Реферат: Військові події на території України у роки Першої світової війни

Реферат

натему: «Військові події на території України у роки

Першоїсвітової війни.»

м.Дніпропетровськ

2004

ВІЙСЬКОВІПОДІЇ НА УКРАЇНІ

Невдала длябалканських слов'ян війна 1912-1913 рр. зміцнила становище Австро-Угорщини.Вона створила нову державу — Албанію, яка позбавила Сербію виходу доАдріaтицького моря. Відносини між слов'янами і урядом цісаря Франца-Йосифащораз більше напружувались. Дня 28 червня 1914 р. у Сараєві, столиці Боснії,забито герцога Франца-Фердінанда, наслідника цісаря Франца-Йосифа. Австрійськийуряд обвинуватив Сербію в організації атентату і 10-го липня вислав до урядуСербії гострий ультиматум. Сербія звернулася до Росії з проханням про підтримку.За порадою Росії Сербія дала помірковану відповідь на ультиматум, але Австріяїї не прийняла і проголосила війну. Німеччина, союзниця Австрії, проголосила 1-госерпня того ж року війну Росії, а 3 серпня 1914 року проголосила війну іФранції. Німецькі війська негайно рушили на Францію через нейтральну Бельгію. Європаподілилася на два фронти: з одного боку Австро-Угорщина, Німеччина та Італія(пізніше приєдналися до них Туреччина та Болгарія), а з другого Франція, Росіяі Англія. Так почалася перша світова війна.

Повториласятрагедія російсько-японської війни. Росія, хоч витрачала величезні кошти наармію, вступила у війну непідготовленою, без запасів набоїв та амуніції. Дотого ніхто у Росії, починаючи з уряду, не вірив, що буде війна. І навпаки:Австро-Угорщина та Німеччина віддавна й ретельно підготовлювалися до війни. УЗахідній Україні заздалегідь обмірковувалося питання — яке становище зайняти навипадок війни, на чийому боці? Більшість вирішувала підтримувати Австрію.

Перший удар, яксказано, Німеччина скерувала на Францію, яка теж не була готова до війни. Щобврятувати її, кинуто дві російські армії на Східню Прусію, і Німеччинапримушена була стягнути війська з Франції. Російські армії зазнали страшної поразки,але Франція була врятована.

У перші дні післяпроголошення війни по всій Російській імперії піднявся патріотичний рух. Страйкпетербурзьких робітників припинився, і вони взяли участь у патріотичнихманіфестаціях. Державна Дума урочисто підтримала уряд, заявивши йому про своюлояльність. Українці, що не мали окремої групи у Думі, видали декларацію за підписомС. Петлюри, редактора «Украинской Жизни», у якій писали, що виконають чесносвій обов'язок супроти держави. Київська газета «Рада» писала, що українці повинніборонити російську державу.

Але, не зважаючина ці декларації лояльності, російський уряд  негайно розпочав переслідуванняукраїнства: повернулися найтяжчі дні — закрито «Просвіти» і українськівидавництва, заборонено друкувати будь-що українською мовою. Багато українськихдіячів заслано. Був засланий також професор М. Грушевський, який повернувсяназад з Австрії до Києва. Його заарештовано і заслано спочатку до Симбірська,потім до Казані і нарешті — до Москви, де він пробув до революції 1917 року.

У той же час ішлопереслідування українців у Галичині. На всіх галичан поляки, австрійці й мадярикинули обвинувачення в москвофільстві. З початком війни тисячі людейзапроторено до концентраційних таборів у Талергофі (біля ґрацу), гнав, гмюнді,Терезієн- штадті. Виарештувано багато священиків, інтелігенції, селян. Політичній громадські діячі тікали до Відня. В Галичині мадярські війська вішали людейбез суду. Становище погіршувала діяльність москвофілів. Багато з москвофілів,що виїхали були перед війною до Росії, на початку війни зорганізували в Києві«Карпато-Русский Освободктельньій Комитет», який 29 липня ст.ст. 1914 р. видаввідозву, закликаючи галицьких українців зустрічати російську армію з церковнимипроцесіями, а тих, що служать в австрійській армії —переходити до російської.

