Реферат: Економіка зарубіжних країн

Кафедра міжнародноїекономіки

з дисципліни

«Економіка зарубіжнихкраїн»

1. Регіональний підхід в класифікації країн та його характерніриси

1.1 Сутність регіонального підходу до класифікаціїкраїн

Кожна з двох з половиною сотень країн світу має своє неповторне обличчя,відрізняється від інших за політичними, економічними, демографічними,культурними й іншими ознаками. Різноманітність світу за національним складом,соціально-культурними особливостями збагачує його як спільну систему. Протеокремі країни можна згрупувати за деякими важливими спільними характеристиками.Це навіть і необхідно для здійснення наукового аналізу як світової економіки вцілому, так і економіки окремої країни.

Є декілька способів класифікації країн у залежності від обраногокритерію. Можна виокремити групи країн за розмірами території (великі, малі, держави-карлики), за чисельністюнаселення, за соціально-політичним устроєм (монархії, республіки), за рівнемекономічного розвитку, за географічним положенням.

Регіональний підхід полягає в групуванні країн за географічноюознакою. Виокремлюються великі регіони, які містять компактно розташованікраїни, що мають спільні риси в природних умовах, особливостях історичного ікультурного розвитку.

Термін «регіон» в соціально-економічній географії світу найчастішевикористовується для визначення великих територій, які охоплюють ціліконтиненти, частини світу або ж окремі їх частини, що складаються з декількохгеографічно суміжних країн, об'єднаних певними спільними ознаками. Найбільшірегіони часто іменують макрорегіонами, а їх складові – субрегіонами.Макрорегіонами, наприклад, є Євразія в цілому чи Європа та Азія зокрема,Африка, Америка або ж Північна Америка, Латинська Америка, Південна Америкатощо; найбільшими їх субрегіонами виступають Центральна Європа, ПівденнаЄвропа, Східна Азія, Південно-Західна Азія, Північна Африка, Середня Америка,Андські країни тощо. В свою чергу в останніх можна виділити субрегіони нижчогопорядку – Центрально-Західну, власне Центральну та Центрально-Східну Європу вмежах Центральної Європи, Центральну Америку, Мексику та Вест-Індію в межахСередньої Америки і т.д. Найнижчим рівнем при регіоналізації, її «точкамивідліку» виступають окремо взяті країни, найбільші з яких самі претендують навеликі регіони з поділом на субрегіони (Росія, Канада, США чи Китай).

Для регіоналізації беруть найрізноманітніші ознаки. Так, заположенням щодо «сторін горизонту» або ж іншими власне географічними ознаками вряді частин світу виділяють регіони з назвами Північна (Європа, Африка, Америка),Південна, Східна, Західна, Середня, Центральна, Південно-Східна і т.д.

Часто використовують регіони, складові країни яких об'єднуєположення щодо великих природно-географічних об'єктів (морів, заток, рік) чирозташування в межах великих фізико-географічних одиниць (півостровів, рівнин,гір, природних зон чи кліматичних поясів): країни Середземномор'я, Карибськогобасейну, Перської чи Мексиканської заток, Придунайські, басейну Ла-Плати,Скандинавські, Балканські, Аравійського півострова, Індокитаю, Альпійські,Андські, Закавказзя, Сахари, Сахелю, екваторіальної Африки, помірної ПівденноїАмерики і т.д.

За історико – та політико-географічними ознаками виділяють Старий Світ, НовийСвіт, Близький Схід, Середній Схід, Далекий Схід, Передню Азію, Вест-Індію; за етнокультурними– Англо-Америку, Латинську Америку, арабські країни Африки і т.д. Тривалий часЄвропу поділяли на два великих регіони за суспільно-економічними ознаками – Західну(капіталістичну) та Східну (соціалістичну).

1.2 Групи країн за географічною ознакою

Для комплексної ж регіональної характеристики світового просторувиділяють наступні регіони:

1.     Західна Європа, що включає економічно розвинені країни – Німеччину, Францію,Велику Британію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, Ірландію, Ісландію, Норвегію,Швецію, Данію, Фінляндію, Австрію, Швейцарію, Італію, Іспанію, Грецію,Португалію і декілька держав-карликів. Цей регіон, у свою чергу, поділяється навласне Західну, Північну й Південну Європу.

