Реферат: Політизація національного руху в першій половині ХІХ століття

Політизаціянаціонального руху в першій половині ХІХ століття

Вступ

Першаполовина XIX ст… – це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи вРосійській імперії, складовою якої були українські землі. Ця криза зумовилавиникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутногостановища.

Опозиційністьмасонських лож

Зпожвавленням національного руху активізувалась діяльність масонськихорганізацій. Поряд із завданнями духовного самовдосконалення масони прагнуливдосконалити суспільство, зробити його «корисним і приємним для всіх». Такілюдинолюбні плани масонів вступали в суперечність з внутрішнім устроєм країни,з поділом населення на нерівноправні стани, а отже, об'єктивно були опозиційнимисоціальній політиці царизму. За зовнішньою спеціальною обрядовістю йтаємничістю ховалися серйозні наміри людей, невдоволених існуючими порядками.

Кількістьмасонських організацій збільшувалася. З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа «ПонтЕвксинський» на чолі з першою особою краю генерал-губернатором графомОлександром Ланжероном. Головний масон мав глибоку європейську освіту, бравучасть у війні Сполучених Штатів Америки за незалежність, бачив відсталістьРосії від передових країн світу й не міг не ратувати за визволення кріпаків зсоціальної неволі. До складу ложі входило щонайменше 70 осіб — військові, чиновники,поміщики тощо. Певного національного забарвлення масонським зібранням надаваливідомі діячі національного відродження Іван Котляревський, який у той часслужив у війську в Одесі, та ректор Рішельєвського ліцею Іван Орлай (1826— 1829). В іншій одеськіймасонській ложі «Три царства природи» національні сили представляли онукиостаннього гетьмана України Кирило й Петро Розумовські. Вони перебували у містіпід наглядом поліції і, зрозуміло, виявляли невдоволення своїм становищем. Назасіданнях обох лож поряд з іншими обговорювалися й політичні питання. Про цевластям донесли вивідачі, що стало одразу відомо й масонам. Побоюючися порічлідунань, ложі саморозпустилися.

Чіткішенаціональне забарвлення мала діяльність київської масонської ложі «З'єднанихслов'ян» (1818—1822). У ній основну роль відігравала польська інтелігенція, щопроявилось і в масонському символі. По хресту йшов напис Польською мовою:«Єдність слов'янська». Ідея слов'янської єдності при досягненні стратегічноїмети була близькою прогресивній інтелігенції інших національностей, тому доорганізації вступило також багато українців і росіян. Всього ложа налічувала 80 членів. Основною темоюмасонських Зібрань була ідея національного визволення слов'янських народів, якістраждали під владою Російської і Австрійської Імперій.

Затеполтавська масонська ложа «Любов до істини» (1818—1819) основний наголос робилана національні проблеми України, якими пройнялися керівник організації небіжвідомого російського просвітителя Миколи Новикова Михайло Новиков та ще понад20 осіб. Серед них активною Позицією виділялися такі відомі діячі національногоруху, як Іван Котляревський, Григорій Богаєвський, Семен Кочубей і ГригорійТарнавський. Чутки про ложу дійшли до Петербурга, і цар Олександр І закрив їїособистим указом.

Поступовочастина масонів переходила від пасивної до дієвої опозиції царизму. Так,зокрема, зробила частина членів полтавської ложі. На її базі у 1821 р. утворилосятаємне «Малоросійське товариство», душею якого був предводитель дворянстваПереяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич. Як і багато йогосучасників, Лукашевичподілявідеї Французької буржуазної революції й національне свідомої українськоїінтелігенції. Однодумцями Лукашевича стали поміщики й чиновники Олександр Величко, Петро Капніст,Іван Котляревський, Семен Кочубей і Василь Тарнавський. Товариство діяло за умовпосиленої активності поліцейських властей після виходу царського указу 1822 р. Про закриттявсіх масонських організацій на території Російської імперії. Збираючись врізних місцях, члени товариства виступали за пропаганду традицій і славнихсторінок минулого України. Лукашевич і його однодумці відстоювали ідеїдержавної незалежності України як головної передумови вільного розвиткунаціональної культури, відміни кріпацтва й запровадження європейських формдержавного устрою Малоросійське товариство» справило помітний вплив на пробудженнянаціональної свідомості певного кола української інтелігенції.

