Реферат: Країни Азії в 20-30-ті роки
Рефератна тему
Країни Азіїв 20-30-ті роки
ПЛАН
1. Китай
2. Японія
3. Індія
4. Країни Індокитаю
Використаналітература.
1. Китай
1919 р. на Паризькіймирній конференції великі держави визнали право Японії на німецькі володіння вкитайській провінції Шаньдун. Це викликало вибух патріотичних антияпонськихвиступів пекінських студентів і різних верствнаселення Китаю.(«Рух 4 травня»). Цей рух ознаменував новий етапреволюційної боротьби проти напівколоніального ладу в країні.
Провідну роль у боротьбіза ствердження республіканського ладу відігравала Національна народна партія —Гоміндан, яку очолював Сунь Ятсен. На півдні Китаю в Гуанчжоу був створенийреспубліканський уряд на чолі з Сунь Ятсеном. Пекінський уряд та іноземнідержави його не визнали і неодноразово намагалися повалити. Але Гуанчжоузалишався центром революційної боротьби. Республіканський уряд, очолюваний СуньЯтсеном до його смерті в 1925 р., став оплотом визвольної боротьби китайськогонароду. Для створення Національно-революційної армії (НРА) Сунь Ятсен запросивна допомогу радянських військових спеціалістів.
Комуністична партія Китаю(КПК), створена в 1921 р., вступила в Гоміндан (зберігши організаційну йполітичну самостійність). На 1 з'їзді Гоміндану в 1924 р. було проголошено політикуєдиного фронту національно-революційних сил. Протягом 1924—1927 рр. Гомінданразом з КПК вели національно-визвольну боротьбу проти продажних урядів Пекіната північних провінцій, де численні китайські генерали, спираючись на підтримкуіноземних держав, воювали між собою.
Загальнонаціональнийхарактер революція в Китаї набула 1925 р. у зв'язку з «рухом ЗОтравня» — масовими виступами й страйками в Шанхаї, де англійська поліціярозстріляла демонстрацію. Основним завданням національної революції були відновленнясуверенітету Китаю, повалення мілітаристської влади і політичне об'єднаннякраїни.
Гомінданівський уряд вГуанчжоу, який очолив Ван Цзінвей, оголосив себе Національним урядом Китайськоїреспубліки і почав боротьбу за об'єднання країни. НРА здійснила похід упровінцію Гуандун і вигнала війська мілітаристів за її межі.
Після II з'їзду Гомінданув 1926 р. гомінданівський уряд очолив генерал Чан Кайші; він став іголовнокомандувачем НРА. 1926 р. гомінданівські війська, що налічували до 100тис. бійців, вирушили в знаменитий Північний похід проти мілітаристськихрежимів. До кінця року під контролем Національного уряду знаходилося 7провінцій з населенням понад 150 млн. осіб. Національний уряд переїхав в Ухань.
1927 р. унаціонально-революційному таборі відбувся розкол; Чан Кайші розірвав союз зкомуністами і розпочав проти них репресії. Він переніс столицю в Нанкін ісформував новий Національний уряд. Поступово владу Національного уряду ЧанКайші визнали всі політичні сили країни, крім комуністів. КПК почала власнуреволюційну боротьбу й організувала кілька повстань, але всі вони булипридушені урядовими військами.
Протистояння Гоміндану іКПК, що переросло в громадянську війну, стало наслідком протиборства двохтенденцій у розвитку китайської рево« люції. Чан Кайші та більшість лідерівГоміндану вважали, що революція скінчилася і настав час для реформ, які бмодернізували Китай. Компартія націлювалакитайський народ на продовження революції, встановлення диктатури пролетаріатуі селянства у формі рад, здійснення аграрної революції, націоналізаціюпідприємств, банків. У збройній боротьбі з Гомінданом Компартія Китаю спираласяна опорні революційні бази (радянські райони) в сільських районах на півдні іпівночі країни. КПК організувала на-півпартизанську Червону армію, яка в 1933р. налічувала 300 тис. бійців. Після тривалих боїв у 1930—1933 рр. Червонаармія зазнала поразки і змушена була залишити майже всі свої південні бази йвідійти в північно-західні провінції до кордонів з СРСР. З початку 1935 р. КомпартіюКитаю очолив Мао Цзедун.
