Реферат: Історія України

Зміст

Найдавніші хлібороби та скотарі на землях сучасної України

Східні слов'яни — предки українців напередодні утвореннядержави

Впровадження християнства як державної релігії. Місце Володимира Великого в історії України

Культурно–освітня та зовнішньополітична діяльність ЯрославаМудрого

Піднесення Галицько–Волинської держави. Князь ДанилоГалицький

Історичне значення Київської Русі та Галицько–Волинськогокнязівства

Політичне становище українських земель у складі Великогокнязівства Литовського

Утворення козацької республіки — Запорозької Січі

Люблінська унія, її наслідки для українських земель

Причини та початок Національно–визвольної війни українськогонароду середини XVII ст.

Українсько–московський договір 1654 р. та його наслідки дляУкраїни

Адміністративно–політичний устрій Української козацькоїдержави середини XVII ст.

Значення Запорозької Січі в історії українського народу.Ліквідація козацької республіки в останній чверті XVIII ст.

Остаточна ліквідація гетьманства та решток автономного устроюГетьманщини у другій половині XVIIIст.

Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні

Історичне місце Кирило–Мефодіївського товариства вукраїнському національному відродженні

Початок національного відродження на західноукраїнськихземлях. «Руська трійця»

Національно–визвольний рух на західноукраїнських землях підчас революції 1848–1849рр. в Австрійській імперії

Створення і діяльність політичних партій у НаддніпрянськійУкраїні наприкінці XIX — на початку XX ст.

Український національний рух у роки революції 1905–1907 рр. вРосійській Імперії

Політика російського самодержавства щодо України в 1907–1914рр.

Україна у Першій світовій війні. Воєнні дії на територіїУкраїни в період Першої світової війни

Початок української революції, утворення Центральної Ради

Внутрішня та зовнішня політика Української Держави за часівП.Скоропадського

Внутрішня і зовнішнії політика Директорії УНР

Історичне значення та уроки боротьби українського народу занезалежність у 1917–1920 рр.

Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, їївнутрішня та зовнішня політика

Політика більшовиків в Україні в 1919–1920 рр. «Воєннийкомунізм»

НЕП і особливості його впровадження в Україні

Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні

Політика суцільної колективізації та розселянювання України.Її соціально–економічні наслідки

Громадсько–політичне життя в Україні у 30–х роках

Суспільно–політичне життя українських земель у складі Польщі,Румунії, Чехо–Словаччини у 20–30–х рр.

Об'єднання українських земель та радянізація західнихобластей України в 1939–1941 рр.

Окупаційний режим в Україні в 1941–1944 рр. ЗвільненняУкраїни від нацистської окупації

Діяльність радянських партизан і ОУН–УПА в роки Другоїсвітової війни

Втрати України в роки Другої світової війни. Внесок українціву перемогу над фашизмом

Голодомори 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1947 р. в Україні:причини та наслідки

Радянізація західних областей України в 40–50–х роках.Репресивні акції радянської влади в регіоні

Стан економіки України наприкінці 50 — у першій половині 60–хрр.

Суспільно–політичне життя в Україні у другій половині 50–х —на початку 60–х рр.

Опозиційний рух в Україні у другій половині 60 — першійполовині 80–х рр.

Загострення економічних проблем у 70–80–х роках.Чорнобильська катастрофа та її наслідки

Процес «гласності» в Україні наприкінці 80 — на початку 90–хроків. Поява громадських неформальних об'єднань     

Декларація про державний суверенітет України та її історичнезначення

Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1грудня 1991 р.; результати та історичне значення

Становлення багатопартійної системи в Україні наприкінці 80 —у 90–х рр.

Конституційні традиції в Україні. Прийняття КонституціїУкраїни в 1996 р. та її історичне значення

Пріоритети зовнішньої політики України на зламі XX–XXI ст.

Вибори Президента України у 1999 р. Референдум 16 квітня 2000р., його результати

Найдавніші хлібороби та скотарі на землях сучасної України

У VI–V тис. до н.е. племена, щонаселяли територію сучасної України, вступили в епоху неоліту (нового кам'яноговіку). Збиральництво і мисливство вже не могли забезпечити різноманітних потреблюдей. На півдні України, де були сприятливі природні умови, зароджуютьсяскотарство та рільництво. Епоху, коли люди перейшли від збирання рослин до їхвирощування і від мисливства до розведення тварин, називають неолітичноюреволюцією.

Першими землеробськими племенами наУкраїні були племена Буго–Дністровської культури, які розселялися на територіїміж Дністром і Південним Бугом. Також до землеробських племен належали племенакультури лінійно–стрічкової кераміки. Вони у V тис. до н.е. займалитериторію західних областей України і вирощували, крім пшениці і ячменю, просо,овес і жито.

Розквіту землеробство і скотарствозазнали в наступну історичну епоху — добу енеоліту, або мідно–кам'яним віком.На теренах України в цю добу розселилися племена трипільської культури. Цяназва походить від с. Трипілля на Київщині, де наприкінці XIX ст.археологами було виявлено поселення цих племен. Трипільці заселили територіївід верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середнього Наддніпров'я іНадчорномор'я приблизно за 3,5 тис. рр. до н.е. У межах Українивиявлено близько тис.ячі трипільських поселень, їх населення становилоблизько одного мільйона чоловік. Злившись із місцевими племенами, які вже малирозвинене землеробсько–скотарське господарство, трипільці утворили культуру зтакими високими досягненнями, яких не було навіть у племен, що населяли Українупізніше.

В основі господарства трипільцівлежало землеробство і скотарство. Землю трипільці спочаткуобробляли мотиками, а пізніше перейшли на орний обробіток. Завдяки використаннюрала трипільці згодом змогли перейти до перелогової системи обробітку землі,почали застосовувати ярі та озимі посіви. Трипільці–орачі вирощували пшеницю,ячмінь, просо, бобові. Врожай збирали серпами із крем'яними лезами. Зернозберігали у великих глиняних посудинах або пристосованих до цього приміщеннях.Його перетирали на муку кам'яними зернотерками.

Трипільцям було властиве і розвиненескотарство. Вони розводили велику рогату худобу, а також овець і свиней.Продукти скотарства задовольняли потреби трипільців у м'ясі, молоці. Вівцізабезпечували їх вовною. Воли використовувались як тяглова сила.

Крім землеробства і скотарства,трипільці займались полюванням на оленя, косулю, кабана, риболовлею задопомогою кістяних і мідних гачків. Домашніми ремеслами трипільців буличинбарство (виправлення шкір), кушнірство, вироблення взуття, прядіння,ткацтво. Про це свідчать знахідки давнього одягу, глиняних веретен відпримітивного ткацького верстата. Трипільці ткали тканину з вовни, коноплі,льону.

Знаряддя праці у трипільців спочаткубули крем'яні, але пізніше вони освоїли способи кування і зварювання міді. Знеї виготовляли ножі, шила, рибальські гачки, прикраси. Однак мідь не набулаширокого поширення.

Високого технічного і художньогорівнів у трипільців досягло виготовлення кераміки. Трипільські гончарівипалювали керамічний посуд у спеціальних печах, знали вони вже і гончарнийкруг.

Після трипільців на території Українипроживали різні племена. Але саме трипільці заклали основи формуванняукраїнської нації як нації землеробської, народу–трудівника.

У II тис.ячолітті до н.е.території України входять у новий історичний період — добу бронзи, якахарактеризується появою першого штучного металу — бронзи (сплав міді й олова).Рільницько–скотарські племена займали в той час величезні територіїлісостепової смуги України.

До землеробських племенналежали племена культури шнурової кераміки (територія Прикарпаття, Волині,Подністров'я), а також комарівської (південні райони Прикарпаття і Волині) ітшинецької (долина Середнього Дніпра, басейн Прип'яті і на заході — натериторії Польщі) культур. Ці племена, на думку багатьох учених, можна вважатипредками східних та західних слов'ян.

Наприкінці II тисячоліття дон.е. тшинецько–комарівська культура перероджується в кілька нових окремихкультур. Однією з них була праслов'янська білогрудівська культура. Племена цієїкультури займали лісостепову частину Правобережної України від Збруча доДніпра.

Скотарством у добу бронзи займалисяплемена, які вели кочовий і напівкочовий спосіб життя і розселялися у степовихрайонах. Вони розводили велику рогату худобу, а також овець. Табуни худобивипасали у степах, пересуваючись з місця на місце. Важливу роль у господарствівідігравали коні. Окремі племена освоїли коня як упряжну тварину. Дляпересування і перевезення майна використовували дерев'яні вози з дерев'янимиколесами, у яких запрягали волів.

/>Східніслов'яни — предки українців напередодні утворення держави

У V–VI ст. н.е. розпочинаютьсяпроцеси великого розселення слов'ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вонипросуваються у придунайські землі і там діляться на дві групи. Одна йде напівдень, на Ватіканський півострів, інша — вгору вздовж течії Дунаю. Слов'яниЛівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північномусході, до цього зайняті балтами й угро–фінами.

Східнослов'янські племена і племінніоб'єднання формуються на просторій території — від Карпат до верхів'я Волги. Цінові утворення включають у себе вже 15 різних племінних груп, більша половинаяких пов'язана з Україною. Нестор у літописі «Повість минулих літ» зазначає:«.ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші— деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною іназвалися дреговичами (від «дрегва» — драговина, болото); а інші сіли наДвіні і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назвуПолота. Слов'яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїми іменами (словенами).А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами».Потім на сторінках літопису з'являються повідомлення про інші східнослов'янськіплемена: кривичі жили на верхів'ях Волги, Західної Двіни і Дніпра; дуліби,волиняни і бужани — у Побужжі; радимичі — на річці Сож; в'ятичі — убасейні р. Оки; хорвати, уличі і тиверці у басейні р. Південний Буг,Карпатах і пониззі Дніпра аж до Чорного моря. В історії утворення Київськоїдержави основну роль відіграли поляни. Прямими предками українців стали такіплемена, як поляни, сіверяни, древляни, тиверці, уличі, дуліби, волиняни тощо,полочани і дреговичі стали предками білорусів, а словени, кривичі, радимичі,в'ятичі — предками росіян.

Східнослов'янські племена утворили вVІ–IХ ст. великі племінні союзи, які поступово переросли в утворення більшвисокого рівня — племінні княжіння. Княжіння стали підґрунтям для формування уIX ст. ранньофеодальної єдиної східнослов'янської держави — Київської Русі. Ціранні переддержавні утворення слов'ян візантійці називали Славініями, абоСлавіями.

Суспільний устрій слов'ян цього часу— військова демократія. Слов'яни постійно ворогували не тільки із сусідами, а йміж собою. Війни приносили військову здобич вождям, служили джерелом поповненнярабів. Об'єднати східних слов'ян вдалося лише в наступний період історії зпіднесенням племені полян з центром у Києві.

На чолі племінного княжіння стоявкнязь, який мав свою дружину. Вони мешкали в укріплених племінних центрах, якідосліджені археологами у Києві, Чернігові, Зимному (на Волині) та інших місцях.Найбільш важливі питання княжіння вирішувала рада старійшин. Віче поступововтрачали свою роль. Влада князя ставала спадковою, відбувалося майноверозшарування суспільства, формувалася родова знать.

Основною галуззю господарства східнихслов'ян було землеробство. Вони вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо,коноплі, льон, горох, ріпу. Важливу роль відігравало скотарство, розводиливелику рогату худобу, овець, свиней, коней. Сільське господарство не лишезабезпечувало населення продуктами харчування, але й створювало додатковийпродукт для продажу.

Розвивалися ремесла: гончарне,ювелірне, залізообробне. Існували центри добування залізної руди (Григорівка,Гайворон) і центри обробки заліза (Зимне, Пастирське). Місцеві майстривиготовляли землеробські знаряддя (наральники, чересла, серпи, коси),ремісничий інструмент, зброю.

Східні слов'яни VІ–ІХ ст. булиязичниками. Язичництво було не лише релігією, а й світоглядом, тобто цілісноюсистемою уявлень про світ, людину та її місце в світі. До найдавніших богівсхідних слов'ян належить Род. Він був «богом богів», тобто володарем людей таінших богів. Його зображення у вигляді кам'яної статуї знайдено на р.Збруч (Тернопільська обл.). Це славнозвісний Збруцький ідол. Трияруснакомпозиція зображень на ньому відповідає уявленням слов'ян про три світи: небо,землю і підземний світ. Стародавні слов'яни вірили у загробне життя і томувелику увагу приділяли поховальним обрядам. Померлих у VІ–VIII ст. спалювали навогнищі, а попіл і залишки кісток складали у горщик і закопували біля жител і зпроникненням християнства покійників стали ховати у землю. У могилу клали речі,які повинні були служити у загробному житті: посуд з їжею, предмети особистоговжитку (напр., гребінці), прикраси, іноді — зброю.

Велике місце у духовному життістародавніх слов'ян займали обрядові свята, пов'язані з виробничим циклом:весняне свято на початку польових робіт, день літнього сонцестояння, святозбирання врожаю, зимові колядки в час збільшення світлої пори доби та ін. Ізцими святами пов'язана значна частина українського фольклору, що дійшла донаших днів.

/>Впровадженняхристиянства як державної релігії. Місце Володимира Великого в історії України

Ідея проведення релігійної реформивиникла у Володимира Святославича ще на початку його правління. В одномусвятилищі він зібрав та об'єднав верховних богів окремих племен. Однакязичництво стало на заваді об'єднавчій політиці київського князя, тому що вононе лише роз'єднувало східнослов'янські племена, а й протиставляло нарелігійному ґрунті Русь іншим державам.

Релігією, яка б могла об'єднатирізноплемінну Київську Русь у єдину державу, стало християнство. На Русііснували сприятливі умови для прийняття нової віри. Християнами були князьАскольд, частина дружинників князя Ігоря. Християнкою також була і бабкаВолодимира — княгиня Ольга. Чимало християн було і в оточенні князя Святослава.Тобто ще до визнання державною релігією християнство пустило на русі глибокікорні.

У 988 р. склалися сприятливіполітичні відносини для введення християнства. Візантійський імператорзвернувся до Володимира за військовою допомогою, щоб придушити збройний заколотв імперії. Володимир погодився за умови, що імператор віддасть йому за жінкусвою сестру Ганну. Посвоячення з імператорською династією було в той часнадзвичайно почесним. Візантійський уряд висунув зустрічну вимогу: царівнавийде заміж лише за християнина. У 988 р. Володимир і його дружинники охрестились.Літописець повідомляє, що сталося це в захопленому Володимиром Корсуні. Тут жевідбулось обручення з візантійською царівною.

Згодом Володимир охрестив кияну р. Дніпрі. Язичницьких ідолів за наказом князя було знищено. На місцяхколишніх язичницьких святилищ будувались християнські церкви. Процесзапровадження християнства на Русі був тривалим і болісним. Часто нова релігіявводилась «огнем і мечем». Літописи свідчать, що язичницьким ідолам поклонялисьаж до XIII ст. Однак християнство поступово входило у свідомість і побут нашихпредків, витісняючи або поєднуючи в собі дохристиянські язичницькі вірування.

Запровадження і поширенняхристиянства відіграло величезну роль у подальшій історичній долі українськогонароду. Розташована на перехресті між християнським Заходом та мусульманськимСходом, Київська Русь остаточно зв'язала себе з Європою. Християнство ввелоРусь у коло європейських держав, а правлячу київську династію — у середовищехристиянських королівських родин.

Християнство сприяло політичному ікультурному об'єднанню східнослов'янських племен, а отже, і формуваннюукраїнського етносу. З ним у Київську Русь прийшли грамота, мистецтво книжковоїсправи (виготовлення пергаменту і паперу, переписування і оздоблення книг),церковний хоровий спів, розвинулися архітектура, кам'яне будівництво, художніремесла мозаїки і вироблення скла, фрески, іконопису тощо.

Прийшовши до влади в 978(980) р., Володимир розпочав упровадження адміністративно–політичнихреформ, які мали на меті зміцнити державу, посилити великокнязівську владу.Адже влада племінних князів і вождів у своїх землях, віддалених від Києвабагатоденним водним чи кінним шляхом, була ще дуже сильною. Вони неохоче даваличастину данини на користь Києва, самі здійснювали судочинство на своїх землях,молилися кожен своєму богові.

За часів правління Володимиразавершився тривалий процес формування території Київської Русі. Спочатку(981 р. ) Володимир повернув до складу Русі західні руські землі хорватіві дулібів, Перемишль і Червенські городи. У наступні роки була відновлена владаКиєва над княжіннями радимичів і в'ятичів. Київська Русь за Володимираперетворилася у найбільшу європейську державу. Її кордони простягалися відКарпат до Волги, від Балтики до Чорного й Азовського морів.

Після цього Володимир провів державнуреформу щодо управління земель. Вождів і князів племінних княжінь він замінивсвоїми синами. Володимир посадив 12 своїх синів княжити у різних містахКиївської Русі. Таким чином, було остаточно подолано окремішність місцевоїплемінної верхівки. З кінця 80–х років X ст. Київська Русь стає дійснооб'єднаною державою. Великому князеві Київському підпорядковувались намісники(сини і старші дружинники), які сиділи в найбільших містах держави, збиралиданину, управляли й чинили суд від його імені. Їм підпорядковувались урядовці уволостях.

Володимир почав карбувати своїмонети, срібні і золоті, на яких з одного боку було його зображення, а здругого тризуб і напис: «Володимир на столі, а се його срібло». Таким чином, зчасів Володимира тризуб, як знак князівської власності, перетворився надержавний символ.

З метою розширення кордонів своєїдержави та їх зміцнення Володимир Великий здійснював військові походи протисусідніх племен і народів. У 983 р. він воював на західних рубежах своєїдержави з литовським племенем ятвягів. У 985 р. здійснив похід на Волгупроти болгар. Для захисту південних земель Київської Русі від войовничихпеченігів Володимир наказав збудувати цілу систему укріплень вздовж рік Трубеж,Сула, Стугна та ін. Підступи до Києва прикривали потужні земляні укріплення,фортеці й укріплені міста.

Князь особливо дбав про відносиниКиївської держави з іноземними державами та зміцнення її міжнародногоавторитету Володимир розвивав політичні, економічні та культурні зв'язки зВізантією, Польщею Угорщиною Чехією, західноєвропейськими країнами 3 цією метоюдопомагав візантійському Імператору Василю II Багрянородному придушитибунтівних феодалів у Малій Азії За цю допомогу Володимиру була обіцяна вдружини сестра імператора принцеса Ганна У 989 році Володимир завоювавХерсонес–Корсунь у Криму. Наприкінці його життя сини Святополк і Ярослав почаливиявляти непослух до батька. Готуючись до боротьби з Ярославом, Володимир15 липня 1015 р. раптово помер. Його поховали у Десятинній церкві.

Діяльність Володимира Святославичасприяла розвитку Київської держави, зміцненню її міжнародного авторитету. Післясмерті його канонізовано церквою як святого.

/>Культурно–освітнята зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого

За часів Ярослава Мудрого КиївськаРусь досягла найвищого розвитку. Велику увагу Ярослав приділяв церкві,розуміючи її значення і роль у державі. За часів Ярослава були розширеніцерковні привілеї, збудовано багато храмів, відкривалися монастирі. Він боровсяза незалежність церковної ієрархії від Візантії. Ця боротьба завершилась у1051 р., коли київським митрополитом всупереч волі константинопольськогопатріарха був обраний представник давньоруської інтелектуальної еліти,знаменитий книжник і філософ, автор першого давньоруського філософського твору«Слово про Закон і Благодать» Іларіон.

Князь Ярослав був надзвичайноосвіченою людиною. Він дбав про розвиток освіти, науки, мистецтва, доклавбагато зусиль для створення нових і розвитку існуючих міст. Особливо цестосується Києва. Київська земля була розорена чотирирічною братовбивчоювійною. Ярославу довелося на відбудову країни й стольного града кинути всі своїзусилля. Заслугою Ярослава перед нащадками було збудування Софійського собору вКиєві у 30–х рр. XI ст. Собор був прикрашений чудовою мозаїкою ірізнокольоровими фресками. Вони і сьогодні вважаються шедеврами світовогомистецтва. Архітектура Софійського собору чарує довершеністю, вишуканістю формі пропорцій. При Софійському соборі була відкрита школа і бібліотека. При дворіЯрослава проживали і виховувалися діячі багатьох європейських держав.

За Ярослава Мудрого було складеноперший звід писаного давньоруського права «Руську правду». Це був кодексзаконів, який включав у себе норми цивільного, кримінального і процесуальногохарактеру. «Руська правда» закріплювала соціальне розшарування суспільства.Найбільшими правами користувався князь. Частина штрафів, які накладалися назлочинців, йшла на користь князя. Розмір штрафів залежав від соціальною станупотерпілого. Так, за вбивство огнищанина (управителя князівською маєтку)накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство простого селянина–смерда 5гривень.

«Руська правда» відіграла важливуроль у соціально–економічному розвиткові суспільства, поступові державності йскладанні державного управління. Її норми застосовувались на всій територіїКиївської Русі навіть після її розпаду.

«Руська правда» зберегла великезначення до сьогодні. З неї ми дізнаємося про господарське та культурне життя,про відносини різних верств населення у державі і, взагалі, про устрій самоїКиївської держави.

Чільне місце у своїй державотворчійдіяльності Ярослав Мудрий приділяв зовнішній політиці. Довгий час він боровсяза утвердження західних кордонів Київської держави, відвойовував у польськихфеодалів землі, захоплені ними під час усобиці 1015–1019 рр. У1030 р. Ярослав звільнив від поляків волинське місто Белз, а наступногороку разом із братом Мстиславом відвоював у Польщі і возз'єднав з Давньоруськоюдержавою Червону Русь. З метою зміцнення західних рубежів заснував містоЯрослав на р. Сян. Продовжуючи зміцнювати західні рубежі країни, вінпровів кілька успішних походів проти агресивних ятвязьких (1038 р. ) ілитовських (1040 р. ) племен. У цей період військо Ярослава успішновоювало проти угро–фінського племені чуді на півночі Русі та в Прибалтиці, дебуло збудовано на честь князя місто Юр'їв (християнське ім'я Ярослава булоЮрій). Князь успішно воював з печенігами і у 1036 р. завдав їм нищівногоудару під стінами Києва.

На півдні Ярослав, як і йогопопередники, вів боротьбу з печенігами. Він укріплював південний степовийкордон, будуючи міста–фортеці над річкою Рось. У 1036 р. печенігам вдалосяпрорватись до Києва. У жорстокій боротьбі руські війська, очолювані Ярославом,вщент розгромили печенігів.

Головним напрямком зовнішньоїполітики Ярослава, як і у його попередників, був південний. Протягом майжевсього часу його князювання в Києві русько–візантійські відносини булидружніми. Добірні руські дружини воювали разом з візантійськими легіонамиза тис.ячі верст від батьківщини.

Та 1043 р. спалахнуларусько–візантійська війна, спричинена зміною політичного курсу новогоімператора Константина IХ Мономаха, який почав чинити перешкоди руським купцям.Військовий морський похід виявився невдалим для русів. Тоді Ярослав почавстворювати коаліцію європейських держав проти Візантії. До загрози створенняантивізантійської коаліції додалась небезпека набігів з боку печенігів. Томувізантійському імператорові довелося шукати шляхи замирення з Руссю. Це привелодо підписання у 1046 р. русько–візантійської угоди. Незабаром вона буласкріплена шлюбом сина Ярослава Всеволодом з дочкою Костянтина IX Марією.

Династичні шлюби сприяли активізаціїдипломатичних зносин та налагодженню приязних політичних і особистих контактів.Донька Ярослава Анна була жінкою французького короля Генріха І, донькаЄлизавета була за норвезьким королем Гаральдом Сміливим, Анастасія (третя йогодонька) стала жінкою угорського короля Андрія. Три сини його були одружені відповідноз сестрою польського князя, онукою німецького цісаря і донькою візантійськогоімператора. Недаремно сучасники називали Ярослава «тестем Європи». При дворіЯрослава Мудрого у різний час жили норвежський принц, згодом король Гаральд,племінники угорського короля Іштвана І Святого, сини англійського короляЕдмунда.

Київська Русь мала жваві дипломатичнівідносини з Германською імперією. У 1030–1031 і 1040–1043 рр. сторониобмінювалися посольствами. Германський хроніст XI ст. Ламберт у1043 р. розповідає про посольство короля Русі Ярослава до імператораГенріха III. Ярослав Мудрий дивився на Германію як на найкращого з усіхможливих союзника в протиборстві з Візантією, а Генріх III хотівскористатися з війська Русі у своїх зовнішньополітичних акціях.

Київський князь був зв'язаний союзноюугодою з польським князем Казимиром, за якого видав свою сестру Добронігу.Київська Русь допомогла Польщі проти об'єднаних сил Мазовії, Помор'я, Прусії таятвягів. Все це принесло великий міжнародний авторитет Давньоруській державі.

/>ПіднесенняГалицько–Волинської держави. Князь Данило Галицький

Данило зумів організувати добревійсько за європейськими взірцями. Важку кінноту складали волинські бояри, апіхоту він набрав із селян. Данило зумів також заручитись підтримкою селян ігородян у Галичині, які терпіли від боярського свавілля і безперервних воєн.Врешті боярська опозиція зазнала поразки. У 1237–1238 роках Данило змігостаточно укріпитися в Галичі. Василько отримав Волинь.

На галицько–волинські землі почализазіхати німецькі хрестоносці. Вони захопили місто Дорогичин. Дорогичин стоявнад Бугом і був на Підляшші великим торговим центром. Тому визволення цьогоміста мало велике значення для галицько–волинських земель. Після перемоги підДорогичином Данило пішов на Київ і укріпився там. Таким чином, Данило Романовичповністю відновив територію Галицько–Волинської держави, якою володів йогобатько.

Об'єднання батьківських земельсталося незадовго до нападу Батия на Київ. Данило залишив управління Києвомсвоєму тисяцькому Дмитрові. Той був досвідченим і хоробрим воєводою, якийі керував обороною міста в листопаді–грудні 1240 р. Але місто втримати невдалось.

Здобувши Київ, Батий у 1241 роцірушив на Волинь. На Волині і в Галичині було багато укріплених міст, якихмонголо–татари не змогли взяти. Літопис згадує, що за вказівкою братів Данила іВасилька були збудовані міста–замки: Данилів, Кременець, Угровеськ та інші.Завдяки ним галицько–волинська земля зазнала менше спустошень, ніж східнікнязівства. Тому після відходу орди з українських земель Данило розпочинає нетільки відбудовувати зруйновані міста, але й будувати нові. Так було закладенонове місто Львів (вперше згадується в 1256 р,), яке названо за ім'ямстаршого сина Данила — Лева.

Столицю князівства Данило переніс знеспокійного Галича на Волинь, у м. Холм. Сама назва свідчить про йоговигідне оборонне розташування. Навколо міста князь додатково звів могутніукріплення. У місті побудували церкви, заклали чудовий палац.

У внутрішній політиці Данило прагнувзаручитися підтримкою селян та міщан. Він дбав про розвиток зовнішньої івнутрішньої торгівлі. З цією метою князь запрошував ремісників та купців ізНімеччини, Польщі, зруйнованої монголо–татарами Русі, Вірменії. Данило не давповністю знищити своєї держави татарам: об'єднав її землі, підготував країну довідсічі орди.

Завдяки крокам Данила у міжнароднійполітиці Галицько–Волинська держава не була зруйнована татарами у такій мірі,як східні руські землі. Тогочасний авторитет країни затверджувався силою зброї.У 1245 році відбулася битва між військом Данила Галицького і об'єднанимпольсько–угорським військом біля міста Ярослава на річці Сян. У цій битвіДанило отримав блискучу перемогу. Галицько–Волинський князь підтвердив своюславу хороброго воїна і мудрого полководця. Ця перемога мала велике історичнезначення. Вона надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ відКарпат. Після цього угорський король змушений був налагодити дружні стосунки зДанилом: син Данила Лев одружився з дочкою короля.

Данило розумів монголо–татарськузагрозу. Він прагнув створити антимонгольську коаліцію європейських держав.Однак створити сильний союз проти ординців йому не вдалося. Тому, щоб уберегтисвої землі від спустошення монголо–татар, він змушений був піти на переговори зханом Батиєм. Батий прийняв князя Данила в своїй столиці м. Сарай, щостояло поблизу гирла Волги, з почестями. Та за це князь повинен був заплатитивизнанням залежності від орди.

Політика Данила була спрямована нате, щоб дістати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Данилозвернувся до папи римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати рицарівЄвропи на хрестовий похід проти монголо–татар. За це він погоджувався наперехід своїх земель під церковну юрисдикцію Риму. Встановив князь дружнівідносини з Польщею, Угорщиною і Литвою. У 1253 році він отримав від папиІнокентія IV королівську корону. Коронували його в Дорогичині на Підляшші.З того часу всі західні хроністи почали титулувати Данила королем, аГалицько–Волинську державу — Руським королівством. Але допомога папи лишиласялише на рівні обіцянок. Взаємини між Данилом Галицьким і Римом не переросли устійкий союз.

Король Данило проявив себе як здібнийдержавний діяч. Він здійснив військову реформу. Не покладаючись тільки нафеодальну дружину (галицьке боярство часто зраджувало його), почав широковикористовувати ополчення — селян і міщан. Також реформував державний апаратГалицько–Волинської держави. На зміну великого боярства, яке було в князівськомуоточенні, він почав висувати своїх прибічників з нижчих верств. Так формувалосядворянство–шляхта. У 1252–1253 рр. Данило шукав спільників і у Австрії.Він одружив свого молодшого сина Романа з наступницею австрійськогопрестолу герцогинею Гертрудою і хотів утвердити за сином австрійський престол.Однак монгольська загроза не дала йому змоги послати для цього значні військовісили.

Наприкінці 50–х років XIII ст.монголо–татари направили проти Данила величезне військо і змусили йогоостаточно визнати себе васалом Орди. Однак вбити чи усунути Данила з престолу,як це вони робили в інших руських князівствах, монголо–татари не посміли. Завимогою переможця монгольського воєводи Бурундая були зриті всі укріпленнянавколо міст. З тих пір галицько–волинські війська стали складовою частиноютатарського війська і змушені були брати участь у військових походахмонголо–татар на сусідні держави. Помер Данило Галицький у 1264 році.

