Реферат: Велика Французька революція

Дипломна робота

Велика Французька революція

Вступ

В кінцівісімнадцятого століття Франція опинилась в коловороті кривавих подій, які булипокликані змінити історію не тільки французів, але й Європи в цілому.

Монархічний ладне міг втримати владу, а суспільство не змогло скористатися цим в повній мірі.В такій ситуації неминуче до керма управління державою приходять ті – хтохочуть допомогти народу, заради „ідеї”. Саме „ідея” стала на першому місці іінколи вона розходилась з думкою народу, що призводило до неминучої катастрофита колапсу в суспільстві.

Події ВеликоїФранцузької Революції сколихнули тогочасне суспільство, яке не звернуло великоїуваги на наростаючий антагонізм серед мас, які не мали істотної влади чи,взагалі, можливості для достойного існування. Ці події дали людству привід длядискусій, а жертвам для страждань. На жаль жодна, справжня, революція невирішує проблем, а лише поглиблює їх. А диктатура – це лише спроба,насильницьким шлахом встановити мир і порядок, але агресія породжує агресію, ів цьому вічному колі немає виходу.

Своєріднимпродовженням Якобінської диктатури стали ті історичні твори, що виходили з підпера радянських вчених. Вбачаючи в подіях 1793-1794 років своєрідний історичнийтеатр для впровадження „кращих ідей” та своєрідного підтвердження своїхпоглядів, про те, що протокапіталістичні і капіталістичні прагнення на практиціє хибними, мов, було б все добре не було б революції. Зрозуміло, що й більшачастина літератури, яка доступна нам, заангажована різними принципами. Хоча йтреба відзначити, що деякі науковці зберегли фактичний матеріал, який ставивсяза основу праці.

Отже, за основусвоєї роботи взята велика праця „Французская Буржуазная Революция 1789-1794” під редакцією Волгіна В.П.та Тарлє Є.В..1 В даній роботі присутній величезний, заобсягами, матеріал, який складається з фактів, що були досить вичерпними,цитат, не тільки комуністичних діячів, але й очевидців, та іншими елементами,що свідчить про велику роботу над даною проблемою з боку цих істориків. Хочанеобхідно зауважити, що з самого початку праця була зроблена в дусі класичногокомунізму і система терору була замовчана, але при об’єктивному підході цюпроблему вдалось подолати.

Можна виділити й іншіроботи радянських вчених. Наприклад, Коропкін П.А. в своїй роботі „ВеликаяФранцузская Революция 1789-1793гг.”2, він спромігся подати матеріал в формікласової боротьби, але зміг залишити деякі цікаві матеріали, втому числі –цитати, розпорядження, накази діячів диктатури.

В свою чергуРекуненко В.Г. приділив увагу деталізації подій в монографіях „Очерки по истории Великой ФранцузскойРеволюции. Якобинская республика и ее крушение”1 та „Парижская Коммуна 1792-1794”2. В йогопрацях чітко проглядається теза, що терор був абсолютно правильний і наводитьтонку паралель з російським більшовизмом у 1917-1918 роках.

Серед фактичногоматеріалу досить гарні праці Кожкіна Є.М. Государство и народ: от Фронды до Великой ФранцузскойРеволюции»3 та Фомічева В.М. «Документы и материалы по истории Западной Европии XVIII-XIX»4, в яких можна прослідкувати випуск тихнормативно-правових актів та соціальної ситуації, що відбувалось за часівЯкобінської диктатури.

З проблемамизовнішньої політики розібрався Борисов Ю.В., котрий в своїй роботі «ДипломатияФранции»5 чітко окреслив дипломатичну діяльністьта її проблеми за правління якобінців.

Зрозуміло, щовелику роль в історіографії Якобінської диктатури посідають твори французькихвчених та діячів, деякі з яких були безпосередньо пов’язані з подіямиреволюції.

Одним з яких бувМарат Ж.П., котрий в своїх мемуарах, «Избрание произведения»6, виправдовує терор, як засібдосягнення мети. Необхідно відзначити й твори Жореса Ж., Адо А.В., Лотте С.А.,Манфред А.З, як досить змістовні монографії, що дають змогу відтворити події диктатури.Хоча навіть в цих творах видніються ідеологічні протиріччя, які безсумнівнозаважають осмислити та зрозуміти певні проблеми.

В роботі над цієюпроблемою брали і беруть участь заокеанські історики. Один з них – Хобсбаум Є…В його монографії „Век революций в Европе 1789-1849гг.”7, можнапрослідкувати деякі особливості якобінської влади, порівнюючи її з іншимиреволюційними угрупуваннями.

В праця„Всесвітня історія”8 Кіндера Г. та Хільгмана В. Окресленічіткі особливості даної проблеми на сучасному етапі, приводячи статистикудіяння апарату доктора Гільйона.

В той час, якНойборт Л.Є в своїй статі журналу „Вопросы Истории”1, приділяє більшу увагу терору таполітичній боротьби якобінців.

Серед сучаснихісториків можна відмітити чудові і змістовні праці російських істориків КарпоС.Я, Лебедєвої Є.І., Чудінова А.В., які приділяють увагу фактичній іоб’єктивній стороні замість ідеологічної і розкривають суть диктатури та тіпричини завдяки яким вона прийшла до влади.

На жаль праціукраїнських істориків по даній проблемі не були доступні в достатній мірі, томуприйшлось спиратися на іноземні роботи. Також величезні труднощі виникли зпереводу російських текстів на українську мову, але я намагався не змінювативсю гру слів, для збереження суті.

У своїй роботінамагатимусь об’єктивно і без симпатій викласти матеріал і дати справедливівисновки по діяльності Якобінської диктатури. А також спробую подати вичерпнукількість фактів, для того, щоб можна було зрозуміти проблему даного питання тайого місця в світовій історії.

Розділ І.Внутрішня політика

1.1 Франція вчервні-жовтні 1793р. Конституція

В результатіповстання 31 травня – 2 червня 1793 року жирондисти були скинуті і владу вКонвенті захопили представники Якобінського клубу. Це й ознаменувало початокЯкобінської диктатури та найкривавіших подій Великої Французької Революції.

На той час владав Якобінському клубі зосереджувалась в руках „поміркованих” на чолі з Дантоном(дантоністи), які керували Комітетом суспільного порятунку та Комітетомсуспільної безпеки.

Група Дантонастояла на засадах примирення з поміркованими контрреволюційними силами тажирондистами. Вони представляли в більшості інтереси „нової” буржуазії, яказавдяки революції перетворилася з небагатих ремісників, торгівців в середнюбуржуазію. Ця „нова” буржуазія поки ще не мала бажання поривати з революцією,але всіляко намагалась придушити ті намагання, які були загрозою для особистоївласності та безчинства, а також мали бажання, у випадку примирення, домовитисьз колишніми суперниками за збереження надбань. До цієї когорти людей ставилисьзневажливо аристократи та „стара” буржуазія, називаючи їх „вискочками”, а такожнедовіряли їм нижчі верстви суспільства, що в подальшому зіграло вирішальнуроль в розгромі дантоністів.1

В цей же час вкраїні розпочалась справжня громадянська війна. Комісари армії брестськогоузбережжя Мерлен та Желе писали 3 червня, що визрівають незадоволення вдепартаментах. Вони, також, повідомляють, що департаменти наміряні формуватиополчення та йти на Париж. Один департамент повставав за іншим. КомісариКонвенту Дюбуа-Крансе і Альбіт повідомляли, що брістонці „для поверненнямонархії та двору зроблять те, чого не змогли зробити ні Лафаєт, ні герцогБрауншвейзький, ні Дюмурей.”2 Особлива тривога йшла з промисловорозвинених департаментів, де багате населення побоювались за свій капітал.Комісар Конвенту Гаспарен писав про настрої в Бордо після 2 червня: „Стан вБордо спокійніший від червневих подій, ніж від декрету про мільярдну позику..,комерсанти набагато менше тримаються за тих чи інших осіб, ніж за свійгаманець”.3

Республіка знаходиласьв важкому положенні, здавалось, вона от-от загине.

В самому ж Парижіперемога над жирондистами була ще не остаточною. Вони намагались зробитиповстання. 11 червня Шомет був вимушений виступити в Генеральній Раді, ізаявити, що назріває нове повстання. Але їм не вдається розпалити полум’явійни.

В державізростали ціни та інфляція, населення страждало від голоду. Жирондисти зумілизалишити якобінцям в спадок продовольчу кризу. Зростала спекуляція. 27 червня1793 року під час обговорення проблеми продовольчої кризи один з депутатів,Дентцель, запропонував прийняти жорсткі міри що до ажіотажу: „Ви заборонилиспекуляцію золотом. Маєте бажання взнати, яким чином виконуються ваші декрети?Вчора вечері на вулиці Вівен я бачив дві особи, що продавали золотий луїдор за100 ліврів асигнаціями.”1

31 липня виданийдекрет „Про анулювання всіх королівських асигнацій”, але ніяких позитивнихзрушень не відбулось. Асигнації продовжували падати і в серпні їх курс становив22% — найвища точка за весь період.

Генеральна радаКомуни видала наказ „Про роззброєння всіх підозрілих осіб і передачу їхозброєння патріотам”. Також було видано по 6 ліврів учасникам повстання 31травня – 2 червня 1793 року.

7 червня в Аррасівідбулось засідання „Організації друзів Республіки”, на якому зазначалось, що:„Ви дискредитували великий принцип прогресивного податку. Чому ви зволікаєтевтілити його в життя? Ви нібито постановили розділити суспільні землі міжмалоземельними громадянами; ви дискредитували примусовий мільярдний борг взятиху багатих; ви постановили, що велика армія буде організована за рахунокбагатих. Але цей розподіл землі, ця позика, ця армія існує лишень на папері. Щови зробили на їх втілення в життя?” З цих слів зрозуміло було, що зміна владине зменшила проблем існуючих, а ще й доповнювало їх.2

22 червня Комітетфінансів представив шість проектів проведення позик – з них п’ять мали на увазіобкладення доходів і лише один передбачав обкладення капіталу. В результатівирішили, що сума позики буде формуватися в результаті доходів з землі, з рухомогота промислового майна. Декрет звільняв від обов’язкових позик сімейних людей здоходом не більше 10 тис. ліврів в рік та холостяків з доходом не більше 6 тис.ліврів. Тільки в подальшому, під натиском, відбулися зміни тексту цьогодекрету. 7 вересня 1793 року був прийнятий останній і кінцевий варіант закону.Він передбачав зниження ставки для сімейних до 1,5 тис. ліврів, а дляхолостяків та бездітних осіб ставка становила 1 тис..3

В червні – липні1793 року уряд намагався перш за все заспокоїти буржуазію і заручитисяпідтримкою мас. В цей же час постала проблема іншого характеру – що робити зжирондистами та іншими політичними суперниками? Членів колишнього уряду буловзято під домашній арешт. Один з радикально настроєних якобінців, Леклерк, 4червня на засіданні ради Паризької Комуни заявляв: „Чому ви зволікаєте зрозправою над нашими ворогами? Чому ви боїтесь пролити декілька крапель крові?”Той самий Леклерк не оминув звинуваченнями і Дантона з Лежандроном: „Це він(Лежандрон) с Дантоном підло заставили нас до модернатизму 31 травня – 2червня”. 1

В свою чергуКонвент не збирався проливати „декілька крапель крові” заради власного спокою.Лише після втечі Петіна і Ланжуйні Конвент поставив питання про суворішийконтроль за арештованими.

Марат схилявся доагресивних заходів, щодо жирондистів і висловлював недовіру до КомітетуНаціонального Порятунку очолюваного Дантоном.

А Робесп’єр уборотьбі з жирондистами зайняв більш помірковану позицію. В своїх виступах24-25 червня він звинувачував колишніх лідерів Франції в контрреволюційнихдіях, але відокремлював лідерів від „обманутих мас”.

Але незважаючи накритику ворогів і прибічників уряд Дантона тримався. В свою чергу комісари здепартаментів закликали, щоб негайно прийняли Конституцію для створення новоїдієвої законодавчої бази.

Вже черезтиждень, після погодження плану нової Конституції, на розгляд Конвенту передалипроект вищого законодавчого акту держави, авторами якого були Еро-де-Сешель таСен-Жюст. Колізії тривали десять днів, при цьому відбувалися великі суперечки.Основний конфлікт був по питанню приватної власності, податків та правомпроголошувати війну і мир народом. Великі дискусії спричинили і ті питання, якізачіпали соціально-економічні відносини. Остаточний зміст Конституції суттєворізнився з тими проектами, що пропонували монтаньяри. Текст був, по суті,компромісним варіантом між різними представниками політичних і економічнихугруповань. Але ця конституція мала велике значення для Франції та її історії.

Конституція 1793року надавала величезну свободу демократичним принципам. Вона „обіцяла”перетворити Францію у саму вільну буржуазно-демократичну країну в світі на тойчас. На чолі республіки повинен знаходитись законодавчий орган, вибраний наоснові загального голосування. Зібрання громадян мало право застосовуватисанкції, а також припиняти дію законів, що були прийняті парламентом. Першізібрання повинні були переглядати текст конституції з метою покрашення таудосконалення. В такому випадку парламент повинен був скликати всі першізібрання республіки, для того, щоб вияснити питання про необхідність скликанняНаціонального конвенту.

Конституціяобіцяла всім громадянам Франції рівність, свободу віросповідання, загальнуобов’язкову освіту, право на петиції, право об’єднування в народні організації.Якобінці вважали, що демократична республіка, котра дає народу максимальнуполітичну владу і свободу, дасть змогу отримати народу всі блага, які йомупотрібні.

Але, як буває напрактиці, „мало сказати – треба зробити”. Хоча обіцялось багато свобод та прав,але на практиці все залишилось лише на папері.

Прямі вибори буливстановлені лише для депутатів зібрання. При виборі ж муніципальних ідепартаментських органів вони були двохступеневими, а при виборах Виконавчоїради – триступеневими. Але в виборах могли брати участь лише 1\2 дорослогонаселення. Було закріплене право на особисту власність. Надавалися великіпрерогативи буржуазії. Пріоритети робітників були враховані, але неповноюмірою. В конституції зазначалось, що Франціє є світською державою. Це привело додуже агресивного настрою до неї церкви і радикально-віруючих елементівсуспільства. Права національних меншин і мешканців колонії серйознонівелювалися. Жінки і діти й далі лишалися найменш захищеною верствоюсуспільства. Хоча необхідно зазначити, що на той час, конституція Франції від1793 року була найдемократичнішою у світі, з нею може посперечатися лишеконституція США.

Але ситуація україні не покращувалась, що призвело до політичних баталій. Нерішуча політикаякобінців до мільярдної позики і деяких прогресивних пунктів конституціїзіштовхнула колишніх союзників: „скажені”, радикально настроєна політичнафракція з лівими лозунгами, почала політичну конфронтацію з якобінцями.

Декрет від 4травня „Про максимум” був, по суті, лише поверхневим вирішенням питання прорегламентацію торгівлі. Одначе навіть те, що зазначалось в цьомунормативно-правовому акті, на практиці не виконувалось: в деяких департаментахвін навіть не був введений в дію, в інших регіонах адміністрація дивиласьскрізь пальці на суворі порушення декрету.

1 червня Конвентвидав черговий декрет, дозволяючи адміністративним органам, а згодом і агентамКонвенту по постачанню армії, проводити скупку хліба у фізичних і цивільнихосіб. Криза в продовольчій сфері все більше давалась взнаки. Уряд не змігутримати асигнації на плаву, а їхня нерішуча політика в соціальній сферівикликала величезне незадоволення в народних масах.

В цій ситуації„скажені” почали гру на людській психології: критикуючи владу і заявляли проспроможність врятувати ситуацію, при цьому розпалюючи антагонізм проти „ворогівреволюції”. Вони вимагали введення твердих, фіксованих цін на всі предметипершої необхідності, боротьби з процвітаючою корупцією та спекуляцією, заборониторгівлі монетами з цінних металів, арешти та репресії проти всіх підозрілих,створення революційної регулярної армії з числа санкюлотів в Парижі длявтілення в життя всіх цих революційних проектів, оновлення КомітетуНаціонального Порятунку. В червні 1793 року ці всі вимоги повинні були бутивключенні в конституцію – за бажанням „скажених”. Вплив цього радикальногоугруповання проявлявся в Кордельєрському клубі, в Паризькій Комуні та в різнихсекціях суттєво збільшився.

23 червня Жак Ру,один з лідерів „скажених”, вимагав смертну кару для всіх спекулянтів таскупників. В цей же час Жак Ру, Варле, Леклерк – лідери радикалів – створилиспеціальну комісію для розгляду своїх ідей в Конвенті, але позиція поміркованихбула негативною по відношенні до них, навіть ліве крило якобінців намагаласьвідсторонити їх від влади.

Жак Ру в своїйдоповіді вимагав виключення з армії дворян, арешт родичів дворян-емігрантів,виключення з Конвенту захисників жирондистів і противників радикальної боротьбизі спекулянтами. Постійні нагнітаючі виступи „скажених” викликали серйозну протидіюна чолі з Робесп’єром. 25 червня всі представники Якобінського клубу та секційобурились на Ру і зажадали умиротворення. Робесп’єр, Марат, Бурдон, Ебер таШомет намагалися дискредитувати Ру разом з його програмою і петицією. На думкуМарата, „найжорстокіший біч, який ми повинні знищити за свободу, це неаристократія, роялісти та контрреволюціонери, а екзальтировані лжепатріоти”,тобто „скажені”.1

Боротьба протинових „ворогів” республіки відбувалася не тільки на засіданнях Конвенту, а й вЯкобінському та Кордильєрському клубах.

