Реферат: Антифашистський рух опору на Хмельниччині в роки Другої світової війни

Антифашистський рух опору на Хмельниччині в рокиДругої світової війни

 

Зміст

 

Вступ… 3

1. Партизанський рух напівночі Хмельниччини… 4

2. Боротьба народногопідпілля в центрі області… 7

3. Характеристика Рухуантифашистського опору на півдні… 12

4. Діяльністьпідрозділів ОУН-УПА на території Хмельницької області. 14

Висновки… 19

Література… 21

Вступ

Керівники колишньоговермахту після війни у своїх спогадах відмічали несподіваний для них розмахантифашистського руху, який вони зустріли на окупованих територіях. Деякі зних, зокрема генерал-полковник Л.Рендуліч, надають цьому рухові вирішальногозначення у причинах поразки Німеччини у Другій світовій війні.

Особливо поширенимцей рух був на Білорусі і Україні – колишніх республіках СРСР. Історія свідчитьпро існування на їх територіях великих партизанських з’єднань, які,переховуючись від німців в важко доступної місцевості, наносили йому значноїшкоди, вели запеклу озброєну боротьбу.

Говорячи в цілому промасштаби партизанської боротьби і Рух опору, істориками дуже мало приділяєтьсяуваги дослідженню специфіки та особливостям ведення антифашистської боротьби вокремих місцевостях. Дана робота присвячена висвітленню питань опору місцевогонаселення проти німецьких окупантів на території Хмельниччини (колишняКам’янець-Подільська область).

Місцеве населенняприйняло активну участь в справі перемоги над ворогом. Людей штовхало напротиборство проти набагато сильнішого противника не тільки ідейні мотиви, а вбільшій мірі – та окупаційна політика, що велася німецькою владою на захопленихтериторіях. Якщо спочатку українці ставилися насторожено до нової влади (бо щесвіжі були в пам’яті сталінські репресії), то після наведення німцями “порядку”і проведення політики активного пограбування стало ясно: це – ворог, протиякого треба боротися всіма методами. Боротьба проти загарбників з кожниммісяцем набувала все більшого та більшого масштабу.

Про особливості цієїборотьби в Хмельницькій області, а також в окремих її частинах (північної,південної і центрі) піде мова у наданій роботі. Під час написання роботивикористовувалися джерела як радянського походження, так і сучаснінапрацювання.

1.Партизанський рух на півночі Хмельниччини

Північ Хмельниччинина той час включала у себе Славутський, Берездівський, Ізяславський,Шепетівський, Грицівський, Антонінський райони. Ця місцевість пройшла суворевипробування початком війни. Через Берездівський район пролягав один з основнихнапрямків удару німців на Київ – на півночі району проходила траса Львів-Київ,вздовж якої наступали загарбники. Через Славуту йшла головна залізничнаартерія, яка зв’язувала фронт з німецьким тилом. Також в цьому регіонізнаходився найважливіший транспортно-залізничний вузол, який активновикористовували німці – Шепетівка. Історія свідчіть про те, що на цихтериторіях започаткувався і з часом постав дуже широкомасштабний рух опоруокупантам.

Центром такогоруху і його потужним генератором було місто Славута. Тридцять місяців тривалаокупація Славутчини. За цей час в місті загинув кожен другий житель. 4057жителів району були вивезені на каторжні роботи. На території району німціповністю спалили шість сіл. В місті були пограбовані усі заводи. В центріСлавути гітлерівці створили гетто для єврейського населення, в якому булознищено більш як 13 тис. чоловік з усього району. На території Славутизнаходився концтабор “Гросслазарет” для військовополонених червоноармійців, вякому загинуло близько 200 тис. чоловік.

Весь час жителіміста вели боротьбу з окупантами. Вже в липні 1941 р. в кількох кілометрах відСлавути вчитель Стриганської школи Одуха А.З. створив підпільну групу з 12чоловік, до якої увійшли вчителька Охман Г.Р., колишні учні школи брати Леоніді Борис Троцькі, Олександр Гіпс, Віталій Кмитюк. У серпні того ж року наквартирі Яворського А.Р. відбулося перше засідання організаторів славутськогопідпілля. А через півроку на Славутчині діяло 19 підпільних груп.