/>Історичнезначення Київської Русі та Галицько–Волинського князівства

Київська Русь залишила вагомий слід увітчизняній і світовій історії. Вона вийшла на політичну арену в часи правлінняАскольда. Тодішній світ був приголомшений військовим походом русів на столицюнайсильнішої держави — Візантії. Після утворення могутньої Київської Русі, вонапримусила рахуватися з собою тодішні держави.

Після військових перемог Русьперейшла до рівноправної участі у політичному житті країн Європи та БлизькогоСходу. Київські князі укладали мирні й союзні угоди з Візантійською таНімецькою імперіями, Польщею, Угорщиною, Литвою, Швецією і Норвегією. Часто цідоговори скріплювалися династичними шлюбами.

Важливу роль відігравала КиївськаРусь у міжнародній торгівлі, її центром був Київ. Тут перехрещувалисяторговельні шляхи, що вели із Візантії на Північ — у Скандинавію, а також ті,що вели з Центральної і Західної Європи на Схід — до Арабського халіфату і далів Індію і Китай. Через Русь ішли не лише каравани чужих товарів. Вироби руськихремісників також розходилися по світу.

Київська Русь вплинула на подальшудолю східнослов'янських народів. Могутня держава середньовічної Європиприскорила політичний, економічний і культурний розвиток східних слов'ян. Вонастала етапом формування східнослов'янських народностей. Утворення КиївськоїРусі відбулось у протистоянні східних слов'ян Хозарському каганату.Давньоруська держава відстояла свої землі не тільки від кочовиків, але й відмогутніх держав: Візантії, Польщі, Угорщини.

Завдяки появі держави насхіднослов'янських землях взаємозбагачувалась матеріальна й духовна культура.Міцніли торгово–економічні й культурні зв'язки. Билини (старини) й історичніперекази, дружинні пісні й легенди, казки, літописи, житія святих і світськілітературні твори ставали надбанням усіх мешканців могутньої держави.

Але це не призвело до повногостирання мовних та культурних особливостей окремих груп східнослов'янськихплемен. Продовжувався процес формування східнослов'янських народностей.

Собори Києва і Чернігова, мозаїки,різьба по каменю і фрески храмів, ювелірні вироби, книжкові мініатюри й ікониперіоду Київської Русі складають вагому частину української культури.

Київська Русь сприяла економічному йкультурному розвитку сусідніх неслов'янських народів. До складу держави входилоблизько 20 племен і народів. Поряд зі східними слов'янами, які становилиполітичну й економічну основу держави, до неї входили угро–фінські (на півночі)й тюркські (на півдні) племена. Це призвело до того, що Київська Русь не сталаєдиною і монолітною державою. Постійним було суперництво окремих територій таїх політичних центрів: Києва, Новгорода, Полоцька, Галича, Суздаля, Чернігова.

Найзначніший вплив мав Київ наприлеглу до нього територію: середнє Подніпров'я, Подесення і землі наПрип'яті. Там проживали споріднені східнослов'янські племена, які стали основоюформування української народності. У період Київської Русі вона отрималамогутній стимул для свого політичного, економічного, культурного й етнічногорозвитку. Не випадково відомий український історик М.Грушевський вважав, що«Київська Русь є першою формою української державності». Всі історикиодностайні в тому, що корені українського народу сягають Київської Русі.

У другій третині XII ст.Київська держава розпалася. Після розпаду Київської Русі на Волині утвердиласьдинастія Мономаховичів. Її засновником став внук Мономаха, син Мстислава І —Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі з перервою від 1136 р. до1154 р. Водночас у 1146–1154 рр. з перервами Ізяслав був великимкнязем київським.

Центр Волинського князівства був ум. Володимирі. Князівство включало в себе територію племінних союзівдулібів–бужан–волинян. На Волині, як і в інших землях, йшла жорстока міжусобнаборотьба. Князі намагалися вести самостійну політику.

Після смерті в 1170 р. волинськогокнязя Мстислава Ізяславича князівство було поділене між його синами. Романотримав Володимир, Святослав сів у Червені, Володимир почав князювати уБересті, Всеволод — у Белзі.

Енергійний політик і здібнийполководець, Роман Мстиславич об'єднав Волинь і Галичину в одну державу. Хочаміж Волинським та Галицьким князівствами здавна підтримувались економічні ікультурні зв'язки, шлях до об'єднання був складним. Утворення такої державимало в той час велике значення. Літописець називає Романа «царем на Русі».

/>Політичнестановище українських земель у складі Великогокнязівства Литовського

Розвиток історичних подій уXIV ст. був для України несприятливим. Майже 80 років на цих земляхпанували монголо–татари. Монголо–татарські хани визискували місцеве населення.Єдиним їхнім бажанням було зібрати якнайбільше данини. Через це відбуваєтьсяполітичний, економічний та культурний занепад українських земель. З Києвавиїхало багато бояр, купців і навіть православний митрополит.

У той же час на півночі вбасейні р. Німан, склалося нове державне утворення — Литовське князівство.Воно зміцнило свою владу в успішній боротьбі проти Лівонського та Тевтонськогоорденів. Першим князем Литовської держави, який об'єднав литовські племена істворив сильну державу був князь Міндовг. Саме він звернув увагу на ослаблені збоку монголо–татарських ханів українські та білоруські землі. Князь Міндовгпочав підпорядковувати собі сусідні землі: Полоцьк, Вітебськ та ін. Здійснювавпоходи на Смоленськ та Чернігів.

Після смерті князя Міндовга правитиЛитовською державою став князь Гедимін (1316–1341 рр.). Основним напрямкомйого зовнішньої політики був наступ на південно–західні землі. У 1320–х р.він захопив Берестейщину, а пізніше приєднав Пінщину.

У 1340 р. помираєгалицько–волинський князь Юрій–Болеслав. Волинські бояри запрошують на престолсина Гедиміна — Любарта. Таким чином, він здобуває спадкові права на волинськіземлі.

У 1345 р. на Литовський престолзайняв син Гедиміна — Ольгерд. Він правив до 1377 р. Литовська держава у50–х рр. XIV ст. розпочала новий наступ на українські землі. КнязьОльгерд заявив: «Вся Русь просто повинна належати литовцям». У цей час вЗолотій Орді почалася феодальна міжусобиця, вона розпалася на окремі частини.Цим скористався литовський князь Ольгерд, щоб розширити територію своєїдержави. У 1355–1356 рр. він завоював Чернігово–Сіверські землі, а в1362 р. його військо захопило Київ і всю Київську землю.

Влітку 1362 року на р. Сині Води(ліва притока Південного Бугу) військо Ольгерда зустрілося з військоммонголо–татар. Український, так званий Густинський, літопис повідомляє, щолитовський князь Ольгерд розгромив на Поділлі «трьох царьків татарських». Такимчином, внаслідок цієї битви до Литовської держави відійшла також і південнаКиївщина та східне Поділля. Київським князем став син Ольгерда і МаріїВітебської Володимир, а на Поділлі почали правити інші литовські князі — братиКоріатовичі.

Більшість українських земель булаприєднана до Литовської держави. За її межами лишались Галичина, частинаВолині, Закарпаття, Буковина і південноукраїнські степи.

Протягом XIV ст. Литовськекнязівство стало великою державою, яка ввійшла в історію під назвою Великекнязівство Литовське, Руське та Жемайтійське (Жемайтія або Жмудь — етнографічнаобласть Литви).

Литовсько–Руська держава утвориласьмайже за 150 років і була найбільшою в Європі. Її територія простягалась відБалтійського до Чорного морів. 90% території Великого князівства Литовськогостановили білоруські й українські землі. Більш розвинена культура цих земельпозначилась на соціально–економічному, політичному та культурному розвиткуЛитовської держави. «Руська правда» стала правовою основою Литовськогокнязівства. Державною мовою Литовського князівства була «руська мова». В основіїї лежала давньоруська писемна мова з елементами староукраїнської тастаробілоруської мов. Литовська панівна верхівка, яка була до цьогоязичницькою, прийняла православну віру.

Натомість Литовсько–Руська державазапочаткувала на українських землях західну систему адміністративного устрою,військову організацію.

Великі землевласники використаливключення східнослов'янських земель до складу литовського князівства насампереддля розширення свого землеволодіння. Литовські князі роздавали завойовані землілитовським та українським удільним князям та боярам за військову службу. Маєткинадавалися в тимчасове володіння, до смерті, або з правом передачі в спадщину.

Українські князівства на початку булина становищі автономних удільних князівств, на чолі яких стояли членилитовського великокнязівського роду, що були одружені з українськимикнязівнами, або місцеві українські князі. Ці князі були у васальній залежностівід великого литовського князя. Вони сплачували йому данину і надаваливійськову допомогу. З таких удільних князів складалася великокнязівська рада.

Отже, Велике князівство Литовське іРуське було багатонаціональною литовсько–українсько–білоруською державою. У нійлитовцям належала провідна політична роль, а українцям і білорусам — культурнай економічна.

/>Утвореннякозацької республіки — Запорозької Січі

Запорізька Січ як особливавійськово–територіальна політична організація українського козацтва виникла всередині XVI ст. за Дніпровими порогами. На думку вчених, перша ЗапорізькаСіч була заснована в 1550 р. на острові Хортиця відомим українським княземДмитром Байдою–Вишневецьким.

Запорізька Січ стала зародкоммайбутньої української держави, продовженням традиції українського народу, яка перерваласяпісля сходження з політичної арени Галицько–Волинського і Київського князівств.Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розумінні слова, але маластільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали«козацькою республікою». Територія цієї держави називалася Землями ВійськаЗапорозького, або Вольностями Війська Запорозького, і простягалася відПівденного Бугу на заході до Кальміуса в Надазов'ї на сході. На півночі її межапроходила по річках Орелі (на Лівобережжі) та верхів'ях Інгулу й Інгульця (наПравобережжі). Столицею була Січ — місто–фортеця.

У військовому відношенні Січподілялася на 38 куренів, а в територіальному — на 5–10 паланок. Центри паланокмали невеликі фортечні укріплення, в яких розміщувалась козацька залога.Основними населеними пунктами у паланках були слободи, зимівники, хутори. Тутжили і займалися сільським господарством жонаті козаки й селяни. Козаки булиприписані до одного з куренів Коша і відбували військову службу; селяни платилиподатки і виконували різні повинності для війська. Усе військо поділялося насічових і волосних козаків, перші, власне, й були цвітом козацтва, вони булинеодруженими; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством,або товариством. Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошовеі хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв'язували всісправи війська. Частину козацтва, яка залишалась на Січі по куренях, поділялина старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінціXVI ст. налічувалось 5–6 тис., з них десята частина, постійнозмінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах абоі займалися промислами.

На Січі склався своєрідний суспільнийустрій. Верховна влада на Січі належала Січовій (Військовій) раді, право голосув якій мав кожний запорожець (саме тому козацьку державу визначають якреспубліку). Рада відбувалася двічі–тричі на рік. Рада керувала всіма важливимисправами Січі, провадила внутрішню і зовнішню політику, укладала мир чиоголошувала війну, приймала чи надсилала посольства, чинила суд. На радіобирали січову старшину — кошового отамана, писаря, суддю, осавула, якістановили козацький уряд. Кошовому отаману належала вищавійськово–адміністративна влада на січі. Суддя чинив суд, а за відсутностіотамана він ставав наказним отаманом та головним скарбником Січі. Писар відавканцелярією Січі, забезпечував здійснення зв'язків Січі з сусідніми державами,а осавул відповідав за внутрішній порядок на Запорожжі.

Право, закон на Січі ґрунтувалисявиключно на традиціях козацького життя. Писаних законів у Січі не було. А ті,що були відомі на той час (Литовські статути, польське право), козаками невизнавалися. Охоронцем права та норм закону на Січі був кошовий суддя. Покаранняза провини були досить суворі, особливо за вбивство. На Січі існувало доситьбагато звичаєвих правових норм: суворо заборонялось вводити жінку на Січ,страшенним злочином вважалась крадіжка (каралася смертю) тощо.

Умовами прийому на Січ були: знаннятогочасної української мови, православна віра, вміння володіти зброєю. Січовийкозак повинен був дотримуватися традицій товариства і клятви на вірність йому,бути неодруженим. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім'ю іпроживати в містах та містечках, у селах за межами Січі.

Запорізька Січ відіграла надзвичайноважливу роль в історії українського народу, насамперед у йогонаціонально–визвольній боротьбі, у розвитку збройних сил та військовогомистецтва, в освоєнні степових просторів Центральної та Південної України.Протягом багатьох десятиліть Запорізька Січ захищала український народ відспустошливих наскоків турецько–татарських орд. Запорізька Січ як козацькадержава стала однією з перших республік у тогочасній Європі.

/>Люблінськаунія, її наслідки для українських земель

Шлях до об'єднання Польськогокоролівства і Великого князівства литовського, започаткований Кревською унією1385 р., був завершений на початку XVI ст. Люблінською унією. Наприйняття цієї унії вплинув цілий ряд чинників, як внутрішньополітичних, так ізовнішньополітичних.

Внутрішньополітичнимичинниками підтримкипольсько–литовської унії були протести населення українських земель. Вонопотерпало від наскоків кримських татар і не спроможне було самотужки захиститисвої південні кордони. Шляхта Литовського князівства прагнула мати рівніпривілеї з польською шляхтою та обмежити сваволю магнатів–князів.

Найважливішим зовнішньополітичнимчинником прийняття унії була виснажлива війна Литовського князівства ізМосковією, в результаті якої втрачалося все більше територій, руйнувалосягосподарство і гинуло безліч людей. Особливо погіршилося становище Литви підчас війни Росії і Лівонського ордену. Будучи союзником лівонських лицарів.Литва опинилася на межі катастрофи.

За таких несприятливих обставин Литвамусила шукати собі надійного союзника, і найпридатнішим кандидатом для цьогобуло Польське королівство.

Але не тільки Литва, а й Польща булазацікавлена у прийнятті нової унії. Польська шляхта зазіхала на українськіземлі, адже на території Польщі вільних земель уже не було.

Унію було проголошено на спільномусеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. За їїумовами Велике князівство Литовське і Польське королівство об'єднувалися вєдину державу — Річ Посполиту. Ця держава повинна була мати виборногокороля, спільний сейм, спільну казну і монету, єдину зовнішню політику. Своїмив Литві залишались лише місцеве самоуправління і судочинство. Українські землімайже в повному складі (крім Берестейщини та Пінщини) увійшли до Польщі іутворили шість воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке, Волинське (зцентром у Луцьку), Київське, Подільське (з центром у Кам'янці), та Брацлавське(з центром у Брацлаві).

З укладенням Люблінської уніїзакінчується литовсько–руська доба в історії України. Найдраматичнішимнаслідком Люблінської унії для України була остаточна втрата нею своєїдержавності. Після прийняття унії доля українських земель залежала виключновід зовнішніх обставин. На карту була поставлена також і доля українськогонароду як етносу, адже йому загрожувало повне національне знищення. Українськихселян жорстоко визискувала польська шляхта. Феодалам за польським закономнавіть дозволялось карати селян на смерть. На теренах України набувалапоширення фільваркова система господарювання, яка спричинила панщину ізакріпачення селянства. Обмежувались у правах і українські міщани. Значні змінивідбуваються в релігійній сфері. Католицька церква прагнула збільшити кількістьсвоїх прихильників. Тому на Україні створювалися єзуїтські школи і колегіуми.Платою за освіту часто ставало зречення рідної мови і віри. Ополячення тапокатоличення української шляхти означало для України втрату сили, здатноїочолити боротьбу за відновлення державності. Однак незаперечним є й те, щопісля прийняття Люблінської унії Україна повернулася до Заходу, на її земляхпоширювалась освіта, адже тепер багато українців отримали змогу навчатися взахідноєвропейських університетах.

Люблінська унія стала подією величезноїполітичної ваги, але для долі України мала суперечливі наслідки: з одного боку,вона сприяла посиленню польської експансії на етнічні українські землі,руйнівному наступу католицизму, наростанню соціальної напруги, ополяченнютогочасної української еліти. З Іншого боку, безумовно позитивним наслідкомунії було возз'єднання українських земель, вихід їх на орбітузахідноєвропейської культури, могутній спалах культурно–освітнього руху, якийвперше об'єднав представників усіх станів і започаткував народженняукраїнського народу як усвідомленої спільноти.

/>Причини тапочаток Національно–визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Наприкінці XVI — на початкуXVII ст. в Україні відбулися важливі зрушення, що зачепили всі верствинаселення. Та найчутливішим до змін виявилося козацтво. Не випадково саме натой час припадали численні козацькі повстання. І хоча, починаючи з виступуКосинського, кожне подальше повстання козаків відзначалося вищим рівнем організованості,охоплювало дедалі більшу територію, засвідчувало вдосконалення військовоївправності й вищий ступінь усвідомлення козаками мети боротьби, проте всі вонибули незавершеними. Тим часом гніт Речі Посполитої щодо України зростав.

Посилення національно–релігійногогніту. Щобостаточно поневолити українські землі, польський уряд вдавався до ополяченняукраїнців, примусово насаджував католицизм. Позбавлялися земель та майнаправославні церкви й монастирі. Православні зобов'язувалися сплачувати податкина утримання католицького духівництва; їм нерідко заборонялося правити церковнуслужбу, займати певні посади, створювати вищі навчальні заклади, тощо.

Прикладом тяжкого релігійного гнітущодо православних є скарга волинської шляхти в настановах послам на сеймі1645––1646 рр.: православ'я в Речі Посполитої зазнає таких утисків,говориться в документі, «яких не терплять і греки в турецькій неволі: забрано вправославних церкви, монастирі й кафедри, заборонено вільне відправлянняслужби, бідні православні вмирають без причастя, не можуть прилюдно відправлятипохоронів, у Любліні, Сокалі, Белзі та інших містах через відібрання церковправославні мусять потайки ховати своїх померлих у підвалах і домах».

Подібні проявинаціонально–релігійного гноблення спричиняли невдоволення й протести всіхверств українського населення, зокрема й представників привілейованих станів —української православної шляхти, вищого православного духівництва, козацькоїстаршини, міської верхівки.

Обмеження прав козацтва. Розуміючи, що найбільшузагрозу для польсько–шляхетського панування в українських землях становлятькозаки, польський уряд застосував проти них найсуворіші каральні заходи. Так,наприклад, ухвалена сеймом 1638 р. «Ординація» мала на меті знищитикозацтво як стан: усі козаки, за винятком 6000 реєстрових — тепер складовоїчастини польського війська, перетворювалися на кріпаків. З особливоюжорстокістю придушувалися будь–які вияви покозачення. Реєстровці позбавлялисяправа обирати гетьмана й старшину — їх мав призначати польський уряд зі шляхти.На Запоріжжі постійно перебували польські залоги, було відбудовано фортецюКодак. Козакам заборонялося без згоди уряду ходити в морські й суходільніпоходи проти Османської імперії та Кримського ханства, їх зобов'язуваливиконувати всілякі роботи, сплачувати обтяжливі податки.

Про становище козацтва залишилисячисленні свідчення. Збереглися, зокрема, листи–скарги Богдана Хмельницького допольського короля другої половини 1647 — початку 1648 р., в одному з якихповідомляється: «Пани державці і старости на втіху собі нестерпно кривдять насі тяжко ображають, позбавляючи нас не тільки убогого майна, а й свободи,посягаючи на наші хутори, луки, сіножаті, ниви, зорані поля, ставки, млини,бджоляні десятини, хоч усе це й належить до володінь Вашої королівськоїмилості. І що тільки комусь із них у нас, козаків, сподобається, силоювідбирають, а нас самих, безневинних, обдирають, б'ють, мордують, до в'язницькидають, на смерть за наші маєтності вбивають, так що багато кого з нашоготовариства поранено й знівечено. А наші пани полковники, добровільні слуги їхмилостей панів старост, замість того, щоб нас від такої біди й напастізахищати, допомагають панам урядовцям знущатися з нас».

Погіршення становища міщан таселян.Різноманітних утисків зазнавали українці в містах. Православні міщани моглиселитися лише в спеціально відведених кварталах, їх обмежували в заняттяхремеслом та торгівлею, усували від участі в місцевому самоврядуванні,обтяжували різними податками й повинностями.

Із запровадженням фільварківнадзвичайно погіршилося становище українських селян: зростали темпизакріпачення, збільшувалися панщина й різноманітні форми відробітків таподатків на користь землевласників і держави, посилювався визиск селянорендарями панської землі.

Отже, заходи, якими польський урядсупроводжував своє володарювання на українських землях, мали на меті цілковитезагарбання й підкорення, тобто були колоніальними.

Колоніальна політика уряду Речі Посполитої всередині XVII ст. загострила ситуацію в Україні, спричинившизагальнонародний виступ, який очолив чигиринський сотник Богдан ЗиновійХмельницький. Шукаючи і незнайшовши справедливості, з невеликим загономоднодумців він утік на Січ, де в січні 1648 р. його обрали гетьманомВійська Запорозького. Ставши гетьманом, він у своїх універсалах закликав народдо повстання.

За своїм характером цей всенароднийрух був національно–визвольним і антифеодальним. Рушійними силами визвольноївійни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства,дрібна та середня православна українська шляхта. Керівна роль належаланеполонізованій козацькій старшині. Спільною головною метою, що всіх об'єдналау боротьбі, була ліквідація польсько–шляхетського панування в Україні, здобуттядля рідної батьківщини волі.

Б.Хмельницький налагодив зв'язки зКримським ханством, йому вдалося привернути на бік України татарську орду.

Звістка про події на Запоріжжі швидкопоширилася в усіх українських землях. На Подніпров'ї посилилась визвольнаборотьба народних мас. Повсюди організовувались повстанські загони.

У ході війни можна виділити рядетапів: перший — 1648, другий — 1649–1653, третій — 1654–1655, четвертий–1656–1657 рр.

Перші перемоги повсталі отримали вбитві при Жовтих Водах 6–8 травня 1648 р. та 15, 16 травня1648 р. під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортаннявизвольної війни в Україні Королівська влада на Лівобережжі була ліквідована.Навесні– влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину,Волинь і Лівобережжя України.

Битва під Пилявцями, що відбулася13 вересня 1648 р., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкоюпольського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.

Протягом жовтня–листопада тривалаоблога Львова. Козаки взявши викуп, полишили місто і рушили далі до польськоїфортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового польськогокороля, Б.Хмельницький дав згоду на перемир'я і повернув козацьку армію назад вУкраїну.

23 грудня 1648 р. козацькевійсько урочисто вступило до Києва, де гетьмана вітали як визволителя України.Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на основнумету боротьби. Осмислюючи попередній досвід, Хмельницький сформулював ідеюстворення незалежної Української держави. Під час переговорів з поляками вінзаявив про свій намір визволити всю Україну та український народ з–підпольської влади.

/>Українсько–московськийдоговір 1654 р. та його наслідки для України

8 січня 1654 р. на міськомумайдані Переяслава відбулася військова рада. У ній взяли участь близько 200представників старшини та козацтва. Їй передувала таємна рада Хмельницького згенеральною старшиною та полковниками.

У своєму звіті цареві боярин Бутурлінзазначав, що гетьман звернувся до присутніх з промовою. Зміст цієї промовинібито зводився до того, що єдиним виходом із становища в боротьбі зазвільнення від польського гноблення за тих умов може бути союз з Московією.Рада винесла ухвалу про угоду з Москвою. Після зачитання царської грамотистаршина й посли пішли до Успенського собору, де духівництво мало привести їхдо присяги цареві Олексію. У церкві Хмельницький зажадав, щоб московські послипершими пообіцяли від імені царя захищати гетьманську державу від поляків ташанувати козацькі права й привілеї. Свою вимогу гетьман вмотивував,покликаючись на стосунки козаків із польським королем: за європейськоютрадицією передбачалася присяга обох сторін. Бутурлін категорично відмовився.Він сказав, що цар є самодержцем і своїм підданим не присягає. Післябагатогодинних нарад зі старшиною й переговорів з послами Богдан Хмельницький,аби не зривати переговорів, вирішив скласти присягу. При цьому слова Бутурлінабули витлумачені як рівнозначні присязі царя.

Переяславська рада поклала початок оформленнюмосковсько–українських відносин. Ніяких письмових угод у Переяславі укладено небуло. Все мали вирішити переговори. Причому кожна зі сторін бачила союз двохдержав по–своєму. Український уряд, укладаючи союз з Московією, послідовновиступав за рівні права його учасників. У Москві ж тоді вже прагнулиперетворити Україну на свою власність. Проте в момент переговорів на цьому зтактичних міркувань не наголошувалося.

Особливістю українсько–московськогодоговору було те, що він являв собою групу документів від кожного зі станів —ніби окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків.

Козацька угода складалася з 23–хстатей від імені гетьмана й Війська Запорізького. Основна ідея цих статей —встановлення таких міждержавних відносин, за яких для України залишатиметься яквнутрішня, так і зовнішня самостійність. Саме з цими статтями українськепосольство, очолене генеральним суддею Самійлом Богдановичем–Зарудним тапереяславським полковником Павлом Тетерею, прибуло до Москви. Проект документаукраїнські посланці подали московському урядові 14 березня 1654 р.

У результаті тижневих переговорівпроект дещо змінили, узгодили 17 статей, а по шести дуже важливих узгодженнявідклали на пізніше.

Згідно з Березневими статтями,гетьмана й старшину козаки мали обирати на раді. Українська адміністрація тасуд лишалися самостійними й не підпорядковувалися Москві. Збирання податківпокладалося на український скарб. Чисельність козацького військавстановлювалася в 60 тисяч осіб.

Друга група документів, що складаютьдоговір 1654 р., стосувалася українського міщанства. Характерно, щоделегація міста Переяслава на чолі з війтом Іваном Григоровичем прибула доМоскви ще перед приїздом туди козацького посольства. Вони привезли тричолобитні на царське ім'я, в яких просили підтвердити права та привілеї міста.У квітні 1654 р. цар видав три жалувані грамоти, в яких повністюпідтверджував давні права Переяслава. А в червні липні 1654 р. у Москвіпровадила переговори делегація київських міщан. У результаті українське міщанствомало зберегти всі свої права і вольності, які їм були дані ще литовськимикнязями та польськими королями, насамперед міське самоврядування.

Переговори з московським урядомпровадило й православне духівництво. Українська церковна делегація на чолі звизначним діячем Інокентієм Гізелем прибула до Москви у серпні 1654 р.Тривалі переговори не мали результатів. Українська православна церква непогоджувалася на залежність від патріарха московською, якої прагнулимосковський уряд і російська православна церква.

Отже, лише міщани загаломпорозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православноюшляхтою — тільки частково, а православне духівництво відмовилося від незаконнихвимог Москви.

Умови українсько–московськогодоговору 1654 р. свідчать про об'єднання України й Московії у своєріднуконфедерацію. Договір за умови дотримання двома державами був рівноправний івзаємовигідний. Однак він був незавершений, недосконалий, діяв кілька років ітому дуже швидко втратив силу.

/>Адміністративно–політичнийустрій Української козацької держави середини XVII ст.

Українська козацька держава, щовиникла в результаті визвольної війни середини XVI ст., займала значнутериторію сучасної України. Вона охоплювала простір, який окреслювавсяприблизно такими основними містами й містечками: Ямпіль — Чернівці — Мурахва —Красне — Вінниця — Пилявці — Полонне — Овруч — Чернігів — Стародуб —Новгород–Сіверський — Глухів — Конотоп — Ромни — Гадяч — Полтава — Кременчук —Чигирин.

Оскільки держава формувалась упостійних війнах, то її адміністративно–територіальний устрій, якій ввівБ.Хмельницький в першу чергу переслідував військові потреби. ТериторіяУкраїнської козацької держави була розділена на 16 полків. Резиденцією гетьманабуло місто Чигирин. Резиденція полковника, призначеного гетьманом, знаходиласьв конкретному місті. Полки ділилися на 10–20 сотень (у кожну соню входило200–300 козаків). На чолі сотні стояв сотник, призначений полковником. Сотніскладалися з куренів (10–20 вояків) очолюваних курінним отаманом.

Автономною одиницею залишаласьЗапорозька Січ. Вона обирала власного кошового отамана і підлягалабезпосередньо гетьманському правлінню.

Верховна влада у державі належала гетьману, якийобирався пожиттєво. Він скликав ради, контролював фінанси, очолював військо,проводив зовнішню політику. Гетьман мав право видавати устави, здійснювати вищуадміністративну та судову владу. Керівні посади у державі належали генеральнійстаршині.

У козацькій державі шляхта і міщанифактично були усунуті від політичного життя. Однак вони зберегли традиційніформи самоврядування (магдебурзького і земського), майнові та становіпрерогативи.

Завдяки частковій виборності старшинта можливістю переходу з одного стану в інший склався такий державний устрій,за якого утвердилась рівність всіх станів з розподілом функцій та обов'язківміж ними без жодної привілейованої верстви. Держава Б.Хмельницького поєднала всобі строгу військову централізацію та широке народовладдя.

В Українській державі реформувалисьсоціально–економічні відносини. Були ліквідовані, за певним винятком, велике йсереднє землеволодіння, фільварково–панщинна система господарювання йкріпацтво. Більшість земельного фонду великої шляхти, королівських земельперейшла у власність державного скарбу. За рахунок колишніх костьольних земельзросло землеволодіння православних монастирів. Починається формуваннягетьманського і старшинського землеволодіння. Завершується процес утвореннякозацької земельної власності. Це привело до змін у соціальній структурісуспільства. Сформувалась нова політична сила– козацтво, до якої перейшлапровідна роль в українському суспільстві. Було ліквідовано стан великих ісередніх світських землевласників, різко змінилась кількість дрібної шляхти.Зросла її роль у політичному житті. Провідна роль у житті міст переходить дорук українців. Зміцнився статус православного духовенства. Поліпшилосястановище селян, які звільнились від підданської залежності і перетворились наособисто вільних землевласників (посполитих) з правом (хоча і обмеженим)володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військовоїскарбниці.

/>ЗначенняЗапорозької Січі в історії українського народу. Ліквідація козацької республіки в останній чвертіXVIII ст.

Запорозька Січ — українська козацькареспубліка. Виникла і розвинулась на Наддніпрянщині, за порогами, в першихдесятиліттях XVI ст. Запорозька Січ мала власні збройні сили — ЗапорозькеВійсько. Протягом багатьох століть Запорозька Січ була уособленням свободи іволі для українського народу.

