Реферат: Праслов'яни і слов'яни та походження України
Праслов'яни і слов'яни та походженняУкраїни
ЦІопередня історія України була одночасно і фоном, і часткоюнашої минувшини. Українці становлять етнічну гілку східного слов'янства іпройшли тривалий та складний шлях еволюції від найпростіших до висококультурнихформ людської спільноти. Предками українців, як і білорусів та росіян, булиПраслов'яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно нез'ясовано. Про них можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи данірізних наук — історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропологіїтощо. Ця тема набуває актуальності, оскільки дуже важливим стає сучаснийрозвиток української державності та зміцнення української національної ідеї.
Дослідження лінгвістів довели, що праслов'янські мовніознаки існували вже в II тис. до н. е.Приблизно з середини І тис. до н. е. старослов'янська мова виділилася зіндоєвропейської мовної єдності й почала розвиватися самостійно. При цьому воназазнавала впливу інших мов і, в свою чергу, впливала на них. Однак даних лишелінгвістики для вирішення проблеми походження слов'ян, у тому числі українців,недостатньо. Головною проблемою з'ясування етногенезу слов'янства є визначеннячасу появи й належності до праслов'янського світу найдавнішого населенняЄвропи.
Частина вчених вважає, що Праслов'яни почали формуватись якокрема гілка індоєвропейської спільноти народів у II тис. до н.е. й відносить до них племена тшинецько-комарівської культури (XV—XI ст. до н.е.).Вони мешкали на території сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Придністров'я,Південної Білорусії та Північної України. Незважаючи на значний ареалрозселення, ця людність мала багато спорідненого в суспільному устрої,заняттях, побуті та звичаях. Люди сіяли пшеницю принаймні двох сортів, ячміньта інші культури. Існував землеробський культ. Важливу рольпродовжувало відігравати тваринництво, насамперед розведення рогатої худоби,коней і свиней. Водночас тшинецько-комарівські племена відрізнялись від своїхближніх і дальніх сусідів. Територію сучасних Закарпаття, Північно-СхідноїУгорщини, Трансільванії та Східної Словенії населяли племена становськоїкультури (XIV—XII ст. до н.е.). Вони, напевне,започаткували відмінну від праслов'янської фракійську етнічну спільноту. Назахід від Дністра мешкали племена культури Ноа (XIII—XI ст. до н.е.).Вони вже чіткіше представляли фракійський світ з його різноманітнимиособливостями. Лісостеп Лівобережної України протягом другої половини II тис. до н.е. займали племена бондарихинської культури. Дехто з вчених відносить їх дофінно-угорських чи балтських племен. Вважається, що під тиском південнихнародів вони відійшли на північ, і у зоні Полісся стали етнічним підґрунтямюхновської культури (VI—III ст. до н.е.).Юхновці належали до балтської групи племен, близьких за окремими ознаками досучасних литовців і латвійців. (Подальша етнічна кристалізація праслов'янствапродовжувалась на території сучасних Польщі та України. З плином часутшинецько-комарівська спільнота розпалася на окремі племінні об'єднання. Наоснові тшинецької культури на терені Польщі з'явилися племена лужицькоїкультури. Розвиваючись, вони поступово віддалялися від східних сусідів, племенкомарівської культури. Східна їхня гілка заселила південну частину лісостепуПравобережної України від Середнього Дніпра до Збруча й утворила нову етнічну спільноту,відому під назвою племен білогрудівської культури (XI—IX ст. до н.е.).На думку багатьох учених, білогрудівці становили ту етнічнуспільноту, на базі якої пізніше утворилися східні слов'яни. Найбільшевони концентрувалися в районі сучасної Умані, що є свідченням існування якогосьплемінного об'єднання. Білогрудівці займалися переважно землеробством іззастосуванням тяглової сили, скотарством, а також конярством. Виготовлялитюльпаноподібні горщики, інший обідній і ритуальний посуд, займалися прядінням,ткацтвом, у глиняних формах виливали бронзові сокири, кельти, кинджали,браслети. У білогрудівців склався землеробський культ. Вони ліпили з глинимоделі зерен, хлібців, коржів і поклонялись їм. Померлих спалювали або ховали вземлю. Виробничі й духовні досягнення племен білогрудівськоїкультури успадкувало населення чорноліської культури (X—VIII ст. до н.е.).Чорноліські племена займали лісостепові простори поміж Дніпром і Дністром, напівночі їхня територія доходила до Прип'яті. Найщільніше були заселені басейниТясмину й Росі. Розвивалися традиційні види господарства. Ширше застосовуютьсядерев'яні плуги. Дерев'яні та крем'яні вкладні у серпах поступово замінюютьсязалізними, збільшується кількість і асортимент бронзових та залізних речей. Намісцевій традиційній основі підвищується рівень виробництва посуду. Померлихспалювали, а прах ховали в урнах разом з ритуальною їжею та прикрасами.