Діяльністьславутських підпільників активізувалась у жовтні 1941 року після повернення доміста лікаря Михайлова Ф.М. Родом Федір Михайлович був з Росії, з Тули, але довійни після отримання медичної освіти розпочав працювати разом з дружиною вСлавутській лікарні, звідки був призваний у армію, коли розпочалася війна.Восени 1941 р. в районі Полтави він потрапив у оточення, після якого йомувдалося повернутися до Славути. Знову влаштувавшись працювати у лікарню,Михайлову вдалося увійти у довіру до німців. Після цього він організовуєпатріотичну групу опору окупантам, в яку спочатку входили тільки медичніпрацівники лікарні. З часом ця група об’єднала всі підпільні групи міста,Славутського і Шепетівського районів і налічувала близько 200 чоловік.

Для керівництвапідпіллям було обрано міжрайонний комітет у складі Ф.М.Михайлова,О.А.Горбатюка, К.О.Захарова, А.З.Одухи, В.В.Яворського та інших. Слідпідкреслити, що комітет став досить впливовою силою не тільки в Славуті, але йу Шепетівці, багатьох селах Грицівського, Антонінського, Ізяславського районів,де також було створено підпільні організації. Були налагоджені також зв’язки зпідпільниками Житомира, Бердичева, Новоград-Волинського, Києва, Острога.

Спочаткупідпільники вели тільки антифашистську пропаганду, але з часом з’явилисяможливості боротьби більш дієвими способами. Були створені бойові групи,завданнями яких було проведення диверсійних актів. Групи були малочисельними таскладалися в основному з військовополонених, бійців Червоної армії, щопереховувалися у лісах під час відступу, а також тих місцевих жителів, які зарізними причинами увійшли в конфлікт з новою владою.

На засіданніміжрайонного комітету у лютому 1943 було розглянуто питання про створенняпартизанських загонів, спеціальних підривних груп, баз зброї, боєприпасів іхарчування. У першій половині 1943 року був створений партизанський загінСлавутського району, який згодом перетворився на з’єднання. Командиром йогостав А.З.Одуха. На озброєнні партизан було 2 міномета, декілька кулеметів, 87гвинтівок, пістолети, вибухівка. Восени 1942 року підпілля Славути встановилозв’язок з Великою Землею, і через білоруських партизан було отриманорадіостанцію.

Загін поповнювавсяяк за рахунок місцевих жителів, так і за рахунок військовополонених зконцтабору “Гросслазарет”, який знаходився на території міста Славута.Підпільники та партизани організовували втечі з цього табору полонених таформували з їх числа підрозділи загону. Відомим є факт, коли підпільники 14червня 1942 року організували втечу кількох десятків військовополонених зтабору. Крім того, дуже частими були “уходи” з табору, які організовувавМихайлов (головний лікар міста) для хворих Гросслазарету. Він доповідав німцям,що вони вмерли, підроблював відповідні документи, а “мертві душі” уходили уліс, до партизан. В районі села Стригани підпільники організували шпиталь длятаких хворих, а також для поранених партизан. Усього за час окупаціїпідпільники разом з партизанами визволили з канцтаборів Славути і Шепетівки2190 чоловік.

Методи боротьбипартизан Славути були в основному диверсійними. Через Славуту йшла одна зосновних залізничних магістралей, що зв’язувала німців з їх глибоким тилом.Партизанські загони основні свої зусилля спрямовували на ушкодження цієїмагістралі, а також на підрив ворожих ешелонів з живою силою та технікою. Дужечастими були напади на ворожі гарнізони, знищування поліцаїв.

Напади партизанівстали настільки дошкульними, що гітлерівське командування змушене булонадіслати з Шепетівки понад 3 тисячі солдат і офіцерів, щоб блокуватиславутські ліси. Але це не дало дієвого ефекту.

З кожним днемзростала міць одухівського з’єднання. В грудні 1943 р. воно мало у своємускладі 5 партизанських загонів, у яких нараховувалося 1200 чоловік. Поступовоця цифра зросла до 4000 тис. Бійці партизанського з’єднання імені Михайлова(самого Ф.М.Михайлова німці викрили і стратили у липні 1942 року) діяли натериторії не тільки Кам’янець-Подільської (колишня назва Хмельницької області),а й Волинської, Рівненської, Тернопільської області.

За даними звітупартизанського з’єднання, яке побачило світ після визволення Славутськогорайону від німців, партизани Славутчини провели 948 бойових та диверсійнихоперацій, влаштували 344 залізничні диверсії, внаслідок чого 287 ворожихешелонів пішло під укіс. 18190 ворожих солдат і офіцерів загинули під часвчинених партизанами диверсій на залізниці, а ще 2773 фашисти були знищені увідкритих боях.