1-го серпня 1914року у Львові засновано Головну Українську Раду з представників трьох партій —Національно-Демократичної, Радикальної й Соціал-Демократичної. Головою їїобрано д-ра Костя Левицького, секретарем — д-ра С. Барана. Завданням Ради булоохороняти інтереси українського народу в Австрії та репрезентувати його під часвійни. Рада створила військову організацію — Легіон Українських СічовихСтрільців для боротьби з російським військом. До цього Легіону вступали тисячімолоді.

4-го серпня групаукраїнських емігрантів-наддніпрянців, за ініціативою Д. Донцова та В. Дорошенка,заснувала Союз Визволення України — як безпартійну політичну репрезентаціюЦентральної та Східної України, для пропаганди ідеї самостійності України.

На австрійськомуфронті російська армія мала спершу блискучі успіхи. Австрійці відступали, 3-говересня (21 серпня ст.ст.) російські війська вступили до Львова. Верховний головнокомандувач,великий князь Микола Миколайович, видав маніфест, в якому висловлював радість,що «російський народ об'єднався» і що «завершено діло Івана Калити».Новопризначений генерал-губернатор Галичини, граф О. Бобринський, відразу почавпроводити на практиці ці думки: «Галиция и Лемковщина, — оголосив він,— исконикоренная часть единой великой Руси… все устройство должно бьггь основано нарусских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство». Лідер«вшехпольської» партії, професор С. Грабський, вітав прихід російського військадо Львова — «на землю русску».

Ще раніше штабверховного головнокомандувача видав брошуру капітана Нарушевича для російськихстаршин під заголовком: «Современная Галиция. Этнографическое икультурно-политическое состояние в связи с национально-общественныминастроениями». У цій брошурі були крайньо тенденційні характеристики галицькихустанов, діячів, а головне — Греко-Католицької Церкви та митрополита АндреяШептицького.

З Бобринськимприїхала російська адміністрація, яка зайняла всі посади. Здебільшого це булилюди без належної освіти, які не надавалися бути репрезентантами російськоївлади. Головним завданням адміністрації було боротися з «мазепинцями)-. Багатопосад зайняли місцеві москвофіли. Закрито всі українські установи, бібліотеки, школи,але польські продовжували існувати. Почали відкривати курси російської мови длявчителів, друкувати підручники російською мовою.

З самого початкуокупації Галичини почалися труси, арешти. Тільки через київські тюрмиперевезено вглиб Росії, до Сибіру, понад 12.000 осіб, серед них багатогреко-католицьких священиків.

19 вересня 1914року арештовано митрополита Андрея Шептицького і вивезено до манастирськоїтюрми у Суздалі, де пробув він до революції 1917 року. Вивезено ректораЛьвівської семінарії О. Й. Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицькогодуховенства.

Почалосяпереслідування греко-католиків, навертання їх на православ'я. До Львова приїхавархиэпископ Волинський Євлогій (ґеоргієвський), відомий ворог унії, і з нимправославне духовенство. До вакантних парафій, настоятелі яких були заслані абовиїхали до Австрії (їх було коло 200), призначали православних священиків. Засновувалиправославні церковно-парафіяльні школи.

Російське військопросувалося на захід. Після 4-ох місяців облоги, на початку березня 1915 рокупіддалася фортеця Перемишль. У полон взято 117.000 вояків. Російська арміязаволоділа значною частиною Карпат і йшла на Краків. Кінцевою метою походу булозаволодіти Угорщиною, відділити її від Австрії.

Становище Росії вГаличині здавалося таким твердим, що на початку квітня 1915 р. приїхав до ЛьвоваМикола II, якого урочисто там зустрічали; потім він відвідав Перемишль.

Але успіхиросійської армії 1914 року та на початку 1915 надто дорого коштували їй. Заперший рік війни вона втратила 82°/о старшин — забитих та поранених, і 64°/о солдатів.Загальне число втрат було більше, ніж число кадрових старшин та солдатів, яківиступили у похід. Були частини, в яких не залишалося жодного кадрового
старшини; їх заміняли «запасні» прапорщики, які пройшли короткі курси. Не булипідготовлені й «запасні» солдати, що часто не встигали пройти жодного вишколу.Трагізм становища збільшувала недостача зброї — рушниц, гармат, набоїв.«Запасним» не вистачало рушниц для навчання, і вони приходили на фронт, упершеберучи в руки рушницю. А бувало й так, що рушниці мали тільки ті «запасні», якійшли у перших рядах. Уже в перший момент війни забракувало рушниць: їх булотільки 5.000.000, а змобілізованих 6.50.000 осіб. За рік у Росії виробляли лише600-700 тисяч рушниц. Не вистачало гармат та набоїв. Головне АртилерійськеУправління перед війною заявляло, що на кожну гармату потрібно 7.000 набоїв, алеВійськове Відомство заготовило тільки по 900 набоїв, себто у 8 разів менше.