26-28 червня поПарижу прокотилось незадоволення, викликане недостатньою кількістю мила, що щебільше загострило боротьбу якобінців з „скаженими”.

28 червняякобінці вирішили покінчити з противниками і на засіданні в Конвентікритикували і звинувачували Ру у тому, що він виступає проти існуючоїконституції. Робесп’єр говорив, що „єдині вороги народу являються ті, хтовиступає з проповідями проти Гори Конвенту”, він неодноразово закликавнаправити всі існуючі сили на зміцнення республіки.2

В кінці червняборотьба в Конвенті завершилася перемогою якобінців. Майже всі революційніорганізації відрікалися від „скажених”. Жак Ру і Леклерк були виключені зКордельєрського клубу, а Варле було заборонено відвідувати засідання клубу. Якзаявляв сучасник цих подій Жан-Батіст Піку ,- „… скажені стали більше походитина прокажених...”.3

В спекотнілипневі дні Марат, який був ослаблений хворобами та проводив більшість часу втеплій ванні, став жертвою Шарлотти Кордє, яка 13 липня в місті Кані, коли вінлежав у ванні та проглядав карикатури його видавництва „Публіцист”,холоднокровно вбила його ножем, який потрапив в серце. В результаті цьогопоранення Марат помер миттєво. Цю постать мало не канонізували, як мученикаФранцузької Революції, йому присвячені картини та вірші, але в більшості всівеличні відгуки є лишень перебільшенням ролі Марата, який зробив достатньо, щобпомерти героєм, а не зрадником.

Громадянськавійна досягла свого апогею: Вандейці осадили і захопили Бокаж, і провелирепресії проти революціонерів, в Ліоні і Марселі відбулось контрреволюційнеповстання проти Конвенту. В Ліоні був страчений комісар Шальє. Прусаки таавстрійці знову перейшли в наступ і наблизились до кордонів Франції, захопившиМайнц, Конде, Валенсьєн.

11 липня в Парижірозпочались нові безпорядки. За день до цього, в результаті важкої ситуації,був відновлений Комітет суспільного порятунку. В цей комітет ввійшлиприхильники Робесп’єра, тим самим замінивши поміркованих Дантона.

В результатіпостійних програшів на фронтах, в кінці липня, новий уряд розпочав активну„мобілізацію Франції”.

1 серпня врезультаті дискусій у Конвенті було запропоновано Дантоном і Робесп’єром новийплан дій. Він полягав в тому, щоб передати більшу частину повноважень Комітетусуспільного порятунку – тим самим зробити на базі цього комітету тимчасовийуряд. Уже 2 серпня широкі повноваження були надані Комітету суспільногопорятунку.

6 серпня Конвентприйняв указ „Про відправку 18 комісарів” з спеціальними повноваженнями додепартаментів. В цей же час відбувається конфлікт між радикальною групою„скажених”, на чолі з Жаком Ру, і центристськими якобінцями на чолі зРобесп’єром, хоча серйозних протиріч не існувало, але конфлікт між двоманайсильнішими угрупованнями був закономірним фактом.

З початку вересня 1793 р. серед парижан розпочалисьмасові акції невдоволення, так як „скажені” мали великий вплив на них.

4 вересня Шомет доповідав у Конвенті про заворушення,що відбуваються серед робітників. «Сьогодні ранком, — говорив він, — частинаробітників зібралася на бульварах. Відсутність хліба використовують ворогиреспубліки, щоб ввести в оману народні маси».1 У рухові брали участьбудівельники, слюсарі і муляри. Маси скаржилися на недолік хліба, а робітники,крім того, вимагали підвищення заробітної плати. Рух мав серйозний характер.Почався він в Сентантуанському передмісті, перекинувся в секції робочихкварталів, причому секція Кензвен зажадала, щоб усі секції послали вєпископство комісарів, наділених необмеженими повноваженнями. Вже ввечері юрбанароду заповнила площу, бульвари, міську ратушу, де демонстранти організувалибюро.

Шомет і Ебер були серед демонстрантів. Вони намагалисяопанувати рухом, підтримуючи вимоги маніфестантів, домогтися того, щоб справаобмежилася мирною петицією. Шомет був обраний для виступу в Конвенті від іменідемонстрантів. Він запропонував створити декрет „Про організацію революційноїармії і посилення терористичних заходів”. Пропозиції Шомета були прийняті.Францію все глибше поглинав хаос. Наступного дня, 5 вересня, відбулося бурхливезасідання Конвенту. Під впливом вимог петицій, спрямованих у Конвент якучасниками вище описаної події, так і солідарними з ними секціями, Конвентповинний був поставити «терор у порядок дня».1

Засідання відкрилося доповіддю Мерлена (депутата відм. Дує), що запропонував, щоб революційному суду, організованому ще в березні1793 р., була надана можливість діяти з більшою швидкістю. На засіданняз'явилися представники від 48 секцій, а також депутація від Комуни з петицією із вимогою організації революційної армії. Шомет зачитав, що єдині винуватціпережитого голоду — багатії і скупники. Єдиний метод боротьби з багатіями — цетерор. Вимоги інших представників зводилися до швидкого суду над арештованимижирондистами. «Супутники тиранії, — говорив представник від 48 секцій,—жорстокіостров'яни, тигри Півночі (мова йде про англійців, що захопили Тулон), щовносять спустошення в нашу країну, значно менш небезпечні, чим ті, що озброюютьнас один проти-іншого… У громадських місцях республіки з ненавистю говорятьпро злочини Бріссо. Ми вимагаємо, щоб він був відданий суду, так само як і йогоспільники».2 Знаряддям відкритої боротьби з ворогамиреволюції, на думку представника секцій, повинен бути терор: «Поставте терор упорядок дня. Повинна бути організована «революційна армія» для вилученнянадлишків хліба із сіл і відправлення його в голодні міста, зокрема — у Париж.”3

Робесп’єр у відповідь на гарячі мови Шомета,представників секції Якобінського клуба виступив дуже стримано. Він сказав, що«Конвент візьме до уваги їхні вимоги». Очевидно Робесп’єр не збирався ставитипропозиції секції і Комуни на голосування і незабаром навіть залишив залзасідання. Конвенту, однак, довелося піти на поступки. Бурдо очолив«революційну армію». Її задача — постачати провіантом Париж і боротьба зворогами волі. Цю армію повинний супроводжувати Революційний трибунал, ізправом швидкого суду (протягом 24 годин).

Якщо і були в цьому засіданні слабкі спроби вселитичленам Конвенту необхідність більшої обережності в терористичних заходах, товони вислухувалися з явною ворожістю.

Обговорення закінчилося оголошенням зведення всіхпетицій, внесених за день. Зведення це зробив Барер, офіційний доповідачКомітету суспільного порятунку. «Тільки що в Парижі відбувся рух непокори, якийповинен бути останнім, — заявив Барер,—він викликав організацію революційноїармії, що виконає велике гасло, проголошений Комуною Парижа: поставте терор упорядок дня. Роялісти хочуть даху, так дамо ж їм кров змовників — Бріссо іМарії Антуанети».1

Конвент негайно приступив до вироблення новихдекретів, визнавши в тім же засіданні необхідність введення загальногомаксимуму, реорганізації Революційного трибуналу і створення «революційноїармії».

Розробка проекту організації «революційної армії» булазакінчена протягом декількох днів. Армія повинна була складатися із санкюлотіві містити в собі 6 тис. піхотинців і 1200 артилеристів.2 9вересня був визначений порядок набору в цю армію. Склад армії визначавсяреволюційними комітетами, а потім затверджувався особливою комісією здепартаментської і комунальної влади. Командний склад затверджувався Комітетомсуспільного порятунку. Так була створена «революційна армія» для боротьби звинними в приховуванні товарів, і в різного роду спекуляціях, з тими, хтонаживав великі капітали, використовуючи важке положення молодої республіки. Алеокрім винних потерпали і звичайні люди, які стали жертвами гільйотини.

У результаті руху 4—5 вересня ебертисти взяли участь вуряді. Вже 6 вересня Комітет суспільного порятунку поповнився близьким доебертистів Білло-Варенном і Колло-д'єр-буа. Комітет вступив у більш тіснеспілкування з клубом Кордельєрів.

Дантон відмовився ввійти до складу оновленогоКомітету. Та став центром опозиції і викликав недовіру в більшості членівКомітету. Останній дантоніст, що був в Комітеті, Тюріо, 20 вересня вийшов зіскладу. Оновлений був також і склад Комітету суспільної безпеки. У ньоговвійшли прихильники рішучих терористичних заходів — Бадді, Вулан, Амар і інші.

5 вересня Конвент видав закон „Про іноземців”. Законбув запропонований Деонаром Бурдоном і був мотивований тим, що іноземці уФранції це агенти, що ведуть контрреволюційну пропаганду. Закон наказувавзаарештовувати всіх іноземців, за винятком робочих мануфактур і іншихпідприємств, якщо підтверджувалася їхня благонадійність двома громадянамиКомуни; декрет не відносився також до тих, хто «під час свого перебування у Франціївиявив відданість революції».1

17 вересня був виданий декрет „Про підозрілих”, заяким підозрілими являлися всі ті, хто не доведе, чим живе і як виконує своїобов'язки.

На ряду з перерахованими декретами протягом вересня1793 р. Конвент прийняв цілий ряд постанов: 3 і 7 вересня був точновстановлений порядок платежів по обов’язковим позикам; 11 вересня був остаточновизначений у національному масштабі максимум цін на зернові продукти.; 21-гобув прийнятий закон „Про мореплавання”; 29-го був установлений загальниймаксимум; 9 жовтня закон від 21 вересня був доповнений спеціальною забороноюввозу у Францію англійських товарів.

В армії був арештований генерал Ушар, після чогонаприкінці вересня на чолі двох армій були поставлені талановиті молодіполководці: Курдан -у північній і Пішегрю в рейнській арміях; наприкінці жовтняГош одержав призначення командуючим мозельською армією. 25 вересня Конвентвирішив стратити без суду Революційного трибуналу королеву Марію Антуанету ідвадцять одного колишнього депутата-жирондиста; 16 жовтня виданий був декрет„Про арешт іноземців, що знаходились у Франції, підданих воюючих з нею держав”.Усі ці різноманітні міри мали єдину основну мету: зміцнити революцію,зосередити повноту влади в руках уряду, що офіційно проголошено було постановоюКонвенту від 10 жовтня «революційним до висновку світу»...2

Висновок у справі вдови Людовика XVI був зроблений 16жовтня 1793 р. – вона була страчена. А 24 жовтня розпочалися судові процесипроти жирондистів. Обвинувальним актом проти Жиронди були проблеми, щопереживала Франція.

Якобінська диктатура після вересневих днів все більшеспиралася на дрібнобуржуазні і плебейські маси.

Улітку 1793 р. надзвичайно підвищилася активна участьсекцій Парижа і їхній вплив під час обговорення питань революції: 20—22 вересняв окремих секціях Парижа почали функціонувати благодійні комітети, відгалуженняцентральної благодійної комісії. Шомет висунув проект організації суспільнихробіт, на яких повинні були одержувати шматок хліба незаможні. Комітети відалироздачею благодійних посібників старим, інвалідам, вагітним і жінкам, щогодують грудьми, людям, обтяженим родиною.

Ще в серпні 1793 р. спеціальною постановою Конвентубуло узаконено, що секції залучають незаможних громадян до праці по постачаннюармії одягом; шість суспільних майстерень, організованих з цією метою в Парижі.

5 вересня 1793 р. Конвентом була проведена постановапро скорочення числа секційних зборів до двох разів на тиждень, з оплатою їхніхвідвідувань у 40 су. Практично ця міра трохи скувала політичну активністьсекцій і ебертистів, тому проти цього протестували, але в них залишався спосібпаралізувати негативні наслідки постанови: організація секційних клубів, щозасідали в дні вільні від секційних засідань, у приміщеннях секцій і підготовкисправ для рішень секційних зборів.

Регламент секційного суспільства, що дійшов до нас,Пуассоньєр від грудня 1793 р. дає представлення про організацію подібнихорганізацій, про ту обстановку, у якій вони функціонували. Суспільство обиралотерміном на місяць голову, переобрання якого допускалося лише після двомісячноїперерви, віце-голову, двох секретарів, двох інспекторів, що контролювали впуску зал членів організації, двох цензорів, що підтримували порядок у залізасідань, скарбника й архіваріуса. Особлива комісія «представлення і розгляду»,у складі семи виборних членів, відала безпосередньо прийомом до організаціюнових облич на основі рекомендації одного члена суспільства, підтриманої двомаіншими; «адміністративна» комісія з п'яти облич розпоряджалася коштамиорганізації; кожні три місяці вироблялося очищення складу організації відполітично сумнівних елементів. Приміщення суспільства було прикрашенопогруддями мучеників волі — Марата і Лепелетьє, декількома національнимипрапорами, фригійським ковпаком і патріотичними написами, дуже в той часрозповсюдженими: „Республіка чи смерть”, „Єдність, неподільність республіки” і„Воля, рівність, братерство чи смерть”, З раннього ранку відкривалосязасідання, і так з дня на день у цих дрібних, але часто перейнятих бойовимреволюційним духом первинних організаціях не переривалося політичне життя,кипуча і жагуча.1

Революційні комітети, що складалися з представниківміської бідноти і, незважаючи на всю їхню енергію, ледь справлялися зі своєюзадачею, така велика була кількість осіб, що робила злочини. 18 жовтня 1793 р.Конвент видав постанову, якою він покладав обов'язки на революційні комітетиприводити арештованим точні причини їхнього арешту. Усі списки арештованих протягомтрьох днів повинні були представлятися Комітету суспільної безпеки. Постановапро необхідність пояснення в кожнім випадку мотиву арешту було запропонованоРобесп’єром і його соратниками. Воно показує, що вони трималися більш помірнихпоглядів на терор, ніж ебертисти. Однак надалі Робесп’єру довелося зажадатискасування цієї постанови, у виді опротестування його революційними комітетами.«Моральне переконання часто визначає ті міри, які направляються проти цихлюдний, — говорилося в петиції, що надійшла в Комітет суспільної безпеки, — атому було б важко викласти в протоколі мотиви їхнього арешту. Крім того,революційні комітети, існуючих із санкюлотів, стали б часто робити в редакціїпротоколів мимовільні помилки, якими користалися би контрреволюціонери длятого, щоб звільнятися від арешту».1 Робесп’єр після протесту став насторону революційних комітетів. «Вимога вказувати мотиви арешту, — говоритьвін, —позбавило б рішучості… громадян, що мають мужність боротись протизлості аристократії.… Не час послабляти народну енергію».2 Декретбув відмінний 24 жовтня 1793 р.

Звірства і розправи над людьми за антиреволюційнудумку чи приналежності до колишньої еліти – зробили з Франції кладовище, зобезголовленими трупами, що стало звичним явищем для людей. Людська смертьстала лише етапом до рівності, свободи і братерства. А „кривава” диктатурапродовжувала укріплюватись і чинити суд над людьми без суду.

1.2 Революційніподії осінню 1793р. – зимою 1793-1794рр. Реорганізація армії

Комісариперіодично звітували перед Конвентом, листуючись з ним по всім поточним справамі одержуючи від нього інструкції твердження своїх розпоряджень. Комісарамставилося в обов'язок спостерігати за політичним настроєм командного складу іцивільних посадових осіб у районі їх (комісарів) діяльності. Комітетсуспільного порятунку намагався обмежити компетенцію комісарів в області чистовійськових, стратегічних, розпоряджень вищого командного складу. Але комісаринеминуче виходили за межі політичного спостереження. Тому що Конвент усе ще недовіряв цілком багатьом представникам вищого командного складу.

У літні й осіннімісяці 1793 р. відбувалося інтенсивне очищення штабів від всіх осіб, що вселялипідозру у своїй вірності чи не виявляли достатньої енергії і кмітливості.Комісари Конвенту, таким чином, відсторонили від посад цілий ряд офіцерів звищого командного складу.

Комітети видаютьряд наказів і розпоряджень щодо війська. Один з яких приказ Сен-Жюста поСтрасбургові. Суворий до багатіїв, він зажадав від них у найкоротший термінпокрити позику в 9 млн. ліврів на нестатки армії і найбіднішого населення.Звертаючись до муніципалітету Страсбурга, Сен-Жюст заявив: «Десять тисячсолдатів ходять босоніж; роззуйте всіх аристократів Страсбурга і завтра о 10годині ранку, десять тисяч пар чобіт повинні бути відправлені в головний штаб».Сен-Жюст зажадав також реквізиції в багатіїв міста 2000 ліжок для пораненихсолдатів.1

Журдан, якийкомандував північною армією, підготував операцію по звільненню Мобежа і бравучасть у боях         17 жовтня 1793 р… Робесп’єр сприяв звільненню Тулона,захопленого роялістами й англійцями. Сен-Жюст і Леба командували переходомармії через Самбру під вогнем ворога. Прієр і Жанбон-Сент-Андре були направленів Брест і працювали над створенням і організацією морських сил Франції. Жанбонзнаходився на адміральському кораблі під час морського бою з англійцями 28травня —2 червня 1794 р. Один з комісарів — Фабр, — комісар у південній армії,був убитий у бою з іспанцями. Комісарам приходилося в бойовій обстановціобговорювати з командуючими арміями плани майбутніх боїв, оглядати укріплення івживати заходів до їхнього зміцнення, безпосередньо керувати пересуваннямокремих частин військ.

