Реферат: Світоглядні уявлення та вірування, народні знання слов'ян

План.

1. Вступ

2. Народні знання

а. Народний календар

б. Космогонія та астрономія

в. Метереологія, грунтознавство

г. Метрологія і математика

д. Мораль, етика, народна педагогіка

е. Медицина та ветеринарія

3. Світоглядні уявлення

а. Людина, доля, душа

б. Демонологія

в. Довколишній світ

4. Висновок

5. Література


1. Вступ

Становлення народно-традиційної культури українців тривало довгі століття. Щоб витворитися у культурно-побутове, традиційно-виробниче, моральне, духовне явище, яке сприймається усім народом, стає його суттю, відбувався складний процес добору.

Ця традиційна культура тісно пов«язана з природними умовами, історичним буттям народу, способом його життя, діяльністю, характером, психологією. Вона виражена в різних формах: матеріальній (будівлях, знаряддях праці, ремеслах, саморобних засобах транспорту, одязі, їжі) і духовній (звичаях, творах усної народної таорчості, обрядах, традиційних знаннях, мистецьких виробах тощо).

Предметом даної роботи є, безперечно, наш народ з його прадавньою культурою, цебто надто специфічним ставленням до душі та тіла свого; з високою його загальною духовною культурою, пильнуванням праці та відпочинку, довколишнього світу; спадкоємними традиціями, пошануванням цих традицій уже як норм життя, співжиття та буття роду, етносу, нації.

Ця робота має на меті: увійти у надзвичайно цікавий та дещо таємничий духовний світ наших предків; та розглянути не лише узагальнені сторінки емпіричних пізнань та уявлень, а окремі розділи – де освітлюються більш чи менш детальні, вже складові частини цих дивних і давніх знань та вірувань, спадкоємної мудрості українців.

Структура данної курсової роботи вміщує в собі: вступ, два параграфи з підпунктами, висновок та перелік використаної літератури.

У вступі автор перераховує складні процеси та взаємодії тих чи інших питань, найважливіших саме для українців; та обумовлює життєздатну актуальність обраної теми, підкреслюючи значущість і вагоме місце в етнографічній науці.

До першого параграфу, що перераховує народні традиційні знання увійшли: народний календар – як першооснова, знання та уявлення про світобудову, розташування небесних світил, організації Всесвіту; закономірні зв»язки явищ навколишньої дійсності, ґрунтознавство, народна медицина та ветеринарія. Процес трудової діяльності людини через умовне окреслення мір часу, довжини, обсягу тощо. Та народне виховання з головними чинниками моралі та етикі.

Другий параграф визначає ставлення людини до себе, до інших людей, до світу. Розкритий світогляд людини, що охоплює знання, переконання, прагнення та сподівання. Давні уявлення про демонічний світ. Та призма пізнання довколишнього світу.

В заключній частині роботи автор приділяє увагу висновку до якого дійшов завдяки написанню цієї теми, перераховує вікові здобутки пращурів та перевтілення емпіричних знань та уявлень народу у сучасний осередок, як найголовнішу ґалузь.

Отже, названа праця – це освітлення загадкових таємниць минулого у фокусі сучасного бачення предмету української мудрості: теоретичному, історичному, філософському, релігійному, використання величезного всеосяжного арсеналу цієї мудрості.


2. Народні знання

Дивовижною сферою народно-традиційної культури є знання, набуті у процессі тривалого спостереження за явищами природи, виробничого і життевого досвіду. Перебуваючи в оточенні непізнаної природи, люди, однак, осягали закономірність і взаємозумовленність багатьох явищ. Раціональні знання переплітались із системою вірувань і уявлень. Усе це разом формувало своєрідне середовище, де організовувалося буття людини.

а. Народний календар

Історично так склалося, що переважна більшість наших предків займалися землеробством. Лише жителі Карпат та Полісся спеціалізувалися на лісопромислах, звіроловстві й тваринництві. Проте і тут був значний відсоток рільництва. Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду на позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Саме ці обставини і змушували селян виробити сукупну систему вірувань, прогнозувань і фахову освіту – народну мудрість звести до певної системи, яка б мала практичну користь. Власне це завдання і виконував аграрний календар – неписаний кодекс рільника. Регламентація пристосовувалася до певних календарних подій. Аграрний календар регламентував строки посіву та глибоке розуміння технологій вирощування культурних рослин. Так, наприклад, льон і коноплі – технічні культури, дозволялося висівати лише у другій половині травня (зі значною коррекцією для кліматичних поясів) і тодіж приступали до обробітку грунту під гречку, сівба якої закінчувалася на Івана Купала (на Поліссі).

Поряд з народним побував світський, а з запровадженням християнства і церковний календар. Лише згодом календарі поєдналися. Основною одиницею був рік. Для українців символом став – вінець. Вінцем називався і останній місяць в народному аграрному календарі. Звідси, очевидно, і бере початок прислів«я – „Прийшов вінець – року кінець“. Відтак рік у людській уяві – це своєрідна мікровікова одиниця, тобто вінець, ланцюжки якого незмінно повторюються.

В свою чергу календарний рік поділяється на чотири пори року – зиму, весну, літо і осінь. А взагалі рік мав 12 місяців і кожен з них мав власну назву, прив»язану до тих чи інших робіт, найчастіше до хліборобних.

Через кліматичні умови пори року розпочиналися неоднаково, оскільки час оранки, сівби чи жнив в певних місцевостях (Карпати, Подніпров«я, Поділля чи степова частина України) був індивідуальним. Так, наприклад, хліборобська весна розпочиналася наприкінці березня, коли підсихали пагорби – засівали вівсом та ячменем. У Карпатах на початку квітня сіяли горох, боби і тільки після того, зоравши землю, засівали яровою пшеницею або житом. Але співвідношення з церковними святами все ж таки поєднувало всю территорію України: „по Великодню“, „по Різдву“, „на Спаса“, „на Івана“, „Іллі день“, „на Купала“ тощо.

Так, аналізуючи назви місяців за різними регіонами, можна простежити діяльність українців у сільському господарстві, кліматі, суспільстві, культурі тощо.

Березень – березоль, сочень, з гір потоки, зимобор; Квітень – цвітень, дзюргальник, лукавець, снігогін; Травень – май, травник, пісенник; Червень – червець, хліборост, різноцвіт, кресник; Липень – липець, сінокіс, косень, маківка літа; Серпень – хлібочол, різносол, жнивець, копень, спасівець; Вересень – вереснець, ревун, зоревник, хмурень, „бабине літо“; Жовтень – костричник, свадебник, позимник, листопад, грязник; Листопад – падолист, грудень, напівзимник, братчиком; Грудень – мочавець, солоноворот, андрієць, стужайло; Січень – просинець, перезим»є, тріскун, сніговик; Лютий – крутень, бокогрій, криводоріг, сніжень, громник, казибрід.

Місяць поділявся на чотири тижні. Уже у Трипільській культурі на українських землях існував семиденний тиждень, він, доречі, був поширений серед усіх пелазгів аж до Малої Азії, а також у єгипетських жреців. Кожних сім днів відбувалася зміна фази місяця. Також семиденний тиждень добре узгоджується з психо-фізичними ритмами людського організму. А відтак спостерігаються зміни в жттєдіяльності людей, тварин, рослин.

Щодо днів тижня наші предки теж мали свої уявлення.

Неділя перебуває під знаком сонця. Богиня Неділя користувалася великою пошаною в українців, її уявляли в образі дівчини – красуні з довгим золотавим волоссям – це Сонячна панна, донька святої П«ятниці (або богині роду – Баби Яги). Вірили, що людина яка народилися в неділлю буде щаслива, гарна, здорова.

Понеділок – присвячений Місяцю, уявляли світловолосого юнака, стрункого та блідолицього. Оскільки місяць змінюється – непостійний, тому в понеділок нічого важливого не робили. А за звичаєвим правом у цей день жінки звільнялися від важкої роботи і навіть від подружніх обов»язків. Понеділок – важкий день, або чоловічий день.

Вівторок – «вторий» або другий день тижня. Це легкий та щасливий день.

Середа – «третійник», в середині тижня. День жіночий. В цей день можна робити все і в хаті, і на городі.

Четвер – «четвертий», або день Перуна. Починаючи з Чистого четвера неможна було виїзжати в дорогу, виварювати білизну. Зате останній четвер місяця був сприятливим для лікування.

П«ятницю – уявляли літньою жінкою з вінком на голові. Кожна п»ятниця є поминальним днем, неможна шити, працювати з веретеном, щоб не проколоти душі померлих. Жіночий день.

Субота – також жіночий день. Стара назва «со + битіє» – тобто «буття (моління) разом». В цей день вирушали до своїх святинь, поспілкуватися з людьми та Богом.


б. Космогонія та астрономія

Знання і уявлення хлібороба про світобудову і розташування небесних світил покладено в основу як астрономічного так і народного календарів, а також припущень щодо організації Всесвіту. Згідно з давніми уявленнями, світ складався із Землі, яка начебто трималась у морі-океані на трьох китах, Сонця, Місяця і, що найважливіше, — семисферного Неба, де у відповідному порядку розташовані усі світила. «Сьоме небо» служило місцем перебуванням богів, тому і вираз «сьоме небо» набув у народній творчості чогось недосяжного, казкового і загадкового.

Відповідно до місця розташування на небосхилі Сонця люди ділили рік на пори року. Назва небесного світила – Місяць – збігається з календарним терміном, що означає дванадцяту частину року. Отже, десь у глибині віків основою поділу року на місяці було спостереження сходу і заходу Місяця на небі. Більшість селянства, незважаючи на те, що в Україні здавна користувалися прийнятим у Європі сонячним календарем, у повсякденному побуті при лічбі часу в межах місяця поділяли його на три, чотири або п«ять відрізків відповідно до фаз Місяця. Зокрема у Літенському повіті на Поділлі розрізняли три фази: молодик (новак), підповня і старик. На Житомирщині період обертання Місяця навколо Землі поділявся, відповідно сучасній астрономічній науці, на чотири фази: перша чверть називалася молодик, друга – підповня, третя – повня, четверта – остання квартира. У Луцькому повіті існував поділ на п»ять частин: молодик, перша квартира, підповня, повня, остання квартира. На Бойківщині фази Місяця поділялися на квартири: перша – на весну, друга – на літо, третя – на осінь, четверта – на зиму. А от тридобовий період невидимості у русі Місяця майже у всіх районах України називалося переміною.

Відповідно до кожної фази усталилося виконання тих чи інших польових робіт, за ними ж визначали активний розвиток рослин і навіть тварин. Сільськогосподарські роботи намагалися проводити при повні Місяця – сіяти озимі та ярі культури, садити картоплю, починати оранку тощо.

Спостерігаючи за зоряним небом, селяни розрізняли більшість сузір"їв, які в українців отримали свої назви: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз або Пасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел), Волосожар (Плеяди). Вирізняли на небі й окремі планети (зорі). З планетою Венера, яку пестливо називали Зірниця, Вечірня зіронька, Враннішня зоря тощо, пов«язано чимало прикмет. За нею орієнтувались про пору ночі: опівночі сходила Зірниця, а надранок мерехтіла яскравим світлом враннішня зоря. Помічена була ще одна планета – Марс, яку впізнавали за жовтуватим відтінком світила.

Поділ доби і дня в українців з давних давен пов»язувався з положенням Сонця над обрієм. Селяни відрізняли ряд проміжків доби: близько півночі, північ, над північ, досвіток, ранок, схід сонця, неділішні обіди, полудень (підвечірок) і вечір. Сонце було головним мірилом визначення часу вдень. Кожна людина могла визначити пору дня, подивившись на Сонце, а більш точно – на тінь власної постаті, вимірявши її довжину кроками. Після заходу Сонця час визначали за зорями. Особливо велика роль у цьому належала Возові та Волосожару. «Перекинули Воза» – казали, наприклад, селяни на Полтавщині, за положенням цього сузір«я, визначаючи час ночі. „Глянув на зорі – аж Віз уже докочується геть-геть“, — читаємо у Г.Квітки-Основ»яненка; «Уже Волосожар піднявся, Віз на небі вниз повертавсь», — писав у «Енеїді» І.Котляревський.