Таким чином, можнасказати, що партизанський рух на Славутчині мав два періоди у своєму розвитку:перший – до 1943 року – підпільницький, другий – з січня 1943 року до січня1944 (момент визволення Славути від німецьких загарбників) –партизансько-підпільницький. Особливістю його була можливість поповнювати своїлави за рахунок військовополонених. Активності діям партизан Славути надаваланаявність лісових масивів, що були поширені в Славутському, Шепетівському,Ізяславському районах. Ще одним сприятливим фактором для розвиткупартизанського руху на Славутчині було відсутність крупних збройних угрупуваньнімецьких військ на території району і навколо нього, що значно підсилювалопозиції партизан.

2.Боротьба народного підпілля в центрі області

Іншим центромнародного опору німецько-фашистським окупантам стало місто Проскурів, а такожнайближчі до нього райони Кам’янець-Подільської області: Меджибозький,Чорноострівський, Теофіпільський і Старосинявський, Гвардійський.

Через Проскурівпроходила ще одна залізнична артерія, що мала важливе військове значення длянімців. Місто Проскурів на той час було достатньо розвинутим промисловим центром.Воно мало розгалужену інфраструктуру, яку використовувало німецьке командуваннядля дислокування та управління військами. В Проскурові знаходилися значніугрупування ворога. Це свідчило про те, що цей регіон мав для німцівстратегічне значення.

Німці “залізною”рукою наводили порядок в цієї місцевості. Смертю карався кожен, хто невиконував будь-яких розпоряджень нової влади. Жорстокості фашистів не лякалижителів. Одна за одною виникали антифашистські підпільні групи.

В перші дні окупаціїв Проскурові сформувалися і розгорнули боротьбу з ворогом підпільна група: нацукровому заводу, яку організував і очолив Г.М.Мацьків; група на залізничнійстанції Гречани (організатор і керівник Л.А. Пірковський); група проскурівськихзалізничників під керівництвом В.І.Ручковської.

В середині липня 1941року капітан Радянської Армії О.С.Поліщук створив у місті підпільну групу,переважно з військовослужбовців, які в перші дні війни були поранені ідоставлені в Проскурівський військовий шпіталь. Після окупації Проскурова німцямивони, захопивши з собою зброю, сховалися у лісі неподалік міста. Основним їхзавданням був контроль шосейних доріг з Проскуріва до інших населених пунктів:Старокостянтинів, Меджибіж, Летичів, Чорний Острів.

На початку вересня1941 року в Проскурові діяло 9 підпільних груп і організацій. Завданняоб’єднання Проскурівського підпілля виконав М.А.Храновський. На початкуокупації він створив спочатку свою підпільну групу, яка дислокувалася 20 км відПроскурова, та шукав способи встановити зв’язок з іншими організаціями.Поступово ним були об’єднані 26 міських та сільських організацій.

Також однією з першихбула група, створена у жовтні 1941 року вчителем М.С.Гандзишиним у селі ЛісовіГринівці, що неподалік Проскуріва. На початку свого існування вона включала усебе 12 чоловік. Самотужки була виготовлена радіостанція, за допомогою якоївони отримували інформацію про дійсний стан воєнних дій та розповсюджували цюінформацію серед місцевого населення. Група налагодила зв’язки з оточенцями зчисла колишніх бійців Червоної армії, які переховувалися в лісах, та передавалидля них їжу, зброю, листівки. Крім цього, учасники групи здійснювали ідиверсії: тричі перерізали фронтовий телефонний зв’язок, псували обладнання напідприємствах, які працювали на німців, зривали спроби відправити молодь накаторжні роботи в Німеччину.

Після того, якфашисти наприкінці 1941 року вистежили, а потім розстріляли М.С.Гандзишина,група на деякий час згорнула свою роботу, щоб уникнути цілковитого розгрому.

До кінця 1941 рокубула створена підпільна група в Чорному Острові. Організатором її був колишнійредактор Михайлівської районної газети “Ударник”, М.Р.Давидов. Її членивипустили 4500 листівок, пустили під укіс німецький військовий ешелон, в десятиселах знищили молотарки й таким чином зірвали обмолот хліба і вивезення його вНімеччину.

