Реферат: Значення творчості Т. Г. Шевченка (Значение творчества Тараса Григорьевича Шевченко)

РЕФЕРАТ НАТЕМУ:

“Значеннятворчості

Т. Г.Шевченка”

<img src="/cache/referats/10321/image001.jpg" v:shapes="_x0000_i1025">

 

Працював:

МарченкоЮра                                                                     

Миколаїв – 2001

Шевченко – основоположник нової української літератури. Шевченкоє основоположником нової української літератури і родоначальником їїреволюційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися тіначала, які стали провідними для передових українських письменників другоїполовини ХІХ – початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вжевластиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший вукраїнській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усієюповнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольніпрагнення.

Попередники великого поета в українській літературі всвоїх творах критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущанняпоміщиків з селян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддяі обличитель усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворогпоміщиків і царизму. У його творах змальований новий позитивний герой – борецьпроти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті народу.

Творчість великого народного поета внесла в нашулітературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягненьсвітової літератури.

Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українськіписьменники наступного часу – Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, ПавлоГрабовський, Леся Українка та ін.

Роль Шевченка в розвитку української літературної мови. Шевченковідіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Вінустановив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьомуістотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний складсловника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком дляписьменників, преси, театру тощо.

Попередники Шевченка в українській літературі,починаючи з Котляревського. Використовували в своїх творах живу народнуукраїнську мову,  а також скарби усноїнародної творчості, але це використання було ще обмеженим, відповідно до недосить широких тем і літературного стилю цих письменників. Крім того, вони щене позбулися діалектних, вузькомісцевих елементів.

Норми української літературної мови, створені нанародній основі, дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народнийпоет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав відзагальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїйтворчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова.

Вшануванняпам’яті. Царизм репресіями прагнув зупинити лавину народної шани й любовідо великого сина України, а вийшло навпаки. З 1918 року вшанування пам'ятівеликого Кобзаря 9 березня стало в нашій країні щорічним і всенародним.Відкрито пам'ятники поетові в Києві, Каневі, Харкові та в інших містах України,могилу великого Тараса оголошено заповідником, ім'я Шевченка присвоєноКиївському університетові, театру опери та балету; масовими тиражами видаютьсяйого твори, відкрито Державний музей Т. Г. Шевченка, його ім'я присвоєнонавчальним закладам і науковим уста­новам, вулицям, бульварам, площам,пароплавам.

Починаючиз 1962 року, щорічно присуджуються Державні премії України імені Т. Г. Шевченкав галузі літератури і мистецтва. За цей час почесного звання шевченківськоголауреата удостоєні П. Тичина, О. Гончар, П. Загребельний, В. Сосюра, М. Бажан,Г. Тютюнник, Ю. Збанацький, П. Майборода, С. Людкевич, О. Кульчицька, А.Малишко, В. Касіян, І. Драч, Л. Но-виченко, Д. Павличко, М. Вінграновський, В.Стус, Б. Антоненко-Давидович, М. Жулинський, Р. Лубківський та інші митці. Зарішенням ЮНЕСКО, ювілеї Т. Г. Шевченка відзначалися в усіх державах світу, вбагатьох із них вийшли переклади «Кобзаря».

Світове значеннятворчості. Кожний, хто глибоко вивчає творчість великого сина України,неминуче переконується, що має вона світове значення. Ось кілька висловлювань зцього приводу: «Завдяки Шевченкові скарби української душі повною річкоювлилися в загальний потік людської культури» (Луначарський); «Тарас Шевченко немає собі рівних у світовій літературі» (Курелла, Німеччина); «Його генійрозрісся, як дерево, простягнувши крону над віками» (Камілар, Румунія); «Покиб'ються серця людей, звучатиме і го­лос Шевченка» (Хікмет, Туреччина); «Він бувнайбільш народним поетом з усіх великих поетів світу. Поезія Шевченка булаявищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника в світовій літературі»(Якубець, Польща).

Інколи справедливо зауважують, щореволюційно-демократичних письменників у XIX ст. було не так уже й мало, протежоден з них не піднявся до таких вершин шани і любові народу, як Шевченко. Усвоїх творах він випромінював на скривджених всю силу великої любові, цілийокеан ніжності, а трагедію сироти чи вдови підносив до рівня світової трагедії.

«Кобзар» знаменував собою демократизацію світовоїлітератури, бо з його сторінок чи не вперше заговорили цілі соціальні материки,які залишалися невідомими для елітарної культури — і це було одкровенням.

