Реферат: Дисидентство на Украине (Дисидентський рух в Україні)

Національний технічний університет України
“Київський політехнічний інститут”

Фізико-технічний інститут

Реферат
з історії України
студента групи ФБ-11
Купермана Дмитра

Тема: “Дисидентський рух в Україні”

Київ, 2001
План

1.    Зародження дисидентськогоруху.

2.    Прояви дисидентства.

3.    Культурне життя періоду«застою».

4.    Опозиція в 60-70х роках.

5.    Українська Гельсінкськагрупа.

6.    Релігійне дисидентство.

7.    Придушення дисидентства.

8.    Персоналії (біографічнідовідки).

9.    Використана література.


Зародження дисидентського руху

У 60—70-х роках у РадянськомуСоюзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикуватиневелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентамий які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як післядесятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобахідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові?Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічустраху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинівсталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторінрежиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести йопозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формуванняінакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосуєтьсяантикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору»,зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, розгортаннясвітового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 тарозповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією правлюдини».

Дисидентський рух плинув у СРСРтрьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західнихжурналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний,рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, середпровідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин тафізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійнийактивізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентствовикристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а такожза релігійну свободу.

Серед західних аналітиківукраїнського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукалилюдей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародженнядисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинивсянасамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська«відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лініяШелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додатковуспонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченкопідкреслюють, що дисидентство було тісно пов’язане насамперед ізсоціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвоювеличезний наплив на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигіднуроботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцямичасто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшоїсамостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішимпроявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократієюросійської імперії.


Шестидесятники

Спочатку осередок українськихдисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, щоздобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко,Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горськата Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор таІрина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те,що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидкоробили собі багатообіцяючу кар’єру. Деякі були переконаними комуністами. Хочадисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частинУкраїни. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи іншізв’язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша вартауваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім’ях першими,хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївнийідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вонистановили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україніналічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало йспівчувало їм, напевне, багато тисяч.

Євген Сверстюк писав у 1993році:

"…Серед ознакшестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює,підносить і єднає.   …

Другою ознакою я б назвавшукання правди і чесної позиції. … Поетів тоді називали формалістами за шуканнясвоєї індивідуальності. Насправді — за шукання істини — замість ідеї спущеноїзверху для оспівування.

Як третю ознаку я б виділівнепрйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратовібудівничих казарм."

На останній хвилі відлигивстигло розквітнути багато талантів, які потім страждали за це.

У 1962 році побачила світ першапоетична збірка Василя Симоненка, одного з найяскравіших поетів«українського відродження». 1965 та 1973 років у Мюнхені булиопубліковані інші його твори, але автор цих видань не побачив. У 1963 роціневідомі злочинці жорстоко побили його і того ж року він помер.

Однією з найобдарованішихпредставниць шестидесятників стала Ліна Костенко. У своїй творчості воназвертається до історичного минулого, одвічних проблем духовності українськогонароду.

Характеризуючи найяскравішихпредставників літератури того часу Є. Сверстюк писав, що незважаючи наспільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю:"Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір тадемонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайніта незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. ВасильСимоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості.Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори йогозвучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але тобули вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неїнеістотна."

Зовсім не те і не так, якнавчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук,Панас Заливаха.


Прояви дисидентства

Проти чого ж виступалиукраїнські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групіінтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах.Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаковопрагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітковисловив свою мету: «Я пропоную… одну-єдину річ: свободу — свободу чесногопублічного обговорення національного питання, свободу національного вибору,свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насампередмає бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїлавелика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузінаціональних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянськоїсистеми, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Морозпродовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму,відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах.Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а недо революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій наУкраїні та за громадянські права в СРСР.

Перші прояви цього руху малимісце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні булоорганізовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана«Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала доздійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Післявиявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено дотривалих термінів ув’язнення.

У 1962 та 1963 роках Хрущовпровів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. На нихвін роздратовано засудив «відступи від соціалістичного реалізму» та«прояви формалізму і абстракціонізму».

Інерція десталінізаціїпродовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. вКиївському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участьу якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстраціюпроти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійносходитися до пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічнихчитань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політикурежиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописівбібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячівлітератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішивударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієїполітики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих,хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судитидисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих,викликавши ще сильніші протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові,молодий журналіст і відданий комуніст Вячеслав Чорновіл написав «ЗапискиЧорновола» — збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічніманіпуляції властей правосуддям. У палкій промові перед великою аудиторією вКиєві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому своюпрацю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий, ерудований і безжальнийаналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Після свого арешту в 1970 р.за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав «Репортаж іззаповідника ім. Берії», емоційна й викривальна сила якого спрямована протисваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілихнародів. Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й відсуспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р.українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник». ХочКДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому не під силубуло запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантіввони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішанняй переляк.