Діяльністьдекабристів в Україні. Вітчизняна війна 1812 p., національне відродження в Росії і небувалапопуляризація героїки минулих національно-визвольних рухів в Україні революціонуваличастину офіцерського корпусу російської армії. Розчарувавшись у власнихсподіваннях на офіційне реформування Росії за західноєвропейським зразком,група армійських офіцерів поставила своїм завданням силою встановити у Росіїконституційний лад. Причому серед офіцерства не було єдності щодо методівдосягнення поставленої мети, внутрішнього устрою майбутньої держави і ставленнядо національних окраїн. Це явище в суспільних рухах неминуче, і саме вононегативно позначилося на декабристському русі.

Першавідома нам опозиційна царизму організація офіцерів виникла у Кам'янці-Подільськомупід назвою «Залізні персні» (1815— 1816). Організатор товариства майор Володимир Раєвськийдотримувався антикріпосницьких і республіканських поглядів на майбутнє Росії.Цю ідею підтримувало й кілька офіцерів місцевого гарнізону. Однак поширенняволелюбних ідей серед офіцерства ставало щодалі небезпечнішим, і організаціясаморозпустилася. Подібні настрої пробуджували думки офіцерів у іншихмісцевостях Російської імперії. У 1816 р. у Петербурзі виникла офіцерська таємнаорганізація «Союз порятунку, або Товариство істинних і вірних синів Вітчизни».Вона налічувала близько ЗО осіб і ставила за мету з допомогою військової силизробити державний переворот, встановити в Росії конституційну монархію івідмінити кріпосне право. Проте коли наприкінці 1817 р. постало питання профізичне знищення царя Олександра І, то поміркована частина офіцерів відкололасявід організації, і та розпалася.

Радикальнонастроєні члени «Союзу порятунку» створили іншу таємну організацію — «Союз благоденства» (1818— 1821). її очолювала такзвана Корінна управа (дума), що складалася з 29 осіб. До центрального керівного органувходили Олександр і Микита Муравйови, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли,Павло Пестель,МихайлоОрлов, Іван Якушкін,Сергій Трубецькой та ін. Корінній управі підпорядковувалися місцеві управи вПетербурзі, Москві, Кишиневі, Тульчині, Полтаві та в інших гарнізонних містах.До товариства вступило понад 200 офіцерів, чиновників, представників творчоїінтелігенції.

Активнодіяла Тульчинська управа загальною чисельністю близько ЗО чол. її очолювавад'ютант головнокомандувача Другою армією полковник Павло Іргічль. Він бравучасть іще в діяльності «Союзу порятунку», був основним автором йогостатуту і вирізнявся глибокими революційними переконаннями. Управа координуваладії осередків, створених активними діячами руху в Кам'янці, Києві (Орлов),Яготині (маєток Рєпніних), Хомуті (маєток Муравйових-Апостолів), Обухівці тощо.

Основнимнапрямом діяльності «Союзу благоденства» були пропаганда ідей поваленнямонархії, прийняття конституції й встановлення республіканської формиправління, (ставилося завдання перетворити державу із захисника окремих станівна гаранта громадського порядку й добробуту всіх громадян. Трирічна робота«Союзу благоденствування» не дала бажаних результатів у здійсненні програми й досягненністратегічної мети. У союзі посилились негативні тенденції, а також суперечностіміж радикально та помірковано настроєними його членами.

Уберезні 1821р.«Союз благоденства» почав розпадатися. Члени Тульчинської управи на своємузасіданні проголосили стороння Південного товариства з центром у Тульчині.Керівним органом стала Директорія на чолі з Пестелем і Олександром Юшневським («блюститель»). Для координаціїдій з іншими членами товариства до її складу було введено Микиту Муравйова. Всвою чергу Посини 1822 р. члени Північного товариства обрали свій керівний органДуму в Складі Микити Муравйова (голова), Сергія Трубецького і Оболенського (члени). Обидватовариства швидко розвивалися. На 1825 р. чисельність Північного товариства зросла до 105, Південного — до 101 чол. Активними діячамиІІівнічного товариства стали, крім згаданих осіб, Михайло Лупін, Іван Пущин,Микола Бестужев, Петро Каховський, Кіндрат Рилєєв, Олександр Якубович та ін.,Південного — Оргій Волконський, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, МихайлоБестужев-Рюмін, Олександр і Йосип Поджіо та Іп. Обидва товариства малиспільну мету —шляхомвійськового перевороту повалити самодержавний лад і ліквідувати кріпосне право.Але щодо майбутнього устрою держави погляди революціонерів розділилися. Цечітко проявилося в їхніх програмних документах.

