Реферат: История украинской журналистики

ВСТУП

Історія української літератури двадцятого століття майже не досліджена…Окрім того, що українська література розвивалася на території України, багатописьменників творили і за межами батьківщини.

Імена цих патріотів повертаються на рідну землю, а співвітчизникидізнаються про них лише зараз. Уласа Самчука називали літописцем свого часу ісвого народу. Він з юнацьких літ був відірваний від материнського лона,опинившись поза межами рідного краю. На чужих землях письменник набагато глибшеі болючіше відчував і переживав трагедії братів і сестер з України.

Улас Самчук – це видатна постать у нашій літературі, збагнути її можналише тоді, коли видати його багатотомник. Ми можемо ознайомитися з мізером,який залишив по собі письменник: журнал «Дзвін» з оповідання Уласа Самчука«Віднайдений рай», у тому ж1991 році повість «Марія», видрукована «Українським письменником» у 1991 році,журналом «Дніпро» у 1991 році, опубліковано другий том епопеї «Волинь». Окремимвиданням у видавництві «Дніпро» в 1993 році вийшла трилогія «Волинь», а журнал«Дзвін опублікував спогади письменника «На білому коні» /№1-3, 1993р./. той жетаки «Дзвін» через рік продарував нам ще одні спогади Уласа Самчука «На конівороному» /№6-8, 1994р./, а у 1995 році – «Записки на бігу» /№4-7/. У 1994 році«Український письменник» видав роман Уласа Самчука «Чого не гоїть огонь».Звичайно, є ще фонд залу україніки у Центральної Національної Бібліотекиім.В.Вернадського, але нажаль, і в ній немає повного зібрання творів УласаСамчука. Доля Уласа Самчука типова для українського письмменника-еміґранта.Талант Самчука, багаторічна праця на літературному полі, більш ніж десятоквидрукованих творів за кордоном і невідомість в Україні.

Улас Олексійович Самчук народився у селі Дермань, у Волинській області.Його батьки були селянами. Тяжко та виснажливо працювали біля землі та славногогосподарства. Вони передавали своїм дітям любов до життя і праці. Бажаннявирватися з соціально обмеженого, окупованого суспільства привело молодогожовняра (вояку) польського війська до дезертирства у Німеччину. Це сталося у1927 році. Почалися скитання молодого хлопця з Волині по закордонних землях.Куди б не закинула доля Уласа, головною темою його творчості була рідна землята брати й сестри з України. Усе свідоме життя письменник ставив перед собоюзавдання бути літописцем українського народу, того часу, який сам бачив,переживав.

Публіцистика Уласа Самчука – це спогади, статті, фейлетони, нариси,подорожні нотатки. А Власенко-Бойцун називав такі періоди публіцистичноїдіяльності автора «Волині»: воєнний 1938-1944 – репортерська, редакційнадіяльність – і повоєнний, який ділиться на два часові відтінки: 1945-1948 –ідеологічно-програмова публіцистика МУРівського періоду: осінь 1948 – до кінцяжиття — публіцистика «канадського» періоду[1]

З 1938 року Улас Самчук почав працювати як публіцист. Завдяки йому, світдізнався про героїчну боротьбу українців Закарпаття за незалежну українськудержаву.

У 1939 році, після розгрому Карпатської Січі молодий публіцистповертається до Праги. Звідти він у 1940 році переїжджає до Кракова і зпохідними групами ОУН у липні 1941 року – на Україну. По приїзді до Рівного,Улас Самчук став редактором газети «Волинь». Ініціатором цього виданнябув Степан Скрипник (згодом ПатріархУАПЦ Мстислав). «Перша справжня газета на території окупованої України, видананезалежними силами і засобами»[2]почала свій шлях до людей 1 вересня 1941 року.