У внутрішній політиціуряд Чан Кайші зробив ставку на зміцнення державного сектора економіки: буловзято під контроль систему фінансів країни, запроваджено плануванняекономічного розвитку. Було прийнято низку прогресивних законів про працю,створено систему профспілок, встановлено мінімальний рівень заробітної плати.
Зовнішньополітичнестановище Китаю значно погіршилося з початком японської збройної агресії. 1931р. Японія встановила контроль у Маньчжурії, створивши державу Маньчжоу-го, вякій знаходилися японські війська.
1935 р. Чан Кайші почавпереговори з СРСР про надання військової та фінансової допомоги в боротьбі зяпонськими агресорами. Радянський уряд погодився, але за умови, що війська ЧанКайші припинять бойові дії проти китайських комуністів. Перед лицем воєнноїзагрози з боку Японії, яка розпочала в липні 1937 р. війну проти Китаю,Гоміндан і КПК створили єдиний антияпонський фронт. Червона армія булаперетворена у 8 армію Національно-революційної армії Китаю.
2. Японія
Наслідки Першоїсвітової війни були вигідні для Японії: за 1914—1919рр. обсяг національногопродукту зріс у 5 разів — з 13 до 65 млрд єн; зовнішня торгівля завойовувалаусе нові ринки в Азії. Невтручаючись у війну, Японія нарощувала військову могутність, насамперед флот.Мілітаризація країни призвела до погіршення життя народу. 1918 р. в Японіївідбулися стихійні повстання проти спекулятивного зростання цін на рис — такзвані «рисові бунти», що охопили майже всю країну. В подальшому в Японіївідбувалися численні страйки, в яких брали участь сотні тисяч робітників. У1920—1921 рр. Японію охопила економічна криза, яка ускладнювалася цілковитоюзалежністю країни від зовнішніх ринків. Погіршення становища японських трудящихсприяло піднесенню загальнодемократичного руху, активізації політичних силлівої орієнтації. 1920 р. була створена Соціалістична ліга, що об'єднувалаанархістів, комуністів, соціалістів. 1922 р. виникла Комуністична партія Японії(КПЯ).
Згідно з Версальськимдоговором до Японії відійшли колишні німецькі володіння в Китаї і на Тихомуокеані. Однак Вашингтонська конференція змусилаЯпонію відмовитися від претензій на Китай і вивести її війська з китайськоїтериторії. 1918 р. Японія, висадивши свої війська у Владивостоці, взяла участьв інтервенції проти Радянської Росії. Вона окупувала Приморський край і надаладопомогу Колчаку і уряду отамана Семенова. Після низки невдач Японія змушенабула в 1922 р. вивести свої війська з Приморського краю.
У 20-ті рр. в політичномужитті Японії переважають мілітаризм і експансіоністські настрої. За підтримкивойовничих кіл у 1927 р. до влади прийшов кабінет генерала Танаки. Умеморандумі імператору прем'єр-міністр Танака сформулював програмутериторіальних загарбань на Далекому Сході і підриву могутності США в Тихомуокеані. 1931 р., Японія розпочала окупацію китайської провінції Маньчжурії. Закілька тижнів японці захопили увесь Північно-Східний Китай. Оголосивши простворення на території Маньчжурії маріонеткової держави Маньчжоу-го, Японіяфактично перетворила цей економічно розвинутий район у свою колонію.
Японські мілітаристи,зокрема так звані «молоді офіцери», двічі — у 1932 і 1936 роках —робили спробу здійснити державний переворот і захопити владу. Щоб розв'язатисобі руки, в 1932 р. Японія вийшла із Ліги Націй, а в 1934 р. відмовилася відВашингтонської угоди про обмеження морських озброєнь. Японська вояччинавимагала розпочати війну проти Китаю і СРСР. 1936 р. уряд Японії уклав згітлерівською Німеччиною «Антикомінтернівський пакт».