Наприкінці IX ст. до н.е. начорноліські племена посилилась експансія кіммерійців. Місцеве населеннямусило пристосовувати спосіб життя до нових умов. Воно переносило своїпоселення на зручні для оборони місця, почало будувати городища й укріплюватиїх ровами, валами та дерев'яними огорожами. Під загрозою збройного нападувдосконалюється військова організація, політична й етнічна консолідаціячорнолісців. Частина їх відходить на північ і Лівобережну Україну та щільнооселяється у басейнах Орелі, Самари та Ворскли. Внаслідок цього ареалпраслов'янства у VI ст. до н. е. значно розширився. Назаході він доходив до Дністра, на сході — до Ворскли. На правобережних земляхчорноліських племен безперервність культурного і етнічного розвитку місцевогонаселення простежується до початку нашої ери, коли починається слов'янськийперіод історії.
Праслов'янська етнокультурна спадщина не зникає навіть підударами скіфів і після підкорення ними місцевих племен. Завойовники нав'язуютьчорноліським та іншим племенам, а інколи вони й самі запозичують, іноземнідосягнення у заняттях, побуті та віруваннях. Скіфські порядки, звичаї, культурнінадбання чимдалі більше проникали в соціальну сферу, ідеологію, культуру тамистецтво підкорених народів. Зокрема, слов'янський обряд трупоспаленняпоступається місцем скіфському обряду трупопокладення. Праслов'янська мова,насамперед її фонетична основа, зазнає помітного впливу іраномовних кочівників.Проте автохтонне населення зберігало генетичну пам'ять про праслов'янськепоходження, і був потрібен лише поштовх, щоб вона реалізувалася на практиці.
Досі не вироблено єдиної точки зору на час, місце зародженняй етногенез різних гілок слов'ян. З часів paбот літописцясеред вченихточаться дискусії про прабатьківщину слов'янства.
Чеський славіст П. Шафарик у 30-х роках XIX ст. вважав прабатьківщиноюслов'ян землі сучасних Волині, Поділля й Галичини, його співвітчизникЛ. Нідерле — територію від Ельби до Десни. Польські вчені Ю.Костшевський, Я. Чекановський і Т. Лер-Сплавінський розташовували її поміжВіслою та Одером. Російські вчені Б. Рибаков, П. Третяков та багато інших післядругої світової війни локалізували цю територію між Ельбою і Дніпром.
Багато зробили для вирішення проблеми вчені-лінгвісти. Вони(доводили, що прабатьківщина слов'ян у І тис. до н.е., знаходилася в оточеннііраномовних племен. Дослідження деяких вчених довели, що найчастіше слов'янськігідроніми й топоніми зустрічаються на Правобережній Київщині таПівденно-Східній Волині. Точніше — це лісостепова зона поміж Дніпром іДністром, де ще до нашої ери проживали племена скіфів-орачів. Саме цей регіоноточували іншомовні племена: зі сходу й півдня — іраномовні скіфи-землероби,скіфи-кочівники, із заходу — фракійці, з півночі — балтомовні неври ймеланхлени. Відчутним був слов'янський вплив і в лісостеповій зоні ЛівобережноїУкраїни. Проблема етногенезу слов'янства ускладнюється тим, що його племенаповсякчас мандрували з місця на місце й мешкали серед іншомовних народів.
