Реферат: Питання з Історії України

ЗМІСТ

 

1. Київська Русь за Ярослава Мудрого та його наступників. 2

2. Розвиток української революції у квітні – червні 1917 р.Проголошення автономії України. 6

3. Радянська Україна в радянські роки. НЕП та українізація. 9

4. Чому у III Універсалі ЦР обстоювалася територіальнаавтономія і лише у IV Універсалі проголошувалася політична самостійністьУкраїни. 13

5. Здобутки і втрати початкового періоду перебудови вУкраїні 17

Перелік літератури… 20

 

/>1. Київська Русь за Ярослава Мудрого та йогонаступників

Ярослав Мудрий (1034-1054). Смерть Володимираспричинилася до нової братовбивчої війни між Рюриковичами.За підтримкою поляків старший син Володимира Святополк(літописці часто називають його «Окаянним») напав на своїх молодших братів Святослава, Бориса і Гліба та повбивав їх. Двох останніх, молодих іособливо популярних у народі, православна церква приєднала до святих. Наслідуючибатька, інший син Володимира, Ярослав із Новгорода, у 1019 р. за допомогою великоговарязького війська розбив Святополка. Протеперемога ця не дала йому повної влади. На Ярослава пішов війною його братМстислав Хоробрий, і, щоб уникнути кровопролиття, вони погодилися розділитиволодіння між собою. Лишаючись у Новгороді, Ярослав отримував усі землі назахід від Дніпра, водночас землі на схід відходили до Мстислава, що перебравсяз Тмуторокані до Чернігова. Київ — це надзвичайноважливе для обох князів місто — лишався нічиїм. Тільки після смерті Мстислава у1036 р. на київський престол сів Ярослав, що став єдиним правителем Русі.

Тривале князювання Ярослава прийнято вважатиапогеєм могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, щозапочаткував Володимир. Як і його батько, Ярослав продовжував розширюватикордони своїх і без того величезних володінь: він відвоював на заході землі,захоплені поляками в період внутрішньої смути,підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів.

У результаті цих завоювань володіння Ярославапростягнулися від Балтійського до Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір.Однак його воєнні досягнення затьмарив невдалийпохід на Константинополь, який, до речі, був останньою війною русичів протиВізантії. Київ підтримував з Константинополем загалом дружні взаємини.

У середньовічній Європі ознакою престижу ймогутності династії була готовність інших провідних династій вступити з нею ушлюбні зв'язки. За цією міркою престиж Ярослава і справді мав бути великим. Дружинайого була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польськийкороль, іншу — візантійський царевич; троє його синів одружилися зєвропейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького таугорського королів. Не дивно, що історики часто називають Ярослава «тестемЄвропи».

Проте його гучна слава спиралася передусім надосягнення у внутрішній політиці. Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалисямонастирі,, які перетворювалися на осередкикультури, населення ставало дедалі урбанізовуванішимі освіченішим. Особливо уславився князьбудівництвом церков. За часів його правління «золотоверхий»Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим діамантом у цій короні був соборСвятої Софії, зведений на зразок храму Софії у Константинополі. Свідченням княжої турботи про церкву стало те,що у 1051 р. він уперше призначив митрополитом київським русина Іларіона. Деякі історики розглядають це як запереченняКиєвом церковної зверхності Константинополя. Проте, визнаючи факт вражаючогорозвитку руської церкви, більшість учених стверджують, що патріархконстантинопольський усе ж зберігав верховенство над київським митрополитом.

Але досягненням, з яким чи не найтіснішепов'язується ім'я Ярослава і за яке його прозвали Мудрим, стало зведеннязагальноприйнятих у ті часи законів у єдину «Руську правду», якастала правовим кодексом усієї країни. В ній існуючі закони не лишесистематизувалися, але й подекуди змінювалися, що свідчило про всезростаючу турботуправителя про життя його підданих. Так, кровна помста замінювалася грошовоюкомпенсацією, що її встановлював князь чи його намісники. Ці та інші прикладипідтверджують те, що з часу перших контактів східнослов'янських племен загресивними воїнами-купцями зі Скандінавіїсуспільство Київської Русі чимраз більше удосконалювалося, збагачувалося, урбанізовувалося.