2.  Центральна Європа включає колишні європейські соціалістичні країниза межами СРСР: Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію,Югославію, Хорватію, Словенію, Боснію, Македонію, Албанію.

8. Східна Європа складається а України, Росії, Білорусі, Молдови,Естонії, Латвії і Литви.

4.  Південно-ЗахіднаАзія включає Туреччину, Кіпр, Іран, Ірак, Сирію, Ліван, Ізраїль, СаудівськуАравію, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Ємен, Оман, Бахрейн, Афганістан,Грузію, Вірменію, Азербайджан.

5.  Центральна Азія виокремилася напросторі колишніх азіатських республік СРСР: Казахстану, Узбекистану, Киргизстану,Туркменії, Таджикистану.

6.  Південну Азію складають Індія, Пакистан, Непал, Бутан,Бангладеш, Шрі-Ланка, а також декілька дрібних острівних держав.

7.  Далекий Схід представляють Китай, Японія, КНДР, Республіка Корея,Монголія.

8.    Південно-Східна Азія складається з В'єтнаму,Лаосу, Камбоджі, Таїланду, М'янми, Малайзії, Сінгапуру, Індонезії, Філіппін,Брунею.

9.  Австралія і Океанія – це Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея йвелика кількість дрібних острівних держав.

10.  Північна Африка об'єднує такі арабські держави: Єгипет,Судан, Лівію, Туніс, Алжир, Марокко, Західну Сахару, Мавританію.

11.    Західна Африка мас досить строкатий склад; найбільшікраїни цього регіону – Малі, Нігер, Чад, Центрально-Африканська республіка, Сенегал, Буркіна-Фасо,Гвінея, Гана, Сьєрра-Леоне, Того, Нігерія, Камерун, Габон, Конго, ДемократичнаРеспубліка Конго (колишній Заїр), Ангола.

12.  Східна Африка; Ефіопія, Еритрея,Сомалі, Кенія, Уганда, Танзанія, Руанда, Бурунді.

13.  Південна Африка: Замбія, Зімбабве,Мозамбік, Мадагаскар, Малаві, Південно-Африканська Республіка, Ботсвана,Намібія, Лесото.

14.        Північна Америка: США, Канада, Мексика. Заіншою класифікацією Мексику відносять до регіону «Латинська Америка», з яким вонатісніше зв'язана за мовно-культурними й історичними ознаками.

15.    Латинська Америка сполучає країни, переважна більшість яких колисьбула в колоніальній залежності від Іспанії, тому офіційною мовою тут єіспанська Бразилія розмовляє португальською. Склад регіону: Аргентина, Бразилія,Уругвай, Парагвай, Чилі, Перу, Болівія, Еквадор, Колумбія, Венесуела, Гайана,Суринам, Французька Гвінея.

До цього регіону окремою підгрупою входить Карибський басейн,найбільші країни якого – Куба, Гаїті, Ямайка, Домініканська Республіка,Гватемала Сальвадор, Нікарагуа, Гондурас, Панама. Як уже говорилося, доЛатинської Америки природно належить і Мексика.

Наведена схема є найпоширенішою, але не єдиною. Сьогодні виокремлюютьАзіатсько-Тихоокеанський регіон – величезний простір, що включає Східну іПівденно-Східну Азію, Австралію й Океанію, східні регіони Росії й країниПівнічної й Південної Америки, що тяжіють до Тихого океану. Цей регіонвизначається прискореним динамізмом економічного розвитку.

