Реферат: Симон Петлюра

Тема:  “”

              

П  Л  А  Н

 

Вступ

 

1.        Покликаний історією.

 

1.1                    Життєвий шлях  С.В. Петлюри  до  1917 року.

 

1.2                    Створення українських  збройних  сил.

 

               2.    Головний  Отаман  збройних  сил  УНР.

 

               2.1  Діяльність  Петлюри  за  часів  Директорії.

 

              2.2  Боротьба  за  владу  в  Україні  1918-1919  років.

 

       3.    Петлюра  і  міжнародна  діяльність  Уряду  УНР.

       

              3.1   Союзники  УНР  і Варшавський  договір

 

               3.3   Петлюра   в    еміграції.

      

                        Висновки

  С. В. Петлюра:

                   “… Я  ВІРЮ,  ЩО  УКРАЇНА,   ЯК  ДЕРЖАВА,  БУДЕ”

В С Т У П

Останнім  часом  все  частіше  серед  політичних  постатей української  історії  фігурує      ім'я Симона  Васильовича Петлюри. Але нині,як і в попередні роки, коли ім'я “головного отамана” майже не згадувалося,повторюються вже відомі факти його життя. Пояснити це неважко. Адже в попереднічаси була відсутня об'єктивна інформація про лідерів антирадянських угрупувань,що діяли в Україні у роки громадянської війни. До почасти замовчуваних, анерідко й свідомо перекручуваних тем належала й військово-політична діяльністьС. В. Петлю­ри. Дати повну і об'єктивну характеристику цій людині сьогоднінепросто. Для цього  потрібно не тільки детально проаналізу­вати весь йогожиттєвий шлях, а й грунтовно дослідити той далекий вже період нашої історії —інтенсивне, глибоке й складне у своїх проявах   національне  явище.

     Ім’я  Головного  Отамана  нерозривно  зв’язане  з творенням  укоаїнської армії,  як  основної  державотворчої  сили.  Голова  Українського  Військового комітету  Західного  фронту,  голова  Українського  Військового  Генерального комітету,  перший  Секретар   військових  справ  Генерального  Секретаріату  - С. Петлюра,  як  ніхто  інший,  розумів  значення  війська  для  оборони державності, — він  же  його  створив,  він  з  ним  і  пройшов  усім тернистим  шляхом   перемог,  зради,  блокад  і  поразок.

Петлюра  -  безмірно  вищий  за  те,  що  про  нього думають.  Він -  з  породи  вождів,  людина  того  гатунку,  що  в  старовину закладали  династії,  а  в  наш  демократичний  час  стаютьнаціональними  героями. 

             1.  Покликаний історією.

         1.1  Життєвий  шлях С.В. Петлюри  до  1917 року.

 

 Симон Васильович  Петлюра народився 10 травня 1879 року в Полтаві у міщанській сім'ї.Початкову освіту здобув у церковно-приходській школі. З 1895 року навчався уПолтавській духовній семінарії. У 1900 році став членом революційної  української  партії  (РУП).  Про  оточення, в  якому  жив  тоді  С. В. Петлюра,ми знаємо дуже мало. У 1901 році його виключили із семінарії. Існує кількадумок з цього приводу. Одні джерела причини вбачають у революційній роботіПетлюри як члена РУПу, інші  в його активній культурологічній діяльності, несу­міснійз навчанням у духовному закладі.

Восени 1902 рокуС. В. Петлюра виїжджає на Кубань до Катеринодара, де спочатку вчителює, а потімпрацює над архівами Кубанського Війська. Крім цього бере участь в роботіфіліалу РУП — “Чорноморської Вільної Громади”. За  співробітництво з нею угрудні 1903 року був заарештований. У березні 1904 року його звільнили з підарешту “на поруки”. Він виїхав до Києва, а звідти восени того ж року — доЛьвова де працював у редакції органу РУП  газеті “Селянин”. Наприкінці 1905року С. В. Петлюра повертається знову до Києва, але у січні 1906 виїжджає теперуже до Петербурга, де редагує місячник “Вільна Україна”. Там вступає доУкраінської соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). У липні 1906повертається до Києва, де працює секретарем редакції газети “Рада”, а в1907—1908 роках—співредактор газети “Слово” (орган УСДРП).