Незадовго до смерті Ярослав спробуваврозв'язати проблему, яка терзала його і його батька Володимира, а саме: якзапобігти міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило, спалахувалапісля смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної влади вінзастосував принцип старшинства в межах родини.

За старшим сином ІзяславомЯрослав закріплював Київ і Новгород із навколишніми територіями; другому,Святославу, віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду,- Переяслав; четвертому,Вячеславу, — Смоленськ, а молодшому, Ігорю, — Володимир- Волинський. Щойно вякомусь із цих князівств звільнявся престол, кожний брат, за задумом Ярослава,сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не досягав вершини всієї системи — київськогопрестолу. Надаючи у такий спосіб кожному синові можливість правити в Києві,Ярослав сподівався уникнути запеклих сімейних чвар, у які він колись бувутягнутий.

Хоча деякий час система ротації влади діялапереважно завдяки співробітництву між трьома найстаршими синами — Ізяславом,Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод. Найсерйознішоюбула та, що ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу — спадкоємства від батька до сина. Сини деяких померлих князів стали домагатисяправа зайняти місце своїх батьків і не бажали поступатися перед дядьками. Внаслідокцього характерною рисою поярославової доби стали запеклісутички між племінниками й дядьками. До того ж із збільшенням числа князівчвари все більше розгорялися.

На додаток до зростаючих соціальних суперечок,у 1068 р. кияни, незадоволені правлінням Ізяслава, вигнали його, посадивши натомість йогоплемінника Всеслава. І хоча за допомогою поляків Ізяслав повернувся й приборкав повстанців, події 1068р. стали віхою в історії, ознаменувавши собою першу документально засвідчену «революцію»на українській землі. До того ж над українськими кордонами знову нависла давнязагроза зі степу, щоб цього разу довго терзати Русь. Кочові племена половців (куманів), могутніших за печенігів, учинили ряднападів, небезпечно близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рухторговельних караванів по Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самихкнязях. Неспроможні власним коштом зібрати достатньо сильне військо, чималомолодих князів, позбавлених права спадкоємства в системі ротації влади (їхназивали ізгоями), в боротьбі з суперниками кликали собі на підмогу половців.

Володимир Мономах (1113-1125). Усе ж, незважаючи ні на що, Русь змогла знайтив собі сили подолати смуту. На арену виходить новий видатний діяч — ВолодимирМономах, син великого князя Всеволода (титул великих князів київські правителіприсвоїли собі у XI ст.). Ще до того як зійти на великокняжий престол, вінвідіграв визначну роль у відновленні порядку в країні. Мономах став одним із організаторівзустрічі найвпливовіших князів у Любечі під Києвому 1097 р., що шукали, хоч і безуспішно, можливості припинити братовбивчі конфлікти,пропонуючи запровадити в більшості князівств систему спадкового престолонаслідування.

Проте ніякого компромісу не вдалося досягтищодо самого Києва, котрий так і лишався яблуком розбрату. Гучну славу йпопулярність завоювали Володимирові Мономаху його переможні походи на половців.Переказують, ніби Мономах 83 рази, об'єднавши сили з іншими князями ймобілізувавши населення, виступав проти них і знищив 200 половецьких вождів. Особливовдалими були походи 1103, 1107 та 1111 рр. Вони стали найславетнішимисторінками у тривалій боротьбі Києва зі степовими кочовиками. Свідченнямпопулярності Володимира Мономаха було те, що післясмерті його батька кияни повстали, вимагаючи, щоб Мономах зайняв великокняжийпрестол, хоч він і не був безпосереднім спадкоємцем. І лише коли 60-річний Мономахдав згоду стати великим князем, повстання припинилося. Силою свого величезногоавторитету новому правителю вдалося об'єднати більшість розпорошених руськихземель. З тих пір уже ніколи на Русі не пануватимуть такі єдність і згода, якза Мономаха. Його також турбували зростаючі соціальні протиріччя серед підданих.Відновивши порядок у розколотому повстанням Києві, він завоював собі підтримкубояр та багатих купців. Він дослухався до скарг нижчих верств, систематизувавшиу своєму правовому кодексі їхні права та обов'язки, завдяки чому ще більшезросла його популярність у народі. Свідченням того, наскільки серйозно сприймавМономах суспільні проблеми, є слова поради, з якими він звернувся до синів незадовгодо смерті: «А над усе не забувайте убогих… і не давайте сильним погубитилюдину… Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обидити». Синові Володимира Мономаха Мстиславовівсе ж удалося тримати вкупі руські землі та зберігати владу над дедалі більшимчислом князів. Але він був останнім київським правителем, якому це було підсилу. Його смерть у 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київвідігравав роль основного центру руських земель, і поклала початок періодовіполітичної роздробленості.