Культурне життя періоду «застою»

Післяхрущовське двадцятиріччя(1965-1985 рр. В Україні пройшло під знаком неухильного поглиблення кризирадянського суспільства, що поширилася на всі сфери життя — політику,економіку, соціальні відносини, ідеологію, культуру.

У цей час суспільноо-політичнежиття в Україна розвивалося надзвичайно суперечливо. З одного боку — наступпартапарату, його ідеології, з іншого — зростання національної свідомості.

Розвиток культурного життя тежносив суперечливий характер. Щорічно відкривалися нові школи, зросталакількість вчителів, і в той же час у зв’язку із зменшенням приросту населеннязменшувалась кількість дітей шкільного віку. Все менше ставало шкіл з українськоюмовою навчання. А в деяких містах, особливо Донецького регіону, вони зовсімзникли. Офіційна влада посилено стимулювала процес русифікації. Освітаперебувала у стані постійного експериментування, політизації, пристосування допотреб «комуністичного будівництва». У 1966-67 рр. У школахреспубліки почався перехід на нові 10-річні програми навчання. Булозапроваджено жорсткі критерії оцінки роботи навчальних закладів за кількіснимипоказниками. Обов’язковість середньої освіти вела до знецінення знань. Поширилосяявище «окозамилювання», оскільки високу оцінку керівництва міг матитільки викладач, який мав високі відсоткові показники в навчально-виховномупроцесі. Особливий акцент робився на трудовому вихованні учнівської молоді.Професійно-технічне навчання поступово переводилося на базу середньої освіти.

Певних успіхів досяглаукраїнська наука у кібернетиці, фізиці, математиці. Проте були проблеми, восновному з вини керівництва. Вітчизняні вчені були виключені з міжнародногообміну інформацією, часто важливі наукові відкриття не доходили до керівників.

На науках гуманітарного профілюнегативно позначилася заідеологізованість учених, тенденції до технізації всієїакадемічної системи. Але й тоді були історики, які не йшли на компроміси звладою: М. Брайчевський, О. Компан, Я. Дзира.

В український літературі тихроків червоною ниткою проходили теми жовтневої революції і Великої Вітчизняноївійни. Водночас з’являлися і неординарні твори. Поміж них — романи«Собор» (писався у 1963-67 рр.) і «Циклон» О. Гончара,проза Ю. Мушкетика, Є. Гуцала, Р. Іванчука,Ю. Дрозда,  поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка,Л. Костенко, інших.

За сприяння тодішнього керівникареспубліканської компартії П. Шелеста влада пішла на ряд суттєвихпом’якшень у своїй культурній політиці, навiть почався новий, щоправда, дужепоміркований варіант «українізації», розпочало діяльність Українськетовариство охорони пам’яток історії та культури, що, зокрема, здійснювалореставрацію пам’яток козацької доби. Однак все це явно суперечило московськомукурсові на створення «нової спільноти — радянського народу» йтолерувалося лише до першої зручної нагоди.

Такою нагодою стали відомі події 1968 року вЧехословаччині. Хоча П. Шелест активно підтримав інтервенцію, він недовгопротримався при владі, звинувачений в недостатньому послухові Москвi тапотуранні українському націоналізмові. Після приходу до влади ультралояльногощодо Москви В. Щербицького знову почалося закручування гайок. Знаменнимпочатком його були засудження та фактична заборона роману «Собор».Багатьох «шістдесятників» піддано гострій критиці та переслідуванням,кількох (зокрема Iвана Дзюбу) навіть заарештовано. Практично припинилисяперевидання творів митців, репресованих у 30-тi роки. З культурного обігустаранно вилучалося все, що могло стимулювати національні почуття, цензуруваннюпочали піддавати навiть класичні вірші Тараса Шевченка. Наслідком стала появаальтернативної, підпільної «дисидентської» культури, зокрема — такзваного «самвидаву». Дисидентами (а пізніше — політв’язнями) сталанайрадикальніша частина «шiстдесятникiв». Інші або самоізолювалисявід активного культурного життя, або пішли на компроміс із владою, вважаючи цеєдиним способом продовжити спілкування з читачем.

Свідченням про наростання тискуна літературу стало прийняття ЦК КПРС у січні 1973 року Постанови «Пролітературно-мистецьку діяльність». Вона вимагала більшої активності услідування ідейним настановам партії.