У 1908 році забраком коштів “Слово” припинило існування. Редколегія розпалася С. В. Петлюрапогодився зайняти посаду бухгалтера приватно- транспортного товариства у Петербурзікуди і переїхав на початку 1909 року, бере участь у роботі організації УСДРП. Ось що про це писав його майбутній соратник І. П. Мазепа: “ Як член філіалуУСДРП в Петербурзі, він також там виступав з рефератами майже виключно на темипро українську літературу, театр тощо.  Взагалі, з розмов з ним при різнихзустрічах я спостерігав, що в той час він більше цікавився питаннями літературий мистецтва. В питаннях соціальної теорії й політики та економічних він уступавбагатьом іншим членам партії. Пам'ятаю, коли на зборах нашої петербурзь­коїорганізації Петлюра брав іноді слово в дискусіях, то М. Порш, тодішнійнайвизначніший член партїї майже завжди розбивав його думки немилосердноюкритикою” (Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917—1921 — Ч 2 -Львів1951 -с.1161)

Згодом С. В. Петлюра переїхавдо Москви. Тут він одружується з Ольгою Опанасівною Нільською. У нихнародилася  єдина дитина — донька Леся.

Москва за часів 3-ї Державної Думибула осередком національного руху народів Російської імперії. Існувало багатотаємних і легальних товариств таких як “Союз автономістів”, “Товариствослов'янської культури” з українським філіалом, товариство українців “Кобзар”тощо. У 1912 році С.В.Петлюра разом з О. Саліковським стає редактором журналу“Украинская жизнь” (орган Українського товариства),  що друкувався російськоюмовою.

Московськийперіод життя С.В.Петлюри важливий насамперед тому, що там остаточно сформувавсяйого національно-політичний світогляд. Він створив свою концепцію становищаУкраїни, як політичної одиниці не тільки в межах багатонаціональної Російськоїімперії, а й у площині міжнародних загальноєвропейських взаємовідносин. Напочатку першої світової війни з’явивсяманіфест-декларація; цей документ Петлюра опублікував на сторінках “Украинской жизни”.В ньому він обстоював тезу про лояльність українського народу до російськогоуряду напередодні світової війни. Необхідність цієї декларації аргументувавтим, що в цей історичний момент, коли відбувається “примирення” російськогогромадянства з урядом, мовчання українців може “служити скріпленням тогопогляду, ніби вони або не існують, або що для них не може бути місця в межахросійської держави”.

Початок першої світової війни застав С.В.Петлюру нароботі в “Союзі земств”, де з 1916 по березень 1917 року він працював ворганізації на допомогу фронту, а потім заступником її уповноваженого наЗахідному фронті.

У лютому 1917 року в Росії вибухнула буржуазнедемократична революція. 3 фантастичною швидкістю Російська імперія скотилася убезодню хаосу. Тимчасовий уряд що нездатний був керувати Росією, негативноставився до незалежності України, навіть до найменших спроб добитися їїавтономії.

          1.2  Створення українських  збройних  сил.

 

С.В.Петлюра переїжджає до Києва. Це був період, колизмінюються точки прикладання його внутрішньої сили. Ідея незалежної Українистає стрижневою в його революційній діяльності.  Тоді в російській армії нафронтах першої світової війни воювало багато українців, розпоро­шених по різнихполках. С.В.Петлюра, який виконував обов'язки голови Українського військовогокомітету Західного фронту, усвідомлював необхідність створення українськоїнаціональної армії. Він розумів, що вона потрібна зараз не тільки як чистовійськова сила, а й  як моральна.

У травні 1917 року в Києві бувскликаний І Український військовий з'їзд. Як делегат від фронту Петлюра обранийдо його президії. У питанні про українізацію армії зайняв помірковану позицію,він піддав критиці як противників цього, так і палких прихильників, якізакликали негайно створити українську армію. На його думку, треба було пройтипевний шлях і першим кроком мала стати українізація військових частин. Тому наодному із закритих засідань з'їзду було прийнято запропоновану Петлюроюрезолюцію про організацію української армії. В ній зазначалося, що головнимзавданням повинно стати виділення в особливі частини всіх солдат українців. Наз'їзді заснований Український генеральний військовий комітет (18 членів). Дойого бюро   обрано   4   особи.    Під   впливом   керівників   Центральної  Ради   М.С. Грушевського та В. К. Винниченка головою комітету став С.В.Петлюра.