НаціональнийКонвент створив додаткові ополчення, в результаті набору було створено 300 тис.армію. Для прискорення набору в департаменти були послані 82 депутата.

Небезпека, щозагрожувала Франції, змусила Конвент створити загальне ополчення. 10 серпня вПариж з'їхалися делегати, щоб урочисто повідомити про результати народногоголосування, що прийняло якобінську Конституцію 1793 р.

12 серпня 1793 р.Барер від імені Комітету суспільного порятунку запропонував Конвенту прийнятизвертання до всього народу, що починалося закликом: «До зброї, французи! Дозброї! Встанемо всі, як один. Воля кличе на захист усіх, хто дав їй клятву увірності».1 Конвент, заслухавши Пропозицію Комітетусуспільного порятунку, поклав її в основу декрету від 23 серпня 1793 р. „Провсенародне ополчення”. Суть цього декрету полягала в наступному: доти, покиворог не будуть вигнані з території республіки, усі французи будуть знаходитисяв стані постійної мобілізації, ніхто з покликаних на військову службу не маєправа замінити себе іншим обличчям, а ті що не мають родини чи молоді людиперші підуть боротися, одружені будуть покликані робити зброю, жінки — шитиодяг і доглядати за пораненими. Практичне здійснення загального ополченнявимагало визначених організаційних форм, неможливо було призвати відразу всіхпридатних до військової служби чоловіків. Мобілізованих потрібно було навчити йозброїти. Тому декретом від 23 серпня 1793 р. на військову службу призивалися впершу чергу молоді люди від 18 до 25 років, неодружені і бездітні вдівці, аінші повинні були призиватися поступово, у міру необхідності. Таким чином,система періодичних поповнень регулювала принцип всенародного ополчення. Першареквізиція дала 450 тис. чоловік. До кінця 1793 р. система реквізицій довелачисельність армії до 542 тис. чоловік.2

Якобінський урядвидав наказ „про злиття добровольчих батальйонів з лінійної армією”. Алеоперація ця була надзвичайно складна, і завершення її затяглося до 1794 р. Вчас фактичного здійснення наказу армія складалася з трьох частин: лінійнівійська, добровольчі батальйони 1792-1793 років і особи мобілізовані з кінцясерпня 1793 р. Злиття відбувалося в такий спосіб: один батальйон лінійнихвійськ зливався з двома батальйонами волонтерів чи мобілізованих. Наступнимиодиницями були дивізії, кожна складалася з артилерії, кавалерії і піхоти. Дочервня 1794 р. операція по злиттю була закінчена і чисельний склад дивізій буввстановлений у кількості від восьми до дев'яти тисяч чоловік в кожній.

На початку 1794т.Франція змогла виставити проти коаліції понад 600 тис. чоловік, у той час яккоаліція мала лише 410тис. чоловік. Величезні зусилля, витрачені для порятункукраїни увінчалися успіхом. Літо 1793 р. було часом найбільшої зовнішньоїнебезпеки. З вересня 1793 р. були зроблені перші успішні кроки. 6—8 вереснікомандуючий північною армією Ушар розбив ворога при Гондсхоті. 15 жовтняЖурдан, що замінив Ушара, виконав план, запропонований Карно для порятункуобложеного Мобежа, й розбив ворога. Північна і ельзаська границі були очищенівід коаліційних сил. Поголовний набір давав безупинне поповнення армії. Коженвдалий бій збільшував ентузіазм французьких військ. На чолі армії і на усіхвідповідальних посадах знаходилися люди, що одержали своє призначення за бойовіуспіхи, люди, яким довіряла солдатська маса і революційна Франція.

Командуючими булий ті, що брали участь у війні за незалежність Сполучених Штатів Америки (Бірон,Кюстіні ін.). Ця участь розглядалася, як ознака співчуття революційним ідеям.Лафаєт став командиром національної гвардії (тобто тієї збройної сили, щоповинна захищати завоювання революції), як людина, відома по американськійвійні. Жирондисти, свого часу, передавали командні посади в армії маловідомимдо того часу штаб-офіцерам королівської армії.

Якобінськадиктатура довірила керування революційною армією новим людям. Командні посадина фронтах зайняли люди, тісно зв'язані по своєму походженню з дрібноюбуржуазією: сини адвокатів (Брюн, Жубер, Марсо, Шарпантьє), сини ковалів(Келлерман, Ушар), сини дрібних торговців (Журдан, Леклер, Ожеро), син дрібноговинороба (Пішегрю), солдати старої армії (Массена, Сульт, Латур-д'овернь); людибідного походження Мірандо, Руско і метиса Олександр Дюма, — стали бригадними,дивізіонними генералами і командуючими арміями. Майже всі вони були сталигенералами до 25-літнього віку. Якобінська диктатура з надзвичайною швидкістюпросувала обдарованих людей. Син доглядача королівської псарні Гош до революціїбув спочатку солдатом, а потім — сержантом гвардійського полку; у 24 роки—лейтенант, і у 25 років — бригадний генерал (1793 р.), а в жовтні того ж рокувін стає дивізіонним генералом, і в тому ж році — командуючим армією. Така їїпо швидкості проходження військова кар'єра десятків генералів французькоїреволюції.

На флоті ситуаціябула вкрай важкою, так-як французам протидіяв гарний і набагато більший флотконтрреволюційних сил, в першу чергу англійських. На 115 великих лінійниханглійських судів приходилося тільки 76 французьких.1 Заувесь час війни 1792 —1794 р. французам не вдалося домогтися успіхів на морі.Цей період відзначений морськими боями, у яких чисельно слабкий французькийфлот заслужив славу своєю героїчною боротьбою з переважаючим його в багаторазів супротивником. Потрібно відзначити величезні зусилля, витрачені в цей часреволюційною Францією на те, щоб створити флот, що міг би вести боротьбу занглійцями.

З початкуреволюції емігрувала велика кількість морських
 офіцерів-дворян. Комісари Конвенту — Прієр і Жанноі-
 Сент-Андре, послані в Брест, зробили багато для створення конкурентноговійськового флоту. Із сухопутних частин перекидалися артилеристи, морякиторгового флоту були мобілізовані для служби у військовому. Кораблі торговогофлоту забезпечувалися пушками, щоб відбиватися на морі від нападів англійців.Під час війни, незважаючи на напружене положення Франції, було збудовано 70нових військових кораблів. Французка революційна армія засвоїла нову тактикупід час бою, застосовуючи потім Наполеоном протягом усіх Воєнних кампаній1792—1794 р.

Війська, щопоспішно набираються, не мали можливості пройти попередню тривалу бойовупідготовку. «Для того, щоб боротися в старому лінійному порядку з численнимиарміями, що грозили вторгнутися в країну, французам знадобилися б добре навченілюди, а таких було небагато, у той час ненавчених волонтерів було вдосталь».1Замість системи заздалегідь розрахованих рухів, французьке командування почалозастосовувати тактику удару по ворогу безперервним потоком у той самий пунктворожої лінії. «… Французькі армії, були організовані краще від армійсупротивника. Вони формувалися не з одноманітних, негнучких ліній батальйонів,а з армійських дивізій, яка складалася з артилерії, кавалерія і піхоти. Відразубув відкритий факт, що для результату бою важливо не те, що батальйонзнаходиться на «правильному» місці в бойовому порядку, а те, щоб він вступав понаказу в бойову лінію і добре боровся. Бойова лінія не повинна бути, як колись,обов'язково прямою і безупинної, вона могла згинатися в усіх напрямках, як тоговимагала місцевість. Тому французи не прагнули вибирати для місця битви гладкихрівнин. »2

Колишнібатальйони з ополченців перетворились на стрілецькі ланцюги, батальйони ждругої лінії завжди залишалися в колонах і звичайно з великим успіхоматакували. Таким чином, тактична бойова побудова французької армії звелася додвох ліній, кожна з який складалася з батальйонів у зімкнутих колонах,розташованих у шаховому порядку зі стрілецькими ланцюгами спереду і компактнимрезервом в тилу. В цій стадії розвитку і застав тактику французької революціїНаполеон.

Нові командуючіфранцузькими арміями —Гош, Клебер, Марєо — вміли використовувати під час боювеличезний ентузіазм французьких військ; після артилерійської підготовки (афранцузька артилерія була кращої в Європі) після рушничної підготовки, піхотнібатальйони спрямовувалися масою в один пункт лінії супротивника зі співомМарсельєзи чи з веселими вигуками. До цього варто додати величезну рухливістьфранцузької армії. У той час як за арміями всіх європейських держав випливаввеличезний обоз, захаращений офіцерським багажем, у революційній армії Франціїв 1792—1794 р. обоз був скасований: офіцери брали із собою тільки те, що вонимогли нести на собі. «… Французи досягли мобільності і легкості при побудовібойового порядку, зовсім невідомих супротивникам. Потерпівши поразку, воничерез кілька годин були поза переслідуванням, при настанні темноти моглиз'являтися в несподіваних пунктах на флангах супротивника, перш ніж той міг їхпомітити».1

Молодший ісередній командний склад 1793-1794 роках по зовнішньому вигляді та своємуспособі життя на час військових кампаній мало чим відрізнявся від солдатів. Змішком за плічми, у запиленому і затасканому мундирі офіцер їв ту ж їжу, що ісолдати, спав на соломі разом зі своєю ротою. Єдина зовнішня відмінністьофіцерів складали мало помітні вовняні нашивки. Протягом 1793—1794 р. Комітетсуспільного порятунку напружував всю свою енергію для постачання армії всьогонеобхідного. З переписування Карно із комісарами Конвенту і з постанов Комітетусуспільного порятунку видно, яка величезна задача стояла в цей період передякобінським урядом по постачанню великої армії. Генерал Журдан у листопаду1793р. доповідав Комітету суспільного порятунку, що в одній з дивізій солдатиобертають ноги соломою через недолік міцного взуття. Коли французькі батальйонипісля важкого зимового походу підійшли до Амстердаму, жителі міста, щозустрічали республіканські війська, з подивом побачили стрункі ряди добреозброєних солдатів, хоча все ще в порваних мундирах, без шинелей і погановзутих.

Якобінський урядвиявив виняткову енергію, щоб вийти з кризи зброї і боєприпасів. У вересні1793р. в Арсеналі Парижа було всього 9 000 старих рушниць, що вимагали ремонту.З мануфактур вогнепальної зброї, що були найважливіша, у Сент-Етьєні, була вруках федералістів, Мобежська — знищена інтервентами. З надзвичайною швидкістюв Парижі було організовано масове виробництво рушниць. До кінця 1793 рокудержавні і приватні майстерні, заводи і кузні Парижа давали вже до 700 рушницьв день. Продукція майже в п'ять разів перевищувала довоєнну. У Парижі булавідкрита спеціальна школа, що одержала назву „Революційних БезкоштовнихКурсів”, на яких протягом трьох декад навчали мистецтву вироблятися селітри,пороху та гвинтівки. На заводах, що працювали на оборону, спостерігавсявеличезний ентузіазм. Напівголодні, погано одягнені робітники працювали непокладаючи рук, усвідомлюючи, що вони працюють на оборону країни. Робітники згордістю заявляли, що вони „кують блискавки проти тиранів”.2Майстерні створювалися всюди: в церквах, в монастирях, в будинках емігрантів.Навесні 1794 р. в столиці вдалося підвищити вироблення селітри з 28 892 до 265260 фунтів у декаду.3 Але треба було подбати також пропостачання солдатам взуттям і одягом. У Парижі, як і в інших містах, приватнішевські майстерні були реквізовані для виготовлення взуття для армії. Шевцямзаборонялося протягом певного часу (кінець 1793 р.) приймати приватнізамовлення. У Парижі один поширилася навіть мода носити дерев'яні башмаки(сабо) для того щоб Комітет суспільного порятунку міг зібрати запаси шкіри дляармії. Вся справа постачання армії знаходилося під спостереженням Комітетусуспільного порятунку, що доручав його приватним підприємцям. Урядові комісари,разом із представниками від муніципалітету, спостерігали за створенням іпошиттям мундирів у приватних майстернях. Деякі постачальники іноді обманюваливійськове відомство, шахраювали. Треба було установити над ними строгийконтроль, припинити їхні спроби поставляти гнилі, негідні матеріали, одержуючивеличезні бариші. До кінця якобінського панування всі ці заходи дали дужереальні результати у військовій справі.

І дійсно, зприходом якобінців ситуація на фронті нормалізувалась і французи перейшли зоборони до наступу. Зрозуміло, що це диво в військовій справі не в змозі булизробити Комітети без терористичної політики в середині країні, заставляючиФранцію працювати на війну.

1.3 Ситуаціявесною 1794р. – літом 1794р… Політична боротьба

В своїхсоціально-політичних ідеях якобінці безпосередньо представляли інтересидрібнобуржуазного стан. В умовах революційного часу з дрібнобуржуазних шарівміста і села безупинно виростало «нова буржуазія». Розпродаж національних благ,важкість в постачанні міст продовольством і спекуляція на продуктах. Їїінтереси представляла «права» група Дантона. Звідси прагнення дантоністів вугоді зі старими буржуазними групами. Саме це і стало причиною переходуповноважень до групи Робесп’єра.1

Період революціїз осені 1793 р. до весни 1794 р. відзначався запеклою боротьбою всерединіякобінської партії. У серпні-вересні 1793 р. значно зростає політична роль іактивність ебертистів.

Ебертисти далеконе представляли собою однорідної групи. Не були схожі один на одного і їхніхвождів. Жак-Рене Ебер користувався великою популярністю, як видавець народноїгазети «Батько Дюшен», що мав, безсумнівно, величезний політичний вплив. Тиражїї швидко виріс з 3 до 12 тис. екземплярів вона продавалася нарозхват. КомісариКонвенту змушені були іноді передруковувати її на місцях для поширення увійськах.

Ебер писав, що«багатій — егоїст, марна істота,… він лопне від сорому чи убогості, вірніше,що ця зачумлена раса зовсім зникне». Він запитував: «Що б з нами було безсвятої гільйотини»?2 Нарешті, він давав добру пораду всімреспубліканцям: вони не повинні визнавати ніякого іншого богослужіння, крімслужіння волі і рівності. Його статті кликали на боротьбу за революцію протибагатіїв, спекулянтів і контрреволюційної церкви. Санкюлот бачив у Еберівиразника своїх настроїв, незважаючи навіть на те, що власне кажучи в Ебера небуло точної соціальної програми.

Клотс ще дореволюції відмовився від свого привілейованого положення, з головою пішовши вполітичне життя. А за цими найбільш великими фігурами — вождями ебертизма —стояв ряд інших фігур, менш помітних, але також грали важливу політичну роль.Такий був Моморо, не раз виступав у якості оратора в революції. До цієї ж групиналежали Ронсен і Венсан.

Хоча між вождямиебертизму не було повної єдності в їх політичних й соціальних вимогах, не булоєдиної програми, ебертисти являли собою в серпні — вересні 1793 р. велику силу,будучи виразниками настроїв плебейських мас Парижа і провінції.

Важливим опорнимпунктом ебертистів був також клуб Кордельєрів, більш демократичний по своємускладі, чим Якобінський клуб, оскільки кордельєри із самого початку установилиу своєму клубі дуже низький вступний членський внесок — всього 2 су на місяць.Нарешті, з початку вересня 1793 р., коли заснована була «революційна армія»,ебертисти одержали і військову силу, тому що ця армія значною мірою знаходиласяпід їхнім політичним впливом. «Ебертистський натиск» з кінця літа 1793 р.виражався в різноманітних формах з різних причин.

На ряду з цимебертисти виражали невдоволення продовольчими кризами і слабкістю боротьби зіспекуляцією, недостатньою турботою уряду про нестатки бідноти. Ебер в одній зісвоїх промов заявляв, що «Торговці — чорт їх забери! — не мають батьківщини, щовони під час революції були за дворянство і парламент (верховні суди) тількидля того, щоб самим зайняти місце аристократів».1 У бурхливідні ебертистськойї демонстрації на вулицях Парижа, на початку вересня 1793 р.,Шомет говорив про «відкриттів війні багатих проти бідних». Сприятливий ґрунтдля виступів їх була зовнішня небезпека, що підсилилася 2 вересня 1793 р.урядом, опублікувавши звістку про вступ англійців у Тулон.2

У серпні і вересня1793 р. серед у ебертистів виникають проекти, що мають на меті послабити вуряді вплив Робесп’єра й очолюваного їм Комітету суспільного порятунку. Ебервиступає в «Батьку Дюшені» із пропозицією поставити міністрів, цілком підлеглиху цей час Комітету суспільного порятунку, у стан незалежний від Конвенту тайого комітетів, а в Якобінському клубі після призначення Конвентом наприкінцісерпня Парі, близького до Дантону, на посаду міністра внутрішніх справ, Ебервисуває проект призначення міністрів народом через виборчі збори. Робесп’єрукоштувало чималих зусиль домогтися відхилення якобінцями проекту Ебера.

Ебертистипоставили 5 вересня питання про нещадне застосування терору. У результаті руху5 вересня Конвент виробив ряд заходів щодо посилення боротьби зконтрреволюцією. У значній мірі під враженням цього ж руху був декрет«загальний максимум» і посилення влади Комітету суспільного порятунку. Усі цірізноманітні міри мали єдину основну мету: зміцнити революцію, зосередитиповноту влади в руках уряду.

«Ебертистськийнатиск» змінив тактику навіть перед Дантоном. Жорж-Жак Дантон, що остаточновизначилося лише на даному етапі, був великим опортуністом, але разом з тимбезумовно великим політичним діячем і видатним організатором. Близький до ньогоГара, що займав посаду міністра юстиції, влучно назвав його «грансеньєромсанкюлотів».3

Інший виднийдантоніст — Фабр-д'еглантін був, після падіння монархії, особистим секретаремДантона і вже тоді заплямував себе продажністю, що відрізняла його і надалі.