Виникли проблеми й у розвиткуінших видів мистецтва. Режим прагнув підкріпити безплідні ідеї про «розвинутесоціалістичне суспільство, як вищу форму цивілізації». Замовлення верхівстимулювалося високими гонорарами, лауреатськими званнями, почестями іматеріальним достатком.

Кількість театрів зросла з 61 до89. На сцені були суворо заборонені п’єси, які викривали недоліки існуючоголаду. Український театр дедалі більше втрачав свою національну особливість.Наприклад, з семи ТЮГів лише львівський був українським.

У музичному мистецтві в ті рокиплідно працювали Г. Майборода, В. Губаренко, П. Майборода,І. Шамо. Але стало помітним і зникнення інтересу до національної музики.Її традиції намагалися зберегти хор імені Вірьовки, капела «Думка»,заборонений у 1971 році етнографічний ансамбль «Гомін» та іншіколективи. У 1979р. трагічно обірвалося життя автора пісень «Червона рутата „Водограй“ В. Івасюка. Розвивалося оперне мистецтво.(М. Стеф»юк, А. Солов«яненко, Д. Гнатюк).

В образотворчому мистецтві тогочасу занадто багато місця займали образи Леніна (М. Божій, В. Касіян,С. Шипка). Але розвивалась і українська школа живопису (М. Дерегус,В. Чеканюк, Т. Яблонська, Й. Кошая). Твори деякиххудожників-новаторів просто знищували ( А. Рибачук, В Мельниченко).

60-70ті роки Стали періодомформування українського поетичного кіно. Започаткували його випущені в цей часфільми „Камінний хрест“ Леоніда Осики, „Криниця дляспраглих“ Юрія Іллєнка за сценарієм І. Драча, Білий птах з чорноюознакою» і «Вавілон ХХ» Івана Миколайчука, Тіні забутихпредків" Сергія Параджанова. Доля цих картин не була простою. Часто їївирішувала не професійність режисури чи майстерність акторів, а реакція влади.

Після падіння у 1972 р. Шелеста,Щербицький, спираючись на шефа КДБ Федорчука і партійного ідеолога Маланчука,розпочав масивний погром опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотеньлюдей і набагато суворіших вироків, ніж у 1965—1966 р. Відвертих дисидентів, атакож співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій, університетів,яких підозрювали в «неблагонадійних» поглядах, виганяли з роботи. Ця хвиляпереслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле поколінняукраїнської інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу, покаятися йвідійти від дисидентської діяльності.


Опозиція в 60-70х роках

У вересні 1965р. підчаспрезентації у кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутихпредків» з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус,Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей булаблискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення докерівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.

У 1967 році в структурі КДБстворюється спеціальне «п’яте управління» на яке режим поклавобов’язки по боротьбі із "ідеологічними диверсіями", а по суті — зінакодумцями.

Іншою формою діяльності дисидентівбуло поширення підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися,передавалися з рук в руки. Така система називалася «самвидавом».Першою «самвидавською» роботою (1966р.) була «Правосуддя чирецидиви терору?» В’ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходитижурнал «Український вісник». До 1972 року вийшло шість номерів.

Завдяки цілеспрямованим діямдисидентів у 60х рр. була започаткована традиція 22 травня вшановувати пам’ятьТараса Шевченка. Цього дня 1861 року труну з його тілом провезли з Петербургучерез Київ до Канева. 1967 року в цей день міліція розігнала учасників зібраннябіля пам’ятника поетові у Києві і заарештувала 4 з них. На вимогу розгніванихлюдей, які влаштували демонстрацію біля ЦК КПУ арештантів звільнили.

У 1972 році досягла свого апогеюкампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В’ячеслав Чорновіл,Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест,Василь Стус та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув’язненнята відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та вМордовії. Крім цього було поставлено систему «каральної медицини».Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповіднихстатей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали допсихіатричних лікарень спеціального типу.

На початку 70х рр. дисидентствостало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників сталивідомі на Заході, повідомлення про них потрапили на сторінки іноземної преси.

Масові репресії 1972 року надеякий час паралізували активність дисидентів. Однак вже у 1974 році побачилисвіт 7 та 8 випуски «Українського вісника» у чому незаперечна заслугаСтепана Хмари.

Поріділі чисельно, але й далісповнені рішучості дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСРпідписав Гельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські правасвоїх підданих. Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й,на їхню думку, юридичне санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щобнаглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Гельсінкськийкомітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976р., в Києві з’явилася Українська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувалисьу Литві (листопад 1976 р.), Грузії (січень 1977 р.) та Вірменії (квітень 1977р.).

