Реферат: Чехословацька криза 1968 року

Курсовароботаз теми:

ВСТУП

Запідрахунками Стокгольмського міжнародного інституту по дослідженням проблеммиру, в міжнародних конфліктах і кризах після другої світової війни загинулоблизько 20 млн. чоловік. Однією з таких криз була і чехословацька криза 1968року.

Данапроблема є актуальною в історичній науці, тому що і досі є питання які невисвітлені в історичній науці. Дуже часто, коли економічна і політична криза удержаві приводить до масових виступів населення за свої права. До 90-х років ХХст. Більша частина архівів була закрита для вивчення, а частина – знищена.Події того часу знаходились під кристальною увагою комуністичних партій, і томуця тема була закритою для вивчення. Особливо залишався маловивченим питання, щорозкривають причини вводу військ країн Варшавського договору у ЧСРР.

Метою нашої роботи є вивчення чехословацькоїсуспільно-політичної кризи 1968 року.

Змети нашої роботи випливають наступні завдання:

-          визначитипричини суспільно-політичної кризи

-          праналізувати соціально-економічне положення у післявоєннийчас

-          розглянути політичне становище Чехословаччини післядругої світової війни

-          визначити основні етапи формування опозиції

-          розглянути хід і наслідки “Празької весни”

Хронологічні рамки нашої роботи охоплюють період з 1945 рокупо 1968 рік. Ми починаємо з періоду 1945 року, тому що саме тоді закінчиласьдруга світова війна, і починає формуватися тоталітарна система управління уЧехословаччині, яка породжує ті проблеми в країні, що пізніше вилилися у подіяхПразької весни 1968 рокую

Предметом нашого дослідження є кризові явища.

Об’єктом нашого дослідження є суспільно політичні процеси, щовідбувались у Чехословаччині.

Врадянській історичній літературі, що видавалася з 1968 по 1989 роки,трактувалась офіційна точка зору Радянського керівництва, що запевняло, щовійська були введені на прохання уряду і народу Чехословаччини./1,2/

ВВеликій Радянській енциклопедії та в Українській Радянській енциклопедії проподії 1968 року практично нічого не говориться./3,4/

Великуувагу цій проблемі приділяють західноєвропейські історики, проте ці роботи не буливідомі для широкого кола радянських читачів. Ще у 1968 році радянськомупосольству в США були подані наступні вказівки, пов’язані з чехословацькоюкризою: збільшити публікації статей, брошур, документів, репортажів спеціальнодля закордонної спільноти; більш активно використовувати фото-, телевізійні імалометражні кінофільми — репортажі спеціально для показу по телебаченню, ірозповсюдженню їх по каналам радіо і друку західних країн. /5/

Ційпроблемі приділяли увагу чехословацькі історики і політичні діячі.

До90-х років ХХ ст… їх роботи не були опубліковані в СРСР. Найбільш відомимироботами чехословацьких істориків з даної проблеми є публікації З.Малинаржа таІ.Валенти. /6,7/

Першапраця була написана бувшим Головою Народних Зборів Чехословаччини ЗденекомМлинарем у 1978 р. В цьому ж році вона впеше була опублікована у Кьолні чеськоюмовою, Ною-Йорці та Лондоні- німецькою і англійською мовою. В Росії вона булаопублікована лише у 1992 році. В цій книзі була зроблена спроба дати повнухарактеристику політичними процесам, які відбувались у Комуністичній партіїЧехословаччини. Книга містить в собі три розділи, в кожному з яких подаєтьсяхарактеристика розвитку соціалізму в Чехословаччини. У першому розділі “ВідХрущова до Дубчека” детально розкриває події, що відбувались у Комуністичнійпартії Чехословаччини, характеризуються “ключові ” фігури КПЧ.

Вдругому розділі “”Празька весна серед влади” робиться спроби розглянутипротиріччя у КПЧ, детально розповідається про те, що як до влади прийшов О. Дубчек.

Утретьому розділі “Перед судом Кремля” Млинарж робить спробу проаналізувати чомубули введені радянські війська до Чехословаччини, як їх зустрічали.

Доситьцікаву інформацію містить праця Директора Празького інституту Міжнароднихвідносин І. Валента. Вперше вона була опублікована у 1978 році в М.Відень, уСРСР вона була надрукована лише у 1991 році. Валента характеризує механізмвводу радянських військ у Чехословаччину. При цьому досліджувався не тількирадянський фактор вторгнення, але й участь керівників східноєвропейських країн.Подається інформація про позицію американського уряду. Два перших розділироботи присвячені чехословацькій кризі літом 1968 року, як в самійЧехословаччині, так і кризовий стан у інших країнах Варшавського Договору.Подається позиція чехословацького радіо, телебачення. Особливе місце в роботізаймає третій розділ, в якому приділяється увага боротьбі, що розгорнулася міжприбічниками і противниками окупації. Два останні розділи написані спеціальнодля російськомовного видання “Нові факти і висновки” та “Переоцінка РадянськимСоюзом рішення 1968 року і “оксамитові революції” 1989 року”.

Особливоактивізувалась розробка даної теми у 90-і роки, після відомої заяви СРСР, БНР,УНР, ПНР, НДР від 15 грудня 1989 року, в якому говорилось, що рішення провведення в ЧРСР було помилковим. У 1990-1995 роках була опублікована великакількість статей, книг, споминів, інтерв’ю з даної теми/8,9,10,11,12,13,14,15,16,17/.

Напочатку ХХІ століття криза 1968 року і досі цікавить дослідників. Цікавою для насє колективна праця “Влада – суспільство — реформи:Центральна і Південно-Східна Європа. Друга половина ХХ століття” В якійподається матеріал про “Празьку весну”. Автори цієї колективної монографії залучилипри написанні новітні вітчизняні і зарубіжні джерела./18/

Пропричини і наслідки суспільно-політичної кризи 1968 року в своїй роботі говоритьВалерій Яровий. Автор аналізує «програму дій КПЧ»./19/

З’являютьсяроботи іноземних дослідників Джозефа Ротшильда, Ненсі М. Уїнгфілд. В нійподається історичний огляд Східно-Центральної Європи після другої світовоївійни. Зокрема розглядаються кризові явища у Чехословаччині. /20/

Джереломнашої роботи стали спомини очевидців і нові матеріали з архіву ЦК КПРС, якіопубліковані вперше у 1993 році у журналі “Кентавр”. У 1990 році на сторінкахжурналу “Коммунист” було надруковано інтерв’ю з Яношем Кадаром, в якому вінрозповідає про ключові зустрічі керівників комуністичних партій у Дрездені таМоскві, про прийняття рішення про введення військ у Чехословаччину, а такожвперше розповідається про існування листа В. Біляка, у якому він проситьБрежнєва, у випадку необхідності, ввести війська.

Звертаютьна себе увагу спомини З Млинаржа і Смрковського, опубліковані у журналі“Юность”. Очевидці цих подій діляться з читачами своїми споминами про події, щовідбувались у Празі в ніч з 20 на 21 серпня. Цій же темі присвячено споминиМ.С. Золотова, замісника командуючого Закарпатським військовимокругом. Автор розповідає про підготовку радянських військ до окупації, згадуєпро події у Чехословаччині, про відношення чехословаків до радянських воєнних.

Особливемісце необхідно приділити документам з архівів ЦК КПРС: Записка Л.І. Брежнєвазавідуючому Відділу ЦК КПРС по зв’язкам з комуністичними і робочими партіямисоціалістичних країн К.В. Русакову, стенограма переговорів Брежнєва, Косигіна зДубчеком, політичний лист Посольству СРСР у США.

Виходячиз вивченої літератури і джерел структура нашої курсової роботи складається звступу, двох розділів і списку літератури.

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТОТАЛІТАРНИХРЕЖИМІВ В КРАЇНАХ СХІДНОЇ ЄВРОПИ

В ході другої світової війни майже в усіх країнах СхідноїЄвропи були утворені національні або народні фронти, в яких на антифашистськійоснові співробітничали різні партії та рухи. Мета, яку ставили перед собою ціполітичні сили — визволення від фашизму, відновлення національної незалежностіта демократичних свобод, була досягнута в результаті розгрому Німеччини та їїсоюзників об'єднаними зусиллями збройних сил антифашистської коаліції та дійруху Опору. Наприкінці війни у всіх країнах регіону до влади прийшли урядинаціональних фронтів. В Албанії та Югославії, де компартії відігравали провіднуроль в національно-визвольній боротьбі і національних фронтах очолиликоаліційні уряди.

Співробітництво різних партій у рамках національних фронтівпояснювалось складністю завдань, що стояли перед тільки що визволеними відфашизму країнами. Нові умови вимагали об'єднання зусиль усіх демократичнихпартій та організацій. Необхідність розширення соціальної бази і визнаннязахідними державами урядів Югославії та Польщі,, що виникли ще у воєнний періодвійни, зумовила включення до їх складу представників політичної еміграції тавнутрішніх сил, які не входили до національних фронтів.

Зусилля всіх урядів країн Східної Європи були спрямовані нарозв'язання першочергових загальнонаціональних завдань: ліквідацію наслідківпанування окупаційних і місцевих фашистських режимів, відродження зруйнованоївійною економіки, відновлення демократії. В Болгарії, Румунії та Угорщині булоліквідовано створений окупантами державний апарат, а державні установи очищеновід фашистських елементів. Була заборонена також діяльність фашистських іреакційних партій, на яких лежала відповідальність за національні катастрофи. Вдеяких країнах відновлювалися конституції, скасовані ще в 30-ті рокиавторитарними режимами. Почали функціонувати парламенти, у деяких країнах буладозволена діяльність партій, що не входили в національні фронти. Поряд зпопередніми структурами державної влади почади діяти нові, що народилися в ходівизвольної війни, — національні комітети та ради.

Із соціальних завдань у країнах регіону (крім Болгарії)першочерговою стала ліквідація великого поміщицького землеволодіння і наділселян землею. Аграрна реформа проводилась під гаслом «Землю тим, хто їїобробляє». Конфіскована у поміщиків і тих, хто співробітничав зокупантами, земля передавалась за невелику плату селянам у власність, абочастково переходила до держави. У Польщі, Чехословаччині та Югославії булоконфісковано землі німців, яких за рішенням союзних держав переселили натериторію Німеччини. Програми національних фронтів не містили прямої вимогиліквідації капіталістичної власності, але передбачали вилучення власностінацистів та їх спільників і покарання за національну зраду, у результаті чогопід державне управління перейшли підприємства, що належали німецькому капіталуі тій частині буржуазії, яка співробітничала з гітлерівцями.

Таким чином, у результаті ліквідації фашизму і відновленнянаціональної незалежності у країнах Східної Європи вже наприкінці війниутвердився новий державний порядок, який тоді отримав назву «народноїдемократії». У політичній сфері його характерною рисою булабагатопартійність, за якої не допускалася діяльність фашистських та реакційнихпартій, а в урядах та інших органах влади значну роль відігравали різнімарксистські партії. В Румунії та Болгарії — зберігався інститут монархії. Усфері економіки при збереженні приватних і кооперативних підприємств значнобільшу, ніж у довоєнний період, роль почав відігравати державний сектор.Найсерйозніші зміни відбувалися у сільському господарстві, де почалосярозв'язання аграрного питання.

Відбувалися зміни й у зовнішньополітичній орієнтації країнСхідної Європи. Договори про дружбу, взаємодопомогу та повоєнне співробітництвобуло підписано між Радянським Союзом та Чехословаччиною (грудень 1943 р.),Югославією та Польщею (квітень 1945 р.). Над Болгарією, Румунією та Угорщиною(сателітів Німеччини) союзниками був встановлений контроль Союзної КонтрольноїКомісії (СКК), де завдяки присутності Радянської Армії представники СРСР малибільш сильні позиції, ніж західні партнери.