Столицею Запорозької Січі буломісто–фортеця, яке кілька разів міняло своє розташування, але завжди було заДніпровими порогами. Відомі Базавлуцька Січ, Микитинська, Чортомлицька,Кам'янська, Олешківська, Нова Січ. Першу фортецю — Січ спорудив у серединіXVI ст. на острові Мала Хортиця гетьман Дмитро (Байда) Вишневецький.

Територія Запорозької Січі називалась«Вольності Війська Запорозького» і у XVIII ст. поділялось на вісімадміністративно–територіальних одиниць, які називались паланками. Центромпаланки була слобода, де містилася військова залога і мешкала паланковастаршина на чолі з полковником.

Запорозька Січ являла собоюсуверенну, самостійну національно–військову політичну силу України. Запорожцібули активними учасниками народного визвольного руху. Одночасно вони відігрализначну роль у протидії уніатству і католицизму, надавали матеріальну допомогуукраїнським культурно–освітнім центрам (Києво–Могилянська академія). Усвідомості українського народу вона розглядалась як мало залежна відцентральних властей Козацька держава. Їй належить провідне місце унаціонально–визвольних війнах проти Польщі у першій половині XVII ст. У1648 р. на Січі почалася Визвольна війна українського народу. Одночаснозапорозькі козаки вели кількасот літ героїчну боротьбу протитурецько–татарської агресії.

У межах створеної у ході Визвольноївійни української гетьманської держави Запорозька Січ займала автономнестановище, хоча й була частиною України. Вона не підтримувала приєднанняУкраїни до Росії, її представників не було на Переяславській раді.

За умовами Андрусівського перемир'я(1667) над Запорозькою Січчю встановилося двовладдя Росії та Польщі. За Вічниммиром (1686) вона потрапила під владу тільки Московської держави.

У 1709 р. за наказом Петра І Січбула зруйнована за підтримку козаками акції І.Мазепи. В 1734 р. царськийуряд дозволив запорожцям повернутися в рідні місця. Вони заснували Нову Січ,якій судилося стати останньою.

У російській імперії, жорстко стиснутійкріпацтвом, незалежна українська Січ дратувала ще Петра І, котрий називавЗапоріжжя «коренем усякого зла». За наступників Петра влада терпіла присутністьцього острівця вольностей на околицях імперії доти, доки запорожці ще булипотрібні у ролі вартового південних кордонів. Використавши козацьке населення вході турецько–російських воєн за Причорномор'я і досягнувши своєї мети,царський уряд вирішує ліквідувати Запорозьку Січ — символ давньої українськоївольності. Це було зроблено руками сербських, болгарських військовихпоселенців, які втекли в Росію від турецького ярма. Царський уряд дозволив їмпоселитися в українських степах. Саме вони мали надалі виконувати традиційніоборонні функції запорожців. А Запоріжжя було вирішено ліквідувати, замість ньогостворювалась Ново–Сербія.

Улітку 1775 р., повертаючисьдодому з театру російсько–турецької війни, генерал П.Текелій з великимизбройними силами, пройшовши швидким маршем через паланки, оточив січову фортецюі оголосив запорожцям, що волею імператриці Катерини II Січ ліквідовується.Перевага російських сил була очевидною, козаки здалися без бою. Січовіукріплення і всі споруди на території фортеці були розібрані, архів і військоваскарбниця з коштовностями була вивезена, старшину заарештовано. За вирокомКатерини II, кошового суддю П.Головатого та військового писаря І.Глоду заслалидо Сибіру.

Останнього кошового отамана ПетраКалнишевського, ув'язнили в келії Соловецького монастиря. Там він і помер.

Традиції Запорозької Січі збереглисьу пам'яті народу. Вони проявилися у житті козацької громади на Дунаї(Задунайська Січ, 1775–1828 рр.) та на Кубані. Перші українські військовіформування у XX ст. також пов'язувались з традиціями Січі — УкраїнськіСічові Стрільці (УСС).

/>Остаточналіквідація гетьманства та решток автономного устрою Гетьманщини у другій половині XVIII ст.

Із другої половини XVIII ст.посилився наступ російського самодержавства на автономні права Гетьманщини.Після смерті Данила Апостола вибори нового гетьмана не відбулися. Російськийуряд, обмежуючи державність України, зобов'язав здійснювати владу вЛівобережній Гетьманщині Правління гетьманського уряду. Ця установа складаласяз шести чоловік — трьох українців і трьох росіян, але вся повнота владиналежала російському князеві Олексію Шаховському. Правління у своїй діяльностімало керуватися «Рішительними пунктами» Данила Апостола, прийнятими в1728 р., за якими були значно обмежені і без того урізані права івольності України. Гетьман був позбавлений права провадити зовнішню політику,вищі військові посади затверджував імператор, він же вважався «головним суддею»Генерального суду. Росіяни знову отримали можливість купувати землі в Україні,хоч нібито і мали коритися місцевій адміністрації. За царським указом,Правління гетьманського уряду мало діяти до обрання нового гетьмана. Однак вуказі не зазначалося, коли це обрання мало відбутися. Князь Шаховський отримавтаємну інструкцію переконувати українців у тому, що всі їхні негаразди — відгетьманів, і тому з виборами поспішати не треба. Також за цією інструкцієюзаохочувалися російсько–українські шлюби, що сприяло упокоренню козацькоїстаршини. Правління гетьманського уряду проіснувало до 1750 р. і йоговлада ознаменувалася утисками українського населення, втручанням росіян увнутрішні українські справи, погіршенням економічного становища.

Деяке полегшення для України наступаєв часи правління дочки Петра І Єлизавети Петрівни. Під час її перебуванняу Києві в 1744 р. козацька старшина звернулася до неї із проханнямдозволити вибори гетьмана. Імператриця не заперечила, але й не дала дозволуодразу. Вибори відбулися через 6 років. Останнім гетьманом України було обраноКирила Розумовського, який походив з родини рядового козака і отримав хорошуєвропейську освіту. Гетьманство було відновлено в 1750 р. Вибори пройшли уГлухові і були зустріті українцями з патріотичним піднесенням. Вони відродилинадію на відродження автономії України.

За гетьманування Кирила Розумовськогоукраїнські справи були передані до колегії закордонних справ з відання Сенату.Останній гетьман України домігся права вести самостійну зовнішню політику,обороняв її фінансову самостійність. Він виношував плани відкриттяуніверситету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митногокордону між Росією та Україною, реформував судочинство. Розумовський впровадивряд заходів щодо обмеження прав переходу селянина від одного поміщика доіншого, обмежив сваволю російських чиновників, які перебували на Україні. Вінспробував реформувати українські військові частини, перетворивши козацькі полкина регулярні. Також Кирило Розумовський вдався до спроб встановити спадкоємнегетьманство, просивши імператрицю закріпити гетьманство за родом Розумовських.Заслуговують на увагу і плани останнього гетьмана щодо освіти: він плануваввідкрити в Україні два університети: це були б оновлена за західноєвропейськимизразками Києво–Могилянська академія і університет в гетьманській столиці —Батурині.

Але великим задумам гетьмана став назаваді прихід до влади в 1762 р. Катерини II, яка завершила справу,розпочату в Україні Петром І. Кирило Розумовський був викликаний доПетербурга. Від нього вимагалося добровільно зректися гетьманської булави.Український гетьман впродовж 10 місяців вів нерівну боротьбу проти свавілляросійської імператриці, але вона виявилася непохитною. 10 листопада1764 р. імператорським маніфестом гетьманство було ліквідоване. Скасуваннягетьманства мало на меті не лише позбавити українські землі решток державності,а й взагалі знищити культуру і мову українського народу, перетворити його наменшого брата росіян — малоросів.

Для управління Україною було створеноМалоросійську колегію, яку очолив її президент генерал–губернатор ПетроРум'янцев. Він зосередив у своїх руках всю повноту влади на Україні. Основнимзавданням колегії було остаточно ліквідувати автономні права, якими все щекористувалася Лівобережна Україна.

У 1765 р. було скасованокозацький устрій Слобожанщини, яка перетворилась на Слобідсько–Українськугубернію. На місці козацьких постало п'ять гусарських полків, старшинаотримувала російські військові звання, а козаки перетворювались на «військовихобивателів». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.

Малоросійська колегія перетворила насвій департамент Генеральний військовий суд України. Те ж саме відбулося зКанцелярією малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Такимчином, за фінансами Лівобережжя було встановлено пильний нагляд. З 1768 р.українські канцеляристи перетворювалися на російських службовців і потраплялипід дію російського військового статуту.

У 1775 р. ліквідовано ЗапорозькуСіч — останній оплот української державності і захисту прав та свобод України.

У 1781 р. на землях ЛівобережноїУкраїни було утворено Малоросійське генерал–губернаторство, що складалося зтрьох намісництв — Новгород–Сіверського, Чернігівського й Київського. Глухіввтратив статус столиці. У 1783 р. в Україні Імператорським указомостаточно було впроваджено кріпацтво. У цьому ж році було ліквідовано й козацькевійсько: замість козацьких полків було утворено 10 регулярних кавалерійськихкарабінерних полків російської армії. Українській шляхті та старшині надавалисявсі права російського дворянства.

Із втратою гетьманства і ліквідацієюЗапорозької Січі Україна остаточно втратила свою державність, перетворившись наколонію Російської Імперії.

/>Початокнаціонального відродження в Наддніпрянській Україні

Початок національного відродження вНаддніпрянській Україні пов'язують з боротьбою нового українського дворянстваза свої права. Більшість політичних діячів, вчених–письменників того часу буливихідцями з козацької старшини. Входження нащадків старшини до складуросійського дворянства проходило в гострій боротьбі. Російський уряд не дужеохоче визнавав за козацькою старшиною права дворянства. Відстоюючи свої права,українська шляхта водночас відстоювала автономні права України.

У 1767 р. відбулися виборидворянства Росії до комісії для складання «Нового уложения» (кодексудворянських прав). Депутатом до цієї комісії від дворянства Лубенського полкубуло обрано Григорія Полетику, нащадка старого козацького роду з Полтавщини. Уході роботи комісії Григорій Полетика проявив себе як прихильник автономнихправ гетьманської держави в Україні.

Заслуговує на увагу і діяльністьВасиля Капніста. У 80–х роках XVIII ст. він був відомий як поет і директоручилища Полтавської губернії. У 1782 р. Василя Капніста обралипредводителем дворянства Київського намісництва. Це була друга постать післягубернатора. За вільнодумство Капніста в Києві називали Ваською Пугачовим. У1783 р. Капніст написав «Оду на рабство», в якій виступив протипоневолення України російським царатом. У 1787 р. Василь Капніст очоливгрупу аристократів–автономістів, яка розробила проект відновлення козацькоговійська. Але цей проект був провалений у Петербурзі земляком–українцем графомОлександром Безбородьком.

У своїй боротьбі за автономію ВасильКапніст шукав союзників за кордоном. Вважаючи, що прусський уряд прагнув новоївійни з Росією, він у 1791 р. домігся аудієнції в міністра закордоннихсправ Герцберга. Капніст представив себе посланцем поневоленого російськимурядом українського народу, доведеного до відчаю, і запитав, чи можнасподіватися на допомогу Пруссії, якщо українці піднімуться на боротьбу зросійськими гнобителями. Однак місія Капніста зазнала невдачі.

Українських патріотів єдналаприхильність до минулого і критичне ставлення до сучасного. Вони прагнулизберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалась на Литовському статуті.Дворяни сподівалися відновити козацьку армію. Вони намагались відновити добрістосунки з Москвою і на цій основі добитися автономії. Під час різних воєнвиникала надія на відновлення української армії. Під час війни 1812 р. українськікозаки дістали дозвіл від російського царя Олександра І утворити кількаполків. Під час польського повстання 1831 р. також було організованокозацькі полки чисельністю 8000 осіб, а дворянство за свої кошти купило цимполкам коней та провіант. Під час Кримської війни в 1855 р. ще раз булоорганізоване народне ополчення, а патріотична хвиля охопила велику частинуукраїнського населення. Та російський уряд використав ці військові формації длясвоїх потреб, не думаючи йти ні на які політичні поступки.

Політичні настрої українськихавтономістів найкраще відбито у трактаті «История Русов». Дата його створеннята автор невідомий. У 1846 р. трактат опублікував у Москві українськийісторик Осип Бодянський. Головна ідея трактату — це відновлення автономних правУкраїни на момент її входження до складу Російської держави у 1654 р. НаУкраїні з'являються патріотичні гуртки, які об'єднують однодумців, що плекалимрії про відновлення автономії. Найбільш відомий такий гурток булозапочатковано в Новгород–Сіверську. До нього входило декілька десятків членіврізного походження та професій. Основне завдання цього гуртка — відновленняавтономії України. Своєрідність поглядів автономістів полягає в тому, що вонизахищали історичні права України, прагнули до їхнього відновлення і разом з тимне вимагали відокремлення України від Російської імперії.

/>Історичне місце Кирило–Мефодіївськоготовариства в

українському національномувідродженні

 

Кирило–Мефодіївське товариство виниклона початку 1840–х років у Києві як таємний гурток, створений групою студентівта молодих професорів. До товариства належали відомі українські діячі: історикМ.Костомаров, письменник та вчений Пантелеймон Куліш, педагог і журналіст,прихильник ідей Великої французької революції Микола Савич, історик праваМ.Гулак–Артемовський, поет і перекладач Олександр Навроцький, етнограф іфольклорист Панас Маркевич, студент Київського університету, а згодом учительПолтавського кадетського корпусу В.Білозерський. Моральним авторитетом цьогогуртка став Т.Шевченко. Свою основну мету гурток вбачав у боротьбі протикріпацтва та за національне визволення українського народу.

У 1845 році цей гурток оформився втаємне товариство (братство) святого Кирила та Мефодія, яке займалосяпоширенням ідеї слов'янської спільності. Програму свого товариства братчикивиклали у двох документах: «Книга буття українського народу» і «Статутслов'янського братства св. Кирила і Мефодія».

Автором «Книга буття українськогонароду» був Микола Костомаров. Програма складалася зі 109 положеньрелігійно–повчального та історико–публіцистичного характеру. Центральним місцему програмному документі було поєднання християнських ідеалів з почуттямукраїнського патріотизму. Твір було складено з позицій любові до ближнього,соціальної рівності людей, необхідності добровільного звільнення кріпаків зневолі. Наголошувалось на мирному характері таких перетворень. Братчикинамагалися врахувати уроки історії. Вони засуджували кровопролиття Французькоїреволюції.

У документі простежується історичнеминуле України, подаються відмінності з історії та соціально–політичного устроюрізних народів. З виникненням козацтва братчики пов'язують початок соціальноїрівності в Україні. Об'єднання України з Росією подається як добровільний акт,але який через політику російського царизму перетворився для неї в неволю.Засуджувався поділ України між Росією і Польщею та самодержавна формауправління як один із видів деспотизму. Члени Кирило–Мефодіївського товариствастверджували, що саме Україні випала честь бути державним лідером у створенніфедерації слов'янських народів.

У «Статуті слов'янського братства св.Кирила і Мефодія» були конкретизовані програмні цілі братчиків. Зокрема, ідеїрівноправності народів, держав і громадян майбутньої слов'янськоїреспубліканської федерації, планувалися стратегічні завдання щодо вихованнямолоді тощо. Поряд з цим у статуті визначались організаційні принципидіяльності товариства. Так наприклад, кожний новий член товариства змушений бувпроголошувати присягу, де був і такий пункт: «якщо б довелося зазнати утисків інавіть мук за прийняті Товариством ідеї, то, він не видає нікого з членів,своїх собратів». Члени товариства запозичили у масонських організацій таємнізнаки. Своїм таємним знаком членства вони вважали перстень або ікону іззображенням святих Кирила та Мефодія.

Основною діяльністю братчиків булапросвітительська. Вони видавали книги та журнали, створювали у селах школи длянароду, збирали гроші на культурні потреби.

На початку квітня 1847 р. задоносом провокатора, студента Петрова, товариство було викрите. Проіснуваловоно 14 місяців. Братчики були засуджені до різних термінів ув'язнення. ЗокремаМ.Гулак–Артемовський — на З роки у Шліссельбурзьку в'язницю, потім висланий уПерм, Т.Шевченко — на 10 років відданий у солдати без права писати і малювати іт.д.

Розгром Кирило–Мефодіївськоготовариства царськими властями завдав значних втрат лавам активних діячівукраїнського національного руху, знищив молоду українську еліту. Та діяльністькирило–мефодіївців мала великий вплив на подальший розвиток українськогонаціонального руху.

Слід зазначити, що кирило–мефодіївцімали програму своєї діяльності і статут, тобто це була перша політичнаорганізація української інтелігенції, що мала власну програму українськогонаціонально–визвольного руху. Якщо порівняти програму українських інтелігентівз програмами інших європейських організацій («Молода Німеччина», «МолодаПольща» і т.д.), то можна зробити висновок, що київське товариство відрізнялосянайреволюційнішою програмою демократичної слов'янської федерації. МихайлоГрушевський писав: «Ціле покоління української інтелігенції стояло під впливомроботи сеї київської лабораторії», «гадки і плани кирило–мефодіївців пішлишироко в громадянство».

/>Початокнаціонального відродження на західноукраїнських землях. «Руська трійця»

У західноукраїнських землях вXIX ст. починається процес національного відродження. Панівною вукраїнському суспільстві стає ідея національної самосвідомості. На перший планвиходять національна мова, історія, література і фольклор. Речниками ідейнаціонального відродження стало духовенство. Центром церковного життя буламитрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 рр. там вийшло 43 книги, написаніукраїнською мовою.

Найвиднішим представником старшогопокоління національної інтелігенції був Іван Могильницький — освітній іцерковний діяч. Він заснував у Перемишлі дяковчительський інститут, написав 5підручників. У своїх працях Іван Могильницький доводив самостійністьукраїнської мови. У 1816 р. І.Могильницький разом з Михайлом Левицькимстворює «Клерикальне товариство», метою якого було поширення серед селянспеціально підготовлені нескладні релігійні тексти українською мовою. Відтак, товариствовиступало проти ополячення селян і навернення їх до римо–католицької церкви.

Активними учасниками українськоговідродження були і Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вонизаймалися створенням початкових шкіл для місцевого населення, написалиграматики української мови. Окрім того, вони були збирачами і видавцямиукраїнського фольклору.

У 30–х рр. XIX ст. у ЛьвовіМаркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький створили гурток, відомий вісторії під назвою «Руська трійця». Усі вони були вихованцями Львівськоїсемінарії За своїм характером «Руська трійця» буладемократично–просвітительським гуртком, метою якого було перетворення народноїмови на літературну. Це, на думку трійчан, відкрило б селянству доступ до знаньі полегшило його долю. З цією метою члени гуртка розпочали великуфольклористично–збиральницьку роботу, під час якої молоді люди відкрили длясебе історичну значимість свого народу.

Поступово питання мови з проблемисуто філологічної переросло у політичну. У своїх творах «Трійця» звертала увагуна політичну історію, на докази самостійного політичного існування українськогонароду в минулому. Період від XIV до XVIII ст. на Україні, зокрема вГаличині, вона характеризувала як час утрати національної незалежності. Члени трійцівбачали в козацтві символ національно–визвольної боротьби народу. Вони першимивказали на соціально–національні причини руху опришків, показали, як свавілляпольських панів спричиняло селянські виступи. Висвітлюючи героїчне минулеукраїнського народу, члени трійці показували українській громаді можливий шляхрозв'язання національних проблем.

Під впливом загальнослов'янського, утому числі й загальноукраїнського піднесення, члени трійці вперше в суспільномурусі внесли у програмні документи ідею возз'єднання всіх українських земель ускладі майбутньої федерації. Україна мала стати соборною державою з двохштатів — Східного (Лівобережжя) і Західного (Правобережжя з СхідноюГаличиною).

Дії Шашкевича, Вагилевича таГоловацького для тогочасного суспільства були нечуваними. Вони викликали протисебе бурю переслідувань. Сміливці неодноразово ризикували життям. Так,наприклад, Шашкевича вистежували, щоб скарати його на смерть за прилюднівиступи українською мовою.

У 1834 році гуртківці підготувалиісторико–літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику містилися матеріали проБ.Хмельницького, С.Наливайка та опришківський рух. Друк збірника бувзаборонений Віденською поліцією.

Наприкінці 1836 р. у Будапештібув виданий літературно–науковий альманах «Русалка Дністровая». Альманахзапочаткував нову українську літературу у Східній Галичині. Хоча в 1837 р.львівська цензура книгу заборонила, альманах залишив слід у розвиткунаціональної свідомості в західноукраїнських землях. У «Русалці Дністровій»друкувались матеріали з історії України, особливо про національно–визвольнірухи та про їх ватажків, і це мало неабияке значення на той час. Написанийгалицькою говіркою, альманах показав, що між мовою галичан і східних українцівнемає суттєвих розбіжностей, отже, вони — єдиний народ.

Членів «Руської трійці» булопритягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але вони не відмовилися нівід своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності.

/>Національно–визвольнийрух на західноукраїнських землях під час революції 1848–1849рр. в Австрійськійімперії

У 1848 р. європейські народиповстали проти режиму самовладдя монархів, встановленого ще у 1815 р.Віденським конгресом. Не випадково події 1848 р. увійшли в історію якВесна Народів. Розпочавшись в Італії і Франції, революція перекинулася доНімеччини, а в березні 1848 р. спалахнула в столиці Австрійської імперіїВідні. 15 березня австрійський цісар Фердінанд І проголосив конституцію,яка передбачала надання громадянам свободи слова, друку, зборів, скликанняпарламенту (рейхстагу). Активними учасниками революції 1848–1849 рр. сталимешканці Західної України. За короткий час вони зуміли організуватися ідобитися вирішення цілої низки соціально–економічних і політичних питань. В ЗахіднійУкраїні накопичилося особливо багато незадоволення, і можна було чекати масовоюсоціального вибуху. У критичний момент уряд, прагнучи не допустити участі вреволюції селянства, пішов на скасування кріпосницької системи. Зокрема, вГаличині панщину з великою поспішністю скасували у квітні 1848 р., майжена п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Закон про скасуванняпанщини певний час не поширювався на Буковину, що викликало бунти селян, котрівідмовлялися відробляти панщину. Лише у серпні 1848 р. під тискомселянських заворушень закон поширився і на цей край. Згідно з рішеннямпарламенту, селяни були зобов'язані заплатити поміщикам за своє звільнення двітретини викупних платежів, а держава платила решту. На Закарпатті під часреволюції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але насправдііснувала ще 5 років.

Ослабленням імперської влади українціпрагнули скористатися також і для задоволення своїх культурно–освітніх потреб.Цей рух очолила національна інтелігенція, яку підтримало селянство.19 квітня 1848 р. львівські українці від імені всього українськогонаселення краю надіслали австрійському цісарю петицію з вимогами рішучихперетворень у культурній сфері. Всі надії покладалися на добру волюавстрійського уряду. Але поступово галицька інтелігенція переходила дорозуміння необхідності й власної активної участі в національно–культурних таполітичних перетвореннях.

В умовах національно–культурноюпіднесення і оголошення демократичних свобод, у тому числі свободи слова, уЛьвові стала виходити перша газета, друкована українською народною мовою, —«Зоря Галицька».

Галицькі поляки першими скористалисядемократичними свободами, проголошеними революцією. Вони організували свійосередок — Центральну раду народову у Львові, яка проголошувала своєю метоюстворення Литовсько–Русько–Польської Речі Посполитої та рівність культурнихправ поляків і українців. Однак більшість поляків продовжували стояти на тому,що галицькі українці не мають нічого спільного з українцями Наддніпрянщини, щоце — вітка польського народу, а українська мова — діалект польської.

У відповідь на дії поляків українськаінтелігенція 2 травня 1848 р. заснувала у Львові свій орган — Головнуруську раду, яка мала відстоювати інтереси українського населення Галичини. Увиробленій Радою програмі обґрунтовувалася приналежність українського населенняГаличини до єдиного українського народу, наголошувалося на колишній державностікраю. Програма закликала українців до національного пробудження, активноїдіяльності щодо поліпшення свого становища в межах австрійської конституції.

У питанні щодо майбутнього Галичини учленів Головної руської ради єдності не було. Невелика її частина прагнула достворення слов'янської федерації, деякі мріяли про незалежну українську державуз центром у Києві. Але основна маса орієнтувалася на мінімальне — поділГаличини на Західну (населену головним чином поляками) і Східну (де більшістьнаселення були українцями, або, як вони себе продовжували називати, —русинами).

Головна руська рада очолила не лишеполітичний, але й культурно–освітній рух в Галичині. Саме вона була ініціаторомвидання «Зорі Галицької», а влітку 1848 р. затвердила рішення простворення «Галицько–руської матиці», яка мала відати організацією виданняпідручників українською мовою. Під тиском національних сил власті наприкінціроку відкрили у Львівському університеті кафедру української мови талітератури. Першим її завідувачем став Яків Головацький. Скликаний19 жовтня 1848 р. Собор руських учених у Львові накреслив широкупрограму організації української науки й народної освіти.

Поряд з Головною руською радоюпродовжувала діяти Центральна рада народова. У своїх діях вона спиралася нелише на польське населення Галичини, але й на ту ополячену українську шляхту,яка не бажала відокремлюватися від вищої верстви польського суспільства йпротестувала проти положень української петиції 19 квітня. 23 квітнявона утворила власну організацію «Руський собор», яка була покликана обстоюватиідею незалежності Польщі під зверхністю Габсбургів. В цій організації були ідекілька демократично налаштованих українців, у тому числі і один з членів«Руської трійці» Іван Вагилевич.

Оскільки жодна з сторін не бажалапоступатися, національне протистояння в краї загострилося й загрожувалоперерости в збройну боротьбу представників українського і польського народів.Воно стало особливо загрозливим, коли пропольськи налаштовані сили почалистворювати власну гвардію, а проукраїнські — загони стрільців.

На початку червня у Празі відбувсяСлов'янський з'їзд, у роботі якого брали участь представники Руської ради,Центральної ради народової та «Руського собору». З'їзд ухвалив рішення прорівноправність української мови у школах і державних установах, рівність всіхнаціональностей і віросповідань, створення спільної українсько–польськоїгвардії та керівних органів. Гостру дискусію викликала пропозиція українськоїдепутації поділити Галичину на українську (Східну) й польську (Західну)адміністративні одиниці. Розглядалися й інші питання, але під впливомзагострення революційних подій з'їзд припинив свою роботу. Місцеві органи владиігнорували його рішення. Не збиралися визнавати рівноправності з українцями ібільшість польських політиків.

Збереження протистояння українців іполяків було на користь австрійській владі, допомагало їй зберегти свійконтроль над Галичиною.

/>Створення ідіяльність політичних партій у Наддніпрянській Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. відбуваєтьсяполітизація національного руху і на східноукраїнських землях. Як і в Галичині,вона була пов'язана з приходом нового покоління українських діячів. У середині90–х років у Київському університеті активно працював гурток українськоїстудентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, начолі з сином В.Антоновича — Дмитром, і помірковану, але також соціалістичну,«драгоманівську», очолювану К.Василенком і М.Ковалевським.

Традиційне культурництво вже незадовольняло представників нової генерації національного руху. Вони порівнювалиситуацію українського руху в Галичині, політичну активність російськихсоціалістичних нелегальних організацій з розвитком подій на Наддніпрянщині.Завдяки їх енергії в середовищі організаційно невиразного «українофільського»руху виникають перші українські групи з чіткими політичними вимогами.

Найактивнішою частиною українськоїінтелігенції було демократичне студентство, об'єднане в «громади». Політичнебезправ'я народу, позбавлення вищих навчальних закладів автономії, встановленийу них поліцейський режим викликали страйки, мітинги, демонстрації. Наслідуючитрадиції «Братства тарасівців», молоде покоління громадівців приділяє основнуувагу політичним питанням.

На всеукраїнському з'їздіпредставників громад у 1897 р. було засновано «Загальну українськубезпартійну демократичну організацію». В багатьох містах України за короткийчас утворюються громади.

29 січня 1900 р. в Харковігрупа студентської молоді на «раді чотирьох» засновує першу у російськійчастині України Революційну українську партію (РУП). Засновниками були студентиХарківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвичта Михайло Русов.

Керівники партії схилялися дорозробки ідеї державного самовизначення України. Антонович звернувся зпропозицією до відомого харківського адвоката–самостійника Миколи Міхновськоговиробити своєрідну програму дії партії. Влітку 1900 р. програма буланадрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена наукраїнських землях, що перебували у складі Російської Імперії. Міхновськийобґрунтував «історичні права» України на самостійне існування і сформуваввимогу — «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 рокуз розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Однак, вимога політичноїсамостійності України не прийнялася на східноукраїнських землях. РУП, якаспочатку визнала брошуру «Самостійна Україна» за свою програму, згодомвідмовилась від неї і перейшла на федеративні позиції.

Наприкінці 1901 — на початку1902 р. Міхновський виступив ініціатором створення Української НародноїПартії. Вона об'єднувала прихильників націоналізму та проголошувала ідеїборотьби за створення незалежної національної держави. У 1902–1903 рр. устаттях і відозвах «Десять заповідей», «Справа української інтелігенції в УНП»та ін. Міхновський виклав теоретичні засади українського націоналізму. ПрограмаУНП передбачала створення самостійної Української держави, становленняпрезидентської республіки, надання соціальних гарантій для широких верствнаселення, передачу землі у власність селянам та ін.

Українська соціал–демократична спілка(«Спілка» була створена у 1904 р. М.Меленевським. До неї увійшла великагрупа колишніх членів РУП. Кінцевою метою партії проголошувалась демократичнаукраїнська республіка із суспільною власністю на засоби виробництва і повноюрівноправністю кожної нації, що входить до її складу.

У 1905 р. основна частина РУПутворила Українську соціал–демократичну робітничу партію (УСДРП). Ця партія вполітичній сфері обмежувалась лише гаслами автономії України. До керівництвапартії входили Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш.

У 1905 р. Українськадемократична партія та Українська радикальна партія об'єдналися і утворилиУкраїнську радикально–демократичну партію (УРДП) під керівництвом Є.Чикаленка,С.Єфремова та Б.Грінченка.

У 1903–1904 рр. декілька гуртківвийшли з РУП і в 1907 р. вони створили нову партію під назвою Українськапартія соціалістів–революціонерів (УПСР).

