Реферат: Історія України

План

 

1. Кирило-Мефодіївськетовариство

2. Західноукраїнська НароднаРеспубліка. Внутрішня і зовнішня політика ЗУНР

Література

 


1.Кирило-Мефодіївське товариство

Після Віденського конгресу (вересень 1814 — травень 1815 р.)Європа протягом першої половини XIX ст. вирувала. Тривала безкомпромісна боротьба міжсилами реакції які вимагали відновлення і зміцнення монархічних режiмiв, таприхильниками республіканських форм правлінні і демократичних конституцій.Своєрідною кульмінація цього протистояння стали революції 1848—1849 рр., і ціпрокотилися Францією, Німеччиною, Австрією, Італією, Угорщиною. Шукаючиоптимальних варіантів суспільного розвитку, у цей час активно розвиваласяфілософська думка. Значного поширення набули західноєвропейські філософськісистеми Гердера, Гегеля, Шелінга, ідеї християнського соціалізму Леру таЛамене. Саме на цьому ґрунті представник польських романтиків А. Міцкевич упраці «Книги польського народу та книги польського пілігримства»створив концепцію польського месіанстві Крім нових ідей, одна за одноюз'явилися моделі таємних організацій, що боролись за соціальне та національневизволення, — карбонарії в Італії, «Молода Європа» у Швейцарії,декабристи у Росії та ін.

У 30-ті роки змінюються акценти у внутрішній політиці Російськоїімперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, щошлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципововажливих суспільних основ — самодержавства, православ'я, народності. Появапропагандистського гасла «народності» означала не що інше, якпосилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. Уцьому контексті й слід сприймати і оцінювати появу 1846 р. у Києві українськоїполітичної організації- Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єднання,з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиціїобстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейськихтенденцій і процесів. Таємна організація виникла під впливом загостренняпротистояння в Європі між силам абсолютизму і демократії; ідеологічносформувалася на основі передових західноєвропейських філософських систем таідей польського романтизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи європейськітаємні організації; стала своєрідною реакцією українського народу на посиленнянаступу царату на його права.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В.Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, Маркевич. Пізніше до йогоскладу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич,О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основніпрограмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українськогонароду» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія».Характерною для цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійнаспрямованість. Про це свідчить те, що товариство названо на честь відомихслов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія і що форма організаціїбула запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизуєі програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеалипервісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдськихцінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.

«Книга буття українського народу» — це синтезна модельперебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні,соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців передбачала: 1)створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; 2)знищення царизму і скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження всуспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правахна розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами;5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження тапанславізму, ця програма виходила далеко за межi власнеукраїнської проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливомзахідноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежуєтьсяпопулярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»:головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений,поневолений, але нескорений український народ. Саме цьому відводилася місіявизволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму, рольспасителя і об'єднувача усіхслов'янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Саме цим,очевидно, пояснюється їх синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну рольнаціональних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдськихі християнських — М. Костомаров.

Костомаров Микола Іванович (1817—1885) —- громадсько-політичнийдіяч, історик, письменник I публіцист, археограф, фольклорист і етнограф.Народився в с. Юрасівці Острогозького повiту (нині Ольховатського р-нуВоронезької обл. Росії) в сім'ї нащадка козаків-переселенців іукраїнки-кріпачки. Закінчив воронезьку гімназію (1833), Харківський університет(1836). У1844 р. отримав ступінь магістра історичних наук, у 1844—1845 рр. вчителював,у 1846—1847 рр. — ад'юнкт-професор Київського унiверситету Один іззасновників та ідейний провідник Кирило-Мефодiївського братства, авторйого найголовніших програмних документів, зокрема «Книги буттяукраїнського народу». В 1847 р. був заарештований у справі братства, в1847—1848 рр. — в'язень Петропавлiвської фортеці, в 1848—1855 рр. — політичний засланець у Саратовi 1859—1862 рр. — екстраординарнийпрофесор Петер6урзького університету. З 1862 р. і до кінця життя займавсянауковою діяльністю.

Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільнихперетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи їїреалізації. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованогореформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів(Г. Андрузький, М. Гулак Т. Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївськетовариство було викрито і розгромлено. Нечисленність організації, вузька сфераїї впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльностістворили в офіційної влади на початку слідств ілюзію, що Кирило-Мефодіївськетовариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармівграф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: «Общество было не болеекак ученый бред трех молодых людей». Проте глибше вивчення творів Т.Шевченка та документiв братства діаметрально змінили думку властей, які врештірешт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальнимшляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народуна власну державність, демократію. Через це усі члени організації без судупотрапили на заслання.

Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувсяпроцес національно-культурного вiдродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичнідокументи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому ґрунті булозроблено перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України.Поступово вiдроджується мова,розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесусприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляєпро себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребiнки, Г. Квітки-Основ'яненка українськалітература, яка тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий дiапазон, а йактивно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть донаціонального гноблення.

Суттєві зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичнійнауці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народунаціональної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростаннюбажання відстоювати свої права.

Утворення та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактичнопоклали початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби занаціональний розвиток України. Це була спроба передової частини національноїеліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасномусвітовому історичному контекстi. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товаристваполягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду i спроектувавшипередові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основніпостулати українського національного відродження, визначили форми та методидосягнення поставленої мети.

2.Західноукраїнська Народна Республіка. Внутрішня і зовнішня політика ЗУНР

 

Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали чинниками, якікардинально змінили співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчясвіту. Багатовіковi імперії захиталися під потужним тиском революційних вітрів.Зазнавши поразки і намагаючись зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл16 жовтня 1918 року видив маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам,що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представлялиновостворені держави (ідеал майбутньої держави вбачався в становленні федераціїна теренах колишньої Австро-Угорської імперії).

Саме у руслі цих положень законослухняні українські послиукраїнського парламенту, депутати галицького й буковинського сеймів, лідериполітичних партій і греко-католицького духовенства 18 жовтня 1918 року утворилиі Львові Українську Національну Раду. Нове представницьке утворення одразу поставилопитання про об'єднання західноукраїнських земель в одне ціле і проголошення Українськоїдержави. Така позиція українців вступила в проти річчя з намірами поляків, яківже 28 жовтня в Кракові створили польську ліквідаційну комісію, основне завданняякої полягало в розформуванні австрійських органiв управління і переданнівсієї повноти влади в краї представникам польської адміністрації. Акт переданнямав вiдбутися 1листопада 1918 року.

За цих обставин українська сторона, яку представляли молодіукраїнські офіцери, які ще у вересні 1918 р. утворили Центральний військовийкомітет, вирішила взяти ініціативу в свої руки. В ніч з 31 жовтня на 1листопада майже 1,5 тис. українських вояків на чолі з сотником УкраїнськогоСічового стрілецтва Д. Вітовським оволоділи головними позиціями у Львові, взялипід контроль ратушу та інші державні установи і встановили свою владу в місцi. Спираючись на активністьмолодих патріотів та підтримку місцевого населення, Українська Національна Радазгодом поширила свій вплив на значну територію. Загальновизнане право народівна самовизначення дало шанс західним українцям на розбудову власноїдержавності. 11 листопада було утворено виконавчий орган влади — Державний секретаріатна чолі з К. Левицьким, а вже через два дні було затверджено конституційніоснови новоствореної держави — вона рішала назву Західно-Українська НароднаРеспубліка (ЗУНР), її територія охоплювала 70 тис. км2, а населення становиломайже 6 млн. осіб. Гербом ЗУНР став Золотий Левна синьому тлі, апрапором — блакитно-жовте знамено.

Оговтавшись після українського превентивного удару, польськасторонапочала крок за кроком відвойовувати її позиції в західноукраїнському краї.Краще підготовлені збройні формування поляків, очолювані значною кiлькістю офіцерів(в українців відчувався їх гострий дефіцит), досить швидко вийшли зі скрутногостановища і 21 листопада захопили Львів. Невдовзі польські війська контролювали10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Уряд ЗахідноукраїнськоїНародної Республіки змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Станiслава. У цей часмолода українська держава енергійно шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНРвідкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, заснувала дипломатичніпредставництва в Чехословаччині, Канаді, Iталії, США, Бразиліїтощо. Проте українську державнiсть світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати непоспішали.

