Реферат: Кризис крепостнических отношений на Украине

Міністерствоосвіти і науки Украіни

ДніпропетровськийНаціональний Університет

Факультетукраінськоі філології

тамистецтвознавства

Реферат

з історії

на тему:

Прикмети занепаду і кризи

кріпасницьких відносин

Виконала    

студентка гр. УА-03

Перевірив

                    м.Дніпропетровськ

                    2003

    1)Вступ. Розвиток феодально-кріпасницької системи.

    2)Власне причини занепаду кріпасницьких відносин.

    3)Напередодні відміни кріпосного права.

    4)Висновки.

1)У першій половині XIX ст. теріторія України входила доскладу Російської імперії. З 1783 року наказом Катерини II було введено кріпосницьке право на усій території України. В цей час наЛівоберіжжі з’являться чітко виражена дворянська прослойка, яка  з’явилася з кількості бившої казацької верхівки — старшини.Для того, щоб забезпечити собі їх підтримку, царське правління дарувало ім всіті права, які мали російські дворяни. Згодомбільша їх частина підверглася русифікації, й починає вважати себе росіянами.Влада Росії в Україні в цей час стає необмеженою. Царське правління намагаєтьсяусілякими методами довести, що український народ – усього лише невеличкачастина російського народу, яка тільки трішки відрізняється від російських людей.

2) Важливою особливістю соціально-економічного розвиткуУкраїни у складі царської Росії у першій половині XIX в. (або, як прийнятоказати, у передреформенні часи) являвся прогресуючий процес розкладуфеодально-кріпосницької системи. Початок цього процесу можна віднести до другоїполовини XVIII в., більш чітко він став проявлятися в останне йоготридцятиріччя. Промисловий переворот на Україні розпочався у 30-ті рр. Широкевикористання машин на підприємствах, створення фабрик та заводів із застосовуваннямпраці вільнонайманих, призводили до занепаду поміщицької мануфактури ізбільшення частки купецьких мануфактур, які грунтувались на найманій праці. Цезначно змінило склад робітників. Вільнаймані робітники формувались звільнонайманих селян, міщан і робітників-кріпаків, відданих заводам «в оренду».У 30-50-і роки XIX в. протиставлення між старими феодальними виробничімивідносинами й розвиваючимися виробничими силами суспільства досягає стіпенюконфлікту, тобто переростає у кризу.

У недрах кріпосницької системи в цейперіод набувають розвитку нові капіталістичні відносини, які з часом одержалиповну перемогу над поміщиками. Якщо у 1826 р. на Україні було 53,8% поміщицькіхі 46,2% купецьких підприємств, то у 1861 р. підприємства становили вже 94,2%.Це яскраво свідчить про занепад феодальної системи. Із застосуванняммашинобудівної, металургічної і вугілбної промисловості заклалися основимайбутнього індустріального розвитку країни.

            Сучасна вітчизнянаісторіографія відмовляється від існувавшої раніше трактовки кризифеодально-кріпосницької системи як часу існування повного занепаду. Поряд ізпроявами кризи (регресивними процесами, відбувавшимися у поміщичїм селі,базувавшимися на кріпосницькій праці) спостерігався й помітний розвитоквиробничіх сил. Щоравда, відбувалося воно, перш за все, на базі дрібнотоварногой капталістичного виробництва.

В умовах аграрної країни ці процесинайбільш рельєфно виявилися в сільськогосподарчій сфері. Для феодалізма вцілому характерна феодальна власність на землю (поміщика чи феодальної держави)при наявного дрібного селянського господарства, мавшего свій земельный наділ йінші засоби виробництва та включеного в економічну структуру господарствафеодала. При цьому господарство носило натуральный характер, а примушення булопозаекономічним (особиста залежність селянина від поміщика), властивим дляцього способу виробництва був й низький рутиний рівень використованої техніки.

            Проте, найбільшхарактерною рисою розвитку кріпосницького господарства України було все глибшепроникнення в них товарно-грошових відносин, розширення сфери поміщицькогопідприємства. В кріпосному господарстві Украіни вироблялась значна кількість товарного хліба, збільшувались посіви цукрового буряка, інтенсивно розвивалосьвівчарство, будувались вотчинні фабрики і заводи, що посилювало експлуатаціюселян. Прикладом прогрессивного господарювання може бути маєток поміщикаВ.Н.Каразіна (засновки Харківського університету) в с.Кручики Харківськоїгубернії. Він запровадив селянське самоврядування, дав змогу кріпакам стативільними, відробивши вартість землі, будівель, реманенту та худоби. НаКаразінському заводі селяни працювали за гроші. Але така форма праці небуласхвалена царем.