«… насторожені, хвилюючі днівиняткового в історії світу часу. Біля нас і в нас руїни… Ми розбиті,розкидані, приголомшені… хотілося б, щоб газета була максимально своя, нелише мовою, а й змістом… Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, сіроїпропаганди, нещирові патетики. і раптом щось інше, безпосереднє, щире,кольоритне. Все, що ми писали, – писали від глибини серця і глибини потреби, ічитач це одразу відчував»3. У виданні вміщувалася офіційна німецькахроніка, бо німці забороняли писати про українську державність, міжпартійні(між ОУН-мельниківцями і ОУН-бендерівцями) справи. Газета не могла проводитинезалежну від окупаційної влади лінію, в ній залишались теми налагодженнягосподарського і культурного життя, а головне – «піднесення рівня свідомісті –інтелектуальної, культурної, політичної»3.

Перший номер «Волині»:передовиця «За мужню дійсність», репортаж «Сян!» і стаття «Завойовуймо міста»Уласа Самчука, ілюстроване есе Ніла Хосевича «Про графіку», розвідка ЮріяШумовського «Про охорону мистецтва й пам’яток», відділ Демо-Довгопільського«Фізичне виховання», дописи, огляд, інформація, хроніка. Тираж газети був 12тисяч екземплярів. Їх розбирали прямо на вулицях. Протягом двох з половиноюроків існування було випущено більше ніж 7 млн. примірників. Періодичність зжовтня місяця – 2 примірники на тиждень, середній тираж – 30 тисяч,максимальний (у січні 1942 року) – 60 тисяч. Щоб зрозуміти значення «Волині»для окупованої України, досить лише прочитати назви статей («Київ», «Шевченко»,«Свідомо жити»,«Більше ініціативи», «Війна і ми», «Вимоги твердого часу», «Ясной одверто»).

Ось кілька уривків з них:

«Наша ціль дуже виразна. Витримати морально,не випустити з ініціативи у справах, які торкаються нас безпосередньо...»

«Розбудова України й організаціяукраїнського народу – ось основне гасло нашого часу… праця, солідарна,творча, будуюча і організуюча праця. Праця всього народу, праця кожної творчоїодиниці» («За мужню дійсність» Волинь. 1941.-1 вересня).

«Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?..Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без’язиких і безликихпостатей?[3]

В наш час стаття вражаєгострою тематикою, вмінням не тількиозначити проблему, а й проаналізувати її, вказати на причини і можливі шляхирозв’язання та блискучою стилістикою. Все це міститься у якійсь сотні рядків.Хто такі українці? Відповісти однозначно на це питання без вагання не можна.Неможна впевнено сказати, що ми – народ, величезна частина населення, особливоміського, не розмовляє українською мовою, національні почуття, національнісвятині для них чужі. Найбільше це стосується молоді. Засилля на телебаченнічужоземної музики, фільмів, не кращим чином позначаються на її свідомості.Молоді не прививається любов до власної держави, культури. Деяка молодь не знаєсвоєї історії і не може відповісти на питання «Хто були їх предки?».