УчасникиКиївського з'їзду Південного товариства 1823— 1824 pp. схвалили написану Пестелем програму під назвою «Руськаправда». Вона передбачала ліквідацію кріпацтва, перетворення усіх селян нагромадян з однаковими політичними правами, недоторканність приватної власностіта особистої свободи громадян, поділ землі на приватну й громадську та правогромадян на отримання наділу з громадського фонду для занять сільським господарством,обмеження поміщицького землеволодіння 5 тис. десятин тощо. Росія мала стати республікою зподілом влади на законодавчу (Народне віче), виконавчу (Державна дума) інаглядальну (Верховний собор). В національному плані програма містила як прогресивні,так і консервативні положення. Вона визнавала право на самовизначення лише дляпольського народу й відмовляла в ньому українському та іншим народам Російськоїімперії. Проголошувалася месіанська роль росіян у співжитті з іншими народами вмежах однієї держави.

Дещоінший підхід до вирішення національної проблеми мала також таємна організаціяТовариство об'єднаних слов'ян, утворена в 1823 р. у Новограді-Волинському братами-офіцерамиАндрієм і Петром Борисовими за активної участі польського шляхтича ЮліанаЛюблінського. Поступово чисельність товариства зросла до 60 осіб. Серед них активноюпозицією відзначалися Іван Горбачевський, Іван Іванов, Іван Сухинов, ОлексійТютчев, Яків Драгоманов та інші революціонери. У програмних документахтовариства «Правила об'єднаних слов'ян» і «Клятва об'єднаних слов'ян» ставиласямета боротьби проти самодержавства, кріпацтва і деспотизму. Передбачалосявизволення слов'янських народів і створення федеративного союзу держав у складіРосії, Польщі, Молдавії, Валахії, Сербії, Далмації, Моравії та інших країн.Однак Україна в планах товариства не фігурувала як об'єкт майбутньої федераціїнародів. Кожен об'єкт федерації повинен був мати власні конституцію й уряд ісамостійно вирішувати питання внутрішнього життя. У вересні 1825 р. Товариствооб'єднаних слов'ян об'єдналося з Південним товариством.

Зініціативи Пестеля,Бестужева-Рюміната Муравйова-Апостола з 1823 р. почалося зближення Південного товариства з Патріотичнимтовариством (1821—1826) польськихреволюціонерів. Його керівник Валерій Лукасінський, а також МавриційМохнацький, СеверинКрижановськийта інші ставили головним завданням відновлення державної незалежності Польщі.До її складу мала ввійти і більшість українських земель. В угоді 1824 про спільні діїполяки зобов'язувалися підняти повстання у Варшаві й заарештувати намісникацаря у Польщі Костянтина Павловича.

Програмнимидокументами Південного товариства в державотворчій частині дисонували положенняпроекту Конституції Північного товариства, складеного Муравйовим. Вінпередбачав установлення конституційної монархії й федеративного устроюмайбутньої держави. Під впливом поданого у 1824 р. до складу Думи Рилєєва в проекті Конституціївперше на державному рівні були сформульовані положення, які передбачаличасткове відновлення прав українського народу на власну самостійну державу. Планувалосяутворити Українську й Чорноморську держави з центрами у Харкові й Києві. Однакці положення не вдовольнили членів товариства, і проект «Конституції» не був затверджений.Не вдалося також виробити єдину програму, організаційні принципи об'єднанняобох товариств.

З великимитруднощами революціонери обрали Україну місцем державного перевороту. ЧлениПівденного товариства мини заарештувати Олександра І влітку 1826 р. під часвійськових маневрів в Україні. Але царю не судилося дожити до того часу йпобачити, як цвіт російського офіцерства, серед якого були і його приятелі,буде заарештовувати законного монарха Російської імперії. 19 листопада 1825 р. Олександр Інесподівано помер у Таганрозі. Це відразу ж ни кликало сум'яття як серед придворних, так іреволюціонерів. Частина з них вважала, що їхні плани вдовольнить наступнийнаступник царя князь Костянтин Павлович і не потрібно буде робити державногоперевороту. Але князь підмовився від престолу, і змовникам не залишалосьнічого, як зі зброєю в руках виступити проти претендента на царський тронМиколи І. У день присяги військ і сенату на вірність новому цареві 14 грудня 1825 р. вониорганізували повстання офіцерів, солдатів Московського і Гренадерського полків,а також гвардійського морського екіпажу. Але повстання не вдалось, а йогокерівники були заарештовані.