Київська школа археології останнім часом виробила власнуконцепцію слов'янського етногенезу. Вона зводиться до того, що на рубежі III— II ст. до н.е. процес формування слов'янської спільноти відбувався передусім понад Віслою йчастково на Волині. На цих землях у XV—XI ст. до н.е.проживали племена пшеворської культури з переважно східногерманськимиелементами і поморсько-кльошової культури з превалюванням слов'янських компонентів.Просуваючись на схід, поморсько-кльошове населення асимілювало місцеву людністьй утворило слов'янську зарубинецьку культуру. Центр слов'янського етногенезуперемістився в межиріччя Вісли й Дніпра. На базі цих етнічних масивів на рубежіII—III ст. н.е. утворюється київськакультур. В етногенезі населення західної частини України київські вченівбачають певні особливості. Вони стосуються переважно виникнення в другійполовині І ст. н.е. племен зарубинців і нащадків поморсько-кльошових племен зубрицькоїгрупи з її слов'янськими рисами. Без сумніву слов'янськими вчені визнають більшпізні черняхівську та празько-корчацьку культури.
Зародження та еволюція праукраїнських племен
Де ж містилась прабатьківщина українців і коли їхні предкиз'явилися на соціальній арені світу? Проблема вплітається в канву розглядуетногенезу праслов'ян, слов'ян, східних слов'ян та їхніх етнічних гілок,зокрема й української. Існує кілька теорій етногенезу українців. Ще в періодсередньовіччя під впливом політичних чинників зародилась ідея про спільністьпоходження росіян, білорусів і українців з єдиної давньоруськоїнародності, яку пізніше образно назвали «колискою братніх народів». Ця ідеявідповідала великодержавницьким інтересам правлячих кіл і певних верствнаселення Російської імперії та Радянського Союзу і всіляко нимипідтримувалася. За радянської доби власті перетворили цю концепцію на панівну,всіляко її популяризували й пропагували, її суть зводилася до того, що етнічнаісторія різних народів, зокрема українського, відповідала характеровісоціально-економічних формацій. У період феодальної формації існуваланародність, за капіталізму — буржуазна українська нація, за соціалізму — соціалістична.Час формування української народності визначався XIV—XVI ст., аосновними ознаками вважалися: відносна спільність мови, спільність території,певна економічна спільність, спільність деяких рис культури й характеру людей,етнічне самоусвідомлення, самоназва. За певних позитивних рис ця теорія в своїйсуті була досить недосконалою, а то й штучною. Це проявлялось у відмовіетносові на автономне існування й жорстке прив'язування етногенетичних процесівдо розвитку соціально-економічних формацій. Більше уваги зверталось на зовнішнічинники, а сам етногенез розглядався загалом досить однобічно, спрощено. Порядіз цією з'являлися й інші концепції етногенезу українського народу. Спочаткувони базувалися на народних знаннях, а пізніше й науково обґрунтовувалися. ЩеБогдан Хмельницький заявляв, що народ «руський» (український) походив від скіфів.Першусерйозну наукову спробу обгрунтувати самобутній шлях українського народу зробиванонімний автор «Історії Русів». Він виводив українців від сарматськихплемен і показав, що Малоросія мала свою, відмінну від Росії,історію. Ця тема знайшла продовження в дослідженнях Миколи Костомарова.Зокрема, у статті «Дві руські народності» (1861) вчений-історик фактичновідкидав офіційну тезу про давньоруську народність і стверджував, що існувалипівденно-руська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська й новгородськанародності. Костомаров наголошував па відмінностях у тенденціях державногоустрою українців і росіян, доводив, що «малоросійське плем'я» йшло дофедерації, а «великоруське» — до самодержавства. Новий напрям у розробціпроблеми етногенезу українського народу започаткував наприкінці XIX ст.київський археолог Вікентій Хвойка. Досліджуючи пам'ятки трипільської танаступних культур, вчений дійшов висновку про автохтонністьмешканців Подніпров'я з давніх-давен. Це дало змогу висунути й розвинути ідеюпро поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культуричерез скіфські племена до сучасних українців. Погляди Хвойки помітновплинули на поглиблення інтересу вчених до етнічної історії українськогонароду. З певними уточненнями їх поділяв наприкінці XIX ст.канадський вчений українського походження Яків Пастернак. Автохтоністом удослідженні проблеми виступав Михайло Грушевський. Він вбачав початкиукраїнства в літописних антських племенах і доводив відмінність історичногорозвитку українців і росіян. Вченому належить заслуга наукового спростуваннятеорії походження українців, росіян, білорусів з єдиної давньоруськоїнародності.