 

2. Розвиток української революції уквітні – червні 1917 р. Проголошення автономії України

Діяльність Центральної Ради за незалежність ісуверенітет України. Основну роль у національній революції в Україні зігралаЦентральна Рада, створена 4 березня декількома українськими організаціями. ГоловоюЦентральної Ради був обраний вчений і політичний діяч М. Грушевський. На першомуетапі керівництво Центральної Ради вирішило, використовуючи пресу, мітинги,маніфестами, познайомити український народ зі своїми цілями і задачами.

9 березня Центральна Рада звернулася звідозвою «До українського народу», у якому призвала зберігати спокій,обирати людей на всі посади, збирати гроші в український національний фонд,творити нове вільне життя.

Стали виникати нові організації — Військоварада, Центральний Український Кооперативний Комітет, «Просвіта»,почала виходити газета «Нова Рада», Кульмінаційним моментом у життіУкраїни в березні 1917 р. стала перша українська маніфестація в м. Києві, щовідбувся 19 березня. У ній взяло участь 100 тис. чоловік. Під національнимиукраїнськими прапорами йшли солдати, студенти, робітники, учні. На площі біляміської Ради М. Грушевський виголосив промову, у якій призвав домагатисяавтономії. Маніфестанти, стоячі навколішки, дали клятву.

Ідея національної єдності допомоглаЦентральній Раді виробити спільну тактику всіх українських політичних партій інаправити їхня діяльність у єдине русло — здійснення національних вимогукраїнського народу. На другому етапі національно-визвольного руху ЦентральнаРада всю організаторську й ідейно-політичну роботу українських політичнийпартій направила на об'єднання активних сил українців. Важливу роль у цьомузіграв Український національний конгрес, що, незважаючи на опір з бокузагальноросійських партій, і насамперед, більшовиків, відбувся 19 квітня вКиєві. На ньому були представлені всі українські політичні партії, солдати зусіх фронтів, представники всіх губерній України. Усього на конгресі булоблизько 1500 чоловік. Почесним головою був обраний М. Грушевський. Конгрессанкціонував Центральну Раду як Крайову Раду. Були проведені перевибориПрезидії Центральної Ради: переважною більшістю голосів головою ЦентральноїРади була обрана М. Грушевський, його заступником — С. Єфремов і В. Винниченко.Визначено склад Центральної Ради в 150 чіл., куди ввійшли представники всіхгуберній, великих міст, політичних партій, земляцтв Москви і Петрограда, атакож був обраний виконавчий комітет (Мала Рада). Конгрес висунув вимогунадання автономії Україні в складі федеративної Російської держави.

З ініціативи Центральної Ради в Києві в 1917 р.були проведені представницькі з'їзди всіх шарів населення України: I і IIУкраїнські військові з'їзди (травень-червень); Усеукраїнський селянський з'їзд (травень),Усеукраїнський робочий з'їзд (липень) і т.д.

Особливо велику роль у розгортаннінаціонально-визвольного руху зіграли українські військові З'їзди. Перший з нихвисловився за українізацію військових частин, а коли Тимчасовий уряд непогодився з цим, 11 військовий з'їзд усупереч забороні його Тимчасовим урядом,проголосував за негайне створення українських військових частин, що сталивиникати в червні 1917 року.