1937 р., скориставшисьінцидентом між японськими і китайськими солдатами поблизу Пекіна, Японіярозпочала широкомасштабну війну проти Китаю, яка тривала понад 8 років. Напочатку 1938 р. Японія заявила протест проти радянських поставок зброї тавійськової техніки Китаю. Між Японією і СРСР виникали численні інциденти.Найсерйозніший із них — збройний конфлікт біля озера Хасан у 1938 р. Весною1939 р. стався новий збройний конфлікт на кордоні Монголії та Маньчжурії врайоні річки Халхин-Гол. Воєнні дії тривали до Другої світової війни. У вересні1939 р. Японія і СРСР уклали перемир'я.
3. Індія
У роки Першої світовоївійни англійці широко використовували ресурси Індії, багато індійців служили вбританський армії. Незважаючи на обіцянки британських колоніальних властей післязакінчення війни надати Індії самоуправління, все залишилося без змін. Цеспричинило початок нового етапу антиколоніальної боротьби. Загальновизнанимлідером індійського визвольного руху став Махатма Ганді. Його теорія і практика— гандизм — перетворюються в офіційну ідеологію Індійського національногоконгресу (ІНК). Ганді розробив вчення масової ненасильницької боротьби протиколонізаторів. Він доводив, що ненасильницькими діями і моральним переконаннямІндія зможе отримати від Англії власне управління. 1919 р. парламент Великої Британіїприйняв закон, згідно з яким зросла роль виборних Законодавчих зборів привіце-королі і губернаторах провінцій, а також надав індійцям право обійматидругорядні міністерські посади в колоніальній адміністрації. Водночас булоприйнято закон, спрямований проти «антиурядової діяльності». Гандівиступив проти цього закону і закликав до харталу (припинення будь-якої діловоїактивності, закриття навчальних закладів, установ, базарів). У квітні 1919 р. англійськіколоніальні власті розстріляли мирну демонстрацію в одному із міст Пенджабу.Загинуло близько 1 тис. і було поранено 2 тис. її учасників. Ця кривава подіявикликала масове обурення і хвилю протестів по всій країні. Ганді закликав добойкотування всього англійського. Кампанія громадянської непокорипродовжувалася до початку 1922 р. ІНК перетворився на масову політичну партію,що налічувала майже 10 млн. членів.
У другій половині 20-хрр. розпочинається нове піднесення національно-визвольного руху. Посилюєтьсястрайковий рух. Профспілки зросли до 300 тис. членів. 1925 р. утворюєтьсяКомпартія Індії. На сесії ІНК у грудні 1929 р. під впливом численних мітингів,учасники яких вимагали незалежності Індії, головою партії був обраний лідерлівих сил Джавахарлал Неру. Сесія проголосила головною метою конгресу боротьбуза повну незалежність країни. Засобом досягнення цієї мети мала бути кампаніягромадянської непокори, керівництво якої було передано Ганді. 26 січня 1930 р.було проголошено Днем незалежності. Цей день став початком масовогоанти-англійського руху, хоч Ганді зробив спробу досягти мирної угоди занглійським урядом. Ганді опублікував 11 вимог і заявив, що у випадку прийняттяїх британським віце-королем Індії кампанія громадянської непокори будеприпинена. Умови передбачали: зменшення податку на 50%, введенняпротекціоністських тарифів на іноземні текстильні вироби, відміну монополіїанглійських властей на видобуток солі та ліквідації податку на сіль, скороченнявоєнних видатків, звільнення політичних в'язнів тощо. Англійський уряд відхиливцю програму. Тоді Ганді закликав до нової кампанії громадянської непокори. Вонарозпочалася весною 1930 р. з проведення так званого «соляногопоходу». Ганді особисто очолив похід кількох десятків діячів ІНК до моря,щоб випарювати сіль з морської води всупереч соляній монополії властей.
Англійські правителіоголосили ІНК поза законом, арештували Ганді, Неру і понад 60 тис. учасниківруху непокори. В країні зростала напруженість, у деяких містах відбулисяповстання.