Але вже в перші повоєнні місяці почалися накопичуватисясуперечності в національних фронтах між різними партіями. В Югославії комуністипродовжували займати пануючі позиції. В листопаді 1945 р. на виборах вУстановчу скупщину Народний фронт отримав 90% голосів. Інакшою була ситуація вінших країнах: в Угорщині на перших повоєнних виборах (листопад 1945 р.)компартія завоювала 17% голосів; в Польщі, враховуючи несприятливу для себерозстановку політичних сил, комуністи домоглися перенесення виборів до січня1947 р.

Але роль компартій в органах нової влади, що формувалася,була більш значною, ніж про це можна судити за підсумками парламентських виборів.Підтримка з боку СРСР створювала комуністам найсприятливіші можливості длятого, щоб почати поступове відтиснення своїх союзників по національному фронту.Зберігаючи за собою провідні пости в урядах, компартії значною мірою визначалиїх політику, навіть якщо й не мали в них більшості портфелів. Все більшзростаючий вплив на формування та спрямованість політики нових режимів вкраїнах Східної Європи набував введений в 1946 р. інститут радянських урядовихрадників.

З багатьох питань, які розв'язувалися владою, виникалисуперечності між комуністами та іншими політичними силами. Так, праві партіївважали, що з відновленням національної незалежності, конституційного ладу,покаранням воєнних злочинців і тих, хто співробітничав з гітлерівцями,проведення аграрної та деяких інших реформ — завдання, проголошені в програмахнаціональних фронтів, — вже повністю виконані. Саме ці сили виступали заподальший розвиток своїх країн шляхом традиційної демократії з орієнтацією наЗахід та збереженням, водночас, дружніх відносин з СРСР. В свою чергукомпартії, які розглядали встановлення «народної демократії» як етапуна шляху до початку «побудови соціалізму», вважали за необхіднепродовження та поглиблення розпочатих соціально-економічних перетворень.Використовуючи буржуазію, її капітали та підприємницьку ініціативу длярозв’язання завдань відбудови своїх країн, компартії водночас веливсезростаючий наступ на її політичні та економічні позиції.

Націоналізація власності німецького капіталу і тієї частинибуржуазії, яка співробітничала з гітлерівцями, привела до утворення в усіхкраїнах більш-менш міцного державного сектора економіки. Услід за тим.компартії почали добиватися націоналізації капіталістичної власності. Передусімце було здійснено в Югославії, де нова конституція (січень 1946 р.) передбачалаекспропріацію приватної власності. Наприкінці 1946 р. було видано закон пронаціоналізацію всіх підприємств, за винятком дрібних виробництв та ремісничихмайстерень. В Польщі селянська партія на чолі з С. Миколайчиком не заперечувалапроти того, щоб головною формою стала передача підприємств у власність держави.В січні 1946 р. за наполяганням комуністів було прийнято закон пронаціоналізацію, за яким відбувалося одержавлення великої та середньоїпромисловості.

У Болгарії, Румунії та Угорщині, які перебували під контролемСКК, наступ на позиції буржуазії здійснювався не націоналізацією її власності,а встановленням, державного та робітничого контролю над приватними підприємствами.Практично вже в 1945 — 1946 рр. компартіям країн Східної Європи прибезпосередній допомозі сталінського режиму вдалося домогтися того, що почавсяпроцес вилучення власності буржуазії і переходу її до рук держави. Це означаловихід за рамки програм національних фронтів і перехід від розв'язання загальнонаціональнихпитань до соціальних.

Водночас розпочалося ущемлення, а потім і переслідуванняпартій правої орієнтації, які були змушені переходити в ряді випадків навіть вопозицію. За сфабрикованими обвинуваченнями у змовницькій діяльностіарештовувалися їх прихильники. В Угорщині такі звинувачення були висунуті нетільки проти керівників партії дрібних сільських господарів, а навіть і протиголови уряду. Багато з них, побоюючись арешту, були змушені тікати за кордон. УБолгарії було страчено Н. Петкова, одного з лідерів БЗНС, в Румунії віддано підсуд ряд діячів націонал-цароністської партії. У Польщі після виборів 1947 р. тапоразки селянської партії, вона зійшла з політичної сцени, а її лідерМиколайчик, щоб уникнути ареолу, був вимушений рятуватися за кордоном.

Таким чином, уже в середині 1947 р. в багатьох країнахСхідної Європи компартії витіснили з національних фронтів своїх союзників«справа» і зміцнили власні позиції в державних структурах ті.керівництві економічним життям. Лише в Чехословаччині, де в результаті виборівв Законодавчі збори (травень 1946 р.) компартія вийшла на перше місце, щезберігалася нестійка рівновага політичних сил у Національному фронті. Але й тамКПЧ практично зайняла ключові позиції і почала готуватися до остаточного захопленнявлади.

В 1945-1946 рр. керівники ряду компартій заявили, щополітичні і соціально-економічні перетворення, здійсненні в ході становлення йрозвитку ладу «народної демократії», ще не мають соціалістичногохарактеру, а, створюють тільки передумови для переходу в майбутньому до«побудови соціалізму». Вони вважали, що цей перехід може бутиздійснений мирним шляхом — без диктатури пролетаріату і громадянської війни, зурахуванням національної специфіки. Все це свідчило про те, що керівництво компартійСхідної Європи допускало можливість іншого шляху ніж радянський. Але цяконцепція не набула всебічної розробки, і була окреслена лише в загальнихрисах. Подальший розвиток подій в країнах регіону, на жаль, не виправдав цихсподівань. По суті, прагнення певної частини політичних сил були цинічновідкинуті Й.Сталіним та його прибічниками, в цих умовах режими «народноїдемократії» набували все більше риси тоталітарних.

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ КРИЗИ ТОТАЛІТАРНИХРЕЖИМІВ

Протягом майже чотирьох десятиліть, перекидаючись з однієїкраїни Східної Європи на іншу, хвиля за хвилею прокочували гострі політичні,економічні та соціальні кризи. їх причини, перш за все, полягали в тихпершоджерелах того шляху розвитку, який під тиском ряду зовнішніх та внутрішніхфакторів був нав'язаний народам цих країн. Остаточне утвердження у СхіднійЄвропі тоталітарних режимів означало, що у сфері економіки було взято курс нафорсовану індустріалізацію, яка передбачала перш за все створення абореконструкцію важкої промисловості. Засоби для цього вилучалися з сільськогогосподарства, де вже наприкінці війни почався процес примусової колективізації.Паралельно з розвитком важкої індустрії та виникненням нових галузей, старі,традиційні галузі (легка та харчова) промисловості, дедалі більше відставали.Дрібнотоварне та ремісниче виробництво згорталося, а приватна сфераобслуговування була замінена державною. Панування державної власності у всіхсферах економіки супроводжувалося утвердженням командно-адміністративнихМетодів управління.

Перехід до будівництва соціалізму за радянським зразкомдосить чітко виявився вже в другій половині 1947 р. Саме тоді в більшості країнСхідної Європи замість.довоєнних політичних структур утвердилися нові«народно-демократичні» політичні та економічні структури: в органахвлади переважали представники комуністичних та інших марксистських партій (якіневдовзі «об'єдналися»), а в економіці перевага віддаваласядержавному сектору, хоч процес націоналізації залишився ще незавершеним.

У вересні 1947 р. у Варшаві було утворено Інформаційне бюродев'яти європейських компартій, на якому від імені радянського керівництва булависунута теза про те, що в країнах Східної Європи склалися всі необхідні умовидля переходу до побудови «соціалізму за радянським зразком».Керівники компартій цього регіону, виховані Комінтерном в дусі беззаперечноговиконання директив ВКП(б) на чолі зі Й. Сталіним, без дискусій та опоруприйняли нав'язану їм схему побудови «радянської моделі соціалізму» зусіма її деформаціями.

Особливо слід відзначити грубі помилки та прорахунки,цинічний диктат та підступні дії у відношенні до народів країн Центральної таПівденно-Східної Європи з боку Й. Сталіна та його політичного оточення.Найбільш виразно все це виявилося у штучно спровокованому «вождем всіхчасів та народів» конфлікті між ВКП(б), Інформбюро та югославськоюкомпартією, в якому було продемонстровано повну відсутність принципіврівноправ'я та ігнорування будь-якої національної специфіки народів у тільки щоствореному «соціалістичному таборі». Вся відповідальність за ці діїлягає на Й. Сталіна. Вони мали трагічні наслідки не тільки для Югославії, але ідля всіх країн східноєвропейського регіону.

В той же час, Перш за все, надзвичайно сприятливі умови длянав'язування розвитку за радянським зразком, безумовно створювали міжнародніобставини на завершальному етапі другої світової війни та в перші повоєнніроки. Саме тоді авторитет, симпатії та популярність радянського народу та йогогероїчної армії як визволителів народів від фашистського поневолення булинадзвичайно великі. Більшість європейців знала ціну досягнутої перемоги: з 7млн. радянських бійців, що брали участь у визвольній місії на континенті — 1,2млн. загинули. Присутність Радянської Армії на території Східної Європи,безумовно, створювала певні передумови для приходу до влади та утвердженнянових політичних і економічних структур. При цьому вдалося також уникнутивиникнення громадянських війн (крім Польщі) та іноземної інтервенції.

Діяльність радянської дипломатії на міжнародній аренідозволила досягти мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини тазапобігти втручанню західних країн. СРСР надав значну економічну допомогусхідноєвропейським політичним режимам з метою остаточного утвердження в цьомурегіоні Європи тоталітаризму.

Треба підкреслити, що допомога надавалася за рахунок народівРадянського Союзу, які знаходилися тоді у страшенних злиднях та розоренні.

По-друге, необхідно також враховувати обстановку, якапанувала в міжнародних відносинах, особливо на початку «холодної війни»,коли поставало питання про виживання тільки що утворених політичних режимів.Все це вимагало від керівництва країн Східної Європи безумовної орієнтації наСРСР. Звичайно, що в такій ситуації навіть мови про специфічно-національніінтереси цих народів не повинно було бути. Навпаки, інтереси зміцнення єдностіта монолітності молодого «соціалістичного табору» в той час вимагалиі в теорії, і на практиці реалізацію тези про безумовне підкореннянаціонально-державних інтересів інтересам інтернаціональним, які насправдізводилися до інтересів політичного керівництва Радянського Союзу.

По-третє, треба відзначити, що у керівництва«народно-демократичних режимів», а точніше, у правлячих комуністичнихпартій, на той час не було ніякого досвіду будівництва соціалістичногосуспільства, тому в тих умовах, які склалися, вони вимушені були брати зазразок єдиний існуючий на той час досвід «першої в світі соціалістичноїдержави». А це був досвід тоталітарної адміністративно-командної системи,яка з 30-х років панувала у СРСР.

По-четверте, важливу роль відігравали також і суб'єктивніфактори, які безпосередньо торкалися керівництва країн Центральної таПівденно-Східної Європи. У його складі, перш за все, були особи, які довгий часзнаходилися за кордоном, в еміграції, працювали в Комінтерні. Природно, що цікерівники відірвалися від свого національного ґрунту, не знали, а частіше, нехотіли знати і розуміти Дійсних національно-державних інтересів та поважатипочуття національної гідності своїх народів. Для цих лідерів було важливоособистою діяльністю завойовувати довіру та повагу з боку Радянського Союзу, іперш за все, Й. Сталіна. І ось саме ціполітичні сили свідомо насаджували в своїх державах копіювання СРСР ш тільки зголовних питань, пов'язаних з виконанням «плану побудові соціалізму»,а навіть в деталях та дрібницях. Ці керівники механічно копіювали радянськийдосвід, форми та методи, які застосовувалися в СРСР для досягнення наміченоїмети.