На заключному засіданні 11 військового з'їздуВ. Винниченко проголосив прийнятий Центральною Радою I її Універсал (10 червня),у якому Рада висловлювалася за федеративний устрій держави й у якомупроголошувалася автономія України, що свідчило про крах національної політикиТимчасового уряду. З огляду на, що останнє не бажало йти на поступки і надатидеякі права українському народові, Рада заявила: «Відтепер самі будемотворити наше життя».

Таким чином, проголошенням I Універсала Радавзяла на себе державні функції. Для реалізації їх був створений ГенеральнийСекретаріат — перший уряд України з 9 чоловік на чолі з В. Винниченко.

У зв'язку з цим Тимчасовий уряд змушений бувпіти на переговори з Центральною Радою і визнати її вищим місцевим органомвлади Тимчасового уряду в Україні.

Правда, ця влада поширювалася усього лише на 5з 9 українських губерній.

Проголошення I Універсала стурбувалоТимчасовий уряд, і 11 липня в Київ на переговори приїхали його міністри Н. Терещенко,И. Церетем і А. Керенський. Делегація Тимчасового уряду змушена була визнатиправо України на автономію і погодилася, що Центральна Рада виробитьпропозиції, що будуть затверджені Всеросійськими Установчими Зборами. Але вПетрограді ці підсумки переговорів викликали несхвалення.

Результати цих переговорів були зафіксовані 16липня в II Універсалі, що був складений у більш діловому дусі. В Універсалізатверджувалося, що Центральна Рада визнає за Всеросійськими УстановчимиЗборами право установи автономії України і що Україна не мала наміри відділеннявід Росії. Універсал оголосив про поповнення складу Ради представниками відусіх народів, що проживають в Україні. У зв'язку з цим склад Центральний Радивиріс до 800 чоловік.

 

3. Радянська Україна в радянські роки.НЕП та українізація

Сім неповних років війни та громадянськоїсмути призвели підпорядковані більшовикам території колишньої Російськоїімперії до стану руїни. В одній лише Україні побоїща, розстріли та епідемії,пов'язані з війною, й особливо громадянською, забрали близько 1,5 млн життів. Нестачахарчів, палива, безробіття змусили сотні тисяч людей виїхати з міста у село. Практичноприпинилося виробництво товарів. Було очевидно, що остаточно виснажене суспільствоне готове до корінних соціальних перетворень, що їх планували більшовики.

Незважаючи на перемогу, більшовики, котрі увеличезному та здебільшого вороже настроєному населенні становили крихітнуменшість, були не в змозі продовжувати реалізацію задуманого. Смерть Леніна у1924 р. спричинила до кризи керівництва, якупоглиблювали запеклі суперечки в комуністичній партії про напрями створеннянового суспільства. За таких обставин партія здійснювала поставлені цілі обережной гнучко протягом усіх 20-х років. Втручання урядуу справи окремої особи і суспільних груп обмежувалося лише випадками реагуванняна відкриті виступи проти радянської політичної системи.

Воєнний комунізм і неп.

Політика більшовиків під час громадянськоївійни значною мірою спричинила розвал економіки. Прагнучи зразу ж установитисоціалістичний лад в економіці й водночас забезпечити продуктами Червону арміюта голодуючі російські міста, біль- шовики ввели сувору економічну політику,відому під назвою воєнного комунізму.

Вона включала націоналізацію всієї землі тапромислових підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядомпродуктів і товарів та найбільш ненависний захід — експропріацію зерна у селян («продрозверстку»).

При підтримці озброєних загонів більшовицькічиновники, мов сарана, обсідали села, конфісковуючизерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишати собі всього близько 30фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія організовувалакомітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали перевагипри розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10-20% «здобичі».

У відповідь на це більшість селян зовсімприпинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчуваннявеликі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого ставголод 1921-1922 рр., що забрав життя сотень тисяч людей на Україні й ще більшеу Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд неприховував наявності голоду й організував у країніта за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

Катастрофічне становище в економіці призвело дорізкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти,великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію таУкраїну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін бувзмушений визнати провал політики воєнного комунізмуй необхідність піти на поступки, особливо селянам.