Напередодніповстання у Петербурзі був заарештований корінник Південного товариства Пестель. Незважаючи на це.повстання в Україні почалося 29 грудня 1825 p., коли кілька офіцерів з Чернігівського полку визволили з-під арештуМуравйова-Апостола в с. Триліси. Того ж самого дня до повсталих приєдналасярота з сусіднього села Ковалівки. Наступного дня повстанці увійшли доВасилькова, приєднали до себе ще три роти й оволоділи штабом полку. 31 грудня полковий священикДанило Кейзер зачитав солдатам написану Муравйовим-Апостолом іБестужевим-Рюміним прокламацію у формі катехізису, і полк рушив на Білу Церкву.Дійшовши до с. Пологи, він повернув на Триліси. З січня 1826 р. на висотах міжУстимівкою й Ковалівкою полк наштовхнувся на каральний загін, який гарматнимвогнем розсіяв повсталих. Розгром довершила кавалерійська атака карателів.Кілька солдатів і офіцерів було вбито, чимало поранено, серед нихМуравйова-Апостола. Декабристський рух зазнав поразки. Керівників повстанняМихайла Бестужева-Рюміна, Петра Каховського, Сергія Муравйова-Апостола, ПавлаПестеля і Кіндрата Рилєєва засуджено до страти й повішено у Петропавлівськійфортеці. Багатьох офіцерів заслано в Сибір або відправлено на війну зкавказькими горцями. Різноманітних покарань зазнали й рядові учасникиповстання.

Політичнийгурток у Харкові й політизоване вільнодумство в Ніжинській гімназії

Незважаючина розгром декабристських організацій, політизація суспільства продовжувалась. Вонапроявлялась у дальшому поширенні серед освічених верств населення політичнихідей і спробах окремих представників інтелігенції та буржуазіїсамоорганізуватися для протистояння офіційній політиці царизму. Без конкретноїпрограми дій і чіткої політичної мети члени створюваних таємних гуртків і групвважали себе продовжувачами справи декабристів, обговорювали уроки 14 грудня йнамагалися намітити шляхи політичного оновлення Росії.

Такийхарактер мав гурток у Харківському університеті, створений В.Розаліоном-Сошальським і П. Балабухою на початку 1826 р. Він складавсяприблизно з 20студентів,офіцерів і службовців. На таємних сходках вони обговорювали політичнуобстановку в країні, дискутували з приводу можливої зміни суспільно-політичноголаду Російської держави. Члени гуртка переписували твори антицаристського йреволюційного спрямування й поширювали їх серед знайомих. Особливо популярнимибули вірші декабриста Кіндрата Рилєєва «К временщику», «К друзьям» та інші, де поряд зкритикою царя та його придворних містилися заклики до повстання, поваленнясамодержавства й завоювання свободи народу.

НаслідуючиРилєєва, Розаліон-Сошальський сам написав памфлет «Рилєєв у темниці», в якомутеж закликав сучасників до боротьби проти самодержавного режиму. Діяльністьгуртка тривала до початку 1827 p., поки поліція не розгромила його. Політичні ідеї будили умиінтелігенції й інших міст, і зупинити їх поширення навіть найжорстокішими заходамивласті не могли.

Волелюбнінастрої прогресивної європейської громадськості захопили й гімназію вищих науку Ніжині. Важливу роль у цьому відіграв її директор Іван Орлай (1821— 1826), людинадемократична й високоосвічена. Перебуваючи в масонських ложах Києва, вінпознайомився з прогресивно нас І рос ними викладачами й після переїзду доНіжина запросив їх до себе. Викладання в навчальному закладі багатьох предметіввелося з урахуванням новітніх досягнень європейської суспільно-політичноїдумки. Професор природного права Микола Білоусов, зокрема, в своїх лекціях 1825— 1827 pp. проводив ідею недоторканності та непорушності прав усіхгромадян, рівності людей перед законом, правомірності їхнього прагнення достворення безстанового суспільства. Причому досягнення цієї мети Білоусовпов'язував її зі зміною панівного режиму. Такі висловлювання професора пластінебезпідставно розцінювали як наслідування ідей Французької буржуазноїреволюції й заклики до повалення самодержавства в Росії. Гарячий відгук середгімназистів находили думки Білоусова про те, що кожен народ має право на власнудержавність, історію та культуру.

Професорфізико-математичних наук Казимир Шапанимський всупереч нав'язуваній офіційнійтенденції пропанував гуманістичні методи навчання й виховання, дотримувавсяматеріалістичних поглядів у фізиці та математиці. Значно далі пішов успілкуванні з вихованцями професор французької літератури Іван Ландражин. Віндавав гімназистам читати твори Вольтера, Гельвеція, Монтеск'є, Руссо, інших французькихпросвітителів. Розповідав про події у Франції, розучував із студентами«Марсельєзу», переховував їхні волелюбні твори, наголошував на тому, що в Росіїнемає свободи, а панує деспотизм.

