Реферат: Ознаки романтизму в творчостi Тараса Шевченка

Реферат

“Ознакиромантизму в творчостi Тараса Шевченка”

Зміст

Вступ

І.  Романтизм в українській літературі

ІІ. Романтизм у творчості Т.Г. Шевченка

2.1 Ранній період творчості

2.2 Пізній романтизм

Висновок

Список використаної літератури.


Т.Г. Шевченко — центральна постать українського літературногопроцесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні йрозвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдськідемократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. Усвоїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних,політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще непорушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо йсоціально обмежено.

Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами йідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів.Автор “Кобзаря” виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль вісторії української літератури така ж, як роль Пушкіна в російській, Міцкевича— в польській літературі. Його значення в розвитку передової вітчизняноїсуспільної думки, соціальної і національної свідомості народу не менше, ніж вісторії поезії.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня зан. ст.) 1814 р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в сім'їкріпаків поміщика В.В.Енгельгардта. В 1822 р. батько Григорій Іванович Шевченковіддав його “в науку” до дяка в селі Кирилівка (куди переїхала родина) ПавлаРубана, на прізвисько Совгир.

Дитячі враженн залишили глибокий слід у свідомості Шевченка ймали величезний вплив на формування його особистості й на всю творчість. Уже вдитинстві він відчув на собі, що таке кріпацтво, свавол поміщиків, знущаннясильного над слабким, голод, сирітство й виснажлива праця.

Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув відкобзарів думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулимрідного краю.

Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадіві його творів, засвідчує характер незвичайний, натуру чутливу і вразливу на вседобре й зле, мрійливу, самозаглиблену й водночас непокірливу, вольову йцілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим шматком хліба, а прагнечогось вищого. Це справді художня натура. Риси “незвичайності” хлопчика помітивще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйстванічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дужедобре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить,або нічого не поможе”

***

Розділ про романтизм, мабуть, найкращий в"Історії". Пояснюється це кількома важливими обставинами. Часиромантики на Україні рішуче змінюють психологію авторів та відношення автора дотвору: людина в такій мірі стоїть в центрі уваги романтичного світогляду, що творисамі завжди говорять про їх справжнього або фіктивного автора. Старі часи маличисленні псевдоніми, анонімні або «псевдоепіграфічні» твори. З часівромантики кожен автор мав власну літературну біографію.

На відміну від попередніх періодів, український романтизм бувосмисленим, а часом навіть програмним рухом, котрий більшою ніж будь-коли міроюзалежав від літературних теорій і традицій сусідніх польської та російської, атакож віддаленіших західноєвропейських літератур. Тому-то загальна картинацілком задовільна, попри те, що блискучий огляд романтичного світопоглядубільше стосується західних літератур, ніж української (наприклад, щодоантипросвітницької позиції романтизму або його зацікавленості бароко тасередньовіччям). Особливо цінним є утвердження зв’язку поміж романтизмом інаціональним «пробудженням», новим відкриттям завдяки історизму тафольклору ідеї нації як такої, а також його справедливе міркування, що«романтична література… наклала помітний відбиток на весь дальшийлітературний розвій та широко увійшла в народну свідомість». Ці та подібніспостереження складають цінну структуру, що допомагає орієнтуватися в даномуперіоді.

Шевченко ступив на літературне поле в епоху розквітуслов'янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напряму,властивий для недержавних націй (української, білоруської, сербської,словенської та ін.), тісно пов'язаний з національно-визвольними прагненняминації, її відродженням. Літературний процес ішов бурхливо, прискорено, щоспричинялося до співіснування й синкретизму поетичних систем, які в літературахдержавних народів з “класичним” типом розвитку змінювали одна одну поступово йпротягом тривалого часу. Усвідомлення історичної тяглості етнічного процесу йіснування власного культурно-психологічного обличчя нації, неповторногонаціонального характеру й мови, потреба національного самовизначення зумовилистрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства,свідому працю над розробкою та збагаченням національної літературної мови.Широкі міжслов'янські культурні контакти стимулювали активний розвиток цихгалузей. Іде пожвавлений обмін культурними цінностями — письменники вивчаютьісторію, етнографію, розробляють “екзотичну” тематику інших народів (такі,наприклад, українська й литовська школи в польській літературі), перекладаютьта переспівують твори інослов'янських і західноєвропейських літератур. Дляукраїнського романтизму найдійовішими були зв'язки з російською, польською тачеською літературами; значною мірою через їх посередництво відбувалосязнайомство з літературами західноєвропейськими.