З березня 1942 р. вЧорному Острові діяла ще одна підпільна група у складі одинадцяти чоловік, якуочолив колишній голова Чорноострівського райвиконкому Т.І.Шостацький. Групівдавалося встановити зв’язок з партизанським загоном А.З.Одухи, для якого воназбирала дані про пересування німецьких військ між Тернополем і Проскуровом.Підпільники мали свою підпільну друкарню, випускали листівки, які поширювалисясеред населення.

Чимало достойнихсправ на рахунку підпільних осередків сіл Крачки, Ходаківці, Шпичинці. Малочисленіза своїм складом, вони, проте, зуміли роздобути кулемет, 18 гранат, 10гвинтівок, 5 наганів, 2 карабіни.

Активно включилася упідпільну роботу комсомолка з села Нижчі Вовківці Г.А.Злотенко. працюючиагрономом, вона навмисне давала неправильні вказівки щодо протруювання зерна,зберігання насіння. П’ять разів вона псувала кабель, що зв’язував Проскурів зТернополем, двічі – підземний кабель, прокладений до Німеччини.

У 1943 році сільськіпідпільні осередки об’єдналися в районну антифашистську групу. До її керівногоядра входили О.Клименко, Романюк, Копитін, І.Шуляк. Зв’язок між групамиздійснювали вчителі району С.Г.Вдовичак, Р.І.Барвінська, К.Л.Корженівська,колишній військфельдшер В.М.Тисячна, житель с.Скаржинці І.Мазяр, О.Шуляк. Середпідпільників були колишні військовополонені Я.Клюєв, І.Сінченко, В.Степанов,М.Федоров та ін. у 1943 році підпільники надавали допомогу радянським військампід час їхнього наступу в ході Проскурівської операції., виконуючи рольрозвідників.

Не менш активним бувантифашистський опір на території Теофіпільского району. Такий рух бувобумовлений нелюдським ставленням окупантів до мирних мешканців та майна, якевони відбирали на свою користь. За період окупації району німці розстрілялипонад 2070 жителів, вивезли на каторжні роботи до Німеччини 5665 юнаків тадівчат, з яких понад 500 чоловік загинуло. Було пограбовані 68 колгоспів, всібібліотеки і клуби, багато шкіл, підприємств і організацій, вивезено понад 37тис. голів різної худоби.

У грудні 1941 рокуС.П.Кухта створює антифашистську підпільну групу в селі Базалія і Єлизаветполі,до якої входило 7 чоловік. Згодом члени цієї групи влилися у партизанськийзагін, що діяв на території району.

У квітні 1942 рокувиникає Теофіпольська антифашистська підпільна організація, в якій об’єдналися42 бійці-антифашисти. Очолював її І.Овруцький. підпільники дісталирадіоприймача, щоб слухати повідомлення Радінформбюро про події на фронті.Завдяки їм люди довідалися про розгром німців під Москвою. Вони обладналидрукарню і з допомогою патріотів-поліграфістів випускали листівки. Першалистівка з’явилася напередодні 1 травня. Всього було випущено 7 листівок, якірозробляв та опрацьовував журналіст М.Я.Царук. Підпільники псували телефоннийзв’язок, виводили з ладу молотарки і збиральні машини, щоб хліб не потрапивфашистам. 1942 році підпільники перерізали телефонні проводи біля села Коров’є.

Фашистам вдалосявистежити підпільну організацію і розгромити її. Більшість підпільників вонирозстріляли, а ті, хто уцілів пішли в інші партизанські групи, що формувалисяна територіях Ляховецького (тепер Білогірського) та Теофіпольського районів. Цігрупи переховувалися у лісах Білогірського району та були за своїм складоммалочисельними.

Один з таких загонів,загін К.С.Божевського, протягом 1943 року кілька разів громив німецькужандармерію у Теофіполі. Партизани використовували в бою артилерію. На початку1944 року народні месники здійснили напад на розташований тут німецькийгарнізон. В ході бою у райцентрі згоріло понад 40 будинків, у яких знаходилисянімці та їх прислужники. Партизани виводили з ладу зв’язок, визволяли людей,яких окупанти вивозили до Німеччини.

Особливим об’єктомвпливу партизан була залізниця, що зв’язувала Шепетівку і Тернопіль.Неодноразово партизанські загони проводили акти диверсій на цієї залізниці. Наділянці від Ямполя до Ізяслава підірвали усі мости, на двох станціях зруйнувалиусе шляхове господарство, знищили стрілки, а залізничників мобілізували взагін.