По Сонцю, Місяцю і зорях люди орієнтувалися на місцевості. Звертають на себе увагу українські назви сторін світу – південь, північ, схід, захід, які дуже влучно відображають природні явища. Наприклад, південь – сторона світу в напрямку Сонця опівдні, коли воно стоїть найвище над обрієм і дає найменшу тінь. Важливим орієнтиром уночі, особливо у далеких мандрівках, була Млечна Путь, або, як її називали українці, Чумацький Шлях. У народі він розглядався або як напрямок шляху для чумаків, які їздили на Південь за сіллю, або як дорога у вирій – теплі краї, куди відлітають на зиму птахи.

Ще у XVI ст. запорізькі козаки легко перепливали Чорне море, орієнтуючись не тільки по небесних світилах, а й за допомогою, як писав Г.Лєвассер де Боплан, «ніремберзького квадранта», тобто найпростішого компаса. Прості люди також добре розуміли, що одні зірки розташовані ближче до Землі, інші – на більшій відстані. Цікавими є й такі народні матеріалістичні догадки: «Сам світ круглий, як яблуко, нема йому ні початку, ні кінця»; земна куля уявлялась у системі Всесвіту як жовток у яйці, Місяць – як набесний камінь.

Відомі були селянам і деякі закономірності руху як окремих сузір"їв, так Сонця і Місяця, за якими здавна визначалися дні літнього і зимового сонцестояння. Серед інших небесних тіл були відомі комети і метеорети, з якими часто пов«язували негаразди в господарстві, в сім»ї, навіть майбутню війну.

в. Метереологія і ґрунтознавство

Щоб забезпечити своє існування, людина змушена була пізнати на емпіричному рівні закономірний зв«язок явищ навколишньої дійсності, знання та заняття, які залежали від природно-кліматичних умов. Стихійні лиха нищили врожаї, руйнували будівлі, розмивали шляхи. Врожаї великою мірою залежали від погоди. „Не земля родить, а літо“, — говорилось у народному прислів»ї. З«ясування справжніх причин впливу зовнішніх явищ на врожай, пізнання їхнього зв»язку з особливостями вирощування тих чи інших культур – це складний багатовіковий процес, безперервний хід якого не могли зупинити жодні містичні забобони.

Так Сонце, Зорі, Вітер, Дощ – не лише містичні образи, реалії, що супроводжували селянина у повсякденній праці. Вивчаючи їх справжню силу, він матеріалізував колишні іделічні уявлення, які перетворювалися на знання. У минулому, будучи безпорадною перед несприятливими явищами природи, людина приписувала їх потойбічним силам: гроза пояснювалась діями Іллі Пророка, вітер вважався божим диханням, а град – божою карою за гріхи. Разом із тим у народі здавна виникли вірні прикмети і завбачення погоди, що передавалися з покоління в покоління, перевірялись і доповнювались безпосерднім досвідом людей, адекватні наслідки, набували позитивних практичних знань.

Уважність і вдумливість спостережень зміни погоди урізньоманітнювали народну термінологію. Так, годиною називалась ясна сонячна погода, негодою – погана погода, сльота. Відповідають кліматичним умовам і явищам України назви місяців: січень, лютий, березень тощо. Зиму називали погожою, хазяйською, коли вона була помірно холодною; сирітською – якщобули незначні морози; гнилою – коли вона була малосніжною, з частими відлигами, а зиму з сильними морозами називали лютою, забійною.

Багато народних прикмет і завбачень підтверджуються науковими даними. Було помічено, наприклад, що людина, хвора на ревматизм, з підвищенною нервозністю, хворобою серця або легенів краще за інших відчуває зміни погоди: «Коли рука або коліна ломить, буде переміна погоди»; «Здорову людину опівдні знемагає сон – буде дощ» і т.ін.

Чимало прикмет виникло завдяки спостереженню за тваринами, птахами, комахами. Наприклад, бджоли перед непогодою ховаються, бо вона часто несе їм загибель. Перед дощем крила комах зволожуються, стають важчими і комахи опускаються в нижчі шари повітря, де їх ловлять птахи і навіть над поверхнею води – риби. Через те були поширені такі прикмети: «Ластівки літають низько-на дощ»; «Риби вискакують із води і ловлять комах – на дощ, на негоду»; «Якщо бджоли не вилітають з вуликів – слід чекати дощу»; «Перед негодою мурашки закривають більшість ходів у мурашнику» тощо. Відомо, що тварини використовувалися як своєрідні метеорологічні прилади. Подекуди в банках з водою тримали жаб і по їхній поведінці визначали погоду.

Як тільки прилітали журавлі, жайворонки, ластівки, селянин ладнав плуга, готував насіння – наставало тепло. Крик деркачів віщував добрий урожай всіх культур. «Коли солов»ї співають у голому лісі – не буде врожаю"; «Зозуля закує на голому дереві – на неврожай». Поведінка птахів органічно пов«язана з річним календарем; вони активізуються саме тоді, коли має установитися тепло. А от як ставився селянин до різних видів комах: „Не буде комарів – не буде вівса“; „Багато хрущів – буде врожай проса“; „Якщо ранньою весною буде багато великих мух, то уроде пшениця“.

Спостерігаючи життя рослин, люди помітили що окремі з них розкривають своє листя або квіти в теплу погоду і закривають в холодну. Дуже поширеною є прикмета: „Квіти сильніше пахнуть перед дощем“, і це цілком вірно. За цих умов рослини погано випаровують воду, яка нагромаджується у нектарину; випаровуються лише пахучі речовини.

Після проростання лугових трав, брунькування дерев мерщій висівали овес. Залежно від кліматичного поясу та календаря відбувалося це в різний час. Ярову пшеницю добре було сіяти, коли розпускається дуб, а ячмінь – коли у квіт береться калина. Поява подорожника – добра прикмета щодо врожаю тих культур, які на той час висівали.

Кількістні народні прикмети базуються на спостереженнях за фізичними явищами в атмосфері. Однією з найбільш популярних є прикмета: „Дим стовпом – на мороз, на гарну погоду“. Справа в тому, що напередодні поганої погоди частинки диму вкриваються шаром вологи і опускаються вниз – „дим стелеться“. Пердвісником ясної сонячної погоди влітку є роса – ознака добових змін температури. Поширена така прикмета: „Сильна роса – до ясної погоди“.

Якщо, скажім, сніг лягав на промерзлий ґрунт, вкритий крижаною кіркою, віками здобутий досвід хлібороба безпомилково підказував, що посіви спаряться і загинуть без доступу повітря, а насіння бур»янів збережеться. У цьому випадку для бородьби зі стихією селянин застосовував простий, але еффективний засіб – виганяв на поле худобу, яка, проламуючи крижаний панцир, рятувала посіви. Ідеальними умовами вважались такі, коли багато снігу випадало на непромерзлу землю. Якщо під вагою снігу вгиналися гілки дерев, – бути доброму врожаю. Довго нема снігу – на неврожай. «Зима без снігу – стіл без хліба», – застерігали хлібороби. Раділи, коли багато снігу випадало саме у другій половині січня (на голодну кутю) – сніг своїм теплом захищав від морозів-тріскунів тендітні живі паростки у землі. Якщо з«являлося багато інею на деревах на початку року, це втішало селянина. Сухий промерзлий ніздрюватий сніг добре пропускав повітря та різні мікроелементи, що добре впливали на мікросередовище насіння. Високе голубе небо, мерехтливі чисті зорі у січні, коли на землі не було багато снігу, змушували переживати за долю майбутнього врожаю. Майже повсюдно в Україні швидке танення снігу сприймалось як добра прикмета: „Вода зразу велика – хліб уродить добрий“; „Тане сніг швидко – зародить хліб рясно, розтає поволі – вродить не дуже“. Однак у Карпатах повільне танення снігу добре насичувало гірський глинистий ґрунт, не вимиваючи з нього поживні речовини.

Є багато народних завбачень погоди, зв»язаних із виглядом Сонця, Місяця і хмар. Особлива увага приділялась кольору Сонця і неба у часи ранкової й вечірньої зорі, змінам форми Місяця згідно з його фазами. Бойки, наприклад, за фазами Місяця у грудні визначали погоду на всі пори року. Було помічено, що коли Сонце, Місяць або зірки «бліді», – буде дощ. Це пояснюється тим, що люди бачать їх крізь шар перистих хмар, які складаються з льодяних кристалів. А перисті хмари часто приносять дощі. По народних завбаченнях радужні кола навколо Місяця є ознакою збільшення хмарності та посилення вітру; небо в «баранцях» означає наближення дощу, а темні важкі хмари – грози.

Відомі прикмети і завбачення пов«язані з тепловими явищами в атмосфері. Так, духота є передвісником грози або дощу, погане горіння дров у печі віщує відлигу. Наукову основу мають і такі прикмети: „Дощу небуває, коли вітер вночі стихає“, „Красний вітер – ясний день“, „Багряна зоря – на дощ“, „Зірки з вогнем граються – на хуртовину і дощ“, „Похолодання під час дощу – припинення негоди“.

Було дещо раціональне і в таких передбаченнях, які, на перший погляд, видавалися містичними, наївними: „Перший великий грім – на врожай“; „Грім на голе дерево – на неврожай“; „Якщо загремить від заходу, то буде літо врожайне“. Грім завжди вважали гарною ознакою: він наближав тепло; надто ранній грім міг „просигналізувати“ про завчасне проростання посівів. З острахом спостерігав селянин за ранковими сухими блискавками, або так званим сухим туманом, коли злакові культури вибивалися в цвіт. Це явище, як вважав хлібороб, спричиняло до змарнування зерна.

Образ Матері-Землі, Землі-годувальниці віками оспіваний на етнічній території. Уява хлібороба витворила божества, які, опікувалися плодючістю землі, не давали їй вичерпатися.

Багатовікова практика вирощування культурних злаків збагачувала українського хлібороба досвідом; він усе глибше проникав у фізичну суть дивовижного феномена. Зміна культур, підживлення ділянки, парові клини – це ланки поступового опанування засадами агрономії.

Обробляючи землю, хлібороб передусім звертав увагу на її родючість, емпірично правильно визначаючи ті чинники, які покладено в основу ґрунтоутворюючого процессу. Одразу впадав у вічі колір ґрунту: „На чорній землі більше хліба“; „Чорна земля родить білий хліб“, – полюбляли промовляти рільники. На основі практичного досвіду народ створив свою классифікацію ґрунтів у межах певних природно-ландшафтних зон.

Вирізнявся степовий чорнозем, який, у свою чергу, за відтінками поділявся ще на підвиди. Чорноземи на горбах, схилах чи в долинах на Поліссі іменували: „горовий“, „покатистий“, „долинистий“; той що прилягав до болотяних місць, – „припадливий“ чи „солонцюватий“. Розчищену від лісу ділянку з ґрунтом чорного кольору теж відносили до розряду чорноземних (»лісовий чорнозем"). І взагалі на Поліссі, як, можливо, ніде на території України, люди нагромадили багаті традиційні знання про ґрунти. Лишень пісковий тип ґрунту має у місцевих хліборобів сім підвидів, кожен – зі своєю фізичною структурою, гумусною потужністю, агрономічними властивостями. Піскувату «щиру землю» поліщук обробляв лише у разі крайньої потреби. Про таку землю казали, що її не варто засівати («це не земля, а пустиня», і гній не помагає, бо крізь сипкий пісок провалюється, наче через «діряву телігу»). Не затримується у цьому ґрунті волога, він завжди сухий. «На щирій землі ніколи живцю не буває… Коли утром дощик, серед біла дня дощик, увечері дощик, так тілько тогда живець буде», – вважали місцеві хлібороби.

Більше надії на врожай було від землі, розчищеної від «бору» (сосни) – «борової землі». Однак недовго ця земля годувала хлібом: рослини дуже швидко вибирали з неї поживу, і вона переходила у розряд «щирого піску». Значно потужніший шар родючого ґрунту був на «чорнолісних» площах, зарослих дубами, липами, в«язами. Хлібороб знав, що дуб росте на міцних ґрунтах, тому переважно намагались освоювати чорнолісну землю, а вже потім „дубровну“, тобто ту де росте береза. Існували ще землі „дубровно-борові“, чи „дубровно-чорнолісні“.