Оригінальністю та ґрунтовністю вирізняється концепціяпоходження українського народу археолога й мовознавця Віктора Петрова. Упрочитаних українським студентам німецьких міст у 1947 р. лекціях(тільки недавно виданих в Україні) вчений розвивав ідею походження українськогонароду з часів трипільської культури. Основу для цьогоПетров вбачав у подібності матеріальної культури трипільців і українців XIV—XVI ст. якнаслідку тривалих спадкових процесів, їхні спільні риси проявлялися в існуванніорного землеробства, наборі й конструкціях основних сільськогосподарськихзнарядь праці (соха, рало, серп), у тотожності зернових культур (пшениця,просо, ячмінь тощо), фруктів (абрикос, алича, слива та ін.). Як і трипільці,українці зводили житла в «сохи», або тиновокаркасної конструкції, обмазували йштукатурили глиною стіни, накладали глиняні підлоги. Тотожності є і врозписах трипільської кераміки й українських крашанок, а також в іншихелементах матеріальної і духовної культури двох історичних спільнот. Разом зтим учений наголошував на тому, що за антропологічним типом і мовними ознакамитрипільці відрізнялись від українців. Сучасна наука не встановилаетногенетичного зв'язку трипільських племен з наступними племенами на терені України.Втім, це ще не означає, що його не існувало. Можливо, потрібні нові підходи додослідження далекої, але такої важливої сторінки нашої минувшини. Існують йінші точки зору на проблему етногенезу українського народу. Серед них ізапропонована читачеві. Першопочатки кожного народу пов'язуються з формуваннямйого антропологічного типу. Спершу формується антропологія окремоїлюдини, потім антропологічний тип, своєрідності в заняттях, побуті, культурі і,нарешті, етнічна свідомість колективу осіб чи історичних спільнот. Частинасучасних антропологів вважає, що фізичне формування українців почалося вепоху бронзи. Але дальшу їхню фізичну еволюцію вони проводять в одномувипадку через скіфів лісової смуги, маючи на увазі племена скіфської доби,населення черняхівської культури й нащадків літописних полян (Т. Алексеева), віншому — через скіфів лісостепової зони, носіїв черняхівської культури йдавньоруське населення (С. Сегеда). Причому ці та й деякі інші вчені єдині втому, що більш архаїчні першопочатки українства простежуються нині наПравобережному Поліссі. На їхній погляд, саме тут вони вбереглися відзовнішнього руйнівного впливу й немовби законсервувалися на тисячоліття,оскільки ці землі були менш доступними через несприятливі природно-кліматичніумови. Характерно, що за наявності певних відмінностей від «середнього»антропологічного типу, які спостерігаються й серед німців, італійців, іспанцівта деяких інших народів, сучасні українці становлять доситьмонолітний антропологічний тип. Такий висновок основоположника українськоїантропології Федора Вовка й на сьогодні залишається неспростовним. Отже, зточки зору ряду антропологів, український народ почав фізично формуватисьна антропологічній базі якогось одного племені чи союзу племен епохи бронзи. Причомутих, котрі започаткували появу і південних слов'ян, оскільки ці вчені вважають,що українці тяжіють до південних, а росіяни і білоруси — до північнихрасоводіагностичних груп слов 'ян. Такими спільнотами могли бути племенашнурової кераміки, тшинецько-комарівської, білогрудівської, ямної, катакомбної,багатоваликової кераміки, бондарихинської чи інших археологічних культур.