На час виходу першого “Кобзаря” Шевченка українськийромантизм мав за собою майже два десятиліття, перейшовши етап збирання йпублікування фольклору, розгорнувши перекладання поезій ряду авторів-романтиків:польських (А. Міцкевича, Р. Суходольського, С. Гощинського, С. Вітвицького,А.-Е. Одинця), російських (О. Пушкіна, В. Жуковського, І. Козлова), чеських тасловацьких (В. Ґанку та Й. Лінду, Ф. Л. Челаковського, Я. Коллара та ін.),німецьких (І.-А. Уланда, Ф. Маттісона, А.-Ю. Кернера, А.-О. Ауершперга, А.Еленшлегера), окремих ліричних поезій Дж.-Г. Байрона, У. Шекспіра та ін.Оригінальний доробок українських поетів-романтиків був уже настільки помітним,що надавався до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій —фольклорно-побутової, фольклорно-історичної, громадянської тапсихологічно-особистісної (класифікація та стисла характеристика кожної з нихзапропонована М. Т. Яценком). Підвалиною українського романтизму бувфольклоризм — в іпостасі народної міфології та демонології, зрощених ізхристиянською етикою,— у фантастичних баладах і віршових новелах та народноїетики й моралі — у побутових баладах.

В основі творів фольклорно-історичної течії лежать народнідуми, історичні пісні, така ж романтична “Истории русов”; їхні героїзованіперсонажі по-різному поєднані з інонаціональними фольклорними та літературнимитипами (оссіанівським, гайдуцьким, ідеалізованим козацьким української школи впольській літературі, байронічним тощо). Не йшлося про художнє дослідженняминувшини, а про її міфологізацію — вираження національного духу, створенняукраїнського національного міфу заради пробудження національної самоповаги абохоча б національної туги за минулим. Значним прогресом були спроби створення історичноїпоеми, навіть епопеї, без якої не мислилася жодна повновартісна національналітература. Предметом зображення в них були героїчні постаті й події рідноїісторії — постаті романтизовані, часом не без елемента містики в дусі 3.Красінського, Ю. Словацького, А. Міцкевича або фольклорно-стилізовані.

Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собічисленні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов'янськихлітератур, він далеко відриваєтьс від попередників міццю поетичного таланту, відчуттяморганічної спорідненості з козацтвом та гайдамацтвом, побратимства з ним. Цедає йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січілаконізмом, точністю, стислістю й милозвучністю мови та вірша, “геніальноюпластичністю” та “сміливістю поетичних помислів-образів”, бурхливістюспівпереживання з тим, що зображує.

Між фольклорно-історичною й громадянською течіями вукраїнському романтизмі немає неперехідної межі: позиція національної туги,зумовлена опозицією минуле/сучасне, мала ідеологічний характер, заперечуючисьогодення як занепад нації та відчуженість особистості ворожомусоціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних станів,тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні віршовіоповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, сіюхвилинний життєвийматеріал, надаючи йому медитативності, яку поглибив і розвинув Шевченко,розмірковуючи над найбільш вагомими суспільно-політичними та морально-етичнимипроблемами.

Яскравою виявляється неповторна художня індивідуальністьпоета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем,мотивів і образів; їхній синтез маємо в індивідуально шевченківському різновидіелегії — “Думи мої, думи мої...”, написаної як програмовий вірш до першого“Кобзаря”, де вперше яскраво постає образ ліричного героя-поета завтобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) йвиразно окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темоюкохання й героїчною темою козацької слави,— тобто власною творчою програмою.

Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами йнадихані сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомістьукраїнців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предківза волю. У цьому Шевченко використав досвід громадянського трактуванняісторичної теми у творчості поетів-декабристів, передусім Рилєєва(ремінісценції з творів Рилєєва знаходимо в трагедії “Никита Гайдай”, поемі“Тризна”), українських романтиків А. Метлинського (Амвросі Могили), М.Костомарова (Ієремії Галки). Певний вплив на трактування поетом минулогоУкраїни мали й тогочасна історіографія, й літературна традиція. Зокрема, наформування історичних поглядів Шевченка вплинула преромантична “История русов”.Та найголовніше, що Шевченків образ історичного минулого ґрунтувався нанародних уявленнях про Запорозьку Січ і козацтво, як вони склалися в народнійпам'яті, переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличитигероїчну боротьбу народу за волю. Саме думи й історичні пісні насамперед давалинатхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на високій хвилінаціонального відродження, яка охопила всю Слов'янщину: до минулого зверталисязаради пробудження національної самоповаги, усвідомлення й утвердження себе якнароду з давньою і героїчною історією. Саме дл майбутнього потрібен бувгероїчний образ України, й не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка щевідродиться в душах її синів, витіснивши в непам'ять ганебний дух покори.Шевченко глибоко відчув це. Недаремно в розкішній майстерні “Карла Великого” —Брюллова перед духовним зором молодого художника Шевченка, як пізніше згадуваввін у Щоденнику, “мелькали мученические тени наших бедных гетьманов. Передомной расстилалас степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась мояпрекрасная, моя бедна Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей.И я задумывался, я не мог отвести своих духовних очей от этой родной чарующейпрелести”. Героїзм і мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисамиШевченкового образу України, його національного міфу, який творився поетом ужев ранній ліриці та історичних поемах.

Народні перекази й пісні були основним джерелом романтичноїгероїко-історичної епопеї “Гайдамаки”, присвяченої Коліївщині—антифеодальномуповстанню (1768) на Правобережній Україні проти польської шляхти (використавпоет також історичні праці й художні твори українських, російських і польськихісториків і письменників про Коліївщину). В умовах кріпосницької Росії поема, вякій возвеличувалося народне повстання проти соціального, національного йрелігійного гноблення, сприймалася як політичний твір. Головним героєм поеми єповсталий народ, узагальнений образ якого конкретизований в індивідуальнихобразах-персонажах Яреми, Ґонти, Залізняка, Волоха та ін. Сюжетна лінія наймитаЯреми — рядового учасника Коліївщини — це історія того, як народне повстаннярозпрямило пригноблену людину, в якої в боротьбі за волю “виросли крила”. ОбразҐонти — одного з провідників повстання — трагедійний образ ідеальногогероя-патріота, який жертвує найдорожчим заради свободи батьківщини (сценавбивства Гонтою своїх дітей-католиків в ім'я присяги). Романтичнагіперболізація характерів підтримується такою ж романтичною гіперболізацією подій.Епічні суб'єкти розповіді та ліричні суб'єкти медитації створюють складнусистему художнього часу, різноманітно співвіднесену з історичним часом подій тасучасністю автора й читача, завдяки чому минуле контрастно протиставитьсясучасності й відлунює в майбутнє.

Цілком сучасним — в річищі загальнослов'янського відродженняй прагнення до культурного зближення та політичного співіснування йвзаємодопомоги — є висловлене самим автором у “Передмові”, якою поемасупроводжувалася в першому окремому виданні 1841 р., ставлення до цьоготрагічного моменту історії польсько-українських взаємин: “Весело подивиться насліпого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під тином, і веселопослухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхиз козаками; весело… а все-таки скажеш: “Слава богу, що минуло”,— а надто якзгадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, арозказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехайбратаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита,не розмежованою останеться навіки од моря і до моря слав'янськая земля”. Уцьому — вся справедлива, горда й ніжна душа поета: відсіч — ворогові,напасникові, визискувачеві, братні обійми — другові, доброму сусідові; ні, небув Шевченко співцем “кривавого вбивства” й “рік крові”, як докоряла йомушовіністична польська критика (до якої прилучалися й ті, котрі помилялисяцілком щиро); він глибоко переживав трагізм цієї української “ночі святогоВарфоломія”, розумів її фатальну зумовленість тогочасним польським пануваннямнад недавно вільним козацьким народом і оспівував дух непокори йвільнолюбності, якого так бракувало його сучасникам-кріпакам, нащадкамгероїв-гайдамаків. Ясною йому була й історична безперспективність збройного, ане мирного розв'язання таких конфліктів. Мине кілька років, і він активнодіятиме в колі кирило-мефодіївців, де велику вагу мала ідея федераціїрівноправних, братерських слов'янських народів.