Тимчасовий уряд, що змушений бувпогодитись на часткову українізацію деяких військових частин (до трьохкорпусів), однак, не поспішав виконувати вимоги Всеук­раїнського військовогоз'їзду. Внаслідок цього військові частини, особовий склад яких одержаврезолюцію з'їзду, почали самочинно переформовуватись. Це внесло плутанину упересування військ. Український генеральний військовий комітет нічою суттєвогоне робив, щоб змінити ситуацію. Річ у тім, що він і не міг багато зробити.Російська демократія продовжувала дивитися на Україну, як на частину Росії,  їйі на думку на спадало дати хоч яку небудь автономію Україні (а ідея проукраїнізацію війська здавалася навіть дикою). Деякі українські політики теждалі ідеї автономії України в межах великої Росїї не йшли. За такої концепціїне потрібна була й окрема армія. До того ж у самому комітеті не було єдиноїдумки щодо самостійності України.

Тоді   за   пропозицією Центральної   Ради   комітет   вирішив   скликати      II Всеукраїнськийвійськовий з'їзд. Незважаючи на заборону Тимчасового уряду та провокації з бокуросійської військової влади, у червні 1917 року він розпочав свою роботу уКиєві. На першому засіданні С.В.Петлюра виступив із звітом про діяльністькомітету.

15 червня на закритому засіданніЦентральної Ради прийнято постанову про організацію Генерального Секретаріату(ГС), як виконавчого органу влади. До його складу ввійшов і С.В.Петлюра, якийвиконував обов’язки генерального секретарявійськових справ.

У цього першого уряду України не булоні армії, ні фінансових, ні матеріальних засобів. Російський уряд нічого недавав і не дозволяв. Центральна Рада була лише морально сильним і авторитетниморганом. В особливо важке станови ще потрапив генеральний секретар військовихсправ.

У надзвичайно несприятливих умовах,обстоюючи думку, що армія є носієм ідеї української державності, С. В. Петлюрадокладав усіх зусиль, щоб відновити традиції українського війська. Досягти жцієї мети, на його думку, можливо було тільки створивши національну армію. ТомуПетлюра прискорює українізацію військових частин. На початок листопада 1917були українізовані 6-й, 10-й, 17-й, 21-й  й частково З-й Сибірський та 11-йармійські корпуси.

Перемога збройного повстаннябільшовиків у Петрограді створила першу в новітній  історії України реальнуможливість організації національної держави. 1 листопада 1917 року ЦентральнаРада оголосила про перехід влади в Києві до її рук.

15 листопада С.В.Петлюра як голова Українськогогенерального військового комітету повідомив ставку російської армії, що всявійськова влада в Україні перейшла до нього. У повідомленні до всіх військовихчастин і установ Петлюра  заявив, що “беручи на себе вищу військову владу наУкраїні, за винятком фронту, всі розпорядження в тилу виходять виключно відГенерального Військового Комітету України і тому жодних інших наказів не требавиповняти” (Косик В. Зовнішняполітика Симона Петлюри // Симон Петлюра Збірник студійно-наукової конференції вПарижі (травень 1976) Статті, замітки, матеріали — Мюнхен, Париж — 1980 — С 28). Фактично таке рішення означало, що зроблено ще один крок нашляху до самостійного державного будівництва в Україні.

2.     Головний  Отаман  збройних  сил  УНР.

2.1   Діяльність  Петлюри  за  часів  Директорії.

 

Того ж дня С.В.Петлюра видав відозвудо армії, в якій закликав особовий склад дотримуватися суворої дисципліни: “Я,яко генеральний секретар по військовим справам в Українській НароднійРеспубліці, закликаю всіх вас, мої товариші і друзі, в теперішній час дозагальної дружньої роботи. Наше військо молоде, воно тільки становиться наноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомкамивеликих предків. Всі, як один, станьте навкруг Центральної Ради та їїГенерального Секретаріату Не допускайте погромів та безпорядків, бо як ви їхдопустите, ви ганьбою покриєте славне ім'я українського війська” (Іванис В.Симон Петлюра—президент України —То­ронто, 1952—С 151—152).

24 листопада 1917 року С.В.Петлюра відправив Верховно­муголовнокомандуючому російської армії телеграму такого змісту: “Объявить украинским частям й всемукраинцам на фронте через командный состав й рады: Сформировалось правительствоУкраинской Республики в лице Генерального Секретариата. Новое правительствостоит на страже порядка й завоеваний революции. Обращения к армии НароднихКомиссаров в лице Ленина, как правительства, не признанного большинствомнаселения, исполнению не подлежат”.

1 грудня С.В.Петлюра наказав українським військовимчастинам, що перебували за межами України, підпорядкову­ватись місцевим органамвлади, а в Петрограді — українсько­му петроградському військовому штабові.