2.Наслідки сучасного соціально-економічногорозвитку країн Центральної та Східної Європи для України

Соціально-економічний розвиток країн Центральної та Східної Європи(ЦСЄ) мав значні відмінності від економічного розвитку країн Заходу та ПівночіЄвропи. У післявоєнному розвитку цих країн можна виділити два етапи. На першомуетапі (половина 40-х – кінець 80-х років 20 століття) ця група країн, до якоїзараховуються такі європейські країни: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина,Румунія, Болгарія, Сербія й Чорногорія, Хорватія, Словенія, Боснія йГерцеговина, Македонія, Албанія (деякі з цих країн в ті часі у складі ЧРСР таСФРЮ) та НДР, що розвивалася тоді окремо від ФРН, йшли по шляху соціалістичногорозвитку, важливими особливостями якого були панування суспільних формвласності на головні. засоби виробництва та планово-адміністративногорегулювання економіки. Основою економіки був загальнодержавний план соціальногой економічного розвитку, важливі положення якого централізовано доводились добезпосередніх виробників та споживачів. Кінець 80-х початок 90-х роківознаменувався крахом, після затяжного періоду застою, соціалістичної моделірозвитку, що стало можливим внаслідок проведених реформ новим керівництвом СРСРта падінням «залізного занавісу». З цих часів почався якісно новий етап соціально-економічногорозвитку даної групи країн.

Наприкінці 80-х – початку 90-х років 20-го століття всі країни ЦСЄ сталина шлях докорінних соціально-економічних реформ, створення основ ринковоїекономіки. В окремих країнах регіону і раніше робилися слабкі спроби впровадитиринкові регулятори у національні економіки (в Югославії з 50-х років,Угорщині – з 1968 p., Болгарії – 1979 p., Польщі – 1981 р. і т.д.). Протеновий етап розвитку мав на межі не часткові реформи, а докорінну перебудовунаціональних економік країн з значними змінами у структурі власності на засобивиробництва та роздержавлення більшості державних підприємств.

Реформування економіки при цьому здійснювалося, за «шоковим»варіантом, тобто був взятий напрям на економічні перетворення у найкоротшістроки, з докорінною зламкою соціалістичних економічних структур. Найбільшрішуче «шокова терапія» впровадилася у Польщі, яка першою серед країн ЦСЄ сталана шлях глибоких ринкових перетворень. Шоковий метод супроводжувався боліснимисоціальними явищами: падінням виробництва, інфляцією, бурхливим зростанням цін,ростом безробіття, зниженням рівня життя населення, особливо найменш захищенихкатегорій громадян. Середній рівень інфляції у країнах ЦСЄ у 1992 р. складав 769,4% (найменше цезачепило Чехію та Словенію) (тодішній рівень інфляції у колишніх республікахСРСР склав 1296%,а в т.ч. в Україні 2000%). В більшості країнЦСЄ були прийняті плани та програми ринкової трансформації, які визначилиосновні напрями, шляхи й методи перетворень, наприклад: у СФРЮ (1989 р.) «програмаАнте Марковича»;у Польщі«План Бальцеровича» (1989 p.); у Чехословаччині «План Клауса» (1990 р.); в Угорщині «план Купи» (1990 р.) та ін.Наслідком проведених реформ став значний економічний зріст економіки країн ЦСЄ,їх інтеграція до європейських структур, вступ більшості країн до ЄС.

Розвиток національної економіки України відбувся за схожимсценарієм, хоча з більш значними потрясіннями економіки. Але прихід у 1994 р. до владипрезидента Кучми та поява міцних кланово-олігархічних структур значнозагальмувала даний процес розвитку. Небажання здійснювати євроінтеграційнізаходи, що були б пов'язані з демократизацією суспільства, орієнтаціязовнішньо-економічно політики в бік Росії з її імперськими амбіціями зумовилизначне відставання в економічному розвитку порівняно з країнами ЦСЄ, які значновипередили нас по всім показникам. Проте процес демократії не спинити і зпочатком нового історичного етапу після «помаранчевої революції» 2004 р. країнаотримала новий поштовх для економічного розвитку. Багато «тіньових» схем, щоіснували під патронажем зверху були зламані, що зумовило значний зріст розмірудержавного бюджету, пенсій, заробітних плат та соціальних виплат

громадянам. В бік України знову повернулися країни Заходу, щобажають мати з боку України надійного партнера, а не окрашу «Російськоїімперії».