Недивно, що твори Кобзаря перекладені всіма слов'янськими мовами, а такожгрузинською, вірменською, казахською, узбецькою, німецькою, англійськоюфранцузькою, датською, новогрецькою, іспанською, хінді, японською,в'єтнамською, корейською, румунською, італійською, угорською, малайською,бенгальською та багатьма іншими мовами.

Про все більшу світову славу великого Кобзаря свід­чатьпам'ятники, встановлені в різних країнах світу: у Палермо (Канада), Бухаресті,Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі тощо.

ТворчістьШевченка постає чи не найвидатнішим всеєвропейським і світовим явищем, бо досі,як слушно зауважив Вадим Скуратівський, «вікове горе мас, по суті, не малосвоїх літературних уст, не розверзалося ними, не прорізалося своїм художнімголосом». Були окремі літературні спроби, але настільки несміливі йнаслідувальні стосовно панівної культури, що ставали панською іграшкою, а неграндіозним мистецьким явищем і національно-соціальним викликом, яким булатворчість великого Кобзаря. Саме Шевченко вперше в історії порушив тисячолітнюнімоту соціальних низів. Тому “Кобзар” і має планетарне значення, самеукраїнським словом вперше заговорили невідомі досі для елітарної культурисвіти, речником яких став українець, він своєю творчістю демократизувавєвропейську та світову літературу.

Шевченко— явище унікальне. Його немає з ким порівняти у письменстві інших народів. Нетому, що він кращий за інших. Йдеться про особливий генотип культури нашоїкраїни.

Тарас…Просторо в цьому імені. В ньому вся історія наша, все буття, ява інайпотаємніші сни. Нас просто не існує без нього: Україна — це Шевченко,Шевченко — це Україна. Не знайти такого анато­мічного скальпеля, який міг бивідділити одне від одного. Синонімічна пара на всі часи, доки й світу.

Уявитисебе без Шевченка — все одно, що без неба над головою. Він — вершинна паростьродового дерева нашої нації, виразник і хранитель народного духу. Навіть плотьйого вознесена на вершину. Іншої такої могили на Україні нема, нема такоїмогили на всій планеті. Вона — немов козацька вежа, де при наближенні небезпекизапалювали сторожовий вогонь. Вогонь на сторожовій вежі Шевченка не згасаєніколи. Той вогонь — його іменний Глагол. Коли ми необачно віддалялися віднього — більмами бралися наші очі, полуда заступала шлях. Отоді мали те, щомали. Шевченко універсальний. Кажемо: Тарас— і чи є такий українець, який би незнав, про кого йдеться. Росіянин не назве Пушкіна Олександром, англієць Шекспіра— Вільямом, німець не нарече імені Гете чи Шіллера, француз — Гюго. Там іншийвимір, там — відчуття дистанції.

Шевченко для свідомості українців — не просто література. Він — нашвсесвіт. Явище Шевченка — виправдання України перед людством, підтвердженнянашої національної повноцінності. Слово, яке не спів­відноситься з йогоСловом,— нічого не варте. До Шевченка треба доростати всім життям».

Тарас Шевченко!.. Це ім’ядорогоцінною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової культури. Уславній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українськогонароду по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомері Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго,Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбаннямусього передового людства.

Тарас Шевченко — символчесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчістьвеликого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителівнароду. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлудолю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.

Поезію Шевченка люблять усінароди. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної Українивід соціального і національного гніту, виражав прагнення і сподівання всіхнародів, всіх прогресивних людей світу.

Тарас Григорович Шевченкопрожив  дуже мало — лише 47 років. З них34 роки провів у неволі: 24 роки — під ярмом кріпацтва і понад 10 років — унайжорсткіших умовах заслання. А решту — 13 «вільних» років перебувавпід невсипущим наглядом жандармів.

Оглядаючи прожите життя,сповнене страшної негоди і злиднів, він з болем говорив: «Сколько летпотерянных., сколько цветов увядших!»

Засуджуючи царський режим,який занапастив життя великого поета, М. О. Некрасов  у своєму вірші «На смерть Шевченко»писав:

Всё он  изведал: тюрьмупетербургскую,

Справки, доносы, жандармовлюбезности,

Всё — и раздольную степь Оренбургскую,

И её крепость… В нужде, в неизвестности

Там, оскорбляемый каждым невеждою,

Жил он солдатом с солдатами жалкими,

Мог умереть он, конечно, под палками,

Может и жил-то он этой надеждою.

