Реферат: 1. Початк граматичнох традицiх 2. Теоретичне пiдгрунтя кодифiкаторнох галицьких мовознавцiв 3. Специфiка наукового пiзнання лiтературнох мови

                                                    Вступ

1.   Початк граматичної традиції

2.   Теоретичне підгрунтя кодифікаторної галицьких мовознавців

3.   Специфіка наукового пізнання літературної мови

1.Початкграматичної традиції

 Після поділу Польші у 1772р Галичина потрапляєу склад Австро-Угорської імперії, маючи такі культурні показники:  українські шляхта і міщанство (вищийпрошарок) асимільовані польською культурою, духовенство (середній стан) іслеянство–українці за національністю і греко-католики за віросповіданням, акультурноосвіченою є лише одна українська верства–священники. Не дивно, що всекультурне життя українців Галичини того часу зосереджуються навколоВаиліанського чину. Саме ченці–василіанці стають ініціаторами нових шкіл; маючивласні лрукарні в Почаєві та Києві, видають книги церковнослов'янською       

українською або майже чистоюукраїнською мовами" 1). Так, після 1772р у Галичині з'являються твори духовного і зрідка світнього змісту, як-от: «Народовіщаніє» або «Слово к народу католіческому» (1778р),«Бесіди парахіяльні» (1789р), «Книжиця для господарства»(1788р), «Політика свідка» (1790р). Досліники вважають, що творинаписані мовою, хоч і не чистою українською, але [1]вженаближеною до неї.

Однакприхильникосвіченого абсолютизму цісар Йосип II закриває більшість греко-католицьких церков і монастирів, вважаючи, щоцерква повинна підлягати державі і цому, цісареві. Звідси зменшується ікультурна праця ченців-василіан.

Нова надія на духовний розвій у галичан з'являється з відкриттям у 1787р при Львівськомууніверситеті українського відділу, богословні та та філософські науки. У цейчас виникають спроби читати лекції не тільки латинською мовою, але й тодішньоюкнижною українською. Правда, вся наукова традиція викладачів написана–такиіноземними мовами (латинською німецькою і польською). В університеті працюютьвчені, які  в тій чи іншій міріактуалізували деяку форму літературного викладу, а саме: Петро Лодій (до 1801),Модест Гриневецький (1758-1823), викладач богословія; Арсеній радкевич(1759-1821), викладач схдних мов; єпископ Микола Скородинський (1757-1805), О.Гарасевич (1763-1830). Наскільки це було проблематичним, засвідчують рукописніматеріали Я.Головацького про П.Лодія, теоретичної і практичної філософії,викладача математики і нумізматики. За часів його діяльності «въ школахъ усюди вчиликласичної латинської мови, а народних мов не допускали допрактики викладання», однак П.Лодій тільки маттематику читає польськоюмовою, інші ж дисципліни —тогочасною книжною українською: Языкъ той був нэ словяньскийцерковный, нэ руский народный, але книжный, злотеный из обох"[2].Зрозуміло, що П.Лодій, започавши таку мовленнєву практику у вищій школістоїть перед фактом і термінотворення, і перекладу. Ці проблеми йомуприходиться вирішувати самостійно, однак його діяльність стає зразком дляінших, майбутніх, літературної форми української  мови.Очевидно, в своєму імпліцитному вияві іпочинається теоретичне пізнання цієї форми і досвід такого авторитета, яким буву науці П.Лодій для галичан, дає для інших зразок компромісного, як на наш час,але цілком вмотивованого в пору Лодія шлях побудови літературної форми  «из обох»—книжної і народної.

Позитивну роль П.Лодія у формуванні літературної мови вГаличині у свій час підкреслює М.Возняк: «Як ся мова якою писав Лодій,була би вдерталася у школах, від неї легко було перейти до народної мови»[3]

На жаль, український відділ при Львівському університетіпроіснував лише до 1809р., так і не зреалізувавши свого внеску у витвореннялітературної форми української мови. Через німецьку, польську та чеськулітературу  в Галичину приходять ідеїромантизму. Вони проявлялися в зацікавленні народною мовою, піснями, народнимжиттям, старовиною. Саме серед св'ященників і виникає увага доживої українськоїнародної мови, української творчості.