У ніч з 12 на 13 грудня, щоб не допустити новогобільшовицького повстання в Києві, він наказав роззброїти російські військовічастини й відправити їх у Росію. Петлюра звернувся із закликом до українськихчастин. Цей захід став однією з причин появи ультиматуму Ради НароднихКомісарів Росії до Центральної Ради, що врешті-решт призвело до відкритої війниРадянської Росії з Україною.

С.В.Петлюра виклав свою позицію у виступі на другомузасіданні Всеукраїнського з'їзду Рад, який розпочав роботу в Києві. Він,зокрема, сказав: “Захищаючи права українського народу, український урядвимушений захищати Центральну Раду від походу більшовиків. Політика централізмуз якою українці знайомі дуже давно, проводиться і зараз урядом НароднихКомісарів. Ми ні на кого не нападаєм, а тільки захищаємося”.

31 грудня С.В.Петлюра залишає Київ івід'їжджає на Лівобережжя. Цей переїзд був зумовлений конфліктом, який виникміж ним і головою Генерального Секретаріату В. К. Винниченком з приводу рішенняукраїнського уряду включитися у переговори з Німеччиною. Петлюра виступав згострою критикою “австрійської орієнтації” уряду.

У ті бурхливі дні Винниченко іПетлюра виявили себе прихильниками політичної незалежності України. Обидва вонибули членами УСДРП, але значно розходилися у своїх підходах до багатьохключових проблем Винниченко постійно коливався між національними інтересами ісоціалістичним ідеалізмом, що свідчило про його непослідовність, як політикаПетлюра ж, навпаки, намагався втілити свої ідеали соціальної справедливості вмежах незалежної української республіки. Виходячи з цього, він наполягав напрактичній стороні боротьби за незалежність. Пізніше, в еміграції, він писав:“Я належав до тих діячів, що не переоцінювали потенцій нашого народу у1917—1920 рр, але уважали обов'язком ті потенції розвивати і кристалізувати. Яуважаю що лише в процесі кривавої боротьби, шляхом великих жертв і “великоїкрові” наш народ може заслужити собі право на самостійне державне життя”.

На Лівобережжі С. Петлюра займавсявиключно організацією українських військових частин. Ініціатива утворенняукраїнізованих військових частин належить самостійникам. Їм так і не вдалосянадати діяльності Центральної Ради самостійницького спрямування, де впливавтономістів був переважаючим. За цих умов прихиль­ники швидкого створеннянезалежноїУкраїнської держави звернулися до вдягнених у солдатське обмундирування українців.Виходячи з того, що без національної армії неможе бути державності,сомостійники надавали особ­ливої уваги роботі в армії. У цій діяльності вониспиралися в основному на молодих офіцерів, вихідців з українського села — унедавньому минулому вчителів, земських службовців, семінаристів та іншихпредставників національної інтелігенції, які з початком війни були мобілізованідо царської армії.

Перша українізована військова частинасформувалася в тилу в середині квітня. На київському етапному пункті зібралосяблизько трьох тисяч солдатів-українців, які вирішили не розчинятися вбагатонаціональних військових формуваннях, а йти на фронт у складі українськогополку, що дістав ім'я Богдана Хмельницького.

Організацією полку імені БогданаХмельницького займалася офіційно не визнана властями офіцерська група —“Український військовий клуб імені Павла Полуботка”, очолюваний самостійникомМ. Міхновським. Він був палким прихильником утворення української національноїармії і прагнув максимально прискорити цей процес. Сам'е цього побоюваласяЦентральна Рада, уникаючи конфлікту з Тимчасовим урядом і сподіваючись одержатиз його рук автономію “цілком законним чином”. Намагаючись перехопити усамостійників ініціативу, лідери Центральної Ради М. Грушевський і В. Винниченкопогодилися на скликання 5—8 травня першого з'їзду представників від усіхвійськових організацій, товариств і військових частин українського складу зфронту і тилу.

 Згодом було створено ГайдамацькийКіш Слобідської України, який у січні 1918 року взяв активну участь у бояхпроти більшовиків у Києві. Але наступ більшовиків на Київ (23 січня) змусиввійська Центральної Ради залишити столицю і відступити спочатку до Житомира, апотім — на Волинь. Звідти й було відправлено делегацію до Брест Литовського дляведення переговорів з німцями.

Після того, як договір бувпідписаний, С.В.Петлюра почав вагатися міркуючи, чи не відійти йому зовсім відсправ. Коли ж у Київ увійшли німецькі війська, він прийняв рішення перейти настановище приватної особи.