Царський уряд не впершерозправлявся так з небажаними йому передовими людьми. Полум’яний співець свободи, Тарас ГригоровичШевченко поділив сумну долю кращих людей, які жили в роки царської реакції.Пушкін і Лєрмонтов, убиті з намови царя, замучений Полежаєв, декабристи,загиблі у Сибіру на каторзі, були його попередниками. Не кращою була доля ійого сучасників. Чаадаєва оголосили божевільним. Герцену довелося тікати закордон. Великого російського критика Віссаріона Бєлінського врятувала відказемату лише смерть. У заслання потрапив Салтиков-Щедрін, на каторгу буловідправлено Достоєвського.

Але ні арешти і жорсткіпереслідування, ні вогкі і темні каземати ІІІ відділення. Ні заслання ісолдатчина — ніякі утиски не змогли зігнути поета-революціонера ТарасаШевченка.

Караюсь, мучуся… але не каюсь!

писав він у вірші «О думи мої!».

Шевченко говорив, що він ніколи не зійде з раз назавжди обраногошляху, з шляху народного співця:

Нікому я не продамся,

В найми не наймуся.

 Не зігнувши великого Кобзарядуховно, царизм зламав його фізично. Незважаючи на те, що Шевченко був«наділений міцною будовою тіла», як було сказано у вироку прозаслання, царські сатрапизавдали непоправимої шкоди його здоров’ю, злочинно скоротили життя і прискорили смерть.

Нижче наведено свідоцтво,виявлене у фондах Центрального державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі.Це перший, що дійшов до нас, лікарський висновок про передсмертну хворобуШевченка. Досі не було точних медичних даних про обставини хвороби і кончинипоета.

Свидетельство

Дано сие в том, что академикТарас Шевченко, 49 лет от роду, давно уже одержим органическим расстройствомпечени и сердца (vitium heparis et cordis) в последнее времяразвивалась водяная болезнь (hydrops),от которой он и умер сего 26 февраля. С.-Петербург, февраля 26 числа, 1861года.

Подлинник подписал:Доктор Эдуард Бари.

Ординатор при больнице Св. МарииМагдалины.

Верность копии сей с подлиннымсвидетельством Эдуарда Бари свидетельствую с приложением печати полицииИмператорской Академии Художеств. Февраля 27 дня 1861 года.

Полицмейстер Академии капитан I рванга Набатов.[1]

Нижче на свідоцтві — помітка олівцем: «47 лет от рождения» — поправка до віку Т. Г.Шевченка, помилково вказаного лікарем.

Дане медичне свідоцтво проостанню хворобу поета, написане  лікаремЕдуардом Яковичем Барі, який наглядав за Тарасом Григоровичем, дозволяєзрозуміти всю глибину непоправної шкоди, заподіяної міцному від природи здоров’ю Шевченка його коронованими інекоронованими катами. Сучасна медична наука дає можливість уточнити діагноз,встановлений у 1861 році лікарем Е. Я. Барі, і сформулювати його так:передсмертною хворобою Тараса Григоровича був органічний декомпенсований пороксерця третього ступеня, цироз печінки і асцит.

Виявлені у державнихархівах документи дозволяють нам тепер детально дослідити і науковообгрунтувати всі обставини перебігу хвороби і смерті  Т. Г. Шевченка. Вони ще раз доводять, щосмерть геіального народного поета була передчасною. Її зумовив і прискоривцаризм.

Як відомо, Шевченко бувсином селянина-кріпака і сам був кріпаком. Батько і мати великого поетапередчасно померли від непосильної праці, нестатків і хвороб. Така ж долячекала Тараса Шевченка. Залишившись в одинадцять років круглою сиротою, вінрано зазнав непосильного тягару підневільної праці, відчув горе «бедногонеулыбающегося мужика».

Жив Шевченко у надзвичайнотяжких умовах, дуже бідував, часто голодував і хворів.

Навесні 1837 р. коли 23-річний Тарас як кріпак поміщика Енгельгардапрацював у кімнатного живописця В. Ширяєва, він тяжко захворів. Земляк іприятель Шевченка — художник Іван Максимович Сошенко зразу ж поклав Тараса,який пашів жаром, у ліжко і терміново викликав знайомого лікаря Жадовцева.Лікар уважно оглянув хворого Шевченка і сказав Сошенкові:

— Хворого необхідно відправитидо лікарні, тому що з вашими грошима гарячку лікувати вдома не можна.