В той же час, більшості східноєвропейських лідерів здавалося,що якщо на першому етапі «народно-демократичних» перетворень щеіснували якісь розбіжності між СРСР та цими країнами, то в майбутньому по міріуспіхів будівництва нового суспільства, ці розбіжності повинні бути стертими. Апізніше їхні країни підтягнуться до того рівня, який мав Радянський Союз, дотого еталону, яким бачилась для багатьох «перша в світі соціалістичнадержава». З цією метою прискорювався хід необхідних соціально-економічнихзмін. Вже наприкінці 40-х років в країнах регіону і основному завершується процеснаціоналізації економіки, а разом а цим відбувається ліквідація не лише великоїсередньої, але й частково дрібної буржуазії. Державний сектор перетворюється упереважаючий в економіці. Водночас відбувалося формування процесівіндустріалізації народного господарства та колективізації на селі. У політичнійсфері з національних фронтів та урядів були вилучені залишки представниківпартій правої орієнтації. Спільна антифашистська боротьба народів СРСР таЮгославії в роки другої світової війни стала основою для поглиблення тазміцнення повоєнних стосунків між ними. Але з часом у цих відносинах назрілипитання, розв'язання яких потребувало особливого рівноправного підходу.

Загострення радянсько-югославських відносин відбулося післяпереговорів у Москві (лютий 1948 р.) між СРСР, Болгарією та Югославією. Й. Сталін, виходячи зі своїх попередніхпроектів зажадав терміново приступити до об'єднання обох балканських країн уєдину федеративну державу. Базуючись на підсумках югославо-болгарськихпереговорів (серпень 1947 р.), під час яких була констатована передчасністьтакого кроку, делегація ФНРЮ висловилась проти утворення федерації.

Ситуація, що склалася, обговорювалась на засіданнікерівництва ЦК КПЮ (1 березня 1948 р.). На цьому засіданні висловлювалисясерйозні зауваження щодо ставлення Й. Сталіна до керівників компартій Югославіїта Болгарії. Як стало відомо пізніше, член Політбюро ЦК КПЮ С. Жуйович передаввласноручно стенограму цього засідання радянському послу у Белграді А. Лаврентьєву.

Вже 18 березня 1948 р. уряд СРСР повідомив Югославію провідкликання своїх цивільних та військових спеціалістів, інструкторів тарадників через те, що вони «оточені ворожістю». Й. Тіто надіслав з цього приводу листаЗаступникові голови Ради міністрів СРСР О. Булганіну. У відповіді, підписаній Й.Сталіним та В. Молотовим (27 березня), засуджувалась внутрішня і зовнішняполітика Югославії, зазначалося, що керівництво КПЮ дозволяє собі антирадянськівислови, проводить політику розчинення партії у Народному фронті та сприяєзростанню капіталістичних елементів. Ствердилося також, що в югославськомууряді знаходиться англійський шпигун — заступник міністра закордонних справ В. Велебіті це утруднює радянсько-югославські відносини. «Отакі є факти, щовикликають невдоволення радянського уряду і ЦК ВКП(б) та призводять допогіршення відносин між СРСР та Югославією». Копії листа були розісланівсім компартіям Інформбюро.

На пленумі ЦК КПЮ (квітень 1948 р.) були відхиленізвинувачення, що містилися у листі Сталіна-Молотова, і сформульоване ставленнядо конфлікту, що назрівав. Й. Тіто у той час казав: «Досвід успішногореволюційного розвитку в кожній країні народної демократії необхідно розглядатияк продовження і доповнення досвіду Жовтневої революції, як щось нове вреволюційній практиці, але повністю в дусі науки марксизму-ленінізму». усвоєму листі відповіді Й. Тіто підкреслював, що радянські оцінки ґрунтуються нанеточній інформації та наклепах; пункт за пунктом давались відповіді тапояснення на всі звинувачення, пропонувалося вирішити всі дискусійні проблемишляхом переговорів у Белграді. Але у листі від 4 травня Й. Сталін відхилив цю пропозицію ізаявив, що вся справа буде розглянута на нараді Інформбюро. Подальший обмінлистами тільки погіршив ситуацію, що склалася. ЦК КПЮ відмовився брати участь унараді, пояснюючи це тим, що питання про компартію Югославії вже вирішенонаперед.

На нараді Інформбюро, яка відбулася у Бухаресті (27-28 червня1948р.) була прийнята резолюція «Про становище у комуністичній партіїЮгославії», яка в цілому повторювала сталінські звинувачення на адресуКПЮ. Твердилося, що у югославського керівництва мають місце антирадянськінастрої, що перешкоджає зростанню класової боротьби в країні, а це єопортуністичною помилкою. Різкій критиці піддавалося керівництво партії за те,що воно не проводило колективізації, а другий закон про націоналізацію бувназваний авантюрою. Неприйняття критики з боку ЦК ВКП(б) оголошувалосянайтяжчим злочином. Нарада Інформбюро схвалила дії ЦК ВКП(б), що «перейшовна позиції націоналізму».

На V з'їзді КПЮ (липень 1948 р.) було прийнято програму тастатут партії, в якій підкреслювалося, що компартія веде будівництвосоціалістичного суспільства, керуючись вченням марксизму-ленінізму, досвідомміжнародного комуністичного руху, ВКП(б) і своїм власним досвідом. Разом з тим,з'їзд відхилив критику на адресу керівництва КПЮ, яка мала місце в резолюціїІнформбюро. Свій виступ Й. Тіто закінчив словами, що югославські комуністи зроблять усе можливе дляполіпшення відносин між КПЮ і ВКП(6). Делегати з'їзду стоячи скандували«Сталін-Тіто!» Й. Сталіну було надіслано сотні телеграм з привітаннями від югославськихкомуністів.

Восени 1948 р. в «СРСР та країнах Східної Європирозпочалась антиюгославська пропагандистська кампанія, яка потім булапродовжена і економічними методами. Так, радянсько-югославський протокол протоварообмін на 1949 р. передбачав скорочення, порівняно з минулим роком якийвзяв на себе ініціативу викриття політики ЦК КПЮ, обміну товарів у вісім разів.У повідомленні для преси це пояснювалося „недружньою політикою“югославського уряду щодо СРСР, яка зробила неможливим широке економічнеспівробітництво. Цією ж причиною пояснювалося рішення не запрошувати Югославіюна економічну нараду у січні 1949 р. в Москві, на якій було створено Радуекономічної взаємодопомоги. (РЕВ).

Уряд Югославії висловив свій протест проти порушеннярадянською стороною Договору про дружбу і взаємодопомогу, про що свідчив дозвілна ведення в СРСР ворожої, щодо ФНРЮ діяльності так званих „революційнихюгославських емігрантів“. Але і в самій Югославії було багато прихильниківрезолюції Інформбюро. На IV пленумі ЦК КПЮ (червень 1951 р.), який розглядавпитання „Про подальше зміцнення правосуддя і законності“повідомлялося, що за три роки в країні було заарештовано 8403 прихильникирезолюції. В дійсності на її підтримку висловилося 55343 члени партії: 21880були учасниками народно-визвольної боротьби, 4153 -військовослужбовцями, у т.ч. відомі генерали А. Йовановичта Б. Петричевич-Када, — 1722працівники органів безпеки та внутрішніх справ, 1189 — керівники різних рівнів,2616 — партійні функціонери та б — члени ЦК КПЮ.

Наприкінці 1948 р. в КПЮ налічувалось 530812 членів, з них 80тис. було прийнято до партії після резолюції Інформбюро.

Більшість з тих, хто підтримав резолюцію Інформбюро булизаарештовані чи зазнали тих чи інших репресій, оскільки саме до них бувспрямований заклик про зміну керівництва КПЮ. Восени 1948 р. в північнійАдріатиці на острові Голі Оток було створено концентраційний табір дляполітичних в'язнів, у якому одноразово утримувались до 2 тис. людей.

Югославські органи держбезпеки заарештували ряд колишніхбілоемігрантів, які одержали після війни радянське громадянство, алепродовжували проживати в ФНРЮ. їх було офіційно звинувачено у шпигунстві накористь СРСР. З цього приводу відбувся обмін нотами між урядами двох країн. Урадянській ноті (18 серпня 1949 р.) зазначалося, що якщо югославський уряд будеі надалі продовжувати практику незаконних арештів і нелюдського обходження зрадянськими громадянами, то „Радянський уряд вважає за доцільне заявити,що він не буде миритися з таким становищем і буде змушений вдатися до інших,більш дійових засобів, необхідних для захисту прав та інтересів радянськихгромадян у Югославії“. Цю заяву було сприйнято в ФНРЮ як ультиматум.Війська кількістю в півмільйона чоловік було приведено до повної бойовоїготовності.

28 вересня 1949 р. СРСР денонсував радянсько-югославськийДоговір про дружбу, взаємодопомогу та післявоєнне співробітництво. В тому ждусі здійснювались і дипломатичні відносини між СРСР та ФНРЮ. 9 жовтня 1949 р.у „шпигунській діяльності“ та „зв'язках з Л.Райком“ булозвинувачено і оголошено персоною „нон грата“ посла ФНРЮ в Москві К. Мразовича. В листопаді за»підривну" діяльність було вислано нового посла Л. Латиновича. Зі свого бокуюгославський уряд оголосив персонами «нон грата» радянського консулав Загребі І.Володимирова, помічника військового аташе І. Зеньковича, представникаРадінформбюро В.Кирсанова. Заюгославськими даними з 24 червня 1948 р. по 1 червня 1950 р. кількість висланихз країн Східної Європи та СРСР югославських дипломатів та представниківстановила 145 чол.

У другій половині листопада 1949 р. в Будапешті відбуласянарада Інформбюро, на якій було прийнято резолюцію «Югославська компартіяв руках убивць і шпигунів». Як і попередні, вона була побудована навигаданих і провокаційних звинуваченнях на адрес КПЮ. Зазначалося, «клікаТіто» за останній період еволюціювалась «від буржуазногонаціоналізму», до «фашизму і прямої зради національних інтересівЮгославії», що цей перехід «не випадковий і вчинений за вказівкоюангло-американських імперіалістів».

В цей період в самій Югославії будівництво суспільства, як іраніше ґрунтується на використанні «радянської моделі соціалізму».Так, у квітні 1948 р. було прийнято другий закон про націоналізацію, якийліквідував остаточно приватний сектор у промисловості, на транспорті та воптовій торгівлі. Пленум ЦК КПЮ (січень 1-949 р.) прийняв рішення пропроведення масової колективізації. Було вирішено завершити її, охопившипереважну більшість сільських господарств, до кінця 1951 р. Продовжувалазміцнюватись централізована адміністративна система управління і планування.Здається, що керівництво КПЮ намагалося таким чином довести безпідставністьрезолюції Інформбюро.

Але вже у другій половині 1949 р. (особливо після прийняття влистопаді нової резолюції Інформбюро) в Югославії намітився відхід відкопіювання «радянської моделі соціалізму». З 1950 р. в країні почализапроваджуватися нові форми і методи господарювання. Було проведено частковудецентралізацію у керівництві — і планування економіки, надано більшесамостійності підприємствам. Було припинено колективізацію. Поступово почавсярозпуск сільськогосподарських кооперативів.