/>Українськийнаціональний рух у роки революції 1905–1907 рр. вРосійській Імперії

Революція 1905–1907 рр. почаласьв російських містах, а пригноблені народи підтримали її тому, що сподівалисязмінити на краще і своє національне життя.

Вимоги українців формулювалися, впрограмних і агітаційно–пропагандистських документах українських партій. Партіїобґрунтували головну вимогу українців: відновлення української держави у форміавтономії. Тільки Українська народна партія прагнула повної незалежності. Але івона не відкидала автономію як крок до незалежності. Вирішення усіх іншихпитань як соціально–економічних, так і мовно–культурних, вони ставили взалежність від відродження власної державності.

Вибори до першої Державної думиукраїнські соціал–демократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували.Українські демократи і радикали, навпаки, у виборах брали активну участь, алевиступали не з своїми власними списками, а за списками російських кадетів.Всього у першу Думу (травень 1906 р.) від України ввійшло 102 депутати. Середних переважали селяни та представники міської інтелігенції. Українці створилисвою власну парламентську громаду з 45 депутатів. Головою її був адвокат ігромадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847–1919). В основу програми цієїпарламентської групи були покладені три проблеми: земельна, освітня і питанняавтономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский вестник».Українська парламентськагромада була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравалапровідну роль у Союзі автономістів, який об'єднував парламентські групинеросійських народів. Українські депутати підготували окрему декларацію усправі української автономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни невстигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказпро вибори нової.

У січні 1907 р. відбулися виборидо II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партіїУкраїни. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Зновуутворилось українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовоюгромадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевогосамоуправління, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цимгромада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії вуніверситетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати щегостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію ускладі Російської імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис«Рідна Справа — Думські вісті», що виходив два рази на тиждень. У «РіднійСправі» друкувалися промови членів Української трудової громади. II Думавиявилася ще радикальнішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише103 дні. У червні 1907 р. вона було розпущена.

Українська інтелігенція бороласьпроти обмеження і утисків української культури. За введення рідної мови внавчання твердо висловлювались українські вчителі. Ще наприкінці 1904 р.українці одержали підтримку з боку авторитетних російських академіків–мовознавцівФедора Корша і Олексія Шахматова. На запит Ради міністрів щодо доцільностізбереження обмежень проти української мови, вони дали негативну відповідь,заявивши, що українська мова є цілком самостійною, а не місцевою говіркоюросійської мови. Однією з найважливіших вимог українства у роки революції буловведення навчання дітей рідною їм мовою. Але добитися прийняття відповідногозакону не вдалося. Окрім поодиноких випадків, коли вчителі запроваджувалиукраїнську мову у навчальний процес, нічого не змінилося. Система освіти, відпочаткової школи до вищої, запишалася зросійщеною. Тому діти з такої школивиносили мало. Цим пояснюється невисокий ступінь знань дітей в Україні.

Вперта боротьба йшла за впровадженняукраїнської мови у вузах України. Українська студентська молодь Києвазапочаткувала кампанію за відкриття кафедр українознавства в університетах. Цене принесло успіху в самому Києві. Але україномовні відділення були відкриті вОдесі і Харкові. В Одеському університеті історію України викладав ОлександрГрушевський, брат Михайла, в Харківському українську літературу — МиколаСумцов.

Під тиском національно–визвольногоруху пригноблених народів імперії, в умовах ослаблення самодержавного ладуцаризм змушений був йти на поступки. Наприкінці листопада 1905 р. бувприйнятий закон, який дозволяв видання літератури національними мовами,створення культурно–освітніх національних товариств і відкриття національнихтеатрів.

Після зняття урядових заборон почавсяшвидкий розвиток українського життя. Великим досягненням українства була появав Наддніпрянщині української преси. Перша українська газета «Хлібороб» почалавиходити у листопаді 1905 р. Видавала її українська громада Лубен. У Києвітираж продавався на вулицях і викликав справжню сенсацію. Газету швидко розкупили.Офіційне розпорядження про скасування обмежень проти української мови, введенихЕмським указом, з'явилося лише у травні 1906 р. Та на той час воно вжебуло непотрібним. У грудні 1905 р. у Києві почала виходити перша щоденнаукраїнська газета «Громадська думка». Її видавцем став відомий український діячЄвген Чикаленко. Фінансував видання газети і Василь Симиренко з відомого родуукраїнських підприємців–патріотів. За рік після жовтневого маніфесту діяло 15українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань (наукових,політичних, гумористичних і дитячих).

Прагнучи не допустити поширенняукраїнських видань, російська адміністрація в Україні вдалася до переслідуваньїї передплатників. Учителям заборонялося передплачувати газету «Рада» й інспекторизаявляли: «Або «Рада», або посада». Одним із перших адміністративнихрозпоряджень була заборона пропускати на село часопис «Хлібороб».

За галицьким прикладом в українськихмістах і містечках розгорнула діяльність мережа товариств «Просвіта». Перша«Просвіта» була відкрита в Одесі 30 жовтня 1905 р. Вона мала власнубібліотеку й історичний музей, створила окремий фонд для видання книжок.Близько чотирьох сотень членів налічувало товариство «Просвіта» вКатеринославі. Діяли чотири секції: драматична, вокально–музична, літературната бібліотечна. Згодом відкрили й читальню. У Кам'янець–ІІодільському«Просвіта» домоглася права ввести українську мову в початкових школах. Того жсамого року з'явилося товариство «Просвіта» і в Києві, де його започаткуваливидатні діячі української культури Б.Грінченко, М.Лисенко, Г.Коваленко та ін.Історик М.Аркас організував «Просвіту» у Миколаєві. Організувати «Просвіти»було нелегко, бо кожне товариство повинно було затверджувати власний статут ідіяти як самостійна організація чи філія. Попри всі перешкоди на середину1907 р. в Україні вже діяло 35 організацій «Просвіти». Там, де цевдавалося, діячі «Просвіти» налагоджували контакти з українським селом.Катеринославська і Полтавська губернії у результаті вкрилися мережею сільськиххат–читалень. «Просвіта» не лише поширювала українську літературу, працяпросвітян в сільських кооперативах витягувала село з відсталості. Кооперативидавали селянам елементарні знання з агротехніки, вчили використовуватидосягнення науки в практиці.

/>Політикаросійського самодержавства щодо України в 1907–1914 рр.

Після поразки революції1905–1907 рр. під загрозою опинилися усі без винятку прояви українськогожиття. З середини 1907 р. під керівництвом Петра Столипіна здійснювавсякурс на обмеження або ліквідацію незадовго до того дозволених політичнихсвобод.

З червня 1907 р. в Росіївідбувся державний переворот, коли царський уряд розігнав II Державну Думу. Цебула остаточна поразка революції. В країні настав період реакції. В Києві тавеликих українських містах і селах почалися арешти. Запрацюваливійськово–польові суди. Почали заборонятися профспілки.

У 1908 р. у Києві було створено«Клуб російських націоналістів», який завдяки державній підтримці й особистомузаступництву Столипіна став однією з найвпливовіших політичних груп в імперії.Клуб вважав своїм завданням «вести суспільну і культурну війну протиукраїнського руху на захист основ Російської держави на Україні». Одним знайголовніших об'єктів переслідувань стало усне і друковане українське слово.Царський уряд поставив за мету максимально звузити сферу його функціонування.Використовуючи свої впливи в урядових верхах, «Союз російських націоналістів» у1909 р. домігся рішення думського підкомітету у справах освіти пронедопущення викладання української мови у школах. Уряд заборонив українськумову в тих школах, де в період революції вона була введена. Вчителямзаборонялося розмовляти з учнями рідною мовою навіть поза школою. На уроках недозволялося співати українські пісні, декламувати вірші і навіть виконуватиукраїнські мелодії.

Подібна політика проводилася і ввищих навчальних закладах України. Ті слабенькі паростки «українізації», щопроросли в університетах та інших вузах України в роки революції1905–1907 рр., грубо і безжалісно винищувалися.

Не залишила влада поза своєю «увагою»українську пресу. У 1907 р. з 18 періодичних українських видань лишиласяполовина. Протягом наступних років їх кількість зменшувалася. Пресу, щопродовжувала видаватися українською мовою, не дозволяли передплачувати.Чорносотенці виявляли непокірних передплатників, доносили на них адміністрації,яка звільняла їх з роботи, а іноді й кидала до в'язниці.

Не дозволялося вшановувати пам'ятьТараса Шевченка, організовувати присвячені йому вечори. Було забороненозбирання коштів на спорудження пам'ятника Кобзареві. У січні 1910 р.тимчасовий комітет у справах друку переглянув брошуру «Народний календар», дебуло вміщено портрети Тараса Шевченка, гетьманів Петра Конашевича–Сагайдачного,Богдана Хмельницького та інших, малюнок пам'ятника Шевченку та карту України, ізнайшов, що вони є антиурядовими за змістом, бо несуть «...ідеї так званого«українського сепаратизму». Тоді ж члени цього комітету виступили проти назв«Україна», «український народ» як «зовсім чужих» народу.

Уряд посилив боротьбу протинаціональних культурно–освітніх організацій, що виникли під час революції. Занаказом царя закривались «Просвіти», українські клуби, наукові товариства тощо.Було, зокрема, закрито київську, одеську, ніжинську, чернігівську, полтавськута інші осередки «Просвіти».

Які б зміни не відбувалися вРосійській імперії, але в одному її політика залишалася незмінною впереслідуванні спроб народів, що населяли її, зберегти свою самобутність, захиститисебе від асиміляції. Це в повній мірі стосується становища в Російській імперіїукраїнців.

Піднесення національного руху вумовах революції 1905–1907 рр. налякало не лише правлячі кола, але ібагатьох опозиційних царизму ліберальних і соціалістичних діячів. Як тількимова заходила про українське питання, всі вони знаходили між собою порозуміння.

Великодержавно–шовіністичнаантиукраїнська істерія піднялася на ще вищий рівень, коли стало зрозуміло, щодовготривала політика русифікації не принесла очікуваних владою результатів.Всупереч всьому, прагнення українців залишатися самими собою не зникало. Відкультурно–освітньої діяльності вони перейшли до політичної боротьби і ставилипитання про відновлення Української держави. Це те, чого найбільше боялась Російськаімперія. Тому, як тільки з'явилася можливість, на українців обрушилась хвиляагресивного російського шовінізму. В українців прагнули забрати все, чого вонидобилися в 1905–1907 рр. Об'єктом переслідувань стали і представники іншихнеросійських націй, що проживали на території України, особливо євреї.

/>Україна уПершій світовій війні. Воєнні дії на території України в період Першої світовоївійни

Перша світова війна була наслідкомзагострення політичних, економічних і колоніальних протиріч великих держав, якінапередодні війни утворили два військово–політичні блоки — Антанту (ВеликаБританія, Франція, Росія) і Троїстий союз, до якого входили спершу Німеччина,Австро–Угорщина, Італія та який у перебігу війни трансформувався у Четвернийсоюз (замість Італії до нього увійшли Туреччина та Болгарія). Всі учасникиблоків мали агресивні наміри приєднання чужих територій та встановленняконтролю над джерелами сировини і ринками збуту.

Трагедія українського народу полягалав тому, що він був позбавлений державності, розшматований Російською імперієюта Австро–Угорською монархією і з чужої забаганки втягнутий у війну, а йогоземлі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земельбуло невід'ємною частиною агресивних планів учасників ворогуючих блоків.

Найбільш далекосяжні плани щодоУкраїни виношувала кайзерівська Німеччина: розгромити Російську імперію,відторгнути від неї Україну, долучивши її разом із Прибалтикою, Польщею таКавказом до складу майбутньої світової імперії. Про це свідчать слова«сталевого короля» А.Тіссена, що пролунали на початку Першої світової війни:«Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі та Донецькийбасейн з Одесою, Кримом, Приазов'ям».

Австро–Угорщина претендувала наПоділля й Волинь.

Не меншими були й зазіханняросійського самодержавства. Прикриваючись «ідеєю об'єднання всіх руськихземель» під владою російського царя, воно планувало акцію приєднання Галичини,Буковини, Закарпаття.

З початком війни українські земліперетворилися на театри воєнних дій, а самі українці, позбавлені власноїдержавності, повинні були воювати за чужі інтереси і фактично брати участь убратовбивчому протистоянні — адже в російській армії знаходилося 3,5 млн.українців, а в австро–угорській — 250 тис.

Бойові дії на території Українирозпочались у серпні 1914 р., коли, майже одночасно з битвою на Марні(6–11 вересня), російський Південно–Західний фронт генерала Іванова силамичотирьох армій завдав удару по Галичині (Галицька битва 18 серпня —21 вересня 1914 р.). Цією операцією росіяни прагнулиреваншуватися за невдале вторгнення у Східну Пруссію армій генералівРенненкампфа і Самсонова, розбитих 8–ю німецькою армією Прітвіца, а такожвідтягнути німецькі сили із Західного фронту. Кінцевою метою російських військбуло оточити головні австро–угорські сили у прикордонній смузі й розгромити їх,не давши відійти до Карпат.

Під час російського прориву,насамперед 8–ї армії генерала Брусилова, битви в Галичині заступали одна одну зкалейдоскопічною швидкістю: Люблінсько–Холмська операція біля Красника іТомашова, Галич–Львівська на річках Золота Липа і Гнила Липа, бої в районіГородка тощо. Австрійські війська відступали під натиском 8–ї армії Брусилова,відкриваючи росіянам шлях до Верхньої Сілезії — важливішого за Східну Пруссіюрайону для Німеччини. За 33 дні Галицької битви російські армії просунулисяна 200 км, оволодівши Львовом, Перемишлем, Чернівцями, відкинулиавстро–угорські війська за річки Сян і Дунаєць, вийшовши до Карпат. Протечерез брак артилерійських набоїв 21 вересня Південно–Західний фронт наступприпинив. У тих боях австрійці втратили 400 тис. вояків, а росіяни —230 тис. Після того, як Німеччина перекинула на Східний фронт дваармійські корпуси, Самсонов змушений був задовольнитися досягнутим.

На початку 1915 р. російськевійсько просувалося на захід. Після 4 місяців облоги, на початку березня1915 р. було захоплено місто Перемишль. У полон узято 117 тис.вояків. Російська армія заволоділа значною частиною Карпат і просувалася наКраків. Кінцевою метою походу було заволодіти Угорщиною, відірвати її відАвстрії. Але невдовзі ситуація корінним чином змінилася 2 травня1915 р. німецькі війська прорвали фронт у районі Горліце. Горліцькаоперація тривала з 2 травня до 22 червня 1915 р., а весьнімецько–австрійський наступ — до кінця вересня того ж року. Російська арміябула змушена залишити Галичину, Буковину, частину Волині, Польщу, Литву йКурляндію. На всіх ділянках німецькі війська мали значну перевагу в людях, техніціта боєприпасах.

Восени 1915 р. російськівійська, вибиті з Галичини й Буковини, закріпилися на лініїКам'янець–Подільський — Тернопіль — Кременець — Дубно.

/>Початокукраїнської революції, утворення Центральної Ради

Звістка про Лютневу революцію в Росіїй падіння династії Романових збіглася в Україні з роковинами народження ісмерті Т.Шевченка. Перша інформація з бунтівного Петрограда надійшла до Києва28 лютого 1917 р., але ще декілька днів потому жодних офіційних заявіз цього приводу в київських газетах видрукувано не було. Лише 4 березнявідбулося перше засідання виконкому Ради об'єднаних громадських організацій начолі із заступником київського голови М.Стародомським. Того ж дня відбулися йустановчі збори Київської ради робітничих депутатів, виконком якої було обраноз 37 осіб.

Проте найважливішою і доленосноюподією початку березня стало створення Української Центральної Ради (УЦР). Хочазараз в Україні досить ґрунтовно досліджується цей період вітчизняної історії,дотепер немає чіткої картини того, за яких обставин і якого конкретного днясталася ця подія. У шкільних підручниках здебільшого утворення Центральної Радидатується 4 (17 за новим стилем) березня 1917 р. Цю дату назвав свого часуодин з активних діячів Центральної Ради історик Д.Дорошенко. І хоча віннаголошував на тому, що 4 березня можна вважати лише формальною датою,саме її й прийняли як незаперечну. Але інші історики, а ще раніше — йініціатори створення Центральної Ради, датували її народження 7 (20) березня,оскільки саме того дня відбулися вибори голови, заступників голови і секретаряУЦР. Такої думки, зокрема, дотримувався й М.Грушевський. На думку дослідникаЦентральної Ради В.Верстюка, створення її розпочалося 3 березня і тривалоблизько десяти днів.

Ініціатором створення цього штабуукраїнської революції, як згодом назвуть УЦР, виступило «Товариство українськихпоступовців», організоване М.Грушевським і С.Єфремовим. Поступовці скористалисяз рекомендації Тимчасового уряду Росії утворювати на місцях ради громадськихорганізацій, але утворили не губернську раду, а раду загальноукраїнськогомасштабу.

Головою Української Центральної Радибуло заочно обрано загальновизнаного лідера національно–визвольних змаганьукраїнського народу професора М.Грушевського, який лічив останні дні свогомосковського заслання. Щодо заступників голови Центральної Ради у перший періодїї існування, то ними було обрано представника кооперативного рухуФ.Крижанівського і члена ТУП Д.Дорошенка, товаришем голови — українськогосоціал–демократа Д.Антоновича, писарем — члена УСДРП С.Веселовського, аскарбником — іще одного кооператора, В.Коваля. Після відставки Д.Дорошенка напосаду заступника голови УЦР було обрано визначного українськоголітературознавця і громадського діяча В.Науменка. Представником ЦентральноїРади в Петербурзі був М.Славінський. Він виконував функції посередника між УЦРі Тимчасовим урядом.

До Центральної Ради ввійшлипредставники всіх провідних національних партій. Окрім поступовців, там були українськісоціал–демократи і соціалісти–революціонери, представники культурно–освітніх,кооперативних і студентських організацій, наукових товариств, громад, гуртків,представники православного духівництва. Упродовж першого місяця своєїроботи Центральна Рада залишалася в основному київською організацією, до того жнечисленною, її вплив майже не поширювався за межі столиці. Не мала вонапопервах і чітких політичних гасел. У перших відозвах звучали здебільшогокультурницькі мотиви: організовуватися в політичні товариства, заводитиукраїнські школи, розвивати українське книгодрукування і пресу. Проте головнимздобутком було висунення гасла територіальної автономії України у складі новоїдемократичної Росії.

Великий моральний вплив на розвитокукраїнської революції справила петроградська маніфестація українців12 березня та українська маніфестація 19 березня у Києві, в якій підсотнями (понад 320) прапорів взяли участь близько 100 тис. осіб. Вонастала кульмінаційною подією у відродженні національного руху. Повернувшись доКиєва, М.Грушевський висунув гасло автономії України у складі ФедеративноїРосійської республіки. М.Грушевський не сприйняв поміркованого лібералізмусвоїх товаришів–тупівців і став на радикальну позицію.

/>Внутрішнята зовнішня політика Української Держави за часів П.Скоропадського

Гетьман П.Скоропадський, колишнійцарський генерал, командир 1–го Українізованого корпусу, доступився до влади вУкраїні 29 квітня 1918 р. завдяки державному перевороту, здійсненомуза допомогою німецько–австрійських окупаційних військ.

29 квітня 1918 р. у Києвізібрався хліборобський конгрес; на нього прибули уповноважені представники від8 українських губерній. У своїх промовах вони висловлювали невдоволеністьполітикою Центральної Ради, вимагаючи поновлення приватної власності на землюта утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголоснообрали гетьманом П.Скоропадського. Протягом 29 квітня прихильникигетьманського перевороту зайняли всі державні установи, практично без боротьби.Центральну Раду було розпущено; на цьому державний переворот, якого щеназивають «безкровним», закінчився. Фактично в Україні відбулася змінареспубліканської форми правління на монархічну. Характер державної системи,якої прагнув гетьман, нелегко визначити однозначно, — найвірогідніше, то малабути конституційна монархія, що відійшла від традиційної самодержавної системив Росії.

Одним із перших кроків нового урядубуло проголошення 29 квітня маніфестів — «Грамота до всього УкраїнськогоНароду» та «Закони про тимчасовий устрій України», підписаних гетьманом іголовою Ради міністрів Миколою Устимовичем. У грамоті гетьман заявляв, що «взявна себе тимчасово всю повноту влади», тобто перебрав до своїх рук усі три гілкивлади (законодавчу, виконавчу та судову). Цією ж грамотою він оголосив себегетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися,міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. У законахпідкреслювалося, що вони діють до скликання Сейму (Український сейм міг бутискликаний «тільки після видання закону про вибори до нього»). Такожокреслювалися головні напрямки роботи нового уряду в галузі гетьманської влади,прав населення, законів, організації управління. Замість назви «УкраїнськаНародна Республіка» мала вживатися назва «Українська Держава». Водночасвідбувався процес формування нового уряду — Ради Міністрів, першим головою якоїпризначили М.Устимовича. Але сформувати кабінет він не зміг, і 30 квітняна посаду голови Ради Міністрів було призначено М.Василенка, а після нього —Ф.Лизогуба.

Першим кроком у внутрішній політицістало вирішення земельного питання. Було засновано Вищу земельну комісію начолі з гетьманом та земельні комісії — губернські й повітові. Аграрна політикаСкоропадського мала поміркований характер і нагадувала реформи Столипіна.Кінцевою метою цієї політики мало стати утворення сильної верствиселян–середняків, які служили б міцною опорою уряду. Усі великі земельні маєткимали бути викуплені державою за допомогою державного Земельного банку ірозподілені між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Тількигосподарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні тощо, моглимати по 200 десятин.

Великий обсяг роботи припав наміністерство шляхів. Отримавши в своє розпорядження залізниці, більшість якихбула зруйнована, пошкоджені мости, залишки потягів і вагонів, міністерствоспромоглося вже до середини літа налагодити нормальний залізничний рух.

Не менш успішно працюваломіністерство фінансів. Воно спромоглося налагодити розхитані фінанси і створитидієвий державний бюджет Українською валютою, яка була реально забезпеченаприродними ресурсами України, стала гривня.

Найвизначніших і найтривкіших успіхівгетьманський уряд досяг у сфері науки й освіти. Українізація системи освітипровадилася відкриттям паралельно до наявних російських навчальних закладівукраїнських вищих шкіл, гімназій та університетів. Наприкінці гетьманської добиіснувало близько 150 українських гімназій. 6 жовтня 1918 р. в Києвібуло відкрито перший Державний український університет, 22 жовтня — другийУкраїнський університет у Кам'янці–Подільському. Існували плани відкриттяуніверситетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Було засновано Державнийукраїнський архів, в якому мали зосереджуватись документи з історії України, атакож Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українськунаціональну бібліотеку. 24 листопада 1918 р. відбулося урочистевідкриття Української Академії наук на чолі з В. Вернадським, яка сталанауковим осередком, що гуртував найкращі наукові сили України. Також додосягнень у галузі культури необхідно додати створення: Українського театрудрами та комедії; Української державної капели під проводом О. Кошиця;Державного симфонічного оркестру під проводом О.Горілого. Широко розгорнулосявидання підручників українською мовою.

У військовій сфері значні зусиллябуло спрямовано на створення сильного українського війська. Гетьманський урядприйняв проект Центральної Ради про формування 8 корпусів і 45 кіннихдивізій, планувалося довести кількість війська до 300 тис. Для готуванняосвічених старшин засновувалися спеціальні військові школи. Але через протидіюнімецького командування гетьман зміг створити лише 65–тисячну армію. А ще16 жовтня 1918 р. гетьман окремим універсалом відновив козацтво начолі з Великою козацькою радою. Цьому передували дві мети: створити заможну, зсильними історичними традиціями верству, а з іншого боку — мати надійневійсько. Було досягнуто згоди з німецьким урядом щодо передання Українікораблів Чорноморського флоту, захоплених німцями.

Дуже важливими були судові реформи:налагоджено судову справу, створено сенат, суд на нових засадах, укладенобагато нових законів.

У зовнішньополітичній діяльностігетьмана були значні обмеження. Союзництво з державами Четверного союзустримувало його відносини з країнами Антанти. І все ж гетьман спромігсявстановити дипломатичні відносини зі Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією.У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіхтериторій етнічного розселення українців. Так, до Української Держави булоприєднано Гомельський, Путивльський, Рильський, Суджанський, Грайворонський,Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти,Холмщину, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов направах автономії. Розроблялися проекти федеративного входження Кубані доУкраїни. Велись україно–румунські перемовини про повернення окупованих етнічнихукраїнських земель.

Восени 1918 р.зовнішньополітична орієнтація гетьмана круто змінилася. Внаслідок поразкиЧетверного союзу гетьман почав шукати підтримки у країн Антанти. Гетьманщинанаполягала на федеративних зв'язках із білою Росією. 14 листопада1918 р. П.Скоропадський зважився на відчайдушний крок: оголосив грамотупро федеративні зв'язки з небільшовицькою Росією, але це його режим неврятувало.

/>Внутрішня ізовнішнії політика Директорії УНР

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р.в Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українськогонаціонального союзу утворили надзвичайний орган влади — Директорію. Вонаоголосила відновлення УНР. Головою Директорії став соціал–демократВ.Винниченко, членами: соціал–демократ С.Петлюра, член УПСР Ф.Швець,соціаліст–самостійник П.Андрієвський, керівник профспілки залізничників,безпартійний А.Макаренко.

Директорія виступила з закликом доповстання проти уряду П.Скоропадського. Військові сили Директорії очоливПетлюра, їх кістяком став полк січових стрільців (командир — Є.Коновалець),який базувався у Білій Церкві.

15 листопада у зверненні донаселення України Директорія закликала до збройної боротьби проти гетьмана,пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8–годинний робочий день, передачупоміщицьких земель селянам.

18 листопада в бою міжМотовилівкою і Васильковом січові стрільці розгромили війська гетьмана, щовизначило подальшу долю режиму. Вже 21 листопада Київ оточили повстанці,але війська Директорії увійшли до міста лише після евакуації німців(14 грудня). Тоді ж місто покинув гетьман Скоропадський, який передвід'їздом зрікся влади.

Вступивши до Києва, Директоріяприйняла Декларацію, в якій проголошувалося про поваленняпоміщицько–монархічного гетьманського панування та ліквідацію органів владиГетьманату. Було відновлено дію законів УНР й ухвалено нові: всі дрібні йтрудові селянські господарства залишалися їхнім власникам, а решта земельпереходила у власність мало– та безземельних селян без викупу, відновлювався8–годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, правапрофспілок, закон про автокефалію Української православної церкви та ін. Післяформальної злуки УНР і ЗУНР до складу Директорії увійшов також представник ЗУНРЄ.Петрушевич. Соціалістичні гасла й розподільницька діяльність Директорії булинегативно сприйняті заможною частиною українського суспільства.

Директорія декларувала себетимчасовою верховною владою революційної доби до скликання Трудового конгресуУкраїни. Обраний у січні 1919 р. Трудовий конгрес уповноважив Директоріюна подальше верховне управління Україною. Та в цьому їй перешкоджали складнізовнішні умови й розкол, що намітився у її рядах. Найбільшу зовнішню небезпекустановили більшовики, які наприкінці листопада — на початку грудня 1918 р.без оголошення війни розпочали інтервенцію в Україну, денікінці та військаАнтанти. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила РСФСР війну, але вжена початку лютого змушена була залишити Київ більшовикам. Невдачно закінчилисьі спроби порозумітися з командуванням військ Антанти, які зайняли майже весьпівдень України. На знак протесту проти ведення з ними переговорів 10 (заіншими даними — 11) лютого В.Винниченко вийшов зі складу Директорії, залишившисвої повноваження С.Петлюрі. Зберігався й уряд УНР — Рада Народних Міністрів,склад якого призначала Директорія. Почергово його очолювали В.Чеховський,С.Остапенко, Б.Мартос, І.Мазепа, В.Прокопович, але це не давало порядку вдержаві. Зі складу Директорії, крім В. Винниченка, також вийшли А.Андрієвський,Ф.Швець та А.Макаренко; одноособова влада зосередилася в руках С.Петлюри.Правовий статус Директорії регулювався спеціальним законом, за яким Директоріяв особі її Голови (тобто С.Петлюри) мала затверджувати прийняті ДержавноюНародною Радою закони, а також угоди з іншими державами. Проте сам закон проДержавну Народну Раду було схвалено лише 12 листопада 1920 р. —напередодні формального розпуску Директорії.

Останню спробу зберегти УНР С.Петлюраздійснив, уклавши Варшавську угоду а Ю.Пілсудським про спільний похід узахоплену більшовиками Україну, що спричинило загибель ЗУНР. У листопаді1920 р. Директорія припинила існування, а С.Петлюра змушений бувемігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР.

/>Історичнезначення та уроки боротьби українського народу за незалежність у1917–1920 рр.

Українська національна революція1917–1920 рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалогоісторичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення впершеу XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька роківпідтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійногорозвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частиніінтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. Створення тадіяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчуватисебе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому заякихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крокуперед. У цьому розумінні український народ ішов тим магістральним шляхомісторичного прогресу, яким ішли інші народи, що здобули державну незалежність уXX ст.

Проте на шляху українськогодержавотворення постали могутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, вяких розвивалася українська національна революція, мали під собою об'єктивнуоснову. До 1917 р. України як геополітичної реальності на існувало, ітільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національноїУкраїнської Держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, що тривала,країни Антанти були союзниками білогвардійців. Позбавлені вибору в ті дні, колиздійснювалося зайняття території УНР радянськими військами, її лідери змушенібули шукати підтримку у ворогів Антанти — центральних держав. Цей союзниквитіснив радянські війська, але сам став окупантом.

Поразка Німеччини і розпадАвстро–Угорщини дали українській революції новий історичний шанс. УНРвідродилася, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися.Одначе країни–переможниці беззастережно підтримали Польщу, яка претендувала наосновну частину західноукраїнських земель і не виступала проти головного гаслабілогвардійців — відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися,лідери УНР потрапили в міжнародну ізоляцію і виявилися безсилими передзбройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців та уклала миріз Польщею.

Багаторічна боротьба УНР за виживаннязакінчилася поразкою. Але вона — і тільки вона! — покликала до життя УРСР. Безцієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської владив Україні — механічне злиття з радянською Росією.

Хоча радянська форма українськоїдержавності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все ж такиз’явилася країна з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідокнаціонально–визвольної боротьби українського народу.