Але і в лікарні не дешевокоштувало лікування. Скупий Ширяєв не дав жодної копійки, хоч у контракті,підписаному ним, передбачалося, що в разі захворювання учня на протязі строкунавчання майстер зобов’язанийлікувати його на свій рахунок. Довелося друзям Тараса клопотатися передКомітетом Товариства заохочення художників. З цього приводу у звіті Товариствавід 30 травня 1837 року відмічалося: «Пансіонеру[2]Алексєєву і учню Шевченку на ліки… 50 карбованців»[3].На ці гроші лікар Жадовцев і художник Сошенко помістили Тараса доПетербургської міської лікарні святої Марії Магдаліни (нині лікарня ім. ВіриСлуцької), біля Тучкового мосту.

Друзі Шевченка обрали цюлікарню не випадково. Лікарня св. Марії Магдаліни була найновішим лікувальнимзакладом на той час. Вона славилася вийнятковим порядком, чистотою і затишком,новими найдосконалішими методами лікування. Тут «робилися на той часнайдосконаліші  операції, вживалися новіполіпшені методи перев’язки і лікування ран, визнані досвідом останніх роківнайкориснішими»,- говориться у «Нарисі існування лікарні св. МаріїМагдаліни в С.- Петербурзі за 50 років, 1829 — 1879».

Гордістю лікарні були їїлікарі і насамперед штабслікар Олександр Дмитрович Бланк, який працював тут уці роки,- дід Леніна по матері. Всі його характеризували як «людинупередову, ідейну, сильну і самостійну, вільну від будь-якого кар’єризму і прислужництва».

О. Д. Бланк був передовим іпрогресивним для свого часу лікарем. Вся його повсякденна діяльність булапройнята чуйним і дбайливим ставленням до простих людей, він безкорисливослужив народу своїм лікарським мистецтвом.

… Хвороба Шевченкапочалася гострим гарячковим станом. В автобіографічній повісті«Художник» Тарас Григорович описує ці важкі дні своєї хвороби, коликидався він у гарячковому маренні, горів від нестерпного жару. Захворюваннятривало довго і проходило тяжко. Вісім діб Тарас був в безтямі, між життям і смертю. Друзі щоденно, а іноді іпо кілька разів на день приходили до лікарні, щоб довідатися про стан Шевченка.

Відомий російський художникКарл Брюллов, з яким не задовго до цього Сошенко познайомив Тараса Григоровича,постійно запитував у друзів Шевченка про стан хворого. Хороше лікування,дбайливий догляд і, як писав сам Шевченко, «молодое здоровье бралосвое… как тот сказочный пресловутыйбогатырь оживал и крепчал не по дням, а по часам… В какую-нибудь неделю последвухнедельной гарячки стал на ноги и ходил, придерживаясь за свою койку».

Коли поет виписувався ізлікарні, старший лікар «гигиекнично,- як пише Тарас ГригоровичШевченко,- растолковал мне, что для окончательного излечения необходимо ещепробыть под медицинским надзором по крайней мере месяц».

Восени 1839 року Шевченко знову тяжко захворів. Цього разу на тиф. Друг поета Ф. П.Пономарьов перевіз ТарасаГригоровича до своєї кімнати, з антресолями, у будинок Академії мистецтв. «На цих антресолях,- згадувавПономарьов,- мій бідний Тарас перебував під час тяжкої своєї хвороби, яказабирала наші убогі кошти. У цей самий час він написав олійними фарбами свійпортрет».

Восени 1845 р. Шевченко в Переяславі тривалий час хворів на гарячку,яку один з його біографів О. Я. Кониський називає «якоюсь тифозноюхворобою». Про те, що у Переяславі Тарас Григорович переніс«гарячку», розповідає у своїх спогадах про Шевченка письменник і етнографО. С. Чужбинський.

Саме у цей період Тарас Григорович написав свій славнозвісний«Заповіт» («Як умру, то поховайте»).

Незважаючи на тяжкі умови життя, на погіршення стану здоров’я, Тарас Григорович не втрачав любові дожиття, до малювання, до поезії. Особливо чутливий він був до сприйняття чудовоїукраїнської природи. Колоритні пейзажі рідної землі — «садок вишневий колохати», могутній сивий Дніпро, широкі степи з почорнілими на них могилами,вітри, що пахнуть чебрецем і м’ятою, переливний блиск ковили, безкрайні обрії — все це знав і любив Тарас. Все це глибоко хвилювало вразливого юнака і згодоможило в його поезії.

