Реферат: Оборона Киева 1941р. Трагедія армії Південно-Західного фронту. Генерал-полковник М. П. Кирпонос

НПУ ім. Драгоманова.

Реферат на тему:

Оборона Києва 1941р. Трагедія армії Південно-Західногофронту. Генерал-полковник М. П. Кирпонос.

 

 

 

Студента IV курса заочноговідділення

історичного факультету

Петракова Олександра.

Київ-2002.

Період з липня повересень 1941 р. в Україні був ней­мовірно тяжким для Червоної армії, яка внерівних кро­вопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просуванняфашистських полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточення,втрачали зв'язки з вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко не всімвдавалося з боями вирватися з оточення. Більшість гинула або потрапляла уворожий полон. На­магання Ставки опанувати обстановку на місцях не давалоналежного ефекту. Інколи накази «зверху» лише свідчили про нерозуміннясправжнього становища, у якому опини­лася діюча армія. Такою, наприклад, буладиректива вій­ськам: при відступі бойову техніку закопувати в землю.

Вирішальні бої натериторії України розгорнулися на житомирсько-київському, уманському таодеському напрямках. Німецьке командування планувало швидко розгромитидислоковані тут великі угруповання Червоної армії, захопити територію України,а потім здійснити прорив на Кавказ і в Закавказзя.

У перших же бояхвідчулася гостра нестача озброєння, боєприпасів і пального. Відчуваласярозгубленість, навіть безпорадність у військах перед шаленим натискомброньованих полчищ ворога, які, прикриті з повітря літаками, рвалися вперед.

Ставка ВерховногоГоловнокомандування, Генераль­ний штаб, командування напрямками й фронтамивживали всіх можливих заходів для переформування та зміцнення боєздатностічастин і з'єднань. Проте, незважаючи на контрудари радянських військ, ворогпродовжував, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж у червні, просуватися в глибтериторії СРСР.

З початку липня депресіявід невдач Червоної Армії, що охопила було Сталіна, змінилася гарячковою,імпульсивною, волюнтаристською діяльністю. Вона проявлялася у некомпетентномувтручанні у складні воєнні проблеми, у яких тоді він мало що тямив. Цим Сталінзавдав великої шкоди керівництву бойовими діями безпосередньо на фронтах.

Ведучи оборонні бої,частини Червоної Армії завдавали ворогові значних втрат, гальмуючи йогопросування. Головною воєнно-політичною подією літньо-осінньої кампанії 1941 р.на території України була оборона Києва. Німці кинули на цю ділянку великісили, передусім тан­ки, авіацію. 11 липня німецьким військам вдалося прорватирубіж у центрі Новоград-Волинського укріпрайону і вийти на підступи до Києва.Почалася оборона столиці України. Стійкий опір військ Київського укріпрайонузірвав спроби ворога захопити місто з ходу. Під час цих боїв ворожу танковуатаку поблизу села Ставище на Житомирському шоссе відбив загін воїнів 144-гострілецького полку 28-ї гірсько-стрілецької дивізії під командуванням молодшоголейтенанта Д. І. Шепеленка. Відбиваючи безперервні атаки, бійці гранатами іпляшками з запалювальною сумішшю підпалили 26 танків. Більшість воїнівзагинула. Ті, що залишилися живими, були поранені, але продовжували битися.Загинув і Д. І. Шепеленко, який з останньою в`язкою гранат кинувся під ворожий танк.

30 липня німецькі військаноновили наступ, але в середині серпня, наштовхнувшись на сильний опірзахисників Києва, припинили штурм оборонних рубежів. Отже, київська оборона,відволікаючи великі сили противника, сприяла стабілізації становища намосковському напрямку.

Та наприкінці серпня 1941р. воєнна обстановка в Україні ускладнилася. Вороже командування повернуло зцентрального напрямку на південь сильне танкове угрупування, форсувавши Дніпро.Захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Штаб Південно-Західногофронту й особисто командуючий, генерал М. П. Кирпонос (див. додаток), звернулися до Ставки ВерховногоГоловнокомандування за дозволом негайно відвести війська з напівоточеногоКиєва. Але Сталін, виходячи з принципу «триматися до кінця», категоричнозаборонив залишати Київ. І певні підстави у нього для цього були. Адже ще напочатку серпня 1941 р. він прямо звернувся до М. П. Кирпоноса і першогосекретаря ЦК КП(б)У М. С. Хрущова із запитанням, чи є можливість не допустити,щоб німці форсували Дніпро і оточили Київ. Обидва співрозмовники Сталінакатегорично цого запевнили, що ні в якому разі не дадуть противнику як «перейтина лівий берег Дніпра, так і взяти Київ».