            Спроби деяких поміщиківвикорастати у господарстві машини, дотримуватись нових агрономічних вимог,ввести п’ятипільну сівозміну неповертати навіть витрачених коштів, та й кількість таких дворян була незначна –1,5% загального іх числа. Один із поміщиків Лівобережної України, власниккількох тисяч кріпаків, висловлював таку думку про поміщицькегосподарювання:”Якщо весь хліб обмолоти восени, то що будуть робити селяни таїхні родини взимку? Молотарка коштує гроші, вимагає ремонту і утримання коней,а праця кріпака нічого не варта.”

            Основна маса українськихпоміщиків бачила можливості прибутків не в поліпшенні методів господорювання, ав посиленні економічного та позаекономічного примусу кріпаків. Поміщикизбільшували панську ріллю. Але підриваючи основи селянського господарства,дворяни тим самим підривали економіку своїх володінь.

            Царська Росія з її практичнонеобмеженими природними и людськими ресурсами набувала розвитку в першійполовини XIX в. дуже повільно. Зріст товарно-грошових відносин, викликаючийзацікавленість поміщиків в підвищеннім прибутку своїх господарств, за збереженнямбарщиної форми експлуатації неминучо вів до розширення власної запашкипоміщика. Здійснюватися це могло лише за рахунок распашки інщих угіддь (ліснихмасивів, покосів, інше), або за рахунок скорочення земільних наділів селян. Упершому випадку це призводило до нарушення складеного балансу в структуріугоддь, скороченню поголів’яскотини (та, як наслідок, зниженню кількості здобрення, виносного на поля).По-друге — підривалася економіка селянського господарства. В Україні в першійполовині XIX в. спостерігалися випадки, коли поміщики зовсім відбирали землю всвоїх селян, переводячи їх на місячний пайок («місячину»). Селяни небули зацікавлені в результатах своєї праці, що викликало спад їїпродуктивності.

В обробчих господарствах посиленняексплуатації призводило до збільшення размірів оброку, який, до того ж,поміщики взимали у грошовій формі. Різке збільшення розмірів оброку примушувалоселян відриватися від землі й шукати заробітки на стороні, що також знижувалорівень сільськогосподарського виробництва.

 Для кріпосницького господарствацього періоду були характерні обіднілі селяни, зріст заборгованності селянськихгосподарств поміщикам, приймавший хронічні форми. У неврожайні роки, якісистеметично повторявалися, ці господарства виявлялися повністю безпомічні йпостійно балансували на межі  разорення. Однак сільське господарство Українипродовжували розвиватися навіть у цей період. Сучасні історики пояснюють цетим, феодальна система господарювання ще не повністю вичерпала свої можливості.

            Одним з симптомів кризикріпосництва стало скорочення межового вісу кріпаків. Якщо на початку XIX в.кріпосні селяни складали більшість населення країни, то к кінцю 50-х років їхдоля знизилась до 37%. Скоріше за все, це пояснюється не стільки скороченнямприродного приросту кріпосницького населення України, скільки переводомкріпаків в інший стан.

Важливим джерелом соціальноїнапружності в країні стали воєнні поселення. Уже влітку 1819 р. сполихнулоповстання чугуєвських поселян на Україні, подавлене царською владою; у1832-1835 рр. на Правобережній Україні характер справжньої партизанської війнинабув рух під керівництвом Устима Кармалюка.

У 1853 — 1856 роках Росія притерпілапоразки у Кримській війні від провідних европейських країнн. Ця поразкапродемонструвала величезну віддаленість держави. Тому було закономірним те, щонаприкінці 50-х рр. XIX в. криза феодалізма досягла своєї кульмінації.Кріпасництво стримувало розвиток промисловості і торгівлі, консервувало низькийрівень сільського господарства. Зростали недоїмки селян, збільшуваласьзаборгованність поміщиків кредиторним установам.

            Разом з ти м в економіціРосії в недрах феодального строю пробивав собі шлях капиталістичний уклад, з’являлися стійкі капіталістичнівідносини з постійно складаючеюся системой куплі-продажу робочої сили. Найбільшінтенсивно його розвиток відбувається в сфері промисловості. Межі старихпромислових відносин не відповідали розвиткові продуктивних сил, що призвело довиникнення першої революційної ситуації в Росії на рубіжі 50-60-х рр. XIX в.