Таким чином, звищевикладеного матеріалу випливає, що рух опору існував і в центріХмельницької області. Він також був представлений як діями підпільників, які,знаходячись на легальному положенні, робили усе, щоб якомога більше шкодинанести загарбникам, так і діями партизанів, які в основному перебували в лісахта інших малодоступних для німців місцях.

Основноюхарактеристикою, на мій погляд, є невелика масовість та масштаб цього руху.Цифри матеріалів, які писали зі слів очевидців тих подій, говорять про невеликучисельність складу як підпільних груп так і партизанських загонів.

Основними діямиучасників антифашистського руху були розповсюдження даних про реальний хідподій на фронті, зрив відправки молоді в Німеччину, навмисне знищенняобладнання, продовольства. Партизанські загони, які у центрі Хмельниччини булитакож малочисельними, діяли в основному методом диверсій – руйнували залізницю,нищили лінії телефонного зв’язку. Реальний масштаб шкоди, яку наносили диверсіїнімцям, практично маловизначений і маловивчений. У відкритий бій партизани знімцями не вступали не тільки по причині слабкості свого воєнного потенціалу, атакож по причині неможливості захистити мирне населення від каральних акціймісцевого німецького командування, які проводилися у випадку загибелі саменімецьких військовослужбовців від рук партизан. В центрі Хмельницької областібули дуже сильними угрупування німецьких військ, що знаходилися тут для охоронита передислокації. і котрі німецьке командування активно залучало для знищенняпартизанських загонів в районі міста Проскурів.

В цілому можнасказати, що партизанський рух в центрі Хмельниччини, був набагато слабшим, ніжна півночі області. Підпільний рух тут як і на Славутчині був представлений укожному населеному пункті – всюди знаходилися люди з числа місцевих мешканців,які брали на себе роль ініціаторів і керівників такого руху, об’єднували колосебе людей, які мала яскраво визначену антифашистську спрямованість.

3.Характеристика Руху антифашистського опору на півдні

З перших днів війнивідбувалося створення підпільних груп на півдні області. За своїми механізмамивоно проходило подібно до процесів формування підпілля по всій області –навколо поодиноких борців проти окупантів гуртувалися інші люди, а потім ціневеличкі групи об’єднувались в більш крупні підпільні організації.

ВКам’янці-Подільському протягом липня-вересня 1941 року сформувалося біля десятиневеликих підпільних груп. Такі організації діяли в міському театрі, лікарні,поліклініці, заводах. В жовтні 1941 року офіцер Радянський Армії О.Павлюк,який попав на початку війни у оточення та залишився на окупованій території,об’єднав їх в одну міську підпільну організацію, яка встановила зв’язок ікоординувала свою роботу з підпільниками південних районів області. На той часбула відома і молодіжна підпільна організація міста Кам’янець-Подільський, якатакож включала у себе молодь з навколишніх сіл. Організаторами і керівникамигрупи були студенти Вілен Поворін та Дмитро Мозолевський. Група налічувалаблизько 40 юнаків. Вони займалися в основному агітацією проти окупаційноївлади, розкривали злочинні наміри німців під час відправки молоді у Німеччину.

Група О.Павлюказмонтувала радіоприймач та організувала доведення до населення інформації, щопередавало радянське командування щодо ходу бойових дій на фронті. Вониспочатку писали листівки від руки, а з часом в них з’явилася можливість їхдрукувати.

Поступово підпільникиперейшли до більш активних дій проти окупантів. Павлюківці в листопаді 1941року ліквідували в районі залізничного вокзалу великий склад з продовольством,знищили до двох десятків гітлерівців.

Активними сталидиверсійні дії підпільників: вони неодноразово перерізували кабель зв’язку,псували заводське обладнання підприємств, які працювали в інтересах німців,саботувало відправку молоді у Німеччину.

Чимало жителівкам’янецьких сіл входили до складу підпільної антифашистської організаціїО.Павлюка. Від неї розпочали свою діяльність підпільні організації, щостворювались безпосередньо у селах. Так, у 1942 році в селі Нігин була створенакрупна підпільна організація. Вона мала радіоприймач і розповсюджувалаоперативні зведення Радінформбюро, закликала сільчан не виконуватирозпорядження окупаційної влади. Наступного року нігинські підпільники приєдналисядо партизанського загону і разом брали участь у бойових операціях.