Одним з постійнихприводів до зіткнень між ебертистами і робеспьєристами з осені 1793 р. – буладехристинізаторська політика, що посилено проводилася ебертистами, зокремаПаризькою комуною.

Боротьба зкатолицькою церквою диктувалася самою революційною обстановкою і легкопереростала в боротьбу з релігією: „хіба не вели представники церкви боротьбу зреволюцією із самого початку її, хіба не пішла значна частина духівництва противимог держави в питаннях церковної організації в ім'я збереження канонічногозв'язку з папою римським? II навіть «конституційне» духівництво, що порвало зпапою, хіба воно не підтримувало в багатьох випадках федераліський рух?Церковний рух ставав антихристиянським.”1

Вже у вересні1793 р. у Конвенті було поставлене питання про вироблення нового«революційного» календаря. В основу закону про календар, прийнятого Конвентом24 жовтня 1793 р. і був покладений проект Фабр-д'эглантина. Календар мав великереволюційне значення, і деякі комісари Конвенту, особливо близьких доебертизму, енергійно насаджували і популяризували його.

Відносини міжебертистами і робеспьєристами стали настільки напруженими, що Робесп’єр об’явивебертистів агентами іноземних держав, що нібито навмисне насаджують у Франціїатеїзм, з метою викликати внутрішні ускладнення. Але справа була не в«атеїзмі»: під зовнішньою оболонкою гучної боротьби навколо питання про«дехристиянізацію» значною мірою ховалася боротьба по питанню про межінагромадження власності. Робесп’єр не заперечував верховного права державивтручатися у відносини власності. Але різко порушувати ці відносини він аж ніякне був схильний, як і учитель його Руссо. Тим часом, як ми вже бачили, однієї зкерівних ідей Шомета було представлення про непримиренну війну багатіїв протибідняків в обстановці революції і зв'язаної з нею зовнішньою війною. Уебертистів не було ідеї диктатури трудящих, висунутої згодом Бабефом, алевсякого роду зловживанням власністю на шкоду бідноті вони готові були рішучепокласти край і саме користування власністю прагнули ввести в досить вузькірамки. Недарма в засіданні Якобінського клуба 14 жовтня 1793 р. ебертист Брішезаговорив про те, що можна сміливо страчувати спекулянта фермера, якщо тільки зпоявою в його селі «революційної армії» з'ясується, що він багатий. Іншимимірами ебертистам здавалося неможливим перебороти злочинні прагнення допорушення максимуму, на проведенні якого жагуче наполягали.2

На терорРобесп’єр дивився теж трохи інакше, чим Ебер і Шомет. Робесп’єр призивав непослабляти революційної енергії мас і для цього вимагав скасуванняобов'язкового мотивування наказів про арешти, створених по постановіреволюційних комітетів, але коли під час суду над жирондистами в засіданніКонвенту, 29 жовтня 1793 р., поставлено було питання про те, що процесзатягується нескінченними судовими формальностями, під впливом Робесп’єра булоприйнято відносно м'яке рішення: голові суду надано було право припинятиподальший допит свідків після закінчення трьох днів судового розгляду, якщоприсяжні заявлять, що справа вже досить ясна для них.

В промові 5жовтня 1793 р. у Якобінському клубі, Клоотс як би намітив зі своєї точки зорувідповіді на ці питання, поставлені голландськими прихильниками санкюлотів.Франція повинна була, на його думку, бути доведена до колишніх границь Галлії,миру з ворогам без Савойї і Ніцци, Льєжа і Жемаппа немислимо, присікання Галліїз півночі сатрапами з Дунаю — неприпустиме, і, нарешті, неможливо, щоб усуперечколишнім клятвам Монс і Брюссель, Льєж і Майнц не були приєднані до Франції.

8 жовтня 1793 р.Конвентом прийняв, за пропозицією дантоніста Делоє, декрет, що надававОст-Індській компанії ліквідуватися — лише під спостереженням уповноваженихдержав. Такий порядок ліквідації давав компанії можливість ухилитися відчастини платежів. Фабр-д'эглантин вніс виправлення, по якій ліквідація компаніїповинна була вироблятися державними агентами, що і було принципово прийнятеКонвентом. Остаточний текст декрету був переданий у комісію для редагування.Через три тижні текст цей був представлений секретарю КонвентуФабр-д'эглантіном і Делоньє і надрукований без перегляду. Пізніше розкрилося,що в текст були внесені виправлення, що відновлювали первісні пропозиціїДелоньє, за що він, Шабо, Базир, Жюльєн і Фабр-д'эглантін одержали від компаніїхабар у 500 тис. ліврів.1

Восени 1793 р. іна початку зими досягнуті були дуже значні успіхи в боротьбі з зовнішнімиворогами і з внутрішньою контрреволюцією: англійці, австрійці і німцівідступали до бельгійської границі і Рейну, іспанці відступали на південь,звільнена була Савойя, вирвані з рук контрреволюціонерів Ліон і Тулон,нанесений ряд серйозних ударів заколотникам у Вандеї. Це поліпшення зовнішньогоі внутрішнього становища Франції створювало сприятливу ситуацію для боротьби.

Для боротьбипроти ебертистів Демулен використовує античні спогади. Він наводить прикладдавньоримського трибуна Друза, що пропонував розподілити між незаможними великутериторію і понизити ціну на хліб більше ніж пропонував Тиберій Гракх.

Оскільки політичніі соціальні устремління дантоністів і ебертистів були зовсім непримиренні,боротьба між ними кипіла й у Якобінському клубі в Парижі і на місцях, деполітичне життя зосереджувалося знову в клубах. У вересні 1793 р. Ебер назасіданні паризького Якобінського клуба назвав наклепником і боягузомдантоніста Бурдона, що сприяв відстороненню від командування у Вандеїебертистського генерала Росіньоля. У свою чергу, дантоніст Шабо трохи пізнішеобрушився на космополітичне «Послання до батавських патріотів»1,складене Клотсом. Ще пізніше Ебер рішуче ополчився в Якобінському клубі напропозицію, проведену дантоністами Шабо і Тюріо через Конвент, але незабаромскасоване, — про переказ суду членів Конвенту лише після попередньоговислуховування їхніх пояснень самим Конвентом. Він заявив, що вважає«контрреволюціонерами» тих, «хто хоче зрушити революцію назад», слідом за тимвін домігся виключення Тюррі з клуба, а на одному з наступних засіданьебертистами була висунута пропозиція про розслідування особливою комісієюповодження Шабо. На тім же засіданні (16 листопада) головою клуба обраний бувАнахарсис Клотс. Ебертисти, таким чином, тимчасово перемогли. Але цепродовжувалося тільки до початку грудня, коли сформувався для боротьби зебертистами блок робеспьеристів і дантоністів. У цей же час Паризька комуна,протиставляючи себе Комітету суспільної безпеки, спробувала влаштувати спільнезасідання своєї генеральної ради з революційними комітетами секцій, що булокатегорично заборонене Конвентом.

Діючи протиебертистів у союзі з Дантоном, Робесп’єр, природно, змушений був до пори до часущадити у дантоністів.

ПідтримкаРобесп’єра додавала все більше сміливості Демулену, статті якого здобували всебільш контрреволюційний характеру Національного конвенту. «Залишаєтьсяроздавити усього трохи змій» говорив він, продовжуючи промову, в результатіякої відбулося виключення дантоністів із клуба. Це не було повним розривомРобесп’єра із самим Дантоном, тим більше, що останній враховував посиленнянатиску з боку ебертистів, неминуче зв'язане з виключенням дантоністів, ірахував доцільним зробити поступку ебертистам підтримавши в Конвенті їхнівимоги про звільнення арештованих Венисана і Ронсена. Демулен був відновлений узванні члена Якобінського клуба після нового втручання Робесп’єра на йогокористь.

Таке булоположення в лютому 1794 р. Робеспьєристи почувала себе,—по вираженню Робесп’єрав одній з його лютневих промов у Конвенті, — між двома партіями, з яких «однахоче звернути волю у вакханку, інша — у повію». Назрівав розрив Робесп’єра зобома «фракціями».2

До кінця 1793 р.кордони були майже в безпеці. Така була основна зовнішньополітична причинападіння ебертистів. У рішучий момент вони не одержали підтримку з боку мас,тому що уряд пішов на поступки і провів ряд мір для полегшення матеріальногостановища мас. 21 лютого Барер подав на розгляд Конвенту проект новогозагального максимуму; 27 лютого був поставлений на обговорення проект новогозакону проти скупників; 26 лютого Сен-Жюст висунув у своїй промові план нетільки звільнення неправильно арештованих патріотів, але і розподілу майна, конфіскованогоу ворогів революції, між нужденними патріотами.

У ніч з 13 на 14березня були заарештовані багато хто з вождів і рядових учасниківебертистського руху. Шомета, що змінив свою позицію, поки не торкнули, алеЕбер, Ронсен, Венсан, Моморо були арештовані. До них приєднались ранішеарештований Анахарсиса Клотс — його справу хотіли використати, щоб показатизв'язок ебертистів з іноземними агентами. Більшість засуджених зустріли смерть.

У ніч з 30 на 31березня питання про арешт Дантона обговорювався Комітетами суспільногопорятунку і суспільної безпеки. На арешті наполягали Робесп’єр, Сен-Жюст іБілло-Варен. Одночасно з Дантоном, 1 квітня, були заарештовані Каміл Демулен іприхильники Дантона — Філцино і Делакруа.1

2—5 квітня зсправою Дантона і його однодумців розбирався Революційний трибунал. Страту всіхзасуджених провели при величезному скупченні народу, але співчуття їм невиражав ніхто.

Терор, такимчином, продовжувався і поглиблювався; при умовах, що створилися, групаРобесп’єра могла втримати свою владу тільки при допомозі терору. Але положенняРобесп’єра і його послідовників ставало, незважаючи на розгроми і стратуебертистів і дантоністів, все більш хибким. У рядах якобінців стали намічатисяподальші розбіжності, що при новій міжнародної ситуації, і обумовили подіївлітку 1794 р.

1.4Термідоріанський переворот. Кінець Якобінської диктатури

Термідоріанськийпереворот — одна з найважливіших подій в історії Великої Французької революції.Чому французький народ підтримав переворот?

Передумовами    перевороту         були:невдоволення найманих робітників (за три дні до перевороту був знижениймаксимум заробітної плати) і невдоволення частини Конвенту політикою Робесп’єра(депутати «рівнини» припускали, що Робесп’єр відправить їх нагільйотину, а сам оголосить себе диктатором). Ще однієї з передумов був терор,що жахнув французів.

27 липня 1794року Конвент зажадав відстрочки друкування виступу Робесп’єра. Тоді Робесп’єрвідправився в якобінський клуб і прочитав там свою промову знову. Цей виступ ізастереження, що пішли за ним, Робесп’єра запалила якобінців. Довідавшись         про   те,що відбувається у якобінців, запалилися і депутати Конвенту. Переворот почався.На ранок, 28 липня (9 термідора), «близько 9 годин», очі Тальєнаблищать: він бачить, що Конвент зібрався. «Хоробрі депутати Рівнини,недавні болотні жаби!» — кричить Тальєн, входячи і потискуючи руки. Зтрибуни чується голос Сен-Жюста, – „гра почалася”. Ледь встиг Сен-Жюст прочитатикілька фраз, як починається перерва. Підхоплюється Тальєн, вдруге піднімаєтьсязі словами: «Громадяни, вчора ввечері, у якобінців, я тремтів зареспубліку. Я сказав собі, що якщо Конвент не зважиться скинути тирана, тозроблю це я і з допомогою от цієї речі, якщо знадобиться! ,- він оголюєблискаючий кинджал і махає їм,- сталь Брута, от як це називається.” Тут всіпідхоплюються і кричать: „Тиранія! Диктатура! Тріумвірат!“ І члениКомітету суспільного порятунку обвинувачують, кричать чи гаряче аплодують. Сен-Жюстстоїть з блідим обличчям. Кутон вимовляє: „Тріумвірат?“, кинувшипогляд на свої паралізовані ноги. Робесп’єр намагається говорити, але головазібрання Тюріо дзвонить у дзвіночок, заважаючи йому, і весь зал шумить.Робесп’єр піднімається на трибуну, але повинний зійти, він йде і повертається,його душить лють, жах, розпач… Тепер у порядку дня — заколот! Голова убивць ,-кричить Робесп’єр ,- я жадаю від тебе слова востаннє! Воно не може бути дано.До вас, доброчесні люди Рівнини ,- з нову кричить він,- до вас волаю я!”Доброчесні люди Рівнини сидять непорушно, як скелі. А дзвіночок Тюріо продовжуєдзвонити, і зал гуде. Покриті піною губи Робесп’єра посиніли, суха мова йогоприлипає до неба. „Кров Дантона душить його!“: кричать у залі. „Обвинувачення!Декретуйте обвинувачення!“ Тюріо швидко порушує це питання. НепідкупнийМаксиміліан обвинувачений. Також обвинувачені: Огюстен Робесп’єр, Кутон,Сен-Жюст і Леба — вожді якобінців.1

Тепер         залишається        тільки         скликатимуніципалітет, звільнити і заарештувати командира Анріо і, виконавши усіформальності, страчувати Робесп’єра й інших. Але командир Анріо, замість тогощоб бути арештованим скачить по набережній і давить кількох людей. Анріоарештований у Тюільрі, але інший якобінець звільняє його. Робесп’єр і іншіприбувають у союзну їм ратушу після того, як їх не встигли взяти у в'язницю.

Депутат Лежандрвиганяє якобінців з їхнього клуба, набравши військо і кидає ключі на стіл Конвенту.Анріо набрав теж військо і дістав гармати. Обидві армії зустрілися біля трьохгодин на Гревскій площі. Баррас також набрав військо й приходить туди ж.»Громадяни ,- кричить голос розсудливості досить голосно ,- Перш ніжпочати кровопролиття і нескінченну громадянську війну, вислухайте постановуконвенту: «Робесп’єр і бунтівники оголошені поза законом!»1«Поза законом?»: у цих словах жах. Беззбройні громадяни поспішаютьрозійтися по будинках. Муніципальні каноніри, охоплені панікою, з лементамипереходять на сторону Конвенту. Анріо, що почув лементи спустився зі своєїкімнати на верхньому поверсі і знайшов площу порожньою. Жерла гармат спрямованіпроти нього. Катастрофа наступила. Робесп’єр і інші, довідавшись про це,падають в паніку. Робесп’єр прострелив собі щелепу. Огюстен Робесп’єр і Анріовикидаються з вікна в помийну яму. Кутон заповз під стіл і невдало намагавсясебе вбити. Леба не захотів вбивати Сен-Жюста, що його просив.2

Наступного днявожді якобінців були страчені. Переворот завершився.

Але мало хтоприпускав, що це був кінець не тільки Робесп’єра але і самої революційноїсистеми. Менш усіх припускали це члени конвенту, що збунтувалися, повстали зоднією метою: продовжувати національне відродження, зберігаючи власні голови наплечах. І це було на справді так. Незначний камінь, що вони вийняли, такийнезначний у будь-якому іншому місці, виявився тут наріжним: весь звід будинкусанкюлотизма став розхитуватися, осідати і давати тріщини й обвалюватися доситьшвидко, поки безодня не поглинула його усього і на поверхні землі не залишилосясанкюлотизму.

У наступнихп'ятнадцять місяців спостерігається його передсмертну агонія. В'язні виходятьпотоками, а тюремники, сподвижники Робесп’єра йдуть туди, куди звикли посилатиінших! Нантські республіканці, що прибули в Париж, бачать себе не заступникамиза своє життя, а обвинувачами, що грозять смертю іншим. Їхній процес обіцяє їмвиправдання і навіть більше. Цей процес, подібно трубному звуку, дає широкийрозголос жорстокостям царства терору.

Якобінськатрибуна звучить як і раніше, але для слуху всіх вона стала жахливою і навітьнудної. Незабаром прийняття нових членів в якобінське суспільствозабороняється. Революційні комітети, не маючи підозрілих, щоб полювати за ними,швидко гинуть від виснаження. (У Парижі замість колишніх 48 комітетівзалишилося 12). Максимум на продукти скасований, а біднота може харчуватися чимхоче. Немає ніякого муніципалітету, ніякого центру в ратуші.

У Конвенті і позаКонвентом панують тепер термідоріанські Тальєни і страшенні вороги терору.Приборкана Гора!

Всіма опануваласпрага розкоші. Емігранти не відвезли із собою свої готелі і замки зобстановкою і при швидкій зміні власників завдяки карбуванню грошей на площіРеволюції (майно страчених конфісковували), військовим постачанням, продажуемігрантських, церковних і королівських земель, а також ажіотажу з паперовимигрошима такі готелі знайшли нових мешканців. Старе вино з льохів аристократіївливається в нові кухлі. Париж підметений і освітлений, салони, вечері, небратерські, знову блискають належним чином, хоча й по особливому.

На вулицях новілюди не схожі на Робесп’єра. Це молоді люди одягнені у фраки. Фрерон і Тальєнїх називають – золота молодь.1 Вони носять кийки, налиті свинцем. Якщоз ними зустрінеться який-небудь осколок якобінства, йому доведеться погано.Вони вели війну з якобінством, війну без примирення.