У 50-ті роки помітно згострилисяпотреби й тяготи народних мас, трапилося це під впливом наслідків Кримськоївійни, зчастившихся стихійних лих (епидемій, неврожаїв й, як їх наслідо, — голода), а також посилюючегося у предреформений період гніта з боку поміщиківта держави. На економіку українського села особливо важкі наслідки оказалирекрутськиі набори, які скоротили число робітників на 10%, реквізиціїпродуктів, коней та фуражу. Загострювала стан й сваволя поміщиків, систематичноскорочувавших розміри селянських наділів, переводивших селян в дворові(залишаючи їх таким чином без землі), переселяючих кріпосних на гірші землі. Ціакти прийняли такий розмах, що уряд незадовго до реформи спеціальними указамибув змушений накласти заборону на такі дії.

            Відповіддю на погіршенняположення народних мас став селянський рух, який за своїм накалом, масштабом йформами помітно відрізнявся від минулих десятилітть і викликав сильніхвилювання у Петербурзі.

Кримська війна показала урядові, щозбереження існувавших в країні кріпасницьких порядків призведе, в результаті,до політичної й фінансово-економічної катастрофи,  яка позбавить Росію престижута статусу видатної держави, поставить під загрозу існування самодержавія вРосії. Новий російський імператор Олександр II був вимушений запровадити соціально-економічні реформи,найважливішою з яких стала ліквідація кріпосного права у 1861р.

У 1855 р. в промові передмосковськими дворянами новий цар заявив: «Краще скасувати кріпацтво згори, ніжчекати, доки кріпаки скасують його знизу». Навіть архіконсервативний батьконового царя Микола 1 давав зрозуміти, що рано чи пізно кріпацтво доведетьсяскасувати. Радикально та ліберальне настроєні представники дворянськоїінтелігенції протягом багатьох десятиліть вимагали покласти кінець цій«ненависній практиці». Але коли Олександр II висловив цю думку, стало ясно, щовін прийняв історичне рішення -     провести ряд реформ, спрямованих,насамперед, на скасування кріпацтва.

Як кожний переломний момент вісторії, причини реформ стали об'єктом гост-
рих наукових суперечок. Деякі західні вчені переконані, що вирішальними у про-
веденні реформ були економічні чинники. Вони стверджують, що відкриття чор-
номорських портів і дедалі активніша участь російських землевласників у світо-
вій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Так,продуктивність
праці російського кріпака у 1860 р. дорівнювала продуктивності праціанглійського
фермера в 1750 р. та центральноєвропейського селянина у 1800 р. Словом, крі-
пацька праця за всієї своєї дешевизни була настільки малоякісною, що не ви-
правдовувала себе економічно. До того ж небачена конкуренція і власна без-
господарність перетворили багатьох землевласників на боржників. У 1848 р. більш
як дві третини землевласників на Україні мали такі великі борги, що неспро-
можні були забезпечувати своїх селян насінням чи харчами, не кажучи вже про
те, щоб шукати шляхів підвищення врожаїв. Унаслідок цього ще задовго до впро-
вадження реформ кріпацтво стало занепадати. Про це свідчить і такий факт: якщо
у 1811 р. з усіх селян Російської імперії близько 58 % були кріпаками,
то до 1860 р. їхній відсоток упав до 44.

Є також учені, які вважають, що завсієї важливості економічних чинників не
меншу, коли не більшу роль відігравали й інші рушії. Радянські історикинаполягають
на тому, що селянські заворушення створили «революційну ситуацію», яка пере-
лякала царя і дворян, змусивши їх до поступок. За їхніми даними, лише наУкраїні
між 1856 та 1860 рр. мали місце 276 заворушень, у яких взяло участь близько 160тис.
селян. Американський історик Альфред Рібер доводить, що до реформ спричини-
лося передусім прагнення модернізувати царську армію, в той час як англієць
Бернард Пейрз мотивує це занепокоєністю Росії своїм відставанням від Заходу.
Інші історики схильні підкреслювати роль у реформі ліберальної інтелігенції,яка
в своїй зворушливій прозі, поезії (зокрема, Шевченковій) і полеміці піддавалакрі-
пацтво моральному осудові. Проте всі сходяться в одному: шок, який викликала
у царату нищівна поразка Росії у Кримській війні, був вирішальним поштовхом,кот-
рий змусив його визнати потребу негайних реформ.