Аналогічнідумки висловлювали й інші викладачі. Так, професор німецької літератури ФрідріхЗінгер розповідав слухачам про Нідерландську буржуазну революцію XVI ст., Іасуджувавтиранію, вихваляв свободу й республіканську форму правління. Крім того, Зінгеркритикував догмати церкви, пропагував твори Гете, Шіллера, Канта й тим самим Іш подив гімназистів на думку порівнювати досягнення західноєвропейських країн іРосїї. Професор латинської лі-тор; пури Семен Андрущенко прилюдно висміюваврелігію І шкільне начальство й взагалі, як писав попечитель Хар-кінськогоучбового округу, мав «шкідливий спосіб думок».

Чималогімназистів сприйняло світогляд прогресивних наставників. Серед них був імайбутній геніальний письменник Микола Гоголь. Ненавидячи і зневажаючи шкільнийпедантизм, запроваджуваний реакційною професурою, він на все життя пройнявсяідеями Білоусова, Шапалинського, Ландражина, Зінгера. Вони серйозно вплинули наформування свідомості молодого Гоголя, вибір суспільної позиції, допомогливизначити критичне ставлення до багатьох явищ кріпосницької Росії й потімнещадно таврувати їх у своїх творах. Разом з тим частина вихованців гімназії несприйняла прогресивних ідей і стала вірним охоронцем панівнихсуспільно-політичних відносин і порядків. Серед них чи не найпомітніше місцезайняв майбутній модний белетрист Не-стор Кукольник, обласканий за свою вірність самим царем.

Вільнодумствов гімназії виходило далеко за межі Ніжина. Про нього знала молодь, інтелігенціяінших міст і сіл Чернігівщини, Полтавщини, Київщини. Одні схвалювали, іншізасуджували або ставилися індиферентне до поширюваних у гімназії ідей. Задоносами власті провели слідство і в 1830 р. звільнили з посад вільнодумну професуру.Білоусов, Зінгер, Ландражин, Шапалинський, а пізніше й Андрущенко буливідправлені на заслання.

Однакзупинити поширення волелюбних ідей було неможливо. Надто сильно вони вкорінилисьу свідомість інтелігенції, живлячись як західноєвропейською, так і українськоюдійсністю.

Спробиоб'єднання польського і українського визвольних рухів у 30-х роках. У першійполовині XIX ст. була зроблена спроба об'єднати прогресивні силисхіднослов'янських народів на боротьбу проти царизму. З поразкоюдекабристського руху польські патріоти продовжували таємну діяльність,спрямовану на відродження державності Польщі й завоювання незалежності відРосії. Гурток польських офіцерів у листопаді 1830 р. підняв народне повстання уВаршаві проти російського володарювання. Російські війська й царський намісникмусили залишити Польщу. Серед повстанців не було злагоди відносно подальшогорозвитку подій. Щоб залучити на свій бік пригноблені народи, польські патріотивисунули гасло; «За нашу і вашу свободу». Щойно створений Національний уряд (Фонднародовий) виробив програму відновлення Польщі у межах 1772 р. і звернувся подопомогу до населення Литви, Білорусії та України. У лютому 1831 р. уряд направивна Правобережну Україну кавалерійський корпус генерала Ю. Дверницького.

Польськашляхта українських земель у своїй масі висловлювала готовність до повстання йсподівалася залучити до своїх дій українське селянство. Однак з меркантильнихМіркувань польське папство не захотіло дати кріпакам волю, і ті не підтрималинамірів шляхти. Національне свідому українську Інтелігенцію відштовхували відповстання плани не дати Україні державної незалежності, включити її домайбутньої Польської держави, та польське повстання 1830 р. знайшло відгук упольського населення Правобережної України шляхти, поміщиків, частково селян іміщан.

Основніподії розгорнулися на Поділлі. У березні 1831 р. Подільська й почасти київськашляхта почала формувати нові загони з наміром підняти повстання насамперед у постахміж Південним Бугом і Дністром. Головнокомандувачем було обрано відставногогенерала Б. Колишка, однодумця Тадеуша Костюшка. До середини квітня до с. Красносілки Гайсинськогоповіту прибуло близько 1200 дрібних шляхтичів з навколишніх сіл і містечок. 25 квітняшляхта Махнівського, Липовецького, Уманського та деяких інших повітів Піднялазброю проти місцевих властей і російських гарнізонів, і ті почали відступати.Наприкінці місяця генерал Кол и піко зібрав у містечку Гранів уже 3 тис. повстанців. На маршіміж Дашевом і Городком 2 травня їх атакували Каральні війська. У п'ятигодинній битвіповстанський загін Витав поразки й розсіявся. Повстання було придушено.