Розуміння стану поля, його родючості формувалося поволі, через маленькі відкриття: висипали на грядку попіл з печі – забуяло життя рослин, спалили деревину і посіяли в попіл – колоситься збіжжя, на розорених пасовиськах угинається жито… Нині може видатися, що свідоме удобрення ріллі сягає глибокої давнини. Та ще у період Київської Русі хлібороби лише спорадично підживлювали ґрунт, хоч уже володіли певними знаннями щодо родючості землі.

Якість ґрунту визначалась його насиченістю тими чи іншими живими організмами (черв»яками, комахами, кротами, ховрахами тощо). Черв«яки проробляли численну кількість ходів у ґрунті, збільшуючи тим самим його пористисть; у результаті своєї життєдіяльності насичували його органічними рештками. Тому землі, де помітно багато черв»яків, залюбки освоювались селянами; тут висівали вибагливі культури, садили городину.

У народі вважались родючими і ті землі, які «дує киртина». Бо справді, кріт, прориваючи нори, добре перемішував ґрунт, впливав на його мікроклімат.

Чималу роль у народному традиційному рільництві відігравали знання основних шарів ґрунту: родючого і підзолистого. Недарма хлібороби вважали: якщо хочеш знати землю, слід дивитись «не на землю, а під землю… на підґрунтя». Виорюючи верхній родючий шар, остерігались зачіпати материкову породу, яку часто називали «адамовою землею», або «мертвицею».

Для збереження сили землі відпускали ділянку на відпочинок під чорний пар, протягом року її підживлювали і кілька разів переорювали. Або висівали однорічні чи багаторічні трави, переважно люпин, і в середині літа, коли той набирав найбільшу масу, розростався, – приорювали люпин як зелене добриво. Тому й казали: «На старину гній возять, на новині хліб сіють».

г. Метрологія і математика

Умовне і своєрідне окреслення мір часу, довжини, обсягу тощо виникло в процессі трудової діяльності людини. Впродовж тривалого часу ці виміри унормовувалися і набирали певного шаблону, відомого і визнанного у конкретному людському середовищі. Та чи інша величина поширювалась під час обмінних торгових операцій. Набуті віками навички виміру поля, довжини, маси, часу закріплювались у повсякденному житті, хоча паралельно засвоювались загальноприйняті стандартизовані міри.

Селяни, будучи у своїй більшості неписьменними, користувалися оригінальними прийомами при здійсненні додавання, віднімання, множення та ділення. Усі ці дії робилися усно. Народна арифметика починалася з лічби на пальцях рук, паличок, камінчиків, бобів чи квасолі. Однак спорудження будинків, виготовлення складних знарядь праці – воза, плуга тощо вимагали певних знань і навичок. Найпростіші форми рахунків застосовували при випасанні худоби на відгоні. Для цього служив «раваш» – прямокутний брусок з позначками – «карбами», половина якого вручалась пастухам, а друга залишалася у господаря. При додаванні й відніманні спочатку, округляючи, лічили сотні, а потім до них додавали чи віднімали десятки, а наприкінці – одиниці. Множення та ділення здійснювалося способом округлення і повторного неодноразового додавання си віднімання. Для спрощення операцій з чотирма арифметичними діями в повсякденній практиці лічили зручнішими числами – парами, трійками, п«ятірками, десятками, сотнями. В українців існували з давніх-давен прості й разом з тим логічні числові знаки. Так, одиниці зображали паличками, десятки – хрестиками, сотні – кружечками, тисячі – квадратами, дроби – горизонтальними аба похилими рисками. За допомогою цих знаків можна було написати будь-яке число. Для кращого запам»ятовування чисел широко використовували зарубки на різних предметах, а також записи вугіллям або крейдою.

Людина у своєму житті насамперед помічає плин часу. Що пердусім полягає в означенні виміру тривалості дня, доби, поділу їх на часові відрізки, які вмотивовувались традиційним побутом, господарською діяльністю. Саме в такому часовому вимірі людина вбачала суть буття: «Що сьогодні?». І її існування поділялося на тижні, місяці, роки, десятиліття, а на дні – основний відлік часу, що стосувався повсякденної діяльності.

Доба поділялась на чотири частини: ранок, день, вечір, ніч, а день, як активна частина доби, – відповідно на ранок, обід («полудне») і вечір. Поза тим був ще й інший відлік: за першими півнями, другими, третіми, що відповідало передранковій порі. Часто користувались поняттями «до полудня», «по полудню годину чи другу», «перед заходом Сонця», «опівночі» тощо.

Побутувало чимало способів дізнатися про пору дня, найчастіше орієнтувалися за тінню людини, або якогось предмета (будинку, дерева), розташуванням Сонця на горизонті. Більш точна регламентація часових вимірів здійснювалася у побуті, через зв«язок з природою у процесі господарської діяльності, через відтворення пам»ятних подій родинного чи громадського життя.

Своєрідною виявилась народна система лінійних мір, якою користувались в Україні з давніх-давен. Їх походження має антропометричний характер. Міри пов«язували з природним рухом (розведенням пальців, розмахом рук), з окремими частинами людського тіла (ліктем, п»ядею, пальцями, ступнею і навіть голосом) чи фізичною силою – «на відстань голосу», «на відстань кинутого каменя» тощо. Тому у різних народів вони були не однаковими, тісно пов«язувалися з традиційними особливостями (»локоть давнторимський", «локоть мадярський»).

Основними мірами довжини ще з часів Київської Русі були «локоть», «ступня», «сажень» і навіть «крок». «Локоть» – відстань між локтьовим суглобом і кінцем стиснутого кулака («п»ястуха") людини середнього зросту – становив 45 – 50 см. «Литовський локоть» дорівнював 61,1 см і був поширений на Поліссі. Меншими за величиною були такі міри, як «стопа» і «п»ядь". У Карпатах паралельно зі «стопою» вживався термін німецького походження «шух» (приблизно 30 см), який ділився на 12 «перстів» чи «пальців» (величина великого пальця). «Перст» у лісорубстві ототожнювався з «цалем», «цолом» (2,5 см).

В українців, як і в багатьох інших слов«янських народів, „п“ядь» розділялась на дві величини – «мала п»ядь" і «велика п»ядь". «Мала п»ядь", або ще «хрома п»ядь" – це відстань між розставленими великим і вказівним пальцями (19 см), а «велика п»ядь" – між великим пальцем і мізинцем (21-23 см).

Наведені міри застосовувались переважно у ткацтві, у різних народних промислах, а також у бджільництві; «сажень» стосувався міри землі. Витягнуті в обидва боки руки становили «сажень» («сяг») – приблизно 177-186 см. «Коса сажень» дорівнювала 2,5 м і визначалась відстанню від підошви лівої ноги до кінця пальців витягнутої вгору правої руки. Відстань на землі ще міряли «кроком», що дорівнював 75см.

Щодо геометричних знань, то селяни були обізнані з простою і ламаною лініями, мали уявлення про особливості паралельних ліній, прямий (рівний) кут, будову кола, відношення довжини кола до діаметра тощо. Останне було особливо властиво бондарям, які обчислювали діаметр дна діжок. Широко побутували народні способи виміру земельних ділянок, в основу якого була покладена схема прямокутної десятини з розмірами 40 х 60 або 30 х 80 сажнів. При обчисленні площі трикутника перемножували довжину двох його сторін. Вимірюючи ділянки неправильної форми, їх розчленовували на прямокутні та трикутні частини, вимірювали по черзі кожну з них і складали підсумковий результат.

Народні міри, що з«явилися у процессі тих чи інших польових робіт, мали умовний характер, були приблизними. Найбільш поширеною була міра „день орати“, чи „день землі“, або „на один плуг“, тобро величина поля, зорана впродовж дня.

Оскільки продуктивність оранки залежала від типу ґрунту, досконалості знарядь оранки і тяглової сили, то і величини були неоднакові. У Карпатах міра „день орати“ становила один морг (0,57 га) землі, а на переважній більшості етнічної території наближалась до одного гектара. На Поліссі побутувала міра „соха“, тобто приблизно 0,40 га. Меншою за розміром була „упруга“ – третя частина міри „день землі“, поширена на Лівобережжі. „Упруги“ були ранкові, обідні, вечірні.

Великі площі поля вимірювалися „ланами“ (19 – 25 га), на Поліссі, Волині –»волоками" (21 га), що поділялися на «прути» (1,2 – 1,5 га). Це були дещо регламентовані міри поля, на відміну від тих, що визначались за виконаною роботою протягом одиниці часу. Існували міри площі за величиною скошеного поля («день косити»), за кількістю висіяного зерна – «віко» (1,8 га, на яку припадає 25 л зерна для засіву). На Закарпатті селяни послуговувалися мірою, яка називалася «ділець» («телека») – величина сільськогосподарських угідь, що забезпечувала прожитковий мінімум для господаря. Сюди належали: садиба, орне поле, луки, пасовисько.

Своєрідним був засіб вимірювання відстаней до недоступних предметів. Для цього насовувався бриль на очі так, щоб край його знаходився в одній площині з очима і предметом, відстань до якого вимірювалась. Потім, не міняючи положення голови, поверталися і знаходили інший, доступний предмет, який теж знаходився в одній площині з очима і краєм бриля. Зафіксувавши цей предмет, вимірювали до нього відстань, що й дорівнювала відстані до недоступного предмета. Оригінальні методи вимірювання серед карпатських горян: лісоруби та обліковці на лісорозробках користувалися так званим равашем – дерев«яним предметом з карбованими позначками; у ткацькій справі використовувалися одиниці загальнослов»янського походження – чисниця (три нитки), пасмо – 10 чисниць, моток – 30 пасом; із давнім слов«янським звичаєм збирання толоки на косовицю пов»язана міра на одного кісця.

Споконвіку мірою для сипких продуктів – зерна, муки, круп – була не їх маса, а об"єм. Обмін здійснювали за правилом: однаковий товар вимірювався посудом однакової місткості. Так з«явилися „мірки“. У Карпатах це був посуд (бочка) на 32 л зерна. Меншими одиницями були „півлітра“ (16 л) і „чвертка“ (8 л). Ними могли міряти крупу або муку. Побутував й інший спеціальний посуд для мір – „міртук“, а також „гелетка“. Поширеною стала така міра, як „гарнець“ (»горнець"), що містила 3,7 л і поділялась на чотири кварти. Сталою мірою був «корець» (96 кг). На Гуцульщині йому відповідав «кобельчи» («кобель»), що поділявся на чотири «фердилі», а останній, у свою чергу, – на чотири «патральці» (8 л). Для муки ще з давньорусських часів існувала міра «мисль» («мисель») – посуд, що мав вигляд дволітрової циліндричної бляшанки.

Сипкі міри, зокрема зерно, також міряли пудами, а в повсякденному вжитку – «міркою» (посудиною на пуд або півпуда ваги), іноді «лунтухами» (5 пудів). На Правобережжі зерно міряли «корчем», що вміщав 8 пудів. Іноді використовувалася давньослов«янська одиниця виміру зерна – „четверик“ (24 – 26 л). Вагу м»ясних та рибних продуктів обчислювали на «фунти» (400 г) та «ока» (4 фунти). Урожай рахували «копами» (60 снопів) та «возами» або «хурами» (кількість снопів, яка вміщалась на возі чи хурі при їх транспортуванні на тік). Своєрідною мірою врожаю зернових також служили: «сани», «бабки», «кладні», «хрести». Велику кількість зерна зберігали у «кадовбах» (8 ц), різної місткості бочках (від 200 до 100 кг). Відповідно вони стали й мірою – «один кадовб», «одна бочка».

Рідину – воду, молоко, горілку тощо міряли «квартами» (дві пляшки), «гарнцями» (4 кварти), відрами («коновцями» 10 – 12 л), «порціями» (100 г), «михайликами» (до 900 г), «кватирками» (до 250 г) тощо. Молоко у гуцулів міряли дерев«яним „міртухом“ місткістю близько літра і дерев»яними діжками – «гелетами» (6 -12 л), на Закарпатті – «кубкою» (0,5 л) і «феллю» (2,5 л). З тієї доби залишилась у побуті українського населення Карпат міра «око» місткістю в одне відро (10 л). На Гуцульщині функцію «ока» виконував камінь масою 12 ок («камінь вовни»). Отже, усі запити щодо математики у своєму повсякденному житті селяни задовольняли самотужки.