Основними наслідками соціально-економічного розвитку країн ЦСЄстала їх повномасштабна євроінтеграція, значний зріст економіки, рівня життянаселення. Для України ці наслідки стали одним з факторів, що зумовлюютьрозширення ЄС та сусідство на Заході з цією структурою, появою більш сильнихекономічно розвинутих партнерів, які до того ж бажають мати в обличчі Українисоюзника та партнера, який буде своєрідним буфером між ними та імперськоюРосією. Важливий в цьому плані є і географічний фактор, який визначив нашукраїну транзитером необхідних для Західної та Східної Європи енергоносіїв зРосії, а також налагодження можливих поставок енергоносіїв з країн БлизькогоСходу, Казахстану, Азербайджану тощо.

На сьогодні Україна співробітничає в більшості найважливіших,найавторитетніших глобальних організацій. Насамперед, ще Організація Об'єднанихНацій та її структури. В Генеральній Асамблеї організації наша країна має рівніправа з усіма членами ООН, декілька разів обиралася непостійним членом РадиБезпеки. Вона бере активну участь у роботі головного економічного органу ООН – Економічній ісоціальній раді (ЕКОСОР), а також в ЮНІ ДО, ЮНКТАД та інших органах, пов'язанихз економікою. Україна вступила до таких могутніх і впливових з точки зору роліу світовій економці організацій як Світовий банк та Міжнародний валютний фонд(МВФ) (який є найбільшим серед міжнародних кредиторів України з часткою 60%). Значнопожвавилися намагання України вступити до Світової організації торгівлі (СОТ).

Стратегічними партнерами, тобто країнами, що мають пріоритетністьу налагодженні довгострокових тісних стосунків Україна визначила для себе США, Росію та Польщу.Всебічний розвиток партнерства з Польщею, як сусідом, що має давнє історичневідношення до нашої країни, як із рештою країн ЦСЄ є дуже важливим фактором удосягненні Україною визначеної державою стратегічної мети, якою є вступ доЄвропейського союзу. На

сьогодні Польщу вже називають «адвокатом» в Європі, яка будучичленом ЄС намагається всебічно привернути увагу країн-членів ЄС до намаганьнашої держави здійснити євро інтеграційні процеси, розвиток демократії тасвободи слова в Україні. Неодноразово висловлювалися за схвалення намаганьУкраїни рухатися в бік Європи і решта країн ЦСЄ.

Важливими були, лишаються і мають добрі перспективи розвиткувідносин з країнами ЦСЄ як імпортерами стратегічної продукції підприємствУкраїни: металопрокату, електроенергії, транспортних літаків великоївантажопідйомності, міндобрив та ін. Про важливість використання територіїУкраїни як транспортного кордону для поставок у країни ЦСЄ енергоносіїв з Росіїта країн Близького Сходу вже згадувалося мною і є одним з найважливішихнапрямків розвитку економічних стосунків. Розвиток торгівельних відносин зданою групою країн має добрі перспективи і з кожним роком набуває все більшоїтенденції для розвитку (так експорт у Польщу в 2000 р. склав 417,9 млн.дол., а імпорт 312,5; в Угорщину відповідно 327,3 та 165,4 млн. дол.). Знаведених показників видно, що Україна має позитивне сальдо в зовнішнійторгівлі з країнами ЦСЄ.

Значний економічний розвиток країн ЦСЄ в останні роки, набуттяними (більшістю) членства в ЄС, визначає дану групу країн, як перспективногопартнера в отриманні інвестицій для розвитку економіки України, що є дужеважливим фактором розвитку економічних процесів у державі. Маючи подібну з намиісторію розвитку держави в останні десятиліття ці країни добре розуміють нашіпроблеми в економічному розвитку ринкових реформ і могли б надати Українікваліфіковані поради для якнайшвидшого їх впровадження, надатиспеціалістів-консультантів, які б допомогли нашим економістам виправити помилкиу законодавстві держави, що стосуються економіки, здійснити нові кроки в бікподальшого впровадження ринкових реформ.