Після гетьманського переворотуС.В.Петлюра спочатку очолив Київське губернське земство, а потім —Всеукраїнський союз земств. 3 особливою наполегливістю він намагався розгорнутироботу Союзу як суто національної організації — на противагу томурусифікаторському напряму, що вже почав викристалізовуватись в діяльностігетьманського уряду. На аудієнції у гетьмана П. Скоропадського та у виступі назборах сільськогосподарського товариства в Києві він пропагував ідеювідновлення скасованої гетьманом земельної реформи. 12 липня 1918 рокуС.В.Петлюра був заарештова­ний і близько чотирьох місяців пробув в ув'язненні.

         2.2  Боротьба  за  владу  в Україні  1918-1919  років.

 

Широке народне невдоволеннягетьманським урядом прискорило його падіння. У ніч з 13 на 14 листопада 1918року в Києві на таємній нараді представників УСДРП, УПСР, УПСС (самостійників)було створено Тимчасовий   повстанський  уряд —   Директорію,   до   складу  якої   ввійшли  В. Винниченко (УСДРП) — голова, С. Петлюра (УСДРП), Ф. Швець(селянська спілка), П. Андрієвський (УПСС), А. Макаренко.

С.В.Петлюра не був присутній на цій нараді. Він виїхавдо Білої Церкви у розташування гетьманського полку галицьких “січовихстрільців”, що перейшов на бік Директорії. Там від імені Директорії підписавзвернення до населення України, закликаючи розпочати збройну боротьбу протигетьмана.

З Білої Церкви війська Директорії почали наступ наКиїв. У зіткненні 18 листопада під Мотовилівкою (40 км від Києва) гетьманськічастини були розсіяні 20 листопада війська Директорії оточили Київ, а 14 груднявійськові частини на чолі з командиром “осадного корпусу” Є. Коновальцемувійшли в нього. П. Скоропадський залишив місто, а його Рада Міністрів склаласвої повноваження й передала владу Директорії, яка прибула до Києва 19 грудня.Директорії у “спадщину” від гетьманського уряду перейшла складна внутрішня йзовнішня ситуація в Україні. Практично вона опинилась у повному оточенні. Назаході з відновленням польської держави був створений польський фронт. Напівденному заході стояли румунські війська, які захопили Бессарабію таБуковину. На півдні Одесу, а згодом і Миколаїв зайняли десантні військаАнтанти. На південному сході перебували війська Денікіна й Краснова. На півночімогла розпочати бойові дії проти України Радянська Росія.

До того ж уряд Директорії не мав ясного політичногоплану. В його політиці були помітні певні вагання. Голова Директорії В. К.Винниченко і голова Ради Міністрів В. М. Чеховський вимагали негайно укластимир з більшовиками. Директорія прийняла пропозицію радянського уряду припинитивійну, яку він до речі, користуючись скрутним становищем, вже розпочав. Длязавершення переговорів і підписання миру директорія направила до Москвиделегацію на чолі із Семеном Мазуренком. Після тривалих дебатів цей договірбуло підписано. С. Мазуренко повідомив уряд про його ратифікацію. Повідомленняприйняв С. Петлюра, але не довів до відома Директорії. Ратифікація невідбулася.

Позиція Петлюри в цьому питанні була кардинальнопротилежна тій, яку зайняли голова Директорії та голова Ради  Міністрів. Він невиключав можливості союзу, з іншими державами для боротьби проти РадянськоїРосії. В цьому він був рішучим: боротьба до того часу, поки радянський уряд невиведе військові сили з України і не втручатиметься в її внутрішнє життя.

Розбіжність поглядів лідерівДиректорії у питаннях зовнішньої політики гостро виявилася також і під часпереговорів Директорії з представниками французької деле­гації. Внаслідок цьогоостання відмовилася надати матеріальну допомогу республіканській армії. ЦК УСДРПприйняв рішення про відкликання своїх членів з Директорії та уряду. Петлюрахотів скористатися цим. Він розраховував стати головою Директорії. Тому вибравінший шлях — пише заяву до ЦК про вихід з УСДРП. З цього часу Петлюра починаєборотьбу за керівну роль в Директорії й уряді. Але опозиція на чолі з П.Андрієвським намагалася усунути його. Наслідком цього стало те, що на засіданніДиректорії у лютому 1919 року Петлюра не був обраний її головою. Було ухвалено,що члени останньої на засіданнях головуватимуть по черзі. Постанову про обранняС. В. Петлюри головою Директорії ухвалено лише 9 травня 1919 року (до цьогочасу Петлюра був членом Директорії і виконував функції Головного отамана всіхзбройних сил Української Народної Республіки). Йому належала вся військовавлада. Але для обмеження компетенції Петлюри та його можливостей, як ГоловногоОтамана на цьому ж засіданні Директорії запроваджено посаду наказного отамана.