Отже, установивсялад, що виражав інтереси буржуазії, котрі розбагатіли під час революції, ізацікавлених у збереженні тільки тих її результатів, що були вигідні заможнимвласникам. Була знищена частина прогресивного, отриманого в спадщину відякобінців (загальне виборче право). Погіршилося положення народних мас.

Чи бувтермідоріанський переворот прогресивною чи регресивною подією? Швидше за все,що на зміну терору прийшла нова аристократія, що бажала отримати всу владу всвоїх руках. З одного боку, прийшов кінець терору, але з іншої по Конституції1795 року було скасовано загальне виборче право, одне із самих прогресивнихнововведень Конституції 1793 року. З одного боку, був відмінний максимум цін(введена свобода торгівля), але з іншої сторони максимум заробітної плати небув відмінний. В результаті значно погіршилося положення народних мас.Термідоріанський переворот привів до влади спекулянтів і казнокрадів. Природно,це не могло не позначитися на стані справ.2

Термідоріанськийпереворот – одне з найважливіших подій у новій історії. Ця подія змінила хідВеликої Французької революції і Європи загалом.

Розділ ІІ.Зовнішня політика

2.1 Міжнароднаситуація літом – зимою 1793р.

Становленняякобінської диктатури відбувалося в години найважчих іспитів для Франції.Внутрішні заколоти злились у єдине ціле з навалою армій монархічної Європи, щофінансувала Англія. Десятки департаментів були охоплені пожежею громадянськоївійни, суцільна лінія фронту обіймала майже всю територію Франції і існувалавсередині країни. 12 липня 1793 р. союзники захопили Конде, 28 липня вонизахопили Валансєвк, й нова небезпека, відсунута, головним чином, внутрішнімирозборами в середовищі революціонерів, нависла над Парижем. Успіхи вандейцівспівпали в часі з здачею англійському і іспанському флотам 28 серпнянайважливішого французького порту Тулона. Ліон, Марсель, Бордо, Канн булизахоплений заколотниками, що відкрито приймали допомогу інтервентам. Тоді жвідбулась висадка англійського десанту у Бретань.

Комітетсуспільного порятунку намагався налагодити дипломатичні стосунки з найголовнішимиєвропейськими державами і забезпечити доброзичливий нейтралітет другоряднихдержав. Однак було неможливо розладнати плани коаліції дипломатичним шляхом.Тільки військова перемога Франції могла створити умови для переговорівреволюційного уряду з численними ворогами. У той період боротьби, по вираженнюБарера, можлива була «тільки лише дипломатія гармат і перемог».

Основна програмаі ціль зовнішньої політики революційного уряду полягали в тому, щоб,протиставивши великим державам сильну армію, залучити на свою сторонунейтральні країни, а головне — надихнути революційним ентузіазмом і вірою вмайбутнє народні маси європейських держав.

«Весь світзацікавлений у нашому існуванні, — говорив Робесп’єр. — Нехай уся Європаповстане проти нас — ми сильніше всієї Європи. Французька республіканепереможна, як розум, безсмертна, як істина».1

Однак Комітетсуспільного порятунку не уникав зовсім дипломатичної діяльності. Конвентдоручив йому зробити все для зміцнення дружби і зв'язку між республікою і їїможливими союзниками, а саме швейцарськими кантонами і Сполученими Штатами.Комітет намагався, звичайно, мати справа з республіками, а не з монархіями.Барер заявив якось у Конвенті, що королів потрібно бити. Однак, щоб «битиодних королів, приходилося вдаватися до допомоги інших чи, принаймні,заручитися їхнім нейтралітетом.

Результати цієїдипломатичної діяльності були незначні. Великі монархи відкрито не приймалипредставника Французької республіки, а якщо деякі другорядні держави приймалиїх, то як агентів уряду, а не рівноправних членів. Але Комітет суспільногопорятунку був прекрасно обізнаний про все, що його цікавило у Європі. У ньогобуло близько 20 таємних агентів у ворожих державах: Декель у Лондоні, Пробст уНюрнбергу, Парандьє в Лейпцизі й ін. Головним інформаційним пунктом булаШвейцарія, де знаходився самий коштовний французький агент — Бартелемі.

Комітетсуспільної безпеки був організатором у перші дні роботи Конвенту і був органом,якому була доручена боротьба з внутрішньою контрреволюцією. У момент своєїорганізації він складався з 30 членів, надалі, зі збільшенням функцій і зускладненням задач. Комітету, його склад був збільшений удвічі. Головна задача,з часом, стала – зовнішня політика і шпигунство, як основна міра досягненнямети.

Положенняреспубліки в боротьбі з інтервентами були дуже важким, навіть патріотичноналаштованим людям, здавалося критичним і безнадійним. І потрібна була відвагаі рішучість якобінців для того, щоб, переборювавши зрадництва ворожихзаколотників, розвал державного апарату, зради генералітету, паніку обивателя,різні капітулянтські і примиренські настрої у власному середовищі, — піднятинарод на загальну боротьбу проти іноземних „миротворців”1 буласправою нелегкою, але іншого виходу не існувало і не могло існувати.

Саме в боротьбі зсупротивниками влада якобінців, яка ще зовсім недавно прийшла до керма революціїі Франції, зміцнювалась, а не знищувалась. Все це зміцнення відбувалося разом зпостійними чистками і розправами… Тільки знаходився формально під арештом, алез постійним конвоєм жандармів, жірондистський міністр іноземних справ Лебренпродовжуючи виконувати свої обов’язки. У перші дні існування якобінськогорежиму було опубліковане повідомлення про призначеннях не дипломатичні посади,за яким призначалися голови дипломатичних консульств, разом з цим і голіврозвідки, ними стали: Ноєль був призначений у Венецію, Маріполь, Шовелен — уФлоренцію, Грувжель повертався в Копенгаген, Кене в Сполучені Штати, аСемонвіль знаходився на шляху в Константинополь (Стамбул). Впадає в очі, що всізгадані дипломати були далекі від Робесп’єра, а деякі з них, як Шовелен чиЖені, були навіть ворожі якобінцям. Ноєль був випробуваним другом Дантона, нераз виконував його особисті доручення, особливо по дипломатичній частині, й мавзначні зв’язки у Лондоні, куди їздив із пропозиціями врятувати короля завідповідну винагороду від його справедливої кари, що очікувала. Таким чином,події 31 травня — 2 червня безпосередньо не привели до зміни в складі керівногоперсоналу міністерства іноземних справ. Так це і зрозуміло, якщо взяти доуваги, що в складі Комітету суспільного порятунку питаннями зовнішньої політикивідав Дантон, а після звільнення його з Комітету — Еро-де-Сешель.

Тому міністерствоіноземних справ намагалося продовжувати політику різних побудованих на піскудипломатичних комбінацій, таємних перемовин і торгів, ця політика дуже маловідповідала задачам послідовної боротьби за незалежність Французькоїреспубліки.

Правда, лініяповедінки, засвоєна міністерством закордонних справ, була побічно, але рішучезасуджена 18 червня, під час обговорення Конвентом проекту глави XXV Конституції,присвяченої відносинам республіки з зарубіжними державами. Коли надійшлозапропоноване розпорядження Грегуара про те, щоб статтю, що трактує проневтручання в її внутрішні справи інших націй і про недопущення їхніх втручаньу французькі справи, доповнили Декларацією прав, воно було відкладена беззаперечень. Барер замітив, що «не слід виливатися у філантропічні міркування».1Це означало, по суті справи, осуд тієї пропаганди звільнення народів, якоюзаймалися у Франції представляючи різні народності держави і Європи загалом, щооб’єднувались навколо Анахарсіса Клотса. Потім був зачитаний проект іншоїстатті Конституції, у якому гордо не беззастережно заявлялося, що французькийнарод «ніколи не заключить мир з ворогом, що займає його територію». Почувшице, деякі депутати запротестували і зажадали голосування. Вони прекраснорозуміли, що, виражаючи віру якобінців у силу збройного народу, ця статтявиразно і недвозначно говорить про продовження війни до вигнання ворога зфранцузької території, виключає можливість яких-небудь компромісів, вимагає відусієї країни, а з цього, і від буржуазії повної консолідації сил і значнихжертв для задоволення визначених вимог представників якобінського клубу.Депутат Мерсьє заявив, що прийняття вигідного миру можливо в тому випадку, якщоворог займає французьку територію, і звернувся до Конвенту з глузливим ізнущальним, питанням: „Ви лестите себе надією бути завжди переможними? Алеімовірно, у вас договір з перемогою?” Під оплески йому негайно ж відповівБазир: «У нас договір зі смертю».2 Продовжуючи, Мерсьє сказав, що тутнамагаються грати нових римлян. Підтримуючи Мерсьє, депутат Ру зажадавголосування проекту статті, названого їм абсурдним. Тоді взяв слово Робесп’єр:«Я ніколи не повірив би, що представник французького народу зможе проголошуватитут принципи рабства і низькості… Де ви бачили цю людину, порівнюючи нас доримлян?.. Бачили ви, щоб народ пропливаючий свою кров за загальну свободу бувнижче римлян, не героями волі, але загарбником народів?.. Народ, що йде бездомовленостей з ворогом, що знаходиться на його території, є народ вжепереможений і відмовляється від своєї незалежності». Потім Робесп’єр різкозажадав затвердження проекту статті Конституції. Мерсьє, атакований настількирішуче, спробував виправдатися. Виступивши за ним Барер підтримав Робесп’єра ізагрозливо кинув за адресою депутатів Мерсьє, Ру й ін. «На образу, нанесена їїреспубліканської чесноти, нація відповість у Вандеї. Запропонована стаття вжедекретувалася в Лонгві і Вердені… Велич римлян, — продовжував Барер, — несловійну народам, а ви підготовляєте загальний світ». Конвент схвалив запропонованустаттю Конституції. Таким чином, у Конституції були закріплені, досить чітко,початки зовнішньої політики якобінської диктатури. Метою цієї політики повиннібули стати послідовна зайнята будь-якими засобами абсолютної незалежності іцілісності держави, досягнення справедливого миру і дружніх відносин з другимикраїнами. Тим самим були засуджені політика революційної експансії і пропагандазвільнення народів силоміць зброї.1

Для приведеннядипломатії у відповідність з цими задачами Лебрен був, нарешті, фактичновідсторонений від справ, а 21 червня 1793 р. на його місце призначений Дефорг.Достатня близький до Дантону, новий міністр не був послідовним виразником новихпочатків в області зовнішньої політики, але під тисках обставин він бувусе-таки більш здатний засвоїти революційні принципи.

Дипломатичнівійськові н економічні кроки Англії для зімкнення блоку проти Франції, важкеположення, м якому знаходилася країна, не представляло великих можливостей длядипломатичних місій в державах. Даніні з своїми агентам, акредитованим у Швейцарії,у США и в деяких італійських державах та Туреччині, у першу чергу стоялипарирувати всі що підсилювали: м. спроби Англії зовсім ізолювати Францію відзовнішнього світу, не тільки військової, але і продовольчої підтримки.

Виступаючи«найбільш злісним душителем народних революцій», знаходячись «у перших рядахгнобителів визвольного руху людства»2, англійці розгорнули влітку 1793р.виняткову дипломатичну активність, усіма можливостями домагаючись зімкненнямонархічних і тоталітарних сил усього світу для боротьби з французькоюбуржуазною революцією. 25 березня 1793 р. Англія уклала договір з Росією провзаємну підтримку, спрямованих до ізоляції Франції; 25 квітня за обіцяну великугрошову субсидію і територіальне збільшення,— повернення Савойї і Ніцци,—Сардинія зобов'язалася надати в розпорядження Англії великі військовіконтингенти; 25 травня в Аранхуеці був підписаний союзний договір Англії зІспанією, 12 липня — з Неаполем; 15 з Португалія уклала союзний договір зІспанією, що, природно, призвело до висновку аналогічного договору і з Англією(26 вересня): 14 липня велика угода була укладена з Пруссією, 30 серпня — зАвстрією; поруч з таємними угодами Англія купила військові контингенти, безлічімалих німецьких володарів, що торгували кров'ю своїх підданих.

Зустрічав будьяку протидію своїм намірам, англійський уряд, не зупиняючись перед політичнимиі економічними протидіями. Лорд Гервей, англійський посол в Тоскані,підтриманий всім дипломатичним корпусом і в першу чергу російським повіреним всправах, зажадав від властей Тоскани відмовитись від політики лояльногонейтралітету по відношенню до Франції. В липні і серпні вимоги Гервея вирослище більше. А коли після захоплення Тулона, частина французької армії прибула дотосканського порту Ліворно, лорд знайшов вагомий привід, і 8 жовтня вультимативній умові зажадав відмови від такої політики потурання. Було надано24 години, а згодом ще 48 години, і тосканський уряд був змушений погодитись звимогами Англійців і попросили покинути країну французьким послам. В цей часуповноважений Франції в Римі, який тимчасово перебував в Флоренції, зауважував:„В даний момент Тоскана управляється двоякою владою: великим герцогом з своєюсвитою і лордом Гервієм, приказуючи все, що йому завгодно, від імені союзнихдержав.”1

Ще більшжорсткіші міри провадились по відношенню до Генуезької республіки. В результатіблокади французького узбережжя, захоплення Тулону, повстання в Марселі – Генуястала, по суті, французьким портом в Середземному морі. Значно збагачуючи,генуезьку буржуазія не тільки з комерційної точки зору, але і в політичномурозумінні, не була зацікавлена ні в розриві з Францією, ні в її поразці: розривз Францією позбавив би Геную великих доходів, а поразка Франції, що проголосиламирні відносини з усіма державами основою своєї зовнішньої політики, поставилоб Геную під удар не тільки Сардинії, але і великих хижаків — Австрії і Англії,що здавна робила спроби накласти руку на маленьке, але багату державу. 

На початку жовтнякомандуючий англійської ескадри, що з'явилася біля Генуї, зажадав висилки зГенуї французьких представників і розриву відносин з Францією. Грубо порушившисуверенітет Генуезької держави і роблячи акт повної сваволі, 5 жовтняанглійські кораблі вторглись у внутрішні води генуезького порту і напали нафранцузькі судна, що знаходилися там. Генуя була змушена тимчасово задовольнитивимоги Англії.

Тільки лише тому,що можливість прямого військового впливу на Швейцарію була виключена, спробиАнглії вивести її зі стану дружнього нейтралітету стосовно Французькоїреспубліки в загальному залишилися безрезультатними. Все-таки в середовищішвейцарської кантональної влади, частково зв'язаних з Австрією, частковоналяканих революцією, лунали окремі голоси на користь союзу з коаліцією, адеякі кантони позичили гроші німецькому імператору. Деякий успіх мало тиск,зроблений англійським урядом на Туреччину. У силу своїх природних інтересівТуреччина була не проти вдарити в тил Австрії, хоча це і грозило війною зіспільницею Австрії Росією. У Франції були реальні підстави для припущення, щотоді в російсько-турецьку воїну вплутаються Польща і Швеція, що об'єднані силицих держав, підтриманих Францією у війні з північною імперією, вийдутьпереможцями. Подібні плани лежали в основі східної політики і Дебрена і Дефоргаі зустрічали схвалення в Константинополі, Стокгольмі і в середовищі польськоїеміграції. Але після захоплення Тулона, встановлення англійського панування наСередземному морі і різке погіршення міжнародного і воєнного стану Французькоїреспубліки, Туреччині довелося задовольнити англійські вимоги про строгийнейтралітет і відмовитися від планів реваншу за свої поразки. .

Не задовольняючитиском на нейтральні держави, Англія ужила виняткових заходів, намагаючисьзадушити Французьку республіку голодом. Інструкцією, даної 8 червняанглійському флоту, англійським кораблям пропонувалося захоплювати всяке судно,незалежно від прапора, що направляється у французькі порти. Оголошенняподібного роду блокади зовсім суперечило сталому міжнародному праву і торкалосянасущних інтересів ряду нейтральних держав Сполучених Штатів Америки, Швеції,Данії. Данія, зокрема, все ще намагаючись відігравати роль великої морськоїдержави, категорично відкинула англійські домагання, і міністр закордоннихсправ Бернсторф заявив, що датський уряд мало цікавить, що «нейтралітет Даніїбільш корисний однієї з воюючих країн, ніж інший».1

Надзвичайнонебезпечною зброєю, застосованою Англією були шпигунство і диверсії в боротьбіз революцією у Франції, була організація найширшої служби розвідки іпровокації. Буквально вся Франція кишіла англійськими агентами, якими дужеохоче ставали переслідувані дворяни, священики й інші представники кіл, щопанували, до революції. Шкода, завданої діяльністю цих агентів, булавинятковою. Вони не тільки збирали і перепроваджували секретні матеріали, але ібули організаторами різних безладь, підбурювань, заколотів. Ще 8 червня, усвоїй промові в Конвенті, Робесп’єр вимагав підвищення революційної пильності.Пропонуючи прийняти закон про вигнання іноземців і застерігаючи проти шпигуніві зрадників, він говорив: «Ми розкриваємо обійми агентам наших ворогів. Вартовідмітити, що Дантон негайно поспішив розсіяти враження, зроблене словамиРобесп’єра, і, беручи під свій захист іноземців, намагався завірити Конвент, щодеякі з них «великі патріоти, чим багато французів».