«Почувати себе людиною, почувати себе тим, якще колись казали, першим творінням найбільшого творця, почувати себе свідомим увсіх своїх вчинках та поступованнях – ось основна заповідь людини… Зламати цюзаповідь – значить зламати основний стрижень буття, що значить перекреслитисвоє моральне обличчя»4. Не можна не погодитися з автором. Справді,почуття власної гідності може спонукати її до самозахисту і підвести людину ікраїну з колін. Людина буде здатна захистити свою родину, свої землі. Бо самелюдина є основою життя і від того, якою її виховають, залежить яким будеподальше життя. Скільки б ми не проголошували будь-який клас гегемоном, яких би пільг йому не надавали, але що він«складається з юрби бандитів чи людського шумовиння… – він сам по собі не маєнайменшої вартості»4. Без людської і національної свідомості людинане може творити, діяти, іти на подвиг, «не може мати морального хребта, не можебути повним характером»4. Саме тому, підкреслює Улас Самчук, нищеннянаціональної свідомості було першим завданням будь-якї влади, яка приходила наУкраїну. Духовне насильство стало особливо тотальним за більшовиків: не тількивказувалось, що робити, як робити, не тільки нав’язувались чужі оцінки, навіть«ті чи інші літери казали вимовляти так, як хочуть вони4. Саме томуі стали ми не неробом, а черню, «безликою, без’язиковою юрбою». Томунаціональний нігілізм, почуття меншовартості – це «перше і основне зло, якетреба вирвати з коренем!». Вчитавшись в слова великого українця, відчувши їхнійбіль і внутрішній запал, задумаєшся, наскільки актуально вони звучать і зараз.і запитуєш себе: то хто ж ми є сьогодні – нарід чи чернь? «… не все одно, хтояк говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменаминазвані вулиці наших міст, не все одна, чи домінуючим є для нас Шевченко чиПушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, яке наше відношення доросійської літератури. Ні! Це не все оджно… А коли все одно, то це значить,що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якасьспільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена безвсяких ідеалів чернь»4.

Тема українського села – цеважлива проблема, яку піднімав письменник у своїх статтях. «Належу до тих –казав Улас Самчук – що ніколи не були насичені селом. Належу до тих, що де бвони не були – в Берліні, Парижі, Римі– скрізь і завжди так чи інакше згадалипро наше село» («Село, де серце відпочине»). Саме це, на його думку, граєвизначальну роль у збереженні української ідентичності, культури, самобутності.Через вивчення і використання прадавніх традицій, морально-естетичних основлежить шлях до вдосконадення людини. Замкнутість людини лише у сільськомупросторі неминуче призведе до відчуження її від міста. Своєрідна культура,психологія сільської людини віддаляє її від міста, де з розвитком цивілізаціївсе більше концентрується інтелектуальний потенціал нації. «Місто – це розумнароду і той розум має бути наш… Передовсім мусимо завоювати й психологічноосвоїти наше місто» («Завойовуймо міста» Волинь.-1941р.-1 вересня). Так черезусвідомлення нерозривності, духовної єдності, з місцем, де ти народився, зселом, де ти виріс, до усвідомлення необхідності вживання в ширший простір, доусвідомлення широкого і всеохоплюючого поняття «Батьківщина» веде свого читачаУлас Самчук. «Вищим, незмінним і нейсвятішим в житті кожної без винятку людиниє Батьківщина… Чи маємо Батьківщину ми? Українці? Чи чуємо її? Чи розуміємо?Не завжди! Це основа тої розгубленості, в яку попали безліч синів якраз нашоїБатьківщини. Бо хто має Батьківщину, хто чує її, любить, той має для чогожити… Жити для Батьківщини – це значить жити для себе, для своїх предків інащадків» («Свідомо жити» Волинь.-1941р.-16 листопада). Роздумами про ріднуземлю Уласа Самчука наповнив всю свою творчість. У 1941 році, через 14 роківпісля свого добровільного самовигнання, письменник, ступив на землю предків.«Постають в уяві батьки, дім, рід, у цій землі їх дух, а тим самим і моєкоріння, і мій дух… Це та точка планети, що дала мені перше опертя з ембріонумоєї матері і мого батька, з атома їх духа і тіла… І саме тому ця точкапланети для мене така дорога»[4].

Культура рідного краю, пов’язувалаписьменника з рідною землею. «Запоріжжя мало для мене також велике чуттєве,емоційне значення, воно було пов’язане з великою історією, про нього булобагато легенд та переказів, його предки походили з запоріжців… Бухали, Белаби, Середи та мої Гупи здавалися менііншими від решти наших селян»[5].І, нарешті, люди: «приємно і радісно бути в такому товаристві, це ж бо все«герої» моїх писань, найближчі стражи роду. Дермань та його Запоріжжя завждитримали мене при житті, наповняли мене надією, і коли я буваю між цими людьми,здається, що я в якійсь старовинній, барвистій легенді, переповненийчудодійними пригодами, мов би з оповідань Одіссея»[6]