Шевченко ввібрав у себе усебагатство народних пісень та переказів, і природно, що у його чарівних пісняхбриніли такі ж мотиви, які створював сам народ. Ненависть трудового люду досвоїх гнобителів живила творчість Кобзаря. Постала у віршах Шевченка нещасна,поневолена Україна.  кров’ю серця писав він про страждання рідногонароду, про муки підневільного життя. Гнівними словами картав поет царствопанів і чиновників.

Художник і поет, врозумінні Т. Г. Шевченка, носій світла істини, він мусить бути корисним людям.Саме таким поетом і художником, провісником правди і волі був Тарас Шевченко.у

Поезія великого Кобзаря — це гімн любові до людства, гімн боротьби за свободу і світлу долю всіхпригноблених народів.

Царський уряд, боючись силиполум’яного Шевченковогослова, заслав поета у солдатчину, в далекі казахські степи. Відбуваючипокарання, Шевченко служив у Орську, оточеному мертвим, тьмяним степом.Кочовики називали орську фортецю яман-кала, що означає «страшнемісто». Сюди і був засланий поет. У вироку, що вирішив долю Шевченка, небув зазначений строк покарання — цар заслав поета назавжди. Микола ПалкінВласною рукою дописав у вироку: «Під найсуворіший нагляд із забороноюписати й малювати». Художнику зв’язали руки, поетові закрили рота. З цього приводу Шевченко з глибокимобуренням говорив: «Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогдадля меня удачней нельзя было придумать, как послать меня вОтдельный Оренбургский корпус солдатом. И ко всему этому мне запрещенорисовать. Отнять благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал воглаве с самим сатаной не мог бы вынести такого нечеловеческого приговора».

У випаленому сонцем Оренбурзькомустепу, на похмурих берегах Аральського моря, на пустельному Кос-Аралі ТарасШевченко згадував милу його серцю Україну:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу.

У фортеці, яка здаваласьйому «раскрытой могилой, готовой схоронить меня живим», поет звертався до своїх дум:

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині.

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб’ята.

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти...

Безмірна туга за волеютяжко краяла серце Шевченкові. Полум’яний патріот України, він безмежно сумував за рідним краєм, такимпрекрасним і таким знедоленим.

О доле моя! Моя країно!

Коли я вирвусь з цієї пустині?

Так розкрив поет свійдушевний стан, пригніченість і тугу у вірші, написаному в Орську і присвяченомудругові — українському лікарю Андрію Йосиповичу Козачковському.

Сучасна медицина науковообгрунтувала, як згубно впливають на здоров’я людини так звані негативні емоції — туга, сум,пригніченість, самотність. Але ще сильніше відбилися на здоров’ї Т. Г. Шевченка нестерпно важкі, ворожі,штучно створені царизмом умови життя у солдатчині.

Восени 1847 р. у вогкихказематах Орської фортеці Шевченко захворів на ревматизм. У листі від 11 грудня1847 року до одного з приятелів — А. І. Лизогуба він писав: "… восенимучив мене ревматизм..." У листі до М. Лазаревського від 20 грудня мичитаємо "… занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг..."

Пізніше ревматизм дававспалахи, загострення, рецидиви, властиві цій хворобі. Шевченко писав 12 квітня1855 р. конференц-секретарю Академії мистецтв Василю Івановичу Григоровичу зНовопетровського укріплення: "… ревматизм меня быстроразрушает". Існує справедливийстаровинний лікарський вислів: «ревматизм лиже суглоби, а кусаєсерце». Ревматизм ускладнився у Шевченка гострою серцевою недостатністю.

У 1847 р., незабаром післяревматизму, Шевченко внаслідок поганого харчування захворів на типову для ув’язнених та засланих хворобу — цингу, абоскорбут, і був вміщений у лазарет. В листі до М. Лазаревського у Петербург 20грудня 1847 р. Тарас Григорович писав: «Спіткала мене цинга лютая, і ятепер мов Іов на гноїщі… Так мені тепер тяжко, так тяжко...» Через двамісяці, 28 лютого 1848 р., Шевченко пише з Орська своєму другові ВарваріМиколаївні Рєпніній: «Пугает меня настоящая болезнь скорбут». Дві тяжкі хвороби — ревматизм і скорбут,на які хворів у засланні поет, дуже підточили його серце, тим більше, що вонипроходили в умовах надзвичайної моральної пригніченості і невимовних душевнихмук. В листі до М. Лазаревського, про який згадувалося вище, Тарас Григоровичписав: "… опріч всіх лих, що душу катують, бог покарав мене ще й тілеснимнедугом..."