Чи не найшвидше ці ідеї зреалзувались у проповідяхукраїнською мовою, причому навіть не в Галичині, а у Відні, актуалізуючипотреби літературного викладу.

Так, перший парох греко-католицької церкви св.ВарвариуВідні о.Єронім стрілецький (1733-1833) свої проповіді продовж 20-ти роківвиголошує українською (у той час як у Галичині тільки польською ). На думкудослідників, саме він укладає першу граматику тодішньої українськоїлітературної мови, шо становить перехід від церковнослов'янської доукраїнської мови[4].Очевидно, це було у 1777р перед цого поїздкою до Відня, граматка має назву „ Grammatyka (ruska) krotka przezStreleckiego”(надрукована в Почаєві без вказівки на рік. Вважають, що саме її, ймовірно,мали Снігурський та Пасловський, наступні укладачі граматики руської мови.[5]  

І.Лаврівський (1773-1820) — ректор Лвівської греко-католицької семінарії,канонік у Перемишлі— першим у Галичині починає виголошувати проповідіукраїнською мовою, яку вже вважає самостійною і окремою від інших слов’янських мов. Цей дослідник  працює над укладенням тлумачного словникаукраїнської мови, укладає буквар, збирає матеріали до української історії[6].

П.Пасловський (1792-1846)– парох церкви св.Варвари у Відні теж виголошує проповіді українською мовою, укладаєнавіть з них збірник. Пише рукописну граматику української мови.[7]На думку М.Возняка, саме вона служить основою для першої друкованої українськоїграматики в Галичині– граматики Й. Левицького.

І. Ольшовський (1784-1804)—парох при церкві св.Варвари в одному з листі доВіденськоїконсисторії у 1812р уже підкреслює відмінність живої української мовивід мови літературної.[8] 

І.Снігурський (1784-1847) як парох при церкві св.Варвари у Відні з 1812рвиголошує проповідь українською мовою (до нього це робили І.Стрілецький і І.Ольшовський). Прогресивний діяч свого часу, який ширить ідеї щодо окремішностіукраїнської мови від інших, її самостійність. Дбає про розвиток українськоїсвідомості в представників духовенства Підтримує прогресивні починання  серед молодшого духовенства–І.Могильницького, І.Лаврівського, Й.Лозинського, Й.Левицького. Залешились творив рукописному варанті, серед них і проповіді українською мовою.[9]Яскравим свідченням года них дослідників до літературної форми є рукописніграматики. Наприклад, П.Паславський залишив „Скорочену руськуграматику і збірник проповідей”, які, нажаль, згоріли.[10]  І.Лаврінський почав працювати над своєюграматикою у 1815р; У листі до О.Востокова В 1822 він уже згадує, що працянаближається до завершення, однак і на період 1832р все ще бракувало останньоїчастини–синтаксису (цікаво, що перша друкована граматика в Галичні Й.Левицького„Grammatik der ruthenischer oder klein-russischen sprache in Calizien” (Перемишль, 1834 ) присвячена саме І.Лаврінському). Працював над своєюграматикою і І.Могильницький (1777-1831). Відомо, що митрополит М.Левицькийпросить дозволу на друк цієї праці в губернатора гр. Тааффевже 18 вересня1823р. Після клопотань з’являється повідомлення від 10 лютого 1824р,що „друковирукописи не стоїть нічого на перешкоді .2 

Як бачимо завдяки діяльності греко-католицьких священників  у галичині починається відлін власноїграматичної традиції, яка стає базою у формуванні знання про українськулітературну мову.  Тому вважаємо, щопочаток наукового пізнання літературної форми має свої особливості.