Однак вчені ще й сьогодні не встановили вірогідноспадковості цих культур. А без цього точно не можна простежити безперервногоетногенезу предків українців. Можливо, якісь антропологічні елементиукраїнства започатковуються в племенах шнурової кераміки (друга половина III — перша половинаII тис. до н. е.), оскільки вони споріднені з культурою східнословацькихкурганів (межа III— II тис. до н. е.).Ймовірно також, що нащадки шнурової кераміки на терені України розвивались даліі в результаті наступного переселення на Балкани привносили туди своїантропологічні особливості. Але це лише припущення. Чіткіше простежуєтьсяетногенетичний зв'язок місцевої людності від останніх століть існуванняСкіфської держави. Із занепадом Скіфії у II ст. до н.е.слов'яни, у тому числі й предки нинішніх українців, почали звільнятися відневластивих їм рис у культурі, побуті, віруваннях. Поступово зникали скіфськівиди зброї, кінської збруї та упряжі, прикраси, «звіриний» стиль у мистецтвітощо. Тільки ті іно-етнічні елементи, що органічно вписались у духовність іпобут місцевих племен, продовжували існувати. Почали повертатись скіфськітрадиції народного життя: відновився звичай трупоспалення, відродилисьдоскіфські форми в гончарстві тощо. Пожвавилися зв'язки з кельтськими,гето-фракійськими племенами й античними центрами Північного Причорномор'я. Всеце відповідно позначилося на етногенетичних процесах населення, що ранішевходило до складу Великої Скіфії. На праслов 'янській основі почалиформуватися нові етнокультурні спільноти, які суттєво відрізнялися відпопередніх. Водночас важливих змін зазнавала мова. Деякі дослідникивважають, що наприкінці НІ ст. до н. е. з'явилися перші ознаки розмежуванняєдиної праслов'янської мови на мови майбутніх західних і східних слов'ян. Вонипроявлялися у вимові голосних і сполучень приголосних, різному розвитковіостанніх, а також у граматиці, лексиці та словотворенні. На кінець І ст. до н.е.вже визначилися західна і східна праслов'янські мовні території з притаманнимиїм діалектами. Ці території вчені умовно розмежовують по Західному Бугу, обабічякого й сьогодні помітна мовна відмінність, зокрема й на прикладі українськоїмови.