Тим часом становищедедалі загострювалося. Німецьке командування ретельно і холоднокровне готувалодля ра­дянських військ величезний «котел». У наказі № 29 по 17-й німецькійармії від 10 вересня говорилося: «Беручи до уваги різні ознаки, слід зробитивисновок, що противник кинув на оборону рубежа Дніпро—Десна свої останні сили.Тактичні бойові дії він також переважно веде при від­сутності резервів.Боєздатність багатьох бойових з'єднань противника є низькою. Це становищенеобхідно викори­стати шляхом граничної концентрації сил з тим, щоб від­вернутивихід основних сил противника з оточення». 11 ве­ресня начальник штабуПівденно-Західного фронту (у недалекому минулому військовий атташе в Німеччині)ге­нерал Тупиков, характеризуючи обстановку, яка скла­лася, відверто писавначальнику Генерального штабу Шапошникову: «Початок зрозумілої для васкатастрофи — справа двох днів». Відповідь на ім'я командуючо­го військамиПівденно-Західного фронту Кирпоноса продиктував особисто Сталін: «Генерал-майорТупиков подав у Генштаб панічне донесення. Обстановка, навпаки, вимагаєзбереження холоднокровності й витримки коман­дирів усіх ступенів. Необхідно непіддаватися паніці, вжити заходів до того, щоб зберегти становище, щостворилося, та особливо міцно утримувати фланги. Треба прищепити всьому складуфронту необхідність уперто битися, не огля­даючись назад. Необхідно неухильновиконувати вказівки товариша Сталіна, дані Вам 11 вересня. Б. Шапошников.14.ІХ.1941 р. 5 г. 00 хв.». Вказівка пішла за підписом не Сталіна — авторацього тексту, а начальника Генштабу.

Головне командуваннягрупи армій «Південь» гідно оцінило цей прорахунок. «Побоювання того, щочервоне командування відмовиться від серйозної оборони Дніпра і відтягне своїсили на схід, не виправдалися,— зазначалося в одному з його документів від 12вересня 1941 р.— Більше того, росіяни, здається, ще раз хочуть податинімецькому командуванню послугу, утримуючи фронт, якому загрожує оточення здвох боків, і піддаючи свої сили небезпеці зни­щення».

16 вересня 1941 р. доштабу Південно-Західного фронту прибув начальник оперативного управління штабуПів­денно-Західного напрямку Баграмян з наказом Тимошенка залишити Київ івиводити війська з оточення. Два дні вагався командуючий фронтом генерал Кир­понос,побоюючись приймати рішення про відхід, яке суперечило вказівці Сталіна. І йогонерішучість можна зрозуміти: адже незадовго до того був розстріляний зазвинуваченням у зраді його колега — командуючий Захід­ним фронтом Павлов.Тільки 17 вересня Ставка до­зволила залишити Київ. Та було пізно: вороже кільцезам­кнулося. У київському оточенні загинуло чотири армії-сотні тисяч воїнів. Цебула найбільша воєнна катастрофа з відомих до того в істо­рії. Стільки ж армійзагинуло й на Південному фронті (під Уманню у серпні і в районі Мелітополя ужовтні 1941 р). 20 вересня під Лохвицею на Полтавщині загинув і сам командуючийПівденно-Західним фронтом М. П. Кирпонос. Довгі роки обставини його смерті булиневідомі (були версії, що він закінчив життя самогубством). Але єдинийзалишившийся у живих свідок його смерті В. С. Жадовський (він тоді був старшимполітруком) розповів, що Кирпонос загинув від розриву міни.

А німецькі стратеги зогляду на жахливе становище Червоної армії вже розробляли нові грандіозніплани. 21 вересня 1941 р. оперативний відділ штабу групи армій «Південь»планував: «Мета дальшої операції полягатиме в окупації промислового районуДонбасу й Криму за ко­роткий проміжок часу, і, якщо дозволять погодні умовиосені, у створенні засад для проникнення частиною сил в район Кавказу (в районнафтових промислів)».

Стратегічний задумгітлерівського керівництва був зі­рваний воїнами Південно-Західного таПівденного фронтів. Проте дуже високу ціну довелося заплатити за це Чер­вонійармії. І справа полягала не тільки у нерівності сил на фронті, айв упертомунебажанні Сталіна рахува­тися з реальною обстановкою. Його патетична вимога«стояти до кінця» в надзвичайно невигідних умовах при­рікала радянські військана величезні й не завжди виправ­дані жертви. У цитованому вище документіголовного ко­мандування групи армій «Південь» від 12 вересня 1941 р. є й такірядки: «З військ надходять донесення про знижен­ня бойового духу червоноїпіхоти і є підстави сподіватися на його дальше падіння». Трагічними наслідкамиоберну­лася для військ некомпетентність командування, що спира­лося наволюнтаристські сталінські директиви: майже 1,5 млн. червоноармійців такомандирів, погано озброєних і навче­них, потрапили 1941 р. в оточення натериторії України, стали в'язнями нацистських таборів смерті.