Ще одним важливим наслідком цієїборотьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Безгероїчних подій 1917–1920 рр. було б неможливе проголошення державноїнезалежності в 1991 р.

Водночас поразка національноїреволюції в 1917–1920 рр. змушує зробити певні висновки і винестиісторичні уроки цієї боротьби.

Головний урок полягає в необхідності єдностівсіх національно–патріотичних сил для досягнення спільної мети — незалежності.Саме відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною поразки.

Другий урок, що випливає з першого,полягає в необхідності взаємних поступок, компромісів різних національно–патріотичнихсил, без чого єдність їхніх дій неможлива.

Третій урок полягає в тому, щодосягнення незалежності неможливе без глибоких соціально–економічних реформ,які відкриють перспективу покращання життя основної маси населення.

Четвертий урок полягає в необхідностівраховувати зовнішньополітичну ситуацію, домагатися підтримки незалежностіУкраїни головними державами світу.

/>ПроголошенняЗахідноукраїнської Народної Республіки, її внутрішня та зовнішня політика

На початку XX ст.західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття)перебували у складі Австро–Угорської монархії. Під час Першої світової війницісарський уряд, відчуваючи неминучість поразки, маніфестом від 16 жовтня1918 р. декларував перебудову держави на федеративних засадах, що сприялоактивізації національного руху галицьких українців. Уже 18 жовтня у Львові булоутворено Українську Національну Раду. Паралельно активізувався й рух поляків,які становили значний відсоток населення в Галичині та претендували натериторію Західної України. 28 жовтня польські політики створили у Краковіліквідаційну комісію, яка мала б заступити австрійську адміністрацію. Цю акціюбуло призначено на 1 листопада 1918 р.

Тим часом 19 жовтня УНРадапроголосила, спираючись на передбачене 14 пунктами Вільсона право націй насамовизначення, Українську Державу на етнічних українських землях Галичини,Буковини й Закарпаття. Після прибуття до Львова Польської ліквідаційної комісіїй відмови австрійського намісника Галичини К.Куйна передати всю повноту влади вГаличині й на Буковині УНРаді, у ніч проти 1 листопада 1918 р. українськісічові стрільці під орудою сотника Д.Віткозського розпочали збройне повстання йзайняли головні пункти міста. 13 листопада було проголошено нове державнеутворення — Західноукраїнську Народну Республіку.

Відповідно до «тимчасового основногозакону про державну самостійність українських земель бувшої Австро–Угорськоїмонархії», прийнятого 13 листопада 1918 р., державна територія ЗУНРохоплювала землі, населені переважно українцями та означені на етнографічнійкарті австрійської монархії, складеній 1855 р. у Відні бароном К.Чернігом:коронні краї та округи Східної Галичини до р. Сян з Лемківщиною на НизькихБескидах, що на заході від неї, територія Північно–Західної Буковини зіСтороженцем, Чернівцями і Серетом, з округами Спиш, Шариш, Замплин, Уг, Берег,Угоча й Мармарош. Усього територія ЗУНР становила 70 тис. км2,а населення — 6 млн. душ.

Гербом ЗУНР став золотий лев насиньому тлі, обернений у правий бік, а прапором — жовто–блакитне полотнище(опису прапора в документі не було, хоча його п'ятий артикул і називався «Гербі прапор»).

На відміну від Центральної Ради, якатривалий час зволікала з прийняттям законів, спрямованих на становленнядержавно–політичного та економічного життя УНР, керівництво ЗУНР на чолі зЄ.Петрушевичем невідкладно прийняло низку важливих документів: закони проорганізацію війська, про тимчасову адміністрацію, про тимчасову організаціюсудочинства, про державну мову, про громадянство, про земельну реформу, проосвіту тощо. Уряд ЗУНР — Тимчасовий державний секретаріат на чолі з К.Левицьким— сформував ефективну систему управління від центральних до місцевих органів;ЗУНР також гарантувала широкі права національним меншинам, пообіцявши надати їмдо 30% місць у майбутньому парламенті. Досить швидко було створено УкраїнськуГалицьку армію — збройні сили ЗУНР, — яка навесні 1919 р. налічувала понад100 тис. вояків.

В умовах польсько–української війни,яка розпочалася в Західній Україні на початку листопада 1918 р., йрумунського наступу (у листопаді румунські війська захопили Чернівці, а потім івсю Північну Буковину), 21 листопада 1918 р. польська армія здобула Львів.Уряд ЗУНР перебрався спершу до Тернополя, а наприкінці грудня — до Станіслава.

У проміжку між цими подіями 1 грудня1918 р. делегація ЗУНР підписала у Фастові з Директорією УНР договір прозлуку двох українських республік, яку було урочисто проголошено 22 січня1919 р. на Софійському майдані у Києві. Відповідно до закону «Про формувлади в Україні», прийнятого Трудовим Конгресом України, ЗУНР перейменовуваласяв Західну область Української Народної республіки (ЗОУНР). Водночас ЗОУНР доскликання Всеукраїнських установчих Зборів продовжувала зберігати своїзаконодавчі (Національна рада) та виконавчі (Державний Секретаріат) вищі органивлади.

На міжнародній арені ЗУНР зіткнуласяз серйозними труднощами. Попри те, що її посольства були відкриті в Австрії,Угорщині й Німеччині, а дипломатичні представництва — у Чехо–Словаччині, США,Канаді, Італії та Бразилії, більшість держав світу не визнали її. Відсутністьпідтримки з боку держав Антанти призвела до того, що на Паризькій мирнійконференції 25 червня 1919 р. Польща дістала право на всю Галичину знаданням їй автономії до вирішення долі Галичини в майбутньому. Розпочавсянаступ польської армії, внаслідок якого УГА відійшла до р. Збруч, а згодомі залишила західноукраїнські терени. Буковину окупувала Румунія, а Закарпаттяпотрапило під контроль Угорщини. Наприкінці листопада 1919 р. диктаторЗОУНР Є.Петрушевич та уряд республіки перебралися до Відня.

Уряд ЗУНР (рішення про спілку з УНРбуло скасоване після укладення С.Петлюрою Варшавської Угоди з Ю.Пілсудським,яка передбачала визнання прав Польщі на Галичину), упродовж 1920–1923 рр.перебуваючи у вигнанні, неодноразово намагався домогтися від західних державвідновлення ЗУНР, але його спроби успіху не мали. 15 березня 1923 р.цей уряд, як і Є.Петрушевич, склали свої повноваження.

/>Політика більшовиків в Україні в 1919–1920 рр.«Воєнний комунізм»

Політика, яку провадили більшовики вУкраїні в 1919 р., дістала назву політики «воєнного комунізму». Вонаозначала: проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризаціюпраці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі,скасування товарно–грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення врозподілі.

Розгляньмо складові політики«воєнного комунізму».

Одним із найголовніших завдань буланаціоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Дляуправління господарським життям було створено Українську раду народногогосподарства (УРНГ), а також систему виробничих управлінь, главків, центрів (їхналічувалось до 45; вони керували діяльністю 10 720 великих, середніх ідрібних підприємств).

На початку 1919 р. низкоюдекретів і постанов було запроваджено продовольчу розверстку з селянськихгосподарств, за якою селянське господарство мало здати державі 85% своговрожаю. На практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. У 1919 р. наукраїнське село було накладено продрозверстку в розмірі 140 млн. пудів.

Проведення політики «воєнногокомунізму» на селі означало ще й колективізацію селянських господарств: поміщицькігосподарства перетворювалися на радгоспи й комуни.

Запровадження в Україні «воєнногокомунізму» супроводжувалося різким звуженням її суверенітету, що облудноприкривалося «воєнно–політичним союзом» братніх республік і зводилося доконцентрації продовольчих ресурсів України в руках центру, передання йомуголовних важелів в управлінні українською економікою, а також — суцільноюрусифікацією (X.Раковський навіть заявив, що «декретування української мови якдержавної — справа реакційна»).

Запровадження «воєнного комунізму»спричинило величезний опір у суспільстві. Щоби придушити його, провадилиполітику червоного терору — однієї з найважливіших складових «воєнногокомунізму”. Він проявлявся в репресіях проти реальних і потенційних противниківбільшовизму, масових розстрілах, організації у великих містах спеціальнихконцентраційних таборів, системі заручництва тощо.

На початку 1920 р. більшовикивтретє повернули в Україну. Вони прагнули зробити все, аби вже ніколи невтрачати контролю над нею.

Перші кроки нової влади булирозраховані на те, щоби продемонструвати населенню України своє прагненнявиправити «помилки» (так вони сором'язливо називали свої жахливі злочини)минулих років. На VIII Всеросійській партконференції у грудні 1919 р. урезолюції «Про радянську владу в Україні» більшовики взяли на себе незвичнезобов'язання: стояти «на позиції визнання самостійності України», підтримуватипрагнення українців учитися і розмовляти українською мовою. Трудящому селянствуобіцяли обмежити масштаби радгоспного будівництва, добровільність у створенніколгоспів, передати землю тим, хто її обробляє. Робітників на свій бік залучалибрехливими обіцянками покращити їхнє життя, перетворити на власників фабрик ізаводів, на керівну силу суспільства, встановивши «диктатуру пролетаріату».

Проте, як і в попередні роки,обіцянки нової влади виявилися демагогічними.

Про реальне утвердження самостійностіУкраїни годі було й казати. Українська промисловість і транспорт, як і в1919 р., передавалися під контроль російського центру. «Без українськоговугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, воназадихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами», — відверто казавЛ.Троцький, голова Реввійськради Республіки, у виступі перед агітаторами, щовідправлялися в Україну на початку 1920 р.

У господарській сфері більшовикипродовжували політику «воєнного комунізму», наріжним каменем якої сталасуцільна націоналізація і мілітаризація (воєнізація) найважливіших галузейекономіки. У 1920 р. було націоналізовано понад 11 тис. підприємств.Впроваджувалася загальна трудова повинність. У січні 1920 р. в Українібуло створено трудову армію, особовий склад якої перебував на казарменомустановищі. Близько 30 тис. «трудармійців» працювали, зокрема, на підприємствахДонбасу. За відсутності матеріальних стимулів до праці тис.ячі робітниківу пошуках кращої долі тікали на село. Торгівлю, кооперацію і кустарні промислибільшовики поставили поза законом.

Така політика призвела до остаточноїруйнації промисловості, особливо важкої. В Україні не працювала жодна домна йне було вироблено жодного пуда прокату.

На селі, де половину населення вжестановили середняки, більшовики зробили ставку на продовольчі загони такомітети незаможних селян (комнезами). На 1 листопада 1920 р. комнезамівналічувалось більш як 10 тис. Їх, власне, було вивищено над місцевимирадами. Що ж до більшовицьких партійних осередків, то вони практично не малипідтримки з боку українського селянства.

Наприкінці лютого 1920 р.Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку. До продзагонів буломобілізовано близько 15 тис. робітників. Влітку продрозкладку збирала 1–шаКінна армія С.Будьонного. Селяни відмовлялися здавати хліб, план продрозкладкибуло виконано лише на 10%. Разом із хлібом із села вигрібали м'ясо, яйця, деякіовочі.

Як і минулого року, продрозкладкапоєднувалась із боротьбою проти ворогів радянської влади. Жертвами жорстокихрозправ стали тис.ячі українців. Найгостріше відчували на собі репресіїколишні повстанці — махновці, селяни півдня України. У 1920 р. в Українібуло створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через якіпройшло 25–30 тис. осіб.

Але, незважаючи на репресії, політикабільшовиків на селі провалилася.

/>НЕП іособливості його впровадження в Україні

Перехід більшовицького керівництва донової економічної політики був зумовлений насамперед соціально–політичноюкризою 1921 р., яка виявилась у розгортанні страйкового руху робітників,у військових заколотах, повстанському русі селянства майже всієї України.Нещадне придушення робітничо–селянських виступів не вирішувало проблеми. Отже,доля радянського режиму і курс більшовиків на соціалістичні перетворенняопинилися під загрозою.

Криза 1921 р. змусила радянськекерівництво негайно переглянути економічну політику, головне — політику щодоселянства. Вперше з ідеєю заміни політики продрозверстки продподатком у лютому1920 р. виступив Л.Троцький, але його пропозицію не було прийнято. Лише влютому 1921 р. ЦК РКП(б) розглянув це питання і прийняв рішення про замінупродрозверстки продподатком. X з'їзд РКП(б) затвердив цей курс. Крім запровадження продподатку, нова економічна політика (неп) передбачала: відновлення торгівлі й товарно–грошовихвідносин, децентралізацію дрібних і середніх підприємств, дозвіл приватноїторгівлі та дрібного підприємництва, введення стабільної валюти, госпрозрахунокна підприємствах (право продажу обмеженої кількості надпланової продукції),дозвіл іноземних концесій, відновлення матеріальних стимулів виробництва,розвиток кооперації та оренди, реорганізацію апарату державного управліннягосподарством країни.

Основними заходами радянськогокерівництва з реалізації нової екополітики були: повернення власникам дрібних ісередніх підприємств, дозвіл оренди підприємств у торгівлі, промисловості йтехніки в сільському господарстві, створення спільних підприємств, дозвілприватної торгівлі та кредитної, збутової, продовольчої кооперації, ліквідаціяглавків та організація трестів, розширення торгівлі з іншими країнами. Неп бувтимчасовою поступкою приватному капіталу під час переходу до соціалістичногобудівництва. Його завданням було подолати труднощі поточного моменту,забезпечити досягнення кінцевої мети — побудови соціалізму за радянськоюмоделлю. Тому основними складовими непу були жорсткий однопартійний режим вполітико–ідеологічній сфері та адміністративно–ринкова система господарства векономіці. Остання пов'язувалась зі світовою лише через торгівлю на основідержавної монополії на неї.

Запровадження непу збіглося в часі зістрашним лихом — голодом 1921 –1923 рр., який був зумовлений посухою,скороченням посівних площ, руйнацією сільськогосподарського виробництва. УрядРСФРР не приховував факту голоду, намагався внутрішніми силами і черезміжнародну підтримку подолати його.

Однак допомога надходила лишеголодуючим Поволжя, а Київщина та Полтавщина відправляли вагони з зерном уРосію, замість того, щоб допомогти своєму населенню, особливо Півдня України,де навесні 1922 р. вимирали цілі села.

У промисловості України результатибули такими: 5200 підприємств харчової, шкіряної, інших галузей було передано воренду, приватний капітал контролював 75% роздрібного товарообігу, виробництвопредметів споживання у 1927 р. сягнуло довоєнного рівня, виробництвопромислової продукції зросло майже вдвічі проти 1913 р., розпочатореконструкцію старих та будівництво нових підприємств.

У 1922–1924 рр. відбуласягрошова реформа: в обіг надійшли забезпечені золотом радянські гроші —червінці.

Запроваджений у сільськомугосподарстві продовольчий податок був значно меншим за продрозверстку, а1923 р. його було замінено на грошовий. Ці та інші заходи забезпечилизростання виробництва зерна до 17 млн. тонн у 1926 р., формуванняєдиної кооперативної системи, до якої було залучено 85% селян. Згідно зземельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р. земля, залишаючисьдержавною власністю, надавалася селянам у приватне користування чи оренду.

Неп сприяв зрушенням і всуспільно–політичному житті: припинилися масові розстріли, було проголошено амністіюрешткам повстанців, політемігрантам гарантувалося вільне повернення до України.

Отже, неп обумовив поліпшення стануекономіки УСРР, але водночас породив безліч протиріч, що виявились у кризах1925 р., 1929 р. Тому не слід ідеалізувати неп і перебільшувати йогозначення.

/>Особливостіта наслідки радянської індустріалізації в Україні

Наприкінці 20–х років керівництвоВКП(б) взяло курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», стало нашлях якнайшвидшого перетворення СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальнесуспільство. XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію наприскорення індустріалізації народного господарства.

З 1929 р. партійне керівництвовідмовилося від нової економічної політики та під іншими гаслами перейшло дополітики комуністичного штурму, яку воно провадило в 1918–1921 рр.

Надзвичайні заходи та їх переростанняу політику комуністичного штурму зустріли опір з боку ряду найстаріших членівЦК ВКП(б) (група М.Бухаріна). Але група Сталіна взяла верх над опозицією. Зметою знищення її прихильників у партії було організовано чистку партійних лав,що розпочалась у травні 1929 р. і тривала цілий рік.

На думку центральної влади, УРСР булаодним із головних плацдармів, де на основі наявних виробничих сил мавздійснюватися процес індустріалізації СРСР. Особливо великого значеннянадавалося металургійно–видобувній базі, що зосереджувалася в УРСР.

XI з’їзд КП(б)У (1930 р. ), якийпроходив під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовануіндустріалізацію, схвалив надоптимістичну, а фактично — науково невиваженуоцінку можливостей промислового розвитку УРСР, що містилась у політичному звітіЦК.

У травні 1929 р. XI з’їзд Радзатвердив п'ятирічний план розвитку народного господарства УРСР на1928–1933 рр., за яким передбачався щорічний приріст промислової продукціїна 20–22%; будівництво 400 підприємств (з числа 1 500 в СРСР). Серед нихтакі промислові гіганти, як «Дніпрогес», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь»,«Дніпроалюмінійбуд», «Краммашбуд», ХТЗ та реконструкція низки підприємств.

При цьому господарство УРСР булоповністю підпорядковано центральним органам влади, замість ринкових відносинстворювалася централізована планова економіка. Заборонялася приватна торгівля,вона була одержавлена. Промисловості УРСР було нав'язано надвисокі темпиіндустріалізації, які призвели до безладдя, марнотратства, частих аварій. Алецьому знаходили інші пояснення: «саботаж», «економічне шпигунство», «диверсіїворогів народу», і, як наслідок, — репресії.

Для досягнення перебільшенихпоказників використовувались методи позаекономічного примусу та ідеологічногоошукування трудящих.

Грандіозні плани першої п'ятирічкивиконано не було: середньорічний приріст промислової продукції не перевищував10%, фактичний видобуток вугілля у Донбасі становив лише 4,5 млн. тзамість планових 5,3 млн, виплавка чавуну — лише 4,3 млн. тзамість 6,6 млн. Але радянському народові не вважали за доцільнеповідомляти про крах п'ятирічного плану. Радянська пропаганда, а за неюпартійна історія ще більш як півстоліття твердили про дострокове виконанняпланових завдань першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці.

На початок 1933 р. країну булопоставлено на межу економічної катастрофи. Тому з 1933 р. політика «надіндустріалізації»,стрибкоподібного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася.

На другу п'ятирічку(1933–1937 рр.) були заплановані помірковані темпи зростання промисловоговиробництва (13–14%). Але УРСР цього разу отримала непропорційно малі капіталовкладення.У Москві було вирішено зосередити зусилля на розвитку промислових центрівУралу. Тому з 4,5 тис. промислових об'єктів лише 100 знаходилися в УРСР.Завдання другої п'ятирічки також виконано не було, але знову це лишилося«таємницею Кремля».

Індустріалізація відбувалася в умовахмасового народного піднесення. Одурманені та ошукані сталінською пропагандоютрудящі маси справді виявляли приклади трудового героїзму: розгорнулисясоціалістичне змагання, рух ударників, стаханівський рух, рухи новаторів,багатоверстатників. Але сподівання на покращання матеріального становища,підвищення життєвого рівня залишилися марними. Життєвий рівень трудящихпостійно падав, а партійно–державна номенклатура для забезпечення матеріальногодобробуту продовжувала створювати систему спеціальних закритихмагазинів–розподільників, пайкового забезпечення.

Низьким залишався і рівень освіти такваліфікації робітничих та інженерних кадрів (88% працюючих мали лише початковуосвіту).

Політика індустріалізації та їїнаслідки в УРСР — явище неоднозначне. Внаслідок героїчної праці трудящих іширокого використання примусової праці в'язнів концтаборів в УРСР протягом1922–1938 рр. кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11разів; у Донбасі було побудовано 100 нових шахт; налагодили випуск продукціїтракторний і турбогенераторний заводи у Харкові, металургійні комбінати вЗапоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі; частка важкої промисловості у валовійпродукції зросла до 92%; удвічі зросла чисельність робітників. Напередодні радянсько–німецькоївійни УРСР була основною металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.За рівнем галузей важкої промисловості УРСР випередила низку країн ЗахідноїЄвропи. Водночас політика індустріалізації мала негативні наслідки:

-         підриврозвитку сільського господарства, легкої та харчової галузей промисловості

-         нераціональней нерівномірне розміщення продуктивних сил

-         відривсировинних баз від підприємств–споживачів

-         посиленацентралізація управління промисловістю

-         ігноруванняекономічних механізмів регулювання

-         загальнеодержавлення засобів виробництва

-         урбанізація,що призвела до ускладнення житлової та продовольчої проблем

-         зниженняжиттєвого рівня населення

-         посиленняполітики репресій проти інженерно–технічних працівників

Отже, внаслідок проведення політикиіндустріалізації УРСР перетворювалася на індустріально–аграрну республіку.

/>Політикасуцільної колективізації та розселянювання України. Її соціально–економічнінаслідки

Ленінський план побудови соціалізму вСРСР передбачав проведення форсованої індустріалізації промисловості таколективізацію сільського господарства.

Більшовики запевняли, що рано чипізно колективне сільське господарство має заступити дрібні селянські наділи.Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з цим буде нелегко, особливопісля поступок за часів непу.

Одначе практика соціалістичногобудівництва диктувала швидкі темпи і жорсткі методи.

Перехід до суцільної колективізації зметою «підхльостування» індустріалізації країни, офіційно проголошений улистопаді 1929 р. постановою пленуму ЦК ВКП(б) про здійснення внайкоротший термін колективізації в Україні, розпочався в її степових регіонахще до весняної посівної кампанії 1930 р., а загалом у республіці — до осені1930 р.

Переходом до політики суцільноїколективізації в 1929 р. було започатковано кардинальні зміни в сільськомугосподарстві: селян почали силоміць заганяти до колгоспів. Основну протидію цейпроцес викликав з боку заможного селянства, яке дістало назву «куркулів». Томузакономірно, що колективізація спричинила «ліквідацію куркульства як класу» (заофіційною статистикою, в Україні до куркульства в 1927 р. було зараховано4%, а в 1929 р. — 1,4% сільського населення). Нечітка визначеність ознаккуркульства відкривала широкий простір для «ліквідації» спершу середняків, азгодом і незаможників як «підкуркульників».

«Ліквідація куркульства як класу»фактично означала, що тих, хто чинив найбільший опір, розстрілювали або масововивозили в табори примусової праці на Північ або до Сибіру. Решту позбавляливласності. Розкуркулювання сягнуло апогею в 1929–1930 рр. Найпоширенішоюйого формою була депортація. Сотні тис.яч селян разом із сім'ями виганялиз домівок, саджали в товарні ешелони й вивозили за тис.ячі кілометрів.

Селянство чинило опір, щоби зламатийого, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) «Про заходи у справі ліквідаціїкуркульських господарств у районах суцільної колективізації» (від 30 січня1929 р. ) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянськихгосподарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани всеодно не виконувались. Так, протягом січня–листопада 1930 р. селянськийсектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період1931 р. – 380 млн., з червня по жовтень 1932 р. — 132 млн.пудів. 30 жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібозаготівельної комісії) наполітбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення зобов'язань України на70 млн. пудів і визначив план у 282 млн. пудів, зокрема для селянськогосектора — 261 млн. пудів. Отож, із селян вимагалося витиснутистільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.

До виконання хлібозаготівельногоплану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села,що не виконували план, заносилися на «чорну дошку»; це прирікало людей наголодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а йінші харчові запаси: сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, щобуло придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалосяна станціях і в ешелонах.

З листопада 1932 р. до1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково «заготовила» в Українівсього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученогодержавою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн. пудів. На початку1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це буладія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення.Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Люди вимиралиродинами, селами. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства.Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і тамкидали в установах, лікарнях, на вулицях.

У страшні роки голодомору(1932–1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн. осіб. Внаслідоксуцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: булознищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдинасоціальна верства — колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничийклас.

Насильницька суцільна колективізаціяпризвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу всільському господарстві і змусило докорінно міняти політику уряду: переходитивід примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердихпланів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин,організаційного і матеріально–технічного зміцнення колгоспів.

/>Громадсько–політичнежиття в Україні у 30–х роках

Головним змістомгромадсько–політичного життя в Україні в 30–ті роки було утвердженнясталінського тоталітарного режиму. Існує як зовнішній, так і внутрішній біксправи. Зовнішній полягав у створенні культу вождя «мудрого й улюбленого батьканародів». Виявом цього було спорудження численних монументів, скульптур,написання картин вождя в оточенні щасливих робітників і колгоспників. Сталінсам брав у цьому активну участь, великих зусиль докладало й улесливе оточення.Наприклад, у лютому 1933 р. з ініціативи Сталіна у Москві пройшов 1–йвсесоюзний з'їзд колгоспників–ударників під сталінським гаслом «Зробити всіхколгоспників заможними». Й.Сталін посадив у президії поруч із собоюланкових–п'ятисотенниць (з вирощування цукрових буряків) з України М.Демченко іМ.Савченко. Передбачалося активно залучати українське колгоспне селянство до«соціалістичної розбудови» за мізерну натуральну плату — колгоспні трудодні.

Подальшим кроком на шляху достворення тоталітарної моделі суспільства було прийняття нової КонституціїСРСР, яку в народі назвали «сталінською».

У червні 1936 р. проект новоїКонституції було опубліковано. Почалося тривале, майже піврічне її обговоренняна партійних зборах, зборах трудових колективів, за місцем проживання. ВУкраїні в обговоренні взяло участь 13 млн. душ.

Надзвичайний VIII з'їзд рад5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. У нійпроголошувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство.Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими за таємногоголосування. Було скасовано категорію «позбавленців», тобто осіб, які усувалисяз політичного життя через належність до «експлуататорських верств». Селянидіставали рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади.Виборчі округи в містах мали формуватися не за виробничими одиницями (завод,фабрика), а, як і на селі, за місцем проживання виборців. Було внесено й іншізміни, проте всі вони ніяк не позначилися на системі реальної влади, оскількицілковитий контроль над державою і суспільством здійснював підконтрольний Сталінупартійний апарат. У Конституції 1936 р. (Конституцію УРСР було прийнято30 січня 1937 р. ) зазначалося, що Комуністична партія є керівнимядром усіх громадських і державних організацій. Це цілком відповідалодійсності. Проте партія повинна була, на думку Сталіна, ще бути монолітною,єдиною в поглядах і думках. Тому генсек вирішив фізично винищити всіх можливихопонентів, людей, які могли не погоджуватись з ним, не підтримувати його ідеї.Це, насамперед, були лідери інших політичних партій, які свого часу пішли насоюз із більшовиками.

1931 р. позначився гучнимсудовим процесом у справі «Українського національного центру» (УНЦ),«керівником» якого ДПУ спочатку «призначило» М.Грушевського, а потім — йогоопонента на науковій ниві академіка М.Яворського. Добившись від своїх жертв«зізнання» і «каяття», судді засудили на термін 3–6 років 50 знаних діячівУкраїни, серед яких були колишні члени ЦК УРСР В.Голубович, В.Мазуренко,П.Христюк, М.Шраг, а також колишні члени УСДРП та комуністичної партії ЗахідноїУкраїни. У 1934–1941 рр. 33 з них знову було засуджено за «антирадянськудіяльність» і «шпигунство», а 21 — розстріляно. Зокрема, М.Яворський одержав6 років Соловецьких таборів. В ув'язненні його звинуватили в намірі«українізувати» Соловки і створити «Всеукраїнський центральний блок (ВУЦБ)» і вгрудні 1937 р. розстріляли.

На початку 1933 р., коли вУкраїні лютував голод, посипалися репресії проти українських літераторів. Із193 членів і кандидатів у члени Спілки радянських письменників України 97,серед яких М.Зеров, М.Драй–Хмара, М.Куліш, було репресовано. У травні того жроку заподіяв собі смерть М.Хвильовий.

У 1933 р. ДПУ України, керованеВ.Балицьким, викрило неіснуючий «контрреволюційний заколот у сільськомугосподарстві України» й розстріляло 35 фахівців сільського господарствареспубліки.

Проте найгучнішим і найогиднішимпроцесом 1933 р. став суд над «Українською військовою організацією» (УВО).Було звинувачено 148 осіб, у тому числі О.Шумського, письменниківБ.Антоненка–Давидовича, П.Губенка (Остапа Вишню), О.Досвітнього та інших.

Пролог же «великого терору» —партійна чистка, що розпочалася 1933 р. в КП(б)У. За два роки з партії«вичистили» понад 39 тис. членів. 5 листопада 1934 р. принаркомі внутрішніх справ було створено Особливу нараду, а потім і лихозвісні«двійки» і «трійки».

1 грудня 1934 р. було вбитоодного з чільних діячів ВКП(б) С.Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна ЦВКСРСР прийняв постанову «Про порядок ведення справ про підготовку або здійсненнятерористичних актів» — відверту «хартію терору». За цією постановою, строкрозслідування скорочувався до 10 днів, справи розглядалися без участі адвокатаі прокурора, заборонялося оскарження вироку і клопотання про помилування, авирок здійснювався негайно після винесення. Невдовзі цей документ продублював іВУЦВК. Уже в грудні 1934 р. в Києві було проведено судовий процес над«Об'єднанням українських націоналістів». До суду було притягнуто 37 осіб, 27 ізяких розстріляно. До кінця року було також засуджено 114 душ у справі«Польської військової організації» та ще 17 у справі «боротьбистів». З КП(б)Упісля вбивства С.Кірова виключили майже 254 тис. комуністів.

У 1937–1939 рр. масові репресіїзачепили також мільйони робітників, селян, військових, представниківінтелігенції.

/>Суспільно–політичнежиття українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехо–Словаччини у20–30–х рр.

Міжвоєнний період(1921–1939 рр.) у Західній Україні позначений напруженою політичноюборотьбою. У ній брали участь різні верстви населення. Політичні режими, щоіснували в країнах, до яких входили західноукраїнські землі (Польща,Чехо–Словаччина, Румунія), допускали певну свободу політичної діяльності, томуполітична боротьба найяскравіше виявлялася в діяльності партій.

Найбільшою політичною партією напідконтрольних Польщі територіях Західної України було Українськенаціонально–демократичне об'єднання (УНДО) — партія центристського спрямування,що орієнтувалася на здобуття Україною незалежності, не вдаючись при цьому дотерористичних актів, на демократичний розвиток України.