Повстанськийрух охопив і волинську шляхту. Однак вона не змогла утворити єдиної конфедерації й діяларозрізненими загонами. Не зарадило справі і прибуття на початку квітня 1831 р. на Волинькорпусу генерала Дверницького. Навіть після приєднання кількох повстанськихзагонів за чисельністю він значно поступався російським військам і не міг їмпротистояти. Повстанці зазнавали невдачі за невдачею, а найсерйозніша з нихтрапилася під Боромлею. Після кількох безуспішних спроб пробитися на Поділля залишкикорпусу відступили в Східну Галичину, де їх інтернували австрійські власті.

Звідходом корпусу Дверницького повстання на Волині Продовжувалося. Кількаоб'єднаних повстанських загонів 19 Квітня навіть захопили Ковель, але незабароммусили залишити його царським військам. Відбиваючись від карателів, щонасідали, частина повстанців пробилась у Східну Галичину та на польські землі.На початку травня припинила опір шляхта Овруцького повіту. Дещо довшетримались повстанці у Луцькому повіті на чолі з графом С. Ворцелем. Але післякількох кровопролитних сутичок з каральними військами й вони відійшли на захід.Не мав успіху й виступ польської шляхти на Житомирщині 17 травня — 12 червня.

Російськівійська перенесли воєнні дії на польські землі. 26 серпня вони зайняли Варшаву й придушилиповстання. Багато польської шляхти емігрувало за кордон. Через деякий часутворилися нові таємні товариства польської шляхти, які ставили за метудомогтися незалежності Польщі. В 1835 р. у Кракові почала діяти таємнаорганізація «Співдружність польського народу», її осередки діяли в багатьохмістах і містечках Волині, Поділля і Київщини аж до розгрому організації в 1839р.

Кирило-Мефодіївськетовариство

Насередину XIX ст. у національному відродженні східнослов'янських народіввизначилось два основних напрями. У Росії сформувалася те^ оріяслов'янофільства, яка відстоювала самобутній шлях розвитку країни, визначальнемісце росіян у житті слов'янства. Фактично вона відповідала офіційній політиціуряду й підтримувалася ним. Своєрідною реакцією на теорію російськогомесіанства став національний рух тих слов'янських народів, що перебували ускладі Російської імперії й зазнавали національних утисків. Це була природнареакція народів, спрямована на захист від національно-культурного поглинанняпанівною нацією через відповідні дії урядових структур. Національний рухпольської інтелігенції та панства порівняно з іншими перебував на доситьвисокому рівні, відзначався рішучістю й прагненням силою повернути Польщівтрачену державну незалежність. Причому він базувався на ідеї панівної роліпольського населення й польської культури в житті народів майбутньої держави.

Своїособливості мав національний рух і в Україні. Це досить рельєфно виявилося вдіяльності таємного Кирило-Мефодіївського товариств а у Києві. Йогоорганізували у січні 1846 р. чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак,ад'юнкт Київського університету Микола Костомаров і студент того ж самогонавчального закладу, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу ВасильБілозерський. Символом товариства організатори обрали перстень з написом «Св.Кирило і Мефодій» на честь видатних слов'янських просвітителів. До товариствабули причетні також студенти місцевого університету Георгій Андрузький, ОпанасМаркович, Олександр Навроцький, Іван Посяда і Олександр Тулуб, полтавський поміщикМикола Савич, учитель однієї з санкт-петербурзьких гімназій Пантелеймон Куліш,художник Тарас Шевченко та ін. За деякими даними, до товариства належало близько12 чоловік, які тільки зрідка збиралися разом. Інтелектуальним постійним ядромшпариста були фактично Гулак, Костомаров і Ширпцький. Відчутний вплив на їхнюнаціонально-політичну свідомість справляла поезія Шевченка, добре знанабратчиками.