І знову до гри вступила завидна тактичнамайстерність Леніна, його готовність зробити крок назад, щоб згодом просунутисоціалізм на два кроки вперед — знамените ленінське «танго».21березня 1921 р. на Х з'їзді партії він насилупереконує своїх товаришів погодитися на проведення нової економічної політики(непу), та й то лише після небезпечного Кронштадтського повстання, що вибухнулов дні ро- боти з'їзду й продемонструвало непопулярність тодішньої політики Рад.Неп став компромісом, відступом від соціалізму з метою дати країні можливістьоправитися від громадянської війни. Основне завданнянепу зводилося до того, щоб заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули допідвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна уряд обклавселянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишкизерна за будь-якими ринковими цінами. Бідні селяни взагалі не мали сплачуватиподатку. Уряд також відступив від політики створення колективних господарств. НаУкраїні більшість земель, націоналізованих Центральною Радою ще у 1918 р.,тепер перерозподілялася між бідними селянами.

Щоб стимулювати інші сектори економіки, непскасовував урядовий контроль над внутрішньою торгівлею, знову віддавав в орендуколишнім власникам невеликі виробництва й навіть заохочував чужоземнікапіталовкладення. Проте Ленін ішов тільки на тимчасовий компроміс ізкапіталізмом і не збирався відмовлятися від мрії створити соціалістичнуекономіку. Тому уряд лишав за собою контроль за такими «команднимивисотами» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішняторгівля.

Неп виявився великим досягненням. Маючигарантовану можливість продавати продукти голодним мешканцям міст, 5 млн.українських селянських господарств швидко підвищили свою продуктивність. У 1927р. оброблялося вже на 10% більше землі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництвопредметів споживання, яке стимулювали так звані непмани,або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду, також сягнуло довоєнного рівня.Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контролем уряду. Зповерненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних років громадянської війниукраїнський селянин став миритися з більшовицьким режимом, на який ранішедивився з великою підозрою.

Політика українізації.

У 1923 р. на XII з'їзді партії було прийнятерішення про проведення політики коренізації. Вона полягала в залученні допартійного і радянського керівництва місцевих національних кадрів. На Україніполітика коренізації проходила під гаслом українізації. З погляду національнихінтересів українського народу, українізація була об'єктивно обумовлена,насамперед, попереднім історичним розвитком, коли система національного рухубула доведена самодержавством, до крайностей — заборонялося вживанняукраїнської мови, видання книг, газет і журналів рідною мовою, не булоукраїнських шкіл. Українців відносили до "іногородніх", а слова «Україна»і «українці» цензура викреслювала.

Зміни в національно-культурно-освітнійдіяльності на Україні відбулися в 1917-1920 р., і тому більшовики змушені булимиритися з цими факторами. Особливість України складалася ще в тім, що їїсхідні і південні райони в той час заселяло в основному російськомовненаселення. Тому більшість робітничих клас, що зосереджувався в цих регіонах,було російськомовним. Українізація повинна, була сприяти зміцненню союзуробітничого клас і селянства, що на 80%. складалося з українців. У цьомувипадку українізація розглядалася більшовиками не як самоціль, а як спосібзміцнення основ «диктатури пролетаріату».

Унаслідок здійснення політики українізації вжев 1924 р. в УРСР 80% шкіл (що відповідало питомій вазі українців середнаселення республіки) перейшли на українську мову навчання. На українську мовубуло переведено 2/3 діловодства. Па українській мові видавалося більш половиникниг і журналом, цілком велося радіомовлення, випускалися майже пес кінофільмиі т.д.)

Із середини 20-х років політика коренізаціїстворювала необхідні умови для культурного розвитку національних меншостей, щопроживали на території УРСР. Наприкінці 20-х рр. у складі УРСР нараховувалося28 національних районів, понад тисячу сільських і більш сотні селищних Рад. Напочатку 30-х рр. у республіці було понад 2 тис. шкіл з національною мовоюнавчання: єврейських — 786, німецьких — 028, польських — 381, болгарських — 73і ін. Функціонувало 634 бібліотеки з літературою мовою національних меншостей,кілька національних театрів. На середину 30-х рр. мовою національних меншостейна Україні видавалося 70 газет і 55 журналів.