Каральні органиреволюційно-демократичного уряду в дуже слабкому ступені справлялися зпокладеними на них обов'язками у відношенні боротьби проти шпигунства. Числовикритих іноземних агентів на початку було дуже незначним, і повідомлення від 6червня про процес декількох іноземних шпигунів у Надзвичайному карномутрибуналі є виключенням. Випадково виявлені папери одного з керівниківанглійської шпигунської служби у Франції з усією гостротою порушили питання прозлочинну діяльність англійських і інших агентів. З видаткової книжки цьогоагента виявлялося, що нм була налагоджена розгалужена шпигунська служба, щоохоплювала Париж, Лілль, Дюнкерк, Тур, Блуа, Орлеан, Нант і інші міста.Особлива увага не може не привернути остання позначка в записній книжціанглійського шпигуна: «Липень 2. Послано Ж. з М. у Кан 60 000 ліврів». Яквідомо, з Кана 11 липня прибула в Париж убивця Марата — Шарлотта Кордє, щопоказав під час судового процесу, що у випадку, якби їй удалося сховатися, воназбиралася бігти в Англію.

У портфелі того жагента був виявлений ряд невідправлених листів і інструкцій англійською мовою.У цих листах шпигунам говорилося про необхідність зближення з окремимикерівниками збройних сил республіки; про необхідність проникнення у військовітабори, арсенали, штаби; про необхідність збирати відомості про плани, про станвійськ, фортець, запасів; про необхідність дезорганізації військового життя,економіки країни, постачання міст і армій; про необхідність розбудуватифінанси, республіки; про необхідність актів диверсії й індивідуального терору.«Намагайтеся підняти курс до 200 ліврів за 1 фунт стерлінгів… Потрібно поможливості підірвати кредит асигнацій і відмовлятися брати всі ті, на якихнемає зображення короля, — говорилося в одному з листів. — Змусьте підняти цінина всі товари. Накажіть вашим купцям скуповувати всі предмети першоїнеобхідності. Якщо можете умовити Котт… і купувати сало і свічі за будь-якоюціною, то змусьте публіку платити до 5 ліврів за фунт. Мілорд дуже задоволенийдіями Б… Т… 3… Ми сподіваємося, що убивства будуть відбуватися зобережністю: переодягнені священики і жінки усього краще годяться для цієїоперації. Відправте 50 000 ліврів у Руан і 50 000 ліврів у Кан...»1,-зазначалось в записній книжці англійського шпигуна.

Терористичніакти, випадки зрад і підкупів командирів і чиновників уряду, великі спекуляціїна біржах, скупка предметів першої необхідності, диверсійні акти вартилерійських складах біля Шемпйе і Сомюра, підпали в Дує, Валансьєні, Лоріаніговорили про те, що в цих листах полягала не порожня погроза, а підривнадіяльність англійської розвідки досягла виняткового розмаху. День за день уКонвент, у Комітет суспільного порятунку стікалися звідусіль повідомлення проруйнівну роботу іноземних агентів. «Департаменти Півночі і Па-де-Кале, —пишуть, наприклад, з цього прифронтового району комісари Конвенту, —переповнені агентами Пітта, священиками й емігрантами».1

У великійдоповіді Конвенту від імені Комітету суспільного порятунку Барер намагавсянамалювати картину тієї кропіткої, небезпечної роботи, що проводили численнідіючі в тилу і на фронтах республіки англійські й інші шпигуни і диверсанти.Барер міг констатувати, що не тільки окремі шкідницькі і диверсійні активиходили від іноземних агентів, але що саме ці агенти і одержували від нихдопомогу через границю уможливили саме запалення вогнищ громадянської війни вкраїні. Так, з метою підтримати заколоту у Ліоні, Пітта послав туди через Женевуне тільки довірених осіб, але і гроші. «Англійський уряд, — говорив Барер, -—засилає емісарів, шпигунів, бешкетників в усі наші департаменти, особливо вморські місцевості, прикордонні міста і Париж». І з повним на те підставамиБарер дійшов висновку: „Громадянська війна підготовлена Англією, харчуєтьсяАнглією, проводиться за рахунок Англії...!”2

Обуренняфранцузького народу і його рішучість відстояти свою незалежність і волювилилися в настійну вимогу звернути проти усіх ворогів революції силу народноготерору і доручити здійснення його самому народу. Але і до того моменту, колинарод змусив уряд сприйняти революційно-терористичну політику, Комітетсуспільного порятунку вжив значних заходів, що дали свій позитивний ефект. Подоповіді Барера були зроблені декрети, що вимагали в першу чергу ліквідаціїзаколоту у Вандеї, відновлення порядку в департаментах Півночі н Па-де-Кале,вилучення внесків французьких власників з лондонських банків. Особливий пунктодного з декретів вбачав підступництво методів боротьби, застосованиханглійським урядом: «Національний конвент від імені ображеного людства указуєвсім народам і також англійському народу на підле, віроломне, мерзеннеповодження британського уряду, що містить найманих убивць, отруйників, паліїв ізлочинців усякого роду заради торжества тиранії і знищення прав людини».

Міри, прийнятіпроти власників капіталів в англійських банках, переслідували не тількифінансові, але і серйозні політичні цілі: англійські банки і їхні відділення вПарижеві, що функціонували під різними назвами, разом зі зв'язаними з нимивеликими французькими капіталістами були основними організаторами найширшихспекуляцій предметами першої необхідності і підривали всіма способами стійкістьфранцузької валюти. Найбільший ажіотаж створювали в Парижеві англійський банкірБойд, бельгійський банкір, австрійський підданий Пролі, що став потімсекретарем Еро-де-Сешеля, іспанець Гузман і ін. Іноземні банкірські будинки ізв'язані з ними французькі банкіри й оптовики займалися у Франції своєрідноюекономічною інтервенцією. Крім те го, вони ж були розсадниками шпигунства,джерелами фінансування розвідувальної роботи і уміло втягували у свої мережінайменш стійкі чи ворожі революції., депутатів Конвенту, протягаючи нитки всамі відповідальні державні органи. За спиною багатьох з банкірських будинківПарижа стояли, на ряді з англійським урядом, ватажки роялістів, зокрема —найбільший організатор контрреволюційних змов барон де-Ебатд. Систематичноповторювалися акти диверсії і, зокрема, спалення арсеналу в Гюнінзі змусилиКонвент урочисто оголосити Пітта ворогом роду людського.1

Розширюючиполітику економічної оборони країни і намагаючись відбити удар, що наносилисьфранцузькій торгівлі англійським законодавством і діями англійського флоту,Конвент, після довгого обговорення у своїх комісіях і в пресі, 21 вересняприпиняє дію навігаційного акту, що забороняє перевіз товарів на англійських
 кораблях. Пізніше була піддана забороні торгівля всіма предметами англійськогопоходження чи виготовлення з підвладних Англії країн.

Крім Англії, наполі підступного, непримиренного і ненависного ворога революції, у неї були іінші дуже серйозні вороги. Ганебна першість Англії, що очолила похід на націю,що звільнялася від монархізму, намагалися заперечувати Австрія і Прусія. Ці двінайбільші феодальні держави центральної Європи лише на дуже обмежений відрізокчасу перебороли їхні споконвічні протиріччя, що розділяли; уже дуже незабаром,відразу після Вальми, переконавши в тім, що похід на Париж сполучений зізначними труднощами, вони повернулися до своїх старих планів грабежу слабкихсусідів і стали ревниво спостерігати друг за другом.

Так, один ізсоюзників — Прусія, у міру того як росли труднощі і сумніви в успіхупідприємства, у міру того як ставало очевидним, що удача зможе допомогти лишеАвстрії, торгуючи п домагаючись реальних придбань, усе більше уваги приділялаположенню в Польщі, розглядаючи залишки від її як легку ц доступну, видобуток.Коли потім, улітку 1793 р., армії союзників здобули значні перемоги іздавалося, що війна йде до кінця, протиріччя, що розділяли союзні уряди,виступили назовні в повному обсязі.

Боячись іненавидячи якобінців і санкюлотів, упевнені у своєму торжестві над ними, країникоаліції прагнули використовувати успіх інтервенції, кожна в строгійвідповідності зі своїми власними егоїстичними планами. Тому, після захопленняКонде і Валансьєна, англійська армія, замість того щоб разом із союзниками ітина Париж, відокремилася від австрійської і розпочала облогу Дюнкерка. Пітпрагнув одержати порт, що відкриває можливість вільного і постійногопроникнення в глиб Франції, і здатний бути знаряддям тиску на будь-якийфранцузький уряд.

Позбавленийанглійської підтримки герцог Кобургський з австрійською армією не ризикнувпробиватися вперед і безнадійно зав'язнув на півночі Франції. Інша австрійськаармія генерала Вурмзера намагалася опанувати Ельзасом, але, не одержуючипідкріплення від прусських військ, незабаром була витиснута звідтіляфранцузами. Прусська ж армія обмежилася вигнанням французів з Майнца (23 липня)і застигла на місці, тому що прусський двір вважав усяке просування впередвідповідають інтересам тільки Австрії і з тревогою дивився на сприятливий дляРосії хід справ у Польщі. Незабаром прусський король розпорядився зовсімприпинити наступальні дії на Заході і звернув усю свою увагу на Схід, тому щовідмова Австрії підтримати план нового розділу Польщі створював для Пруссії новіускладнення.

На Сході КатеринаII енергійно здійснювала свої плани у відношенні Туреччини і Польщі.Нескінченно ворожа французької революції, вона вважала невигідним передчаснепряме втручання в західноєвропейські справи і прагнула в максимальному ступенівикористовувати переваги, що створювала для неї війна. Тому цілком прав бувРобесп’єр, коли відзначав, що «у той час, коли ворогуючі з нею державирозбиваються об стрімчак Французької республіки імператриця Росії береже своїсили і множить свої ресурси… Вона сподівається дочекатися моменту, коли зможедиктувати закони Європі й принаймні Пруссії й Австрії».1

Тим часом, усісвоєкорисливі розрахунки держав коаліції зненацька розбилися об могутню відсічфранцузького народу, що став зі зброєю в руках на захист завоювань революції.Комітет суспільного порятунку надавав особливого значення необхідності розгромугерцога Йоркського, справедливо думаючи, що поразка англійської армії послабитьпозиції Пітта в парламенті й у країні і примусить його до зміни політичногокурсу. Тому усі свої кращі сили республіка кинула в район Дюнкерка. Алепоставлений на чолі північної армії Ушар не використовував можливостей, що представлялисяйому, для подальшого розвитку здобутої всупереч йому перемоги при Гондсхооте(6—8 вересня). Цією перемогою Франція була зобов'язана ініціативі Журдана,Вандама, Леклера, що блискуче проявили себе в обложеному Дюнкерку, енергії Гошаі комісарів Конвенту Левассера і Дельбреля. Незабаром після того армія Ушарапотерпіла ряд поразок. Деяке світло на їхні сховані причини пролила виявленасеред паперів Ушара компрометуюча кореспонденція між ним і іноземнимигосударями. Ушар був арештований, судимо за обвинуваченням у зраді п страчений.

Бій приГондсхооті, вигране незважаючи на зрадницький посібник, яскраво свідчило проте, що, незважаючи на пожежу громадянської війни, якобінці зуміливикористовувати той своєрідний перепочинок, що породили розбрати середкоаліції. З надзвичайною енергією вони створили нові національно-революційніармії.

Ще 25 серпня, невстигнувши скористатися допомогою Англії, заколотники були вигнані з Марселя, 9жовтня здався Ліон, у жовтні ж нанесено була вирішальна поразка вандейців,намагаючись в Гранвілі опанувати виходом до моря і встановити зв'язок занглійцями. Одночасно республіка виявилася в стані звільнити від інтервенціїЕльзас. Відмітившись під Дюнкерком Гош був поставлений на чолі мозельскоїармії, Пішегрю був призначений командуючим рейнською армією. Сен-Жюст, Леба,Лакост і Бодо, як комісарів Конвенту, допомогли їм відновити порядок увійськах, призупинити існуюче ще й у жовтні повільний відступ і перейти врішуче настання. До кінця грудня мозельска й арденська армії звільнили давноосаджувався австрійцями Ландау й опанували укріпленими лініями Вейсенбурга.Якби не підтримка, зроблена в останній момент пруссаками, австрійська арміяВурмзера була б знищена. У дуже порваному стані вона перейшла Рейн і зупиниласяу Филпіпсбурзі. У підсумку цих операцій Ельзас виявився звільненим від ворога.Не менш значні були і перемоги на півдні, серед яких особливе місце здобуваловигнання 19 грудня інтервентів і заколотників з Тулона.

Успіхиреволюційних армій робили приголомшуюче враження. Навіть такий орган, якнімецько-російський «Політичний журнал», у січні 1794 р. з розтрощенням, алевіддаючи данину поваги французькому народу, повідомляв читачам: «Безприкладнасміливість досвідчених військ потрібно, нарешті, уступити безлічі які тисячамипадали, щоб виграти один крок, що холоднокровно дивилися на багаття мертвих, наріки людської крові, а заразливі хвороби, на недолік у плаття, на саму наготу влюті морози, на всі страждання людської натури… Французи вели війну на усіхсвоїх границях проти англійців, іспанців, португальців, італійців, австрійців,пруссаків, голландців, імперських військ у Нідерландах, при Мозелі, на Рейну, усуміжних місцях Іспанії, у Савойї, у Вест-Індії, в Ост-Індії, та й всерединісвоєї держави проти так званих роялістів, у Поату, у Нормандії, проти містЛіона і Тулона, у багатьох сторонах Лангедока, Провансу, при Марселеві й інша».Не будучи в стані розкрити причини французьких успіхів, журнал досить правильновідзначав далі незвичайні тактичні прийоми, застосовані революційнимиполководцями: «Вони нападали на імперські війська чотири тижні підряд, майжещодня, і щодня з новими у свіжими солдатами. Досвідчені генерали уникаютьскільки можливо так називаної дрібної війни… Але французькі проводирі недивилися на втрату; їхній намір полягало в тому, щоб цими невпинними і частокровопролитними битвами стомити ц послабити і без того несильну імперськуармію, щоб наостанку, при загальному нападі чудовим числом своїм, тим легшездобути перемогу».1

2.2 ПерехідФранції до загального наступу. Початок розпаду коаліції

Перемоги пізньоїосені 1793 і зими 1793/1794 р. відкривали нові перспективи для французькоїдипломатії. 15 вересня за пропозицією Сент-Андре Конвент схвалив основніположення, якими повинні були керуватися республіканські генерали в іноземнихволодіннях. Потім Комітет суспільного порятунку склав відповідну інструкцію, щопередбачала право брати заручників із середовища пануючих соціальних елементівв окупованих областях, право накладати контрибуції, робити конфіскації,обеззброювати жителів і т.п. 16 вересня Комітет суспільного порятунку затвердив«тимчасові дипломатичні підстави», що встановлювали деякі форми відношенні іспособи одержання інформації через кордон, що зокрема вказували на необхідністьрозгортання таємної інформаційної служби всередині ворожих країн і надзвичайноїобережності в поширенні письмових інструкцій. Остання вказівка була викликанатим, що в ряді випадків секретні інструкції і секретне переписування потраплялив руки ворогів. Це відбулося, наприклад, коли Семонвіль і Марі, представникиреспубліки в Константинополі і Неаполі, були захоплені австрійцями, ввійшовшина нейтральну територію для того, щоб затримати французьких дипломатів.

Уряду державкоаліції не зупинялися ні перед якими засобами боротьби, перехоплюючифранцузьких кур'єрів, послів, агентів, примушуючи нейтральні країни виганятифранцузьких представників (так, із Трієста був висланий французький віце-консул,був арештований французький резидент у Данцизі).1Багатьох з них союзники намагалися завербувати до себе на службу.

Комітетусуспільного порятунку довелася особлива увага приділити питанню очищення складуспівробітників міністерства закордонних справ від ворожих чи сумнівнихелементів. Постановою від 16 вересня всі колишні дворяни звільнялися від службив цьому відомстві і його представництвах. Але ця постанова виявиласянедостатньої для того, щоб оздоровити міністерство закордонних справ.

В ньомупродовжували свою роботу як англо-прусські найманці, так і прихильники ворожихякобінцям партій. Ціла група останніх була викрита і передана в Революційнийтрибунал восени 1793 р… Нові співробітники міністерства закордонних справ булитакож далеко не всі віданні революції людьми. Так, главою третього відділенняміністерства, що займалося питаннями зв'язаними з Росією, Туреччиною, Польщею йіншими країнами, 12 листопада 1793 р. був призначений Шарль Рейнгард,уродженець Вюртемберга, зв'язаний з жирондистами і Талейраном. Генеральнимсекретарем міністерства закордонних справ був Міо, після термідоріанськогоперевороту ставши керівником відомства. Коли ж у міністерство призначалисяробеспьеристи, то інший персонал додавав всі зусилля для того, щоб вижити їх івсіляко утруднити їм роботу.

Нарешті, значніпідозри викликав Еро-де-Сешель, що відав дипломатичними справами в Комітетісуспільного порятунку. Не тільки аристократичне походження і близькість уминулому до королівського двору служили підставою недовіри. Так, його коханкоюбула Адель де-бельгард, дружина офіцера, що боровся в армії інтервентів, йогосекретарем був Пролі, що вважався незаконним сином колишнього австрійськогоімперського канцлера, князя Кіуніца. Пролі, згодом викритий як австрійськийшпигун і гільйотинований, був арештований ще в жовтні, але звільнений поклопотанню Еро-де-Сешеля і Колло-д'эрбуа.