У грудні 1914року вичерпано майже всі набої, і наказано було витрачати на день на батеріюлише по одному набою, себто фактично воювати без артилерії. До цього требадодати, що ніхто не думав, що війна буде така довга.

В таких умовахбула російська армія, коли 18 квітня 1915 року почався наступнімецько-австрійських військ на Галицькому фронті — між  Горлицями та Тарновом.Німецька армія вперше застосувала так званий «гураґаннии вогонь». На російськийфронт німці стягнули 200 важких гармат, проти яких російська армія моглапоставити  тільки 4. На «гураганний вогонь» — 700.000 набоїв за кілька годин —вона відповідала 5-10 пострілами з кожної гармати.

Почався відступросійської армії. 9 червня 1915 року німці зайняли Львів, а в липні всяГаличина і значна частина Волині були вже в німецьких руках. Ця поразка малавеличезне значення для дальшого перебігу війни і для України. Вона викликаладеморалізацію в російській армії — перший сигнал майбутньої революції. Люди гинулитисячами, безборонні перед могутньою навалою ворога. Почали ширитися чутки прозраду на самій вершині, біля цариці Олександри, брат якої, герцог Гессенський, воюваву німецькій армії. В центрі тих чуток був «старець» Григорій Распутін,неписьменний, розпусний сибіряк, селянин, що «знайшов стежку» до царськоїродини. Як відгук на ці чутки, в Москві, наприкінці травня 1915 р., вибухпогром німецьких торговельних та промислових підприємств; розгромлено 475підприємств, понад 200 приватних мешкань; збитки внаслідок погрому становилипонад 40.000.000 рублів. Дуже цікаво, що й генерал А. Денікін у 1917 роцізгадував, що артилерія внаслідок зради була позбавлена набоїв.

У стриманій форміДержавна Дума поставила питання про «міністерство громадського довір'я». А в тойже час ліві партії, головно большевики, вели агітацію за припинення війни.

На тлі цихзагальноімперських подій щораз тяжчою ставала ситуація в Україні. Відхідросійської армії від Карпат ніс нову катастрофу для населення Галичини: почалосямасове виселення українців та жидів, яких російський уряд вважав за шпигунів тавзагалі «неблагонадійних осіб». Галичани, що перейшли на православ'я, виїздилидобровільно, побоюючись австро-угорської помсти. Усіх галичан спрямовували доСибіру.

У зв'язку звідступом російського війська на схід, виселяли людей з Холмщини. Волині,Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми,із злиденним майном,. гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла подорозі. Коли валка доходила до залізничної станції людей напхом садовили у вагониі днями-тижнями везли за Урал, до Перму тощо. Коли нарешті відкривали вагони,то були випадки, що знаходили там самі трупи. Так у XX ст. Україна зазнала тогож лиха, що перенесла у 1670-их роках під час «великого згону». До жаху руїниприєдналися пошесті тифу, червінки, які косили «виселенців». Ні медичногоперсоналу, ні ліків не вистачало, бо все було кинуто на фронт, де зросталочисло поранених та хворих. Тяжко підрахувати, скільки людей виселено, скількизагинуло по дорозі; цю цифру встановлювали на 6.000.000 душ. У самомуКиївському Комітеті Допомоги зареєстровано 3,306.000 осіб.

З осени 1915 рокупочалася евакуація міст Правобережної України. Київський університет перевезенодо Саратова, Політехнікум — до Воронежу. Школи, державні установи перевозили дорізних міст, розділяючи родини. Порушено було питання про евакуацію Києво- ПечерськоїЛаври з її святинями. Вивозили бібліотеки, музеї. У Києві почалася паніка.