Про те, що катастрофа підКиєвом — результат неда­лекоглядності та самовпевненості передусімстратегічного керівництва, можна судити з того, що лише в кінці серп­ня 1941 р.ДКО, схаменувшись, що з падінням Києва нім­цям буде відкрито шлях на ЛівобережнуУкраїну, прийняв постанову «Про заходи по забезпеченню будівництва обо­роннихспоруд Південно-Західного та Південного фронтів». Згідно з постановою обкомипартії та облвиконкоми дев'я­ти лівобережних областей мали мобілізувати понад 1млн. працездатного населення, необхідні матеріально-тран­спортні засоби длятермінового спорудження оборонної лінії. Однак на виконання цього завдання вжене вистачало часу. На 1 вересня робочої сили було мобілізовано усього 10 %, апідвід 9,6 тис. замість 70 тис. Німецькі війська дістали можливість майжебезперешкодно просуватися аж до Харкова.

Однак, припустившисьзгубних помилок та прорахунків у керівництві військами, Сталін не відчував засобою ніякої провини перед армією і народом. Він звично вже перекладав усю відповідальністьна виконавців. Після того як у середині липня 1941 р. було розстріляно коман­дуючогоЗахідним фронтом Павлова з групою гене­ралів, у серпні—жовтні 1941 р. такі жзвинувачення було інкриміновано й ряду воєначальників Південного фронту — командуючому12-ю армією Понедєліну, командуючому 28-ю армією Качалову, командирові 13-гострілецького корпусу Кирилову, командирам 30-ї та 52-ї Перекопcької дивізій Галактіонову іЦирульникову та ін­шим.

Про обстановку в діючійармії у цей час можна судити із свідчення командуючого 27-м стрілецькимкорпусом Південно-Західного фронту генерала Артеменка, за словами якого,співробітникам особливого відділу «було доручено на місці розстрілюватиофіцерів, якщо з їхнього боку мали місце наміри здачі у полон або дезертирства,незважаючи на звання».

Значення героїчноїоборони Києва і особливо її трагічний фінал, пов`язаний, з вини Сталіна, з непомірно великими людськимивтратами, довгий час замовчувалось. Щоб не акцентувати увагу на помилкахСталіна, за його часів Києву не надавався серед інших міст статус Міста-героя.

Додаток.

Михайло Петрович Кирпонос народився 9(21) січня 1892 року у місті Вертіївка (зараз Вертеєвка), Ніжинського повіту,Чернигівської губернії.

У 1915 році М.П.Кирпонос був призванийрядовим солдатом у 126-й запасний пехотний полк. Закінчивши у 1916 роціінструкторські курси по користуванню  іноземними гвинтівками, а в 1917 році — воєнно-фельдшерську школу, він був направлений на румунський фронт в якостіротного фельдшера 285-го Ольгопольського пехотного полку. Тут його обралиспочатку головою солдатського комітету, потім головою полкового комітету,товарищем голови Ревкому 5-ої пехотної дивізії, а у листопаді 1917 року — головою Ради 26-го корпусу.

У лютому 1918 року М.П.Кирпоносдемобилизувався та  повернувся у рідне село і у травні того ж року вступив учлены РСДРП (б). У рідних краях він почав формування загонів повстанців, яківели боротьбу з німецькими окупантами. У вересні 1918 року М.П.Кирпонос з одниміз загонів влився у склад 1-ої Украинської повстанської дивізії. Після цьоговін був призначений комендантом міста Стародуб й формував 22-й РадянськийУкраинський полк, який потім став 2-м Богунським полком 44-ої стрілковоїдивізії. У липні 1919 року М.П.Кирпонос був призначений помічником головидивізионної школи Червоних командирів. За организацію й активну участь упартизанскій боротьбі і у боях на Украинському фронті він був нагородженийРеввоєнрадою СРСР грамотою й іменним маузером за № 355205.

У 1927 році, закінчивши Академіюімени М.В.Фрунзе, він до 1934 року був головою штабу 41-ої Перекопськойстрілецької дивізии, а з 1934 по 1939 рік — головою Казанського пехотногоучилища імені Верховної Ради Татарськой АРСР. М.П.Кирпонос приймав участь уфінській кампанії у посаді командира 70-ої стрілецької дивізии. УказомПрезидіума Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року ця дивізия буланагороджена орденом Леніна, а М.П.Кирпоносу присвоєно звання Героя РадянськогоСоюзу. З червня 1940 року до лютого 1941 року він командував військамиЛенінградського воєнного округа, а з лютого 1941 року — військами КиївськогоОсобливого воєнного округу. З початку Великої Вітчизняної війни М.П.Кирпоносстав командуючим військами Південно-Західного фронту. Наступні події його життяі смерть описуються вище у рефераті.

Список  літератури.

1.   М. В. Коваль, С. В.Кульчицький, Ю. О. Курносов. Історія України. -  К., “Райдуга”, 1992.

2.     В. Крушинський, Ю.Левенець. Історія України: Події. Факти. Дати. – К. 1992. 

3.   М. Котляр, С. Кульчицький.Шляхами віків: Довідник з історії України. –К. 1993.

4.   Коляда І. А., Сушко О. О.Історія України. 1995.

еще рефераты
Еще работы по истории