Свій вплив УНДО здійснювала утовариствах «Просвіта», «Рідна школа», «Союз українок», «Сокіл», «Луч» та ін.Його представників було обрано до польського сейму (17 депутатів) і сенату (3депутати). Щоденні українські газети Польщі — «Діло» та «Новий час» —видавалися УНДО.

Другою за впливом у Галичині булаРусько–українська радикальна партія, що прагнула поєднати принципидемократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, їїнезалежного існування. Здобуття незалежності радикали вважали необхідноюпередумовою земельної та інших реформ.

У підпіллі діяла Комуністична партіяЗахідної України (КПЗУ). Створена ще 1919 р., вона у 1923 р. увійшлаяк автономна частина до Комуністичної партії Польщі. КПЗУ налічувала у30–х рр. понад 4 тис. членів. Під її впливом перебувала легальнаорганізація «Українська робітничо–селянська спілка» (Сельроб), чисельність якоїне перевищувала 10 тис. членів. КПЗУ виступала за соціальне і національневизволення трудящих через соціалістичну революцію і приєднання краю дорадянської України. Але Сталін не забув, що ЦК КПЗУ свого часу підтримувавШумського та інших «націонал–комуністів» у радянській Україні. Керівників КПЗУ(Крілика, Кузьму, Іваненка та ін.) було викликано в СРСР і знищено як «ворогівнароду». У 1938 р. КПЗУ, як і Комуністичну партію Польщі, розпустивКомінтерн за облудними звинуваченнями у зв'язках з фашистами.

У 1920 р. у Празі виниклаУкраїнська військова організація (УВО), яку очолив полковник Є.Коновалець. УВОтаємно готувала бійців для можливого антипольського повстання. Згодом буловстановлено зв'язки з подібними об'єднаннями, представники яких разом з УВО1929 р. у Відні заснували Організацію українських націоналістів (ОУН).Головою Проводу ОУН одностайно обрали Є.Коновальця.

В основу ідеології ОУН покладено ідеїінтегрального націоналізму. Її метою проголошувалась Українська СоборнаСамостійна Держава, побудована на підмурках приватної власності в обмеженихрозмірах та багатоукладної економіки. Націоналісти проголосили виправданимибудь–які засоби для досягнення найвищої мети — незалежної України. Інтересинації ставилися вище інтересів партій, організацій чи окремих людей, висувалосягасло національної солідарності. Чинилися напади на урядові заклади, пошту,організовувались акції саботажу, вбивства.

Діяльність ОУН активізувалася, коликрайовим провідником у Галичині 1933 р. став Степан Бандера. Найбільшвідомою бойовою акцією ОУН стало вбивство 1934 р. у Варшаві польськогоміністра внутрішніх справ Перацького. Невдовзі учасників терористичної акції такрайових керівників було заарештовано. Над ними влаштували гучний судовийпроцес. Серед підсудних найбільш відомими фігурами були С.Бандера та М.Лебідь,який безпосередньо організовував замах. Трьох підсудних було засуджено досмертної кари (яку замінили на довічне ув'язнення), інших — до різних термінівув'язнення.

Легальні політичні партії та церквазасуджували терор ОУН.

Українці Буковини зазнавали щебільших утисків з боку влади, ніж галичани й волиняни з боку румунської,польської. До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан. У 1927 р.у зв'язку з лібералізацією окупаційного режиму політичні кола Буковиниорганізували Українську національну партію. Її керівником став В.Залозецький. Партіявиступала за компроміс із владою, використовувала легальні методи діяльності. Усередині 30–х рр. почала формуватися консервативна радикальнанаціоналістична організація на принципах, подібних до оунівських.

У 20–30–х рр. Чехо–Словаччиназалишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Томуставлення до українського населення тут було кращим, ніж у Польщі та Румунії.

У Празі проживало чималопредставників української політичної еміграції, у чеських вишах за підтримкиуряду навчалися молоді українські емігранти.

Закарпаття було окремимадміністративним краєм. Український політичний спектр тут складали русофіли,мадярофіли та українофіли. Останні неухильно зміцнювали свої позиції, їхочолювали священик Августин Волошин та брати М. і Ю.Бращайки.

Отож, у центрі політичного життязахідноукраїнського суспільства стояли такі головні питання: визначенняспособів національного визволення України, побудови суверенної Українськоїдержави, утвердження в ній справедливого соціально–економічного ладу.

/>Об'єднанняукраїнських земель та радянізація західних областей України в1939–1941 рр.

23 серпня 1939 р. між СРСРта Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протоколМолотова–Ріббентропа, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі.

Секретними протоколамиобумовлювалися: поділ Польщі на сфери впливу і територіальні приєднання доНімеччини та СРСР; згода СРСР ввести свої війська після початку німецькоїокупації Польщі, про невтручання Німеччини в долю Прибалтійських держав тасвободу дій СРСР та ін. Радянська територія окупації» східних територій Польщіпередбачалася вздовж лінії Нарва–Вісла–Сан.

1 вересня 1939 р. Німеччинанапала на Польщу, що започаткувало Другу світову війну. Швидко просуваючись углиб польської території, німецькі частини 10 вересня 1939 р.підійшли до Бреста і Львова.

У 1939 р.війська Червоної армії вступили на територію Західної України і ЗахідноїБілорусії.

Західноукраїнське населення зентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, таобставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехідпольсько–радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. Дотого ж поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, частозганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись передубивствами мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємніугоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічнийефект. Слід також брати до уваги, що західні українці споконвічно прагнули доєднання зі своїми східноукраїнськими братами.

Тому серед населеннязахідноукраїнських земель прихід Червоної армії був сприйнятий як актісторичної справедливості, що відкривав можливості для створення Українськоїсоборної держави.

Для узаконення радянського режиму вЗахідній Україні під ретельним контролем нових властей було проведено вибори доНародних зборів.

Вибори до Народних зборів провадилисяв умовах військової присутності, під загрозою депортації та розкуркулення, підморальним тиском позбавлення виборчих прав «потенційних противників радянськоївлади».

Участь у виборах узяли 92,8%виборців, які голосували по одномандатних округах за кандидатів прорадянськоїорієнтації, альтернативність на виборах була відсутня.

Наприкінці жовтня 1939 р.Народні збори прийняли декларації про проголошення радянської влади та проханняпро возз'єднання з УРСР. П'ята сесія Верховної Ради СРСР у листопаді1939 р. задовольнила їхнє прохання.

На території Західної України,офіційно включеної до складу УРСР, було створено 6 областей — Львівську,Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.

/>Окупаційнийрежим в Україні в 1941–1944 рр. Звільнення України від нацистськоїокупації

22 червня 1941 р., знападом Німеччини на Радянський Союз, Україна виявилася втягнутою у Другусвітову війну. 29 червня німці взяли Львів, а до середини липня вжеконтролювали всю Галичину, Західну Волинь, Буковину та Бессарабію. Вирішальноюдля подальшого перебігу воєнних операцій стала битва під Уманню(10–12 серпня 1941 р.), під час якої було розбито радянську армію,яка перекривала доступ до Центральної та Східної України. Через місяць,16 вересня 1941 р., впав Київ, а на початку листопада нацистськівійська захопили практично всю територію України, за винятком Ворошиловграда іпівнічно–східної частини Донбасу. Кепсько підготовлені та слабо озброєнірадянські війська не могли стримувати натиск ворога.

4 липня 1942 р. Червонаармія залишила Севастополь, а 22 липня німці зайняли останній населенийпункт України — м. Свердловськ (Луганська обл.).

На захоплених територіяхвстановлювався німецький окупаційний режим. Ставлення до нього українців булорізним — від прихильного (на Західній Україні), коли німців зустрічали яквизволителів, до негативного, яке зростало з просуванням на Схід, де щепам'ятали каральні експедиції 1918 р. Місцевому населенню обіцяливизволення від більшовиків, свободу релігії і праці, тоді як про політичнемайбутнє України не говорилося жодного слова.

На окупованихукраїнських землях відбувалась ліквідація будь–яких ознак державності йтериторіальної єдності. Україну було переділено на частини.

Згідно з наказом фюрера від17 липня 1941 р. «Про запровадження цивільного управління наокупованих східних територіях» у серпні 1941 р. було утворенорейхскомісаріат «Україна», який поділявся на 6 округів: Волинь і Поділля,Житомир, Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв і Таврія.

Його очолив лютий ворог українства ЕріхКох. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтовоговійськового командування. Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині.На землях Південної України з центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку,разом із Північною Буковиною та Бессарабією, було передано Румунії.

Львівська, Тернопільська,Станіславська і Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», що йогодолучили до Краківського генерального губернаторства.

Для управління всіма територіямиСходу було створено окреме міністерство і численний адміністративний апарат.

Українцям заборонили політичнудіяльність. За планами Гітлера економіка окупованих територій ставилася наслужбу рейху. Найбільші підприємства України відійшли німецьким магнатам.Окупанти грабували село, перетворивши колгоспи й радгоспи в «общиннігосподарства» і запровадивши в них кріпацький режим. Німці намагалисяперетворити українські землі на німецьку колонію, продовольчий резерв рейху. Населянські двори накладали 12 різних видів податків. Було запровадженообов'язкову трудову повинність. Грабунок, свавілля і терор були піднесені дорангу державної політики.

Чинився шалений наступ на духовнежиття поневоленого народу. Влітку 1942 р. Гітлер на нараді під Вінницеювимагав: «Ні в якому разі не можна надавати місцевому населенню право наздобуття вищої освіти». Грабувалися пам'ятки історії та культури. До Німеччинививозилися цінні музейні експонати з Києва, Харкова, Львова, Одеси і т.д.Тільки з фондів Академії наук України було вивезено близько 320 тис. рідкіснихкниг. На окупованих землях розгорнула роботу нацистська пропагандистськамашина.

На початку 1942 р. Берлінрозпочав вербування і вивезення українців до Німеччини, де їх використовувалина роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. Ціакції супроводжувались жорстокими репресіями. З 7 млн. «остарбайтерів»(іноземних робітників) у Німеччині третину становили українці.

На території України вживались усіможливі заходи з метою знищення населення. Уже першої окупаційної зими відхолоду й голоду загинули тисячі людей. На українських землях окупанти проводилиполітику геноциду. Першими її жертвами стало єврейське населення. Лише у Львовів перші дні окупації було розстріляно 7 тис. євреїв. В Україні створилидесятки гето і концтаборів, куди загнали майже все єврейське населення,чисельність якого до війни становила близько 2,5 млн. осіб. Більшістьукраїнців негативно ставилася до геноциду євреїв. Отже, окупаційний режим вУкраїні мав нелюдський характер і цим спричинив опір населення. ВизволенняУкраїни розпочалося 1943 р.

Розгромивши противника уСталінградській битві (17 липня 1942 р. — 2 лютого1943 р.), війська Воронезького фронту розгорнули наступ з метою визволенняУкраїни. За три дні боїв, починаючи з 2 лютого 1943 р., радянськівійська просунулися на 50 км. Було визволено Харків; Південно–Західнийфронт, який наступав на Донбас, захопив північну частину Ворошиловградської(тепер Луганської) області, у тому числі й стратегічно важливий залізничнийвузол Лозову (11 лютого).

Відкривалися добрі перспектививизволення всієї Лівобережної України, проте радянське командування непередбачило, а тому й несвоєчасно зреагувало на німецький контрнаступ.Незважаючи на масовий героїзм червоноармійців, знову довелося залишити Харків,Бєлгород і кілька районів Донбасу.

Відносна рівновага нарадянсько–німецькому фронті зберігалась до літа 1943 р., коли наКурсько–Орловській дузі впродовж 5 липня — 23 серпня було знищено ударні танкові з'єднаннянімців на Східному фронті. Розвиваючи успіх, у період з 17 липня до22 вересня 1943 р. радянські війська здійснили на ЛівобережнійУкраїні Ізюм–Барвенківську, Міуську, Бєлгородсько–Харківську, Донбаську,Чернігівсько–Прип'ятську, Мелітопольську та ряд інших наступальних операцій,вийшовши до Дніпра. У вересні–листопаді розгорнулася героїчна битва за Дніпро,яка розпочалась із захоплення плацдармів на правому березі ріки. У жовтні1943 р. Воронезький (з 20 жовтня — 1–й Український) фронт двічіневдало намагався з Букринського плацдарму прорвати німецьку оборону довколаКиєва. Зазнавши великих втрат, командування фронту перекинуло війська підЛютіж. У листопаді розпочалася Київська наступальна операція. Сталін, ігноруючиреальне співвідношення сил, наказав за будь–яку ціну неодмінно визволити Київдо роковин «Великого Жовтня». 6 листопада після форсування Дніпрарадянські війська визволили Київ. За свідченням учасників битви, води Дніпрабули червоними від крові. За визволення столиці України понад 1000 солдатів,офіцерів і генералів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а 60військових частин і з'єднань дістали почесні найменування «Київських».

Відбивши німецький контрнаступ,радянське командування вирішило силами чотирьох Українських фронтів здійснитивизволення всієї Правобережної України. З грудня 1943 р. до середини1944 р. на просторах від Полісся до Чорного моря і від Дніпра до Карпатрозгорнулася одна з найзапекліших битв Другої світової війни, у якій одночасноз обох боків взяли участь близько 4 млн. вояків, було задіяно 45,5 тис.гармат і мінометів, 4,2 тис. танків і самохідних артилерійськихустатковин, понад 4 тис. літаків. У перебігу Житомирсько–Бердичівськоїоперації (грудень 1943 р. — січень 1944 р.) війська 1–го Українськогофронту генерала М.Ватутіна визволили Житомирщину, більшу частину Київщини,частково Вінницьку й Рівненську області. Німці втратили вбитими понад72 тис. солдатів і офіцерів.

Корсунь–Шевченківська наступальнаоперація (24 січня — 17 лютого 1944 р.) привела до оточення 10німецьких дивізій. Після того, як оточені відмовилися скласти зброю, радянськекомандування наказало знищити угруповання. Противник утратив 55 тис.вбитими й пораненими, понад 18 тис. потрапили у полон.

Одночасно з Корсунь–Шевченківськоюоперацією силами правого крила 1–го Українського фронту було проведеноРівненсько–Луцьку операцію. Унаслідок наступу було визволено понад 200населених пунктів, у полон захоплено 2 тис. солдатів і офіцерівпротивника.

Тим часом війська 3–го й 4–гоУкраїнських фронтів здійснили Нікопольсько–Криворізьку операцію (30 січня —29 лютого 1944 р.). Було розгромлено 12 дивізій противника, у томучислі 3 танкові. 8 лютого було визволено Нікополь, 22 — Кривий Ріг.Ліквідація Нікопольського плацдарму позбавляла німецьке командування останньоїнадії на утримання Криму. Наступ радянських військ на півдні (22 березня —16 квітня 1944 р.) привів до визволення Одеси, Миколаєва,Правобережної України. Радянські війська вийшли на кордон із Румунією.Квітневий 1944 р. наступ у Криму остаточно ліквідував німецькі війська напівденному фланзі фронту.

Остаточно територію України буловизволено під час Львівсько–Сандомирської операції (13 липня —29 серпня 1944 р.), коли Червона армія зайняла західні областіУкраїни і вступила на територію Польщі, та Східнокарпатської стратегічноїнаступальної операції (8 вересня — 28 жовтня 1944 р.), коли буловизволено Закарпаття.

/>Діяльність радянських партизан і ОУН–УПА в рокиДругої світової війни

На території України, окупованоївійськами ворога, з перших днів розгорнулася антифашистська боротьба.

Антифашистський рух Опору в Українімістив:

-         радянськекомуністичне підпілля і партизанський рух

-         українськийсамостійницький підпільний та партизанський рухи

-         польськийрух Опору

В умовах блискавичного просування німецькихвійськ у тилу в них опинилися цілі підрозділи радянських військ. Вони й сталибазою радянського партизанського руху. На перших етапах він був виявом боротьбиза самозбереження. Лише після утворення Українського штабу партизанського рухуна чолі з Т.Строкачем 30 травня 1942 р. він набув організованішихформ. УШПР налагодив координацію дій партизанських загонів з операціямиЧервоної армії та постачання партизан за допомогою авіації.

Усього на території УРСР діяло понад60 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і груп. Найбільшіпартизанські з'єднання діяли у прикордонні України та Білорусії, саме тутоформилося п'ять великих з'єднань. Найвідомішими з них були з'єднання Сабурова,Федорова, Ковпака. Вони влаштовували диверсії на комунікаціях ворога, громилиштаби, гарнізони, здійснювали рейди на окупованих територіях РСФСР, України таБілорусії. Партизанське з'єднання під командуванням С.А.Ковпака протягом війниздійснило 7 рейдів, пройшовши загалом по тилах ворога 18 тис.кілометрів. Найвідоміша його операція — «Сарненський хрест». Найкращі воєннірезультати приносила «рейкова війна»: лише протягом літа–осені 1942 р.партизани висадили в повітря 117 залізничних і шосейних мостів, пустилипід укіс 158 ворожих ешелонів.

Партизанський рух був одним ізважливих воєнно–стратегічних факторів у війні. На боротьбу з ним німецькекомандування кинуло 120 тис. солдатів.

Крім радянського партизанського руху,в містах діяло комуністичне і комсомольське підпілля. Варто згадати організацію«Партизанська іскра» в с. Кримки на Миколаївщині, яку очолював учительВ.Моргуненко, підпільні організації в м. Сталіно (Донецьк) на чолі зучителем історії С.Матьоніним, у Ніжині, яку очолював Я.Батюк, «Молоду гвардію»у Краснодоні та ін.

На території України діялиантифашисти із більш як 20 країн. Українці–військовополонені брали участь вантифашистських рухах Опору в країнах Європи.

Крім радянського руху Опору, билися зфашистськими окупантами й представники українського самостійницького руху, якийдіяв переважно на теренах Західної України. Перші партизанські загони наПоліссі й Волині створив Т.Боровець (вони не були зв'язані з ОУН). Сформованийним військовий загін «Поліська Січ» боровся в своєму регіоні з залишкамиЧервоної армії. Коли німці спробували розпустити цей загін, Т.Боровець (Бульба)повернув зброю проти них, а також проти радянських партизанів. У 1942 р.на Волині виникли загони ОУН–Бандери та ОУН–Мельника.

Найбільш організованим військовимз'єднанням українського самостійницького руху була Українська повстанська армія(УПА). Створена наприкінці 1942 р. ОУН–Бандери, діючи на просторах Волині,Полісся, Галичини, боролась і проти німців, і проти радянських партизанів.Командиром її був Роман Шухевич (Чупринка). На початку 1944 р. вонаналічувала 30–40 тисяч бійців. Ця армія вступила в жорстокий конфлікт ізпольським населенням Волині, Полісся, Холмщини, а також із польською АрмієюКрайовою, яка прагнула зберегти свій контроль над цими землями. Після вступу наці території Радянської армії між силами УПА та радянськими військамирозгорнулася відкрита війна, яка після визволення цих територій від нацистськоїокупації переросла у справжню громадянську війну в Західній Україні.

Після ліквідації крайового урядуЯ.Стецька легальною організацією українства залишилась Українська національнарада, лідерами якої були Кость Левицький та митрополит А.Шептицький. УНРпрагнула обстоювати українські інтереси. Виступ митрополита А.Шептицького змеморандумом про захист прав українців спричинив до того, що 4 березня1942 р. УНР було розпущено окупантами.

У Києві, після його окупації,ОУН–Бандери створила також Українську національну раду — національний таполітично–громадський центр. Важливим аспектом його діяльності був випускжурналу «Українське слово» (редактор Іван Рогач) і журналу «Литаври» (редакторОлена Теліга). Одночасно діяли похідні групи, що провадили на окупованихтериторіях пропагандистську діяльність за соборну Україну. Але діяльністьукраїнських структур, які працювали на українську державність, не входила допланів окупантів. У грудні 1941 р. вони заарештували, а в лютому1942 р. розстріляли у Києві групу українських націоналістів — ОленуТелігу, Івана Рогача, Ореста Чемеринського та ін. Наприкінці 1942 р. німцізаборонили діяльність УНР у Києві, а згодом і у Львові. У липні 1944 р.ОУН–Бандери та представники політичних партій України, представники східнихукраїнців на таємному зібранні в м. Самбір утворили Українську головнувизвольну раду (УГВР), яка очолила боротьбу і проти СРСР, і проти німецької«Нової Європи».

Найбільшими центрами польськогопідпілля були Вільно та Львів. У польських партизанських загонах на територіїУкраїни діяло 2150 бійців. Головним завданням цього руху було поверненнязахідноукраїнських земель до складу відновленої Польської держави.

Активний партизанський рух, чиїмискладниками були і радянський рух Опору, і український самостійницький рухОпору, і польський рух Опору, вніс вагомий вклад у боротьбу проти фашистськихокупантів в Україні.

/>ВтратиУкраїни в роки Другої світової війни. Внесок українців у перемогу над фашизмом

Завдяки географічному положенню,війна, що розпочалась 22 червня 1941 р., відразу прийшла наукраїнську землю.

У першу ж ніч війни німецька авіаціябомбила українські міста Київ, Житомир та ін.

Після окупації території Українирозпочався масовий партизанський рух, який завдав німецьким військам відчутнихвтрат. Невеликі партизанські загони, а також цілі партизанські з'єднання підкомандуванням С.Ковпака, О.Федорова, С.Наумова, П.Вершигори вели «рейковувійну», створювали цілі зони, визволені з–під німецької окупаційної влади.

На початок 1944 р. визволенапартизанами територія становила майже 12 тис. км2.

У західних областях України великутериторію очистили від загарбників вояки ОУН–УПА. Значну диверсійну роботу вмістах України (Київ, Рівне, Житомир, Кам'янець–Подільський) вели підпільники(причому як більшовицьке, так і націоналістичне підпілля). Відомі підпільникиІ.Кудря, В.Бевз, О.Теліба та інші створили добре організовані, законспірованігрупи Опору.

На фронтах Вітчизняної війни у складірадянських військ було близько 6 млн. українців; кожен другий із нихзагинув, кожен другий із тих, хто за лишився живим, став довічним калікою. 2072українців було удостоєно вищого звання в СРСР — Героя Радянського Союзу, із них32 — двічі, а І.Кожедуб — тричі.

Із 7 млн. нагороджених2,5 млн. складали воїни–украінці.

Із 15 фронтів більше половиниочолювалося маршалами та генералами — українцями з походження.

Загальна чисельність утрат цивільнихі військових українців становила 7 млн. осіб (16,7% від усього населенняУкраїни).

Війна вогненним смерчем прокотиласямістами й селами України. Повністю або частково було знищено 714 міст і28 тис. сіл, 2 млн. будинків. Без житла залишилось 10 млн. душ.

Було знищено 16150 промисловихпідприємств.

Війна стала тяжким випробуванням нетільки для воїнів Червоної армії, а й для всього радянського народу,українського зокрема.

Героїчні зусилля знадобилися під часевакуації підприємств на схід країни. Це вимагало не лише великих зусиль, а йлюдських жертв. Однак з України все ж було вивезено і введено в дію на новихмісцях понад 500 великих підприємств, у тому числі — тракторний,електромеханічний, турбогенераторний, паровозобудівний заводи з Харкова,«Більшовик», «Ленінська кузня», «Точелектроприлад», «Укркабель» та інші з Києва(всього 197 підприємств), суднобудівні з Миколаєва, заводи важкогомашинобудування з Краматорська.

Разом з устаткуванням і технікою насхід їхали кваліфіковані робітники, фахівці. Наприклад, 25 тис. шахтарівДонбасу було спрямовано в Кузбас і Караганду. На нових місцях доводилосяпрацювати ненормований час у надзвичайно важких умовах — за відсутності житла,кепського харчування. Всього з України в глиб країни було евакуйовано понад 35 млн.жителів.

Також евакуювали власність колгоспіві радгоспів. З України в тил СРСР у перші місяці війни було переправлено понад5 млн. голів худоби.

Перебазування на схід країнивеличезних матеріальних цінностей, переведення народного господарства на рейкивоєнного виробництва за надзвичайних умов і в найкоротші строки стало дійсновсенародною, героїчною трудовою епопеєю. Евакуація заводу «Арсенал» з Києварозпочалася 27 червня 1941 р. Всього було демонтовано й вивезено 1110вагонів обладнання. Вже через 4 дні після прибуття на нове місце роботи на Урал«Арсенал» розпочав випуск оборонної продукції. У лютому 1942 р. колектив,не припиняючи виробничої діяльності, за 9 діб створив надійну поточну систему,завдяки якій випуск продукції нових протитанкових озброєнь подвоївся.

Київський завод ім. Артема булоевакуйовано до Куйбишева. На 10–й день вступив до ладу механічний цех, на 12–й— складальний. Через 3 тижні після початку монтажу продукцію випускали вже всіцехи. У вересні 1941 р. продукції було випущено на 18% більше, ніж доевакуації. 29 червня 1941 р. почалося перебазування в глибокий тилАкадемії наук України. Кількість наукових працівників скоротилася в 5 разів,однак те ядро, що збереглося, забезпечувало розроблення наукової тематики,необхідної для вирішення оборонних завдань. Завдяки запровадженню на танковихзаводах автоматичного зварювання (розробка вчених на чолі з Є.Патоном) значнозріс випуск найкращих на той час танків Т–34. Нові методи виплавки броньованоїсталі розробила група вчених, очолювана академіком М.Доброхотовим. Багато тисячпоранених було повернуто до лав діючої армії завдяки плідній діяльності медиківна чолі з О.Богомольцем, М.Стражеском, Ф.Філатовим. Важливою турботою народуУкраїни була допомога збройним силам: налагодження оборонного виробництва,перерахування власних заощаджень, родинних коштовностей на будівництво танковихколон, ескадрилей, літаків, масове передання селянами продовольства дляЧервоної армії, теплих речей. У фонд оборони було зібрано2 млрд. крб.

Свої сили в боротьбу проти ворогавклали й українські літератори (П.Тичина, В.Сосюра, О.Корнійчук, О.Довженко таін.). Діяли агітаційні групи українських письменників, до яких входилиА.Головко, А.Малишко, М.Стельмах. Тісні зв'язки з фронтом підтримувалиевакуйовані театри, концертні колективи. В умовах евакуації вищі навчальнізаклади УРСР готували потрібних для фронту фахівців.

Величезні людські та економічнівтрати українського народу у роки Другої світової війни були оцінені світовимспівтовариством як вагомий вклад у перемогу над фашизмом. Україна, яка входиладо складу СРСР, стала членом ООН і разом з делегацією СРСР та Білорусії взялаучасть у роботі її структур від дня заснування в 1945 р.

/>Голодомори1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1947 р. в Україні: причини танаслідки1.      Голодомор1921–1923 рр.

На початку 20–х років народнегосподарство України було розвалено. Під час Першої світової та громадянськоївоєн, що точилися на території України з 1914 р. по 1921 р., загинулощонайменше 1,5 млн. осіб. Промисловість, сільське господарство були вщентзруйновані, збір зерна скоротився більш як у 5 разів проти 1913 р.

Занепадові економіки сприяла йполітика «воєнного комунізму», яку проводила радянська влада. Продрозвертка зїї насильницьким вилученням продовольства у селян, примусова праця робітників упромисловості, руйнація торгівлі, грошового обігу поглиблювали економічнийзанепад, викликали масове невдоволення. Катастрофічна посуха 1921 р., щоохопила південь України, де вироблялося чимало товарного хліба, в крайпогіршила ситуацію. Від голоду в 1921–1923 рр. у селах України померлощонайменше 235 тис. осіб. Він припинився лише 1923 р., коли булозібрано непоганий урожай. Усе це спричинило крах воєнно–комуністичних ілюзій,спонукало до пошуку реальних шляхів і чинників економічного розвитку.

2.      Голодомор1932–1933 рр. в Україні

Щоб зламати опір суцільнійколективізації, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) «Про заходи у справі ліквідаціїкуркульських господарств у районах суцільної колективізації» (від 30 січня1929 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянськихгосподарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани всеодно не виконувались. Так, протягом січня — листопада 1930 р. селянськийсектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період1931 р. – 380 млн, з червня по жовтень 1932 р. – 132 млн.пудів. 30 жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібозаготівельної комісії) наполітбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення зобов'язань України на 70 млн.пудів і визначив план у 282 млн. пудів, зокрема для селянського сектора —261 млн. пудів. Таким чином, з селян вимагалося «витиснути» стільки,скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.

До виконання хлібозаготівельногоплану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села,що не виконували план, заносилися на «чорну дошку»; це прирікало людей наголодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а йінші харчові запаси — сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, щобуло придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалосяна станціях та в ешелонах.

З листопада 1932 р. до1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково заготовила в Українівсього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученогодержавою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн. пудів. На початку1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це буладія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лихадоля українського селянства була оповита завісою мовчання. Люди вимиралиродинами, селами. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства.Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і тамкидали в установах, лікарнях, на вулицях.

У страшні роки голодомору(1932–1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн. душ. Внаслідоксуцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: булознищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдинасоціальна верства — колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничийклас.

Насильницька суцільна колективізаціяпризвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу всільському господарстві та змусило докорінно міняти політику уряду: переходитивід примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердихпланів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин,організаційного і матеріально технічного зміцнення колгоспів.

3.      Голод1946 — 1947 рр., його причини, масштаби і наслідки

У повоєнний час у сільськомугосподарстві склалося вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротилисяпосівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки і робочих рук.Для подолання цих труднощів необхідні були докорінні зміни в державній політиціщодо відношенню до сільського господарства. Але сталінське керівництво і гадкине мало проводити якісь зміни, село в його планах було одним із головних джерелдля відбудови промисловості. Під тиском центрального керівництва уряд УРСР таЦК КП(б)У планували у 1946 р. у форсованому порядку збільшити посівніплощі, врожайність і хлібозаготівлю.

Навесні–влітку 1946 р. 16областей України вразила засуха. Зимові та ярові посіви загинули. Врожайністьзернових склала 2–3 центнера з гектара (для порівняння, 1940 р. вонастановила 14,6 ц/га, 1944 р. — 10,8 ц/га). Керівники деякихобластей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити плановізавдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до360 млн. пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивнізаходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки,областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тількиза перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів. На 6 тис.комуністів було накладено дисциплінарні стягнення за невиконання вказівокпартії. Було відновлено дію закону «про п'ять колосків», за яким було засудженота ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті в іншірегіони (наприклад, до Західної України), до міст. Щоб уникнути обезлюдненнясела, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Але,незважаючи на крайні заходи, зерна спромоглися зібрати лише 60% від планухлібозаготівлі, хоча вилучено було навіть насіннєвий фонд.