3.     Петлюра  і  міжнародна діяльність  Уряду  УНР.

3.1   Союзники  УНР  і  Варшавський договір

 

На початку 1919 року суперечки щодошляхів і методів дальшої боротьби за збереження національної державностівсередині Директорії продовжували загострюватися. Після урочистого проголошення22 січня 1919 року в Києві злуки УНР і ЗУНР Петлюра не хотів нікому віддавативладу, у тому числі й галицькому урядові. Він не визнавав прав Є. Петрушевичаяк диктатора, мотивуючи це тим, що Конституція ЗУНР не передбачала цієї посади.

Опозиція вирішила скористатися цим.29 квітня мала місце спроба державного перевороту. Наказний   отаман   В.Оскілко та   член   Директорії   П. Андрієвський, який його підтримав,  висунули   вимогу   про призначення Є. Петрушевича тимчасо­вим президентомУкраїни. Вони вимагали передати всю повноту влади командуючому УкраїнськоюГалицькою Ар­мією Омельяновичу-Павленку й розпустити головний штаб українськогореспубліканського війська. Далі йшла вимога усунути від керівництва військами йсамого С. В. Петлюру. Врешті-решт заколот був ліквідований.

Але більшовицький наступ, що почавсяна початку 1919 року, примусив Петлюру піти на співробітництво з Петрушевичем,створити коаліційний уряд. Але це не могло згладити антагоністичнихсуперечностей між спільниками. Представники галицького уряду вважалипершорядним завданням активізацію військової боротьби з Польщею. Незаперечувалася при цьому й можливість укладення відповідної угоди з Денікіним.Директорія ж наполягала на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками.

Наслідки не примусили себе довго чекати 30—31 серпня1919 року Київ водночас був зайнятий денікінськими та галицькими частинами, міжякими відразу ж почалися збройні сутички. Втеча республіканського війська ізстолиці України, наступні його поразки протягом вересня — ці обставини вплинулина перемир'я між армією Директорії та поляками, з одного боку, а також привелидо капітуляції галицької армії — з другого.

С Петлюра, відчувши загрозу окупаціїтогочасної столи­ці — Кам'янця- Подільського — російськими військами, за­просивдо міста польські загони. Залишки державного апарату та армії були евакуйованів Любар.

Для вирішення питання пропередислокування тих загонів, що залишилися від армії, 6 грудня 1919 року булоскликано військову нараду. Але С. Петлюра на ній не був присутній. Напередодні,5 грудня, він виїхав до Варшави. Військове командування прийняв М.Омельянович-Павленко.

11 лютого 1920 року у Кам'янці полякизаарештували республіканський уряд І. Мазепи. 14 лютого фактично вже не існуючаРада Міністрів УНР формально передала С.В.Петлюрі функції президента й головнокомандуючого.

Прибувши до Варшави, Петлюразаймається формуванням нових частин української армії, шукає союзників дляпродовження боротьби.

У цій ситуації він чітко визначивпозицію, на якій можливе зближення з Польщею. В одному із своїх листів вінписав: “Польща має визнати нас, але, очевидно за дорогу ціну. В кожному разібез того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державноїпраці”.

Переговори з поляками закінчилися підписанням 21квітня 1920 року політичної, а 24-го—військової конвенцій, що дістали назвуВаршавського договору. Згідно з   ним,   кордон  між  Польщею  і  Україною мав пройти  по  р. Збруч. Таким чином Галичина, Волинь і Полісся залишалися підПольщею.

Де шукати причини підписаннятяжкого для України договору? Ми не знаходимо прямих дока­зів, які вказували бна те, що Петлюра мав якісь інші плани, крім звичайного союзу двох держав дляспільної боротьби з більшовизмом, за належність України. 3 цього приводу влисті до українського посла в Швейцарії М. Василика він  писав: “Жодної орієнтації — крім украінсько-державноїу мене не було і не буде”.

Цей союз був наслідком трагічноїситуації, щостворилася на українському фронті восени 1919 року.Ставлячись з недовір'ям як до “червоної”, так і “білої” Росії, представни­ки урядуУНР на переговорах у Варшаві пішли тоді на великі поступки Польщі, аби тількине припиняти боротьбу проти більшовиків за незалежну Україну. Пізніше,відповідаючи на обвинувачення в “продажі України полякам”, С. Петлюра писав:“Угода, підписана урядом УНР з Польщею є логічним наслідком тої зрадницькоїрозкладової праці, що її провадили збольшевичені елементи українськогогромадянства на користь Москви в момент української національної боротьби знею. Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи невідрікся від ідеї державної самостійної України, не кликав нації до відмовленнявід її державного ідеалу, або надщерблення його будь-якими федераціями з ким тоне було ”.