Суспільно-економічні зміни, що відбувалися у ФНРЮ, булизакріплені у рішеннях VI з'їзду КПЮ (листопад 1952 р.), на якому партія булаперейменована в Союз комуністів Югославії. В доповіді з'їзду поряд з критикоюдиктатури «бюрократичної касти» в СРСР, відходу керівництва ЦКВКТІ(б) від марксизму-ленінізму, що проявилося у «гегемонізмі таекспансіонізмі» щодо інших країн, стверджувалося, що Радянський Союзперетворився на країну «державного капіталізму» з нерівноправнимивідносинами."

Зміни у внутрішній та зовнішній політиці Радянського Союзупісля смерті Й.Сталіна в березні 1953 р. призвели до початку процесу,нормалізації відносин з Югославією. 6 червня 1953 р. уряд СРСР запропонував їйобмінятися послами, обов'язки яких до тої виконували тимчасові повірені усправах. Югославська сторона прийняла цю пропозицію. ЦК КПРЄ та радянський урядвизнали з необхідне зняти зі своєї сторони нашарування, які призвели доконфлікту і виникали за його часів. У прийнятій наприкінці травня 1954 р. ПостановіПрезидії ЦК КПРС відзначалося, що розрив відносин з Югославією завдав шкоди якЮгославії так і СРСР. ЦК партії визнав необхідним вступити до переговорів зкерівництвом Югославії. Вже у жовтні 1954 р. відновилися радянсько-югославськіторгівельні відносини.

Візит М. Хрущова у 1955 р. до Югославії і відповідний візит Й. Тіто у 1956 р. до СРСР, укладеннядвосторонніх, міжурядової та міжпартійної, декларацій відіграли вирішальну рольу розвитку подальшого радянсько-югославського співробітництва. Ці події широковисвітлені в радянській історіографії. Нормалізація відносин викликала щиресхвалення і підтримку народів двох країн, яких зв'язувала давня дружба,загартована в спільній боротьбі з фашизмом і які важко переживали трагічні рокиконфлікту.

Проте, негативні наслідки резолюції Інформбюро 1948 р. небули в ті роки повністю подолані. Ось як оцінював саму резолюцію М. Хрущов, виступаючи на V з'їзді СЄПН(липень 1958 р.) в Берліні: «Але що ж сталося в 1948 році? Тоді нашіпартії піддали критиці опортуністичні і націоналістичні помилки керівництвакомпартії Югославії: Неправильною була не наша критика, від якої ми ніколи невідмовлялися, а заклик до зміни керівництва в компартії Югославії, який містивсяв резолюції Інформбюро». СКЮ також офіційно не зняв звинувачень проти СРСРта КПРС, які були висунуті на VI з'їзді КПЮ/СКЮ. Але саме М. Хрущов та Й. Тіто зробили дуже багато для початкунормалізації радянсько-югославських відносин.

Події, які відбувалися в період з 1948 р. по 1953 р. з усієюочевидністю показали, до чого може призвести волюнтаристський підхід вміждержавних відносинах, зазіхання на незалежність інших. Подальший розвитокрадянсько-югославських відносин підтвердив правильність загальновідомої тезипро те, що співробітництво між країнами та народами може здійснюватися тількина основі взаємної поваги суверенітету, незалежності, рівноправності іневтручання у внутрішні справи. В середині 50-х рр. в результаті здійсненняфорсованої індустріалізації було створено значний економічний потенціал, алеціна, яку заплатили за це народи східної Європи, виявилась надто великою.Диспропорції в розвитку народного господарства, перевага; надана великій іоборонній промисловості при занедбанні сільського господарства та виробництваспоживчих товарів, не сприяли підвищенню життєвого рівня народів цих країн.Відсутність демократії, зростання бюрократизму та авторитарності, утвердженнякомандно-адміністративних та вольових методів управління утворювали перешкодуна шляху розв'язання суперечностей, що виникали, і зміни установленої моделісуспільного розвитку. Перші ознаки кризи тоталітарних режимів почалипроявлятися майже відразу ж після смерті «вождя всіх часів і народів»Сталіна.

Початок п'ятдесятих років в Польщі відзначився помітнимиперетвореннями у всій польській економіці Це були роки реалізації завданьшестирічного плану розвитку економіки (1950-1955 рр.), відбудови зруйнованоговійною господарства, зміцнення державної оборони, будівництва промисловихпідприємств, а також здійснення сільськогосподарської реформи. Прагненнякерівництва перетворити Польщу в індустріальну державу вели до бурхливогорозвитку промисловості, сприяли зростанню міського населення та спустошеннюсільської місцевості.

Але рівень життя народу залишався досить низьким: невистачилотоварів першої необхідності, заробітна плата не встигала за стрімкий зростаннямцін, була введена карткова система на м'ясо та жири. 8 січня 1953 р. булопідвищено ціни на основні продукти харчування на 100%. Зростала спекуляція,розцвів «чорний ринок». Будівництво житла в містах йшло дуже низькимитемпами. Польща у 1955 р. за кількістю квартир на тисячу мешканців посідалаостаннє місце у Європі. Важке матеріальне становище трудящих утруднювалосьжахливими умовами праці на виробництві, що вело до зростання травмованостіробітників. Все це негативно впливало на психологічний клімат в трудовихколективах, викликало невдоволення. Але головним приводом для подій 1955 — 1956рр. була нестача продуктів харчування. Чому таке могло статися в аграрнійкраїні?

На рубежі 50-х років в Польщі розпочалось проведенніколективізації. Чисельність приватних господарств зменшувалась, в той же часзростала кількість держгоспів та кооперативів. Стан на селі ще більшзагострився у зв'язку із введенням примусових постачань зерна, м'яса, молока,картоплі та ін. Система жорстких поставок та адміністративні репресії за їхневиконання призводили до зубожіння навіть рентабельних господарств.

Як показали подальші події, форсування темпівіндустріалізації і колективізації, без врахування національних особливостейкраїни, не принесло очікуваного результату. Скорочення реальної заробітноїплати вело до погіршення матеріального становища трудящих. Вибух суспільногонезадоволення розпочався в робітничій Познані і охопив металургійний комбінатім. Цегельського, ремонтні залізничні майстерні, гумову фабрику «Стоміль»,міське транспортне підприємство. Безпосереднім приводом для виступу робітниківбуло затримання виплати заробітної плати, погане забезпечення харчуванням,спецодягом і т.ін. Переговори робітників з дирекцією виявилисябезрезультатними, звернення до центральних органів у Варшаві залишилися безвідповіді.

28 червня 1956 р. декілька тисяч робітників вийшли на вулиціПознані, до яких потім приєдналася учнівська та студентська молодь.Демонстрантів закликали прямувати до міськради та воєводського комітету ПОРП ізахопити їх. Вони увірвалися до адміністративних будинків, били працівників апарату, трощили меблі, руйнувалиустаткування.

Керівники міста звернулися за допомогою до військовоїкомендатури. Розлютований натовп не тільки зупинив, але й спалив машини, що булинаправлені на поміч. В той же час демонстранти захопили радіостанцію та тюрму.

Біля будинку комітету держбезпеки почалася стрілянина,з'явилися перші вбиті та поранені. Були також захоплені будинки суду тапрокуратури, розпочалося знищення документів. Тоді проти демонстрантів булокинуто танки. В результаті познанських подій загинуло 55 чоловік, пізніше відран померло 19, понад 300 чоловік, з яких переважна більшість — молоді люди,були заарештовані. До 30 червня становище у Познані стабілізувалося. Жертвампознанської трагедії потім було споруджене пам'ятник — Хрест-розп'яття.

У жовтні 1956 р. восьмий пленум ЦК ПОРП першим секретаремобирає В. Гомулку, виправданого ізвільненого з-під арешту напередодні познанських подій. Під час культу особийого було безпідставно звинувачено у «підготовці державногоперевороту» з метою недопущення побудови соціалізму в Польщі. КандидатураВ. Гомулки була підтриманабільшістю населення країни, яке сприйняло і його програму подальшого розвиткуПольщі.

Одним з головних рішень того часу було надання можливостейдля розпущення селянських об'єднань, чим селяни і скористалися. Якщо у 1955 р.в країні налічувалося близько 10 тис. сільськогосподарських об'єднань, то у1957 р — тільки 1,5 тис. Але й ця кількість продовжувала зменшуватися,незважаючи на існуючі пільги для колективних господарств.

Характеризуючи події 1956 р., В. Гомулка підкреслював, що причинипознанської трагедії і всього незадоволення робітничого класу лежать вкерівництву партії та уряду. Вибуховий матеріал накопичувався довгі роки. Непролилась би робоча кров, якби партія прийшла до трудівників своєчасно.Спеціальна комісія ЦК ПОРП по розслідуванню причин і розвитку суспільнихконфліктів у Польщі, створена за рішенням надзвичайного з'їзду партії у 1981р., характеризувала події 1956 р. як результат неспроможності влади прийматинеобхідні рішення. «Помилково оцінивши події, як виключно диверсійні іпровокаційні, керовані ворожими центрами влада тим самим зняла з себевідповідальність за події, ще трапились».

Після подій 1956 р. в країні відбулися деякі зміни уполітичній сфері: змінилося ставлення до питання про свободу віросповіданнябуло проведено амністію і реабілітацію репресованих, проведено реформи в сферікультури, прийняті нові закони стосовно армії, суспільних організацій, сейму,народних рад. Значно був поновлений партійний апарат на місцях: з 18 першихсекретарів воєводських комітетів 11 було знято з посад.

В пошуках відповіді на поставлені кризою 1956 р. питаннякерівництво країни звернулося до провідних вчених, економістів. На II Конгресіпольської науки вони розробили проект необхідних перетворень у польськійекономіці, в якому передбачалися: реорганізація центральних органів планування,апарату управління, місцевої влади, розвиток робітничого самоврядування тощо.Суть децентралізації в економіці, на думку учасників конгресу, повинна булаполягати у значному розширенні прав підприємств. Слід, нагадати, що основніположення цієї програми можна було зустріти у моделях економічного розвиткуЮгославії, пізніше Чехословаччини.

Але всі пропозиції щодо проведення економічної реформи уПольщі наштовхувались на протидію всього партійного апарату, частковогосподарського, а також першого секретаря В. Гомулки Практичні результати науковихрозробок вилились у розширення прав місцевих народних рад, а також у підготовку«Тез з питання деяких змін економічної політики».

Серед нововведень в системі господарювання слід відмітитивключення до планування і самих підприємств, що стало можливим завдяки новомустатусу трудового колективу. Правове становище робітничих рад на підприємствахзакріплював закон від 19 листопада 1956 р. На робітничі ради було покладеноконтроль за адміністрацією підприємства, розробка проекту виробничого плану,проведення структурних змін на виробництві, участь у розподілі доходів.Робітничі ради обиралися колективом підприємства шляхом прямого голосування.Завдяки робітничим радам трудові колективи ставали учасниками управлінняекономікою країни. Робітничі ради, я» відомо, «відіграли позитивну роль узростанні ініціативи трудового колективу в реалізації господарчих планів, упокращенні умов праці. Після подій 1956 р. політична діяльність робітничих радмала велике значення для зростання свідомості трудящих.

Новий закон не забарився із прийняттям: у 1958 р. буловведено деякі обмеження прав робітничих рад. Відтепер створювались конференціїробітничого самоуправління, але до їхнього складу поряд з робітниками вжевходили представники дирекції та парткомів. Таким чином, робітнича радавтратила права прийняття самостійних рішень.