По-перше, воно відштовхується від знання церковнослов’янськоїмови, чого не трапилось у граматичній традиції східної України. Перша граматикаукраїнської мови О.Павловського (1818р) орієнтується на живу народну мову. З цього часу окреслюється двітрадиції наукового пізнання літературної форми. Представники першої, щнайшвидше зароджується в Галичині, зазнали впливу церковнослов’янськоїмови; на думку М.Драгоманова, „не посміли узяти за основу своїх виводівграматичних малоруську простонародну мову, а намішали з нею у свої граматики ицерковних и російських елементів”.Представники другої традиції, щозароджується дещо пізніше, ніж у Галичині, орієнтуються на живу народну мову.

По-друге, печаток наукового пізнання літературної форми зазнає впливу збокуграматичної теорії, яка стає своєрідним орієнтиром у виробленні галицькимидослідниками власої традиції розуміння сучасності літературної мови. Так,починається граматична теорія для галичан від граматики М.Смотрицького ізакінчується діяльністю славістівкінця XVIIIі початку XIXст, якот: Й.Добровського, В.Копітора, П.Карамзина, М. Греча, Лінде, О.Востокова таін., у працях, яких знову зачіпалася проблема зв’язку церковнослов’янськоїмови з національними літературними мовами. Про те в якій мірі фактор зв’язкавідіграє свою  роль у формуванніграматичних погляідв, засвідчує діяльність І.Лаврінського. Ставши ректоромгреко-католицької семінарії, він добровільно починає викладати українську мову.Зрозуміло, що постає перед проблемою підручника, оскільки граматикаМ.Смотрицького для цього непридатна. Очевидно, моделював літературну форму вдусі галицької граматичної традиції, бо як тільки ознайомився з граматикоюО.Павловського, приступив до праці над нолвим варіантом свого підручника[11].Цей момент виразно ілюструє орієнтирів у теоретичному пізнанні літературноїмови          

 

2.Теоретичне підгрунтякодифікаторської діяльності галицьких мовознавців.

Мовознавці Галичини починалипізнання літературної форми української мови в умовах мегасоціуму  Австро-Угорщини, який об’єднавдуховне надбання різних народів— слов’янських і не слов’янськихотож дослідники були знайомі з результатами наукових досліджень ізкультурно-історичного ареалу, що мав центр у Відні. Українці Російської імперіїз огляду на економічну, адміністративно-державні і політичні зв’язки,а також звжаючи на російську літературну мову як основний засіб мовноївзаємодіїналежали вже до іншого культурно-історичного простору.

Розміщення Галичини на межіцих двох ареалів— західноєвропейського та східноєвропейського —уможливлювалодосту п до наукової практики різних вчених. Тому граматичні праціІ.Могильницького містять посилання на твори Й.Добровського, В.Копітара,П.Шафарика, М.Лооносова, М.Ггеча, О.Павловського, О.Востокова. Й.Лозинський усвоїх працях апелює до поглядів Й.Добровського, П.Шафарика, В.Копітара,П.Павловського, О.Бодякського, Я.Грімма. Як засвідчують праці Я.Головацького,Вінг теж звертається до творів Й.Добровзького, В.Копітара, П.Шафарика,О.Востокова, М.Надеждіна, М.Максимовича, М.Крамзина, Бандтне, В.Даля,М.Цертелева, Й.Гердера.

Цілком логічно рпипустити,Взаємозв’яязокміж Європейським науковим контекстом був значно глибшим, ніж це можевідобразити система пояснень у мовознавчих дослідженнях. І як підтверженняцього маємо міркування О.Маковея про одну із причин виступу Й.Лозинського із статеюпро правописну тему „O uprowadzeniu alecadta polskiego go piśminnictwarusciego”–орієнтацію на правописну практику у південних слов’ян на початкуXIX ст. А це ознучає, що Й.Лозинський зважає а) на критику В.Клпітаром основросійської азбуки у „Grammatik der Slarishen Sprache in Krain, Kärnthenand Steyermark”(1808р);  б)на ідею укладання латинськоїазбуки для усіх слов’н, яку випустив А.Пухмаєр, за що йогокритикував Й.домбровський; в) на зреформований Вуком Каджичем сербськийправопис у праці „Wuk’sStephanowithsch Kleine serbische Grammatyk, verdeutscht und mit einer Vorredevon Jacob Grimm”(Leipzigund Berlin 1826); г) на міркування П.Шафарика у праці Geschichte der SlavichenSprache und Literatur (Ofen,1826). Тобто ідеюю Й.Лаврінського про латину вписьменній практиці можна несподівано побачити в іншому контексті правопису,який би тільки сприяв єдності слов’янських мов.