Результатом поїздки УласаСамчука, восени 1941 року до Києва, став репортаж «Крізь бурю і сніг». Побаченеі описане можна висловити одним словом – спустошеність. Спустошені поля і села,спустошений Житомир, «підстрелений, спаралізований, трагічний» Київ, спустошенідуші людей. «… найкращим покажчиком настрою й свідомості населення є мова. Якумову ви чуєте на вулицях Києва? Російську. Скрізь і завжди, за малимирозуміється винятками...» («Крізь бурю і сніг» Волинь.-1941р.-18 грудня).«Денаціоналізація – страшна виразка, — написав письменник після війни. – Вона роз’їдає не лише мову. Вона паралізуєсаму субстанцію людини: її свідомість. А без свідомості це лише порожня форма,без змісту»[7].

Однією з центральних тем «Волині»була турбота про людину, бій за українську людину. Письменник звертався,просив, закликав:«Героїчна молодь! Коли ти й надалі будешлише шити мазепинки та носити жовтосині стрічки… ніколи не бачити тобіУкраїни такої, якої би ти хотіла, героїзм нашої доби – це праця. Чорна й біла.Мозку й рук». Зараз, в наш не простий час становлення молодої держави України,не зайвим було б послухати і пройнятися цими словами нашій молоді і початисамій будувати власну державу, власний добробут у своєму домі.

Статті Уласа Самчука будилиприспану національну свідомість історичну пам’ять, вселяли віру у власні сили,:«… вірмо! О, як треба вірити! Як багато віри мусить вмістити в собі нашанаболіла душа» («Слово письменника»//Волинь.-1942р.-7 січня).

«… Будьмо! Бо ми були і бутихочемо! Будьмо!, бо найвища воля поставила нас на сторожі нашої вічности, якживого непідкупного свідка» («Шевченко»//Волинь.-1942р.-8 березня). «… видержати,не піднести догори рук, не здатися і не впасти… Історія, яку звемо своєю,кожною… сторінкою підтверджує нам одну дуже важливу істину: ще ніколи несталося так, щоб хтось нас скреслив… Народ України був, є і вічно буде!».

Створюється нова сторінкаісторії. На мапі Європи закреслюється новий простір під назвою Україна… Віднашого хотіння і нашої волі у великій мірі залежить доля нашої батьківщини.«… Ні. не все одно, як і коли треба прислухатися до думки українського народу.Не все одно, як хто з ним поводиться. Не все одно, бути з ним у приязні, чиоголосити йому війну. Бо Український Народ, як і всі решта народів нашогоконтиненту має свою гордість, має свої життєві потреби. І горе тим, які хочутьїх так чи інакше заперечити… Так було, так є і так буде...» («Так було – такбуде!»//Волинь.-1942р.-22 березня). Статтю «так було – так буде!» найуважнішепрочитали і зрозуміли свої, українці, але ті, для яких слово «Україна» булочужим і ворожим. Саме за їх доносом, хоча стаття пройшла цензуру, її у тихномерах, які не були забрані з редакції, замінено на іншу, а Уласа Самчука булозаарештовано. Свідчення, допити, місяць тюрми. Письменника амністують, але заумови співпраці у Німецькому Пресовому Бюро (ДПБ). Ця співпраця передбачала неменше двох дописів неполітичного змісту щотижнево. Тема обиралася самостійно.Вибирати чи відмовлятися не випадало.,– поряд з деякими іншими часописами(«Українське слово»//Київ, редактор І.Рогач; «Літаври» Київ, редактор ОленаТеліга; «Український засів» Харків, редактори В.Домонтович і Петров в першийперіод свого існування осінь 1941-весна 1942рр.) важливим фактором національноїсвідомості населення України, об’єктивно готуючи ґрунт для збройної боротьби вкраї за незалежність української держави в рамках УПА»[8].Газета існувала до початку 1944 року. Вона все більше і більше ставала рупоромнімецької адміністрації. В тих умовах – по-іншому й бути не могло. Свій відхідвід «нової «Волині» письменник сприйняв із полегшенням. Восени 1942 рокуУлас Самчук вдруге поїхав на східну Україну. Враження про цю поїздку письменниквисловив такими словами «… Все, все без винятку з червоточею, облізле,вилиняне, почорніле… І такі ж люди, з їх нечистою, зіпсованою російщиною…(«Заславський вісник»//Кременчук.-1942 р.-13 вересня) .