За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаючись взаємно зміцнитисвої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня1918 року у Фастовi уклали попередню угоду про об'єднання ЗУНР (Галичина,Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошенняАкта з'єднання відбулося 22 січня 1919 року в Києві. Відповідно до закону "Про форми в Україні",затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано в ЗахіднуОбласть Української Народної Республіки (ЗОУНР). На жаль, ця історична подіямала суто символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла,оскільки і ЗУНР, і УНР втрачали у цей час позицію за позицією, територію за територією.Водночас політичне зближення західноукраїнського регіону з НаддніпрянськоюУкраїною все ж дало певнi практичні наслідки. Зокрема, під часреорганізації Української Галицької Армії (УГА) на зразок регулярних армiй (3 корпуси по 4бригади, які складалися з 3—6 куренiв) значну роль відіграли офіцери,рекомендовані урядом УНР, І насамперед генерал М. Омелянович-Павленко, якийстав командувачем (начальним вождем) УГА, та полковник С. Мишковський. Омелянович-ПавленкоМихайло Володимирович (1878—1952) військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР.Закінчив Омський кадетський корпус (1898), Павлівське військове училище (1900),Миколаївську академію Генштабу (1913). Учасник російсько-японської війни(1904—1905), Першої світової війни. Один з активних провідників українізації вросійській армії. Влітку 1917 р. — командир української бригади вКатеринославі, з грудня 1917 р. — iнспектор Генерального секретаріатувійськових справ на Румунському фронті, генерал-майор. За часів гетьманату — командир 11-ї піхотної дивізії, отаман Катеринославського козацькогокоша. Підтримав антигетьманське повстання Директорії. 3 грудня р. 1918р. допочатку червня 1919р. — командуючий УГА. 3 червня 1919р. — військовий радникдиктатора ЗУНР, 3 грудня 1919р. — командир Запорозького корпусу і командуючийАрмією УНР. 3 листопада 1920 р. перебував у таборі інтернованих вояків у Калiшi, Тарнові. У 1924 р. переїхав доПраги, де у 1925 р. очолив Музей визвольних змагань України. У 1944—1948 рр. — військовий мініструряду УНР в екзилі. Один із засновників Української Національної Ради (1948). Похованийу Парижі.

Реорганізована УГА, що налічувала у своїх лавах у середині січня1919 р. майже 60 тис. осіб, дедалі впевненіше почувалася в ході польсько-українськогопротистояння i незважаючи на хронічну нестачу зброї, боєприпасів тощо, методичновитісняла поляків з Галичини. Намагаючись остаточно взяти стратегічну ініціативудо своїх рук, збройнi формування ЗОУНР розпочали в середині лютого 1919 р.Вовчухівську операцію. Відповідно до розробленого штабом УГА плану події малирозгортатися в такій послідовності: на першому етапі передбачалося оволодіннязалізничною лінією Львів — Перемишль, на другому — здобуття Львова, на третьому— визволення Перемишля та вихід на лінію р. Сян.

Успішний початок операції (фактично було виконано завдання першогоетапу) був перерваний втручанням у польсько-український конфлікт представниківАнтанти. Прагнучи втримати розвиток подій під своїм контролем, західні державинаправили 22 лютого 1919 року до Галичини місію на чолі з французьким генераломЖ. Бартелемi. ДелегаціяАнтанти намагалася переконати керівництв ЗОУНР у необхідності припиненняпольсько-українсько протистояння та перенесення питання про державну належністьГаличини на розгляд майбутньої Паризької мирної конференції. Умовою реалізаціїцього плану було встановлення демаркаційної лінії (лінії Бартелемі) міжвоюючими сторонами. Ця лінія була проведена так, що до Польщі вiдходило фактично 40%території Східної Галичини, в тому числі Львів та Дрогобицько-Бориславськийнафтовий басейн. Представники Антанти запевнили, що в разі прийняття цієї угодивона визнає ЗОУНР як державу.

З одного боку, антантівська пропозиція давала можливістьоб'єднаній українській державі (ЗУНР і УНР) припинити боротьбу на два фронти ісконцентрувати сили для боротьби на Сході, а це був шанс зберегти ще слабкуукраїнську державність у критичних умовах збройних протистоянь. З іншого боку,заявлений в ультимативній формі Проект демаркаційної лінії був грабіжницьким таобразливим для української сторони. До того ж відмовлятися від галицькоїстолиці та багатих родовищами земель за вдало розпочатої воєнної операціїукраїнці не хотіли. Ці аргументи не сприяли пошукам компромісу. Рішучістьукраїнської сторони викристалізувалася в афористичній фразі М. Омеляновича — Павленка «Хай нас розсудить залізо і кров!».

Час, який було втрачено ЗОУНР на переговори, поляки використалидля перегрупування сил та зміцнення своєї армії. Тому УГА починає катастрофічновтрачати здобутки першого етапу Вовчухівської операції — польські збройні формуваннявідтіснили її від Львова та поновили залізничне сполучення з Перемишлем.Стратегічна ініціатива знову вислизнула з рук української сторони. За цихобставин Рада країн Антанти знову запропонувала воюючим сторонам укластиперемир'я. Цього разу керівництво ЗОУНР погодилося з пропозиціями делегаціїАнтанти, яку очолював генерал Л. Бота. Українців цілком задовольняло, що нова демаркаційналінія (лінія Боти) залишала під контролем ЗОУНР Дрогобицький нафтовий басейн,але саме це положення пропонованої угоди не влаштовувало поляків. Внаслiдок цього ще одна спробазамирення за посередництва Антанти закінчилася невдачею.