д. Мораль, етика, народна педагогіка

Одним з найбільших надбань народу є його народне виховання або етнопедагогіка. Завдяки їй передаються і примножуються новими поколіннями здобутки матеріальної і духовної культури народу, утверджується його самобутність і самосвідомість. Основним осередком виховання була сім«я. Тут дитина пізнавала перші моральні норми: щирість, доброту, вірність у дружбі, любов до свого краю. В усній творчості відбито постійне прагнення народу до знань, освіти, школи.

Українська етнопедагогіка виросла з виховних традицій слов»янського світу; її генетичну основу становить народна педагогіка Київської Русі. Своїм корінням вона сягає сивої давнини – дородового суспільства, в якому формувались традиції громадського виховання і особливої ролі літніх людей у ньому; материнського роду, де на перший план у вихованні виступає жінка-мати; патріархального ладу, коли у вихованні посилюється роль чоловіка; періоду класового розшарування і закріплення головних виховних функцій за сім"єю.

Передусім шануваловя почуття любові до батьків. Ця етична вимога, що відповідала Божій заповіді «Шануй вітця твого і матір твою», втілювалося в народних прислів«ях та приказках: „Хто мамку зневажає, того Бог карає“; „Хто не слухаєненьку, послухає біду“; „За мамині сльози – Бог долюзморози“; „За маму і тата – тяжка розплата“. Моральним обов»язком дітей була допомога батькам по господарству, догляд за ними у разі хвороби, немічності, вияв повсякчасної уваги, шани й турботи. «Якби я ся вирік тата-мами, – говорили в Карпатах, – то мене би ся Бог вирік». До батьків як правило зверталися на «Ви»: до матері – «пані-матко», «мамо», «нене»; до батька – «неню», «дедю», «пане-батьку»,«батьку».

Суворо засуджувалась народною мораллю внутрісімейна ворожнеча; родинне життя мало ґрунтуватися на засадах щирої співдружності, краси взаємовідносин, людяності, поваги до свого родоводу.

Ще у Київській Русі княжої доби вже існували міцні традиції сімейного виховання. Головними вихователями були батько і мати. Вони несли відповідальність за трудову підготовку дітей, їх моральність і поведінку в суспільстві. Розподіл обов«язків батьків щодо своїх дітей здійснювався за цією ж традицією: батько відповідав за трудову підготовку синів, мати – дочок. Сімейне виховання орієнтувалось на громадчьку думку (»А що люди скажуть?").

З прийняттям християнства роль громадських вихователів і духовних наставників дітей і молоді виконували хресні батько й мати.

Дитина – дар божий, її слід оберігати й доглядати, дбати про її тендітну душу, не допускати надруги над нею. Найстрашніший гріх чекає жінку за дитозгубництво; засуджується народом і народження позашлюбних дітей, безбатченків, що позбавляє дитину гармонійності в розвитку, примушує її страждати. Цим обумовлені надзвичайно лагідні звернення до немовлят – колискові пісні, забавлянки й баєчки, пестушки й утішки.

Карати – слід лише тоді, коли дитина завинила свідомо.

У народу є своя система розумового, фізичного, трудового, морального, естетичного виховання. У розумовому вихованні головне – це послідовність і наступність («Не все одразу дається: а потрохи та помалу, то буде користі чимало»). Учити треба лагідними, гуманними методами, уникати грубості («Учи не страшкою, а ласкою», «Не бурчи, а навчи»). У фізичному вихованні на передні план виступає турбота про здоров«я дітей, їх загартування, гармонійний розвиток людського тіла, навчання вправності, спритності, умінню взаємодіяти зприродним середовищем, використовувати для свого зміцнення водну стихію і сонце, сніг і росу. „Мораль чиста краща від усякого намиста“ – вчить народ. Моральність – це працьовитість і чесність, доброта і скромність, вірність у коханні і подружньому житті. Особливою довершенністю в народній системі виховання відзначається естетичне виховання, адже завдяки йому художня творчість в Україні була масовим явищем.

Для укаїнської народної моралі характерним було й специфічне розуміння поняття „честь“ відповідно до віку, статі, соціального статусу особи. Якщо для дівчини честь співвідносилася з незайманістю, цнотливістю, то для парубка – з відвагою, спритністю, сміливістю. У свою чергу честь одруженого чоловіка зіставлялась з його відповідальністю за добробут родини, виховання дітей, пошанування дружини. Честь заміжньої жінки полягала у збереженні подружньої вірності, шанобливому ставленні до чоловіка, народженні та вихованні дітей.

Необхідною умовою збереження честі вважалось у народній моралі пошанування правдивості. Батьки вчили своїх дітей змалечку: „Ніколи неправди не говорити, бо кого імуть на неправді, то вже хотяби й божився, не вірять“. Парубків та дівчат, що полюбляли прибріхувати, виганяли з музик та вечорниць.

Великим безчестям було злодійство. Якщо хтось піймався на цьому, то мусив зі своїм „здобутком“ ходити по селу і просити вибачення. Злодіїв бджіл водили по селу з вуликом на голові, конокрадів – із закладеною вуздечкою, крадіїв худоби обмазували болотом. Також великим безчестям вважалося пияцтво. Адже пияк ставав поганим робітником, втрачав свою моральну подобу, занепащував родину, робив сором громаді, бо, як казали в народі, „видав свою душу дияволові“.

Дуже високо цінувалася честь трудової людини. В народній етиці важливого значення набувало співвідношення моральних рис людини з якісною характеристикою її праці. Існували, наприклад, повір»я що у нечесної людини не зародить земля, а в чабана, котрий щось поцупить, розбігатиметься худоба.

Праця – покликання людини і засіб її виховання. Народ залучає дітей до праці на землі, яка позначалася святістю й недоторканістю, її не дозволялося ображати, сварити, проклинати чи то навіть бити лозиною, товкти ногою. Казали: «Не бий землі – не дасть хліба». Відповідно й хліб шанувався як святиня: якщо в часі обіду кусник хлібчика випадав з рук, його належало підняти й поцілувати.

Народність виховання – це виховання людини в дусі народних ідеалів, відповідно до його потреб і близькими йому психологічно засобами. Найважливіший засіб народного виховання – це рідна мова, рідне слово. Не випадково таке велике значення у народному вихованні приділяється народному фольклору, де народне слово доведене до найкращіх зразків майстерності. Народність включає також духовне виховання на основі рідної християнської релігії. У народній педагогіці нема поділу єдиного процесу виховання на освітній і виховний процеси. В народному розумінні «вчити» й «научати» – означає й «виховувати» («А мати хоче научати, та соловейко не дає»).

У добу Київської Русі сформувались народні виховні ідеали, головними серед яких були: сповнений власної людської гідності трудівник – селянин – орач і мужній захисник своєї Вітчизни, що зафіксовано в давньоруських билинах або старинах.

Загальнонаціональним ідеалом на довгі часи стає запорізький козак – лицар честі й мужній захисник незалежності нашої Батьківщини. У ньому народ втілив своє споконвічне прагнення до волі, своє розуміння національної гідності українця. Він є уособленням народного розуміння фізичної вправності, чоловічої вроди, а також високих моральних якостей – поваги до старших, співчуття до покривджених, почуття справедливості, товариськості, душевної щирості й тонкого гумору. Козацька система виховання, козацький вишкіл, що мали місце у Запорожській Січі, поширювались по Україні, ставали набутком усіх молодих поколінь нашого народу.

Поряд з цим ідеалом, що витворювався у результаті конкретних історичних подій, в українській етонпедагогіці є один сталий ідеал – господар. Сформований на ґрунті хліборобського устрою життя, цей ідеал завжди відображав інтереси всього українського народу; з ним пов«язувалися надії на творче вдосконалення людини через працю. Господар – це порядок і лад у всьому, достаток, гідне людини життя, слідування народним хліборобським традиціям, спостережливість і кмітливість, стабільність і впевненність у завтрашньому дні, забезпечена старість і щаслива доля дітей.

Господиня – це затишок і охайність у хаті і ан подвір»ї, де все прибрано і прикрашено, всіх нагодовано і доглянуто; гостинність і щедрість, а водночас ощадливість і точний розрахунок. У господині ніщо не пропаде марно, вона вміє з нічого зробити щось, як кажуть у народі.

Господарський син – це біла сорочка, чемність і ввічливість з усіма, повага до старших, до їх звичаїв, готовність захистити меншого; це росяні ранки у полі або на пастівнику, прагнення знань, розуміння їх корисності в житті.

Господарська донька – це вишиванки й витинанки, скрині з тканням і шиттям, квітник під вікном. Господарська донька не ходить, а «звивається»; у неї в руках все «так і горить»; вона чемна і привітна, дбає про свою дівочу честь. Власне підготовка в сім"ї майбутнього господаря і господині й була основною програмою виховання в українській етнопедагогіці.

Головними чинниками народної моралі споконвічно були ідеали добра, милосердя, людяності, такі категорії, як честь, гідність, працелюбність, повага і любов до вільної праці, знання свого роду, риси високого громадянства; з іншого боку, нещадно засуджувалися негативні якості – пияцтво, лінощі, нещирість, злодійство, жадобність, скупість.

У сфері дії народної педагогіки формувались перші навчально-виховні інституції слов«ян – гурти, громади, будинки молоді, в яких відбувалась підготовка молоді до виконання певних функцій у суспільстві, залежно від віку і статі.

Важливого етико-естетичного значення набував і характер стосунків з односельцями. „Нехай не шукає ніхто свого власного, але кожен – для ближнього“ – ця християнська заповідь була надзвичайно шанованою в народі, щоденно виявлялась у милосерді, доброті, повсякчасній готовності прийти на допомогу ближньому. Це зумовлювало високу культуру сусідства, що ґрунтувалась на практичній взаємодопомозі, моральній підтримці, людяності, делікатності. Сусідська допомога здійснювалась завжди з охотою, радістю, урочистим піднесенням – чи то були землеробські, будівельні толоки, чи інші, порівняно малі за обсягом, колективні роботи.

Однією з найважливіших вимог народної моралі була діяльна любов до людей, що перш за все мала виявлятися у наданні допомоги ближньому.

Головним моральним обов»язком була, передусім, поміч тій людині, яку спіткало нещастя. Хворим носили їжу, допомагали по господарству, погорільцям надавали притулок, годували їх, дарували одяг, відбудовували хату. Приходили на допомогу і тоді, коли чоловік «підупав».

Виявом абсолютної відсутності внутрішньої культури вважалося не подарувати людині, яка виявила бажання помиритися. В народній моралі за ганебне визнавалося не дотримуватися християнської настанови: «Зо своїм супротивником швидко мирися, допоки з ним на дорозі ще ти (допоки з ним зустрічаєшся ще)». Аби усунути конфлікт, ініціатор перемир«я щиросердно промовляв: „Прости мені“; у відповідь йому казали: „Най Біг простить, я прощаю“.

Надзвичайною зворушливістю в людських стосунках відзначалася турбота про вдову. Не залишали без допомоги і вдівця – до нього приходили доглянути за дітьми, зварити їм їсти. Особливо піклувалися про сиріт: носили їм гостинці, призначали „завітців“ (опікунів); велика моральна відповідальність за їх виховання лягала на хресних батьків.

Велике значення надавалося привітанню. В селі існував звичай вітатися з усіма, незалежно від того, знайомий це чи ні. Молодший мав вітатися першим – інакше будь-хто зі старших зупиняв його і присоромлював. Давніми загальноукраїнськими вітальними висловами були: „Добрий день“, „Дай Боже, добрий день“, „Дай Боже здоров“я». У відповідь належало сказати: «Доброго здоров»я", «Дай Боже, здоров»я", «Дай Боже», «Дай Боже, дяковать за слово добре, дай Боже, вам щастя!». У зв«язку з цим існувала приказка: „Яке добрий день“, таке „дай боже здоровля“. Вітальну функцію, особливо у західних областях України, виконували сакральні вислови: „Слава Ісусу Христу“; у відповідь – „Навіки слава (Богові)“. Привітальними словами побажального змісту, особливо у гуцулів, були: „Мир Вам!“, „Миром!“. До людини, що була зайнята роботою, зверталися: „Бог на (в) поміч“, „Боже поможи“, „Помагай Бог“, „Дай Боже, щастя“. Відповісти належало: „Дякую красненько, дай Боже здоровля“ і т.ін. Отже, в етичному вихованні важлива роль належала не лише сім»ї, але й громаді.

