Реферат: Оборона Киева 1941р. Трагедія армії Південно-Західного фронту. Генерал-полковник М. П. Кирпонос
НПУ ім. Драгоманова.
Реферат на тему:
Оборона Києва 1941р. Трагедія армії Південно-Західногофронту. Генерал-полковник М. П. Кирпонос.
Студента IV курса заочноговідділення
історичного факультету
Петракова Олександра.
Київ-2002.
Період з липня повересень 1941 р. в Україні був неймовірно тяжким для Червоної армії, яка внерівних кровопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просуванняфашистських полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточення,втрачали зв'язки з вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко не всімвдавалося з боями вирватися з оточення. Більшість гинула або потрапляла уворожий полон. Намагання Ставки опанувати обстановку на місцях не давалоналежного ефекту. Інколи накази «зверху» лише свідчили про нерозуміннясправжнього становища, у якому опинилася діюча армія. Такою, наприклад, буладиректива військам: при відступі бойову техніку закопувати в землю.
Вирішальні бої натериторії України розгорнулися на житомирсько-київському, уманському таодеському напрямках. Німецьке командування планувало швидко розгромитидислоковані тут великі угруповання Червоної армії, захопити територію України,а потім здійснити прорив на Кавказ і в Закавказзя.
У перших же бояхвідчулася гостра нестача озброєння, боєприпасів і пального. Відчуваласярозгубленість, навіть безпорадність у військах перед шаленим натискомброньованих полчищ ворога, які, прикриті з повітря літаками, рвалися вперед.
Ставка ВерховногоГоловнокомандування, Генеральний штаб, командування напрямками й фронтамивживали всіх можливих заходів для переформування та зміцнення боєздатностічастин і з'єднань. Проте, незважаючи на контрудари радянських військ, ворогпродовжував, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж у червні, просуватися в глибтериторії СРСР.
З початку липня депресіявід невдач Червоної Армії, що охопила було Сталіна, змінилася гарячковою,імпульсивною, волюнтаристською діяльністю. Вона проявлялася у некомпетентномувтручанні у складні воєнні проблеми, у яких тоді він мало що тямив. Цим Сталінзавдав великої шкоди керівництву бойовими діями безпосередньо на фронтах.
Ведучи оборонні бої,частини Червоної Армії завдавали ворогові значних втрат, гальмуючи йогопросування. Головною воєнно-політичною подією літньо-осінньої кампанії 1941 р.на території України була оборона Києва. Німці кинули на цю ділянку великісили, передусім танки, авіацію. 11 липня німецьким військам вдалося прорватирубіж у центрі Новоград-Волинського укріпрайону і вийти на підступи до Києва.Почалася оборона столиці України. Стійкий опір військ Київського укріпрайонузірвав спроби ворога захопити місто з ходу. Під час цих боїв ворожу танковуатаку поблизу села Ставище на Житомирському шоссе відбив загін воїнів 144-гострілецького полку 28-ї гірсько-стрілецької дивізії під командуванням молодшоголейтенанта Д. І. Шепеленка. Відбиваючи безперервні атаки, бійці гранатами іпляшками з запалювальною сумішшю підпалили 26 танків. Більшість воїнівзагинула. Ті, що залишилися живими, були поранені, але продовжували битися.Загинув і Д. І. Шепеленко, який з останньою в`язкою гранат кинувся під ворожий танк.
30 липня німецькі військаноновили наступ, але в середині серпня, наштовхнувшись на сильний опірзахисників Києва, припинили штурм оборонних рубежів. Отже, київська оборона,відволікаючи великі сили противника, сприяла стабілізації становища намосковському напрямку.
Та наприкінці серпня 1941р. воєнна обстановка в Україні ускладнилася. Вороже командування повернуло зцентрального напрямку на південь сильне танкове угрупування, форсувавши Дніпро.Захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Штаб Південно-Західногофронту й особисто командуючий, генерал М. П. Кирпонос (див. додаток), звернулися до Ставки ВерховногоГоловнокомандування за дозволом негайно відвести війська з напівоточеногоКиєва. Але Сталін, виходячи з принципу «триматися до кінця», категоричнозаборонив залишати Київ. І певні підстави у нього для цього були. Адже ще напочатку серпня 1941 р. він прямо звернувся до М. П. Кирпоноса і першогосекретаря ЦК КП(б)У М. С. Хрущова із запитанням, чи є можливість не допустити,щоб німці форсували Дніпро і оточили Київ. Обидва співрозмовники Сталінакатегорично цого запевнили, що ні в якому разі не дадуть противнику як «перейтина лівий берег Дніпра, так і взяти Київ».