На останньому етапі існування Великої Скіфії на територіїсучасної Польщі, на землях поміж Віслою і Одером та в басейні Західного Бугу, утворилосяплемінне об'єднання пшеворської культури (II ст. до н.е. — IV ст. н.е.).До його складу входили германські племена лугіїв і слов'янські — венедів. Це — першавідома нам назва слов'ян. Античні автори дізналися про них у той час,коли венеди вже стали стійким етнічним утворенням. Вперше про них згадує в«Природничій історії» Пліній Старший (23—79). Він писав, що сучасні йомуплемена венедів жили на північний схід від Карпат, поміж германцями й сарматами. Таціт(приблизно 55—120) розташовував їх між угро-фінськими племенами й НижнімДунаєм. Щоправда, археологічна наука не має підтверджених даних про поселенняслов'ян-венедів у Нижньому Подунав'ї, а доводить їхнє перебування лише вмежиріччі Дністра й Серету. Напевне, на початку нашої ери венеди жили поміж Одеромі Середнім Дніпром, їхній південний кордон пролягав між лісостепом і степом, апівнічний — уздовж лівого берега Прип'яті. У «Географії» Птоломея (II ст.) венедирозміщені далі на північ, до Балтійського моря, яке названо Венедською затокою.Однак археологічна наука знає тільки про короткочасне проживання слов'ян уцьому регіоні. Майже одночасно з пшеворським сформувалось племінне об'єднаннязарубинецької культури (III ст. до н.е. — II ст. н.е.).Спочатку воно займало територію Середнього Подніпров'я, південної частиниправобережних Полісся та частково лісостепу. Його основний етнічний контингентстановили місцеві праслов'янські племена, котрі зазнали культурних впливів якірано-, так і балтомовного етнічних масивів. У складізарубинецького племінного об'єднання поряд з іншими східнослов'янськиминародами беруть свій початок і українці. Відтоді простежується безперервнийпоступальний етногенетичний процес аж до утворення української етнічноїспільноти.
Протягом двох століть праукраїнські зарубинецькі племенабурхливо розвивалися. Значно зросла їхня кількість, почалося освоєння сусідніхземель. Зарубинці зробили невдалу спробу проникнути вглиб Лівобережжя й більшвдалу—в пониззя Дніпра. Опір, а пізніше й експансія сарматів змусили зарубинцівз І ст. н.е. вдатись до колонізації басейнів Десни, Сейму, Сожу. Вони прониклиу верхнє Подніпров'я й досягли р. Березини на території Смоленщини. Тут вонизустрілися з місцевими племенами, що поклало початок формуванню новоїспільноти. Друга гілка зарубинців рухалась на південний захід, дісталасяПівденного Бугу й осіла на багатих побузьких землях. Відомі п'ять локальнихваріантів зарубинецької культури — середньодніпровський, поліський,деснянський, верхньодніпровський і південно-бузький. Заняття й побут зарубинціві пізніших українців багато в чому збігаються, але водночас відрізняються одневід одного. Ті й інші займалися в основному землеробством. Людизастосовували прогресивну перелогову систему хліборобства. Орали дерев'янимиралами, які були відомі на цій території ще з епохи бронзи. Взагалі, ралазберігалися в лісостепу й особливо на Поліссі аж до XX ст. Цепояснюється тим, що тут були легкі для обробітку грунти. Урожай збиралисерпами, а трави косили косами. Зерно зберігали у великих корчагах. Найбільшевисівали проса, пшениці та ячменю. Жита ці племена не знали. Принаймні, воно невиявлене археологами. Із зерна варили різні каші, а для ритуальних дійстввипікали переважно коржі. Вирощували також коноплі й льон. На вільних земляхвипасалися корови, бики, свині, дрібна рогата худоба, коні. За допомогоюприрученої собаки люди полювали на диких свиней, оленів, лосів, зубрів,ведмедів, бобрів, куниць. Високого рівня розвитку досягла обробказаліза. Майстри Середнього Подніпров'я навчилися надавати міцностісталі за допомогою цементації. Залізо виплавляли в основному з болотних руд усиродутних горнах. У кожному з відомих нам поселень виявлені примітивні печідля виплавки заліза. Продовжувалося виготовлення бронзових виробів. Зарубинціуже мали ткацький верстат і виробляли тканину з шерсті, льону таконопель. Посуд робили на гончарному крузі з місцевих глин.
Наші предки жили в невеликих помешканнях розміром приблизно 3—4 на 4—5 мпрямокутної або квадратної форми. У південнобузьких, середньопридніпровських ідеснянських поселеннях праукраїнці будували житла каркасно-ти-новоїконструкції, які обмазували глиною, а потім білили крейдою. Остання ознака длянас особливо важлива, оскільки вона передавалася з покоління в покоління ідійшла до наших днів.