Позитивними наслідками подій 1956 р. були зміни у політиці ігалузі сільськогосподарського виробництва. Селянам було надане право самостійновирішувати свою долю. При цьому перевагам», користувалися приватні власники тапрості форми кооперації» Держава підтримала також дрібних власників, правовийстатус яких було відновлено після 1956 р. Дещо змінилася і зовнішня політикаПольщі: було створено товариство зв'язку із поляками за кордоном — »Полонія". Було також ліквідовано комітет держбезпеки, функції якогопокладено на міністерство внутрішніх справ. Але послідовності в демократизаціїсуспільного життя не було: керівництво країни не наважувалося провести вільніальтернативні вибори кандидатів до Фронту єдності народу. В подальшому спостерігавсявідхід від демократичних перетворень і в сфері економіки країни.

Після подій в Польщі та Угорщині у другій половині 50-х рр. убільшості країн регіону керівництво дещо пом'якшило політичний режим і внеслокорективи в економічну політику. Було припинено масові репресії, оголошено прореабілітацію частини засуджених з політичних мотивів. Визнано необґрунтованістьзвинувачень на адресу керівництва Югославії і відновлено відносини з нею. Призбереженні курсу на прискорену індустріалізацію, були дещо збільшенікапіталовкладення в розвиток сільського господарства, легкої та харчовоїпромисловості. В Польщі, Угорщині та НДР було створено обмежені умови длярозвитку дрібного приватного виробництва і діяльності приватного сектора усфері послуг. На початок 60-х років, вже без прямого насильства над селянами із використанням економічних стимулів було завершено процес колективізаціїсільського господарства. У Польщі та Югославії Відмова від масовоїколективізації привела до збереження в селах переважно індивідуальногоселянського господарства.

При визначенні завдань подальшого «соціалістичногобудівництва» керівники країн Східної Європи, як і раніше орієнтувались наРадянський Союз. Чергова ідеологічна догма КПРС «про можливість більш-меншодночасного переходу до комунізму всіх соціалістичних країн», причому увідносно короткі історичні строки, дістала цілковиту підтримку більшостікерівництва компартій регіону. Так, лідери КПЧ висловили думку, що країнаперебуває ш. порозі безкласового суспільства і повторила лозунг, проголошений в1961 році КПРС: «Нинішнє покоління людей житиме при комунізмі!». УБолгарії було проголошено завдання — на рубежі 70-80-х рр. почати поступовийперехід до комунізму. В інших країнах керівництво більш обережно підходило дооцінки перспектив подальшого розвитку.

Усвідомлюючи необхідність прискорення темпів економічногорозвитку, подолання відставання від розвитку капіталістичних країн, керівництводеяких східноєвропейських країн в 60-ті роки почало проводити економічніреформи: підприємствам надавалась деяка самостійність у розв'язанні виробничихпитань, була дещо підвищена матеріальна зацікавленість в результатах своєїпраці і т.ін. Але позитивні результати цих реформ знецінювались тим, щозберігалися незмінними самі тоталітарні режими, з пануючою тамадміністративно-бюрократичною системою управління суспільством. Не відбувалосьбудь-яких істотних змін і в політичній системі, а проголошення у зв'язку зосудженням культу особи Сталіна і власних «вождів» демократизаціясуспільно-політичного життя в ряді країн взагалі не здійснювалась. Такий курс,що зберігав основні риси сталінської. моделі соціалізму, створював грунт длявиникнення все нових і нових кризових явищ, особливо там, де керівництво булоневзмозі розв'язати назрілі політичні, соціальні та економічні проблеми, які зкожним роком накопичувались у арифметичній прогресії.

Недосконалість централізованого керівництва економікою уЧехословаччині — однією з провідних східноєвропейських країн, гальмувалорозвиток всього народного господарства. Вихід було знайдено у економічнійреформі. В січні 1965 р. чехословацьким керівництвом були прийняті«Принципи вдосконалювання системи планового управління», якіпередбачали перехід до ринкових відносин: поєднання діяльності центральних органівуправління з використанням товарно-грошових відносин, розширенням уповноваженьі відповідальності підприємств, стимулюванні ініціативи трудящих. Основнийтягар було покладено на ринкові механізми господарювання: вільний вибірпідприємствами партнерів, конкуренцію, комерційний кредит, договірнеціноутворення. Але програма реформи комуністичної партії та урядуЧехословаччини за своїм змістом не виходила за межі соціалістичної системигосподарювання. Вона повинна була сприяти динамічному розвитку економіки,розширенню демократії, стимулюванню самоуправління. Перетворення, розпочаті векономіці, викликали зміни і в політичному керівництві — на пленумі (січень19(68 р.) ЦК КПЧ першим секретарем було обрано О. Дубчека.

Навесні 1968 р. КПЧ прийняла «Програму дій», у якійпо-новому ставився ряд принципових питань: правляча партія повинна здійснюватисвою керівну роль не шляхом панування над суспільством, а служачи йому, івзаємовідносини між різними партіями в Національному фронті повинні будуватисяна принципах рівності та партнерства. Намічався перехід до федерального устроюкраїни, проведення глибокої економічної реформи..

Відродження охопило суспільно-політичне життя. Активізувалисяреформаторські сили: «Клуб активних непартійних», «Клуб колишнійзасуджених за антидержавну діяльність» (К-231), «Коло незалежнихписьменників» та ін. У профспілковому русі втілювалося в життя гасло«Профспілки без комуністів!». Спілка чехословацької молодірозкололася більш ніж, на двадцять молодіжних рухів та клубів. В Словаччинізагострилися національні проблеми.

Спроби провести реформи лідерами «празької весни»насторожували «апологетів соціалізму» як в країні, так і за їїмежами. Будь-яка можливість перетворень відкидалась як можлива «втратапереваг соціалізму». На початку серпня 1968 р. відбулася зустрічкерівників КПРС та КПЧ, яка не привела до будь-якої домовленості. Керівникисоціалістичних країн «вбачали у розвиткові чехословацьких подій загрозусоціалізму». На черговій зустрічі керівників п'яти країн ОВД (18 серпня)були схвалені оцінки та пропозиції Л. Брежнєва, згідно з якими необхідно покласти край діяльностіреформаторів «празької весни», що загрожує «завоюваннямсоціалізму». Обґрунтовуючи необхідність військового втручання у внутрішнісправи керівництво КПРС спиралося на лист з яким звернулись до нього відоміполітичні та громадські діячі Чехословаччини, із проханням ввести війська та«захистити соціалізм». В засобах масової інформації країн — членівОВД повідомлялося про очікування контрреволюційного перевороту в Чехословаччині.

Події у Чехословаччині, як і в інших східноєвропейськихкраїнах, " були тісно зв'язані з подіями в СРСР. Зняття у жовтні 1964 р.М. Хрущова, завершило період«політичної відлиги». На зміну прийшов період «доктриниБрежнєва», згідно якої радянське керівництво присвоювало собі прававирішувати, що відповідає «справі, соціалізму», а що їй завадить.Обґрунтовувалася також необхідність «завоювань соціалізму» всілякимизасобами.

Ще до серпневих подій 1968 р. під виглядом військовогонавчання в Чехословаччину була введена одна мотострілецька дивізія. Вторгненняголовних сил здійснювалось силами Прибалтійського та Білоруського військовихокругів, які були приведені у бойову готовність. За командою Л. Брежнєва: «Вводити війська»- у ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. армії СРСР, Болгарії, НДР, Польщі та Угорщини(124 тис. військових, 500 танків) окупували Чехословаччину. Були захопленінайважливіші стратегічні пункти: вокзали, аеродроми, радіо, телебачення, ЦККПЧ, резиденція уряду, Академія наук, МЗС та ін., а також конфісковано зброюміліції.

Президія ЦК КПЧ звернулася до всіх громадян республіки іззакликом «До народу ЧССР», де закликала населення дотримуватисяспокою і не чинити опору військам вторгнення. Вона оцінила цю акцію яквтручання у внутрішні справи суверенної держави, що підриває елементарні нормиміжнародного права. Текст звернення передавався по радіо опів-на другу ночі.

О. Дубчек,Й. Смрковський, О. Черник, Ф. Кригель, Й. Шпачек були арештовані і літакомвідправлені до Москви. За перші три дні вторгнення на вулицях міст загинулоблизько ЗО і поранено понад 300 чоловік. Президент Л. Свобода наказав армії дотримуватисяспокою, не виходити з казарм, не чинити опору військам союзників. Населеннязустріло цю акцію із здивуванням. Студентська молодь намагалася чинити опірвсіма підручними засобами. В одному з цехів празького заводу ЧКД у Височанах 22серпня 1968 р. відбувся надзвичайний (XIV) з'їзд КПЧ, на якому, булипредставлені більше тисячі делегатів. З'їзд прийняв основні резолюції ізвернення до комуністичних і робітничих партій світу. Було обрано керівніоргани партії, до яких увійшли всі заарештовані лідери. За рішеннямВисочанського з'їзду 23 серпня було проведено одногодинний загальний страйк,протесту. По всій країні вили сирени, гриміли дзвони… Це був протест народупроти некликаних гостей у постаті іноземних військ, трагічним проявом протестубуло самоспалення на Вацлавській площі в Празі в січні 1969 р. студентаКарлового університету Я. Палаха.

Опір населення Чехословаччини, Височанський з'їзд КПЧ, по-суті,перекрили можливість здійснення стратегічного завдання вступу військ ОВД 21серпня: створення маріонеткових органів та інститутів влади в окупованійкраїні. В цих умовах президента Л. Свободу та інших державних, діячів ЧССР 23 серпня примусили приїхати доМоскви. Після багаточасових переговорів, під тиском радянського керівництва,чехословацька делегація вимушена була підписати «Програму виходу зкризової ситуації», яка складалась з 15 пунктів. «Московськийпротокол» являє собою зразок диктату з позиції сили. Цей документ ставюридичною основою для систематичного втручання у внутрішні справи країни.

В решті решт 27 серпня чехословацьке керівництво повернулосядо Праги. У відповідності із «московським протоколом» рішенніВисочанського з'їзду визнавались недійсними, хоча на ньому до ЦК були обранівсі ті, хто користувався дійсною довірою та повагою співвітчизників, з метоюуникнення розколу партії, чехословацькими комуністами було вирішено провестиофіційний з'їзд (XIV) трохи пізніше, а до ЦК кооптувати нових членів, спискияких були узгоджені з Москвою.

Виправдовуючи силову акцію проти Чехословаччини лідери іншихчотирьох країн — членів ОВД робили досить відверті та красномовні заяви.Польський лідер В. Гомулкабув впевнений, що в соціалістичній Чехословаччині розпочався процесперетворення «у буржуазну республіку», тому необхідне терміновевтручання". Лідер УСРП Я. Кадар казав, що О. Дубчека за ніс водять праві, або в особі О. Дубчека ми мали хитрого словацькогоселянина, який хоче водити за ніс КПРС та всіх нас. Керівник НДР В. Ульбріхт підкреслював: «Дубчекта його оточення — »хитрі ревізіоністи", треба «виробити Іпрограму виправлень допущених у Чехословаччині помилок». Перший секретарБКП Т. Живков повчав: «Дубчеку,Чернику, Смрковському довіряти не можна… Вони невзмозі, а може статися і нехочуть перемінити ситуацію в країні. Треба спиратися на інші сили».Окупація Чехословаччини військами ОВД була різко засуджена урядами багатьохкраїн світу, в тому числі Югославією, Румунією, Албанією, Китаєм. Вони засудилинасильницьке втручання у справи суверенної Чехословаччини і відкидали будь-якіспроби його обґрунтування. Представники багатьох країн в ООН вимагали негайноговиведення іноземних військ і звільнення заарештованих чехословацьких лідерів.21 серпня відбулося засідання Ради Безпеки ООН, на якому було обговорене«чехословацьке питання». Десятьма голосами «за», двома — «проти» (три — «утрималося») була прийнята резолюція, яказасуджувала інтервенцію і зажадала від окупантів негайного виведення своїх військз території ЧССР. 22 серпня міністр закордонних справ країни І. Гаєк заявив в ООН рішучий протестпроти вторгнення в країну військ ОВД. Але ця резолюція черев радянське«вето» в силу не вступила.