Розуміючи, яку потенційну небезпекукрило в собі звільнення кріпаків, Олек-
сандр II діяв обережно. У 1857 р. з метою обговорення справи звільнення кріпаків
і опрацювання конкретних пропозицій він призначив таємну комісію '(згодом пере-
йменовану на Головну комісію), до якої ввійшли провідні чиновники та громад-
ські діячі як ліберальних, так і консервативних поглядів. Помітне місце уГоловній
комісії, що працювала в Петербурзі, посідали українці. Одним із них бувГригорій
Ґалаґан — переконаний ворог кріпацтва й особистий друг Шевченка. Інший украї-
нець — М. П. Позен, багатий, впливовий, хоч і безпринципний кріпосник ізПолтав-
ської губернії — робив усе, аби перешкодити всякому прогресові. Щоб вивчити на-
строї на місцях, уряд запровадив у кожній губернії дворянські комісії. НаУкраїні
в роботі цих комісій взяли участь 323 дворянини, що представляли різноманітні
інтереси таких регіонів, як Слобідська Україна, Лівобережжя та Правобережжя,
Південна Україна. З селянами ніхто не радився.

Хоч багато дворян не проймалися радістю з приводу звільненняселян, вони ро-
зуміли неухильність цього кроку.

3)Після Кримскої війни в історії України у складіЦарської Росії почався новий етап. Сучасні історики називали його епохоюВизволення або епохою великих реформ. Цей період міцно з’єдніється з іменем імператора Олександра II.

У Олександра було одне захоплення,яке дивним чином сприйяло на події на початку його царювання. Він бувпристрастним мисливцем, й не міг пройти поряд  «Записок мисливця»І.С.Тургенєва. Після імператор казав, що ця книга запевнила його в необхідностівідміни кріпосницьких відносин.

Олександр II у лютому 1855 року заступив напрестол. Важко сказать, що більш сприйяло його рішенню відміни кріпосного права– «Записки мисливця» чи Кримська війна. Після неї прозріло багато людей, у томучислі й цар. У 1856 – 1857 роках в ряді південних губерній сталися селянськізаворушення. Вони швидко стихли, але ще раз нагадали, що поміщики «сидять навулкані». Кріпосницьке господарство ховало в собі й іншу загрозу. Воно невиявило явних ознак свого щвидкого краху й розпаду. Виснажуючи природу йлюдину, воно могло проіснувати ще невизначено довго. Але вільна працяпродуктивніша, ніж невільнича – це аксіома. зростаючу відсталість Росії. Унайближчій час вона повинна була перейти до розряду третьоступеневих держав – зусіма витекаючими наслідками. Не можна забувати й третю причину. Кріпоснеправо, дуже схоже на рабство, було аморально.

Розуміючи необхідність реформ, Олександр II незнав, как розпочати їх. Плана реформ у нього не було. Між тим у друці як іраніше не допускалося вільного обговорення суспільних проблем. По руках сталиходити записки, написані на злободенні теми. Деякі з цих творів сприяли насуспільну думку й на царя. Особливого значення набула «Записка про визволенняселян», автором якої був К.Д. Кавелін. Кавелін вважав, що треба зневажитиправом поміщиків на особистість селян, але не можна забувати про їх права,особливо на землю. Тому визволення селян може бути  проведено тільки завинагородою поміщиків. Інше рішення, заявляв Кавелін, «було б дуже небезпечнимприкладом порушення права власності». Не можна, підкреслював Кавелін, зневажатиінтереси селян. Вони повинні бути визволені від кріпосницької неволі, за нимипотрібно закріпити ту землю, якою вони володіють в теперишній час. Розробкувикупнойї операції правління повинно було взяти на себе. Якщо воно зможеврахувати інтереси поміщиків й селян, то два стана, решті решт, зіллються водин хліборобський клас. Селяни зустріли записку Кавеліна з роздратуванням,хоча його записка передвизначила багато положеннь селянськоі реформи.

4)19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, щоскасовував кріпосне право.
Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану за своєю
суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще
не скоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань.

Сам акт звільнення ліквідувавзалежність селян від поміщиків. Але, перетво-
ривши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм повної рівності. Навідміну
від інших верств суспільства звільнені селяни повинні були сплачувати викупніпла-
тежі. Вони передавалися під юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликі прови-
ни мали право піддавати тілесним покаранням. Хоч реформа вводила для селян-
ських громад самоврядування, функція нагляду зберігалася за урядовимичиновника-
ми, які звичайно призначалися з місцевих дворян. Хто бажав виїхати з села, пови-
нен був отримати від властей паспорти. Якщо селяни не виконували фінансових
зобов'язань перед державою, старости мали повноваження примусити їх до цього.