У Старій Ушиціпідпільну групу, що складалась із 20 чоловік, очолив колишній прикордонникС.Захаров. Група підтримувала постійний зв’язок з партизанським загономМ.Міносяна. В лютому 1944 р. підпільники разом з партизанами спалили нафтобазуі вивели з ладу телефонну станцію в селі Грушка, а в березні знищили штабфашистської військової частини, що намагалася переправитись через Дністер.

Широко відомим ставпартизанський загін імені Боженка. Він почав свій шлях у червні 1943 року вОринині. Командиром загону став колишній офіцер Радянської Армії майорП.Заплатинський, його заступником – С.Березовський. В цей загін входило 22чоловіка. Майже у кожному селі партизани загону мали надійних людей, від якиходержували потрібну інформацію, матеріальну допомогу. Боженківці провели багатоатак на німецькі гарнізони, військові об’єкти.

Таким чином, мибачимо, що мешканці півдня Хмельницької області також прийняли участь уантифашистському русі. Хоча партизанські загони та підпільні організації булиневеликими як за численністю так і за загальною кількістю, але факт наявностітаких організацій свідчіть про існування руху опору окупантам на Кам’янеччині.Дії підпілля і партизан не дозволяли загарбникам спокійно відчувати себе наукраїнській землі.

4.Діяльність підрозділів ОУН-УПА на території Хмельницької області

Дані щодо участіпідрозділів ОУН-УПА в русі опору окупантів під час війни не набули однозначногоофіційного тлумачення. Наприклад, у Книзі Пам’яті України, що підготувало додруку і випустило у світ Хмельницьке видавництво “Поділля” (1997 р.), немаєжодного згадування про діяльність цих груп на території області. А вже в КнизіПам’яті України, що надрукована та вийшла у Києві, такі дані є. Діям загонівОУН-УПА в ній присвячений цілий розділ: “Націоналістичні збройні формування”.Зокрема, в цьому розділі йдеться мова і про діяльність оунівських загонів натеренах Поділля.

Підсумовуючиматеріал, що викладений у цьому розділі, можна зробити висновок, що натериторії Хмельницької області діяльність ОУН-УПА була практично мізерною.Треба згадати, що до 1939 року Хмельницька

(на той час –Кам’янець-Подільська область) була прикордонною зоною, що входила до складу РадянськогоСоюзу. Націоналістичні, демократичні, визвольні та інші рухи жорстокопереслідувалися сталінською владою. Про рух українців для отриманнянезалежності взагалі не могло бути мови. Вся пропаганда більшовицького режимуна Хмельниччині як і по всій радянській Україні була спрямована на втіленняідей пролетарського інтернаціоналізму, вірності завітам Леніна. Розгалуженамережа радянських і партійних органів ретельно контролювала будь-яке іншемислення та жорстоко переслідувало його.

Інший стан справ бувна Західній Україні. Хоча тут і мало місце протистояння між польською владою такорінними мешканцями Галичини і Волині, але демократичні європейські засадидозволили утворити національні політичні організації для боротьби занезалежність України, головною з яких була Організація українськихнаціоналістів. Прибічники ідеї самостійництва існували по всієї територіїЗахідної України, тому тут, ще до німецького нападу на СРСР, були утворені ііснували місцеві організації, які готові були вести рішучу боротьбу протипоневолювачів українського народу. Хмельничани навіть мали родичів в селах, яківолею долі опинилися в іншій державі, і могли при нагоді підтримувати між собоюзв’язки.

Можна сказати, щоліто 1941 року виявило значні розбіжності ідеологічного характеру міжукраїнським населенням Сходу і Заходу. Вони відображалися у ворожому ставленніодне до одного. Особливо яскраво це виявлялося саме на території Хмельницькоїобласті, де ідеологічні опоненти опинилися у тісному контакті і могли впливатиодне від одного не тільки ідеями, а й безпосереднім прикладом. Я вважаю, щоХмельниччина разом з іншими центральними областями в цьому плані булиунікальними регіонами, де різна ідеологія під час війни існувала поруч безусіляких кордонів.

Історичні джереласвідчать про спроби проникнення під час війни представників одного протиборчогоугрупування на територію іншого. Причому, наскільки я зрозуміла, кожнеугрупування ретельно охороняло свою територію від інших.