Гельсінські групи не були такимуже поширеним явищем серед країн соціалістичного табору. У Радянському Союзі їхбуло 5. Поза його межами вони існували лише у Польщі (Комітет захистуробітників, перетворений згодом у Комітет громадського захисту (KOS-KOR)), уЧехословаччині  (група “Хартія-77”). У Румунії подібні групи не виникли,оскільки таємна поліція придушувала кожну таку спробу у зародку. У Німеччинімісцеві громадяни користалися Гельсінськими угодами головно для того, щобдістати право еміґрації. Зовсім слабим був відгук на гельсінський процес уБолгарії та Угорщині. Все це дає підстави стверджувати, що українські дисидентибули однією з головних опозиційних груп у Центральній і Східній Європі.


Українська Гельсінкська група.

Очолив Українську Гельсінкськугрупу письменник Микола Руденко — політичний комісар у роки другої світовоївійни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Йогоблизьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко — кавалербагатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку. Ця група налічувала 37учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вжевідбули терміни ув’язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, ЛевкоЛук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, такі колишнінаціоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінськихконцтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник,Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА РоманаШухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк.

Незважаючи на постійні арешти,склад УГГ продовжував збільшуватися, і вже у 1985 р. вона нараховувала 36чоловік. Наприкінці 1970-х років деякі з членів – Григоренко,Строката-Караванська, Надія Світлична – еміґрували з СРСР, тим самим діставшиможливість представляти УГГ за кордоном.

Українську Гельсінкську групувідрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому,що група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не булапрорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі поглядибули для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянськоївлади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами повсьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національнихправ.

У програмних заявах групи явнопроступало й нове мислення. Вони наголошували на застосуванні легальнихметодів, убачаючи вирішення суспільних проблему дотриманні законів узагалі йповажанні прав особи зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльністьправозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, проповідуваннязаконності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад,націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася українська інтелігенція,стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки.

Хоч деякі члени УкраїнськоїГельсінкської групи лишалися якоюсь мірою на позиціях марксизму чинаціоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає такий уривок із спогадівДанила Шумука, що в минулому був водночас комуністом і націоналістом і провівблизько 40 років у польських, нацистських і радянських тюрмах: «Лише демократіяздатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, так і правогогатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян висловлювати,пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість контролювати іскеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови про демократіюі демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опозиції, щокористується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демократії… Ядійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, івони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і донаціоналістів донцовського типу».

Різким контрастом до ксенофобії, притаманноїнаціоналізмові оунівського гатунку, було те, що палкий патріотизм українськихдисидентів не передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. У 1980р. в одній із їхніх заяв говорилося: «Ми розуміємо, що значить жити підколоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій країні, будезабезпечено найширші політичні, економічні і соціальні права. Будуть безумовногарантовані всі права національних меншостей і різноманітних релігійнихасоціацій». Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени УкраїнськоїГельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України єзастосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР. Наїхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радянського Союзу полягав утому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, нівимоги Заходу дотримуватися зобов’язань, що їх на себе взяв СРСР заГельсінкськими угодами, не перешкодили радянським властям знову влаштуватидисидентам погром. До .1980 р. приблизно три чверті членів УкраїнськоїГельсінкської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решту буловислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволилиемігрувати.

Діяльність Українськоїгельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішустадію – стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й чіткоокресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми бувперехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документахдисидентського руху все частіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР істворення незалежної демократичної української держави”.


Релігійне дисидентство.

Окремий різновид дисидентства наУкраїні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантує свободувіровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби зрелігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійнихпублікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичноїагітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковноїієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру,громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Протедуховна безплідність радянської ідеології, з одного боку, та обурення жорстокоюполітикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо населі. Разом із цим зростала войовничість віруючих,

Скажене переслідуванняУкраїнської греко-католицької церкви («церкви у катакомбах») не змогло цілкомзнищити її. В останні десятиліття таємні відправи для віруючих проводили наЗахідній Україні 300—350 греко-католицьких священиків на чолі з кількомаєпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. У 1982 р.Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, щоставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим ставзаарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданістьсвоїй давній церкві не втрачала сили.

Православна церква на Україні,що офіційно називалася Російською православною церквою, перебувала увигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський уряд. Але ціною цьогобуло співробітництво з режимом, що доходило до плазування перед ним. Як наслідок,у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, поширилися корупція,лицемірство і тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійнихпотреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зокремажорстоко переслідуваний Василь Романюк, виступили з осудом як власнихзверхників, так і держави.