Однак розмах національно-культурноговідродження на Україні (і частковості, українізація), що вийшла за рамки,дозволені центром, стурбували Сталіна. Почалося спочатку сховане, а пізніше івідкритий опір українізації з боку сталінського керівництва.

Згортання українізації проходило зовнінепомітно: ніяких офіційних рішень щодо її скасування не приймалося. Але вже напочатку 30-х рр. національно-культурне відродження України було зведено к. нулеві.

Для здійснення національної політикипо-сталінськи в 1925 р. на Україну був спрямований Л. Каганович на посадуГенерального секретаря ЦК КП(б) У. Він став організатором і натхненником (підвидом боротьби з націоналізмом), шельмування і переслідування національнихкадрів, і насамперед тих хто уособлював українізацію, — М. Грушевського, А. Шумського,Н. Хвилевого й ін.

З погляду І. Сталіна і його соратників,українізація стимулювала сепаратистські тенденції. Їх не задовольняло те, щоукраїнізація не обмежувалася вивченням поширенням мови, що на її основі швидкоросте незначний шар національної інтелігенції.

У середині 30-х рр. термін «українізація»остаточно зникає зі сторінок офіційних документів.

 4. Чому у III Універсалі ЦРобстоювалася територіальна автономія і лише у IV Універсалі проголошуваласяполітична самостійність України

На звістку про більшовицький переворот уПетрограді Центральна Рада прийняла таку резолюцію: «Визнаючи, що влада яку державі, так і в кожнім окремім краї повинна перейти до рук усієїреволюційної демократії, вважаючи недопустимим перехід усієї влади виключно дорук Рад Робітничих і Солдатських Депутатів, які є лише частиною організованоїреволюційної демократії, Українська Центральна Рада через це висловлюєтьсяпроти повстання в Петрограді».

На засіданні Малої Ради 20 листопада проф. Грушевськийпо довшій розмові про необхідність рятувати край перед анархією, посилаючись нарезолюцію 3-го Всеукраїнського Військового Конгресу, прочитав Третій Універсал.В ньому, між іншим, говорилося: однині Україна стає Народною Республікою. Невідділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердостанемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб усяРеспубліка Російська стала федерацією рівних і вільних народів.

Згідно з цим Універсалом, до УкраїнськоїРеспубліки мали входити губернії: Київська, Волинська, Подільська,Чернігівська, Полтавська, Харківська, Херсонська і Таврійська (без Криму), адолю Курщини, Холмщини, Вороніжчини й інших територій з українською більшістюмала вирішити організована воля самого населення.

Третій Універсал скасував приватну власність,націоналізував поміщицьке, монастирське, казенне та церковне майно; встановив8-годинний робочий день, скасував смертну кару за злочини і проголосив загальнуамністію всім політичним і кримінальним злочинцям; дав всім національнимменшинам в Україні повні права й свободу.

Щонайважніше, він призначив всенародні виборидо Українських Установчих Зборів на 27 грудня 1917 року, а їх перше загальнезібрання мало бути скликане 9 січня (старого стилю) 1918 року.

Щоправда, Третій Універсал проголосив УкраїнськуНародну Республіку, але ще в федерації з Росією, де вже всерйоз засілибільшовики, від яких Центральна Рада не мала жодного запевнення, що вонишануватимуть угоду з Тимчасовим правлінням Керенського. Із заяв більшовицькихделегатів у Центральній Раді було відоме їх негативне ставлення до автономіїУкраїни, і вже з тієї причини обстоювати далі федерацію з Москвою було великоюпомилкою українських соціалістів. І ця помилка мала вагомі й трагічні наслідкина розвій дальших подій в Україні.

Крім того, проголошення автономної України,хоч і в федерації з Росією, поставило проти нової республіки всіх московськихкадетів, які зараз же виявили їй непослух, дарма що вона прийняла їх, оборонилавід смерті і дала повні громадянські права.

Нарешті, Третій Універсал, що проголошувавнаціоналізацію землі, не викликав ентузіазму землевласників, а між ними селян,а також поставив в опозицію до Центральної Ради кола вищого й нижчогодуховенства, від якого відбирав споконвічне церковну землю, що була основоюйого прожитку та тримання церковних інституцій. Універсал не згадував, якудержава думає дати компенсацію за ці землі, ані які будуть спроможностіутримати ці інституції.