Україна має використати східноєвропейські країни в якостіпроміжного етапу для євроінтеграційних процесів, розвиток економічних іполітичних стосунків з цими країнами для руху в бік Європи, для становлення демократичногосуспільства, відходу в політичному плані від Росії з її «імперськими» ідеями.Ми маємо скористатися досвідом розвитку цих країн, прихильністю з боку цихдержав для розвитку всебічних стосунків як з ними, так і взагалі з ЄС.Подальший розвиток економічних взагалі і торгівельних зокрема сосунків зкраїнами ЦСЄ надасть значного поштовху для розвитку економіки України, відкриєперспективи для доступу інвестицій, буде важливим кроком в бік досягненнястратегічної економічної мети нашої держави.

3.Економіка країн Близького та Середнього Сходу до 70 pp. 20 ст.

Близький і Середній Схід – регіон на заході Азії, до якого входятьтакі 16 держав: Афганістан, Бахрейн, Ізраїль, Ірак, Іран, Ємен, Йорданія,Катар, Кувейт, Кіпр, Ліван, Оман, ОАЕ, Саудівська Аравія, Сирія, Туреччина. Загальнаплоща цього регіону складає 6,8 млн. км2 на якій проживають 206 млн. чол. (станом на 1990 рік). Майжетретину вказаної території займає Саудівська Аравія, найбільша кількістьнаселення в Ірані та Туреччині (відповідно 58,3 та 56,0 млн. чол.), відповідно до займаноїтериторії і найбільші поклади нафти та газу також знаходяться в СаудівськійАравії. Взагалі також слід відмітити, що роль країн цього регіону в світовомугосподарстві визначається насамперед наявністю великих розвіданих запасів нафти(60% від загальних світових обсягів) та природного газу (ЗО% об'єму), їхньоючасткою у видобутку цих важливих енергоносіїв (відповідно 40% і 10%), атакож значними наявними золото-валютними запасами країн цього регіону (понад 5%від світових об'ємів).

Вся історія незалежного розвитку країн Близького та СередньогоСходу пов'язана з наявністю на їх території значних запасів нафти. Тідосягнення, які мали місце за період до початку 70-х років 20-го століття векономічній сфері, були в першу чергу пов'язані з унікальним становищем регіонув світовому господарстві в умовах домінування нафти в структурі світового паливно-енергетичногобалансу.

В той період, коли економічний розвиток цих країн не бувпов'язаний із видобутком нафти, вони були периферією світового господарства ізслабко розвинутими продуктивними силами та відсталими виробничими відносинами.Головними галузями господарства були, залежно від природних умов, кочовескотарство на натуральній основі, екстенсивне дрібнотоварне землеробство,ремесло, рибальство, видобуток перлів, виготовлення ювелірних виробів кустарнимспособом, примітивне суднобудування.

Відкриття і розробка нафтових родовищ на Близькому та СередньомуСході почалися у 30-ті роки 20-го століття. Одним із перших відкрили родовищенафти в Ірані, в районі Багдада, по річці Тигр. Видобуток нафти промисловимспособом почався у Бахрейні в 1934 р., в Саудівській Аравії в 1938 р., в інших країнахрегіону після Другої світової війни: у Кувейті в 1946 p., Катарі в 1949 p., Абу-Дабі в 1962 p., Омані в 1967 p., Дубаї в 1969 р., у Шарджі 1978 р. Початокінтенсивного видобування нафти не був пов'язаний із внутрішніми потребамиблизько – та середньосхідних країн, а був зумовлений попитом світовогогосподарства. Країни регіону не мали можливості (реальної) самостійновидобувати нафту і тому розробка її почалася за рахунок іноземного капіталусилами іноземних спеціалістів.