Безперечно, рішучимдіям як партизанського руху Хмельниччини, так і оунівським збройнимформуванням, які знаходилися поруч, у сусідньої Рівненської області, в значніймірі заважало те, що їм обидва приходилося діяти у підпіллі від німців. Крімтого мали місце численні збройні сутички між цими різними представникамиукраїнського руху опору. Про факти таких збройних конфліктів широко йдеться укиївської Книзі Пам’яті. Разом з тим ця Книга не нагадує жодного факту участіозброєних підрозділів ОУН-УПА проти німецьких окупантів на територіїХмельницької області.

Немає прямої вказівкищодо дій оунівського руху на території Хмельниччини і в книзі “Нариси історіїУкраїни” А.Жуковського і О.Субтельного, які доволі ретельно підішли довикладення матеріалу щодо часів німецько-фашистської окупації. Вони, восновному, вказують на Галичину, Волинь та Житомирщину як основні районидіяльності національних формувань. Хмельниччина залишилася осторонь відактивної діяльності груп Бандери.

А ось Володимир Косику своєї монографії “Україна і Німеччина у Другій світовій війні двічі вказує нафакти діяльності ОУН-УПА на території Хмельниччини. По-перше, він приводитьвитяг з німецького донесення щодо стану справ на територіях, що захоплені. Вцьому донесенні, котре було написано наприкінці липня 1941 року, йдеться пропоширення оунівського руху, яке охопило не тільки Волинь і Галичину, а йперекинулося на Поділля. Вказуються міста Чемірівці і Кам’янець-Подільський(південь області), де в цей час йшло широке розповсюдження листівок від іменіруху Бандери з закликами виступати проти дій німецьких окупантів.

Інше згадування В. Косикащодо Поділля відноситься до періоду січня-квітня 1943 року. Він пише, що заоцінкою німецького командування, генеральна округа Волинь-Поділля в значніймірі була підвернена впливу антифашистського руху. У більшості її районівнімецька адміністрація існувала лише в районних або окружних центрах, асільська місцевість була повністю у руках повстанців і частково (на півночі) вруках радянських партизанів. Німці оцінювали південь Поділля як найбільшстабільний район: “…на півдні Поділля було мало лісів і тому ситуація там булакраща, так що в багатьох районах там ще трималася німецька влада”

Генеральний комісарВолинь-Поділля направив кілька донесень про загальну ситуацію у йогогенеральній окрузі. В одному з них він вказував на те, що “менші банди, мабуть,українських націоналістів”, почали з’являтися і на Поділлі в районах Ярмолинціві Кам’янця-Подільського.

Володимир Яцентюк,мешканець с. Крупець Славутського району Хмельницької області попри дослідженьвидатних істориків свідчить про наявність націоналістичної організації натериторії Славутського району (це – північ Хмельницької області). ВолодимирЯцентюк – учасник цього руху, безпосередній свідок тих подій, що відбувалисяпід час війни на землях Хмельниччини. Його спогади, а також дослідженнямісцевого журналіста Миколи Руцького були опубліковані в Славутської районнійгазеті “Трудівник Полісся” (публікації: “Істину не можна спаплюжити”,“Стрільчику січовий, чого зажурився?”, “Поки жити, доти й боротися”).

За матеріалами цихстатей, українське націоналістичне підпілля в Славутському районі почалоіснувати з перших місяців війни. Місцеві підпільники тримали зв’язок зоунівцями сусідніх районів Рівненської області. Осідками націоналістичного рухуна Славутчині стали села Крупець, Киликиїв.

ОрганізаторомКрупецької підпільної групи “За Україну” був місцевий житель учитель математикиІван Олійник. Він згуртував навколо себе біля 20 односільчан. Спочатку вонипроводили агітаційну роботу серед селян, в ході якої провадили у життя ідеїнезалежності України – як без німців, так і без більшовиків; спонукалирозбирати колгоспну землю, реманент і худобу. Потім їх методи стали більшактивними: вони спасали євреїв від розстрілів, молодь – від робіт в Німеччині,повідомляли селян округи про німецькі облави (деякі з них служили в німецькійуправі і завжди мали найбільш достовірну інформацію щодо задумів німецькоївлади). Маючи своїх людей на залізниці підпільники псували німецькі поїзди,збирали для майбутньої боротьби зброю. Внаслідок активної протидії німців націоналістичномурухові Крупецька підпільна організація “За Україну” перестала існувати у травні1943 року. Рештки її членів, в основному з військовополонених, пішли, хто вчервоні партизани, хто в Червону Армію.