Центральна Рада не мала регулярного війська,бо всяке військо вважала «знаряддям поневолення пануючого класу надпрацюючим народом», тому її нечисленні сили уступали новій червонійгвардії, яка була створена з москалів, латишів, китайців і мадярів.

Українські селянські маси не були виховані внаціональному дусі, а до того настроєні на «поділ десятин», теперслухали більшовицьких, приємних вухам лозунгів «про рай на землі»,заховували нейтралітет або навіть помагали їм, не розуміючи, що самі готовлятьсобі нову неволю.

В хвилині найвищої загрози для держави РадаМіністрів на скору руку організувала добровольців. На додаток між правими ілівими партіями Центральної Ради виникла незгода. Щоправда, більшістьсоціалістів була проти більшовицької агресії, але ліві угрупування готувалисьнавіть завести у себе радянський режим у надії, що він паралізує більшовицькупропаганду між селянами. Навіть сам Винниченко прихилявся до них і радивусунути або навіть ув'язнити членів Ради Міністрів і заступити їх іншими. СамВинниченко відмовився від прем'єрства, а Симон Петлюра пішов з військами нафронт.

До цього часу в Бресті більшовицькі делегативизнавали українських учасників переговорів, але, коли більшовицька наваладокочувалась до Києва, Лев Троцький привіз із собою до Бреста українськуделегацію від «Харківської Республіки», переконуючи Центральнідержави, що саме вона представляє тепер більшість українського населення. Становищеукраїнських делегатів ускладнювалось ще й тим, що Третій Універсал, щоправда,проголосив Українську Республіку, але ще в федерації з Росією, і тепер ЛевБронштейн-Троцький посилався на те, бо підписувати мир могла лише сувереннадержава. Тоді Центральна Рада вирішила прискорити проголошення самостійностіУкраїни.

На засіданні Малої Ради 22-24 січня 1918 рокусхвалено остаточний текст Четвертого Універсалу про повну суверенність України.Він був прийнятий на пленарному засіданні в ніч під 25 січня, але має дату 22січня 1918 року. Таким чином, під впливом делегацій Центральних держав і піднапором більшовицьких частин сталося те, що могло і повинно було статисянавесні 1917 року, коли уся Московщина звивалася в судомах анархії.

У Четвертому Універсалі говорилось: «ОдниніУкраїнська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною,вільною, суверенною державою Українського народу… » Універсалстверджував, що Україна хоче жити в мирі з усіма сусідами, але жоден з них несміє втручатися в її внутрішні справи. Універсал доручав урядові довести докінця переговори з Центральними державами і укласти з ними мир; демобілізуватиармію, яка по укладенні миру буде заступлена міліцією; роздати всю землюселянам без викупу на початку весняних робіт; ліси, води і підземні багатствакраю можуть бути націоналізовані; всі фабрики і заводи негайно мають перейти намирну продукцію, бо цивільне населення терпить великі недостачі. Уряд має подбати,щоб ніхто не використовував громадян при ввозі чи вивозі товарів за кордон,тому держава бере під свій контроль всі банки. Скоро мають бути скликаніУкраїнські Установчі Збори, що схвалять Конституцію Української НародноїРеспубліки.

Генеральний Секретаріат було перейменовано наРаду Народних Міністрів, головою якого обрано Винниченка.

/> 5. Здобутки і втрати початкового періоду перебудови в Україні

 

Горбачовська гласність іУкраїна. З початком перебудови у Москві багатофактів свідчило про намагання Горбачова провестиреформи, незважаючи на значний опір прихильників твердої лінії в системі владита скептицизм публіки. Нові настрої гласності й самокритики стали пройматинайбільші газети; неодноразово критикував культ особи Сталіна і зловживаннявладою з боку органів внутрішніх справ і бюрократії популярний журнал «Огонек» на чолі з колишнім кияниномукраїнським поетом Віталієм Коротичем: сталипублікуватися російські поети, які дотримуються відверто антирадянськихпоглядів; навіть лишається незабороненою громадська організація «Пам'ять»,що пропагує войовничий і вкрай ворожий марксизмові російський шовінізм іантисемітизм.