Програмнізавдання товариства викладені у двох документах — «Статуті...» і «Книзі буття українськогонароду» («Закон божий»). Уних досить помітні впливи як поперед національно-визвольного, так ідекабристського рухів. У першому з них визначальною лінією в подальшому життіслов'ян визнавалось їхнє національне й духовне об'єднання при збереженнінезалежності, а також гарантування своїм громадянам соціальної та конфесійноїрівності. Окремим Пунктом ставилась мета ліквідації кріпацтва, нерівноправногостановища «нижчих класів» і разом з тим поширення грамоти. Вищим керівниморганом слов'янської федерації мав стати представницький Слов'янський собор.Досягнення стратегічних завдань планувалося через відповідне виховання молоді,поширення літератури й залучення до своїх рядів нових членів. Поряд зпрограмними цілями у статуті визначались І організаційні принципи діяльностітовариства.

Програмніположення товариства знайшли подальший розвиток у «Книзі буття українськогонароду» («Законі бо-Жому»), написаній Костомаровим українською та російськоюмовами. Вона була подібною до аналогічних польських документів. Твір складено зпозицій християнського ідеалізму, любові до ближнього, соціальної рівностілюдей, необхідності добровільного звільнення кріпаків з неволі. Наголошувалосьна мирному характері таких перетворень і одночасно засуджувалося кровопролиттяФранцузької буржуазної революції. З цього видно прагнення братчиків врахуватиуроки історії.

Упрограмному документі простежені історичні корені Тогочасного становищаУкраїни, визначались відмінності в Історії та соціально-політичному устроїрізних народів, а також причини соціальної нерівності серед слов'ян. Початоксоціальної рівності в Україні пов'язувався з виникненням Козацтва. Об'єднанняУкраїни з Росією розглядалось як добровільний акт, який через політикуросійського царизму

перетворивсядля неї в неволю. Засуджувалися територіальний поділ України між Росією таПольщею, ліквідація козацького устрою та перетворення одних українців на панів,а інших на кріпаків. Негативно оцінювалася самодержавна форма управління якодин з видів деспотизму. Підтримувалися національно-визвольна боротьба поляків,виступ декабристів, їхнє прагнення ліквідувати самодержавство й створитифедерацію слов'янських народів. У цих перетвореннях Україні відводилась рольдержавного лідера. Вона мала закликати Слов'янщину до повалення самодержавствай ініціювати встановлення соціальної справедливості в майбутньому вільномусуспільстві. У федерації слов'янських народів Україна мала стати на чолінезалежних держав.

Ускороченому варіанті основні програмні положення «були викладені в прокламаціях«Брати українці» і «Брати великоросіяни і поляки», які призначалися длятиражування в списках і поширення серед східнослов'янських народів.

Членитовариства збиралися на квартирах Гулака або Костомарова, де вели науковідискусії, обговорювали програмні документи. Вони були також предметом приватнихрозмов з людьми, яким братчики довіряли. Серед них найбільше було студентськоїі військової молоді, творчої інтелігенції й дрібного чиновництва.

Тривалийчас кирило-мефодіївцям вдавалось діяти таємно від властей. Тільки в березні 1847 р. віддонощика-студента вони дізналися про існування товариства, провели арешти йслідство. Найбільше занепокоєння правлячих кіл країни викликали антицаристськаспрямованість програмних документів, прагнення членів товариства повалитипанівний режим, а також плани національного розчленування Російської імперії,відновлення незалежності України й порядків у ній часів Гетьманщини. Царизмпо-різному розправився з кирило-мефодіївцями. Найсуворішої кари зазнавШевченко. Його було віддано в солдати й відправлено на десять років у засланняіз забороною писати й малювати. Для Шевченка це було те саме, що заборонитидихати. Тяжка фізична праця, моральні муки вкоротили життя Шевченкові, і він у 1861 р. передчаснопомер. Легших покарань зазнали Костомаров, Куліш, Гулак та інші членитовариства.

Впливреволюції 1848р.на суспільну думку центральних українських земель. Ідеї революції 1848 р.проникали в середовище української інтелігенції й пробуджували її уми.Прогресивні сили суспільства поділяли основні вимоги революційних змаганьнародів Західної Європи, виступали проти царизму. Навіть серед певної частиниофіцерства відчувались опозиційні настрої до каральних задумів царського уряду.

Політизаціязахідноукраїнського національно-визвольного руху під час революції 1848 р.

Революційніподії 1848 р. політизували національно-духовне життя Галичини. Львівськіукраїнці від імені всього українського населення краю 19 квітня надіслалиавстрійському цісарю петицію з вимогами кардинальних перетворень у культурнійсфері. Наголошуючи на автохтонності й давній державності українського населенняГаличини, вони вимагали запровадження в школах української мови, виданнязаконів українською мо-пою та її знання всіма чиновниками, зрівняння в правахдуховенства всіх віросповідань, надання українцям права доступу до всіхдержавних установ. Тобто всі надії покладалися на добру волю австрійськогоуряду. Але поступово галицька інтелігенція приходила до розуміння необхідностій власної активної участі в національно-культурних та політичних перетвореннях.