«Кожний предмет… Все те такінедороблені, приблизні, маловартісні речі, як моя пренаївна, добрячаінтернаціоналка Ніна, як безліч інших на цій землі «товаришів і товаришок».Людина і нелюдина… Предмет і непредмет. Будинок і не-будинок. Мова і не-мова.Життя і не життя...» («Товариш Ніна»//Волинь.-1942р.-16 вересня).

Фейлетони Уласа Самчука,– якпише А.Василенко-Бойцун,– були не розваговим матеріалом, але радше невідраднимі болючим ствердженням матеріального і духовного спустошення, заподіяногокомуністичним терором..., «голосінням» над зруйнованою українською мовою,землею, де кожний дім і кожна вулиця свідчать про жорстоку і довгу окупацію, іголосним риданням над вбогою українською людиною, зведеною до ролі раба навласній землі»[9].Останнім із воєнних репортажів став репортаж «Колеса мусять крутитися». Він бувнаписаний на основі вражень від поїздки на Захід у липні 1943 року. На відмінувід попередніх, він нагадує радше протокольний звіт, аніж розповідь пропобачене і пережите. «Загалом,– як підрахував А.Жив’юк,– воєнний доробок УласаСамчука, – це 78 матеріалів: 30% передовиць, 4 нарисові матеріали, 40 інших(статті, рецензії, замітки, фейлетони), 4 уривки з художніх творів»[10]

.То було за словами Є.Маланюка,– «єдине живе слово». Поїздка по східній Українідала письменникові матеріал для написання другої частини «Осту» – роману«Темнота». До репортажів А.Власенко-Бойцун зараховує і щоденникові записи,зроблені 1945 році в Німеччини і видані у 1954 році в Буенос-Айресі окремоюкнижкою під назвою «Пість по дванадцятій. Записки на бігу». Композиційно – цеп’ять окремих розділів, сюжетна-історія втікачів від «радянського раю», куди їхсиломіць хотіли вивезти «визволителі» Європи. Письменник ділиться враженнямивід побаченого за останні воєнні і перші повоєнні дні в Німеччині. Його вражаєзустрічі з іншим світом, який прийшов у Європу в образі американського солдата.Вся книга – це роздуми над минулим, сучасним і майбутнім українців, надфеноменом української людини, позитивами і негативами її характеру.

1945 рік. Різдво. «уся соборнаУкраїна над нами, між нами повно історії, чуємо вічність, згадуємо Христа,ступаємо через межі добра і зла, переживаємо «нову «Європу» в її фіналі, саме втому «п’ять по дванадцятій», коли то за словами її вождя, мав би наступитиостаточний присуд»[11].

20 липня. «Бути в цей часукраїнцем не легко, але я гордий, що ми несемо це одіозне ім’я з такоюпереконаною самозрозумілістю. Люди не хочуть скоритися перед злобою інеправдою»[12].

7 січня. «Треба лишедивуватися силі, незламності, витривалості людині нашої народності, що ніде ініколи не тратить ані мужності, ані надії»[13].Але сила ця щоразу ударяється об іншу силу: індивідуалізм, породжену почуттямменшовартості української людини.

25 лютого. Наші політикитут… Їх сковують… комплекси почуття нідності, їх партії, їх замкненість усобі… Поки не вигоїться наша людина з цього стенозу, все дарма»[14].