Тим часом становищедедалі загострювалося. Німецьке командування ретельно і холоднокровне готувалодля радянських військ величезний «котел». У наказі № 29 по 17-й німецькійармії від 10 вересня говорилося: «Беручи до уваги різні ознаки, слід зробитивисновок, що противник кинув на оборону рубежа Дніпро—Десна свої останні сили.Тактичні бойові дії він також переважно веде при відсутності резервів.Боєздатність багатьох бойових з'єднань противника є низькою. Це становищенеобхідно використати шляхом граничної концентрації сил з тим, щоб відвернутивихід основних сил противника з оточення». 11 вересня начальник штабуПівденно-Західного фронту (у недалекому минулому військовий атташе в Німеччині)генерал Тупиков, характеризуючи обстановку, яка склалася, відверто писавначальнику Генерального штабу Шапошникову: «Початок зрозумілої для васкатастрофи — справа двох днів». Відповідь на ім'я командуючого військамиПівденно-Західного фронту Кирпоноса продиктував особисто Сталін: «Генерал-майорТупиков подав у Генштаб панічне донесення. Обстановка, навпаки, вимагаєзбереження холоднокровності й витримки командирів усіх ступенів. Необхідно непіддаватися паніці, вжити заходів до того, щоб зберегти становище, щостворилося, та особливо міцно утримувати фланги. Треба прищепити всьому складуфронту необхідність уперто битися, не оглядаючись назад. Необхідно неухильновиконувати вказівки товариша Сталіна, дані Вам 11 вересня. Б. Шапошников.14.ІХ.1941 р. 5 г. 00 хв.». Вказівка пішла за підписом не Сталіна — авторацього тексту, а начальника Генштабу.
Головне командуваннягрупи армій «Південь» гідно оцінило цей прорахунок. «Побоювання того, щочервоне командування відмовиться від серйозної оборони Дніпра і відтягне своїсили на схід, не виправдалися,— зазначалося в одному з його документів від 12вересня 1941 р.— Більше того, росіяни, здається, ще раз хочуть податинімецькому командуванню послугу, утримуючи фронт, якому загрожує оточення здвох боків, і піддаючи свої сили небезпеці знищення».
16 вересня 1941 р. доштабу Південно-Західного фронту прибув начальник оперативного управління штабуПівденно-Західного напрямку Баграмян з наказом Тимошенка залишити Київ івиводити війська з оточення. Два дні вагався командуючий фронтом генерал Кирпонос,побоюючись приймати рішення про відхід, яке суперечило вказівці Сталіна. І йогонерішучість можна зрозуміти: адже незадовго до того був розстріляний зазвинуваченням у зраді його колега — командуючий Західним фронтом Павлов.Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. Та було пізно: вороже кільцезамкнулося. У київському оточенні загинуло чотири армії-сотні тисяч воїнів. Цебула найбільша воєнна катастрофа з відомих до того в історії. Стільки ж армійзагинуло й на Південному фронті (під Уманню у серпні і в районі Мелітополя ужовтні 1941 р). 20 вересня під Лохвицею на Полтавщині загинув і сам командуючийПівденно-Західним фронтом М. П. Кирпонос. Довгі роки обставини його смерті булиневідомі (були версії, що він закінчив життя самогубством). Але єдинийзалишившийся у живих свідок його смерті В. С. Жадовський (він тоді був старшимполітруком) розповів, що Кирпонос загинув від розриву міни.
А німецькі стратеги зогляду на жахливе становище Червоної армії вже розробляли нові грандіозніплани. 21 вересня 1941 р. оперативний відділ штабу групи армій «Південь»планував: «Мета дальшої операції полягатиме в окупації промислового районуДонбасу й Криму за короткий проміжок часу, і, якщо дозволять погодні умовиосені, у створенні засад для проникнення частиною сил в район Кавказу (в районнафтових промислів)».
Стратегічний задумгітлерівського керівництва був зірваний воїнами Південно-Західного таПівденного фронтів. Проте дуже високу ціну довелося заплатити за це Червонійармії. І справа полягала не тільки у нерівності сил на фронті, айв упертомунебажанні Сталіна рахуватися з реальною обстановкою. Його патетична вимога«стояти до кінця» в надзвичайно невигідних умовах прирікала радянські військана величезні й не завжди виправдані жертви. У цитованому вище документіголовного командування групи армій «Південь» від 12 вересня 1941 р. є й такірядки: «З військ надходять донесення про зниження бойового духу червоноїпіхоти і є підстави сподіватися на його дальше падіння». Трагічними наслідкамиобернулася для військ некомпетентність командування, що спиралося наволюнтаристські сталінські директиви: майже 1,5 млн. червоноармійців такомандирів, погано озброєних і навчених, потрапили 1941 р. в оточення натериторії України, стали в'язнями нацистських таборів смерті.