Тоді у жовтніСен-Жюсту був переданий формальний донос на шпигунську діяльність близьких доЕро Пролі, Перера, Дюбюіссона. У доносі вказувалося, що і сам Еро, можливо, маєзв’язки з іноземною розвідувальною службою. І знову з трибун Конвенту пролуналиобвинувальні промови проти кантоністів. 31 березня 1794 р. Сен-Жюст заявив, щоЕро, який очолював дипломатію, використовував своє положення, щоб широкорозголошувати проекти урядам. «Були за нього, — говорив Сен-Жюст, —найбільшсекретні наради Комітету, по зовнішній політиці, ставали відомими ворожимурядам. Він змусив Дюбюнссона почати ряд поїздок у Швейцарію для змовницькихцілей… Ми перехопили листи Ласказаса, іспанського посла у Венеції, в яких віндоповідає про дипломатичні наради Комітету в часи Еро».1

Не може бутисумнівів, що політика, зроблена Еро, була не тільки протилежна планамякобінців, але і небезпечна для республіки. У той час як якобінці позитивнооцінювали нейтралітет Швейцарії, вважаючи його навіть більш корисним, чимвійськовий союз з цієї в сутності слабкою країною, Еро під приводом революційнай об'єднання усього вільного людства викликав непорозуміння зі Швейцарією,підриваючи її політику нейтралітету і полегшуючи тим самим роботу ворогівфранцузького народу, намагаючись створити герметичну блокаду Франції. Посилаючисвоїх агентів у Швейцарію, Еро ставив їм в обов'язок агітувати на користь змініобраза правлінні і висновку союзу з Францією. Ті ж завдання, крім Дюбюіссона,були покладені на офіційного представники республіки в Женеві Сулаві, на Обрієі багатьох інших агентів. Тим часом Бартелемі, французький посол у Швейцарії,писав, що з будь-якого погляду швейцарський нейтралітет набагато вигідніше ізручніше для Франції, чим союз з цією країною, що викликало погіршенняположення Франції. Бартелемі наполягав на дотриманні політики нейтралітету.

Одночасно діючи йіншими шляхами, Еро в серпні послав колишньому емігранта Катюсу в маленькусоюзну з кантонами Мюльхаузенську республіку з дорученням підготувати анексіюцього району, розрахунок тут міг бути тільки один: анексія Мюльхаузена викликаєрізке погіршення відносин зі Швейцарією і полегшить залучення її в числоворожих Франції держав.

Провокаційнийхарактер діяльності уповноважених агентів був настільки очевидний, що Дефоргнеодноразово попереджав Бартелемі про необхідність бути надзвичайно обережним з«приватними агентами» і особливо з Дюбюіссоном. У десятих числах жовтня Комітетсуспільного порятунку змусив відкликати Катюса з Мюльгаузена.1

Еро намагавсявикористовувати у своїх цілях ебертистів, що були прихильниками війни доповного повалення тиранії в усьому світі і до установлення всесвітньої республіки.Його спроби знайти серед них підтримку були небезуспішні, тим більше, що всередовище ебертистів проникнуло досить багато шпигунів. Ця чисто показнаблизькість Еро до ебертистів, звичайно, не дає рівно ніяких основ зараховуватиЕро до них.

Тим часом Комітетсуспільного порятунку одержав його зведення, що стривожили, про підривнудіяльність офіційного французького представника м; іншій нейтральній країні — уСполучених Штатах Америки.

Жені будучижірондистською креатурою на посаді посла у Філадельфії, розгорнув тамдіяльність, що зовсім не відповідала інтересам французького уряду й погрожувавдружнім взаєминам обох республік. Озброюючи корсарів, втручаючи у політичнуборотьбу, інтригуючи із супротивниками Вашингтона, розробляючи фантастичніплани повстань у Канаді і Луізіані, засуджуючи американський уряд н надихаючина боротьбу з ним федералістські елементи, Кене настільки порушувавдипломатичні звичаї, що державний секретар Джефферсон був змушений у різкомулисті повідомити Комітет суспільного порятунку про некоректне поводженняфранцузького посла. Лист Джефферсона прийшло в Париж 8 жовтня, і вже 9 жовтняКомітет суспільного порятунку вирішив дезавуювати політику Жені, а його самоговідставити і заарештувати. Швидкість відповіді на американське представлення неможе викликати подиву, тому що відомо, що Робесп’єр дуже цінував можливістьвикористовувати зв'язку зі Сполученими Штатами в інтересах революції і прагнувдо встановлення максимально дружніх з ними відносин, в той же час вважаючи, щовійськовий союз із заатлантичною республікою не принесе користі і тількипозбавить Францію деяких зручностей, наданих нейтралітетом.

Іншим буловідношення Робесп’єра до можливості і доцільності
 союзу з Туреччиною Марна при нейтралітеті, вона могла б з'явитися
 прекрасним партнером у боротьбі проти Австрії, загрожуючи останньої
 з тилу і дроблячи її сили між двома фронтами. Тому Комітет суспільногопорятунку вживав енергійних заходів до того, щоб спонукати
 Туреччину до війни, асигнував у розпорядження знаходилося в КонстантинополіДекорша велика сума грошей і вирішив відправити групу офіцерів дляінструктування турецької армії і флоту. Австрія — «наш загальний ворог»,говорив Робесп’єр, і нейтралітет Туреччини «більш пагубний для її власнихінтересів, чим для інтересів Французької республіки».1Розуміючи, що не менш істотним ворогом Туреччини є Росія Робесп’єр, у видіочевидної переваги сил останньої, пропонував турецькому уряду утриматись відборотьби з нею.

Однак, у силутиску на Туреччину з боку Росії й у силу панування Англії на Середземному морі,спроби залучення Туреччини на сторону Франції зазнали невдачі. Більш того,Туреччина направила в Лондон надзвичайну місію, хоча і відмовилася від війни настороні коаліції.

Увага Французькоїреспубліки поглинали, звичайно, у більшому ступені держави, що воювали протиїї, чим держави нейтральні. Ні для кого не було таємницею, що об'єднанізагальною ненавистю до французької революції союзники мали різко протилежніінтереси. Найбільшою мірою цей внутрішній антагонізм держав коаліції позначавсяу відносинах Австрії і Пруссії. «Як два розбійники, що б'ються через розділвидобутку, убитого ними мандрівника, забувають про свою гризню для спільноїпогоні за новою жертвою,—образно говорили Робесп’єр,—так монархи Відня іБерліна відклали зведення старих рахунків для того, щоб накинутися на Францію іпоглинути республіку, що народжується».2 Невдача, що осягла їх успробах грабежу Франції, відкривала можливості використовувати поділяючі цідержави протиріччя, поглибити їхній і, у перспективі, довести справу до угоди зоднієї зі сторін і розвалу коаліції.

Успіхи арміїпрокладали дорогу дипломатії. Тому що основні принципові сторони зовнішньоїполітики республіки викристалізувалися з достатньою виразністю, і перемогиармії відкривали шлях до почесного і справедливого світу, те Робесп’єр рахувавмомент придатним для виступу по зовнішньополітичних питаннях. 17 листопада 1793р. (27 брюмера II року) їм був зроблений у Конвенті велика доповідь прополітичне положення республіки.

Робесп’єр заявив,що, відстоюючи розвиток прогресу, культури, цивілізації, «французький народ,єдиний у всесвіті, бореться в ім'я загальної справи». Тому інтереси всіхнародів збігаються з інтересами французького народу, і лише інтригами івіроломством удається зберегти стан боротьби між ними. Революція дала поштовхрозвитку усього світу, і вона органічно ворожа всім навколишнім монархіям, алевід цієї ворожості ще далеко «до небезпечного рішення оголосити війнуфранцузькому народу, особливо до дивовижного союзу скількох держав, власнекажучи глибоко різних по своїх інтересах».1 Застрільником цьогосоюзу, підкреслював Робесп’єр, виступила Англія, як спробувала виснажити іроздрібнити Францію, намагаючись опанувати Тулоном, Дюнкерком, французькимиколоніями. Гідними партнерами її були Австрія, що бажає опанувати Лотарингією,Ельзасом, французькою Фландрією; Іспанія, що заміряється на Наварру іРуссільон, а також Голландія, Пруссія й інші.

Народи СполученихШтатів і Швейцарії знайшли в собі мужність надати підтримку революції. Щоботруїти відносини з цими державами, Жені намагалися «направити американськийуряд проти нас»; інші інсинуювали про нібито готуються захопленнях швейцарськоїтериторії і т.п. Але для могутньої республіки «дипломатія полягає вщиросердості». Вороги Франції далеко не єдині і їх розділяють глибокі внутрішніпротиріччя. Деякі з монархічних держав, як Данія і Швеція, захищаючи власніінтереси, дотримують мудрої політики нейтралітету. Пруссія, відвертаючи відполітики, що відповідає інтересам Австрії, разом з Росією поділяє Польщу.

Ряд статейприйнятого декрету відносилися до Сполученим Штатам і Швейцарії, підтверджуваввірність Французької республіки договорам, її повна повага до території всіхнейтральних і союзних націй, лояльність, повага до їхніх інтересів. Щобостаточно покласти кінець ворожим інтригам, ареною яких стала Швейцарія, іперевірити діяльність французьких представників, у Швейцарію був посланий другРобесп’єра Пєян, майбутній національний агент Паризької комуни. Місія Пєяна, щомала місце на початку грудня, сприяла випрямленню лінії поводження французькихагентів і зміцненню дружніх відносин між Швейцарією і Францією.

Кілька тижнівпотому, протягом яких справа Ост-Індської компанії допомогло викрити великузмову іноземних і емігрантських агентів, зв'язаних із поруч депутатів Конвенту,Робесп’єр 5 грудня вдруге виступив з доповіддю про зовнішню політику республікиі запропонував прийняти відповідь на маніфести королів, що згуртувалися протиреспубліки. У цій відповіді, якою можна вважати синтезом зовнішньополітичнихпоглядів робеспьєристів, говорилися: «Народи, якщо У вас незмога внести вашучастку в загальне надбання, якщо вам не дано ще користатися тими правами, що мивам повернули, остерігайтеся, принаймні, порушувати наші чи права обмовляти нанашу мужність. Французи зовсім не охоплені манією робити яку-небудь націющасливої і вільний мимо її волі. Усі королі могли б по колишньому животіти абовмирати на своїх закривавлених тронах, якби вони вміли поважати самостійністьфранцузького народу». Розвиваючи положення якобінської Конституції, урядреспубліки в період запеклої боротьби зовні й усередині країни декларували обсвою послідовну політику захисту незалежності і волі й народу і підкреслювало,що йому далека як ідея насильницького звільнення інших народів, так і ідеяпідпорядкування їх своїй владі.”1      

24 грудня Барерповідомляв Конвенту про повернення республіці Тулона: «Французька нація,незважаючи на стільки злочинних зрад зробила останнє зусилля проти безчеснихтулонців. Отже, англійці сіли на мілину в Дюнкерку, в Сен-Мало, в Гранвілі, вШербурзі, в Бресті, в Бордо, в Марселі й в Тулоні. Середземне море відвойоване!Шлях для французької комерційної навігації вільний! Грім переможних гармат,виставлених проти англійців і іспанців, грізно віддається вже в Дарданеллах іпо всій Італії».2 Наступного дня з великою доповіддю пропринципи революційного уряду виступив Робесп’єр, що знову приділив значне місцепроблемам зовнішньої політики. Різко виступаючи проти пропаганди всесвітньоїреспубліки, говорячи, що республіка має потребу у твердженні революційнихпринципів усередині країни, Робесп’єр доводив, що проповідь звільнення всіхнародів те саме що плани контрреволюціонерів, що мріють про ослабленняреволюції і нескінченної воїні. Основна думка Робесп’єра полягала в тому, щонебезпека для революції криється у не припиненні війни на справедливі і гідніреволюції умовах,— небезпека полягає як у прагненні закінчити війну гнилимкомпромісом, так і в спробі перетворити її в боротьбу за світову республіку, дочого прагнуть космополіти типу Анахарсиса Клоотса.

2.3 Зовнішньополітичні колізії весною – літом 1794р… Спроби мирних переговорів

Перемогиреволюції робили усе більш реальними перспективи закінчення війни, до чоговиразно прагнув Робесп’єр. Реагуючи на виступи Робесп’єра, ще в більшомуступені з огляду на сили французького народу, усе гостріше відчуваючи їхніпротиріччя, що розколювали, держави коаліції одна за інший сталі виявлятицікавість до умов прийнятного для Франції світу.

На початкугрудня, своєрідно знаменуючи підсумок осінньої кампанії 1793 р., іспанськийпосол у Копенгагені Мускіс, під час таємного побачення з французьким повіренимГрувілем, підняв питання про підготовку мирних переговорів за посередництвомдатського міністра Бернсторфа.

Австрійськіпредставники також намагалися прощупати ґрунт для можливих переговорів. Усередовищі керівних кіл Австрії усе більше співчуття викликали нові проектиТугута: надати Францію і її супротивників власній долі, відмовитися від проектуобміну Баварії на Бельгію, надати права захисту Бельгії англійцям і голландцям,повернутися на Схід, викликати нову російсько-турецьку війну і захопленнямСербії і Боснії компенсувати невдачу на Заході.

Пруссія байдужедивилася на розвиток подій за Рейном, цілком віддаючи боротьбі за Віслуподальшу участь у війні вона відверто зв'язувала з одержанням англійськоїсубсидії. У січні 1794р. Грув був сповіщений Бернсторфом про готовність Пруссіїприпинити війну і про необхідність найшвидших переговорів, тому що роблятьсяенергійні зусилля зміцнити зв'язок Пруссії з коаліцією. Грізні слова маніфестугерцога Брауншвейгського поступилися місцем відвертому фінансовому розрахунку,і сам герцог був замінений на посаді головнокомандуючого прусської армієюсупротивником продовження війни генералом Меллендорфом.

Намагаючисьскріпити готову розповзтися по усіх швах коаліцію, англійський уряд спішновідправило в Берлін спеціальну місію на чолі з лордом Мальмсберг. Знаючи, якйого війська необхідні Англії, прусський уряд намагався шантажувати й англійціві австрійців проектом нейтралізації північної частини імперії під егідоюПруссії і слухами про переговори, що просунулися далеко вперед, із Францією.

Втім, підготовкадо переговорів дійсно велася протягом тривалого періоду. Вже в доповідіКонвенту 11 липня 1793 р. Камбон згадав зустрічі прусських представників ізфранцузькими; ці зустрічі значно участилися восени 1793 р., а в січні 1794 м уПариж був відправлений спеціальний прусський уповноважений.

У доповідіКонвенту 22 січня Барер, що керував дипломатичними
 справами після відсторонення Еро-де-Сешеля, заявив, що таємні
 переговори небезпечні, тому що вони, у першу чергу, спрямовані зі сторонидержав коаліції не до дійсного міцного миру, а до тому
 щоб паралізувати військову силу республіканських армій. У мирі зацікавлені«Браушпвейг, Кобург, Яліць»,- затверджував у своєї промові
 Барер. «Їм потрібно час, щоб відновити свої сили, висмоктати останні соки знароду, запасти продовольство, поповнити армію. Мир
 потрібний монархіям, республіці потрібна войовнича енергія… Так, говориввін, — ні світу, ні переговорів, ні перемир'я з тиранами, що об'єдналися».1Промова Барера правильно відбивала те самоочевидне, що недовершена перемога неможе бути гарантією міцного миру, плоди якого, у першу чергу, дістанутьсяворогам революції.

Тому, вимагаючиостаточного розгрому коаліції    Англії, Барер повторював: «Карфаген будезруйнований».2

Барер невипадково згадав Пітта в числі прихильників світу. Прагнучи будь-що-будьвиграти війну і задушити республіку, глава англійського уряду і натхненникміжнародного походу реакції на революцію усвідомлював слабість коаліціїнепоправності зроблених помилок, недостатності контрреволюційних сил. Крімтого, знаходячись перед обличчям не тільки значної парламентської опозиції, алеі демократичного руху усередині Англії, Пітт теж став схилятися до нетривалогомирного перепочинку. Очевидно, відбиваючи ці настрої і розраховуючи світомпрокласти собі дорогу до влади, 19 грудня дантоніст Бурдон (з департаментуУаза) оголосив про готовність Англії до мирних переговорів. Незабаром Дантонодержав через французького повірника у Венеції Ноеля пропозиції офіційногоагента англійського уряду про припинення ворожих дій. Дантоиісти, прагнучистримати розмах соціальних заходів, необхідність яких була зв'язана зреволюційною війною, схопилися за проекти небезпечного і ризикованого миру,підказується підступно з Лондона. Сьомий номер «Старого кордельєра» призивав допроведення мирної політики і до відмовлення від війни.

Розуміючи яктруднощі обстановки, що створилися, так і зроблену невизначеність мирнихпропозицій, Барер 1 лютого доклав Конвенту про їхню неприйнятність, так само які про неприйнятність дворічного перемир'я, запропонованого деякою країною. Присхваленні Зборів, він заявив про необхідність продовжувати війну аж до повної ірішучої перемоги.

З'ясувавши, що французькийуряд до придбання міцних
 гарантій миру не піде на світ, бачачи слабість дантоністів і слухами провідносини Відня і Берліна з Парижем, англійський уряд став особливо квапитися зпідготовкою до весняної кампанії; 5 лютого 1794 р. воно повідомило зацікавленимурядам про готовність узяти на себе дві п'яті витрати з загальної суми в 2 млн.фунтів стерлінгів, необхідної для змісту 100-тисячної прусської армії, у томувипадку, якщо іншу частину суми в рівних частках по криють Австрія, Голландія ісама Пруссія. Але Австрія, розраховуючи, що Англія змушена буде погодитися набудь-які умови, категорично відмовилася брати участь у покупці прусськихконтингентів.

Численніфранцузькі агенти, послані урядом у різні політичні центри Європи, докладно й удостатньої мірі правильно інформували про стан коаліції і ступеня готовності їїдо поновлення війни.