Туга за батьківщиною,розуміння неможливості повернення породжували роздуми про сутність більшовизмуяк основної причини усіх бід і нещасть.

4 березня. «Знайти дефініціюбільшовицького голого терору… це навіть не терор. Головне, що це не видумана,а стихійна… Росіян будуть завжди боятися, як боялися татар, монголів,Чінгісхана, Атили...»[15].

26 квітня. «Бухенвальд… ВБухенвальді, що став совітським табором, багато розстрілюють невинних»[16].

14 квітня. «Над деякимибудівлями гордо й демонстративно повисли їх (комуністів і їх симпатиків – А.Ф.)найдовші червоні полотнища, живцем перероблені з готових гітлерівських. Тількизамість такого зреста пишажться серп і молот»[17].

Символічна деталь, якарозкриває глибинну спорідненість нацизму і більшовизму, як і використанняБухенвальду в якості уже радянського табору, як і людоловства ХХ століття –насильна репартація. Люди викидалися з вікон, вішались, ладні були зарубатисамі себе, аби тільки не справді сліпе знаряддя чужої волі. Промовнимпідтвердженням цього є занотована письменником розмова з радянським офіцером.

31 липня. Ви ось силуєте настуди їхати. Французи, італійці, норвежці, і всі, і всі, що не належать досовєтів, самі з ентузіазмом вертаються додому, і лише ми, лише всі ті, що підвами, під руськими,– поляками, балтійці, югослави, лише ми гниємо ось у цихтаборах, але скоріше ми тут умремо, ніж повернемось до вас на повільне, вмуках, умирання. Невже ви цього не розумієте.

– Да. Віжу… Ви наш враг… Іто злосний. Нічево. Всьо равно забєром. Всєх забєрьом і спрашівать не станєм»[18].Хворий час, хворе повітря, хворе сонце, земля у пропасниці. Живемо, але упорожнечі і по інерції», – таку характеристику часові, свідком якого він був,дає Улас Самчук 10 березня і 20 липня. А 10 червня записує:

«Хвора епоха породила хворихлюдей. Наш вік породив страх перед своєю Батьківщиною, перед державою. Страхзамінив авторирет і владу. Страх стає на місце гідності і свободи. Боїмося бутигромадянами СРСР. Бути безмовною, безправною, пониженою, гнаною істотою.Боїмося беззаконня і сваволі… не боїмося смерти. Боїмося повільного, у мукахдуші і тіла конання»[19].Але і тут письменник прагне залишатися вірним правді. Він розмірковує надприродою, він вбачає його причину не тільки у дійсному стані речей, а й увихованні, у минулому української людини, навіть у генетичній спадщині, колистрах стає невід’ємною рисою національного характеру. І все ж реальна загроза«душі і тіла конання» змушує шукати рятунку. Дилема чітка і однозначна: «… абож то схід – Сибір, каторга, смерть, або ж то захід: окен, Америка, Життя»[20]

.Отже, знову на Захід… З собою вони брали лише віру, надію, гордість інезламну волю.

Віру, що «країна, де альфою іомегою діяння є страх, де плеканням цього почуття займається найбільша в світідержавна установа, така країна пожирає себе і їй не вистане сили вирватися зобіймів власного маразму»[21].

Віру в непереможністьлюдського духу: «… світ святкує «мир»… Ніби мир. Для нас же вічне скитання.Нас будуть далі гнати, ловити, нищити… Але ось ми все-таки живемо. Наперекірусім і всьому»[22].

Надію: «… майбутнє зрозумієнас і віддасть нам належне»[23].

Гордість: «… тужимо… Зарідними людьми, могилами, небом… І боремось. І любимо життя. І горді, щоналежимо до покоління борців, що не коримось перевазі чужої фізичної сили. Щоїй не скоримось»[24].

Волю як «саме істотне людини:«Геть доктрині! Не слова, а діла вимагаємо» людино, будь людиною!»[25].