У березні 1931 р. між ІНКі адміністрацією віце-короля було укладено компромісну угоду, за якою властізобов'язалися припинити репресії і звільнити ув'язнених, а ІНК — припинитикампанію непокори. У цьому ж році в Лондоні лідери ІНК висунули вимогу наданняІндії самоуправління і статус домініону. Після відмови задовольнити ці вимогиГанді на початку 1932 р. закликав до нової кампанії непокори.
1935 р. англійськийпарламент схвалив програму, що передбачала розширення участі громадян Індії увиборах (до 12% населення) до законо-давчих органів, надання місцевимзаконодавчим органам більших прав. 1937 р. відбулися вибори до центральних іпровінційних законодавчих органів, на яких ІНК здобув перемогу: у 8 з 11провінцій були створені конгресистські уряди.
З початком Другоїсвітової війни віце-король Індії оголосив свою країну воюючою стороною. ІНКпообіцяв співробітництво з Англією за умови створення в Індії національногоуряду і встановлення конституційного ладу. На початку 1940 р. метрополіяпообіцяла надати Індії статус домініону після закінчення війни.
4. Країни Індокитаю
Міжвоєнні роки сталиновим важливим етапом національно-визвольного руху народів Індокитаю протианглійських і французьких колонізаторів.
Після Першої світовоївійни в Бірмі почала діяти масова політична організація — Генеральна радабірманських асоціацій, до яких увійшли різні організації, переважно буддійські.Спираючись на досвід антиколоніальної боротьби в сусідній Індії, бірманцівдавалися до кампаній громадянської непокори, мирних мітингів і демонстрацій. 1923р. Англія змушена була створити Законодавчу раду, надати деяким бірманськимдіячам доступ до управління країною. Ці вчинки колоніальних властей посилилиборотьбу за незалежність Бірми. Особливо активізувалися антиколоніальні виступина початку 30-х рр. 1932 р. колонізатори придушили могутнє селянське повстання.Масові виступи засвідчили необхідність перебудови традиційної колоніальноїструктури. 1935 р. англійський парламент прийняв Закон про управління Бірмою,за яким Бірма адміністративне відокремлювалася від Індії і запроваджувавсядвопалатний парламент з відповідальним перед ним урядом.
Упродовж 30-х років уБірмі наростав національно-визвольний рух. Найвпливовішим став рух такінів —Всебірманська національна ліга (До-бама асіайон). Такіни організували кампаніїнепокори, бойкоту, походи страйкарів до столиці Рангун тощо. З початком Другоїсвітової війни вони багато зробили для утворення Блоку свободи, що поставиввимогу надання Бірмі незалежності. Англія відповіла категоричною відмовою, і втравні 1940 р. були заарештовані найпопулярніші лідери бірманського визвольногоруху.
Перша світова війнасприяла економічному й політичному розвиткові В'єтнаму. Хоч основою економікибуло сільське господарство (наприкінці 20-х рр. — до 70% вартості валовогонаціонального продукту), розвивалися гірничодобувна й обробна галузіпромисловості, виникли національні банки. Найбільше піднесення спостерігалося вгалузях, зорієнтованих на зовнішній ринок. Так, кількість плантаційнихгосподарств, що вирощували дерева каучуконоси, у 20-х рр. збільшилася з 140 до630. Майже 90% в'єтнамського каучуку вивозилося до метрополії — у Францію.
1923 р. була створенаКонституційна партія, яка почала боротьбу за радикальну реформу колоніальнихпорядків і за надання В'єтнаму статусу домініону.
1927 р. у В'єтнамі буластворена нова політична організація — Національна партія, яка ставила метоюскасування колоніального режиму і створення республіки. Національна партіярозгорнула активну діяльність і на початок 1929 р. лише в Тонкіні створила 120осередків, що об'єднували майже 1500 членів. Однак активна діяльність новоїпартії, її курс на підготовку до збройного повстання привернули увагуфранцузької таємної поліції. У багатьох районах місцеві комітети Національноїпартії були розгромлені, її члени засуджені. Та партія не припинялаантиколоніальної боротьби, поновлюючи свої ряди молоддю. 1930 р. Національнапартія організувала збройне повстання в Ієн-Баї, яке було жорстоко придушенефранцузькими військами. Деяких керівників партії стратили, інших заслали накаторжні роботи.