У порівнянні з цим прояви «нового духу»на Україні лишалися явищем рідкісним і відносно притишеним. Обережністьукраїнців була цілком зрозумілою. Київ усе ще перебував вотчиною Щербицького, затятого консерватора, останнього вПолітбюро пережитку застійного брежнєвського режиму. До того ж український КДБ мав репутацію найбільш репресивного в СРСР. Інарешті, українська інтелігенція надто добре пам'ятала, як болісно вона «опеклася», з ентузіазмомповіривши хрущовським реформам 60-х років.

Попри ці побоювання серед українськоїінтелігенції з'являлися певні ознаки непокори. У 1987 р. в Києві було заснованоУкраїнський культурологічний клуб. Багато його членів були колишнімидисидентами, які намагалися виявити межі гласності, відкрито дискутуючи такіполітичне чутливі питання, як голодомор 1932-1933рр., тисячоліття християнства на Україні, боротьба за незалежність 1917-1920 рр.

Набагато ширший відгук політика гласностізнайшла у Львові — цій столиці національне свідомихзахідних українців. У червні та липні 1988 р. було проведено кільканесанкціонованих і безпрецедентних за своїмимасштабами мітингів, що зібрали тисячі людей. На демонстраціях, організованихтакими колишніми дисидентами, як Чорновіл, братиГорині, Ігор та Ірина Калинці, та новим діячем Іваном Макаром,лунали заклики спорудити у Львові гідний пам'ятник Тарасові Шевченку, а такожжертвам сталінських репресій. Ці діячі виступали проти партійних бюрократів,які самі себе обрали представниками Львова на майбутньому партійному з'їзді вМоскві, відкрито говорили про численні утиски, що їх зазнають українці. Усерпні львівський КДБ зреагував у типовий для себеспосіб: він звинуватив організаторів в «антирадянській діяльності» йзаарештував декого з них. Це ще раз підтвердило, що українці тільки-нопочинають довгий та нелегкий шлях до демократії.

Трохи раніше навколо вічноактуальногопитання русифікації й статусу української мови з партійними консерваторами, якігрупувалися навколо Щербицького, зіткнулисяпредставники прорежимної Спілки письменників України(законним інтересам якої відповідало недопущення занепаду української мови). Учервні 1986 р.

проти витіснення з ужитку в школах республікиукраїнської мови виступив ряд відомих українських письменників, серед них ОлесьГончар, Дмитро Павличко, Іван Драч і Сергій Плачинда, а Спілка письменників утворила комісію длязв'язку з освітніми закладами. У квітні 1987 р. міністр вищої освіти УРСР М. Фоменко представив комісії гнітючий, хоч і цілкомсподіваний звіт про стан україномовної освіти.

За його даними, на Україні існувало 15 тис. україномовнихшкіл, тобто близько 75% усіх шкіл, водночас у 4500 російськомовних школах, щоскладали менше 22% загальної кількості, навчалося більше половини всіх учнів. Щененормальнішим було становище в Києві: з 300 тис. учнів українською мовоюнавчалися тільки 70 тис.

Однак ця статистика не схвилювала тодішніхпартійних функціонерів. Із цього приводу Щербицькийлише висловив надію на те, що російська мова не звужуватиме сфери свого вжитку.В цілому здавалося, що хоч партійний "істеблішмент" на Україні стававдедалі сприйнятливішим до деяких аспектів горбачовськоїмодернізації, він не поспішав змінювати свою національну політику. Так,зокрема, розпочинався для українців четвертий рік перебудови…

Перелік літератури

1.   Кульчинский С.В., Курнаков Ю.О., Коваль М.В. История Украины. К. Освита,1995 г

2.   Орест Субтельний. Украина История. К. Лебедь 1994.

3.   Акопян А.Г., Акопян Т.Г. История Украины: с 1917 г. Всемирная история: сначала ХХ века. – Донецк: РИП «Лебедь». 1994 – 240 с.

4.   Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К. Укр.Письменник, 1993. – 413 с.