Трагічні події1914 та 1915 років викликали перелім у ставленні українців Наддніпрянщини доросійського уряду. Зник той «патріотичний» запал, який переживало багато з нихна початку війни, і зростала свідомість, що перемога Росії принесе Україні новікайдани. Рада ТУП, яка стала єдиним об'єднуючим політичним осередком партій,ухвалила у вересні 1914 р. постанову про те, що українці мусять зайнятиневтральне становище у війні. На цій підставі ТУП не погодилося з діяльністюСВУ, який закликав боротися спільно з австрійською армією,

Унаслідок поразки1915 року російський уряд став «м'якішим» у відношенні до українців-наддніпрянців.Визнаючи, що головна причина поразки у поганій підготові, уряд погодився нагромадську допомогу, Внаслідок цього виник ряд могутніх організацій «Воєнно-ПромисловийКомітет», «Союз Міст», «Земський Союз». Уряд давав їм кошти, а ці організаціїтворили майстерні для виробництва потрібного приладдя, апаратури, споряджали санітарніпотяги, організували шпиталі. Поволі змінилося ставлення російськоголіберального громадянства до українського питання. Російська поступова пресакритикувала політику російського уряду в Галичині, а П. Мілюков в ДержавнійДумі назвав її «європейським скандалом».

Влітку 1915 рокукиївським українцям вдалося здобути дозвіл уряду на заснування «Общества помощинаселению Юга Россип, пострадавшему от воєнних действий». Це товариство малоширокі завдання: організацію шкіл для дітей втікачів, допомогу арештованим тависланим галичанам, хворим і т. п. Багато українців вступило до «КомітетуПівденно-Західнього фронту Всеросійського Союзу Міст», головою якого ставукраїнський громадський діяч, барон Штейнгель. «Союз Міст» давав великі коштина допомогу втікачам і взяв на себе опіку над українським населенням Галичини,організацію українських шкіл та лікарень. В установах Комітету працювали тисячіукраїнської інтелігенції, студентів, інженерів, лікарів. У повному контакті зним працював Земський Союз."'

Галичинапереживала інші труднощі. Організація Українських Січових Стрільців розпочаласяз великим успіхом. Головна Українська Рада звернулася до населення з відозвою,в якій пояснювала мету організації цього легіону: всі українці повинні взятисяза зброю, щоб розгромити Росію, визволити Україну і створити з усіх українськихземель єдину Самостійну Державу із столицею в Києві. За два тижні записалося30.000 осіб, але австрійці обмежили число добровільців до 2.000.'"

Успіхи Австрії увійні з Росією в 1915 році відкрили для Галичини широкі перспективи. ЗагальнаУкраїнська Рада звернулася до «всіх народів цивілізованого світу» з декларацією,в якій заявляла про свою мету створити «Вільну Самостійну Українську Державу» зусіх земель українських, які залишилися під Росією; з земель українських умежах Австро-Угорщини — створити територіально-національну автономну область.Представники Загальної Української Ради вели переговори з урядом Австро-Угорщини,домагалися поширення українських прав на Холмщину та Волинь. Але досягли не багато:замість намісника-поляка призначено німця, Колярда; легіон Українських СічовихСтрільців перетворено на полк Українських Січових Стрільців. Страшним ударомдля українців було утворення Польської Держави та надання Галичині широкоїавтономії без поділу на землі польські та українські. Фактично це було переведенняукраїнців під повну владу поляків.

ПрезидіяЗагальної Української Ради склала свої уповноваження. Почалася повнадезорганізація серед українців. Провід перейшов до Української ПарляментарноїРади, на чолі якої став Ю. Романчук, а заступником його — Є. Петрушевич.

Енергійнопрацював Союз Визволення України. У «Віснику СВУ» з 1 вересня 1914 рокунадруковано плятформу Союзу: створення Самостійної Української Держави з конституційниммонархом, з демократичним ладом, повною свободою для всіх національностей, зсамостійною Українською Церквою. Союз узяв на себе репрезентацію інтересівВеликої України і ввів переговори з Центральними Державами. Він мавпредставників: у Берліні — О. Скоропис-Йолтуховського, у Туреччині — М. Меленевського,у Болгарії — Л. Ганкевича, у Швеції та Норвегії — О. Назарука, у Швайцарії — П.Чикаленка, в Італії — О. Семенова. Союз видавав часописи і книжки різнимимовами, які інформували про Україну. Були дуже цінні видання — М. Грушевського,С. Рудницького. Наслідком цих інформацій з'явилося багато статтей про Україну вчужоземній пресі. Крім того Союз розсилав лекторів, які читали доповіді проУкраїну в Німеччині, Болгарії. Гірше була справа в Австрії, яка не рахувалася зполітикою Союзу Визволення України, бажаючи перетворити його на суто службову,підсібну організацію.