Ще більше розчарували селян труднощі,пов'язані з правом землеволодіння. Ре-
форма в основному дозволяла поміщикам лишати близько половини землі для влас-
ного користування, а решту розподіляти між їхніми колишніми кріпаками. При цьо-
му селян зобов'язували заплатити за свої наділи. Оскільки грошей у селян було
мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80 % вар-
тості земель у формі казенних облігацій, а селяни в свою чергу зобов'язувалисяви-
плачувати урядові цю суму разом із процентами протягом 49 років. Решту вартості
земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або грішми,
або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.

Для тих, кому не під силу бувфінансовий тягар такого врегулювання, пропонував-
ся крихітний «дарчий» наділ у 2,5 акри. Менше поталанило тим кріпакам, котріслу-
жили при панських садибах,— на Україні їх налічувалося близько 440 тис.,—
оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.

При розподілі земель реформавраховувала місцеві відмінності. Оброблювана
земля поділялася на три категорії: чорнозем, нечорнозем, степові грунти.Причому
селянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) були більшими,зате
в чорноземних регіонах, як, наприклад, Україна,— меншими.

Взагалі кажучи, після реформи селянимали в своєму розпорядженні менше
землі, ніж до 1861 р. На російській Півночі вони втратили близько 10 % своїхколиш-
ніх наділів. На Лівобережжі та Південній Україні їхні землі зменшилися майже на
ЗО %. Так, якщо середня величина селянського наділу в імперії становила 27акрів на
сім'ю, то на Лівобережній та Південній Україні — лише 18.

Особливо нажилися на реформі поміщикиУкраїни. Вдаючись до різноманітних
хитрощів під час переговорів та перерозподілу земель, вони привласнювали собі
ліси, луки та водойми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вонизавжди
лишали найродючіші землі, а гірші продавали за підвищеними цінами. У процесі
перерозподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняків
на додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але особ-
ливо поширеною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба за землю.
Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України потерпіли від реформи
набагато більше, ніж їхні російські сусіди.

Виняток становило Правобережжя.Серьйозно сумніваючись у відданості поль-
ської шляхти цього регіону (безпомилковість цих підозр підтвердило повстання
поляків 1863 р.), уряд намагався привернути на свій бік українських селян ірозда-
вав їм наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. Але виграючи на величині

наділів, колишні кріпаки втрачали надуже завищених цінах, які вони мусили платити
за землю.

Інша особливість реформ на' Українізумовлювалася формами землеволодін-
ня. У Росії, де понад 95 % селян жили общинами, документ на щойно набуті землі
був у колективній власності, а плата заних входила в обов'язок общини.Але на
Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80 % селян Правобережжя й майже
70 % Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відтак більшість українських
селянських сімей отримували індивідуальне право на землю й несли особистувідпо-
відальність у сплаті боргу за неї. Така ситуація сприяла зміцненню й без того
розвиненої прив'язаності до приватної власності, що відрізняло українськихселян
від російських.

Слід пам'ятати, що не всі селяни буликріпаками. Приблизно половину становили
державні селяни, які поділялися на щонайменше ЗО різних категорій, включаючи
майже 1 млн колишніх українських козаків. Вони звичайно жили краще за помі-
щицьких кріпаків (бо хоч і сплачували більшу подушну подать державі, щофактично
була для них феодалом, зате могли без дозволу переселятися), мали в своєму роз-
порядженні більше землі, до того ж над ними не було осоружних панів (хоч їмчасто
отруювали життя підкупні чиновники). Реформа 1861 р. й, зокрема, закон 1866 р.
звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж для кріпаків.
Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчоюпорів-
няно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державних
селян мало чим змінилося на краще.

Взагалі селян і особливо колишніхкріпаків реформа розчарувала. Вони споді-
валися права на володіння своїми наділами — натомість наділи урізалися, аселянам
нав'язувався обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля завору-
шень, щоправда, неоднакових за силою у різних регіонах. На Лівобережжі таПівден-
ній Україні повстань було відносно небагато. Проте на Правобережжі, де ще жила
пам'ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянством та
католицькою польською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними та соціаль-
но-економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поширення.
Але їх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в поті чола добувати
свій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.