Найпоширенішими були дві основні форми звертання: добродію і пане (пані). Хлопці один одного кликали: побратиме, брате; дівчата – любко, дівонько, сестро; жінки (у Карпатах) – ґаздинько.

Розмовляючи з людиною, не годилося її перебивати, належало спокійно вислухати до кінця й відповісти з певністю й невимушеною чемністю. Казали, що добра людина лагідно відповідає і дивиться в очі.

Якщо хтось приходив до оселі під час обіду, то зичив господарям: «Споживайте здорові». Його відповідно припрошували: «Просимо до обіду»; «Дай боже здоров»я, просимо і Вас", на що прибулий чемно мовив: «Зпаном Богом заживайте»; «Най Бог даст на пожиток»; "Їжте здорові" і т.ін.

Пригощаючи когось обов«язково належало застелити стіл скатертиною. Стіл, згідно з давньоукраїнським світоглядом, ототожнювався з престолом Божим, на котрому, вважалося, невидимо і потаємно пербуває сам Господь Бог з ангелами. Тому за столом не годилося сваритися, голосно розмовляти тощо. Великим гріхом вважалося сісти на стіл, покласти на нього шапку, ключі, гребінь чи який інший сторонній предмет. По столу не можна було гримати кулаком, стукотіти ложкою, встромляти в нього ніж. Загалом в хаті належало поводитися спокійно, культурно, з гідністю – не можна було заходити до помешкання із запаленою люлькою та не знявши шапку, заборонялося свистіти, гримати дверима, викидати у вікно недогризки тощо. Ці правила поведінки значною мірою зумовлювалися народним світоглядом, згідно з яким до хати, де панують мир, злагода, затишок, гостинність і краса, злітаються ангели й приносять щастя.

Проте, незважаючи на вийняткову гостинність українців, не кожен запрошував до хати, а тим паче до столу. Щодо цього існувала приказка: „Я з нечесним за стіл не сяду“. Такі чесноти, як честь і гідність, особливо плекалися в народній моралі. Перш за все шанувалося почуття національної гідності, відраза до духовного й фізічного рабства. Великим безчестям вважалася національна зрада та зречення рідної мови. „Я своєї не продам“, – так говорили в часи найскрутніших випробувань. Бо відцуратися рідної мови – означало й позбутися закодованих у ній категорій добра, правди, честі, відвертості – усієї діалектики морального. Адже саме в ній „акумулювалася“ соціальна, національна, загалом людська гідність, зрікаючись якої людина втрачала не лише кровні зв»язки з народом, ала й власний морально-психологічний стрижень.

Кращі принципи народної педагогіки широко використовував у своїй діяльності Григорій Сковорода, до традицій народного виховання неодноразово зверталися Ю.А.Федькович, І.Я.Франко.

є. Медицина, ветеринарія

Народна медицина українців має витоки з джерел сивої давнини і сягає корінням трипільської та черняховської культур. Вона не виступає застиглим каноном, а розвивається разом з суспільством, добою епохи; повнокровно живиться та абсорбує у свої різноманітні засоби досягнення як загальнонаукових, так і в першу чергу медичних знань.

У народній медицині праукраїнців та українців переплітаються найрізноманітніші гілки понять, дій, засобів, означень, методів впливу на серце, розум та недуги людини, на природу, яка оточує цю людину, чи, правдивіше, на її стихії: Сонце, Небо, Повітря, Воду, Вогонь, Землю, на її рослинний та тваринний світ, на її неповторну красу, ту, що створена природою, і ту, що виплекана людиною, з допомогою замовляння цілющого зела, предметів мистецтва, пісень, ритуалів, оберегів, житла, одягу, їжі, напоїв і всього, звеличує людина, живучи на благословенній землі. Звертаємо особливу увагу, що уже у ті далекі доісторичні часи набирають особливої ваги такі наріжні пластини впливу на людину і природу: слово, мова, замовляння і магія дій, речей, рослин, різноманітних оберегів, численні святково-виробничі ритуали з високомистецькими дійствами.

У прадавній українській медичній культурі домінує особа жінки над чоловіком. Це ставить її у коло найважливіших подій. Вона творець родинного вогнища, мати дітей. Жінка стоїть у центрі весняної, літньої календарної обрядовості та поезії. Вона продовжує рід людський, годує дітей материнським молоком, співає колискові пісні, оповідає казки та легенди, формує духовний світ майбутнього покоління. Це вона купає дитину в настоях череди, материнки, квіток глоду, ромашки, трави м«яти, чебрецю, деревію, аби її дитина росла здорова і бадьора, повна сил та енергії.

Уже первісна людина, керуючись інстинктом самозбереження, змушена була надавати собі лікарську допомогу при різного роду травмах та захворюваннях. І, цілком природно, засоби для цього шукала в навколишній природі, насамперед у світі рослин.

Деякі рослини увійшли до арсеналу лікарських на основі спостережень за тваринами, які при нездужанні споживали ту чи іншу рослину. Обробка сировини збагачувала знаннями про нові лікувальні властивості засобів рослинного й тваринного походження. При обробленні шкір, наприклад, дізнавалися про в»яжучі властивості дубової чи вербової кори.

Первісна емпірична народна медицина розвивалась під впливом практики, спостережень над природою, збагачувалась та передавалась із покоління в покоління. З накопиченням цього досвіду утворилася певна група людей, для яких лікування стало фахом, основним заняттям і засобом існування. Такий «професійний» прошарок виникає у період Київської Русі; він представлений давньоруськими «волхвами», «відунами», у практиці яких широко використовувались лікарські рослини, мінерали, тваринні організми.

Аналізуючи письменні пам«ятки Київської Русі, довідуємося, що в арсеналі ченців, які займалися сціленням недужих, були сироватка, віск, мед, шипшина, звіробій, подорожник великий, горицвіт весняний, наперстянка, беладонна, полин звичайний (чорнобиль), золототисячник, ягоди ялівцю, капуста, льон, редька, гірчиця, ліщина, цибуля тощо.

З усіх раціональних методів найбільш поширеним було лікування засобами рослинного походження. Види рослинних ліків і технологія їх виготовлення були досить різноманітними. З лікувальною метою використовували квіти, траву і сік свіжих рослин, рослинні відвари, водні та спиртові настої, порошки (з висушеної рослини або кореня), мазі, компреси.

Дуже поширеними були ліки рослинного походження (лише в Карпатах біля 350 видів диокростучих рослин мають лікувальні властивості). В Україні здавна добре знали лікувальну дію багатьох культурних (часник, цибуля, морква, кавун тощо) і дикоростучих (горицвіт, подорожник, полин, м»ята, материнка, валеріана, підбіл, конвалія, чебрець, кропива, лопух, чистотіл, оман, безсмертник, золототисячник) рослин, крім того – цвіту, бруньок, листя, коріння або плодів берези, липи, дуба, калини тощо. Збирання трав розпочиналося в день Семена Зілота (10 травня ст.ст.), коли вони зацвітали, і продовжувалося у червні, особливо на Іванів день (23 червня).

Протягом століть знавці народної медицини виявили лікувальні властивості багатьох рослин: горицвіту – при хворобах серця, сушені – при гіпертонії тощо; звіробій вживали як протибактеріальний засіб, капустяне листя – як жарознижуючий, липовий та бузиновий цвіт – як потогінний. При застудних захворюваннях пили відвар алтею, як ранозагоююче – листя деревію, подорожника, гірчака; настій кореня лопуха вважається ефективним навіть при лікуванні початкових форм раку.

Ягоди калини віддавна вважались перевіреним засобом від остуди, різкої зміни артеріального тиску, живицю використовували при лікуванні захворювань печінки.

При болях голови на чоло клали листя буряка, свіжої капусти чи кружельцями сиру картоплю. Терту картоплю вживали у вигляді компресів при наривах та опіках. Різноманітним був арсенал лікувальних засобів тваринного походження. Масло, особливо овече, споживали з гарячим молоком або горілкою при застуді, використовували для розтирання; козячий, їжаків, свинячий, ведмежий, собачий, гусячий, лисячий і, передусім, борсучий жири допомагали при кашлі, захворюванні бронхів. У народному лікуванні застосовували кров, жовч, серце, шкіру тварин.

Від ряду хвороб, особливо застуди, завжди вживали мед та кип«ячене молоко. При тих чи інших захворюваннях вдавалися до дієти, знаючи лікувальні властивості, наприклад, печінки та моркви – при курячій сліпоті, свинячог сала – при сухотах, квашеної капусти, цибулі, часнику, хріну – при цинзі, кавунів та петрушки – при кам»яній хворобі нирок тощо.

Значно рідше послуговувалися ліками мінерального походження (земля, пісок, сіль, нафта, синій камінь, бурштин) та металами (мідь, ртуть, залізо, золото). Пісок і сіль вважались добрими фізіотерапевтичними засобами; їх прикладали у вигляді гарячих компресів. З лікувальною метою застосовували і продукти згоряння (попіл, сажу) як засоби, що сприяють зсіданню крові.

У народній практиці існували і такі методи, як масаж, ванни, холодні обгортання, прогрівання, кровопускання. Народні костоправи нерідко досягали високої майстерності, зокрема при лікуванні попереку, випадання позвонків. Повитухи були достатньо обізнані в акушерстві.

У народній медицині раціональні засоби, визнані сучасною наукою як доцільні й ефективні, поєднувались з магічними діями. Найпоширенішим магічним впливом користувалася словесна магія. Замовляннями («примівками») лікували епілепсію, ревматизм, шлункові захворювання, нариви («рожу»).

Протягом певного історичного періоду українці розробили окрему форму мовного навіювання – замовляння. Специфікою замовлянь та нашіптувань є те, що у процесі їх використання за призначенням забороняється додавати довільні слова, речення, гадки, змінювати їхній зміст. По них ми вивчаємо світогляд, мову, характери людей, їхні вірування, які характеризують певну історичну добу.

Зразки стародавніх замовлянь вельми різноманітні: замовляння про здоров«я взагалі, для немовляти при першому його поруху після народження, від нудьги (порушення душевної рівноваги), кольок, безсоння, переполоху, запою; від кровотечі, нічного жаху, від зубного болю, шалу (сказу); є навіть від опіків, інфекційних недуг, захворювань серця, легенів, рук і ніг тощо.

Проводилися замовляння і воякам, напередодні бойових операцій, тяжких переходів, смертельних баталій з ворогом сотники, кошові отамани, полковники, гетьмани зверталися до військових підрозділів козаків з яскравими промовами-замовляннями, які надихали звитяжців на героїчні вчинки та бойові успіхи. Мотиви замовляння – заклинань шабель і ворожих куль проступають у зовсім недавніх піснях січових стрільців.

Замовляння мають глибоку фольклорно-пісенну основу, на підвалинах якої легко спостерігати віковічну інтелігентну мудрість народу, яка базується на медитаційній магічності слова як чинника діяльності центральної нервової системи. Разом зі словом народ вірить у великий вплив на людину небесних світил, вогню, води, землі, рослин як ліків та оберегів, язичницьких та християнських божеств.

Формули замовлянь надзвичайно давні і належать, ще до міфопоетичної творчості народу та її спадкоємних традицій.

Навіть у тридцятих роках минулого століття майже у кожному селі можна було зустріти бабусь ворожбиток-шептух, які зцілювали словом: заклинаннями, замовляннями, таємничим шепотінням. Це були не звичайні чи пересічні особи, – народні традиції, звичаєве право вимагали дотримуватися цими жінками таких обов»язкових чеснот: жінки повинні бути привабливими, літніми, цебто мати звичайний життєвий досвід, добру вдачу; не сваритися, не красти, бути жалісливими, щирими, чесними, не займатися перелюбством. Не мати чорної заздрості до людей, брехливої вдачі, нещирих прагнень. Свої задумливі ритуали здійснювати індивідуально біля хворого, а не з групою чи юрбою різних за характером, вдачею та недугою людей. Проводити сугестивні замовляння тихо, проте голосно, лагідно, тактовно, з великою витримкою і терпінням. Народ, як справжній класичний і унікльний лицедій, зважав у замовляннях ще за сивої давнини ан значний почуттєвий вплив особливої чи, по-сучасному, сценічної мови, без законів і форм якої не може існувати як мистецький заклад жодна сучасна театральна установа.