Побут зарубинців Середнього Подніпров'я дещо відрізнявся відпобуту північних сусідів. Починаючи з Лівобережжя Прип'яті стіни жител робилисяз колод без глиняної обмазки. Ями для могил викопувалися паралельно до берегарічки, тоді як у зарубинців — перпендикулярно. Існували й іншівідмінності, котрі лише додатково свідчать про певну спільність зарубинецькихплемен. Праукраїнці активно торгували із зарубіжжям. З країн Південно-ЗахідноїЄвропи та античних міст-держав Північного Причорномор'я завозилися фібули,скляне намисто, різні вироби з бронзи й заліза. З країн Західної Європи — кераміка йбронзові вироби. Безумовно, зарубинці мали й предмети сарматського походження.Натомість, у Північне Причорномор'я і Грецію вивозилися продукти тваринництва,мисливства і, можливо, частково рільництва. Приблизно на І ст. н. е.зарубинецькі племена досягли такого високого рівня розвитку й етнічноївизначеності що почали виділятися із племінного об'єднання венедів. Зчасом це призвело до остаточного його розпаду й утворення інших племен, зокремасклавінів і антів. Склавши проживали в основному за межами України, в межиріччіДністра й Дунаю. Анти займали землі на схід від них. Етимологія іранськогоетноніма «анти» пов'язана з поняттям «пограничні жителі», тобтоблизька до етноніма «поляни». У ГУ ст. анти вже маливелике державне об'єднання, яке в період найвищого його піднесення займалолісостепову зону від Дону до Румунії й далі на Балкани. Ми не знаємо точнозагальної кількості племен, що входили до його складу. Але з повідомленняготського історика VI ст. Йордана про полонених антських старшин можемоприпустити, що їх було не менше 70.
Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу йзародження складнішого суспільства. З'явилися приватна власність на землю,майнове розшарування. Очолював об'єднання цар, але його владу обмежуваловсенародне віче. Найближче оточення царя становили старійшини племен, щовходили до складу державності. Царі почали створювати військові дружини, з якихпізніше виділялися заможні люди. Можновладці експлуатували полонених і оберталиїх на рабів. Чисельність рабів була досить значною, якщо врахувати, що вокремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловіків,жінок та дітей Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалосяна феодальну залежність полоненого від власника. Не сприйнявши рабовласництва вчистому вигляді, анти тим самим уникли незавидної долі Римської імперії, якавнаслідок кризи рабовласницької системи господарювання розпалася.
На Півдні України виникає Готське королівство. З пониззяВісли східногерманські племена готів просунулися на український південь і в II ст. осілив Північному Причорномор'ї та Приазов'ї. Відсутність помітних слідів готів улісостеповій зоні свідчить про досить мирний характер утворення нового державногооб'єднання. Тривалий час між обома державами були добрі відносини. Виступаючиразом, вони успішно протистояли найсильнішим країнам Європи. В III ст. готи йанти спільно воювали проти Римської імперії й захопили частину Дунайськоїрівнини, її негайно зайняли слов'янські племена й почали колонізувати.
Розвитку державних формувань в Україні перешкодила навалагунів. Вийшовши із Забайкалля, гуни в IV ст.посунули на Захід. При цьому вони втягували до орбіти свого руху й іншіплемена. В 375 р. гуни переправилися через Дон і вторглися у володінняГотського королівства. Нападники успішно просувалися уздовж Меотійського моря іПонту Евксінського. Гуни не загрожували існуванню антського об'єднання, й томуанти виступили на їхньому боці у війні з готами. В 385 р. вонизнищили військо царя готів Вінітарія. Але наступного року готи завдали нищівноїпоразки антському царю Божу, полонили його й разом із синами та 70-мавельможами розіп'яли на хрестах. У відповідь на це гунський цар Баламбер повівсвою армію на готів і вщент розгромив їх. Частина готів відкотилася в Крим,друга почала відходити до Дунаю, їх переслідували гуни, знищуючи непокірних іслабких. Отаборившись у Придунайській рівнині, гуни тривалий час велиспустошливі війни із сусідніми державами. Тільки в 451 р.об'єднане військо римського полководця Аеція та готського короля ТеодоріхаВеликого остаточно перемогло гунів. Після смерті царя Аттіли в 453 р. царствогунів розпалося, а його племена розпорошилися серед місцевих народів. СхіднаЄвропа полегшено зітхнула. Розгром гунів спричинив значні зміни в Європі йМалій Азії. З політичної карти зникли Західноримська імперія й Гунське царство.Зате вистояли й зміцніли Східноримська (Візантійська) імперія й державнеоб'єднання антів. Відносини між ними багато в чому визначали політичну ситуаціюв Європі протягом другої половини V — середини VI ст. Це періоднайвищої могутності праукраїнського державного утворення.