Знання працьЙ.Домбровського. Завдяки працям цього вченого Європа дізнається про славістикуяк науку. Діяльність дослідника відбувається на переломі двох епох –раціоналізму і романтизму. „У своїх творах він вказував … на красу йдосконалість церковнослов’янської мови та на ті користи, що їх церковнослов’янськімови можуть з цеї високо культивованої мови найстаршогописменства більшостиСлов’ян.”[12] Такі думкипротистояли полокофільогічним настроям української інтелігенції в Галичині іскеровували їхні міркування про літературну форму в нове русло: з одного боку,разом з пошаною до церковнослов’янською мови повертали пошану і любов дорідного слова (так вони бачили, що Й.Домбровський знає староукраїнськілітературні пам’ятки);з другого боку, вони культивували і потребу в Галичині книжної мови; а зтретього – вони були тим грунтом, на якому виростали вже власні поглядигалицьких мовознавців. Щодо останього то показовими є погляди І.Могильницького про самостійність і окремленість української мови від інших, до яких так іне прийщов Й.Домбровський.

Й.Домбровськийвиступає прихильником об’єднання слов’янських діалектів здопомогою однієї літературної мови. Тому „виступив протироздроблення слов’янськогосвіту на багато літературних мов”; розвиток слов’янських моввидавався йому занепадом „старих досконалих форм і тому він закликав,щоби при творенні літературної мови спірати її на традиціях старої слов’янськоїкулатури”[13].  Не дивно, що саме під впливом таких думок угаличан формується ідея мовної культури і мовної свідомості, яка їх прив’язуваладо пам’ятокстарого письменства; звідси ідея літературної мови на народній основі ще немала перспективи не тільки розвитку, але й навіть появи.

Однакпраці Й.Домбровського – це спроба науквого пояснення проблем класифікації істатусу слов’янськихмов взагалі, і проблем, пов’язаних з українською мовою зокрема.Проаналізувавши кореспонденцію Й.Домбровського з різними слов’янськимимовознавцями, взявши до уваги праці Й.Домбровського, К.Чехович висвітлює  думку Домбровського про українську мову. 1.Й.Домбровський знає українські землі, хоч там і не був; так, у промові передцісарем Леопольдом II у 1791р він подає статистичнідані про населення слов’янських країн і про Галичину зокрема;зазначаючи, Що її населення – À2580769 жителів, означаючи їх терміном „ruзish”– руський; 2. Від польського вченого Бандтневін мав приклади живоїукраїнської мови з околиць Заліщини та 65 українських пісень з галичини;3.Цікавиться Буковиною і Великою Україною, має зразки української мови відневідомого харківського кореспондента. 4. Першу граматику української мовиО.Павловського отримує тількиу 1826р (Що і позначилось на його міркування простатус української мови). 5. На означення української мови вживає назви Russia minor (Латинська назва України),Russia alba ma Russia magna (про Білорусію і Росію) 6. Термін russisch у Й.Домбровського багатоозначальний: означає абосхіднослов’янськімови, або ро сійську літературну мову, або кожну східнослов’янськумову зокрема. 7. Термін ruthenisch – синонім до russisch, у листах К.Чехович знаходить ще одну назву – „lingua russica”. 8. Й.Домбровський звертає увагу на різницю між українською та російськоюмовами К.Чехович припускає, що Й.Домбровський міг бачити мішанину церковнослов’янської,української і польської мов у літературних пам’ятках, тому „очевиднопояснює собі як явище упадкове, яке мало доказуват нездатність української мовидо вищого культурного життя”[14].9. Дивиться на українську мову через призму поширених серед російських інімецтких мовознавців поглядів, що українська мова – це лише російськийдіалект, попсований польськими впливами.