Хвора людина за народними віруваннями – безпорадна, як дитина. Вона вимагає уваги, чуйного ставлення та лагідного догляду. Хворій людині годиться створити спокійну затишну обстановку, давати їй кращі, дієтичні харчі. Не сварити її за життєві невдачі чи, тим більше, не ображати. Хвора людина повинна мати окрему охайну кімнату, читий одяг, чисте ліжко й постіль. З нею годиться лагідно і тихо розмовляти.

Якщо згадати про дієтичні продукти у народній медицині – то це гречана і вівсяна крупи, картопля, морква, буряки, капуста, чорна смородина, агрус, яблука тощо. Якщо називати молочні продукти – то це сир, сметана, молоко, кефір тощо. Серед м«ясних – яловчина, кролятина, курятина. Жири – олія, сметана, іноді вершкове масло. Засоби термічної обробки – варіння загальне та обробка парою.

З лікарських рослин народна медицина радить вживати для салатів листки кульбаби лікарської, подорожника великого, первоцвіту весняного, медунки лікарської, стебла квасениці, ялиці звичайної, грициків звичайних, талабану польового. З соків народна медицина надає перевагу березовому, чорносмородинному, агрусному, яблучному, томатному, виноградному, суничному тощо. З чисто лікувальною метою вживають соки картоплі, капусти, подорожника великого, кропиви дводомної, а також гарбузчний, огірковий, моркв»яний та сік чорної редьки.

Досить різноманітними були знання в галузі народної ветиринарії. При лікуванні худоби поєднували раціональні способи з магічними. Поширеними були рослинні й тваринні ліки. Так при розладах травлення у домашніх тварин рекомендували відвар дубової кори, кмин, чир вівсяний, горілку. Коли худобу здувало, її напували відваром льону, молоком, горілкою, а в особливо тяжких випадках пробивали бік («голоднявку»). Хворих на «мотилицю» овець напували розсолом з капусти, протягом трьох днів давали конопляну полову, а також сіль і червоний перець.

Зокрема універсальними ліками у народній ветеринарії українців були дьоготь і квас. При захворюванні худоби на сибірку (сибірську язву) їй вливали в горло до трьох пляшок сирівцю, у якому розводили селітру та нашатирний спирт. При лікуванні від чумки до сирівцю додавали зерна льону та конопель, а також іржаве залізо і варили. Потім у цю суміш вкидали дьоготь та мідний купорос. Ящур лікували, натираючи худобі язик мідним купоросом. Рани засипали товченим листям сухого ренника. Розповсюджені були також масаж (наприклад при об"їданні), ганяння худоби. Відомо було й кровопускання, що досягалося розрізанням вушних вен. Хірігічним втручанням лікували коней від ряду хвороб – мишки, телію, залізняка. При хворобі птиці їй давали їсти вугілля, крейду. Під час висиджування потомства самок тримали на дуже раціональній дієті. Загалом можна говорити, що, мабуть, не було жодної хвороби у тварин, якій селянин не міг би запобігнути.

Критерії національного здоров«я залягають у гармонійному поєднанні справжнього добробуту і духовної величі народу, який народжується, живе, навчається, працює, спадкоємно продовжує справу своїх попередників на своїй землі, в колі своєї культури, мови, високої загальної духовності; плекає природу і високі чесноти своїх співгромадян і співробітничає у різноманітних наріжних галузях зі своїм співтовариством.

Яскравим і потужним світильником здоров»я на всіх етапах історичних епох українців виступає народна медицина у звичаєвому праві, побуті, обрядах, фольклорі, працях етнографів, істориків, ченців, трактатах бакалаврів і магістрів медицини, народних оповіданнях тощо. Не можна народну медицину відкидати на задвірки історії, культури чи, конкретно кажучи – медичної науки.


3. Світоглядні уявлення

Кожна людина визначає своє ставлення до себе, до інших людей, до світу, формується світогляд людини, який охоплює знання, переконання, прагнення, сподівання.

Втілюючи загальне бачення і розуміння місця людини в світі, світогляд впливає на її життєві позиції та вчинки. Поряд із індивідуальним світоглядом людини існує світогляд великих чи малих груп людей (націй, соціальних верств, етнографічних груп, родини тощо), який у процесі історичного розвитку зазнає певних, нерідко значних, змін.

У життєво-практичному світогляді важливе місце посідають уявлення та вірування. Уявлення – це образ якогось предмета чи явища, який міг сприйматися раніше і відтворився в пам«яті або створений уявою. Воно стосується не тільки минулого й теперішнього, а й майбутнього. У народному світогляді переважають уявлення як плід власне уяви, що стовується таких ситуацій, яких людина повністю не реалізувала в дійсності. Отже, йдеться про перетворювальне, а також спотворене відображення реальних предметів і явищ.

Релігійні уявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються без перевірки, на віру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані в існуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі.

Світогляд українського народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування. Вірування необхідно відрізняти від повір»їв – своєрідних народних уявлень про залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу. Народні повір«я широко відображені в усній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.

Світогляд українського народу має властивість переносити на світобудову якості людини. Ще у 30-х роках ХХ ст. Ганс Цбінден записав переказ про Землю, який побутував на Гуцульщині. За переказом, наша планета нагадує велетеньський людський організм, різні частини якого асоціюються з певним містом або регіоном: голова з цесарським містом – Віднем, пуповина – з папським містом Римом, груди й робочі руки – з багатими рівнинами Покуття, Поділля та Наддніпровської України, а черево – „шляхетчиною“, тобто Польщею.

а. Людина, доля, душа

Так само належать до числа вірувань, і оповідання про створення людини. Варіантів цих оповідань теж дуже небагато, всі вони, безперечно, біблейські, а до того ще й апокрифічного змісту, бо в них усіх у творенні людини, крім бога, бере участь, явна річ з другого боку, і диявол. За варіантом Драгоманова, Бог виліпив людину з глини та поставив сушитись, наказавши собаці стерегти її; диявол скористався, що собака заснула, розірвав у виставленої сушитися людини груди та наплював туди. Бог вдунув потім у людину душу, але людина й досі, кашляючи, харкає.

Як глибоко релігійний народ українці вірили у потойбічне життя, де людина знаходить утіху. Проте погляди на душу не залишалися сталими. У дохристиянські часи наші предки не мали жодного уявлення про душу. Припускалось існування кількох душ в однієї людини.

Після прийняття християнства уявлення про душу зазнало докорінних змін. Якщо за переконанням язичників слід мерців був безликим, то за християнськими віруваннями душа зберігає свої індивідуальні особливості навіть у загробному житті. Однак за гріхи вона може набирати іншого вигляду.

Українські народні оповідання про душу; тут ми маємо до діла вже не з легендами, а з справжніми віруваннями. Вірування ці, однак, безперечно християнського походження, але доповнені вони чисто народною фантазією. Місце перебування душі в тілі в них точно не вказане; одні кажуть, що вона знаходиться в голові, другі – що в ямці під шиєю, в грудях, в животі, в печінці тощо. Звідки береться в людині душа та як вона входить в дитину – на ці питання в українських народних віруваннях ми не знаходимо відповіді, але з них ми дізнаємось, що вона покидає тіло тимчасово – під час сну, та назавжди – в час смерті. В останньому випадку вона виходить найчастіше через отвір, що відчиняється в момент смерті на темені, або через рот, часом її буває видно. Вона з»являється то у вигляді мухи або бджоли, а то метелика або пташки, а то ще у вигляді маленької людини з прозорим та чистим тілом, а часом з крильцями, або, нарешті, у вигляді маленької хмаринки, наче пари. Вона має, однак, тілесні потреби – їсть, вдихаючи в себе пару од гарячого хліба або іншої страви, і для неї завжди ставлять на вікні воду якийсь час, після якого вона зовсім відлітає, але повертається додому в ті дні, коли поминають небіжчика. За гріхи людини душа приречена на смутну долю у формі переселення в якунебудь тварину: в собаку, коня, свиню, кінську голову тощо, де вона й зостається аж до смерті тварини.

Вірування у загробне життя було всеохоплюючим, але інколи прості люди не уявляли собі життя у потойбічному світі. Наприклад, селяни Київщини часто відповідали на такі запитання словами: «А Бог його знає: ніхто з того світу не вертався». Навіть побожні люди вважали, що для того, аби потрапити в рай, треба заробити своїми добрими ділами, а не тільки відправленням релігійних обрядів.

Побутувало й інше трактування душі. Наприклад, ще на початку ХХ ст. на Слобожанщині душа ототожнювалась з Долею, щодо якої існували різні погляди: Доля – душа предків; Доля – ангел; Доля – душа людини, або її двійник.

Доля як душа предків – не що інше як збережений старовинний культ предків, охоронців родинного вогнища. Люди вважали, що Доля вмирає разом з людиною. Хоча такий погляд переважав, були й інші повір«я, за якими Доля померлого живе в його могилі або спочиває на ній. Щоб викликати її, треба перескочити через могилу, хоча не виключена можливість появлення замість щасливої Долі лихої, тобто Недолі.

У деяких випадках Долі померлих ототожнювались з живими людьми. Побутувала думка, що померлі навідують живих родичів. Це стосується, насамперед, померлих матерів, які „доглядають“ осиротілих дітей. Улюблений час для таких відвідин – ніч.

Вважалося, що померлі родичі присутні й на своїх поминках. Вони можуть приходити напередодні великих свят, тому їм треба залишати після вечері їжу. Інколи Долі померлих можуть з»являтися у вигляді злих чи примхливих істот, що нагадують домовиків. Якщо вони не знаходять своїх улюблених страв, якими хочуть поласувати, то можуть навіть побити живих людей. Щоб позбутись такої Долі, її необхідно спіймати або відслужити на могилі «заклятий» молебень.

Релігійність українців виявляється в тому, що за їхніми віруваннями Доля дається Богом. Проте не заперечується, що батько й мати також обдаровують своїх дітей Долею. Згадаймо пісні про матір, яка не могла дати синові ні щастя, ні Долі.

Люди дотримувались різних поглядів щодо місця перебування Долі. Одні вважали, що Долі не можна ні продати, ні обміняти, бо вона завжди знайде людину, якій належить. Від неї не сховаєшся і не втечеш. Інші, навпаки, вірили, що більшість людей мають знайти свою Долю. Вона уявлялась духом, який здатний набувати різних образів людини або тварини. Доля завжди полишає дітей, яких прокляли батько чи мати.

Доля вимагає пошани від людей. Вони повинні займатись саме тією справою, якій служить Доля кожної людини.

Цікаве трактування Долі-ангела. Ще в материнському лоні ангел-охоронець навчаж дитину всього того, що вона має знати в майбутньому земному житті. При народженні дитини цей ангел б"є пальцем по її верхній губі, тому вона забуває те, чого навчилась до народження. Отже, в земому житті людині доводиться все пригадувати.

Нарешті Доля сприймається як душа людини, або її двійник. Така доля попереджає свого власника про нещастя, яке на нього чатує. Тоді людина сумує, нудиться, відчуває втрату фізичних сил. Доля може плакати, кликати людину туди, де повинно сповнитись призначене їй.

За повір«ям, Доля, як і Недоля, з»являється людині протягом року. Проте лише в певні дні (Різдво, Щедрий вечір, Великдень) можна побачити її у вигляді двійника. Якщо на Різдво людина вийде у двір з ложкою, якою обідала, то побачить свою Долю. Остання з«явиться на вулиці і покличе людину по імені. Так само можна побачити свою Долю й на Щедрий вечір.

На Великдень Доля являється людині, яка вийшла на ворота з освяченою крашанкою, після того, коли перейдуть усі люди з церкви. Ряд народних повір»їв пов«язано з померлими, їх мандрівками по світу. Причини цього можуть бути різні. В одних випадках – за життя ця людина не обходила ніколи навколо церкви з процессією, в інших – її не відпоминали. Жінка приходить, бо їй не вклали до рук свічку під час смерті. Найчасіше такою причиною є журба за полишеною родиною, насамперед осиротілими дітьми, намагання полегшити їхнє життя. Буває, померлий хоче помститися живому – мерці, як відомо, здатні робити живим збитки і навіть вчиняти злочин.