Взимку французькіагенти розгорнули особливо сильну кампанію 1793-1794 р. проти військовоїактивності у державах Апеннінскої коаліції. У Неаполі, Римі, Туріні вонидодавали усі зусилля до того, щоб примусити ворожі фракції уряду до зміниполітики, до відходу від коаліції. Уряд Генуї ще в грудні 1793 р., післятимчасового змушеного підпорядкування англійському ультиматуму, запропонуваловсім іноземним громадянам, за винятком французів, у шестиденний термін залишититериторію республіки і перешкодило використанню генуезького порту дляперевезення австрійських військ у Тулон на допомогу заколотникам і інтервентам.Французький агент Тіллі займався в Генуї організацією якобінських суспільств,поширював агітаційну літературу, пропагував ідеї французької революції. Усе цевідповідало тієї стратегічної необхідності в порушенні генуезькогонейтралітету, перед якою знаходилася одна з армій республіки —так називанаіталійська: тільки використання території Генуї дозволило б їй швидко і рішучепокінчити з пьемонтськими силами. У попередньому році сама пьемонтська арміяпройшла до генуезької землі, її нейтралітет порушили також англійці, напавши впорту Генуї на французькі кораблі, нарешті, були зовсім реальні підставидумати, що Генуя знову може стати плацдармом для вторгнення у Франціюпьемонтської і австрійської армій.

Незабаром післяпочатку весняної військової кампанії, після ряду перемог, здобутих надіспанцями, відтиснутими за Піренеї, французькі війська дійсно вступили натериторію нейтральної Генуезької республіки. Комісари італійської армії —Робесп’єр, Салісеті і Рікард — 30 березня звернулися з відозвою до генуезькомународу: «Французький народ, обізнаний про проекти, задуманих тиранами, з якимивін змушений боротися в Італії і яких він повинний перемогти, сповіщений пронамір, що опанував ними, захопити Геную, щоб віддати її у владу деспотаП'ємонту і полегшити цим можливість проникнення на територію Французької республіки,— бачить себе змушеним заради власної безпеки і з метою попередження намірівворогів, спрямованих проти його незалежності і щастя, провести свої військачерез частину території Генуезької республіки». Природно, що повне невтручанняу внутрішні справи Генуї при цьому гарантувалося. Привітно зустрінутанаселенням французька армія на цій ділянці фронту домоглася швидких і значнихуспіхів.

У зв'язку зізміцненням позицій республіки ставала більш дружньої і сміливої політика рядунейтральних держав. У Сполучених Штатах приймалися міри до прискореннявідправлення у Францію величезного каравану судів із продовольством; запасизерна, худоба, промислова сировина у великій кількості надходили зі Швейцарії;скандинавські держави поверталися до думки про створення збройного союзу зметою захисту від Англії нейтралітету і свободи морської торгівлі. Шведськийпосланник у Парижі Бар Сталь знову взявся за здійснення цього плану, залишеногобув момент установлення якобінської диктатури, і 27 березня домігся підписанняв Копенгагені договору Швеції і Данії про збройний нейтралітет. Але шведськийпредставник, що прибув у Париж із вимогою субсидій на зміст військових судів,призначених для охорони свободи морської торгівлі, не домігся асигнувань.1У самім дипломатичному відомстві в цей час відбулися великі зміни: 1 квітняКонвент скасував усі міністерства, замінивши їх дванадцятьма комісіями; 2квітня Дефорг був арештований. Тоді ж міністром внутрішніх і іноземних справ(звання міністра зберігалося ще якийсь час) був призначений депутат Гужон, уже8 квітня замінений в обох міністерствах Іншому Робесп’єра, головою паризькогоРеволюційного трибуналу Ерманом. 10 квітня на чолі створеної Комісії зовнішніхзносинах був поставлений незначний, мало ініціативний адвокат Бюшо.

У цей період, усебільше довіряючи своїм силам, революційний уряд прагнув до найшвидшогозакінчення війни. Лише під таким кутом зору, маючи у виді небажання Комітетусуспільного порятунку заплутувати обстановку і відсувати розв'язку, можназрозуміти його відношення до польського питання. ,

15 квітня вПарижі довідалися про повстання, що почався в Польщі, під посібником Костюшко.Для людей обізнаних у цьому не було нічого несподіваного. Ще в лютому в Парижприбули французький агент у Лейпцизі Парандьє і представник польських патріотівваршавський адвокат Барс. Продовжуючи домагатися визначеного сприяння польськимнаціонально-революційним елементам, вони, як і Костюшко під час перебуванняйого лотом 1793 р. у Парижі, закидали міністерство закордонних справ вимогамипро допомогу і союз.2 У ряді меморандумів Барс наполягав навідпустці великої суми грошей і на відправленні офіцерів, що можуть командуватипольськими повстанцями. Безпосередня зацікавленість Франції в польськомуповстанні для Барса очевидна; він убачає її в тім, що польське повстанняпоставить Пруссію.між двох вогнів і спонукає Туреччину вплутатися у війну зРосією й Австрією; якщо ж польські патріоти будуть надані самим собі, то підезнищення Польщі, розчленовування Туреччини і для армій Росії відкриється дорогадо берегів Рейну. Але міністерство іноземних діл і Комітет суспільногопорятунку мовчали.

Після прибуттяспеціального кур'єра від Костюшко по представленому в Комітет суспільногопорятунку доповіді Рейнгарда було винесене рішення: «Не даючи ніяких обіцянок,вислухати польського агента. Послати секретного агента для спостереження іподачі рад повсталим. Спонукати Порту до виступу проти Австрії і Росії...» Увідношенні основного прохання поляків, — про матеріальну допомогу,— буловирішено: «Грошей не посилати, республіканська армія має у своєму розпорядженнівсі багатства країни».

Тим часом військовакампанія була в повному розпалі. 30 квітня австрійці захопили важливуфранцузьку фортецю Ландрес, але негайно наштовхнулися на непохитний опірреволюційних армій. Саме в ті ж дні повстаннці передали Варшаву і Вільно в рукиКостюшко. Увага центральних держав — Австрії – все більш відволікалося на схід,убік Вісли.

Переконавши, щоАвстрія не візьме на себе ніяких нових зобов'язань, англійські, голландські іпрусські дипломати 17 квітня, під тиском Англії, уклали в Гаазі угода, по якому62-тисячна прусська армія Меллендорфа повинна була бути використана там, де цебуде відповідати інтересам морських держав. Незабаром цей Гаазький договірпіддався важкому іспиту.

Положення вПольщі, а також початок розпаду першої коаліції, про що посилено говорили в тойчас, спонукали Росію звернутися до Австрії з пропозицією взяти участь уборотьбі проти Костюшки. Обійдена при другому розділі, Австрія, таким чином,запрошувалася взяти участь у неминуче майбутньому третьому… Припускаючи, щоуспіхами 1792р. Пруссія може знову виявитися надто самостійна і жадібна,Катерина II замість прусських військ у Польщі бажала бачити австрійськівійська. Тугут і імператор Франц вважали, що це цілком відповідає іх планам,тим більше, що тільки що підписаний Гаазький договір дозволяв розраховувати, щона захист Бельгії, що є природним підступом до Голландії і, як пізніше сказавНаполеон, пістолетом, спрямованим у груди Англії, будуть поставлені прусськівійська. Поспішаючи завершити західні справи, Австрія на початку травня черездатських дипломатів звернулася до Бартелемі і Грувілю з повідомленням про своєбажання укласти мир. Помітивши виняткову пасивність австрійських військ передобличчям величезних сил ворога, англійці зажадали найшвидшого перекидання арміїМеллендорфа в Бельгію. Але Пруссія, не бажаючи надати Австрії монополіюспільного з Росією грабежу в Польщі, боячись бути витиснутої при третьомурозділі, зовсім не прагнула захищати інтереси усі тієї ж Австрії в Бельгії.Пруссія, спираючи на параграф Гаазького договору, що надає вибір місця діїпрусського корпуса взаємній угоді Англії, Голландії і Пруссії, відмовиласянаправити корпус Меллендорфа в Бельгію, пообіцявши підтримати зусилля союзниківопераціями проти Ельзасу і Лотарингії. Це було дійсним початком настільки довгоштучно затримуваного кінця першої коаліції.

Слідом за цимхвилюється слухами про австро-французькі переговори, і боячись спізнитися допольського поділу, прусський король 14 травня віддав наказ про відправлення 50тис. солдата в Польщу і попередив, що прусська армія буде захищати тількиграниці імперії.

Щоб не пориватиостаточно із союзниками, прусська армія, затративши чимало зусиль, захопила 23травня Кайзерслаутерн. Але ця окрема операції не змінювала положення речей, тимбільше, що незабаром дипломатична поразка Австрії, Англії і Голландії булодоповнено військовим: 18 травня французькі війська з північної армії підкомандуванням Моро, Вандама і Макдональда зненацька атакували і розбили підТуркуєном австрійські дивізії. Туркуєнська битва створила погрозу правомуфлангу зосереджених у франко-бельгійської границі союзних армій. Тоді жарденнська армія, що керувалась Сен-Жюстом і Леба, початку завзятий натиск налівий фланг австрійських сил, прагнучи форсувати Самбру й опанувати Шарлеруа.Перевага сил, ініціативи, енергії, рухливості, наполегливості французів стававдень від дня усе більш очевидним. В австрійському штабі питання підготовкиевакуації з Бельгії стали привертати більшу увагу, чим задачі оборони країни.Начальник головного штабу Макк подав у відставку. Циркулювали ніким неспростовувані і все більш завзяті слухи про майбутнє відступі і виході Австріїз війни.1

Як бипідготовляючи суспільну думку, імператор Франц, що прибув навесні в Бельгію,наприкінці травня привселюдно прийняв деякої Долі, авантюриста, що видавав себеза представника Комітету суспільного порятунку

Коли 13 червняімператор Франц залишив Бельгію, усі зрозуміли, що відступ уже почався.Триваючі бої повинні були як прикривати цей відступ, так і служити заставоюбільш вигідних умов миру.

Сила англійськогозолота виявилася не в змозі перебороти опір французького народу і зберегтиконтрреволюційну коаліцію. Як і раніш, Англія хотіла продовжувати боротьбу,але, як і раніше воліла вести її чужими руками. Адже при подібному своєрідномуположенні речей саме Англія зробила великі придбання: діючи самотужки надругорядних, не вирішальних ділянках боротьби, вона захопила в 1793 р. в Індії Чандернагор,Пондишері, а також Сен-Пьєр, Мікелон, Табаго, до яких у 1794 р. додалисяКорсика, Мартініка, французька частина Сан-Домінго. Придбання окупали витрати.Англійська буржуазія, що багатіє, процвітаючі англійські поміщики не хотілисвіту.

Але європейськийсвіт став неминучим, коли 17 червня французька північна армія опанувала Іпром,а 26 червня армія Самбру і Маасу, зайнявши напередодні Шарлеруа, розгромилаперед Флерюсом основні сили австрійців. Шляху в Бельгію, як із заходу поузбережжю, так і зі сходу в долинах Самбру і Маасу, були відкриті. Австрійська,голландська, англійська, гановерська й інші армії в паніці відступали. Рейнськіпозиції союзників були під ударом.

Розгромленівороги Франції готові були йти на мир. Іспанський уряд в результаті поразок танародних рухів в країні, схилявся до миру; в Голландії з кожною миттю наросталаможливість вторгнення французьких військ, росло бажання не тільки скінчитивійну, але й у союзі з Францією звернутися проти фактичного сюзерена — Англії,що витісняла голландців з важливих пунктів колоніальної і морської торгівлі;правителі італійських держав металися між союзом з Англією й орієнтацією наФранцію; Австрія і Пруссія усе більше заплутувалися у східних справах і,потерпівши поразку в спробах нав'язати свою волю французькому народу, шукалишляхів примирення з ним. Росія, тимчасово відмовивши від своїх планів,безпосередньо спрямованих проти Туреччини, цілком була зайнята польськимисправами. Тільки Англія непохитно прагнула продовжити і підсилити хрестовийпохід європейської реакції проти буржуазної революції.

Прийшов час дляфранцузького уряду остаточно висловитися по польському питанню. Що тісняться зусіх сторін сили Костюшка прийняли на себе всю міць удару східноєвропейськихдержав. Польські емісари в Парижеві, Барс і інші, квапили Комітет суспільногопорятунку з обговоренням мір допомоги повстанцям. Було відоме, що Костюшконамагався встановити дружні стосунки з Австрією, а усередині країни,стримуваний магнатством, проводив політику надзвичайно помірних соціальнихреформ. Не бажаючи вплутуватися в нові ускладнення, досягши порога перемоги імиру, робеспьєристи вирішили відмовитися від втручання в польські справи. Своєвідмовлення вони мотивували тим, що їх не задовольняє загальний характерполітики Костюшко.1 Тому 13 липня Барс був запрошений уКомітет суспільного порятунку. Тут Сен-Жюст коротко і різко повідомив йому, що«Франція не дасть ні найменшої крупиці золота, не ризикне життям ні єдиноїлюдини для зміцнення революції в Польщі...»2 «Інтернаціоналізм»революціонерів повинний був відступити перед розуміннями практичної політики: ідо кожної події міжнародного життя вони не могли не підходити насамперед зпогляду інтересів салон» Франції. Зараз ці інтереси полягали в припиненнівійни і у встановленні мирного співжиття республіки з її сусідами. Допомогаполякам могла стати нездоланною перешкодою до світу з Австрією і Пруссією, —тому революційні поляки були принесені в жертву миру.

Але тому щозасобу республіки надзвичайно зросли, а її національні армії і застосована ниминова тактика, ялиновому військова й економічна міць країни, на ряді із соціальноюперевагою над іншими державами, представляли виняткові переваги, те нова,зміцніла французька буржуазія (спекулянти, постачальники, оптові торговці,великі промисловці, ділки, що наживалися па грабежі окупованих територій,зв'язана з ними верхівка генералітету) вже не бажала припинення переможноївійни і штовхала на шлях перетворення її з визвольної, революційної, вагресивну, загарбницьку, грабіжницьку. Дарма Робесп’єр попереджав 9 липняякобінців: «Про благоденство держави судять не стільки по зовнішніх успіхах,скільки по щасливому внутрішньому стані».1 Основна маса буржуазіїслухати не хотіла про світ у той час, коли відкривалася дорога до завоювань.Безсумнівно, у внутрішній політичній боротьбі, що розбушувалася влітку 1794 р.,коли національні задачі буржуазної революції виявилися дозволеними, питаннязовнішньої політики грали значну, хоча, можливо, і підлеглу роль. II недармаРобесп’єр у своєму останньому виступі, у промові в Конвенті 26 липня (8термідора), багато говорив про небезпеки, викликаних перемогою, і пронеобхідність закріплення її плодів: «Вам говорять про ваші перемоги закадемічною легкістю, що змушує вірити, що вони не коштують нашим героям нікрові, ні праць: вони здавалися б більш великими. Що зроблено, щобвикористовувати наші успіхи для зміцнення наших принципів, щоб попередити чи небезпекизабезпечити плоди перемоги? Стежите за перемогою… Наші вороги відступають інадають нас внутрішнім звадам. Подумайте про кінець кампанії; бійтесявнутрішніх фракцій; бійтеся інтриг, яким допомагає впровадження в іноземнітериторії… Військова аристократія знаходиться під заступництвом, відданих[республіці] генералів переслідують...»2

Контрреволюційнийпереворот 9 термідора привів Францію в нову безодню воєн і іспитів,продиктованих прагненням французької нації до завоювань і до гегемонії над Європою.

Висновки

28 липня 1794року Якобінська диктатура пала, тим самим засвідчивши кінець апогею ВеликоїФранцузької Революції.

Цей період вісторії Франції та Європи є неоднозначним, тому що і по сьогодні не вщухаютьпристрасті навколо цієї проблеми. Що ж це було – Якобінська диктатура? Можливо,це період керування зграї ненажерних кровопивць тиранів; можливо, це періодправління справжніх французьких патріотів, яким не судилось стати переможцями;а можливо, це бенефіс класової боротьбі, в якій жорстокі контрреволюціонерирозчавили представників народних мас. І таких „можливо” існує безліч. Алепитання залишається.

Незважаючи навелику кількість ймовірних варіацій відповідей на це питання, все-таки це буладиктатура, з всіма витікаючими наслідками: терор, розправа над конкурентами,військовий характер влади, агресивна зовнішня політика… Проблема полягає втому, що саме призвело до цього? Напевне, це було закономірним явищем і в ційситуації по іншому могли діяти лише самогубці. Хоча засуджувати дії якобінцівне можна, так-як і обожнювати.

Але схилитиголову перед ними потрібно, томущо ці люди зробили титанічні зусилля длядосягнення своєї мети. Не кожний політик зможе протриматись рік при владі,враховуючі всі обставини: громадянська війна, економічна і соціальна кризи,навала інтервентів, постійна політична боротьба… При цьому їм вдавалосьвиплутуватись і не безуспішно.

Отже, подіїчервня 1793р. – липня 1794р. є прикладом людської сили і неспроможності,прагненню миру і агресії, хитрощам і тупості… Хоча смерть в образі гільйотинипереслідувала всіх і багато кого наздогнала, але їхні імена залишились насторінках історії.

Питання проякобінську диктатуру існуватиме доти – доки пам’ятатимуть про це інамагатимуться не допустити подібного, з його наслідками.

Сподіваюсь я даввичерпну відповідь у своїй роботі на дане питання і зміг викласти факти безполітичного забарвлення, але зі своїм особистим нейтральним поглядом.