Деякі інформаціїСоюзу Визволення України мали успіх, викликали зацікавленість, але реального нічогоне давали. Більше значення мала діяльність членів СВУ в таборах длявосннополонених. їм удалося виділити українців-военнополонених в окремі табориу Фрайштадті в Австрії, де було біля 30.000 вояків, і в Раштаті, Ганновері. Гмюндені— у Німеччині; удалося поліпшити загальні умови життя в тих таборах,організувати там школи, бібліотеки, церкви. Головне завдання — політичневиховання полонених, перетворення їх на свідомих українських громадян — далоблискучі наслідки. Проте, діяльність Союзу в Україні, як згадано вище, зустрілиспочатку дуже негативно. ТУП, а зокрема М. Грушевський, ставилися до ньогонегативно.1915-й рік вніс багато у внутрішнє життя Росії, а разом з нею й України.У Державній Думі зорганізовано т. зв. Прогресивньій Блок, до якого увійшлипредставники конституційних демократів, прогресисти, ліві октябристи, земці.Основою об'єднання було незадоволення владою. Бльок настоював на продовженнівійни до «переможного кінця», але для цього влада мусить бути у контакті згромадянством. Бльок вимагав амнестії для політичних в'язнів, широкої автономіїдля поляків, припинення репресій проти українців, скасування обмежень у правахжидів тощо. До Бльоку встугило 300 членів Державної Думи (з 420) та частина ДержавноїРади («Государственного Совета»). Дехто з міністрів поділяв програму Бльоку,але цар, у відповідь на вимогу Блоку, розпустив Думу. Міністри, які стояли за поступкиу відношенні до вимог Блоку — М. Щербатов, А. Самарін,  А. Кривошеїн, П.Харитонов — були усунені. Цар ясно показав, що бажає зберегти всю владу у своїхруках.

Почалися великі зміни. Верховнийголовнокомандувач, великий князь Миколай Миколайович, користався значноюпопулярністю серед військових старшин і ще більшою — серед солдатів. Ця популярністьпороджувала навіть думки про можливий «бонапартизм». У липні 1915 року царпризначив Миколая Миколайовича головнокомандувачем Кавказького фронту, а верховнекомандування взяв на себе. Це викликало дуже багато хвилювань в армії і всуспільстві. Після катастроф на «Ходинці» під час коронування та під час Японськоївійни у народі вважали царя Миколу II «нещасливим» і боялися, що він принесенове нещастя. Дуже негативне враження справляло те, що фактичне регентство, післявиїзду царя на фронт, перейшло до цариці Олександри, ще більше непопулярної,ніж цар.

Війназатягувалася. Фронти стояли майже без змін. У травні 1916 року, знову на вимогусоюзників, російські війська південно-західнього фронту, під проводом генерала А.Брусілова, завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли широку смугу Галичини таВолині. «Брусіловський» наступ значно допоміг Франції, яку німці тіснили
під Верденом, але цей наступ для російського фронту дав небагато.

Два роки війникоштували Російській імперії дуже дорого: забитих було 1.500.000, пораненихколо 4.000,000, полонених понад   2.000.000. Отже тоді, як на початку війни нафронтах стояло 6.000.000 людей, за два роки втрачено 7.500.000. Були частини, вяких не зосталося жадного кадрового старшини (відсоток втрат старшин був далекобільший, ніж відсоток втрат солдатів). Покликано було 15.000.000 «запасних» тарекрутів, які не проходили належної муштри.

З другого боку —досягнення у військовому постачанні за цей час були колосальні: рушниць у 1916році виробляли вдвоє більше, ніж у році 1914, кулеметів — у 6 разів більше,гарматних набоїв — у 9 разів, а деяких калібрів —у 16 разів, гармат — у 4 рази.

1.        РибалкаІ.К. Історія України. Частина 2: Від початку 19-го ст. до лютого 1971 року.Харків: Основа, 1997.- С.297-449.

2.        Полонська-Василенко Н.Ф.Історія України. Том 2: Від середини 17-го ст.  до 1923року.-К.: Генеза,1996.-С.83-111.