Весь цикл робіт від пошуків нафти до її видобутку та експорту буврозподілений між вісьмома найбільшими нафтовими компаніями світу: американськими– «Ексон», «Мобіл»,«Голф», «Тексако», «Сокол» (пізніше «Шеврон»); англійською «Брітіш летройдм»;англо-голландською «Роял-Дате-Шелл» і французькою «Компані франсез фо Петроль»,які в 1934 році підписали між собою угоду про принципи управління світовою нафтовоюпромисловістю. Фактично ця угода передбачала незмінність розподілу ринку нафтиміж її учасниками, а Компанії Міжнародного Нафтового Картелю (МНК) одержувалинафту за концесійними угодами та експортували її за довгостроковими контрактамисвоїм відділенням (до 70% експорту), або ж самостійним переробним компаніям. Кожна компаніякартелю мала свою визначену експортну квоту, а умовами договору булопередбачено, що вони не будуть прагнути збільшувати її за рахунок інших йогочленів. Загальний рівень цін встановлювався самим МНК односторонньо за системою«галф-плас», що давало змогу протягом великого проміжку часу утримувативідносно низький та стабільний рівень цін на видобуту сиру нафту.

Даний проміжок часу розглядався в глобальних загальносвітовихмасштабах, як перший етап функціонування світового ринку нафти, якийхарактеризувався нафтомістким розвитком світового господарства. Відбувалосяпостійне інтенсивне зростання попиту великої промисловості на енергетичнусировину, запаси якої були зосереджені головним чином у країнах, щорозвиваються, і в значній частині в країнах розглядуваного регіону. За період з1950 по 1972 роки світовеспоживання нафти зростало щорічно на 7,5%, що набагато випереджало темпи зростання ВВП світового господарства,що свідчить про занадто нафтомісткий характер розвитку економіки. Прибуткинафтових компаній базувалися на підтриманні відносно низьких цін на сиру нафтузавдяки їх монополістичному становищу. У 40-х роках 20-го ст. довідкова ціна наСаудівську нафту складала 1,43 дол. за бар. Таке штучне заниження цін відповідало загальнійстратегії МНК, спрямованої на стимулювання розширення для споживання рідкогопалива.

Слід зробити узагальнюючий висновок про те, що нафтомісткий станрозвитку світового господарства був пов'язаний з пануванням колоніальних танеоколоніальних методів експлуатації держав-експортерів нафти. До 70-х роківринок нафти відзначався як один з найбільш монополізованих у всьому світовомугосподарстві. Вільний, немонополізований ринок, на який припадало близько 3–5% міжнародноїторгівлі нафтою у цей період відігравав другорядні ролі, збалансовуючи лишепопит та пропозицію на нафту. Рівень цін на вільному ринку нафти базувався надовідкових цінах монополізованого ринку і був стабільно нижчим на суттєвурізницю близько 114.

Відкриття нових величезних родовищ нафти та її видобуток суттєвовплинули на економічний розвиток країн Близького та Середнього Сходу. Хочанафтовий сектор і став відігравати провідну, вирішальну роль у господарстві цихкраїн, але він не зміг забезпечити розвиток господарства в цілому, так як несприяв розвиткові зворотних зв'язків, не стимулював міжгалузевого обліку, невирішував проблеми зайнятості населення. Він був створений іноземним капіталомі мав анклавний характер, бо всі необхідні для його функціонування інвестиціїта споживчі товари постачалися світовим ринком, а вироблена нафта практичноповністю реалізовувалася у світовому господарстві.

На першому етапі навіть навпаки, становлення та розвиток нафтовоїпромисловості призвели до підриву традиційних секторів економіки, які не булипов'язані з нафтою. Виділення досить значних територій в концесію іноземнимкомпаніям негативно позначилася на розвиткові скотарства, оскільки зменшуваласяплоща пасовищ, приплив іноземних товарів призводив до занепаду місцевихремесел.

Проте розширення масштабів видобутку нафти супроводжувалося появоюі наступним відносно постійним і маючим значну перспективу (з огляду на обсягипокладів) зростанням прибутків нафтоекспортуючих країн. Хоча цій процеси врізних країнах регіону не збігалися в часі й відбувалися з різноюінтенсивністю, все таки мали багато спільних рис і подібних етапів розвитку.