ПоглядиЙ.Добровського на українську мову виникли і під впливом його геополітичногокритерію, застосованого до класифікації слов’янських мов: з оглядуна розуміння історичної ролі конкретного народу, його історичної сили колись ітепер. Звідси „великімогутні народи, здібні творити власні держави, є для Добровськогорепрезентантами головних, т. зн. „такуючих”слов’янськихмов”(цюдумку проповідує в 1792р у першій класифікації слов’янських мов впраці „Geschichte der Böhmischen Sprache und literatur”)[15]

Крімтого в  Й.Добровського була ідея можливихпереходів між слов’янськими мовами через географічне положення вминулому і сучасному, вона привела його, по-суті, дол ідеї генеалогічногопідпорядкування мов. Звідси в Домбровського виникає теорія „пропоходження кілкох слов’янських мов з однієї спільної прамови,причому для підтримки такої теорії притягаються спільні язикові прикмети”[16].

Думкипро поділ слов’янськихмов на 5 основних (Як зазначає К.Чехович: 1. Russisch,2. Pohlnisch, 3. Illyrisch, 4. Croatish, 5. Böhmisch), обгрунтовані в 1792р, через два роки змінюється. Усіслов’янськімови поділяє тепер уже на два класи – східні і західні мови, а кожен класнадалі диференціює. До східних (або південних мов) належать russian і serlica, до західних (або півнвчних) – polonica і bohemica. Крім цих головних мов серед слов’янських Й.Добровськийвиділяє ще „мовимішані або посередні”, які мають ознаки від обох класів. Саметакою мовою він вважає українську, однак і тут його погляди змінюють, оскількивважає її промвжною між сербською та російською, а пізніше між російською тапольською.[17]    

Й.Добровськийдає галичанам важливу ідею – ідею плекання мови, яке охоплює її студіювання,аналізу граматичної структури і лексичного багатства, з одного боку, ірозуміння літературної мови як засобу вищого культурнолго життя. За цим крилисяглибокі думки кодифікації літературної форми і її функціонаьне навантаження усуспільстві. Тому не дивно, що для Й.Добровського лише та слов’янськамова могла мати статус самостійності, яка мала граматику, словник і літературуцією мовою[18]. 


[1] Олександрович М. Історіянового українського письменства. Станіслав,1938, с 4.

[2] Возняк М. Дохарактеристики П.Лодія./ ЗНТШ, тCXIII,1913, кн 1, с 149. 

[3] Там же, с 150.

[4] Олександрович М. Історіянового українського письменництва. с 12.

[5] Брик І.Й. Добровський іукраїнознавство. Причинки до історії словянської Фільольогії/

[6] Олександрович М. Історіянового українського письменництва, с 11.

[7] Так же, с 12.

[8] Шурат В. В.Копітар ієп.Ів.снігурський / ЗНТШ, тCXXV, ЗНТШ, тСXLI-CXLIII. Праці фільольо гічної секції у Львові,1925. с5-6. 

[9] Олександрович М. Історіянового українського письменництва.с10.

[10] Возняк М. Студії надграматиками XIXв. с 4,9.

[11] Андрохович А.І.Лаврінський./ЗНТШ, т.CXXVII. Львів, 1919, с 116.

[12] Чехович К. ІванМогильницький та Йосиф Домбровький./ с 52.

[13] Др.К.Чехович. ІванМогильницький та Йосиф Добровський. с 55.

[14] Чехович К. ЙосифДобровський і українська мова / Slavia,IX, 1930. Praha, с 708. 

[15] Чехович К. Йосиф Добровський і українська мова, с711.

[16] Там же, с 711.

[17] Там же, с 713.

[18] Чехович К. ЙосифДобровський і українська мова. С 716.

еще рефераты
Еще работы по литературе, лингвистике