Чехословацькі події викликали вибух обурення серед світовоїгромадськості і привели до глибокої кризи в європейському робітничому русі.Генеральна рада Соцінтерну (21 серпня 1968 р.) засудила вторгнення в ЧССР, як«чисто агресивний акт, що викриває імперіалістичний характер відносин, вкотрі СРСР прагне утиснути своїх союзників по Варшавському пакту».

Воєнна акція ОВД припинила процес утворення «соціалізмуіз людським обличчям». Система «реального соціалізму», якатрималась на силі тоталітаризму, забезпечувала спокійне та безтурботнепанування «вищої касти» — партійно-державного апарату. Тому будь-якепрагнення до реформування існуючої системи було приречене на поразку.

Таким чином, «празька весна» була розчавленатанками» союзницьких держав. Хоча пізніше танків на празьких вулицях не буловидно — вони сховалися у найближчі ліси — радянські війська за тільки щопідписаною угодою «про тимчасове перебування», влаштувалися уЧехословаччині на десятиріччя.

І хоча біля керма держави після серпня 1968 р. залишилися тіж самі особи, було ясно, ' що «нормалізація», заради якої, якстверджують, і була надана "інтернаціональна допомога" союзникамиОВД, означає повернення до таких політичних і економічних порядків, до"історичного досвіду будівництва соціалізму в СРСР", до курсу, який" прокладає передовий загін світового революційного руху — КПРС".

Із побудовою «соціалізму із людським обличчям» булопокінчено. До системи «реального соціалізму», що забезпечувавспокійне безтурботне існування вищої касти, «людське обличчя» з йогоіндивідуальною особистістю не вписувалося.

У квітні 1969 р. до керівництва країною прийшов Г. Гусак тайого оточення. Повернення старих методів призвело до подальшої стагнаціїчехословацької економіки. Г. Гусак відійшов від «Програми дій» і провів широку чистку впартії, вигнав з її лав півмільйона чоловік, яких було піддано гонінням. За цимнастала негласна заборона на професійну діяльність представників інтелігенції.Письменники, вчені, журналісти, актори стали вантажниками, кочегарами,мийниками вікон, конторськими службовцями. Височанський з'їзд було названо«з'їздом самозванців», оголошено незаконним, який було проведено зметою зробити переворот правоопортуністичного характеру.

Придушення «празької весни» породило тяжкі наслідкидля всієї «соціалістичної співдружності», перш за все для Чехословаччини:«Перемога» 1968 р. перекрила кисень реформам, зміцнила позиціїдогматичних сил, посилила імперські риси радянської зовнішньої політики, далапоштовх афганській трагедії 1979 р. Це призвело до втрати престижу КПЧ середбільшості населення, повернення до.застійних тенденцій, до відставанняЧехословаччини від розвинених країн Європи.

Тільки 5 грудня 1989 р. в радянських засобах масовоїінформації було повідомлено про два документи — Заява Радянського уряду і Заявакерівників п'яти держав, що були прийняті на варшавській зустрічі. В цихдокументах введення військ у Чехословаччину в серпні 1968 р. кваліфікувалося яквтручання у внутрішні справи суверенної держави, як неправомірні дії, щоперервали процес демократичного оновлення в ЧССР і що мали довготерміновінегативні наслідки.

У 50-ті та 60-ті роки майже у всіх сферах культурного іідеологічного життя Польщі переважали догматичні підходи і рішення.«Забувалися» національні герої, замовчувалися історичні події іперекручувалися факти, особливо там, де це було невигідно з точки зорурадянсько-польської дружби, посилилась цензура. Найбільш яскраві представникинаціональної культури піддавались гонінню, всіляким утискам, багато творів, щобільш менш об'єктивно відображали російсько-польські і радянсько-польськістосунки, замовчувалися й заборонялися. Насадження диктаторських методів вгалузі культури, загострення відносин із костелом, економічна стагнація — всеце призвело до кризи 1968 р. Представники найбільш активного крила інтелігенціїзвернулися до уряду із «Листом 34» (1964 р.), де висувалися вимогивідміни цензури, переміни урядової політики відносно культури. Майже такого жзмісту був і «Відкритий лист до членів партії». Автори вищеназванихполітичних звернень, як правило, переслідувалися, залишалися без роботи,найактивніших було піддано арештам, інтернуванню в глиб країни або висилці закордон. Представники гуманітарних професій, що були викинуті у сферу фізичноїпраці, внаслідок політичного або бюрократичного тиску на творчий процес, являлисобою люмпен-інтелігенцію, яка є найбільш активним носієм соціальногонезадоволення. Вони створювали підпільні, нелегальні організації, які пізнішевідіграли не останню роль в становленні незалежної профспілки«Солідарність».

Гоніння на національну культуру, інтелігенцію, що досяглосвого апогею забороною п’єси А. Міцкевича «Дзяди», арештом багатьох суспільних діячів, вилилисьу березневі події 1968 р. Мітинги і. демонстрації на цей раз охопили польськівузи: у Варшавському університеті страйкувало Понад тисячу студентів, уВаршавському політехнічному інституті — 1,5 тис, вузах Кракова — 4 тис,Любліна, Глівіце, Познані і Гданська — по тисячі чоловік. При цьому страйкиздійснювалися у різних формах: від пікетування і зриву лекцій до захопленнявузівських приміщень. Керівники країни намагалися пригасити студентські виступисилами робочого активу. Але ця спроба не вдалася. Поява робітників на територіївузів лише посилювала агресивність студентів, які із закликами: «Фашисти,геть звідси!», виганяли їх за стіни навчальних закладів. Студенти некидали своїх вузів, оголошуючи страйки, голодували… В березні студентськийрух вилився на вулиці: було проведено декілька демонстрацій, під час якихспалювалися автомобілі, кіоски, магазини. За агресивні дії під час тих походів булозаарештовано понад триста чоловік. В них вилучено пляшки із запальною рідиною,палиці, натикані гвіздками, петари і т.ін. За даними опитування багато ізстудентів не знали мотивів виступів і потрапляли у демонстрації випадково.

Вимоги студентів не знайшли підтримки серед робітників.Останні засуджували виступи студентів, не розуміли їхніх вимог, закликаючиоргани охорони правопорядку притягти їх до юридично відповідальності. Врезультаті вуличних зіткнень було декілька десятків поранених, майже 2,5 тис. затриманих,серед яких студентів і учнів було 500 чоловік, 47 засудили до різних строківув'язнень.

Події 1968 р. слід розглядати в контексті чехословацькихподій 1968 р., а також у зв'язку із подіями на Близькому Сході — із кризою 1967р., який загострив національні проблеми у Польщі, що викликало масовий від'їздгромадян єврейської національності до США, Ізраїлю та інших країн. Виїжджали восновному представники наукової та творчої інтелігенції.

Події 1968 р. були обговорені на засіданнях п'ятого з'їзду ПОРҐІ.Характеризуючи події як прояв намагань сил ревізіонізму і реакції, партіякомуністів закликала до посилення ідейно-виховної роботі; серед молоді.Недалекоглядна і короткозора політика властей знов загнала хворобу у середину.

Наприкінці 60-х років у Польщі значно зросла професійнаактивність трудящих. Однією з суттєвих рис такого явища була зростаючапрофесіоналізація жінок. Динаміка їхньої зайнятості у народному господарствівдвічі перевищувала динаміку зайнятості чоловіків. Таке явище можна пояснити кількомапричинами: по-перше, зростання цін, прихована інфляція, скорочення кількостідітей, у сім'ях з одного боку примушувала, а з іншого — надавала можливістьжінкам працювати. По-друге, уряд намагався включати до виробничих процесівдодаткові трудові ресурси, однією із складових частин яких є жінки, що непрацюють.

Із бурхливим розвитком промисловості в міста на узбережжіБалтійського моря полинув потік селянської молоді. Розвиток ж соціальноїінфраструктури в цих містах значно відставав від темпів росту зайнятостінаселення. Нестача дитячих дошкільних закладів, шкільних центрів, відсутністьквартир, побутових закладів, недосконалість системи охорони здоров'я, викликаланевдоволення молодих трудівників. Тільки у 1969 р. до народних рад поступилопонад півмільйона скарг та пропозицій, які не були розглянуті. Профспілковіорганізації не могли надати належної допомоги тим, хто терпів злидні. Всечастіше лунали голоси у підтримку децентралізації економіки, яка була припиненав другій половині 60-х рр. Зростало невдоволення безсиллям профспілок, які непредставляли інтересів трудящих, йдучи за керівництвом. Ситуація загостриласяіз черговим урядовим рішенням про. підвищення цін від 13 грудня 1970 р — від 4до 92% — на низку продовольчих товарів, що негативно відбилося на бюджетахробочих сімей.

Підвищення цін на продукти харчування викликало страйки, щоохопили суднобудівні верфи Гданська, Гдині, Щецина. 14 грудня 1970 р. робітникиГданська направились до міського комітету партії з. вимогою скасуваннянепопулярного урядового рішення про підвищення цін. Вперше в історії суспільнихконфліктів у Польщі робітників підтримали студенти політехнічного інституту,які вийшли на демонстрацію разом з ними: в загальному поході брало участь майже10 тис. чол. Ініціативна група робітників була заарештована.

Непродуманість і неузгодженість дій деяких партійнихкерівників призвели до закриття судноверфі у Гдині, до охорони якої булизалучені армійські частини, котрим було надано наказ не пропускати робітниківна роботу. Корабели, про це не знаючи, прийшли на робочі місця 17 грудня і булизустрінуті пострілами: рикошетом вбило четверо робітників.

У відповідь на репресії, трудящі багатьох міст країни — Щецина, Ельблонгу, Слупська та ін. відповіли страйками і демонстраціями.

Проти страйкуючих були кинуті танки і бронетранспортери. Врезультаті зіткнень з військами і міліцією на узбережжі загинуло 44громадянина, понад тисячу було поранено.

Оцінка подій 1970 р. польським керівництвом була однозначною:«Це справа рук анархії і контрреволюції». Воно вбачало причинигрудневих подій в обуренні людей, що було викликане тільки підвищенням ціни.

Вихід з ситуації, що виникла, керівництво ПОРП знайшло взміні лідера, яким 20 грудня 1970 р. став Е. Герек. Він запевнив, що в своїйдіяльності буде спиратися на мудрість громадської думки, у вирішенні складнихсоціально-економічних проблем та на підтримку робітничого класу. Але цізапевнення не були реалізовані. Зміна політичного керівництва не могла статипанацеєю від всіх бід і не вирішувала проблем, що породжувала тоталітарнасистема сама по собі.

Нове польське керівництво на обговорення населення висунулочерговий план економічного і політичного розвитку Польщі у 1971 -1975 рр.Головною метою цього плану було суспільно-економічне прискорення розвиткуПольщі, реальне покращення життя польських громадян. Концепція прискореногоекономічного і суспільного розвитку країни, прийнята VI з'їздом ПОРП у 1971 р.,була занадто складною для виконання. Вона складалася з високих темпівекономічного розвитку із одночасним швидким покращенням матеріальних і духовнихумов життя суспільства. Звернення за допомогою до розвинутих капіталістичнихкраїн з метою модернізації промисловості та інших галузей народногогосподарства, деяка перебудова господарського механізму сприяли тимчасовійстабілізації польської економіки.