Згадуючи своє сповненезлигоднів життя, поет писав до В. Рєпніної, що при цьому його охоплює важкепочуття, «от которого сжимается сердце и стынет грудь… Моепрошлое ужасно». Різке світлопекучого сонця пустелі згубно діяло на зір Т. Г. Шевченка. 1 лютого 1848 р.поет писав з Орської фортеці А. І. Лисогубу: «Лихо діється зо мною, та неодно, а всі лиха упали на мою голову. Одно те, що нудьга та безнадія давитьсерце, а друге — нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм,цингу перетерпів, слава богу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю дедітись».

Українські і російськідрузі поета робили все можливе, щоб полегшити тяжку долю Тараса Шевченка,допомагаючи йому морально і матеріально, але здоров’я поета з кожним днем все гіршало.

У січні 1850 р. Шевченкопише в розпачі з Оренбурга поетові Василю Андрійовичу Жуковському:

«Я три годакрепился, не осмеливался вас беспокоить, но мера моего крепления лопается, и яв самой крайности прибегаю к вам, великодушный благодетель мой… потому, чтоказарменная жизнь и скорбут разрушили мое здоровье… Для меня необходима былабы перемена климата; но я на это не должен надеяться: рядовых, таких как я, непереводят… а меня опять посылают на Сыр-Дарью… Для моего здоровья этотпоход самый убийственный...»

Рядовому Тарасу Шевченкунайсуворіше було заборонено писати й малювати. Та великий бунтар не скорився.Всупереч усьому у вигнанні він потай писав і малював і створив чимало поетичнихтворів, зробив багато малюнків, портретів, картин, з яких складається цілийальбом. На Шевченка було зроблено донос, в результаті якого його під конвоємвідправляють у Новопетровське укріплення, на берег Каспійського моря. Сім років- з 17 жовтня 1850 по 2 серпня 1857 р., які провів тут поет, булинайстрашнішими роками у житті Шевченка. Вони цілком зламали його здоров’я.

Суворі природні умови,віддаленість від культурних центрів країни, деспотизм і жорстокість офіцерстваробили нестерпним життя засланого поета. 1 липня 1852 р.  Шевченко писав з Новопетровського укріпленнявідомому українському композиторові С. С. Гулаку-Артемовському:

"… Где меня не носило в продолжении этих бедных пяти лет?Киргизскую степь из конца в конец всю исходил, море Аральское и вдоль и попереквсе исплавал, и теперь сижу в Новопетровском укреплении да жду, что дальшебудет; а это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северо-восточном берегу Каспийского моря, вкиргизской пустыне. Настоящая пустыня! Песок да камень; хоть бы трава, хоть быдеревцо — ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь — просто черт знает что!Смотришь, смотришь, да такая тоска тебя возьмет — просто хоть давись; так иудавиться нечем… мне счастье не к лицу. Родился, вырос в неволе, да и умру,кажется, солдатом. Какой-нибудьда был бы скорее конец, а то в самом деле, надоело черт знает по-каковскижить".

Якось під час перебуванняТ. Шевченка у Новопетровській фортеці стало відомо, що до Астрахані має прибутихтось із царської сім’ї.Негайно було оголошено наказ про посилену муштру солдатів — в тому числі іШевченка. Щоденні тривалі вправи з гвинтівкою, марширування зовсім знесилювалиТараса Григоровича. «Из меня, теперь 50-летнего старика, тянутжилы»,- писав поет друзям, навітьзбільшивши свій вік.

Але і тут йому не зрадивгумор. Він намалював себе гладким незграбним солдатом і підписав: «Осьтак, як бачите». Ця карикатура мала бути надрукована в газеті«Северный курьер», але петербурзький цензурний комітет заборонив йогодрукувати[4].

Як про найбільше щастя,мріяв Тарас Григорович "… взглянуть разочек на добрых друзей моих,на Днепр, на Киев, на Украину".

10 лютого 1855 р. Шевченкопише своєму товаришу польському політичному засланцю Броніславу Залєському:«Веришь ли, мне иногда кажется, что я и кости здесь свои положу,иногда… на меня находит такая жгучая, ядовитая сердечная боль, что я себенигде места не нахожу, и чем далее, тем более эта отвратительная больусиливается».

У 1855 році Шевченко надовершення до всього хворів ще й на виснажливу малярію. В листі до Бр.Залєського Тарас Григорович 25 вересня 1855 р. писав: "… Возвратясьиз Ханга-Бабы, выдержал порядочный пароксизм лихорадки". Захворювання на малярію ще більше посилилоураження серця.