Про те, що катастрофа підКиєвом — результат недалекоглядності та самовпевненості передусімстратегічного керівництва, можна судити з того, що лише в кінці серпня 1941 р.ДКО, схаменувшись, що з падінням Києва німцям буде відкрито шлях на ЛівобережнуУкраїну, прийняв постанову «Про заходи по забезпеченню будівництва обороннихспоруд Південно-Західного та Південного фронтів». Згідно з постановою обкомипартії та облвиконкоми дев'яти лівобережних областей мали мобілізувати понад 1млн. працездатного населення, необхідні матеріально-транспортні засоби длятермінового спорудження оборонної лінії. Однак на виконання цього завдання вжене вистачало часу. На 1 вересня робочої сили було мобілізовано усього 10 %, апідвід 9,6 тис. замість 70 тис. Німецькі війська дістали можливість майжебезперешкодно просуватися аж до Харкова.
Однак, припустившисьзгубних помилок та прорахунків у керівництві військами, Сталін не відчував засобою ніякої провини перед армією і народом. Він звично вже перекладав усю відповідальністьна виконавців. Після того як у середині липня 1941 р. було розстріляно командуючогоЗахідним фронтом Павлова з групою генералів, у серпні—жовтні 1941 р. такі жзвинувачення було інкриміновано й ряду воєначальників Південного фронту — командуючому12-ю армією Понедєліну, командуючому 28-ю армією Качалову, командирові 13-гострілецького корпусу Кирилову, командирам 30-ї та 52-ї Перекопcької дивізій Галактіонову іЦирульникову та іншим.
Про обстановку в діючійармії у цей час можна судити із свідчення командуючого 27-м стрілецькимкорпусом Південно-Західного фронту генерала Артеменка, за словами якого,співробітникам особливого відділу «було доручено на місці розстрілюватиофіцерів, якщо з їхнього боку мали місце наміри здачі у полон або дезертирства,незважаючи на звання».
Значення героїчноїоборони Києва і особливо її трагічний фінал, пов`язаний, з вини Сталіна, з непомірно великими людськимивтратами, довгий час замовчувалось. Щоб не акцентувати увагу на помилкахСталіна, за його часів Києву не надавався серед інших міст статус Міста-героя.
Додаток.
Михайло Петрович Кирпонос народився 9(21) січня 1892 року у місті Вертіївка (зараз Вертеєвка), Ніжинського повіту,Чернигівської губернії.
У 1915 році М.П.Кирпонос був призванийрядовим солдатом у 126-й запасний пехотний полк. Закінчивши у 1916 роціінструкторські курси по користуванню іноземними гвинтівками, а в 1917 році — воєнно-фельдшерську школу, він був направлений на румунський фронт в якостіротного фельдшера 285-го Ольгопольського пехотного полку. Тут його обралиспочатку головою солдатського комітету, потім головою полкового комітету,товарищем голови Ревкому 5-ої пехотної дивізії, а у листопаді 1917 року — головою Ради 26-го корпусу.
У лютому 1918 року М.П.Кирпоносдемобилизувався та повернувся у рідне село і у травні того ж року вступив учлены РСДРП (б). У рідних краях він почав формування загонів повстанців, яківели боротьбу з німецькими окупантами. У вересні 1918 року М.П.Кирпонос з одниміз загонів влився у склад 1-ої Украинської повстанської дивізії. Після цьоговін був призначений комендантом міста Стародуб й формував 22-й РадянськийУкраинський полк, який потім став 2-м Богунським полком 44-ої стрілковоїдивізії. У липні 1919 року М.П.Кирпонос був призначений помічником головидивізионної школи Червоних командирів. За организацію й активну участь упартизанскій боротьбі і у боях на Украинському фронті він був нагородженийРеввоєнрадою СРСР грамотою й іменним маузером за № 355205.
У 1927 році, закінчивши Академіюімени М.В.Фрунзе, він до 1934 року був головою штабу 41-ої Перекопськойстрілецької дивізии, а з 1934 по 1939 рік — головою Казанського пехотногоучилища імені Верховної Ради Татарськой АРСР. М.П.Кирпонос приймав участь уфінській кампанії у посаді командира 70-ої стрілецької дивізии. УказомПрезидіума Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року ця дивізия буланагороджена орденом Леніна, а М.П.Кирпоносу присвоєно звання Героя РадянськогоСоюзу. З червня 1940 року до лютого 1941 року він командував військамиЛенінградського воєнного округа, а з лютого 1941 року — військами КиївськогоОсобливого воєнного округу. З початку Великої Вітчизняної війни М.П.Кирпоносстав командуючим військами Південно-Західного фронту. Наступні події його життяі смерть описуються вище у рефераті.
Список літератури.
1. М. В. Коваль, С. В.Кульчицький, Ю. О. Курносов. Історія України. - К., “Райдуга”, 1992.
2. В. Крушинський, Ю.Левенець. Історія України: Події. Факти. Дати. – К. 1992.
3. М. Котляр, С. Кульчицький.Шляхами віків: Довідник з історії України. –К. 1993.
4. Коляда І. А., Сушко О. О.Історія України. 1995.