У травні 1919 р. польський уряд, намагаючись посилити своїпозиції, направив на український фронт в Галичину та на Волинь 80-тисячну арміюгенерала Й. Геллера. Ця армiя була сформована, озброєна та навчена у Франціїі складалась із польських військовополонених, які воювали на Західному фронті вскладі німецької армії. Спочатку Антанта передбачала використання армії Й.Геллера виключно для боротьби проти більшовицьких військ, але невдозі згеополітичних міркувань (Польща — союзниця Франції) пішла назустріч польськомууряду. Поява на польсько-українському фронті свіжих, добре озброєних сил кардинальнозмінила ситуацію на користь поляків. Вже на початку червня 1919р. польськівійська контролювали майже всю Галичину, за винятком трикутника між Днiстром, Збручем іЗаліщиками.

За цих обставин ЗОУНР провела реорганізацію власних владнихструктур. Уряд С. Голубовича склав свої шині повноваження, а вся повнотавійськової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради,перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича.

Петрушевич Євген Омелянович (1863—1940) — державний i політичний діяч,один із керівників української революції 19174 1920 р. Народився в сім'їсвященика у м. Бузьку на Львівщині. Освіту здобув у Академічній гімназії уЛьвові і на правничому факультеті Львівського університету. Доктор права. У 1907—1918рр. посол до австрійського парламенту, заступник голови, в 1917 — 1918 рр. — головаУкраїнського парламентського представництва. З 1910 р. — депутат галицькогосейму. У1914—1918 рр. -член Головної Української Ради та Загальної Української Ради,19 жовтня 1918 року як президент Української Національної Ради проголосивстворення ЗУНР. 4 січня 1919 року обраний президентом ЗахідноукраїнськоїНаціональної Ради (фактично — президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня1919 року Акта злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії УНР. 9 травня 1919 рокуполітична ситуація змусила Українську Національну Раду оголосити Петрушевичадиктатором Західної області УНР. Директорія, не визнавши законності цього акта,вивела Петрушевича зі свого складу Політичні суперечності, що виникли між С.Петлюрою і Петрушевичем щодо союзу УНР з Польщею, змусили останнього виїхати закордон, до Відня. У серпні 1920 р. Петрушевич очолив т. зв. Уряд диктатора векзилі, головною метою якого стало відновлення політичної незалежності ЗУНРдипломатичними засобами. 15 березня 1923 року після рішення Ради послів Антантипро передання Галичини Польщі уряд Петрушевича припинив свою діяльнiсть. У 20-х роках Петрушевичперейшов на позиції радянофілільства, однак після краху політики українізаціївідмовився від подібних поглядів. Помер у Берліні.

Начальним вождем було призначено генерала О. Грекова. Саме підйого командуванням УГА провело Чорткiську офензиву (7—28 червня 1919 року) —широкомасштабну наступальну операцію, що мала на меті стабілізувати ситуацію тазнову перехопити стратегічну ініціативу із рук ворога. Ця операція дляукраїнців спочатку розгорталася досить успішно — за два тижні було відвойовано значну частину Галичини,відкривався шлях до визволення Львова. Проте цей визвольний похід поглинувостаннi сили УГА. Хронічна нестача зброї та боєприпасів, посиленняміжнародного тиску, перегрупування польських сил призначення командуючимпольськими військами в Галичині Ю. Пiлсудського тощо стали основними причинами поразок,які розпочалися після 27 червня 1919 року, і їм потужними ударами ворога дедалібільше слабіюча УГА вже встояти не могла. 16—18 липня її формування перейшли р.Збруч і вхідна Галичина опинилася під польською окупацією.

Отже, зумовлені Першою світовою війною революційні процесипризвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однiєю з держав, щоутворились на її уламках, стала Захiдноукраїнська Народна Республіка. Змоменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнськi землі сусідніхдержав, особливо Польщі, збройною агресією на територію ЗУНР, міжнародним невизнаннямтощо. За цих обставин об'єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийтиз глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців провозз'єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер.Сторони, що, об'єднувалися, не мали достатньої кількостi державотворчих сил, щобвистояти в складних тогочасних умовах. Пiд ударами Польщі, якупідтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відстояти

Незалежність, втрачає контроль над власною територією.


Література

1. Історія України. — Львів,1996.

2. Історія України: Курслекцій у двох книгах. — К., 1992.

3. Історія України:Навчальний посібник. — К., 1997.

4. Історія України в особах IX—XVIII ст. — К., 1993.

5. Історія України в особах XIX—XX ст. — К., 1995.

еще рефераты
Еще работы по истории