С. Петлюра вважав Варшавський договірісторично вимушеним фактом, необхідною ланкою у веремії політичних і військовихподій в Україні (а не штучним витвором політичної нерозважливості). Вінпідкреслював, що мир з поляками це — прагнення не мати зайвого ворога назахідному кордоні.

Після підписання Варшавського договору подіїрозвивалися за своєю логікою 25 квітня 1920 року розпочався наступ наНаддніпрянську Україну. 7 травня був захоплений Київ. С. Петлюра переїхав зВінниці до столиці України 27 травня, він доручив В. Прокоповичу сформуватиновий уряд.

Але не встиг цей уряд приступити до роботи, як сталовідомо, що 5 червня радянські війська перейшли у контрнас­туп і прорвали фронт.8 червня уряд залишає Київ і переїжджає до Вінниці. 3 цього часу й до листопадареспублі­канська армія відступала за межі Наддніпрянської України.

         

           3.3    Петлюра   в    еміграції.

На початку грудня 1920 року, втратившитериторію, яку повністю зайняли радянські війська, та армію, що наприкінцілистопада після переходу Збручу була інтернована, український уряд фактично ставеміграційним. С.В.Петлюра разом з ним якийсь час перебував у Тарнові, а пізніше— у Варшаві.

Опинившись в еміграції, політичне й військовекерівництво УНР звинуватило С. Петлюру в ліквідації фронту. Але це було тількиприводом. Насправді ж опозиція виношувала старі плани — усунути Петлюру зкерівних позицій.

С.В.Петлюра негайно починає переговори зрізними політичними партіями і течіями про об'єднання всіх українськихнаціональних сил в еміграції. Наслідком цього було створення Віденської таТарнівської Рад Республіки, діяльність   яких (лютий—квітень 1921) сприялаоздоровленню  життя еміграції в Польщі.

Тим часом післяпідписання 18 березня 1921 року у Ризі мирного договору між РРФСР і РадянськоюУкраїною, з одного боку, та Польщею — з другого, загальне становище центру УНРзначно погіршилося. Тепер польський уряд практично його не підтримував.Ситуація особливо загостри­лась, коли у квітні сейм ратифікував договір.Виконуючи його умови, уряд Польщі заборонив на своїй території політичнудіяльність як російських, так і українських емігрантських організацій. ОскількиРРФСР вимагала видати Петлюру, це змусило його 31 грудня 1923 року виїхатичерез Відень до Будапешта, де він одержав дозвіл перебувати.

ОднакУгорщина була у закутку Європи. Політичне життя вирувало за межами цієї країни.До того ж там не існувало значної української еміграції. Тому С. Петлюра з В.Прокоповичем виїхали до Женеви, а згодом переїхали у Францію.

У цю країну тоді почали прибуватиукраїнці з таборів для інтернованих у Польщі. Найбільша кількість представниківукраїнської інтелігенції налічувалась у Парижі. Восени 1924 року тут зі своєюродиною остаточно оселився й С.В.Петлюра.

С.В.Петлюра жваво листувавсяз друзями. Його листи були сповнені бажання боротися за незалежність України. Водному з них, датованому 10 травня (за два тижні до смерті), він писав: “Стратегія національної боротьби, як і боротьби військової, вимагає бити в першучергу по головному ворогові. В своїй діяльності я керувався тією думкою, щотаким ворогом була, є і буде Московщина.  Я прийшов до керуючої ролі в проводіукраїнської політики пізно, тоді коли не можна було направити пороблених іншимиблудів і недоглядів,— коли не згадувати взагалі тяжкої історичної спадщиниминулих віків. Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може не зразутакою великою, як нам хотілось би, але буде”.

25  травня   1926   року   на   вулиці   Расін   С.В. Петлюра  був  застрелений С.С. Шварцбартом, який на допиті заявив, що зробив цей злочин аби помститися заантиєврейські погроми в Україні, до яких начебто був причетний Петлюра.