Черговий п'ятирічний план був націлений на інтенсивнийрозвиток економіки на базі підвищення продуктивності праці, максимальневикористання всіх резервів, що мала країна, на підвищення рівня добробуту народу,як говорилося в документах, а також на західні кредити. Слід надати належнеостанньому, завдяки чому Польща за темпами росту національного прибутку всередині 70-х років стала займати чільне місце серед країн — членів РЕВ. Заперіод 1971-1975 рр. відбулося відновлення майже 77% основних виробничихфондів. Слід відзначити, що здійснення завдань п'ятирічного плану відбувалося всприятливих умовах: цьому сприяв значний приріст сільськогосподарськоїпродукції, що призвело де відміни обов'язкових постачань, введення пенсійногозабезпечення селян, зростання закупівельних цін на сільськогосподарськупродукцію.

Кризи 1968-1970 рр. в Чехословаччині і в Польщі булизакономірним наслідком прорахунків у соціально-економічній політиці правлячихпартій, неспроможності командно-адміністративної системи розв'язатисуперечності, що виникли. Придушення спроб керівництвом КПЧ, припинило натривалий строк реформаторські тенденції, які назрівали і в інших країнах.

Із середини сімдесятих років в суспільно-політичному житті і народномугосподарстві Польщі все відчутнішими ставали негативні тенденції, що буливикликані ігноруванням об'єктивних закономірностей суспільного розвитку. Першіознаки кризи, що насувалася, з'явилися вже у 1974 р., коли значно уповільнилисятемпи зростання національного прибутку. У структурі споживання спостерігалосяскорочення питомої ваги продовольчих товарів і послуг. Темпи зростаннязаробітної плати випереджали зростання продуктивності праці.

Зростання розриву між темпами і рівнем розвитку засобів виробництваі продуктів споживання було найбільш гострим з диспропорцій, що мали важливісоціальні наслідки. Крім.того, несвоєчасно було здано 25% нових промисловихоб'єктів, з'явилися довгобуди, відбувалося затоварювання устаткуванням, на якебуло витрачено великі іноземні кошти. Імпорт переважав експорт. В експортізнизилась доля промислової продукції з-за її неконкурентноспроможності векспорті переважала сировина. Зростала зовнішня заборгованість: якщо у 1971 р.вона складала близько 4,0 млрд. доларів, то у 1980 р. — 26 млрд. У борг, якз'ясовувалося, жити неможливо. Тим більше, що його треба повертати, та ще й зпроцентами.

Події, що відбувалися після 1976 р. показали, що тимчасовістабілізаційні міри неефективні: необхідні значні перетворення всієї системигосподарювання й управління. Керівництвом країни також не було зробленовідповідних висновків з криз, що відбулися. Були допущені значні прорахунки іпомилки. Однією з них стала спроба здійснення економічного маневру 1976 р. Зметою проведення стабілізаційних засобів у польській економіці, тодішнєкерівництво на чолі із прем’єр-міністром Польщі П. Ярошевичем запропонувало провестичергову реформу цін, що, як і раніше, не відповідало собівартості товарів. Це йбуло зроблено. В результаті м'ясо подорожчало на 70%, птиця — на 30%, риба — на70%, масло на 50%, цукор — на 100% і т. ін. При цьому була проведенакомпенсація заробітної плати, пенсій і виплати допомоги відповідно на 20%, 11%,7% в залежності від доходів населення.

Непопулярні засоби знову викликали невдоволення трудящих.Реформа цін вдарила по найменш заможних польських громадянах, тому щокомпенсація була мізерною і не відповідала рівню підвищення цін. Робітникивиступили проти фіксації компенсації заробітної плати, пенсій і т.ін. Спробакерівництва Польщі в 1976 р. вирішити назрілі проблеми за рахунок народувикликала справедливе обурення і стала причиною бурхливих подій на великихпідприємствах країни. На механічному заводі у Радомі страйкувало понад тисячуробітників, до яких потім приєдналися трудящі з інших підприємств. Вробітничому районі Варшави — Урсусі страйк оголосили майже 90% працюючих.Страйкарі господарювали на підприємствах, будували барикади, чинили опірорганам правопорядку. Зупинив роботу нафтохімічний комбінат у Плоцьку.

Події 70-х років знаменні ще й тим, що в ході боротьбитрудящих за свої права, народилися принципово нові робітничі організації, якіпотім відіграли провідну роль у становленні незалежної профспілки«Солідарність». Так, у вересні 1976 р. повстав «Комітет захистуробітників» (КЗР), який у вересні 1976 р. було перейменовано у«Комітет громадського захисту» (КГС). У 1978 р. з'явився«Комітет по організації незалежних профспілок», «Рух молодіПольщі», «Конфедерація незалежної Польщі». Крім названих активнодіяли і такі громадські об'єднання, як «Клуб кривого кола»,«Клуб трьох К», «Клуб шукачів протиріч» та багато ін. В1979 р. «Комітет громадського самозахисту» внаслідок реорганізаціїприйняв назву «Комітет громадського самозахисту — Комітет захистуробітників» (КГС — КЗР). — В цьому ж році була створена «Конфедераціянезалежної Польщі».

У зв'язку із недостатньо розвинутою виробничою базоюкормовиробництва у сільськогосподарській галузі виникли суттєві диспропорціїміж темпами росту виробництва продукції тваринництва і землеробства. З метоюзбільшення поголів'я худоби державою було вирішено купувати зерно і корми закордоном. Це врешті відіграло негативну роль. 1980 р. був найгіршим роком впіслявоєнній історії польського сільського господарства. Виробництво м'яса дещозбільшилося за рахунок значного зростання імпорт} зерна, продукція жрослинництва скоротилася на 30%. Однією г причин складної ситуації всільськогосподарській галузі було скорочення зайнятості, відплив з села молоді,особливо жінок, старіння, сільського населення. Низькі закупівельні ціни,високі процентні ставки за кредити, відсутність й дороговизнасільськогосподарської техніки відбилися на прибутках селян-одноосібників. Цепотягло за собою невдоволення останніх, які почали бойкотувати постачаннясільгосппродукції у міста. Активну роль при цьому відіграла сільська«Солідарність». Така ситуація примусила керівництво країни ввестикарткову систему на ряд сільськогосподарських продуктів.

Розвиток диспропорцій в матеріальному виробництві, зниженняжиттєвого рівня трудівників в результаті допущених помилок, як в економічнійполітиці, так і у методах управління народним господарством, велика валютназаборгованість капіталістичним країнам, дезорганізація внутрішнього ринку, рядневрожаїв, привели Польщу до глибокої економічної і політичної кризи 1980 — 1981 рр. В результаті цієї кризи народне господарство Польщі було відкинуто нашість — вісім років, в тому числі за рівнем національного прибутку — допоказників 1974 р., промислового виробництва — 1976 р., життєвого рівня — 1972р., житлового будівництва — 1976 р.

Сталися суттєві зміни і у суспільному житті країни. В серпні1980 р. організаційно оформилась профспілка «Солідарність» (офіційнареєстрація відбулася 10 листопада), яка стала ініціатором масових страйків насудноверфях у Гданську, підприємствах Щецина і Ельблонгу. На узбережжістрайкувало майже 2 тис. чол.Успіхи корабелів активізували шахтарів. Вже у серпні у Гданську і Щецині міжпредставниками страйкових комітетів і керівництвом країни було підписано угодупро поступки уряду з питання заробітної плати та інше. Підвищення заробітноїплати без підкріплення зростанням продуктивності праці, викликало появу значноїгрошової маси, різко підскочила інфляція, злотий знецінився. Країна знаходиласьна межі економічного краху.

Країну лихоманило від страйків. Хоча було замінено першогосекретаря ЦК ПОРП, як вже згадувалося, але це не принесло а ніяких результатів.Зростали сила і авторитет «Солідарності», яку польські трудящівважали своєю робочою профспілкою, що зуміла захистити їхні права, зростали їїлави.

У вересні 1981 р. у Гданську відбувся перший з'їзд профспілки«Солідарність», в роботі якої взяло участь майже 900 делегатів.Кількість членів профспілки перевищувала 9 млн. чол. З'їзд прийняв програмуорганізації, що бореться за владу. Ряд її положень зводились до вимог введенняринкової економіки під лозунгом самоуправління. На початку грудня 1981 р.керівництво «Солідарності» на. чолі з Л.Валенсою заявило про перехіддо нових форм боротьби із владою — боротьби за політичну першість, за владу.

В ніч з 12 на 13 грудня 1981 р. було створено Воєнну радунаціонального порятунку. В умовах загострення політичної і економічної ситуаціїі загрози братовбивчої громадянської війни в країні з одного боку, а також підтиском радянського керівництва з другого — Державна рада на підставі статті 33Конституції Польщі оголосила воєнний стан на всій території країни.

Тодішній керівник Польщі генерал В. Ярузельський рішення про введеннявоєнного стану відверто назвав «найдраматичнимрішенням 1992 р.», він стверджує, що введеннявоєнного стану 13 грудня було вимушеним превентивним кроком порятунку країнивід вторгнення радянських військ.

Постанова Військової ради про введення стану лише відтягнула,загальмувала на деякий час остаточну ліквідацію тоталітарної системи. Цьомусприяла також радянська фінансово-економічна підтримка. До Польщі також булавідправлена велика кількість продуктів харчування. Країни заходу навпаки ввелипроти Польщі економічні санкції, внаслідок яких тільки від США держава понеслазбитків на 15 млрд. дол..

Введення воєнного стану не тільки не змогло стабілізуватиекономіку, але й повністю паралізувало політичне життя країни. Придушувавсябудь-який прояв вільнодумства та прагнення до демократії. Понад 10,5 тисяч активістів«Солідарності» було інтерновано.

Розуміючи неможливість виводу суспільства з глибокоїсоціально-політичної кризи за допомогою силових методів, вище керівництвоПольщі приймає 22 липня 1983 р. рішення про скасування воєнного стану. Потімбуло зроблено ряд кроків з метою пожвавлення кооперативного руху тадрібнотоварного виробництва. У 1985 р. приймається новий закон про ремісників,який був першим юридичним актом, що регулював розвиток дрібнотоварноговиробництва. В результаті проведеної політики заохочування у приватному секторідещо зросла зайнятість. Але всі ці заходи не давали радикальних змін векономіці та політичному житті. Криза продовжувала загострюватися.

Аналізуючи вищевикладені події та факти, можна зробити деяківисновки. Кризи 1956, 70-х та 80-х років не зачіпали основ суспільного устрою,всієї системи. Більшість радикальних реформ і пропозицій ігнорувалася. Сьогодніявно простежується перманентність польських криз. Можна стверджувати, що у 1957р. з'явились перші ознаки чергової кризи 1970 р. В основі економічних причинсуспільно-політичних подій грудня 1970 р. лежало неприйняття реформ економікидругої половини 50-х рр.

Після польських, а також угорських потрясінь, партійнекерівництво на чолі із В. Гомулкою не намагалося провести структурні зміни в економіці, намагаючисьза всіляку ціну зберегти командно-адміністративну систему. Крім того, з бокукерівництва проявилася негативна реакція на ініціативу трудящих мас, наробітниче самоврядування, робітничі ради.

У 1968 — 1970 рр. соціальна напруга перемістилася у культурнусферу, сутички були хоча й гострими, але тимчасовими. Особливий характер малиподії 50-х та 80-х років. Ці кризи носили структурний характер і мали серйознінаслідки як для економічної, так і для політичної системи суспільства.