«Кожний час, кожна доба,навіть кожне покоління коли хоче жити буттям власного вияву, мусить спромогтисяна своє питоме мислення і діяння»[26].

«Без свободи, як без повітря,не може людина існувати… свобода – елемент людини майбутнього»[27].

«Боротися із Правдоюнайневдячніше заняття»[28].

На межі другого ісходу в чужийсвіт, Улас Самчук ще раз оглядається на своє минуле, дивиться на своє сучасне –зазирає в майбутнє. І в котре відчуває нерозривний зв’язок з рідною землею, зїї світом, з її людьми.

Після цього він напише:

«Люблю цих моїх земляків, щойдуть у широкий світ, і радію, що доля зв’язала мене з ними. Що ми боліємо, щоми тішимось, що ми боремось… Хочу бути свідком їх буття, щоб їх стопи незатерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі і просторі. О, як хотілосяб знайти в собі силу і сказати про це більше! Біблію б дати! Книгу ісходу!Слово б пророче і міць віри та надії! І знайти таємницю рушійних сил, щокерують долею країни, з якої приходимо!»[29].

Ідеологічно-програмові статтіУласа Самчука А.Власенко-Бойцун відносить до «мурівського періоду». Він вважаєїх «одним із найцінніших Самчукових вкладів у публіцистику»[30].Загалом було написано 8 статей. Тематично всі вони пов’язані між собою. Цеплани і підсумки роботи МУРу, пропаганда і заклики до єдності, визначенняосновних засад діяльності об’єднання, засудження групівщини, ідеологічноїнетерпимості.

«Нашим святим і невідкладнимобов’язком було, є і завжди буде возвеличити і утвердити наш народ живим словому родині інших народів світу… Нищення триває далі. Не знаємо, як довго вонопотриває, але як би воно не було, ми були, ми є і ми будемо… Чуємося міцними,віримо і вірити будемо,» – писав Улас Самчук у передмові до другого числа«Літературного зошита».

«Формуємось у націю. Вичуваємовивершення української духовности. Період розгортання крил за нами.Передчуваємо простір, що манить до великого старту. Бути буттям людини, що чуєпід собою форму планети,– це значить бути українцем»[31].

Як і в статтях «Волинського»періоду, відчувається турбота про те, щоб українці зайняли достойне місце усвіті: «… нас не пускають у світ не тому, що ми не маємо чого світові сказати,а тому… що світ не хоче «ображати» тих, що нас поневолюють»[32].

«І шлях до цього насамперед –і лише! – через велику внутрішню роботу, переборення індивідуалізму,групівщини.

– Нам треба конечно мислити,виробляти, узгіднювати та усвідомлювати самих себе, свої духовні можливості...»[33].

«Шлях в Україну не короткий,не прямий і не легкий… Він простує також через наші душі, через наші серця,наші нерви, наш розум. Розбудова нас самих, нашого духовного єства і нашогохарактеру – це розбудова України»[34].

«… відчувати себе в часі іпросторі, бути свідомо історичною функцією нашого світу»[35].

«Період дискусії за нами.Перед нами період дії»[36].Саме в цей період Улас Самчук формулює свою вимогу синтезу мислення, сприйняттясвіту як основи дії: «Надходить час, коли ми мусимо стати громадянами, членамисуспільства, членами нації, повірити в себе як у живу дійсність… Всі мисьогодні однакові націоналісти...»[37]