Другий видатний твір цього періоду — поема “Катерина”, в якійпоет уперше звертається до розробки сюжету про жінку-страдницю, покритку. Поемапобутова за тематикою, етологічна за проблематикою, причому в основі передусімморально-етичного конфлікту поєднано національний та соціальний плани. Між літературнимипопередниками — європейська міщанська драма й сентиментальна повість (мотивкохання пана й “простолюдинки” з трагічним кінцем), байронічна поема —європейська й слов'янська (мотив кохання туземки з чужинцем, ліризм розповіді,особливості композиції та стилю). Безпосередньою попередницею Шевченкової“Катерини” була сентиментальна повість Г. Квітки-Основ'яненка “СердешнаОксана”. Оплакуючи понівечений цвіт — молоде життя чистої дівчини-красуні, поетпідносить руссоїстський ідеал “природної людини”, протиставлений оманливимцінностям цивілізації визискувачів, репрезентованих чужинцем-офіцером, людиноюіншої ментальності, чужої моралі. Морально-етичний конфлікт набуває в Шевченкавиразно соціальних рис,— так виникає центральна тема його творчості — темапокритки, тема зневаженого кохання й материнства, страшне звинуваченнядеспотичному суспільству. Так виникає й символічна паралель стражданьзнедоленої селянки-матері та хресного шляху Христа й мук його матері Марії; цятема досягне апофеозу пізніше в біблійно-філософській поемі “Марія” (1859).Твір швидко набув популярності, помандрувавши з панських віталень у передпокоїта на села.

***

Творчість Шевченка розділяють між двома періодами, хоча дехтовідмовляється вживати означення «романтичний» для пізньої лірикиШевченка.

Ранній Шевченко — поет-романтик. Це романтизм протесту протиіснуючої дійсності, в основі якого — мрії поета про кращу долю народу йутвердження його права та права окремої людини на свободу. Прикметно, щоромантичний герой раннього Шевченка — це насамперед борець за волю — ТарасТрясило (“Тарасова ніч”), Підкова (“Іван Підкова”), Гонта, Залізняк, Ярема(“Гайдамаки”), Гамалія (“Гамалія”). Ці романтичні герої не протистоять масі, ає виразниками її прагнень і сподівань. Романтичні риси властиві й ліричномугероєві ранніх “думок” Шевченка. Саме від ранньої творчості бере початокхарактерне дл художньої системи зрілого Шевченка органічне злиття романтичногой реалістичного начал. Воно наявне уже в поемі “Катерина” й у романтичній поемі“Гайдамаки” (конкретно-історичне зображення соціальних обставин). “Романтизмйого,—писав Євген Маланюк,—завжди проектується на реальну Україну, він маєсталий контакт з дійсністю, з пейзажем, з історією, з долею народу. Був церомантизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення.… РомантизмШевченка — завдяки національній повнокровності поета — був завжди доведений докінця, опуклий, яскравий, живий і реальний”. 

Орієнтація на романтичну традицію сприяла утвердженню поезіїШевченка на засадах народності й національної самобутності, зверненню поета донароднопоетичних джерел. З романтичною традицією пов'язані й поетика ранньогоШевченка, його образність (від характеру образів-персонажів до тропіки татяжіння до “поетики контрасту”).

Водночас уже в ранніх поезіях Шевченка з'являються самобутнятропіка, риси властивої зрілому поетові образної уяви (реалістичнаконкретність, тяжіння до пластичного образу). Тропи, запозичені з фольклору,поет трансформує, надаючи їм глибокого символічного значення й соціальногонаповнення (так він “ідеологізує” традиційний народнопісенний образ розмовивітру з могилою: в “Івані Підкові” могили “про волю нишком в полі Із вітромговорять”). Тоді ж стає помітною і така характерна особливість Шевченковогообразотворення, як дивовижна здатність уособлювати абстрактні ідеї, що згодомдопоможе йому сказати нове слово в політичній поезії (метафоричний образ“волі”, яка “лягла спочить”, у вірші “Думи мої, думи мої” тощо).