Та незважаючи на хвилини відчаюі тяжкого суму, ніколи у поета не зникає бунтарський дух і ненависть досамодержавства — навпаки, у засланні зростали і міцніли революційні настроїпоета:

Бодай кати їх постинали,

Отих царів, катів людських...

Помирає «коронованийжандарм» Микола І. Майнула надія на визволення. Та марно! Новий ЦарОлександр ІІ викреслює  ім’я Шевченка із списку амністованих: добрепам’ятав цар вірші великогоКобзаря. Але наростання революційної ситуації, що змушувало самодержавствонапружено шукати виходу з кризи, і невпинні клопотання передових людей Росії — прогресивних діячів культури та мистецтв вирвали Шевченка із заслання.

Великою була моральнастійкість і сила революційного духу поета. Коли у 1857 році Шевченка, немолодувже, змучену засланням людину, було звільнено, він написав у своєму щоденнику:«Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе неизменилась. Хорошо ли это? Хорошо».

Людина на десять роківвикреслена з життя, знову поверталася до своїх друзів міцною духом. Заслання ісолдатчина не зломили ні волі, ні її переконань. Але здоров’я поета, його фізичні сили були надламані.

За свідченням редактора«Нижегородских губернских ведомостей»Георгія Дем’янова,після повернення із заслання на обличчі Шевченка «лежала печать глибокогостраждання». історик Микола Костомаров справедливо зауважив: «Підчервону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям, аз-під цієї червоної шапки повернувся він з сивою бородою, зовсім лисою головою,з навіки втраченим здоров’ям».Лікар А. Й. Козачковський зафіксував, що Тарас Григорович повернувся іззаслання з підупалим здоров’ям, з передчасно знесиленим і назавжди скалічениморганізмом. Поетові тоді минуло лише 43 роки.

Повертаючись післядесятирічного заслання до Петербурга, Шевченко змушений був через хворобу надеякий час зупинитися в Москві. Військовий генерал-губернатор Нижегородськоїгубернії генерал-майор Муравйов доповідав 18 квітня 1858 р. московськомувійськовому генерал-губернатору: «Художника Тараса Шевченка було віддано у1848 році за височайшим наказом у військову службу, з призначенням рядовим вОкремий Оренбурзький корпус.

… В березні місяці(9числа) Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода до Санкт-Петербурга, але зприватних донесень відомо, що, доїхавши до Москви, зупинився в ній черезхворобу, яка його спіткала»[5]

«Тараса Григоровича неможна було впізнати, і, лише придивившись, я впізнав його. Жовто-зелений, узморшках, худий… Вбитий фізично і морально»,- розповідав про своюзустріч з Т. Г. Шевченком навесні 1858 року в Москві Микита Савичев — «уральський козачина», як називав його поет.

У своєму«Журналі» на другий день після прибуття до Москви, 13 березня 1858р., Шевченко писав, що він пішов до Ван-Путерена, свого знайомого лікаря. Лікаруважно оглянув його, виписав ліки, призначив дієту і відповідний режим. Узапису, зробленому 14 березня, читаємо:

«После обеда явилось ко мне два доктора, хорошо еще, что невдруг. Приятель Ван-Путерена прописал какую-то микстуру в темной банке, а Мин — пильнавскую воду и диету. Ярешился следовать совету последнего.

Дмитрий Егорович Мин — ученый переводчик Данте и еще более ученыймедик. Поэт и медик. Какая прекрасная дисгармония».

18 березня ТарасГригорович записав у «Журналі»:«В 8 часов вечера громоносный локомотив свистнул и остановился вПетербурге». Захоплено зустріли Т. Г. Шевченка представники передовоїінтелігенції столиці.

Зустрічаючись у цей час звидатними діячами культури та мистецтв, Тарас Григорович шукав і знайшовблизьких йому духом і ідейними поглядами людей. Він зустрівся і зблизився  з великими російськими письменниками — революційними демократами М. Г. Чернишевським, М. О. Добролюбовим, М, О.Некрасовим, М. Є. Салтиковим-Щедріним та іншими, які об’єднувалися навколожурналу «Современник». Всім єством, всіма помислами Шевченко був зцими людьми. Це було природно, адже за словами Добролюбова, «все коло думі співчуттів Шевченка перебувало у цілковитій відповідності із змістом іукладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом не тільки думками,але обставинами життя був з ним міцно і кровно зв’язаний».

Героїчне життя великогоКобзаря, його велика моральна сила, непохитна воля борця, його волелюбна поезіябули близькі й дорогі російським революційним демократам. Разом із Герценом іЧернишевським великий Кобзар з глибокою переконливістю проголошує, що требабудити волю, приспану царизмом, кличе Русь до сокири, прямо закликає дозбройного повстання.

… Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру —

Та й заходиться вже будить.

Поезія Тараса Шевченка буламогутньою і грізною зброєю в бойовому арсеналі народу, вона кликала маси наборотьбу, вселяла смертельний страх у ворогів...

… вставайте

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Ці рядки знаменитогоШевченкового «Заповіту» запалювали народ, загартовували його волю доборотьби, зміцнювали віру в краще майбутнє..

У безсмертній поезіївеликого Кобзаря, яка то полум’яніла гнівом, то іскрилася бадьорістю, завжди і незмінно звучала віра усвітле прийдешнє народу. Шевченко твердо вірив, що пригноблені розірвутькайдани, в які вони закуті, скинуть ярмо кріпацтва і самодержавства,з’єднаються в єдину вільну й дружню сім’ю і в цьому світі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Чернишевський, Добролюбов та їх бойові соратники — «штурманибурі», як образно називав їх Герцен, високо цінили полум’яну поезію Шевченка. М. Г. Чернишевський, якийочолював революційно-демократичний рух, називав Т. Г. Шевченка «новоюневідомою зіркою, та такої величини і блиску, таким світилом, що, мабуть, іСіріусу, і Актуру носа втре».

Незважаючи на фізичнукволість та недугу, Тарас Шевченко до кінця свого життя не припиняв активноїтворчої праці, всі свої сили віддавав боротьбі за знищення політичногобезправ’я, кріпацтва і національного гніту.

Влітку 1859 року Тарас Григорович поїхав на Україну, в рідне селоКирилівку, де жили його брат і сестра, щоб побачитися з ними після довгоїрозлуки. Сестра не відразу впізнала в змученій, старій людині, яка важкодихала, свого брата Тараса.

Художник Віктор Васильович Ковальов, згадуючи своє враження відзустрічі з Т. Г. Шевченком у 1859 році, з глибоким болем писав: «Я буввражений різкою зміною його зовнішньоого вигляду. Це не бум колишнійширокоплечий, кремезний, з густим волоссям на голові, в сірому сюртуку, яким яйого знав раніше; преді мною була зовсім схудла, лиса людина, без кровинки налиці; руки її просвічувались так, що видно було наскрізь (!) кістки і жили… Ямало не заплакав».

Все це свідчить про те, що Шевченко повернувся із заслання з цілкомпідірваним здоров’ям.

30 вересня 1859 року Л.Тарновська писала своєму синові В. В. Тарновському, колекціонеру, засновникумузею у Чернігові: «Бідолаха Шевченко хворий, і я боюсь, чи не водянка унього в грудях; він не лежить, але руки його важкі і лице набрякле». Другпоета інженер Ф. Черненко розповідав, що «вже в кінці вересня і на самомупочатку жовтня, відвідуючи Шевченка, не можна було не помітити, що поет дужехворий».

На автопортреті, написаномув 1860 році, лице Шевченка з явними ознаками набряклості.

У другій половині листопадаздоров’я Шевченка різко погіршало. Наслідки дистрофії і, головним чином,ревматизм, набутий у засланні, все більше давалися взнаки. Напружена робота,погані житлові умови і загальна невлаштованість побуту багато в чому сприялирозвиткові хвороби.

Марко Вовчок, вірний друг і послідовник великого Кобзаря, яку ТарасГригорович ніжно і ласкаво називав «світе мій! Моя ти зоренько святая! Мояти сила молодая!.. Моя ти доне!», писала йому у цей час з-за кордону:

«Мій самий любий Тарасе Григоровичу! Чую, що ви хворієте інездужаєте, а сама собі вже уявляю, як ви там не бережете себе… Я все це добрезнаю та не побоюся сказати Вам: дуже Вас прохаю — бережіть себе!»

23 листопада Тарас Григорович звернувся до лікаря Е. Я. Барі — ординатора Петербурзької лікарні св. Марії Магдаліни із скаргами на страшеннийбіль у грудях. Шевченко мав хворобливий вигляд, лице його було зовсім набрякле.Лікар Барі уважно оглянув Тараса Григоровича, вислухав серце, легені іпохмурнів. Він призначив лікування, порадив берегти себе, вести спокійнийспосіб життя, не вихолити з дому.

Умови життя поета в цей час у Петербурзі були незадовільними, а длялюдини з хворим серцем особ

еще рефераты
Еще работы по литературе, лингвистике