Керівником оунівськогопідпілля у Киликиєві став А.Гамула. Ще в юнацькі роки він вступив в ряди ОУН наРівненщині, куди втекла від радянського переслідування заможна родина йогобатька. С початком війни він повернувся у рідне село разом з похідними групамиОУН. А.Гамула знайшов однодумців і організував в селі молодіжну групу з двохдесятків киликиївців. Спочатку вони об’єдналися у боївку та таємно проходилибойовий вишкіл. Згодом стали ядром берездівської сотні, у яку влилася молодь знавколишніх сіл. Перша збройна акція відбулася під осінь 1943 року, в ході якоївони роззброїли десяток німців, які втікали з села на Славуту.

Киликиївська боївкарозгорнулася в сотню УПА уже на початку 1944 року. До неї влилася молодьбагатьох сіл Славутського і Берездівського районів Хмельницької області. Звесни 1944 року сотня “Юренка”(Гамули) розгорнула запеклу боротьбу протипідрозділів Червоної Армії, яка к тому часу повністю зайняла Хмельниччину. Цяборотьба тривала до 1949 року. Якщо у період панування німецько-фашистськихокупантів озброєні місцеві націоналістичні підрозділи практично нічогосерйозного не робили проти німців, то в післявоєнні часи вони наносили значнушкоду відродженню радянської влади в Славутському районі.

Таким чином, можнасказати, що під час німецької окупації, на території Хмельницької області діїнаціоналістичних формувань були малоактивні та не наносили значної шкодизагарбникам. Центрами такого руху можна виділити північ (Славутський,Берездівський райони) і південь (Кам’янець-Подільський, Чеміровецький райони)Хмельницької області. В будь-якому випадку рух опору ОУН-УПА не набув такогоширокого розмаху як партизанський рух, організований пробільшовицькимпідпіллям.

Висновки

В роки Другоїсвітової війни на теренах Хмельницької області існував антифашистський рух,який був складовою частиною загального Руху опору, що виник на захопленихнімцями територіях європейських країн.

Хмельницький рухопору складався з двох основних частин: руху прорадянсько налаштованогонаселення області і націоналістичного руху.

Керівникамипрорадянського руху були активісти, які колись працювали в радянських державнихта партійних установах. В радянські часи неодноразово робилися спробиакцентувати увагу на тому, що цей рух був заздалегідь спланований і організованопроведений з перших днів війни. але події, що відбувалися в нашій місцевості(яка вважається радянськими історіографами значним центром партизанськоївійни), свідчать про те, що цей рух став дійсно організованою боротьбою майжерік по тому, як була окупована північ Хмельницької області.

Боротьба протизагарбників велася як підпільниками, так і партизанськими загонами, якінайбільш активно діяли на півночі Хмельницької області. На початку 1944 рокупартизанський рух набув дійсно величезного масштабу і став значним факторомдопомоги Червоної Армії у визволенні області від німецьких загарбників.

Основними осередкамипідпільницько-партизанської боротьби місцевих жителів стали Проскурів,Кам’янець-Подільський і Славута, де відмічається найбільш активна діяльністьвищевказаних організацій радянської орієнтації.

Разом з тим натериторії області існував і націоналістичний рух протидії окупантам. Основнимийого центрами стали північ та південь Хмельниччини. Але цей рух був ще менш замасштабами і в деяких історичних дослідженнях його наслідки для загальноїборотьби з фашистським ярмом взагалі ігноруються.

Ще одним важливимнаслідком повинно стати розуміння того, що історія періоду Другої світовоївійни на землях України потребує більш об’єктивного та реального висвітлення уофіційних джерелах.

 
Література

1.   Безсмертя. Книга Пам’яті України: 1941-1945. – К., Пошуково-видавничеагенство “Книга Пам’яті України”, – 942с.

2.   Гуменюк С.К. Проскурівське підпілля. – Хмельницький, 1982, – 30с.

3.   Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів, 1993. –232с.

4.   Історія міст і сіл УРСР. Хмельницька область. – К., 1971. – 706с.

5.   Книга Пам’яті України. Історико-меморіальне багатотомне видання.Хмельницька область. – Хмельницький, Поділля, 1995.

6.   Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж — Нью-Йорк – Львів, 1993. – 660с.

7.   Поділля у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років. Збірникдокументів і матеріалів. – Львів, Каменяр, 1969. – 416с.

8.   Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 –1945 рр. в трьох томах. Т. 1-3. – К., Політична Україна, 1967-1969