Племінне об'єднання антів після розгрому гунів почалосамостійну боротьбу з Візантією за сфери впливу в Придунайській рівнині та наБалканах. Зав'язалися так звані Балканські війни. З початку VI ст. античи не щороку нападали на придунайські візантійські провінції, захоплюваливійськову здобич і поверталися додому з багатими трофеями. Із часом праукраїнцідедалі впевненіше поводилися на окраїнах Візантійської імперії, відвоювалинижньодунайське лівобережжя і з середини VI ст. почалийого колонізувати. Одночасно друга хвиля праукраїнських племен ринула наБалкани й далі. Поселення праукраїнців з'явилися навіть на Пелопоннесі та вМалій Азії.
Дальшому розширенню праукраїнської державності перешкодиланавала уйгурських племен аварів. Розгромивши у 558 р. аланівПівнічного Кавказу, вони протягом десяти років завдали поразки племенамПівнічного Причорномор'я, прорвалися до Дунаю і в Трансільванії заснувалиАварський каганат на чолі з царем Бояном. Підкоривши склавінів, авари почалиборотьбу і з антами. Уклавши союз з Візантією, останні тривалий час успішнопротистояли нападникам у Нижньому Дунаї. Вони не тільки захищалися від нихлінією фортець, а й робили походи на кочовища аварів. Але без серйозноїпідтримки Візантії відірвана від свого етнічного масиву частина антів не моглавстояти проти переважаючих сил кочівників. До того ж, нова територія не буланими достатньо освоєна й укріплена та, напевне, і місцева людність не завждипідтримувала пришельців. У 602 р. анти зазнали нищівної поразки відаварів під проводом царя Апсиха. Відтоді анти не згадуються давнімиавторами. Праукраїнське антське об'єднання розпалося. Однак це неозначало повного фізичного винищення праукраїнської людності. Частинапраукраїнців справді загинула, інша — підкорилася завойовникам і асимілюваласясеред навколишніх народів, решта — відійшла у віддалені від аварів регіони.Ними стали Балкани, Центральна Європа, Мала Азія й лісостепова зона України.Вже з того часу «нашого цвіту було по всьому світу».
Навіть сьогодні нас дивує разюча схожість топонімів ігідронімів Житомирщини, Київщини, а також Балкан, Подунав'я і межиріччя Ельбита Одеру. Антропологічне центральноукраїнський тип подібний до словаків,сербів, хорватів. Ще й досі зберігається спорідненість української мови зсербською та лужицькою. Однакове значення мають в українців і сербів слова важити,вилиця, газда, гай, гинути, голота, гуска, злочин, квочка, комин, лагодити,лаяти, люлька, гуня, ватра, плахта, сукня, торба та багато інших.
Таким чином, культура слов’ян зберігала спільні риси, алезгодом почалось формування української нації, яка вбирала в себе ліпші риси багатьохплемен що жили на теренах сучасної України.
Література
1. ГубаревВ.К. История Украины. Д.: БАО, 2004. – 384с.
2. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавнішихчасів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К • Либідь 1998.- 616 с.