            Скасування кріпосногоправа вело за собою інші реформи. Окремим аспектом імперського устрою, щопотребував негайного вдосконалення, буломісцеве управління. Із зміноюсуспільства та з наданням кріпакам прав громадянства зростала необхідність умісцевій адміністрації. Проте для задоволення цих вимог царський уряд не мав нілюдей, ні грошей. Тому в 1866 р. він дозволив общинам обирати на повітовому тагубернському рівні власних представників для нагляду за освітою, охороноюздоров'я, поштовими послугами, утриманням шляхів, накопиченням запасу їжі навипадок голоду та за збором статистичних даних. Для фінансування цих службмісцевим комітетам, або земствам, надавалося право обкладати населенняземськими податками. Радикальним відступом від імперської практики призначення«згори» всіх урядових чиновників стало те, що члени земств обиралися з числавиборців, поділених на три окремих категорії: великих поміщиків, міщан і селян.Вплив виборців був пропорційним кількості землі, що вони мали. Само собою,значна більшість у земствах належала дворянам. На Україні вони звичайноскладали понад 75 % усіх членів земств, у той час як селяни рідко коли м їли 10%. Але хоч земства й не були по-справжньому представницькими, вони відігравалидуже важливу функцію. Окрім
сприяння піднесенню загального рівня життя на селі, вони привчали місцевенаселення до обмеженого самоврядування.

            Значення реформ.Хоч ці «великі реформи» і не революціонізували умов життя українців та іншихпідданих Російської імперії, вони, однак, спричинилися до важливих змін. Західнівчені часто підкреслюють те, що реформи принесли кріпакам особисту свободу,сприяли розвитку земської системи місцевого врядування та піднесенню ролізакону й права. Зі свого боку радянські історики вважають, що реформи відкрилидля Росії епоху переходу від феодалізму до буржуазного, капіталістичногосуспільства. Зрозуміло, реформи мали серьйозні недоліки, але існує загальназгода, що без них подальша соціально-економічна модернізація імперії була бнеможливою.

На Україні, де кріпаки складалиблизько 42 % всього населення порівняно з 35 % в середньому по імперії,звільнення селян мало ще більші наслідки. Вдосконалення системи освіти,поширення юридичного захисту, зміцнення й поглиблення місцевого самоврядування- все це примножувало можливості вираження національних особливостей і місцевихінтересів. Звісно, що віднині різноманітні ідейні течії, включаючи ідеологіюукраїнської національної ідентичності, легше могли знайти шлях до широких кілгромадськості.

Зміни та реформи, що впроваджувалисяв Російській імперіях відповідно у 1848 р. та 1860-х роках, мали важливіподібні риси. Як захід, вимушений в обох імперіях, особливо Австрійській, ціреформи проводили «згори» режими, що продовжували утримувати політичну владу.Глибокі, хоч і не революційні за своєю суттю, вони лишили недоторканими старізасади. Однак реформи явно прискорили наближення нової ери, коли народ і йогопредставники справлятимуть відчутніший вплив на політичне, соціально-економічней культурне життя. Відтак і в Австрійській, і в Російській імперіях змінисередини XIX ст. були гігантським кроком на шляху до сучасної доби.

            Глибокі зміни 1860-хроків мало вплинули на розвиток національного руху
українців Російської імперії. В Росії національне питання не могло досягтигостроти
соціально-економічних проблем Австрії з цілого ряду причин, серед яких:культурне й демографічне панування в імперії росіян; ворожість царату довсякого плюралізму; небажання царя навіть розглядати питання конституції, щостворила б умови для національного та місцевого самовираження; слабкістьгромадських організацій; жорстока репресивна політика уряду проти національнихрухів серед неросійських народів імперії. Внаслідок цього був відсутнійважливий зв'язок між соціально-економічним становищем селян та національними прагненнямиінтелігенції. Ця обставина значно перешкоджала зростанню національноїсвідомості українців Російської імперії.

Література:

1.   Субтельний О. Україна. Історія – К.: Либідь, 1991 р.

2.   Швидько Г.К., Липовська Т.Д., Світленко С.І. Історія України, частина 2.Від Запорізькоє Січі до кінця ХІХ століття – К., 1993 р.

3.   Полонська-Василенко Н. Історія України – К., 1995 р. (2-й том, третєвидання).

4.   Попов Г.Х. Крестьянская реформа 1861 г. Взгляд экономиста – М., 1989 г.

5.   История СССР XIX начало XXвв. Под редакцией И.А. Федосова – М.,1981 г.

6.   Мельник Л.Г., Баран В.Д., Гуржий О.И. История Украины. Курс лекций –К.: Либідь, 1991

7.   Бойко О.Д. Історія України – К.: Академія, 1999 р.