Генетично й типологічно рання творчість Шевченка пов'язана якіз творчістю І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, українських романтиків30-х років (Л. Боровиковський, А. Метлинський, І. Срезневський, М. Маркевич,“Украинские мелодии” якого можна розглядати як явище й української, іросійської літератури, та ін.), так і з традиціями російського романтизму(поети-декабристи, О. Пушкін, М.Лермонтов, І. Козлов та ін.), а такожромантизму польського та європейського взагалі. У поезіях Шевченка знаходиморозробку образів і мотивів, характерних для його попередників (образи народногоспівця, козака, гетьмана, могили тощо). Романтизм Шевченка позбавлениймістичних і казково-екзотичних мотивів, настроїв жаху, невиразно-абстрактногокрасномовства, туманної загадковості. Його фантастика — фольклорно природна,лагідна, є органічною народному побутові; характери його героїв, навітьгіперболізовано пристрасні й сповнені контрастів,— усе ж не є відчуженоіндивідуалістичними, а природно виростають із народного середовища. “У раннійтворчості Шевченка фольклорні образи, мотиви, типи відразу, вже “на корені”,романтизуються”, “або, навпаки, мотив романтичний фольклоризується”. Зтрадиціями української і російської літератур Шевченка пов'язують насампередрозуміння високого суспільного призначенн поезії, громадянське трактування історичноїтеми, “учительна” настанова пробудити в читача соціальну й національнусвідомість. Однак будь-які впливи — літературні й фольклорні — входять у поезіюШевченка творчо переосмисленими. Вже його ранні твори є новаторськими.Оригінальність Шевченка-поета визначає не тільки його величезний і неповторнийталант, а й соціальна позиція співця пригноблених мас.

«Пізній романтизм» Художня система зрілого Шевченкабула відкритою й багатоваріантною, у ній синтезувалися романтизм і реалізм,елементи просвітительського класицизму й сентименталізму. Про плідністьдальшого переосмислення романтичної традиції свідчать й історичні поезіїперіоду заслання — “Чернець”, “Іржавець”, “У неділеньку у святую”, “Заступилачорна хмара”, “Хустина”, “Швачка”, “Буває, в неволі іноді згадаю” та ін.Романтичне світовідчуття, органічно поєднуючись із реалістично-тверезим,аналітичним ставленням до дійсності, було взагалі властиве його творчій натурі.Звернення Шевченка-засланця до тем минулого України й романтичне їх трактуваннязумовлені й ностальгією поета, і його роздумами про долю батьківщини, йособливо тим, що він тоді гостро відчував потребу внесення активного,героїчного начала в літературу. І змістом, і функціонально — прагненнямпробуджувати соціальну й національну самосвідомість народу — майже всі ці твориналежать до громадянської поезії. В умовах миколаївської Росії рядки поеми“Чернець” (про С. Палія) “Братерськая наша воля Без холопа і без пана”сприймалися не стільки як оцінка козацької демократії, скільки як заклик досучасників утвердити новий, вільний лад “без холопа і без пана”. Майже всіісторичні поезії Шевченка за змістом і стилем романтичні й у зображенніминулого Вкраїни, й у прагненні поета створити образ ідеального героя, який бувби прикладом для наслідування, і в дещо ідеалізованому трактуванні образівокремих історичних діячів (П. Дорошенко в “Заступила чорна хмара”, Г. Лобода в“У неділеньку у святую”). Усіх героїв цих творів по-романтичному характеризуєодна провідна риса, здебільшого у граничному ступені її виявлення (найчастіше —це жертовна любов до батьківщини). За характером романтичного образотвореннягерої поезій “У неділеньку у святую”, “Хустина”, “Швачка”, “У тієї Катерини”,“Буває, в неволі іноді згадаю” нагадують героїв гоголівського “Тараса Бульби”.У цих творах поет прагне не до відтворення певної події, а до історіософськогоосмислення історичної долі України, тобто продовжує будувати національний міф.

Поет усе життя залишався палким апологетом героїзмунаціонально-визвольної боротьби українського народу та її провідників —гетьманів і старшин, які поклали за неї життя (С. Наливайко, Т. Федорович, П.Дорошенко, І. Мазепа, С. Палій, М. Залізняк, І. Гонта та ін.), розвінчуючи йдегероїзуючи (уже з 1845 р.) відступників, зрадників і перевертнів — хоч биякими б “ясновельможними” вони були (І.Самойлович, Г. Ґалаґан, Кочубеї-Ногаї таін.; неоднозначне ставлення до Б. Хмельницького теж залежить від цьогокритерію). І образ самого поета вписано в історичну панораму завдякиавтобіографічній паралелі з образом старого козака, а також через ліричнімонологи у вступі й кінцівці твору.