Позбутись надокучливих мерців можна різними способами. Наприклад, на мерця кидають подушку, ловлять його свяченим поясом, намагаються чимось здивувати. Та найпевніший спосіб припинити відвідини – вбити на могилі мерця осиковий кіл, бо осика вважалась нечистим, заклятим деревом.

Серед небіжчиків виділяються покутники, потопельники і повісельники. Покутники не мають на тому світі спокою за гріхи в земному житті. Час їхньої сповіді не означений, але залежить від міри їх скоєного. Вони ходять доти, доки самі не спокутують свого гріха або доки хтось з рідних чи знайомих не загладить їхньої провини. Потопельники і повісельники мають право сім років ходити по світу і лякати людей. Вони з»являються в людській подобі. Повісельники первтілюються, можуть женитися і запрошувати на своє весілля живих людей.

У традиційних повір«ях спостережується негативне ставлення до втручання померлих у життя людей. На Бойківщині вживалися різні ритуальні засоби, аби запобігти такому небажаному втручанню. Приміром, у руки покійника клали гроші, а в домовину – його улюблені речі, виносили домовину з хати так, щоб небіжчик лежав ногами наперед, за домовиною до кладовища сипали по дорозі мак. Різні замовляння також оберігали від покійників.

На початку ХХ століття гуцули вірили в те, що колись існували такі сторожі релігійних традицій, як віщуни, ясновидці, мудреці або примівники, що жили в горах. Як духовні виховники народу, що відзначаються глибокою побожністю, вони утверджували в ньому дух миру і любові, захищали людей від лихих сил, чкі походять від далеких поганських богів, а також від мавок та русалок, що блукали по лісах і зачаровували людських дітей, та від лихих людей. Такі віщуни, провидці, мудреці або примівники добре знали таємну науку про чудодійні сили, що дрімають у землі, камінні, воді, деревах тощо.

У деяких селах Бойківщини „незвичайною“ силою наділялись „хмарники“, „тучники“, яких задобрювали грішми або сільськогосподарськими продуктами. Горяни були впевнені, що такі люди здатні відвернути град, бурю, інші стихійні лиха. Надзвичайними якостями обдаровувалися також „ворожильники“, майстри-будівельники, мельники. За бойківськими повір»ями, «ворожілильники» відгадували долю людини, майстри-будівельники мали здатність побудувати щасливу хату, а мельники лише за допомогою «нечистої сили» могли приборкати стихію води.

Як і інші народи, українці надавали великого значення сновидінням. За народними повір«ями, Сон – це добрий і не страшний кудлатий чоловік з чотирма очима. Його помічницею є Дрімота. Вони мають дивовижну силу.

Сни тлумачились на двох рівнях – побутовому і знахарському. Про перший рівень йдеться тоді, коли сон тлумачить той, хто його бачив. Пояснення снів залежало від тижневого календаря сновидів. Народ вірив у різні магічні дії та заговори на погані сни. Другий рівень ґрунтувався на певних знаннях і спостереженнях та залежав від місячного календаря.

Різні варінти тлумачення снів уже в ХХ столітті були зібрані в селі Гудзинівка Звенигородського району на Черкащині. Вони були покладені в основу короткого українського сонника. За цим сонником, бачити бабу у сні означає радість у родині, батька – щастя, бандуриста – веселі дні, вареники – гості, зілля – довге життя, а бурю – погані новини або сварку, вербу – нещастя у коханні, освітлене вікно – смуток, затяжний дощ – неприємності, жовте листя – слабість і т.ін. Дещо в цьому соннику збігається з подібними почсненнями в інших народів. Йдеться, зокрема, про зв»язок змін у природі зі снами про покійників. Вважалось також, сон про ходіння по снігу означає похорон.

б. Демонологія

Уявлення українців про злих духів, що надійшли з давніх часів слід відрізняти від непростих, як казали гуцули знахарів, примівників, ґрадівників, віщунів тощо, демонічні істоти, демони – це фантастичні істоти. Народ приписуючи нечистому духові – діяволові – свої власні, найнегативніші якості в якомога прибільшеній формі, кожний народ неминуче мусив надати йому свій оригінальний характер, та з часом, коли народи більше зблизилися, легенди змішалися та прибрали цілком міжнародний характер.

Так украйнський чорт, так само як і його західноєвропейські товариші, відповідно недавнього походження, і уявлення про нього тісно зв«язані з біблейськими та середньовічними розуміннями.

З одних оповідань виходить, що чорт існував ще до створення світу: „тоді, коли ще нічого не було, крім Бога, Бог, ходячи по водах, побачив у піні чорта“, звільнив його звідти та взяв із собою; а з других – виходить, що Бог знайшов чорта, як той пищав знову-таки в морській піні, знайшов його „тлумаком“, цебто чорт мав тільки самий тулуб, без рук та без ніг...; в третіх – що чорта просто створив Бог, але всежтаки з морської піни. У всіх випадках чорт бере участь у творчій чинності Бога, але виконуючи його доручення він завше робить несовісно, вбачаючи користь для себе.

Чорти, як і люди, множаться, родяться, женяться, лише не вмирають. Живуть чорти в порожніх млинах, в руїнах, по глибоких ярах, в кущах бузини, в очеретах, у болотах, в лісах, та на полях… Зверхній вигляд чортів дуже різний: одні описують чортів як щось чорне та волохате; інші, що чорт, „як чоловік, чорної краси, з лиличими крилами та з ріжками на голові“. Іноді ці ріжки прикриті брилем з широкими полями, — морда собача, хвіст гачком, пазурі на руках та ногах. На Волині чорта уявляли чорною людиною невеликого зросту з собачими, цапиними або курячими ногами; широка морда, гачкуватий довгий ніс, очі як жарини, роги – баранячі, цапині, довгі руки з пазурями; одяг німецького крою, частіше фрак, високий капелюх. Чорти прибираються у людський вигляд, дитиною, різними тваринами, крім звичайної собаки, бо псів вони не люблять...; можуть прикидатися різними неживими речами: колесо, хмара тощо, вміють бути невидимими, розсипатися з гомоном та реготом...

Взагалі на Україні – чорт це могутній дух, здатний вчинити якесь грандіозне лихо; це капостлива істота щобезнастанно шкодить Богу, людям, плює у груди. Чорти можуть затягти людину в болото, дати замість люльки в рот шматок кізяку, замість грошей купу черепків і навіть посварити з родичами.

Беручи до уваги швидкість розмножування чортів, як це ми просліджуємо в народній уяві, можна надумати що кількість їх безмежна… Та якщо зазирнути в оповідання Чубинського, де захоплений пихою „найстарший чорт“, задумавши зрівнятися з Богом, збудував високу вежу, зібрав чортів, аби здивувати своїм витвором. Та Бог зруйнував будову, чорти злякалися та летіли сорок днів та сорок ночей: який впав до води – став водяник, у ліс – лісовик, в болото – болотяник, у поле – польовик, в очерет – очеретяник тощо. Згідно з оповіданням у „Знадобах до української демонології“ Гнатюка, чорти навіть служили на залізницях, телеграфах тощо. За народними віруванням чорти боялися святого Іллі, бо стріляв з неба кам»яними стрілами; святого Юрія, архистратига Михайла та інших святих.

Під впливом християнства, в українських хатах часто трапляються шкідливі домовики. Вони капостять, одчиняють уночі двері, вікна кидаються камінням, котами, а сонних людей б«ють ломакою. Трохи з часом мірою боротьби виступають священники. У давні часи домовик був богом хатнього вогню і печі, певно був добрим богом, а не дідьком… По сьогодення у Галичині народ вірить, що дідьки на припічку допомагають в господарстві. Розрізняли декілька домовиків.

На Білій Руси домовиків звали Возицею, бо той мав людську фігуру з кінськими копитами та вухами, доглядав коней у стайні, боронив од звіра. Домовик Баган, глядів худобу від багаття, йому укладали містечко в коровниках, кошарах, яслах свіжим сіном. А покровителя хатнього добра звали домовиком-клієцьником, або як казали на Подолі – скарбником.

Оригінальністю відзначається лісова людина, живе у лісах. На вигляд попелястого кольору, волохатий чоловік в одежі – полісун. На зріст як звичайна людина, та буває заввишки як дерево, або як трава. У полі живуть польовики, їхній зріст залежить від висоти та врожаю хліба, часом допомагають рубати дрова, можуть просити хліба. Полісуни і польовики мають жінок, дітей, родини. В західній частині Гуцульщини лісову людину називали чугайстром, вищій за смереку і завжди в білому одязі. До людей ставиться доброзичливо, але харчується печеним м»ясом нявок (лісовиці). Образ такого чугайстра добре змалював М.Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків».

Нижчі духи і півдухи: русалки, мавки. Русалки – богині земної води, живуть на самому дні в чудових кришталевих палатах у морі, у річках і, навіть, у криницях. Русалки – невеликі дівчата, діти-семилітки, живуть громадами. Вони дуже вродливі з чорними очима та довгим русявим, або зеленим волоссям. За народними переказами русалоньки дуже рідко з«являються на люди одягнені, майже завжди вони у прозорих сорочках, або голі, прикриваючі тіло розпущеними косами. Полюбляють гуляти на чистий четвер аж до Петра біля берега – гойдаються на гіллі верби, розбігаються по лісах, долинах, полях – пустують, мнуть жито; розпусні діви співають пісні, кличуть парубків до лісу, і там залоскочують до смерті. На Чернігівщині є дві дуже поважані народом криниці: Заручейська й Сухомлиньська, де щорічно на клечальні тижні русалоньки виходять, щоб розпустити і розчесати коси. На Зеленому тижні вони сидять голі на деревах і просять у людей сорочки, намітки. Русалки дуже розумні і полюбляють загадки.

Мавки живуть у лісах, а в Галичині на Карпатах живуть у печерах. Всі вони показуються в образі гарних дівчат, люблять музику і танці, вночі плавають по воді в річках, озерах, хлюпають в криницях. Зачіпають, жартують, а як тільки хто їх вподобає, то миттю лоскочуть, топлять у воді, стинають голову.

До русалок і мавок прилучають міфічні духи – нічки (від німецького nachtmar), або великоруські кікімори – то жіночі духи, живуть у хатах, виходять вночі, пустують, шукають гребені молодиць, плутають прядиво.

Найтемніші вірування та найстрашніші легенди про упирів, про вампірів – тварин з породи кажанів, іноді мерців, що встають з могил та п'ють кров живих людей, поширилися з Греції, Моравії, Угорщини та Польщі на Україну, спричиняючи велику паніку серед людей, ті божеволіли: виймали мерців з могили – відтинали голову; пізніше вампірами почали вважати людей хворих на туберкульоз, тож після смерті такій людині вбивали у груди осиковий кілок. Крім того, якщо підозрювали щось нечисте, в могилу кидали жменю макових зерен, або ж мерця перемотували мотузком, на якому було зав»язано дуже багато вузликів. Вважалося що мрець не здатний вилізти з могили доки не перелічить усіх зерен, не розв«яже усіх вузликів.

Щодо живих людей, таких як відьми та вовкулаки, не надається надприродна сила чи особлива здібність. Відьми – це звичайні жінки, інколи з містичними можливостями, та зазвичай з конкретною спеціалізацією – здоювати молоко у чужих корів. Відьом серед народу розрізняли на вчених, родимих. Саме родимі відьми мали телепатичні здібності, силою своєї думки шкодили людям, тваринам. Відьми крадуть з неба дощ, і росу, ховають у горщиках, крадуть з неба зорі і місяць, лятають на повітрі на Лису гору й справляють там з чортами чудні ігрища. Наприклад, Київщина дуже славетна та багата на такі відьомські гори, одна у Києві, поряд з Цаповим болотом (відьомським), друга трохи нижче Києва, та понад Дніпром. Так само, як і упирі, відьми можуть вставати з могил, мстяться людям за кривду, що зазнали за життя – п»ють їхню кров. На одному з таких оповідань збудована, як відомо, ціла чудова фабула повісти Гоголя «Вій».

Вовкулаками, більш поширені у Європі, називають людей зі здатністю перевертатися вовками, і навпаки. На Україні перші згадки про вовкулаків з«являються вже в оповіданні „Слово о полку Ігоревім“, мова йшла про невірів, людей яких покарано за різні гріхи, головне за порушення сексуального утримання напередодні свят. Живуть вони у лісі поряд із вовками, нападають на домашню худобу, та тільки душать її – не їдять. Залежно від регіону вовкулаки називалися по різному, на заході – вукодлака, а Великороси плутають з загальним розумінням перевертня.