Чому ж було вбито саме С. Петлюру, ане відомих погромників Денікіна, Волинця,   Булака,   Балаховича   чи когосьіншого, що тоді проживали в Парижі? Очевидно вичерпну відповідь на це питанняможна дати більш грунтовно  проаналізувавши весь спектр багатогранноїдіяльності С.В.Петлюри на ниві державної творчості як особистості і якполітичного діяча.  Але, ясна річ С.В.Петлюра,  як   особистісь  посів своємісце в українській історії.

           ВИСНОВКИ

 

Збройні Сили або регулярна арміяпокликані служити державі охороняти її бути силовим гарантом державності. Симон Петлюра з цього приводу стверджував: “Свою роль в державі армія виконуєдоти, доки в цій боротьбі гору беруть державні моменти і не захитується самийпріоритет державности. Там де цей пріоритет хитається, де партійна боротьбапереступає межі державної доцільности там захитується і внутрішня сила армії—їїєдність та дисциплінованість”.

Таким чином, всі демократичніінститути держави, партії рухи, політичні угруповання, партійні блоки повиннірозуміти, що держава існує до того часу, поки існує боєздатна армія цієїдержави. Як тільки в армію приходить політична боротьба думок і рухів, вонаперестає існувати як єдина боєздатна державна сила, гаранта державності вже неіснує, під загрозою державний суверенітет,  а військо розпадається на збройнігрупи підтримки тієї чи іншої із протиборствуючих конкуруючих між собою.

Принципова позиція Петлюри стосовно армії ідержави певним чином сприяла збереженню Українських регулярних Збройних Сил,однак Головний Отаман не вважав це своєю кінцевою метою. Петлюра працював наперспективу і думав про майбутнє армії, його діяльність була спрямована наорганізацію майбутньої Української армії, коли взагалі передумов для відродженняцієї армії на найближчу перспективу не намічалося. Зараз, коли минуло майже 80років з того часу як Петлюра займався цими питаннями, досить складнореконструювати ті основні напрямки, які хвилювали тоді Головного Отамана, маючилише вибіркові інформаційні дані. Тому картина всього того, що зробив або щенамагався зробити Петлюра в організації і становленні Українських регулярнихЗбройних Сил, буде неповною. Можна лише припускати на основі цих розрізненихінформаційних матеріалів хід логіки Головного Отамана в цьому питанні.

Після  розгрому  військ  Української Народної  Республіки  більшовиками,   усупереч  вкрай  несприятливим зовнішнім  і  внутрішнім  обставинам,  Головний  Отаман  С. Петлюра продовжував  стояти  на  чолі  визвольної  боротьби.  В  умовах,  коли  М.Грушевський,  В. Винниченко  і  деякі  інші  визначні  діячі національно-демократичної  революції  залишили  Україну    і  з-за  кордону спостерігали  за  останніми  спробами  зберегти  її  незалежність,  С.Петлюра   залишився  в  епіцентрі  подій.  Ввійшовши  в  революцію  1917  року послідовним  автономістом,  палким   прихильником  перебудови  Росії  на федеративних  засадах,  він  поступово  перейшов  на  самостійницькі  позиції і  на  багато  десятиліть  став  символом  боротьби  українців  за  створення власної  незалежної  демократичної  держави.

  ВИКОРИСТАНА   ЛІТЕРАТУРА

1.   Винниченко В.   Відродження нації.  Київ,  1990.

2.   Винниченко В.   Заповіт борцям  за  визволення. Київ,  1991.

3.   Мазепа І.   Україна в огні ібурі революції 1917—1921.  Ч. 2 –Львів, 1951

4.   Косик В.  Зовнішня політикаСимона Петлюри. Симон Петлюра. Збірник студійно-наукової конференції в Парижі(травень 1976). Статті, замітки, матеріали — Мюнхен, Париж — 1980.

5.   Іванис В.    Симон Петлюра—президентУкраїни. То­ронто, 1952.

6.   Ананка  Ж.П.  Симон  Петлюра у  сучасному  вимірі  української

     свідомості.  “Трибуна”, №11-12, 1996.

7.  Вергель О. Він хотів процвітанняУкраїни. “Самостійна  Україна”, №4, 1994.

8.   Лукаренко К.  С.Петлюра:людина  в  історії. “Молодь України”,  7.05.1992.

9.    Олейніков  О. СимонПетлюра:  кривда  та  дійсність. Київ, 1997.

10.       Ергійчук В. Правда  про  Симона  Петлюру -  великого  сина  України.  “Українська газета”,  23.05.1996.

11.       Темко Г.Симон Петлюра  і  збройні  сили   України. “Дніпро”, №5-6, 1996.

12.        Хміль І. Петлюра  і  петлюрівщина. “Радянська  освіта”,  5.06.1990.