Наприкінці 20-х років уВ'єтнамі діяли також три комуністичні організації, що в 1930 р. об'єдналися вєдину Комуністичну партію В'єтнаму на чолі з Хо Ші Міном. Під час масовихнародних виступів проти колонізаторів у Центральному В'єтнамі (1930—1931)комуністи в 116 селах створили ради. Нова місцева влада конфіскувала поміщицькуземлю, знизила орендну плату за землю, створила революційні суди, заборонилакуріння опіуму, проституцію, азартні ігри тощо. Однак вже в серпні 1931 р. французькаколоніальна влада розгромила останню комуністичну раду.
Після перемоги напарламентських виборах у Франції Народного фронту (1936) для В'єтнаму почавсяновий, хоча й короткий, період сподівань. Колоніальна влада змушена булапровести реформи. Закон про працю передбачав перехід на 8-годин-ний робочийдень, оплачувану відпустку, заборону жіночої і дитячої праці. Було легалізованодіяльність усіх політичних партій, амністовано політв'язнів. Французи дозволилипровести вибори до Ради економічних і фінансових інтересів, до палат народнихпредставників. Значних успіхів на виборах у ці організації в 1937 р. домігсяновостворе-ний Демократичний фронт.
З початком Другоїсвітової війни В'єтнам перебував формально під юрисдикцією французького урядуПетена. Колоніальна адміністрація активно співпрацювала з японцями.
У Сіамі впродовж 20-х рр.домінувала ідея монархічного націоналізму, яка полягала у зміцненні монархії істворенні на цій основі міцної держави, здатної протистояти колоніальномукапіталізму. Однак у 1932 р. в країні стався переворот, який поклав край ційідеї.
Керівники переворотуздійснили радикальні перетворення в системі політичної адміністрації та всоціальній структурі суспільства, що привели до заміни ідеї монархічногонаціоналізму реаліями націоналізму державного. У Сіамі була створенаконституційна монархія з парламентарною системою і кабінетом міністрів, алеводночас обмежувалася діяльність політичних партій. В економічній сфері новекерівництво проводило політику зміцнення державного сектора. Передбачалосяпоступове зменшення іноземного капіталу і заміна його капіталом національним. Узв'язку з цим у 30-ті роки були націоналізовані деякі галузі промисловості,держава монополізувала торгівлю і сприяла створенню змішаних державно-приватнихпідприємств, здатних конкурувати з іноземними, передусім китайськими.Характерною рисою націоналістичного курсу були різкі виступи проти домінуванняв економіці країни китайців і офіційна орієнтація на Японію, досвід якої мавзначний вплив на правлячі кола Сіаму. 1939 р. Сіам було перейменовано наТаїланд (держава таї). З початком війни керівництво країни все більше схилялосядо співпраці з Німеччиною і Японією. Після окупації японськими військами всьогоІндокитаю Таїланд став активно співробітничати з Японією.
Література.
1. Джон Рид. 10дней, которые потрясли мир. М., 1959.
2. Локарт Брюс Р.Г.История изнутри. Мемуары британского агента. М., 1991.
3. Похлебкин В.В.Внешняя политика Руси, России и СССР за 1000 лет в именах, датах, фактах. Вып. 1. М.: Международные отношения, 1992.
4. АрхиповДмитрий Борисович. Краткая всемирная история. Наукометрический анализ / РАН;Институт аналитического приборостроения. — С.Пб.: Наука, 1999. — 189с.
5. БаландинРудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр.: Знаменитые правители,полководцы, нар. герои, мыслители и естествоиспытатели, политики ипредприниматели, изобретатели и путешественники, писатели, композиторы ихудожники всех времен и народов / Р. К. Баландин. — М.: Современник, 1998. —315