На Червоній руси в засуху і холеру палили упирів та відьом на терновому вогні, що є символом небесного вогню, блискавки. Яскравим прикладом українського упиря можна назвати Андрія Борковського, що досить значний час був радником Івана Самойловича та Івана Мазепи; розквіт відьмівства припадає на гатьманство Івана Брюховецького, а саме на період його одруження з дочкою князя Долгорукого, котра й спонукала його до розправи над дівчатами, яких вважали відьмами, лише за вроду.

в. Довколишній світ

Осередок світогляду нашого народу становить людина, її душа, доля, життя. Через таку призму сприймається і довколишній світ. Найстаровинніші та етнографічніші уявлення українців про небесні світила. Наприклад, Сонце – цар неба, око або обличчя Бога. Здавна воно сприймалося як вогняна куля, велике коло або колесо. Лише за деякими поодинокими вийнятками наші предки вважали, що Земля стоїть непорушно, а Сонце промінням освітлює цілий світ, сонце наче боготверене народом, його вважають за святе й правдиве; рухається і ввечері іде відпочивати, сховавшись за Землю.

Уявлення ж щодо Місяця та зірок майже не відрізняються від уявлень про Сонце. Місяць, за повір»ями, нагадує людину, яка народжується, росте і вмирає. Це теж око Боже, світило, що поставлене ближче до землі щоб ліпше освітлювати її вночі; це – молодий брат Сонця, він має великий вплив і на людей, і на тварин, а тому народ і молиться кожному молодому Місяцю. Так розпорядився Бог, що на місяцевій поверхні зображено вбивство Каїном Авеля. Місяць наділявся цілющими властивостями, зібрані на молодика лікарські рослини і коріння мали чудодійні сили.

Зорі, також трактувалися по-різному. Це діти Сонця та Місяця, абож запалені свічі Богом після народження людини. На Холмщині їх вважали за янголів, у них вбачали душі померлих безгрішних людей. Подекуди і навпаки, в Ушинському та Житомирському повітах стверджували, що то грішні душі, які спокутують свої гріхи. Українські назви сузір"їв мають суто земне походження.

Наші предки не могли не цікавитися землею, на якій вони жили. Її уявляли круглою, як корж, що плаває на воді. У деяких повітах на Лівобережжі України Землю порівнювали з жовтком яйця, навколо якого – вода (білок). На Холмщині уявляли півкулею, на краю якої живуть люди, що харчуються лише рибою, назбираною на березі моря. У середині Землі знаходиться пекло, де у вічному вогні аж до страшного Суду мордуються грішники. Через занепад грамотності побутвала легенда про існування пупа землі, звідки випливає вода, що утворює всі річки та моря, і знову вертається назад у той самий пупець. «Народ, — говориться в повір»ї, записаному експедицією Чубинського, — має глибоку повагу до землі та зве її матір«ю, томущо вона годує людей і тварин». Бити палицею без потреби, клясти землю вважалося за великий гріх, натомість в шану землі – її цілують, подекуди і з"їдають шматочок землі.

Так само за святу вважають і воду; в неї не можна плювати, спорожнятися тощо. Святі та цілющі якості має лише непочата вода, напрклад, на водохрещі. У всіх місіцевостях України білял води здійснювались різні обряди, насамперед, на свято Купали. Свяченою водою скроплювали хату, господарські будівлі, двір, аби вигнати з них нечисту силу. Водою лікували від хвороб, у ній купали недужих дітей, вона рятувала від пристріту, курячої сліпоти. Джерела, ріки, озера, ставки та моря мали свої різні уявлення та повір«я.

Згадуваний вогонь вважався святим, але мстивим. П.Чубинський фіксував народні слова: „Ми шануємо вогонь як Бога. Він – наш дорогий гість“. Не існувало єдиного погляду щодо походження вогню. На Поділлі вогонь приписували чортові, у Луцькому повіті вогонь пов»язували із земним життям Ісуса Христа. У побуті нашого народу вогонь довіряли жінці – господині, що мала шанувати і оберігати сімейний вогонь, перед приготуванням їжі мала охрещувати його. Він вважався талісманом, опікуном дому. Треба відрізняти від вогню вогники, що з«являються на кладовищах і болотах. Їх приписують чортам та упирям, або ж янголам, які запалюють їх на могилах праведників. За іншими повір»ями вважали що вогники спалахують де живе диявол, або ж на місцях закопаних скарбів.

Живі істоти – тварини, птахи, рослини – нагадували людей; вони жили, відчували, сприймали світ. Наші предки вірили, що напередодні Нового Року воли розмовляють людською мовою, вони благословенні Богом за зігрівання своїм диханням народжену Божу дитину в яслах. Шанували корову і навіть були часи, коли на Великдень христосились з нею, пригощали свяченим. Коза – вважалася невдалою спробою копіювання корови, а цап – відтворенням власного образу і подоби диявола. Цікаві вірування пов«язані з конем, це перетворений диявол, приречений не наїдатися за провину – їв сіно з ясел Ісуса. Різні повір»я народилися про диких звірів: ведмідь – лісова людина, що не впустила на ночівлю ченців, або перетворений мельник; вовк – ворог диявола, та харчується ними. На Полтавщині розповідали, що собак, лисиць, кабанів, зайців виліпив чорт з глини. Кицька утворилася у рукавиці богородиці, кріт – перетворений хлопець, його батько спокушав Бога. Кажан – зла миша, чайка – перетворена вдова, журавель – циган; зозуля була жінкою, що вбила свого чоловіка, за те засуджена немати свого гнізда. Курка – божа птиця, бо несе яйця, що освячуються з паскою. З птахами пов«язувалися прикмети: сороки, ворони, синиці, горобці, пугачі, лелеки приносять людям новини.

Вірування пов»язані з рослинами мають пізній характер; сосна – благословенна, бо завжди зелена та непридатна на цвяхи для розп«яття Христа. Фруктові дерева створені Богом, а шипшина, верба та очерет містять лукавого. Листя осики безперестанку труситься, бо на ній повісився Іуда, вона жахає все лихе. Береза зблідла од першого наміру Іуди повіситися на ній. На такіж групи, як і дерева можна поділити квіти, трави і злаки. Усе що корисне людям, цілющі рослини – створив Бог, а все шкідливе – від лукавого.


4. Висновок

Історично так склалося, що переважна більшість наших предків займалися землеробством. Лише жителі Карпат та Полісся спеціалізувалися на лісопромислах, звіроловстві і тваринництві…

Так, доглядаючи землю-Матінку, вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу, селяни фіксували атмосферні зміни з огляду позитивних впливів на результати праці.

Слід відзначити особливе місце народному календарю. Саме з нього починається і робота в полі, і лікування недугів; саме він регламентує шлюбні відносини. Саме завдяки календарю неграмотні селяни, лише по народних прикметах, легко визначали пору року.

Щож стосується світобудови, розташування небесних світил, то найчастіше то були переплетені з віруваннями та уявленнями ті доцільні знання, раціональна частина яких втілювалась у прикметах. Упродовж віків українці намагалися осягнути зв»язок загадкових законів та явищ природи. Чималу роль у народному традиційному рільництві відігравали знання про ґрунт, народ створив свою класифікацію ґрунтів у межах певних природно-ландшафтних зон.

Становлення народної медицини як складного комплекса, що поєднав вдалі дії, позитивні знання і магію.

Багато різнобарвних знань і уявлень залишилося у матеріальних пам«ятках, фолькльорі, у міфопоетичній творчості, зокрема численних ритуальних святах впродовж річного землеробського (сонячного) циклу. Зародки народної медицини годиться пов»язувати, науково обґрунтовувати і розглядати суголосно з міфами нашого народу про створення світу й різноманітні божества, а також враховуючи ставлення українців до Сонця, Неба, Землі, Води, Вогню, рослинного та тваринного світу тощо.

Світотворчі та «боготворчі» уявлення праукраїнців базуються передовсім на пошануванні Сонця та на визнанні вічних критеріїв життя і буття – добра і зла.

Основні язичницькі свята праукраїнців, що доречі і сьогодні актуальні і поширені – це свята Сонця: Калити, Коляди, Колодія, Великодні та Зелені свята, свято Івана Купала. А, оскільки народ започаткований від винекнення (первісного зародження) як субстанція «сонячних генів», то і його історія, господарювання, життя-буття, звичаєве право, різноманітні види мистецтва – йдуть від природи, прадавньої землеробської культури, рослинного і тваринного світу, стосунків між людьми, любові до праці, кохання і вірності, пошанування високих чеснот і розвінчання та таврування зрадництва, нерівності, запроданства, низості.

Саме в процесі своєї трудової діяльності, любові до землі – як до батька і матері; через поглиблені етико-естетичні засади, культурні традиції сімейного і громадянського виховання українці наділяли майбутні покоління найважливішими вадами: фізичного, духовного і морального ґатунку.

Різноманітні тлумачення: душі, долі і злиднів, людини, не дивлячись на старожитні повір«я, як аналіз слід вважати невідомою психологічною наукою, про що праукраїнці вже могли судити та, як кажуть на сучасному рівні, проводити психотерапевтичні дії, тобто лікувати на рівні сучасної психологічної науки про душевний стан людини. Моя думка, стосовно демонологічного світу, по-перше, це навмисне самовербувальне тлумачення, на той час, непізнаних контекстів життя, простіше кажучи, омана свідомості. По-друге, через недбалість, байдужість молодих поколінь, старожили берегли норми поведінки: безпечність молодняку зумовляли переконаннями таємничих і містичних забобонів. По-третє, осередки таких уявлень з»являються через застій конкретних вікових субстанцій, тобто коли в одній місцевості збиралася велика кількість людей, які нехотіли чи немали бажання реально пізнати, усвідомити, через брак знань, нові відомості про людину, її організм, або безперервно змінюючийся довколишній світ. Так, такій людині легше за все було зфантазувати, ніж прийняти щось нове.

Упродовж багатьох століть український народ беззупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами. Фактично формувався внутрішній світ українців, осягався весь навколишній простір, закладалися світоглядні засади.

Феноменально багата українська обрядовість активно впливала на життєдіяльність народу. Традиційна обрядовість виникла як органічний зв«язок духовного і морального у процесі буття. Вона набула ролі капіляра світоглядного і духовного живлення національного організму, крізьвікових контактів.

Отже, предмет українських народних знань та світоглядних уявлень годиться означити як величезний суголосний комплекс духовних та прагматичних знань, національних традицій, притаманних нашому народові з давніх-давен, що побутують, тужавіють, набирають нових сил у звязку з розвитком доби і дуже часто, навіть, не усвідомлються цими людьми, бо виступають звичайними і звичаєвими постулатами від діда-прадіда до внука-правнука. Вони, з розвитком письма та книжкової справи, переходять з кодексу усних надбань до фіксованих писемних означень часто уже з окремими узагальненнями та висновками.


6. Література

1. „Культура і побут населення України“, В.І.Наулко, К, — 1993 р.

2. „Коло Свароже“, Г.Лозко, К, — 2005 р.

3. „Студії з української етнографії та антропології“, Х.К.Вовк, К, — 1995 р.

4. „Українське народознавство“, С.П.Павлюк, К, — 2006 р.

5. „Вінець“, В.Скуратівський, К, — 1994 р.

6. „Бойківщина: Іст. етногр. дослідження“, Ю.Г.Гошко, К, — 1983 р.

7. „Гуцульщіна: Іст. етногр. дослідження“, Ю.Г.Гошко, К, — 1987 р.

8. „Цивілізаційна історія України“, М.Є.Горєлов, О.П.Моця, О.О.Рафальський, К, — 2005 р.

9. „Українська народна медицина“, Є.С.Товстуха, К, — 1994 р.

10. „Народна медицина українців“, З.Є.Болтарович, К, — 1990 р.

11. „Світогляд українського народу: ескіз української міфології“, І.Нечуй-Левицький, К, — 1992 р.

12. „Українці: народні вірування, повір“я, демонологія», К, -1992 р.

еще рефераты
Еще работы по краеведению и этнографии