Засуха загострила і проблему кормівдля худоби. Почався падіж тварин. Було дозволено здавати худобу на забій понадпланові норми. Це призвело до того, що в деяких областях план здачі м'яса булоперевиконано вдвічі. Відтак тваринництво республіки зазнало величезних втрат,компенсовувати які довелося дуже довго.

У той час, коли за кордон ешелонамививозився хліб (лише до країн Східної Європи та Франції було вивезено1,7 млн. тонн для підтримки тих урядів, що там установилися), в Українірозпочався голод, жертвами якого став майже 1 млн. душ.

Опинившись перед лицем катастрофи,керівництво України на чолі з М.Хрущовим намагалося зменшити її масштаби зарахунок ресурсів західних областей і звернувшись за допомогою до центрального керівництва.У березні 1947 р. «м'якотілого» Хрущова заступив «твердий» Каганович.Утім, для проведення посівної кампанії все ж таки було дано позику в35 млн. пудів насіння.

Головним винуватцем третьогоголодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонівукраїнців заради імперських інтересів.

/>Радянізаціязахідних областей України в 40–50–х роках. Репресивні акції радянської влади врегіоні

Для того щоб проаналізувати цейпроцес, необхідно згадати, що 17 вересня 1939 р., коли йшла Другасвітова війна, на основі радянсько–німецького пакту від 23 серпня1939 р. війська Червоної армії вступили на територію Західної України іЗахідної Білорусії. На цей час завершувалась окупація Польщі Німеччиною.

Перевага радянських частин булавеличезною. Вночі 18 вересня польський уряд і головне командування арміїпереїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовикамиу бій, відводячи війська до румунського кордону.

Західноукраїнське населення зентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, таобставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехідпольсько–радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. Дотого ж поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, частозганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись передубивствами мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємніугоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічнийефект. Слід також враховувати, що західні українці споконвічно прагнули доєднання зі своїми східноукраїнськими братами.

Тому серед населеннязахідноукраїнських земель прихід Червоної армії було сприйнято як актісторичної справедливості, що відкривав можливості для створення Українськоїсоборної держави.

Для узаконення радянського режиму вЗахідній Україні під ретельним контролем нових властей було проведено вибори доНародних зборів. Вибори проводилися за безальтернативним списком кандидатів і,власне, були фікцією. Наприкінці жовтня 1939 р. Народні збори прийнялиДекларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною у складіСРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР, що ухвалилизакони про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її зУкраїнською РСР.

Процес приєднання західноукраїнськихземель одержав своє продовження у 1940 р., коли на вимогу РадянськогоСоюзу Румунія змушена була передати СРСР Буковину та Бессарабію. ПівнічнаБуковина та українські придунайські землі ввійшли до складу УРСР.

Із вступом у вересні 1939 р.Червоної армії на західноукраїнські землі розпочалася їх активна радянізація.Низка політичних заходів радянської влади принесла західним українцямпокращання їхнього соціального становища. Найпопулярнішими її кроками сталиекспропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу їхньоїземлі між українськими селянами, українізація системи народної освіти,державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливона селі; націоналізація промислових і торгових підприємств, які до цьогоконтролювалися переважно поляками та євреями. Серед трудящих розподілялосьжитло, націоналізоване у великих власників. Вживалися дієві заходи з ліквідаціїнеписьменності.

Одночасно почалися арешти й виселеннятих, кого Радянська влада вважала нелояльними у ставленні до неї. Передовсім цебули колишні активні діячі політичних партій та громадських організацій,власники підприємств і заможна частина селянства. Жертвами сталінського режимустали західноукраїнська інтелігенція, офіцерський склад польської армії.Десятки тисяч західноукраїнців, поляків було депортовано до північних і східнихрайонів Радянського Союзу. До листопада 1940 р. з цих районів було висланомайже 1,2 млн. осіб, тобто майже 10% населення Західної України.

Велике невдоволення селянствавикликали антицерковні акції радянської влади, а також те, що тільки–но розданаїм земля, інвентар стали об'єктами примусової колективізації. Більшостізахідноукраїнського населення довелося досить болісно пристосовуватися до новихумов чи, не сприйнявши їх, податися в еміграцію.

Однак в історичному плані приєднаннязахідноукраїнських земель було визначною подією — адже вперше за багато віківукраїнці з'єдналися в межах однієї держави.

/>Станекономіки України наприкінці 50 — у першій половині 60–х рр.

У 50–ті рр. у світі розгорнуласянауково–технічна революція (НТР), що супроводжувалася широким впровадженням уматеріальне виробництво розробок нової техніки, інтенсифікацією виробничихпроцесів, механізацією та автоматизацією трудомістких робіт. НТР дала життяновим галузям промисловості, пов'язаним із виробництвом автоматичних ітелемеханічних пристроїв, електронно–обчислювальних машин, штучних матеріалів,розвитком атомної енергетики та ін. Традиційні галузі індустрії — класичнаметалургія, видобуток вугілля, важке машинобудування — вже не визначалирівень економічної могутності держави. А проте, ці галузі були найрозвинутішимив Україні. Саме Це висувало на перший план питання модернізації, структурноїперебудови промисловості УРСР.

Реорганізація управлінняпромисловістю і утворення раднаргоспів попервах сприяли пожвавленнюекономічного життя. Це була одна з небагатьох раціональних реорганізаційхрущовського часу, що відповідала інтересам України та позначилася навиробництві. Прибутки накопичувалися на рахунках підприємств і раднаргоспів, ане йшли в центральні відомства для подальшого перерозподілу. Завдяки цьомузаводи й фабрики дістали більше можливостей впроваджувати найновішеустаткування, з'явилися можливості більш раціонально використовувати місцевіресурси і науково–технічні кадри.

Зазначені новації справили позитивнийвплив на розвиток індустріального потенціалу республік. Друга половина 50–хроків стала періодом помітного піднесення економіки України. Цьому значноюмірою сприяла політика десталінізації, розкриття творчого потенціалу іможливостей трудящих.

У ті роки підприємства машинобудуваннярозпочали випуск кукурудзозбиральних комбайнів, нових типів металорізальнихверстатів. Металурги України освоїли виплавлення високоякісної трансформаторноїсталі, що відповідала світовим показникам. Проте машинобудування, особливосільськогосподарське, відставало від досягнень світової практики, низькоюзалишалась якість виробів і великою їх металомісткість.

До середини 60–х рр. часткамашинобудування в загальному обсязі промислового виробництва зросла до 25%. Уцей час у республіці виникла нова галузь промисловості — легковеавтомобілебудування (Запоріжжя). Розпочався випуск найбільших у світісуховантажних суден, риболовецьких траулерів у Миколаєві. Значний крок булоздійснено в галузі авіабудування, налагоджено випуск нових типів пасажирських ітранспортних літаків високого класу. З 1960 р. завдяки творчомуспівробітництву авіабудівників Києва і моторобудівників Запоріжжя розпочатовиробництво реактивних повітряних лайнерів ТУ–124.

За період з 1959 р. по1965 р. металургійний комплекс збільшив свою продукцію майже на 70%,зростав видобуток вугілля, нафти, газу.

У 1962 р. в Україні було введенов експлуатацію першу чергу магістрального нафтопроводу «Дружба», яким черезукраїнські землі без будь–яких оплат нафта постачалася Польщі, Німеччині,Чехо–Словаччині, Угорщині. З'явилася нова галузь — трубопровіднетранспортування нафти.

У сфері енергетики головна увагаконцентрувалася на спорудженні та експлуатації Дніпровського каскадугідроелектростанцій, який, за задумом керівництва, повинен був перетворитиДніпро на «енергетичну артерію». На початку 50–х рр. вийшла на проектнупотужність Каховська ГЕС, споруджувалися Кременчуцька, Дніпродзержинська іКиївська гідроелектростанції.

Одначе негативним наслідком їхстворення були штучні «моря», що завдали величезної шкоди сільськомугосподарству і природі України.

У роки семирічки 1959–1965 рр.на територіях України було споруджено і реконструйовано 700 підприємств легкоїта харчової промисловості, а випуск товарів культурно–побутового призначення ігосподарського вжитку збільшився вдвічі. Проте за останні роки семирічкирозвиток промисловості уповільнився; бракувало товарів народного споживання.

У 50–60–ті рр. Україназалишалася одним з основних виробників сільськогосподарської продукції СРСР.

Заготівлі сільськогосподарськоїпродукції, що на практиці мало відрізнялися від фактичних конфіскацій,змінювалися закупівлями. За 1952–1958 рр. закупівельні ціни зросли майжевтричі, у тому числі на зернові культури — майже в 7 разів, на продукціютваринництва — в 5,5 раза. Забезпечений цими заходами прирістсільськогосподарської продукції був досить значним у 1954–1959 рр. — понад7% річно. Урожайність зернових в Україні за 1950–1961 рр. зросла з 10,2 до19,9 ц/га, відповідно збільшився і валовий збір врожаїв зернових культур.

Проте основна увагапартійно–державного керівництва, як і раніше, зосереджувалася на забезпеченнішвидкого розвитку промисловості. Для села коштів не вистачало, всі бюджетнінегаразди, особливо пов'язані з розвитком військово–промислового комплексу, оборони,взагалі вирішувалися передовсім способом переміщення в ці галузі асигнувань зістатей на розвиток сільського господарства.

Не дали позитивних результатівреорганізація машинно–тракторних станцій (МТС) у ремонтно–технічні станції(РТС) та обов'язковий викуп колгоспами техніки, що належала МТС. Це призвело дотяжкої фінансової заборгованості колгоспів перед державою. Позитивних наслідківне дало і побільшення колгоспів. Штучною та необгрунтованою була також черговареорганізація сотень колгоспів у радгоспи.

Негативний вплив справило і примусовевпровадження на полях України кукурудзи. Очікуваного ефекту кукурудза не дала,зате в багатьох районах призвела до порушення сівозмін, структури грунтів,зниження врожайності зернових.

З 1958 р. по 1964 р. обсягвалової продукції колгоспів і радгоспів збільшився лише на 3%. А в 1963 р.проти 1958 р. продукція рільництва склала лише 86%, а тваринництва — 93%.Сільське господарство, перебуваючи в жорстких лещатах директивного управління,не в змозі було забезпечити населення продуктами. Держава змушена буларозпочинати закупівлю хліба за кордоном, виділяючи зі свого бюджету дедалібільші суми валюти.

50–ті — середина 60–х рр.ознаменувалися суттєвими змінами в рівні життя населення. У середині50–х рр. було переглянуто існуючу ще з довоєнних часів тарифну системуоплати праці. Це забезпечило відчутне її підвищення — в середньому з 642 крб.1950 р. до 806 крб. 1960 р.

У 1956 р. на 80% було збільшенорозміри пенсій, хоча колгоспникам держава їх не сплачувала. Колгоспи ж такуможливість мали не всі.

Високими темпами розвивалося житловебудівництво. Цьому сприяло впровадження нових будівельних матеріалів, зокремазалізобетону. У 1951–1958 рр. в республіці було збудовано майже2 млн. квартир загальною площею 85,7 млн. м2, а в1959–1965 рр. в дію було введено ще близько 60 млн. м2житла. Таких темпів Україна доти не знала. Щоправда здійснювалося в основномумалогабаритне житлове будівництво — «хрущовки».

У 1961 р. було проведено грошовуреформу. Масштаби грошової одиниці зросли в 10 разів, у зв'язку з чим в обігбуло випущено нові гроші.

Одначе підсумки економічного розвиткукраїни в першій половині 60–х рр. виявилися невтішними. Семирічний планбуло зірвано, зменшився приріст промислової продукції, структура виробництвабула найгіршою й найвідсталішою серед промислово–розвинених країн, виробничіфонди використовувалися неефективно. Зупинилося підвищення рівня життябільшості населення України, а дехто навіть відчув його погіршення.

Мільярди карбованців перекачувалисячерез «ножиці цін» із сільського господарства в промисловість, головно у важкута оборонну.

/>Суспільно–політичнежиття в Україні у другій половині 50–х — на початку 60–х рр.

Процес десталінізації справивпозитивний вплив на культурне життя республіки. Було порушено питання чистотиукраїнської мови, перевидано «Словарь української мови» Б.Грінченка. Восени1955 р. впроваджено часткову дерусифікацію університетів України. У1957 р. почали виходити журнали «Народна творчість та етнографія»,«Український історичний журнал». Розпочався випуск Української радянськоїенциклопедії. А втім, обмеженість поглядів і непослідовність політики М.Хрущовата його оточення несприятливо позначилися на стані народної освіти, науки, літератури,мистецтва. Посилився процес русифікації народної освіти в Україні. У60–х рр. в обласних центрах і в Києві кількість українських шкіл становила28%, російських — 72%, в інших містах відповідно — 16% і 84%. Русифікаціяпровадилася під гаслами «інтернаціоналізму», «зближення і злиття націй».М.Хрущов стверджував, що без впровадження в усі сфери життя союзних республікросійської мови і культури комунізм неможливий.

В Україні проводилися дослідження здекількох визначальних напрямів науково–технічного прогресу. Розпочаласяпошукова діяльність у сферах фізики твердого тіла, матеріалознавства,біофізики, астрофізики тощо. Україна була одним із центрів розвиткукібернетики. Українські науковці та інженери спроектували і збудували цифровумашину «Київ» (1964 р.), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю«Дніпро» (1961 р.), машини «Промінь» (1962 р.), «Мир» (1964 р.).Україна вела перед у галузі електрозварювання. Ці дослідження провадилися підкерівництвом академіка Б.Патона. Наприкінці 50–х рр. академік М.Боголюбоврозробив нові методи квантової теорії поля і статичної фізики, що уможливилообґрунтування теорії надтекучості та надпровідності. У другій половині50–х рр. розпочав свою діяльність учений–хірург М.Амосов.

Попри успіхи в царині фундаментальнихі прикладних дисциплін, Україна залишалася науковою периферією СРСР.Традиційним стало переміщення талановитих учених на роботу до Москви.

«Відлига» в українській літературіпочалася влітку 1955 р., коли московська «Літературна газета» опублікуваластаттю О.Довженка «Мистецтво живопису і сучасність». Знаний діяч культуризакликав «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». О тій порі засяялояскравими талантами покоління «шестидесятників» — В.Симоненко, Л.Костенко,М.Вінграновський, Є.Гуцало. Ця плеяда молодих літераторів внесла свіжийструмінь в українську культуру, яка тяжко потерпала від накинутих комуністичноювладою ідеологічних штампів, і в центр своєї творчості поставила людину з їїідеалами та духовним світом, вірою в оновлення суспільства, торжество свободи ідемократії. Слід зазначити, що процеси, які відбувалися в мистецтві,літературі, мали досить суперечливий характер. Так і не побачили тоді світутвори В.Сосюри «Третя рота», «Розстріляне безсмертя», «Мазепа»; було забороненокнигу Д.Павличка «Правда кличе».

На початку 60–х рр. зазналипереслідувань М.Вінграновський, І.Драч, Л.Костенко, В.Стус. У 1963 р.помер, а фактично — загинув «лицар українського відродження» В.Симоненко.

У царині музичного мистецтва в50–ті рр. було створено низку талановитих творів. До них слід віднестинаписану в 1955 р. Третю симфонію композитора В.Лятошинського, опериГ.Майбороди «Мілана» та Ю.Мейтуса «Украдене щастя». Великої популярності середнаселення набули створені в той час пісенні твори П.Майбороди, А.Філіпенка,А.Штогаренка, І.Шамо.

/>Опозиційнийрух в Україні у другій половині 60 — першій половині 80–х рр.

Опозиційний рух виник як протестпроти антинародних дій партійно–державного режиму, недотримання ним конституційнихнорм та очевидних порушень соціальної справедливості. Представники опозиційногоруху виступили проти хиб політичної системи — ігноруваннямарксистсько–ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова,друку, віросповідання, виступали за вільний розвиток української мови ікультури, за історичну правду.

Основними проявами цього руху вдругій половині 60–х — першій половині 80–х рр. були:

1. Масові заходи

Проведена в лютому 1963 р. уКиївському університеті офіційна конференція з питань культури українськоїмови, участь у якій взяло більше тисячі осіб, перетворилася на відкритудемонстрацію проти русифікації.

У вересні 1965 р. під часпрезентації у київському кінотеатрі «Україна» картини С.Параджанова «Тінізабутих предків» з різкою критикою арештів правозахисників виступили ІванДзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140присутніх. Реакція властей була блискавичною: всіх трьох звільнили з роботи йвигнали з аспірантури, де вони навчалися.

Завдяки цілеспрямованим діямдисидентів у 60–ті рр. було започатковано традицію — 22 травнявшановувати пам'ять Т.Шевченка. Цього дня 1861 р. труну з тілом Кобзаряпровезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання.

У пам'ять про цю подію біляпам'ятника Шевченкові, проти Київського університету, 22 травня щорокузбиралися шанувальники поета, читали його поезії, вірші про нього, грали набандурах тощо. Ці неконтрольовані владою прояви української національноїсвідомості викликали гостру реакцію властей, що не зупинялися перед арештамиучасників скорботних зібрань.

2.      Листи–протестидо керівних органів УРСР та СРСР

Серед тих, хто підписувався, такзваних підписантів, було кількасот представників української інтелігенції Середних, крім уже названих, — І.Світличний, М.Коцюбинська. 3.Франко, Є.Сверстюк,Б.Антоненко–Давидович, М.Брайчевський, В.Стус, Я.Кендзьор, А.Горська та багатоінших.

Листи–протести надсилалися не лише зістолиці України, а й з обласних центрів. У 1968 р. на ім'я першогосекретаря ЦК КП України П.Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф.Овчаренкаі секретаря Спілки письменників України Д.Павличка було надіслано листа, щойого підписало близько трьохсот представників творчої молоді Дніпропетровська,які протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман «Собор». Так, умісті, де не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання,виникла «націоналістична небезпека». У підготовці листа звинуватили поета ІванаСокульського, якого заарештували і засудили на 4,5 роки таборів суворогорежиму.

На адресу властей надходили і листиокремих громадян. Відповідно до своїх конституційних прав вони критикували тічи ті дії державних органів, пропонували зміни, реформування деяких складниківрадянського ладу або системи в цілому. Проте відповідь була одна: недовіра,підозра, переслідування.

3.      Самвидав

Друга половина 60–х рр. сталаепохою справжнього розквіту самвидаву, насамперед, політичної публіцистики.З'явилися такі визначні твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.Дзюби —нищівна критика «національної політики» КПРС, спрямована проти русифікаціїУкраїни; «Лихо з розуму» В.Чорновола — збірка документів і біографічнихвідомостей про жертви репресій 1965–1966 рр.; «Собор у риштованні» —блискуче літературно–публіцистичне есе Є.Сверстюка, присвяченеморально–етнічним проблемам, що підіймалися у романі «Собор»; запальніантисталіністські статті В.Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія» і«Серед снігів». У самвидаві циркулювали десятки невеликихполітико–публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно–художніх творів.

Важливою подією суспільного життястав початок виходу в січні 1970 р. самвидавського журналу «Українськийвісник». До 1972 р. вийшло шість номерів журналу. Своє завдання журналубачав у максимальному ознайомленні читача з самвидавським матеріалом,об'єктивній інформації стосовно закритих для широкого загалу процесів і явищжиття українського суспільства.

Масові репресії 1972 р. надеякий час перервали вихід журналу. Однак уже в 1974 р. побачили світ 7–йі 8–й випуски «Українського вісника», для відновлення якого значну роботупровів Степан Хмара. За кордоном було видано низку книжок правозахисників, щоне змогли побачити світ в Україні.

4.      Солідарністьз іншими народами, які зазнали утисків від тоталітарної системи

Коли в серпні 1968 р. радянськівійська окупували Чехо–Словаччину, поклавши край «празькій весні», на захистскривджених виступили дисиденти. Їхні оцінки чехословацьких подій одержалиширокий відгук у суспільстві.

У 1968 р. за підтримки тоді вжевідомого правозахисника генерала Григоренка в Москві було проведенодемонстрацію представників кримсько–татарського народу. Від початку справедливівимоги кримських татар дістали підтримку українських правозахисників. Подібністосунки складалися також між українськими та європейськими дисидентами.

5.      Створенняправозахисних організацій

Після підписання 1957 р.Гельсінських угод у листопаді 1976 р. група правозахисників об'єдналася вУкраїнську групу сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, або УкраїнськуГельсінську спілку (УГС). Вона стала найбільшою правозахисною організацією вреспубліці. Її очолив письменник Микола Руденко, а серед 36 членів були таківідомі дисиденти, як Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, НадіяСвітлична, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Святослав Караванський, ОксанаМешко, Олесь Бердник та ін.

У Декларації проголошувалося, що всвоїй роботі Спілка керуватиметься не політичними, а лише гуманітарно–правовимимотивами і свою головну мету вбачає в ознайомленні світового співтовариства зпорушеннями прав людини в Україні.

Незважаючи на цілковиту законністьдіяльності Спілки, її підтримку західними демократіями, акції групи відбувалисяза умов постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликалиу КДБ поширювані на Заході меморандуми про незаконні арешти, списки політичнихв'язнів, їхнє становище у в'язницях тощо.

Уже через 3 місяці, в лютому1977 р., було заарештовано керівників спілки — Миколу Руденка та ОлексуТихого. Незабаром їх було засуджено відповідно на 12 і 15 років неволі:згодом — Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук'яненка. Їхтакож було засуджено до тривалих строків ув'язнення. До 1980 р. близько3/4 членів групи було засуджено на строки від 10 до 15 років. На той час 15 роківбули найбільшим строком ув'язнення.

У 1980 р. арешти розгорнулися зновим розмахом. Того ж року були заарештовані за звинуваченням в антирадянськійагітації та пропаганді О.Шевченко, В.Чорновіл, В.Стус, С.Хмара. Арешти тривалиаж до початку «перебудови» в середині 80–х рр.

Отож, попри жорстокі утискитоталітарної системи, опозиційний рух в Україні в другій половині 60 — першійполовині 80–х рр. мав різні форми діяльності. Цей рух, усупереч величезнимофіційним перешкодам, доносив до народних мас правду про справжнє становищеУкраїни. Він відкрив Україну світові.

/>Загостренняекономічних проблем у 70–80–х роках. Чорнобильська катастрофа та її наслідки

Індустріальні галузі економікирозвивалися переважно екстенсивно: лише завдяки залученню додаткової сировини іробочої сили, створенню нових потужностей. Підвищення продуктивності праці абозменшення матеріаломісткості виробництва, тобто якісні фактори економічногозростання відігравали у розвиткові другорядну роль. Бар'єром на шляхуінтенсифікації було несприймання виробництвом науково–технічного прогресу.Новітню техніку і прогресивну технологію доводилося «впроваджувати» вольовимизусиллями. Відсутність властивої ринку конкуренції призводила до стагнаціївиробництва. З тим, як вичерпувалися можливості додаткового залучення увиробництво сировини і робочої сили, темпи економічного зростання невідворотнопадали.

Ця тенденція була характерною длявсієї радянської промисловості, а в Україні — особливо помітна тому, що республікастала одержувати значно меншу частку із загальносоюзних капіталовкладень.Починаючи з 70–х років, Держплан СРСР пріоритетними вважав східні регіоникраїни. Виняток становила електроенергетика, зокрема атомна. В Україні новіелектроенергетичні потужності створювались з тим, щоб задовольняти потребисусідніх країн РЕВ.

За 1970–1985 рр. видобутокзалізної руди зріс з 111 до 120 млн. т, виробництво прокату чорних металів— з 32,7 до 37,7 млн. т, електроенергії — з 138 до272 млрд. кВт/год. Зменшилося видобування вугілля. Донбас дававщороку до 200 млн. т вугілля в дев'ятій п'ятирічці,190 млн. т — у десятій, менше 180 млн. т — водинадцятій. З кожною п'ятирічкою собівартість вугілля зростала. Щоб видобутипаливо, доводилося розробляти крутоспадні тонкі вугільні шари або ті, щозалягали глибоко під землею.

Сільське господарство України булотрадиційно розвинутим. Республіка давала більше половини загальносоюзноговиробництва цукру, майже половину соняшнику, близько третини фруктів і овочів.На розвиток сільського господарства виділялися значно більші капіталовкладення,ніж у попередні десятиліття, тому частка цих коштів у загальному обсязівкладень у народне господарство істотно підвищилася. Зокрема, в УРСР вонастановила у дев'ятій і десятій п'ятирічках 28%, в одинадцятій — 27%. Порівняноз другою половиною 60–х років у 1981–1985 рр. сільське господарствоспоживало електроенергії в 3,6 рази більше, а мінеральних добрив — у2,6 рази. Істотно збільшилися поставки селу тракторів, вантажних автомобілів,комбайнів та іншої техніки.

Однак величезні ресурсивикористовувалися нераціонально. Темпи нарощування виробничих фондів помітновипереджали темпи приросту продовольчої продукції. Незважаючи на великікапіталовкладення, колгоспи і радгоспи не могли нагодувати міського споживача.

Навесні 1982 р. булозапроваджено в життя загальнодержавну продовольчу програму, її пропагували яксвідчення турботи партії і уряду про матеріальний добробут радянських людей.Проте програма ганебно провалилася. У середині 80–х років у багатьох регіонахСРСР виникли серйозні продовольчі труднощі. Вони відчувалися навіть у великихмістах України, хоча й меншою мірою, ніж в інших республіках.

Зростання масштабів використаннянедосконалої техніки призводило до погіршення екологічної ситуації. Так було ів Україні, перевантаженій підприємствами важкої промисловості (особливо звидобутку вугілля і руд, виплавки чорних металів). Започаткована здореволюційних часів орієнтація на ці галузі призвела врешті–решт до того, щотериторія республіки забруднювалася відходами мінерально–сировинного комплексувдесятеро інтенсивніше, ніж по СРСР у цілому.

Не маючи змоги домогтися відколгоспів високої врожайності, державні органи наполягали на постійномурозширенні посівних площ. Ступінь розораності сільськогосподарських угідь досягв Україні 80% проти 48% у Франції і 25% у США. Надмірна розораність призводиладо ерозії ґрунтів. Щороку втрачалося до 600 млн. т родючих ґрунтів. Уцілому чорноземні ґрунти, якими завжди славилася Україна, опинилися в жахливомустані.

Екологічна ситуація катастрофічнопогіршилася після вибуху у квітні 1986 р. четвертого енергоблоку наЧорнобильській АЕС. Причинами цієї найбільшої в історії людства техногенноїкатастрофи були низька якість проектування, виготовлення та обслуговування техніки.

У цілому можливості екстенсивногоекономічного розвитку неухильно вичерпувалися. Постійне нарощування виробництвапоглинало величезні ресурси, але не давало належної віддачі.

/>Процес«гласності» в Україні наприкінці 80 — на початку 90–х років. Поява громадськихнеформальних об'єднань

Термін «гласність» виник уРадянському Союзі в роки «перебудови». Він увійшов до іноземних мов безперекладу. Фактично він означав можливість отримання вірогідної інформації продіяльність державних і партійних органів, можливість казати правду, не боячисьнаслідків, можливість дізнатись правду про недавнє минуле свого народу.Особливого поширення «гласність» набула після XIX конференції КПРС (червень1988 р.), яка прийняла спеціальну резолюцію «Про гласність».

Величезна роль у цьому процесіналежала засобам масової інформації. Союзні, а за ними й республіканськіперіодичні видання починаючи з 1987–1988 рр. розпочали публікаціюматеріалів, раніше недоступних широкому загалові. Насамперед це стосувалося«білих плям» вітчизняної історії, матеріалів про масові репресії30–50–х рр., голод, антинародну політику держави. Одним із рушіїв цьогопроцесу був журнал «Огонек», головним редактором якогоза часів «перебудови» став український письменник Віталій Коротич. У журналах «Новый мир», «Современник», «Москва» почали друкуватися раніше заборонені твориписьменників, дисидентів, у тому числі й українських, спогади жертв репресій таінші документальні матеріали. Громадяни України нових поколінь упершевідкривали для себе імена В.Винниченка, С.Петлюри, М.Грушевського, С.Єфремовата деяких інших діячів національно–визвольної революції 1917–1920 рр.,котрі впродовж багатьох десятиліть замовчувалися в радянській історіографії абовисвітлювалися в кривому дзеркалі — як «вороги народу».

Твори цих авторів і статті про нихпопервах друкувалися в «самвидатівських» журналах і газетах, оскільки процес«гласності» в Україні гальмувався місцевою компартійною верхівкою на чолі зВ.Щербицьким.

Частина з них друкувалася за межамиУкраїни, інші готувалися в республіці. Так, В'ячеслав Чорновіл уже 1987 р.відновив видання «Українського вісника». Прагнучи легалізувати журнал, Чорновілзвернувся за дозволом до ЦК КПРС, але Москва відповіла мовчанкою.

Після створення у 1988–1990 рр.неформальних (не підвладних КПРС) осередків, клубів, спілок, таких, як«Культурологічний клуб» у Києві, «Культурологічне товариство Лева» у Львові,«Меморіал», Товариство української мови ім. Т.Шевченка, «Просвіта» та ін., офіційнобуло започатковано видання декількох часописів. Так, Товариство українськоїмови ім. Т.Шевченка, створене в лютому 1989 р., започаткувало виданнянеформальної української преси: «Поступ» і «Віга» у Львові, «Просвіта» в Києві.

Активну роботу з відродження національноїсвідомості, повернення правди українському народу про його минуле провадилагазета «Літературна Україна», орган Спілки письменників України. На їїсторінках, зокрема, друкувалися матеріали про знахідку захоронень жертв масовихрозстрілів, що проводилися сталінським режимом у 30–х рр. у Биковнянськомулісі поблизу Києва, та про інші страшні злочини тоталітарної системи.

Історико–просвітницьке товариство«Меморіал», мета якого полягала у збереженні та увічненні пам'яті про жертвибезпідставних репресій та наданні допомоги тим, хто постраждав від сваволі,разом з іншими організаціями заснувало міжнародний симпозіум «Голодомор 1932–33років в Україні» (вересень 1990 р.). На ньому вперше після багатьохдесятиріч замовчування аналізувалася небачена в історії людської цивілізаціїтрагедія українського народу.