Протягом двадцятирічного періоду 1958-1978 рр. економікакраїни розвивалася фактично на основі реформ 50-х років. Характерно, що в рокивсіх суспільних катаклізмів спрацьовували устремління і цілі, що висувалися увигляді вимог 1956 р. Криза 80-х рр., що зворушила економічні, політичні таморальні підвалини польського суспільства, відкрила глибоку поляризацію сил,політичних інтересів, загострила матеріальну диференціацію польськогонаселення. Ця криза так і не була переборена і продовжувалася майже вседесятиріччя — до програми «шокової терапії» і демонтажу існуючоїсистеми.

Слід підкреслити, що негативне ставлення трудящих до існуючоїсистеми буквально прищеплювалося і виховувалося всіма польськими керівниками,апаратом, який всі проблеми країни намагався вирішити за рахунок життєвогорівня трудящих.

В середині 1947 р. в багатьох країнах Східної Європикомпартії витіснили з національних фронтів своїх союзників «справа» ізміцнили власні позиції в державних структурах ті. керівництві економічнимжиттям. Лише в Чехословаччині, де в результаті виборів в Законодавчі збори(травень 1946 р.) компартія вийшла на перше місце, ще зберігалася нестійкарівновага політичних сил у Національному фронті. Але й там КПЧ практичнозайняла ключові позиції і почала готуватися до остаточного захоплення влади.

ВИСНОВКИ

В ході другої світової війни майже в усіх країнах Східної Європи булиутворені національні або народні фронти, в яких на антифашистській основі співробітничалирізні партії та рухи.

В результаті ліквідації фашизму і відновлення національноїнезалежності у країнах Східної Європи вже наприкінці війни утвердився новийдержавний порядок, який тоді отримав назву «народної демократії». Уполітичній сфері його характерною рисою була багатопартійність, за якої не допускаласядіяльність фашистських та реакційних партій, а в урядах та інших органах владизначну роль відігравали різні марксистські партії. В Румунії та Болгарії — зберігався інститут монархії. У сфері економіки при збереженні приватних ікооперативних підприємств значно більшу, ніж у довоєнний період, роль почаввідігравати державний сектор. Найсерйозніші зміни відбувалися у сільськомугосподарстві, де почалося розв'язання аграрного питання.

Протягом майже чотирьох десятиліть, перекидаючись з однієїкраїни Східної Європи на іншу, хвиля за хвилею прокочували гострі політичні,економічні та соціальні кризи. їх причини, перш за все, полягали в тихпершоджерелах того шляху розвитку, який під тиском ряду зовнішніх та внутрішніхфакторів був нав'язаний народам цих країн. Остаточне утвердження у СхіднійЄвропі тоталітарних режимів означало, що у сфері економіки було взято курс нафорсовану індустріалізацію, яка передбачала перш за все створення абореконструкцію важкої промисловості. Засоби для цього вилучалися з сільськогогосподарства, де вже наприкінці війни почався процес примусової колективізації.Паралельно з розвитком важкої індустрії та виникненням нових галузей, старі,традиційні галузі (легка та харчова) промисловості, дедалі більше відставали.Дрібнотоварне та ремісниче виробництво згорталося, а приватна сфераобслуговування була замінена державною. Панування державної власності у всіхсферах економіки супроводжувалося утвердженням командно-адміністративнихМетодів управління.

Перш за все, надзвичайно сприятливі умови для нав'язуваннярозвитку за радянським зразком, безумовно створювали міжнародні обставини назавершальному етапі другої світової війни та в перші повоєнні роки. Саме тодіавторитет, симпатії та популярність радянського народу та його героїчної арміїяк визволителів народів від фашистського поневолення були надзвичайно великі.Більшість європейців знала ціну досягнутої перемоги: з 7 млн. радянськихбійців, що брали участь у визвольній місії на континенті — 1,2 млн. загинули.Присутність Радянської Армії на території Східної Європи, безумовно, створювалапевні передумови для приходу до влади та утвердження нових політичних іекономічних структур. При цьому вдалося також уникнути виникнення громадянськихвійн (крім Польщі) та іноземної інтервенції.

Діяльність радянської дипломатії на міжнародній аренідозволила досягти мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини тазапобігти втручанню західних країн. СРСР надав значну економічну допомогусхідноєвропейським політичним режимам з метою остаточного утвердження в цьомурегіоні Європи тоталітаризму.

Треба підкреслити, що допомога надавалася за рахунок народівРадянського Союзу, які знаходилися тоді у страшенних злиднях та розоренні.

По-друге, необхідно також враховувати обстановку, якапанувала в міжнародних відносинах, особливо на початку «холодноївійни», коли поставало питання про виживання тільки що утворенихполітичних режимів. Все це вимагало від керівництва країн Східної Європибезумовної орієнтації на СРСР. Звичайно, що в такій ситуації навіть мови проспецифічно-національні інтереси цих народів не повинно було бути. Навпаки,інтереси зміцнення єдності та монолітності молодого «соціалістичноготабору» в той час вимагали і в теорії, і на практиці реалізацію тези пробезумовне підкорення національно-державних інтересів інтересамінтернаціональним, які насправді зводилися до інтересів політичного керівництваРадянського Союзу.

По-третє, треба відзначити, що у керівництва«народно-демократичних режимів», а точніше, у правлячих комуністичнихпартій, на той час не було ніякого досвіду будівництва соціалістичногосуспільства, тому в тих умовах, які склалися, вони вимушені були брати зазразок єдиний існуючий на той час досвід «першої в світі соціалістичноїдержави». А це був досвід тоталітарної адміністративно-командної системи,яка з 30-х років панувала у СРСР.

По-четверте, важливу роль відігравали також і суб'єктивніфактори, які безпосередньо торкалися керівництва країн Центральної таПівденно-Східної Європи. У його складі, перш за все, були особи, які довгий часзнаходилися за кордоном, в еміграції, працювали в Комінтерні. Природно, що цікерівники відірвалися від свого національного ґрунту, не знали, а частіше, нехотіли знати і розуміти Дійсних національно-державних інтересів та поважатипочуття національної гідності своїх народів. Для цих лідерів було важливоособистою діяльністю завойовувати довіру та повагу з боку Радянського Союзу, іперш за все, Й. Сталіна. І ось саме ціполітичні сили свідомо насаджували в своїх державах копіювання СРСР ш тільки зголовних питань, пов'язаних з виконанням «плану побудові соціалізму»,а навіть в деталях та дрібницях. Ці керівники механічно копіювали радянськийдосвід, форми та методи, які застосовувалися в СРСР для досягнення наміченоїмети.

В той же час, більшості східноєвропейських лідерів здавалося,що якщо на першому етапі «народно-демократичних» перетворень щеіснували якісь розбіжності між СРСР та цими країнами, то в майбутньому по міріуспіхів будівництва нового суспільства, ці розбіжності повинні бути стертими. Апізніше їхні країни підтягнуться до того рівня, який мав Радянський Союз, дотого еталону, яким бачилась для багатьох «перша в світі соціалістичнадержава». З цією метою прискорювався хід необхідних соціально-економічнихзмін. Вже наприкінці 40-х років в країнах регіону і основному завершуєтьсяпроцес націоналізації економіки, а разом а цим відбувається ліквідація не лишевеликої середньої, але й частково дрібної буржуазії. Державний секторперетворюється у переважаючий в економіці. Водночас відбувалося формуванняпроцесів індустріалізації народного господарства та колективізації на селі. Уполітичній сфері з національних фронтів та урядів були вилучені залишкипредставників партій правої орієнтації.

При визначенні завдань подальшого «соціалістичного будівництва»керівники країн Східної Європи у 60-і рр., як і раніше орієнтувались наРадянський Союз. Чергова ідеологічна догма КПРС «про можливість більш-меншодночасного переходу до комунізму всіх соціалістичних країн», причому увідносно короткі історичні строки, дістала цілковиту підтримку більшостікерівництва компартій регіону.

Усвідомлюючи необхідність прискорення темпів економічного розвитку,подолання відставання від розвитку капіталістичних країн, керівництво деякихсхідноєвропейських країн в 60-ті роки почало проводити економічні реформи:підприємствам надавалась деяка самостійність у розв'язанні виробничих питань,була дещо підвищена матеріальна зацікавленість в результатах своєї праці і т.ін. Але позитивні результати цих реформ знецінювались тим, що зберігалисянезмінними самі тоталітарні режими, з пануючою тамадміністративно-бюрократичною системою управління суспільством. Не відбувалосьбудь-яких істотних змін і в політичній системі, а проголошення у зв'язку зосудженням культу особи Сталіна і власних «вождів» демократизаціясуспільно-політичного життя в ряді країн взагалі не здійснювалась. Такий курс,що зберігав основні риси сталінської. моделі соціалізму, створював грунт длявиникнення все нових і нових кризових явищ, особливо там, де керівництво булоневзмозі розв'язати назрілі політичні, соціальні та економічні проблеми, які зкожним роком накопичувались у арифметичній прогресії військ ООН.

ЛІТЕРАТУРА

1.     АбариновВ. Катинский лабиринт. — М., 1991. — 208 с.

2.     Актуальнепроблемы новейшей истории (Под ред. Г. Севостьянова) — М., 1991. –236 с.

3.     БалкарейБ. Равновесие после победы // Новое время. — 1991. -N 43. — С. 25.

4.     БрониславскийЕ., Бачнадзе Г. Польский диалог. — Тбилиси, 1990. — 638 с.

5.     ВахрамеевА.В., Шмелев Б.А. Что происходит в странах Центральной и Юго-Восточной Европы.- М., 1991. — 432 с.

6.     ГиренкоЮ. Сталин-Тито. — М., 1991. — 432 с.

7.     ГребенниковВ. Болгарский феномен //Партийная жизнь. — 1991. -№ 3. — С. 70-74.

8.     Зарубежныеславянские страны: Развитие современннх. социально-политических процесов (Авт.кол. рук. В.Яровой). — 1991. -125 с.

9.     КондрашовЛ. Восточная Европа: смотреть правде в глаза// Диалог. — №9. — 1990. — С. 90 — 98.

10.   МатыцинС, Синицина И., Чудакова Н. Польша: трудний переход к рынку. М., 1991. — 64 с.

11.   Новейшаяистория 1989-1990. Материалы к учебнику для 11 класса средней школи (Под ред.В.Фураева). — М., 1991.;- 96 с.

12.   Открываяновые страницы… Международные вопросы: События и люди. — М., 1989. — 432 с.

13.   Политическиесистеми СССР и стран Восточной Европн в 20-е -60-е гг. — М., 1991.-254 с.

14.   Политичекиепортрети (Сост. Н.Маслова). — М., 1991. — 559 с.

15.   Млинарж3. Мороз ударил из Кремля. — М., 1992. — 287 с.

16.   Революционннепреобразования в странах Центральной и Юго-Восточной Европн: причини ипоследствия. — М., 1990. — 186 с.

17.   Революційнізміни в країнах Центральної і Південно-Східної Європи. Рік 1989. //Радянськеслов'янознавство. — 1990. — №3. — С.19.

18.   СенкевичМ. Восточноевропейские перспективы //Международная жизнь. — 1991. №5. — С. 49 — 57.

19.   СССР истраны Центральной и Юго-Восточной Европы в середине н второй половине 1940-хгг. //Советское славяноведение. — 1991. — №6. — С. 3-23.

20.   Шик О.Весеннее возрождение — иллюзии и действительность. – М., 1991. — 392 с.

21.   ЯровийВ.І. Новітня історія південних та західних слов’ян. – К., 2006.