У Канаді Улас Самчук стаєодним із співзасновників часопису «Наш вік», мистецького об’єднанняукраїнських письменників «Слово» Свій невеликий спадок – 50 тис. доларів, вінпередає на видання чергового числа збірника цього об’єднання. Письменник береактивну участь у згрупуванні волинян США і Канади, діяльності товариства«Волинь», Інституту Дослідів Волині. Він допомагає відродженню давніх звичаїв іобрядів, поширенню їх серед молоді, утвердженню думки про самобутністьукраїнської культури. Письменник допомагає збирати кошти на видання книг проісторію Волині праць Івана Огієнка, Степана Кидимника. До 50-річчя капелибандуристів ім.Тараса Шевченка укладає літопис, пише розділ до книги про кобзарство України. Публікації УласаСамчука з’являються в газеті «Свобода», альманасі «Слово», «Літопис Волині».Він видає, окрім згадуваних, книги, які стоять «на межі мемуарних іпубліцистичних жанрів» – «На білому коні» (Вінніпег – 1956р.), «На конівороному» (Вінніпег – 1975р.), «Планета Ді-Пі» (Вінніпег – 1979р).

За неповними підрахункамиА.Василенко-Бойцун, журналістська мемуарна творчість Уласа Самчука – це 112дописів і статей[38]. Імають рацію дослідники, які стверджують, що «без неї критика його творчостібула б неповна і неточна»[39]

,«неповним і неточним… був би увесь період новітньої української історії[40].

Список використаних джерел:

Пінчук С. «Улас Самчук» // Волинь – 1991р.,№1, стор.67-72

«На білому коні» /Спомини і враження видатногоукраїнського письменника. // Молода Волинь. – 1991р. – 6,13,20,27 грудня1992р./

Пінчук С. «Схід-Захід Уласа Самчука» // ГолосУкраїни – 1991 р. – 28 грудня (№249) – стор. 12.

Курдук І. «Повернення Уласа Самчука» // ВістіРівенщини – 1991 р. – 23 листки.

Зозуляк Є «Куди тече та річка...» (Прописьменника У. Самчука) // Вільне життя. – 1991р. – 20 лист.

Гром’як Р. «З вірою в майбутнє нації» (До90-річчя від дня народження українського письменника Уласа Самчука) // Вільнежиття – 1995р. – 21 лютого.

Бухало Г. «Улас Самчук про Дермань» //Червоний прапор – 1991р. – 13 грудня.

Горец М. «УласСамчук і Закарпаття» // Вільне життя. – 1995р. – 10 березня.

Бачинський К. «Повернення на землю предків»(До 90-ліття Уласа Самчука)// Просвіта – 1995рАйрес

Божук Г.«Громадсько-політична діяльність Уласа Самчука в Карпатській Україні» // Вільнежиття. – 1995р. — №10, 9 березня, стор. 12.

Бачинська К.«… Вірю у сплюгавлену Україну: її будучність» // За вільну Україну. – 1995р. –3 березня.

Жулинський М. «Ябув повний Україною» // Літературна Україна. – 1995р. – 30 березня.

Бабій С.«Дермань, дорога до Самчука» // Дзвін. – 1995р. – №1, стор. 105-107.

Палій Д. «УласСамчук і незалежність України» // Освіта – 1995р. — №9-10, стор. 7.

Кирилюк В.«Спадщина Уласа Самчука в Україні» // Літературна Україна – 1994р. – 1 грудня,стор. 6.

Нитченко Д.«Видатний прозаїк Улас Самчук» (1905-1987) // Березіль – 1998р, — № 7-8, стор.79-85.

Жив’юк А.«Дерманські обереги Уласа Самчука» // Слово і час. – 1993р — №8, стор. 81-82.

Пінчук С. «Двіепохи Уласа Самчука» // Вітчизна – 1993р. — №11-12, стор. 141-146.

Шевчук В. «УласСамчук та його волинська сага» // Українс

еще рефераты

Еще работы по литературе, лингвистике

Реферат по литературе, лингвистике

Жизнь и творчество Адама Мицкевича

29 Августа 2013

Реферат по литературе, лингвистике

Всё про Шолохова

29 Августа 2013

Реферат по литературе, лингвистике

Илья Ильич Обломов – "коренной народный наш тип"

29 Августа 2013

Реферат по литературе, лингвистике

Научный cтиль

29 Августа 2013