1989 р. в Києві було заснованоВсеукраїнське товариство репресованих (ВУТР). З 1991 р. ВУТР почаловидавати часопис «Зона».

А втім, широкий загал українськогонароду почав знайомитись із жагучими проблемами минулого лише після прийняттязакону СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» (1 серпня1990 р.). Цей закон запровадив свободу друку, скасував цензуру. Тепер ужев масових виданнях було опубліковано правдиві праці знаних українських істориків— І.Біласа про репресивно–каральну систему в Україні, В.Верстюка про ЦентральнуРаду, С.Кульчицького про добу «воєнного комунізму», Ю.Шаповала про репресіїНКВС у 30–х рр. та багато інших.

Тоді ж з'явилися праці львівських таінших авторів про діяльність ОУН–УПА в роки війни. Історична свідомість народуУкраїни, а надто її східної та центральної частин, почала змінюватись у ліпшийбік.

Отже, завдяки «гласності» люди долалистереотипи й догми старого мислення, діставали змогу реально оцінювати ситуацію,користуючись об'єктивною інформацією, робити власні висновки.

/>Деклараціяпро державний суверенітет України та її історичне значення

Політичне життя з Україні на початку90–х рр. відзначалося значною активністю. Центральною подією в суспільномужитті республіки стали вибори народних депутатів до Верховної Ради України(березень 1990 р.). Вихід на політичну арену нових громадських формуваньсуттєво змінив сам характер виборів, зробивши основний акцент на їхнійальтернативності. Після виборів до Верховної Ради Української РСР, що відбулисянавесні, у ній чітко оформилися два табори: комуністична більшість тадемократична опозиція, об'єднана у Народну Раду кількістю близько 120депутатів.

16 липня 1990 р. вісторії України сталася визначна подія — український парламент абсолютноюбільшістю голосів прийняв Декларацію про державний суверенітет України (за — 355 народних депутатів,проти — 4). Це було зумовлено прагненням ліквідувати політичну та економічнузалежність від центру, завданням розбудови держави, відродження національноїкультури українського народу.

Подібні документи у той часприймалися практично в усіх республіках СРСР, але українська була з–поміж нихнайрадикальнішою. Не маючи сили закону, вона стала вирішальним кроком вутвердженні справжнього суверенітету Української держави. Сутність і змістцього документа засвідчили фактичну відмову України від участі в підготуваннінового союзного договору, що було вкрай негативно сприйнято в Москві.

Декларація про державний суверенітетУкраїни складається з Преамбули й 10 розділів. У Преамбулі, виражаючи волюнароду України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потребвсебічного забезпечення прав і свобод людини, визнаючи необхідність побудови правовоїдержави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України,Верховна Рада проголосила «державний суверенітет України як верховенство,самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території танезалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

У розділі І «Самовизначенняукраїнської нації» визначалися витоки суверенної національної Українськоїдержави, заявлялося про її невід'ємне право на самовизначення і недоторканністькордонів України.

Розділ ІІ «Народовладдя» проголошував основні засадинародного всевладдя як на основі прямої демократії, так і через народнихдепутатів різних рівнів.

У розділі ІІІ «Державна влада»міститься положення про те, що з моменту прийняття Декларації Україна єсамостійною у вирішенні всіх без винятку питань свого життя.

Наступними розділами («ГромадянствоУкраїнської РСР», «Територіальне верховенство», «Екологічна безпека»,«Культурний розвиток») Україна перебирала до своєї компетенції питання своготериторіального устрою, використання території, порядок використання природнихресурсів та питання науки, освіти, культурного і духовного розвитку українськоїнації.

Особливу вагу мають два останнірозділи. У розділі IX «Зовнішня і внутрішня безпека» Україна заявила про правона власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. «Українаурочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральноюдержавою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядернихпринципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї», — зазначенов Декларації.

У розділі X «Міжнародні відносини»Верховна Рада продекламувала, що віднині Україна як суб'єкт міжнародного правасама здійснюватиме зовнішню політику.

Історичне значенняДекларації про державний суверенітет України полягає в тому, що:

-         вонапродовжила традиції українського державотворення, закладені «Руською правдою»,актами Богдана Хмельницького, Конституцією Пилипа Орлика, УніверсаламиЦентральної Ради, Конституцією УНР тощо

-         сталафундаментом для мирного, безкровного відновлення незалежної Української держави

-         сталавзірцем для інших народів у справі цивілізованого становлення державності

-         сталазаконодавчою базою для прийняття Акта проголошення незалежності України танової Конституції України

/>Всеукраїнськийреферендум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р.; результатита історичне значення

1 грудня 1991 р. —знаменита дата у багатостраждальній історії українського народу, впродовж столітьпозбавленого своєї державності. Того дня відбулися референдум і вибориПрезидента України. До списків було внесено 37 886 тис. громадян. Убюлетені з референдуму було вміщено текст Акта, прийнятого Верховною Радою24 серпня 1991 р. і питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошеннянезалежності України?» У голосуванні взяли участь 31 891,7 тис.громадян, тобто 84,2% від загальної кількості внесених до списків. Із них напитання бюлетеня відповіли: «Так, підтверджую» — 28 804,1 тис.громадян, або 90,3%. Позитивну відповідь дало населення всіх областей Українинезалежно від їхнього національного складу. Отже, за незалежність проголосувалине тільки українці, а й представники інших народів, які проживають на територіїУкраїни.

Головними причинами такої високоїполітичної активності та одностайності волевиявлення були споконвічне прагненнянароду України до життя в незалежній державі, фактичний розлад РадянськогоСоюзу, віра більшості населення в можливість самозабезпечення країноюенергетичними та товарними ресурсами, прагнення певних сил забезпечити своїпозиції в Україні в умовах трансформації суспільства.

Кандидатами на виборах у Президентибули: Голова Верховної Ради України Л.Кравчук, голова Львівської обласної РадиВ.Чорновіл, голова Української республіканської партії Л.Лук'яненко, керівникНародної Ради в парламенті України академік І.Юхновський, голова Українськоїнародної партії Л.Табурянський, міністр сільського господарства УкраїниО.Ткаченко (на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликаввиборців голосувати за Л.Кравчука). Незважаючи на істотні відмінності впрограмах, усі кандидати стояли на платформі проголошення незалежності України.

Голоси виборців розподілилися так:В.Гриньов — «за» 4,17%, Л.Кравчук — 61,56%, Л.Лук'яненко — 4,49%,Л.Табурянський — 0,57%, В.Чорновіл –23,27%, І.Юхновський — 1,74%. За Л.Кравчукависловилося 19 643,6 тис. громадян, що взяли участь у голосуванні.Отже, Голову Верховної Ради України підтримали більше половини українськихвиборців. Його передвиборчою програмою була програма з п'яти «Д»: Державність,Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

5 грудня 1991 р. назасіданні Верховної Ради України Л.Кравчук склав присягу Президента України,виклав програмні орієнтири своєї політики в новій якості. «Президент, —підкреслив він, — отримавши владу від народу, повинен служити йому ізабезпечувати його добробут, права та свободи кожної людини».

/>Становленнябагатопартійної системи в Україні наприкінці 80 — у 90–х рр.

Багатопартійність є однією з суттєвихознак розвиненої політичної системи суспільства та існує лише в демократичнихкраїнах із чітким правовим регулюванням соціального і політичного життя та знаявністю громадянського суспільства. У сучасному світі існують три типибагатопартійної системи: біпартизм (визначальну роль відіграють дві провідніпартії, які, перемагаючи на виборах, почережно перебувають при владі); система«двох з половиною партій» (для отримання більшості в парламенті й сформуванняуряду одна з двох політичних партій вступає в коаліцію з третьою); поліпартизм(наявність багатьох приблизно рівних за силою партій).

В Україні після розгрому більшовикамиу 20–х рр. усіх політичних партій існувала лише Комуністична партіяУкраїни — республіканська філія КПРС. Зародження ж багатопартійної системи вУкраїні сягає корінням горбачовської «перебудови» і «гласності»(1985–1991 рр.) і відбувалося на зламі 90–х рр. Питання про етапистановлення багатопартійності в нашій країні є досить дискусійним, але не викликаєсумніву, що початок цього процесу припав на кінець 80 — початок 90–х рр.

У 1988 р. питання про заснуванняальтернативних КПРС політичних партій ще не стояло на порядку денному, аленавіть прийняття на початку літа Українською Гельсінською спілкою (УГС)спільної «Декларації принципів» виводило УГС із розряду традиційнихправозахисних у політичну організацію. Восени 1988 р. у Спілціписьменників України було висунуто ідею створення Народного руху України заперебудову.

У 1989 — на початку 1990 р. відбувалосястановлення Руху й фактична легалізація політичного плюралізму. 16 лютого1989 р. у газеті «Літературна Україна» буловидруковано проект програми Руху, а вже у вересні відбувся установчий з`їздНРУ. Попервах Рух об'єднав представників різних поглядів: відкомуністів–реформаторів до антикомуністів з УГС. Значну роль у популяризаціїідей НРУ відіграли перші в Україні теледебати його лідерів із секретарем ЦК КПУЛ.Кравчуком.

У березні–квітні 1990 р. післявиборів до Верховної Ради УРСР Демократичний блок України, де провідну рольвідігравав Рух, створив у ній парламентську опозицію — Народну Раду. У квітні1990 р. було проголошено створення Української республіканської партії(УРП), Української християнсько–демократичної партії (УХДП); восени того ж рокувідбулися установчі з'їзди соціал–демократів, селянських демократів, народнихдемократів, Народної партії, Партії зелених, Партії демократичного відродженняУкраїни (ПДВУ), Демократичної партії (ДемПУ). У жовтні під тиском студентів таінших демократичних сил Верховна Рада УРСР зняла статтю 6 Конституції прокерівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. З КПУ, в якій утворилосяреформістське крило «Демократична платформа», на грудень 1990 р. вийшло220 тис. осіб, а вступило лише 38 тис.

Після проголошення у 1991 р.незалежності України й заборони компартії за сприяння державному переворотубільшість членів КПУ вступила до Соціалістичної партії України (СПУ),зареєстрованої у листопаді 1991 р., Селянської партії (СелПУ), що юридичнооформилась у березні 1992 р., та до новоутвореної у жовтні 1993 р.КПУ. Зараз в Україні офіційно зареєстровано понад 100 політичних партій, протевони об'єднують у своїх лавах лише близько 3% населення держави.

/>Конституційнітрадиції в Україні. Прийняття Конституції України в 1996 р. та її історичне значення

Конституція (від лат. constitutio — устрій) — Основний закондержави, який регулює суспільні відносини, що складаються в процесі виконанняголовних засад організації суспільства і держави.

Україна має певні конституційнітрадиції. У квітні 1710 р. козаками–емігрантами була прийнята перша вЄвропі Конституція прав і вольностей Війська Запорозького, розроблена ПилипомОрликом. В період української революції 1917–1920 рр. теж приймалисяважливі законодавчі акти, спрямовані на створення незалежної держави,затвердження національного суверенітету. За радянської доби діяла попервахконституція УРСР 1938 р., а потім конституція 1977 р. І з першихроків незалежності України виникла потреба в конституції самостійної держави.

Після проголошення незалежностіУкраїни 24 серпня 1991 р. постало питання про конституційні засадинової держави. До старої конституції було внесено сотні доповнень і поправок,дію окремих її розділів було зупинено, з'явилися нові розділи і положення — проПрезидента, Автономну Республіку Крим, Конституційний Суд тощо. Проте це булитимчасові заходи, що мали значною мірою «косметичний характер». Посталонагальне питання про розроблення і прийняття нової конституції нашої держави.

У 1992 р. було сформовано першийсклад Конституційної комісії, яку очолили Голова Верховної Ради УкраїниІ.Плющ і Президент України Л.Кравчук. У розробленні проекту Конституції активнуучасть брали учені–правники, практичні працівники правоохоронних органів, суду,народні депутати. У липні 1992 р. проект Конституції було винесено навсенародне обговорення, але подальший процес її прийняття загальмувавсявнаслідок політичних суперечок і боротьби за владу. Лише після обрання новогоскладу Верховної Ради і Президента України в 1994 р. конституційний процеспоновився. Конституційну комісію було переформовано, її очолили нові керівникидержави — О.Мороз і Л.Кучма.

11 березня 1996 р.Конституційна комісія ухвалила проект Конституціїта передала його нарозгляд Верховної Ради. 24 квітня Верховна Рада прийняла поданий проект заоснову. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію,до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісіязакінчила свою вельми складну роботу — адже до проекту було подано 5000 (!)змін і доповнень — і передала для першого читання у Верховну Радудоопрацьований варіант. Розпочалася копітка робота з обговорення найважливішогонормативно–правового акта держави. Але політичні суперечки заважали пліднійроботі — до 26 червня Верховна Рада не прийняла жодного розділуКонституції.

27 червня Верховна Радавідновила роботу з розгляду Конституції, змінивши технологію цього процесу.Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки,організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, якетривало всю ніч.

28 червня 1996 р. ВерховнаРада України прийняла нову Конституцію України.

Прийняття Конституції закріпилоправові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність.Прийняття Конституції було важливим кроком уперед у забезпеченні прав людини ігромадянина в нашій країні, сприяло подальшому підвищенню міжнародногоавторитету України на світовій арені.

Конституція України є ОсновнимЗаконом нашої держави. Вона складається з Преамбули і 15 розділів:Загальні засади; Права, свободи і обов'язки людини і громадянина; Вибори,референдум; Верховна Рада України; Президент України; Кабінет МіністрівУкраїни, інші органи виконавчої влади; Прокуратура; Правосуддя; Територіальнийустрій України; Автономна Республіка Крим; Місцеве самоврядування;Конституційний суд України; Внесення змін до Конституції України; Прикінцевіположення; Перехідні положення. У Конституції Україну визначено як незалежну,суверенну, демократичну, соціальну і правову державу.

/>Пріоритетизовнішньої політики України на зламі XX–XXI ст.

Для відповіді на це питання необхіднозгадати, що зовнішньополітичний курс незалежної України визначається такимидокументами, як Декларація про державний суверенітет, Конституція України тарішення Верховної Ради від 2 липня 1993 р. «Основні напрямкизовнішньої політики України». У цих документах сформовано основні принципи йнапрямки зовнішньополітичної стратегії нашої Батьківщини.

Основні принципи зовнішньої політикиУкраїни:

1.        Послідовність,виваженість, передбачуваність

2.        Взаємоповага,рівноправність, взаємовигода, невтручання у внутрішні справи інших держав

3.        Виключеннятериторіальних претензій до інших держав і невизнання їх до себе

4.        Визнанняпріоритету міжнародного права

5.        Відмовавід участі у військових блоках

Основні напрямки зовнішньої політикиУкраїни:

1.        Участь узагальноєвропейському процесі

2.        Співробітництвоу рамках СНД

3.        Співробітництвоз державами європейської співдружності та НАТО

4.        Активнаучасть у діяльності ООН та інших міжнародних організацій

Розглянемо перший напрямокзовнішньоїполітики України.

Участь у загальноєвропейськомупроцесі. Головний його зміст — недопущення локальних воєн, подоланняекономічного западу в СНД, уникнення політичної нестабільності, відмова відзакликів переглянути кордони.

Головні документи, на яких вінбазується:

-         Підсумковийдокумент Гельсінської наради 1975 р.

-         Паризькахартія для нової Європи 1990 р.

-         Паризькадекларація «Виклик часові змін» 1992 р.

Історична для нашої держави подіясталася 9 листопада 1995 р., коли Комітет Міністрів Ради Європиюридично затвердив рішення Парламентської асамблеї Ради Європи про вступУкраїни до цієї організації. Це означає:

1.        Визнанняавторитету України

2.        Правовходження в усі європейські структури

3.        Поглибленнядемократичних перетворень

4.        Участь увиробленні спільної політики

У 1996 р. Україна стала такожчленом однієї з «молодих» європейських організацій — Центральноєвропейськоїініціативи, до якої входять 15 держав Центральної та Східної Європи. У травні1999 р. відбувся саміт голів держав цієї організації у Львові. УспіхомУкраїни на зовнішньополітичній арені можна вважати участь у роботі такої організаціїяк Чорноморське економічне співтовариство. У червні 1998 р. воно набулостатусу міжнародної економічної регіональної організації. Особливо слідвідзначити співпрацю України з такою престижною міжнародною організацією, якОрганізація з безпеки і співробітництва в Європі. Делегація України взялаучасть у роботі п'ятої сесії парламентської асамблеї цієї організації, якаобговорювала модель загальноєвропейської безпеки на XXI ст. Українавиступила з ініціативою створення без'ядерної зони в Центральній і Східній Європі.

А втім співпраця України з різнимиміжнародними організаціями, зокрема з Європейським Союзом, в якому наша державапрагнула стати асоційованим членом, складалась не досить успішно. У грудні1999 р. Європейський Союз прийняв декларацію про майбутні стосунки зУкраїною. Документ витримано в доброзичливому тоні, але мова про прийняттяУкраїни до цієї організації не йде. Причина цього — надто повільне проведенняУкраїною економічних реформ.

У другому напрямкузовнішньоїполітики України — співробітництві у рамках СНД, українська дипломатія теж малаяк успіхи, так і прорахунки. Успіхи були в основному пов'язані з підписаннямдвосторонніх угод із членами СНД. Зокрема, гарна співпраця налагодилась зАзербайджаном, Україна розраховує на участь у транспортуванні каспійської нафтичерез свою територію до Європи та в інших престижних проектах, розрахованих надесятиріччя. Успіхом слід уважати підписання у травні 1997 р.широкомасштабного Договору про дружбу і співробітництво з Росією. Цей договір,нарешті, було ратифіковано Державною Думою Росії 25 грудня 1998 р.Досить продуктивно розвиваються стосунки України з Молдовою, зокрема щодостворення міждержавної вільної економічної зони в районі Джурджулешти (Молдова)— Рені (Україна). З Туркменистаном також налагоджується двостороннєспівробітництво, в якому зацікавлені обидві сторони: Україна отримуєтуркменський газ, а Туркменистан — кваліфікованих спеціалістів і устаткуваннядля розроблення десятків великих об'єктів.

Негативним моментом у відносинах зСНД є прагнення Росії та деяких інших країн до створення наддержавних органівполітичного і військового призначення, що, на думку керівництва України,недоцільно.

У третьому напрямку—співробітництві з європейськими державами і НАТО, Україна має суттєві здобутки.У липні 1997 р. під час Мадридського саміту країн — членів НАТО, на якомудо складу цієї організації було прийнято Чехію, Польщу та Угорщину, з Україноюбуло підписано спеціальну Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною.У 1998 р. було відкрито офіс військового представництва НАТО в Києві.

Четвертий напрямок зовнішньоїполітики — теж досить важливий і пріоритетний. Активну участь України вдіяльності ООН, однієї зі співзасновниць цієї організації, світовий загалпошанував тим, що нашого тодішнього міністра закордонних справ Г.Удовенкаобрали в 1997 р. головою 52–ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, а з1 січня 2000 р. Україна стала непостійним членом Ради Безпеки ООН.

Світова громадськість поважає Українуза те, що вона є першою у світі державою, яка добровільно відмовилася від свогоядерного статусу. Україна бере участь і в інших міжнародних організаціях:ЮНЕСКО, МАГАТЕ, Міжнародному суді та ін.

Україну визнало більш як 140 державсвіту; із 110 державами встановлено дипломатичні відносини у повному обсязі, у23 — відкрито посольства, у Києві працюють 43 закордонні представництва.

/>ВибориПрезидента України у 1999 р. Референдум 16 квітня 2000 р., йогорезультати

Вибори Президента в 1999 р.відбулися в Україні втретє за роки незалежності. Підготовка до виборіврозпочалася заздалегідь. Бажаючих зайняти найвищу посаду в державі було доситьбагато. Відповідно до Закону «Про вибори Президента України», щоб статикандидатом у президенти і потрапити до виборчого бюлетеня, претендентамнеобхідно було зібрати 1 млн. підписів громадян України на свою підтримку.Після ретельної перевірки поданих підписних листів Центральна виборча комісіязареєструвала кандидатами на посаду Президента України 15 осіб. Серед них були:діючий президент Л.Кучма, Голова Верховної Ради України О.Ткаченко, лідеркомуністичної партії П.Симоненко, колишній Голова Верховної Ради УкраїниО.Мороз, екс–прем'єр–міністр Є.Марчук, лідер прогресивної соціалістичної партіїН.Вітренко (єдина жінка серед кандидатів) та інші. Народний Рух України, якийрозколовся на дві частини, запрезентували Г.Удовенко та Ю.Костенко.

В усіх областях України було створенопередвиборчі штаби кандидатів. Вони вели агітацію за претендентів на найвищудержавну посаду, намагаючись заручитися підтримкою різних верств населення. Дляцього використовувались різні гасла, в тому числі популістські, наголошувалосяна труднощах і складнощах економічного життя держави.

Під час президентської гонки деякікандидати вступали в коаліції, створювали союзи. Зокрема, 24 серпня1999 р. було створено «Канівську четвірку». До її складу увійшли О.Мороз,Є.Марчук, О.Ткаченко та В.Олійник — мер Черкас. Це об'єднання дістало такуназву, оскільки було утворене в Каневі на Чернечій горі біля пам'ятника Т.Г.Шевченку.«Канівці» перебрали зобов'язання висунути єдиного кандидата і закликати своїхвиборців голосувати за нього. Це зобов'язання викликало здивування у багатьохполітологів, оскільки кожен кандидат мав свій електорат, який не сприймавпередвиборчу програму іншого. Насамперед це стосувалося найбільш реальнихпретендентів Є.Марчука, якого підтримували праві сили, та О.Мороза, за якимстояли лівоцентристи.

Не обійшлася передвиборча компанія йбез прикрих випадків застосування сили. Так, проти кандидата в президентиН.Вітренко було здійснено терористичний акт, у наслідок чого постраждали 33особи, а сама Н.Вітренко дістала поранення.

Велику увагу президентським виборамнадавали засоби масової інформації, які, на жаль, виливали бруд на окремихкандидатів, особливо на діючого Президента. Втім, під час голосування31 жовтня ніяких порушень виборчого законодавства численнимиспостерігачами помічено не було. Вибори пройшли цілком організовано.

У першому турі найбільшу кількістьголосів — 36,4% здобув Л.Кучма, другим був П.Симоненко — 22,5%, на третє місцевийшов О.Мороз — 11,2%. Н.Вітренко посіла четверту сходинку — 10,9%. Є.Марчукбув п'ятим — 8%, шосте й сьоме місця відповідно зайняли Ю.Костенко — 2,2%і Г.Удовенко — 1,2% голосів.

За законом про вибори, якщо ніхто зкандидатів не набере 50% плюс 1 голос, призначається другий тур голосування. Удругий тур, який проводився 14 листопада, вийшли Л.Кучма і П.Симоненко;перемогу здобув діючий президент, який набрав більше 56% або 15 млн.голосів. За П.Симоненка проголосували 38%, чи близько 10 млн. виборців. Отож,Президента України Л.Кучму було переобрано на другий термін.

Велику роль у перемозі Л.Кучмизіграла молодь, яка проголосувала за нього. Інаугурація Президента відбулася30 листопада. У своїй інаугураційній промові Л.Кучма пообіцяв проведеннязваженої внутрішньої та зовнішньої політики, прискорене здійснення економічнихреформ, рішучу боротьбу проти корупції, зменшення податкового тиску, підтримкудрібного й середнього виробника. Серйозність намірів Президента підтверджуєзапропонована ним кандидатура прем'єр–міністра В.Ющенка, відомого реформатора.Парламент більшістю голосів (296) підтримав кандидатуру колишнього головиНацбанку В.Ющенка, який напередодні нового 2000 р. почав формування уряду.

1. Чергові вибори Президента України1999 р. відбулися в умовах чинності нової Конституції України і новогоЗакону України «Про вибори Президента України» від 15 січня 1999 р.Закон про вибори Президента України передбачав, зокрема, реєстрацію претендентівпісля пред'явлення мільйона підписів громадян України на їхню підтримку.Аргументувалося це потребою обмежити кількість претендентів на найвищу посаду.Однак центральна виборча комісія (ЦВК) зареєструвала 15 претендентів. Востанній момент двоє претендентів зняли свої кандидатури й у бюлетеняхзалишилося 13 прізвищ кандидатів.

31 жовтня 1999 р.відбувсяперший тур виборів Президента України. П'ятеро претендентів набрали найбільшукількість голосів: Л.Кучма — 36,49%, П.Симоненко — 22,24%, О.Мороз — 11,29%,Н.Вітренко — 10,97% та Є.Марчук — 8,13%. Відповідно до Конституції, Центральнавиборча комісія призначила другий тур виборів на 14 листопада 1999 р.В ньому взяли участь два претенденти з найбільшою кількістю голосів. Наслідкиголосування 14 листопада були такими: Л.Кучма — 56,25%, П.Симоненко —37,80%. Решта — близько мільйона громадян України — викреслили прізвища обохкандидатів у виборчих бюлетенях, вважаючи, що жоден із них не повинен бутипрезидентом.

Перемога Л.Кучми на президентськихвиборах 1999 р. й «оксамитова революція» (формування конструктивноїбільшості) у Верховній Раді 2000 р. вперше за роки незалежності зробилиможливими погоджені дії державної влади в соціально–економічній сфері.Виконавча й законодавча гілки влади почали опрацювання стратегії довгостроковогоекономічного розвитку.

Основою нового стратегічного курсу,його визначальним пріоритетом мало стати утвердження України яквисокотехнологічної держави. Україна має вагомі об'єктивні передумови длявходження до групи провідних, технологічно розвинених країн світу уже у першомудесятиріччя нового століття —тисячоліття.

Після десятирічної кризи, впродовжякої було втрачено більшу частину економічного потенціалу, а рівень життя людейзнизився більше ніж удвічі, ставилося завдання домогтися щорічних темпівзростання валового внутрішнього продукту (ВВП) на рівні 6 — 7%. Наявністьвідносної економічної й політичної стабілізації, здається, забезпечуютьімовірність його виконання. Лише такі темпи економічного зростання можнавважати достатніми для розв'язання невідкладних завдань у соціальній сфері,забезпечення гідного рівня життя населення. Саме такій меті повиннапідпорядковуватися промислова, аграрна й фінансова політика держави.

2. Після перемоги на президентськихвиборах діючого президента України Л.Кучма в Україні склалася традиційна заостанні 10 років ситуація. Державу очолив Президент–реформатор, а більшість уВерховній Ради складалася з представників лівих сил, що виступали протипроведення ринкових реформ. Велику кількість новообраних депутатів ВерховноїРади України склали представники лівих партій: комуністів (понад 100депутатів), соціалістів, аграріїв та інших. Ліві парламентської більшостісформувати не змогли, проте й не давали змогу Президенту України та уряду йтишляхом реформ.

Дуже довго тривала чергова«спікеріада» — новообраний парламент ніяк не міг обрати свого голову.Врешті–решт ним став висуванець лівих О.Ткаченко. Метою своєї діяльності вінбачив підтримку лівих депутатів парламенту, спрямовував діяльність ВРУ внеобхідне лівим русло. Фактично робота парламенту була паралізована.

Проте у січні 2000 р. впарламенті відбулися кардинальні зміни –представники правих та центристськихпартій змогли домовитися між собою і сформували парламентську більшість, якапідтримала заходи Президента та уряду України («оксамитова революція»).

З народної ініціативи розпочаласяробота щодо проведення Всеукраїнського референдуму, головною метою якого булосформувати дієздатну владу та забезпечити мирне розв'язання питань державногобудівництва. Пропонувалося винести на всенародне голосування шість питань,проте Конституційний Суд України визнав два з них такими, що не відповідаютьКонституції України.

Таким чином, на референдум буловинесено чотири питання. В референдумі взяло участь 81,15% громадян України, внесенихдо списків. Більшість громадян України, які взяли участь у голосуванні,підтримали питання, що виносилися:

1. «Чи підтримуєте Ви пропозиції продоповнення статті 90 Конституції України новою третьою частиною такого змісту:«Президент України може також достроково припинити повноваження Верховної РадиУкраїни, якщо Верховна Рада України протягом одного місяця не змогла сформуватипостійно діючу більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяцівпідготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів УкраїниДержавного бюджету України, яка б установлювала додаткові підстави для розпускуПрезидентом України Верховної Ради України, та відповідно доповнити 8 частинупершої статті 106 Конституції України словами «та в інших випадках,передбачених Конституцією України?» 84,69% громадян України, які взяли участь уреферендуми підтвердили це положення;

2. «Чи згодні Ви з необхідністюобмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилучення взв'язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України «Народні депутатиУкраїни не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті докримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані?» 89% відповілипозитивно;

3. «Чи згодні Ви із зменшеннямзагальної кількості народних депутатів України з 450 до 300 і пов'язаними з цимзаміною у частині першій статті 76 Конституції України слів «чотиристап'ятдесят» наслова «триста», а також внесенням відповідних змін до діючогозаконодавства?» 89,91% також відповіли позитивно.

4. «Чи підтримуєте Ви необхідністьформування двопалатного парламенту в Україні, де друга з палат якогопредставляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації та внесеннявідповідних змін до Конституції України і виборчого законодавства?» 81,68%громадян України підтримали це питання.

Головний результат референдуму —підтримка громадянами України питань, що виносилися на всенародне голосування.Вони підтвердили своє бажання жити у стабільній державі, яка б за формою булапрезидентсько–парламентською республікою.

Верховна Рада України повинна булиімплементувати (узаконити) результати референдуму, проте на кінець січня2001 р., коли закінчилася чергова сесія, цього зроблено не було.

Протистояння між законодавчою тавиконавчою гілками влади, що було характерним для всіх років незалежностіУкраїни мало вирішитися навесні 2000 року. Події останніх роківпродемонстрували неефективність парламентсько–президентської республіки вУкраїні та необхідність посилення виконавчої влади, переходу до президентсько–парламентськоіформи влади. Більшість громадян України, що взяли участь у голосуванні,підтримали ідею реформування влади. Тепер відповідь за Верховною Радою України,яка повинна надати волі більшості українського народу статус Закону та внести відповіднізміни до Конституції України.