Світськата нижча духовна інтелігенція 2 травня 1848 р. створила національно-політи4ну організацію Руська рада.Вона мала представляти й відстоювати в Австрійській імперії інтересиукраїнського населення Галичини. У виробленій програмі обґрунтовувалася належністьукраїнського населення Галичини до єдиного українського народу, наголошувалосьна колишній державності краю. Програма закликала українців до національногопробудження, активної діяльності щодо поліпшення становища народу в межахавстрійської конституції.

Революційнепіднесення охопило й провінцію. За прикладом Львова створюється близько 50 місцевих рад, у томучислі 12 окружних. У їхорганізації важливу роль відіграли літератори, громадсько-політичні та освітнідіячі. Посилився тиск на центральні органи влади. Під впливом масовогополітичного і національно-культурного руху галичан австрійський уряд 9 травня 1848 р. пообіцявзадовольнити вимоги. Це була значна перемога патріотичних українських сил.

Донаціонально-визвольної спрямованості діяльності Руської ради неприхильнепоставилася польська Рада народова. Вона виступала проти її самостійності,прагнення виділити національний рух української громади із загальногалицького,в якому брали участь і поляки. У своїх діях Рада народова спиралась на туополячену українську шляхту, яка не бажала відокремлюватися від вищої верствипольського суспільства й протестувала проти положень петиції 19 квітня. 23 квітня вона утворилавласну організацію «Руський собор», яка була покликана обстоювати ідеюнезалежності Польщі під егідою Габсбургів. До складу Польщі мала входити йСхідна Галичина. Національне протистояння в краї загострилося й загрожувалоперерости на збройну боротьбу представників українського і польського народів.Воно стало особливо загрозливим, коли пропольські настроєні сили почалистворювати власну гвардію, а проукраїнські — загони руських стрільців. Небезпека національногоконфлікту виявилася відром холодної води на розпалені голови патріотів якодного, так і іншого таборів.

Зметою зняття конфронтації на початку червня у Празі відбувся Слов'янськийз'їзд, у роботі якого брали участь представники Руської ради, Ради народової та«Руського собору». З'їзд ухвалив рішення про рівноправність української мови ушколах і державних установах, рівність всіх національностей і віросповідань,створення спільної українсько-польської гвардії та керівних органів. Гострудискусію викликала пропозиція української депутації поділити Галичину наукраїнську й польську адміністративні одиниці. Дискутувалися й інші питання,але під впливом загострення революційних подій з'їзд припинив свою роботу.Місцеві органи влади ігнорували його рішення.

Урезультаті активних дій українське населення здобуло право на своє представництвов першому австрійському парламенті, що почав роботу 10 липня. Пожвавилася практичнадіяльність Руської ради. Влітку 1848 р. було стверджене рішення про створення«Галицькоруської митні», яка мала відати організацією видання шкільних підручниківукраїнською мовою. Під тиском національних сил власті наприкінці року відкрилиу Львівському університеті кафедру української мови й літератури. Першим її завідувачемстав Головацький.

Висновок

Такимчином, суспільний рух у першій половині XIX ст розгортався у руслі боротьби за соціальне танаціональне визволення. Динаміка селянського руху відзіркалює зростанняактивності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, булалокальною, не мала чіткого анти самодержавного спрямування. За цих обставинпоява на українському грунті масонства стала з одного боку посвідченнямпоширення новітніх європейських ідей, з іншого – показником зростаючоїопозиційності пануючому режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонства натой час була його замкненість, концентрація зусиль переважно в межах лож, що недало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху.Радикальнішими були декабристи які не тільки створили таємні товариства але івиробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою. Але вузька соціальнабаза, недостатня рішучість у у вирішальні моменти, ідейні суперечки,неорганізованість дій не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польських рухрозвивався переважно в національному руслі і вони мали на увазі відновленнянаціональної незалежності Польщі, на практиці вони не дотримувалися своголозунгу “Завашу і нашу свободу”, не йшли напоступки в соціальному питанні – скасуванні кріпосного права для українськихселян, і в національному – наданні автономії Правобережній Україні.

Література

1.Субтельний О. Україна:Історія. – К.: Либідь, 1994. — 736с.

2.Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття.2-ге вид.: Навч. посібник. — К • Либідь 1998.- 616 с.