Правляча верхівка більшості країн Близького та Середнього Сходу напочатку нової нафтової ери виявила неспроможність ефективно використовуватинафтову решту для задоволення навіть найбільш гострих національних потреб.Великі кошти йшли на утримання та навіть розширення і переозброєння армії,поліції перерозподілялись на користь еліти, а решта коштів направлялась закордон, де вкладалась у неприбуткові активи. Так, у 1957 році кувейтськідержавні та приватні інвестиції за кордоном оцінювалися у 560–580 млн. дол., які були восновному вкладені в цінні папери та нерухомість. В 1959 р. експорткувейтського капіталу досяг 70 млн. дол. (або 24% ВНП), а у 1962–1963 pp. до 27% ВНП, Кувейт став першимза обсягом іноземних активів.

Таким чином, неефективне використання нафтових прибутків призвелодо загострення в окремих частинах регіону соціальної напруги, що, в свою чергуспричинило зміну їхньої соціально-економічної політики. Все більш значначастина нафтових прибутків стала спрямовуватись на реалізацію масштабнихнаціональних економічних програм, розвиток освіти й медицини, на соціальніпотреби. При цьому близько – та середньосхідні країни проводили політику,орієнтовану на збільшення їхньої частки у прибутках від нафтовидобутку міжнародниминафтовими компаніями, а згодом до встановлення свого повного контролю надвидобутком, переробкою та подальшим експортом нафти.

Кінець 60-х – початок 70-х pp. ознаменувався початкомнаціоналізації нафтової промисловості, яку активно взялися проводити більшістьз країн Середнього та Близького Сходу, яка суттєво змінила співвідношення силна ринку нафти. Після подій у Лівії (внаслідок кризи) МНК фактично втративконтроль над видобутком нафти та системою ціноутворення на неї. Компаніїкартелю були змушені купувати нафту не на внутрішньофірмових, а на комерційнихумовах за продажними цінами ОПЕК. Хоча в МНК при цьому залишилися значні важелівпливу на попит та збут нафти, так як він продовжував контролюватитранспортування, переробку та збут нафти.

Помітно почала змінюватися у 60-ті роки і загальна структурасуспільного виробництва в напрямі зменшення сільськогосподарського виробництва,внаслідок чого його частка та питома вага промисловості у ВВП практично зрівнялися. Всамій же промисловості прискорено розвивалося одночасно обробна та видобувнагалузі. Але переважне зростання нафтовидобутку спричинило в деяких країнахпідвищення питомої ваги видобувних галузей і зберегло тим самим сировиннуорієнтацію економіки країн.

Загальною характеристикою періоду від початку формуваннянезалежних держав Близького та Середнього Сходу до 1973 року маєслугувати твердження про те, що в даний проміжок часу внаслідок значногозростання об'ємів видобутої нафти і газу та початку усвідомлення керівництвамикраїн регіону необхідності розвитку за рахунок нафтових коштів інших галузейекономіки, які мали забезпечити стабільне майбутнє наступним поколінням, почализакладатися підвалини для формування нового сучасного індустріального регіону уданій частині світу з розвинутою сучасною соціальною інфраструктурою.

Список використаної літератури

1.  Економіказарубіжних країн. Навчальний посібник / За ред. Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського, К.І.Ржепішевського. – Київ: ЦУЛ, 2003. – 352 с

2. Економіка зарубіжних країн. Підручник, друге видання / За ред. проф. А.С. Філіпенка.Автори: А.С. Філіпенко, В.А. Вергун, І.В. Бураківський та ін., – Київ:Либідь, 1998. -416 с.

3. Кодацький В.П. Грошово-кредитні системи країн Азії [Текст] / В.П. Кодацький, Ю.В.Яковлєва // Економіка. Фінанси. Право. – 2008. –№8. – С. 23–26

4. ОспіщевВ.І. Міжнародні фінанси [Текст]: навчальний посібник / В.І. Оспіщев, О.П. Близнюк,В.В. Кривошей. – К.:Знання, 2006. – 335 с.

5. ШамоваІ.В. Грошово-кредитні системизарубіжних країн для спеціальності «Банківська справа» [Текст]:навчально-методичний посібник для самост. вивч. дисц. / І.В. Шамова;Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. – К.: КНЕУ, 2007. – 160 с.