Шевченко творить національний міф і малюючи козацькі звичаї,способи організації — військової та громадської — життя народу (подібно доранніх поезій “Іван Підкова” та “Гамалія”) — у поезіях в стилі народної думи “Унеділеньку у святую” (вибори гетьмана) та “Хустина” (епізод козацького воєнногопоходу), баладі “У тієї Катерини” (вага козацької честі та звичаюпобратимства). Окреме місце серед історичних поезій Шевченка займає поема-цикл“Царі” (“Старенька сестро Аполлона”). Сюжети біблійної і давньоруської історіїпоет використав як матеріал для сатиричної дискредитації ідеологічних підвалинсучасного йому ладу — царизму й церкви. Історичний предмет зображення включенийтут у такі змістові контексти, які надали твору багатозначної інакомовності, щодає підстави говорити про параболічний характер його художньої структури.

Новим і незвичним для тодішнього читача було те, що цьогонайвищого духовного виміру сягали герої з простолюду, гноблені й упосліджені,нерідко — взагалі маргінальні, але в чиїх душах ховались і найвищі чесноти, йтемне зло. Максим з “Москалевої криниці”, Петрусь із однойменної поеми,безіменна героїня поеми “Якби тобі довелося...” не вагаються перед самопожертвоюяк християнським моральним імперативом відплати за добро і навіть добром зазло, — останнє обрали Максим і герой поеми “Меж скалами, неначе злодій...”.

Звернувшись до мотиву розбійництва, поширеному взахідноєвропейській романтичній літературі, а ще більшою мірою — дофольклорного мотиву розкаяного розбійника, поет прагне зрозуміти, яким чиномзвичайна людина потрапляє на цей слизький від крові шлях, який означає моральнукатастрофу. Каяття героя свідчить про те, що в душі ніби вже й зовсім пропащоїлюдини ще жевріє іскра сумління, яка спалахує очисним полум'ям під впливом абохристиянських релігійних цінностей (Варнак в однойменній поемі), абопозитивного прикладу християнського життя по правді (Варнак у другій редакції“Москалевої криниці”).

***

Для українського романтизму зовсім не характерні літературніманіфести, котрі проголошували б нову концепцію літератури і заперечували бпопередні, як це було в так званій битві класицистів та романтиків у польськійлітературі. Одначе «свідома спроба», нове розуміння літератури та їїролі могли існувати і без маніфестів й чітко артикульованих програм. Із цимможна легко погодитися.

Наостанок, слід зазначити, що справжнє і повне утвердженняромантизму української літератури  сталося саме в творчості Шевченка.

Уже для багатьох поколiнь українцiв – i не тiлькиукраїнцiв—Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собоюстворюється iлюзiя, нiби ми все про нього знаємо, все в ньому розумiємо, i вiнзавжди з нами, в нас. Та це лише iлюзiя. Шевченко як явище велике й вiчне –невичерпний i нескiнченний.

Ми щиро запхоплюємося високим образом Кобзаря, йогогромадянською принциповiстю i моральною чистотою, почуттям соцiальної i нацiональноїсправедливостi, вiдданiстю правдi i свободi.


Список використаної літератури.

1. Івакін Ю.Поезія Шевченка періоду заслання. — К., 1984.— 236 с.

2. КоцюбинськаМ. X. Етюди про поетику Шевченка. — К., 1990. — С. 69, 70.

3. ЛепкийБогдан. Про життя і твори Тараса Шевченка. — К.— 1994.—125 с.

4. МаланюкЄвген. Ранній Шевченко // Повне видання творів Тараса Шевченка. — Варшава;Львів, 1934. — Т. 2. — С. 348—349.

5. МушкетикЮ. Вiчно з нами//Голос України.—№39.—1993.—С.12.

6. НедількоГ.Я. Тарас Шевченко: життя і творчість.-К.—1988.— 245 с.

7. ШевченкоТ.Г. Кобзар.—К.—1987.—503с.

еще рефераты
Еще работы по литературе: зарубежной