоА.С.,”Світова економіка “ — Київ, 2000р.
5. Опорнийконспект,”Світова економіка “ — Київ, 2003р.