Чи не найбільш войовничими ідинамічними віровизнаннями на Україні в 60—70-х роках були баптистська та іншіпротестантські секти — п’ятидесятники, адвентисти, свідки Ієгови. Вони відправлялисвої релігійні потреби в автономних конгрегаціях, навчали дітей, як цьоговимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєструватися в органах влади, щоускладнювало властям контроль над ними. Їхні фундаменталістські погляди,організація, що спирається на простих віруючих, палка відданість віріприваблювали до них численних новонавернених, особливо на Східній Україні. В ціроки вони складали непропорційно велику частку «в’язнів совісті» в СРСР. Досвого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор ГеоргійВінс.


Придушення дисидентства.

На початку 80-х рр. В Українідисидентський рух було практично розгромлено.

Незважаючи на всю відвагу,натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цейрух не набув широкої підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що,крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулюваливиразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемамищоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників.Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно зінтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачідисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентівополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ.Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширеннюінформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все жз’являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів унегативному світлі. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентіву цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим і всезнаючим у своємупрагненні не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадської діяльності.Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такогофанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вонанамагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методидедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикуваврежим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям йнавіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінівув’язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати,що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалосязалякати багатьох.

У своїй діяльності на Українітаємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичнихзахідних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої «парасолігласності», як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблеманаціональних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тимчасом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив на Україні особливожорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого вСРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських «в’язнів совісті».

Однак завдяки самовідданійборотьбі дисидентів у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, щоукраїнський народ є не просто придатком до «великого брата», щоможливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багатовидатних політиків.


Персоналії (біографічні довідки).

 

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ (6.1.1938 -4.9.1985) — видатний українськийпоет, правозахисник. Народився у с. Рахнівці Гайсинського району на Вінниччинів селянській родині. В 1940 сім’я переїхала до м. Сталіне (тепер Донецьк), дебатько завербувався на один із хімічних заводів. У 1944-54 навчався у міськійсередній школі № 150. Після закінчення школи вступив на історико-філологічнийфакультет педінституту. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працюваву бібліотеці. Разом з ним навчалися відомі в українській літературі люди, як ОлегОрач, Володимир Міщенко, Анатолій Лазаренко, Василь Захарченко, ВасильГолобородько. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, ВолодимиромМіщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком бувчленом літературного об’єднання “Обрій”. Почав друкуватися з 1959. У 1961працював учителем української мови й літератури в Таужнянській школі наКіровоградщині. Протягом двох років служив в армії на Уралі. З березня 1963 — літературний редактор газети “Социалистический Донбасс”. Того ж року вступив доаспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР із спеціальності“Теорія літератури”. За час перебування в аспірантурі підготував і здав довидавництва першу збірку творів “Круговерть”, написав ряд літературно-критичнихстатей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубутворчої молоді, який очолював Лесь Танюк. У 1965 під час прем’єри кінофільму“Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” Стус разом з Іваном Дзюбою,В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населеннястолиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадськимполітичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі упіслявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.Працював у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті,залізниці, будові, в метро. З 1966-72 — старший інженер у конструкторськомубюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. У цей період життяпідготував другу збірку віршів “Зимові дерева”, яку, однак, як і збірку“Круговерть”, у вітчизняних видавництвах надрукувати не вдалося. У 1970 уБрюсселі виходить книжка віршів поета “Веселий цвинтар”. Поезія Василя Стусахарактеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомленнявнутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України.Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра,породжені “соціалістичною” дійсністю. Літературна діяльність поета, йогозвернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських праві критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972. Напочатку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в “антирадянськійагітації й пропаганді” та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 роківзаслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. З ув’язненнязвернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства:“… мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянськимгромадянином — значить бути рабом...”. Після звільнення повернувся до Києва,працював на київських заводах, вступив до Української гельсінської групи(жовтень 1979), продовжував правозахисну діяльність, зокрема, виступав назахист репресованих членів УГГ У травні 1980 заарештований вдруге, визнанийособливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений до 10 років таборівособливого суворого режиму та 5 років заслання. В одному з листів, адресованомусвітовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисникА. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивноїсистеми. Утримувався у таборі для політв’язнів у с. Кучині (тепер Чусовськогор-ну Пермської обл., Росія). Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністраціїз політв’язнями кілька разів оголошував голодовки. У січні 1983 за передачу наволю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985Г. Бьолль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії злітератури. 28 серпня 1985 року Стус оголосив безстрокове сухе голодування.Помер в ніч з 3 на 4 серпня у карцері, куди потрапив за те, що читаючи книгу вкамері, сперся ліктем на нари. Похований у с. Борисово. У листопаді 1990 прахСтуса разом з прахом О.Тихого і Ю.Литвина перепоховано на Байковому кладовищі уКиєві. Після смерті поета в Україні видано збірки “Поезії” (1990), “Вікна впозапростір” (1992), три томи “Творів” (1994-95; ред. Д. Стус іМ.Коцюбинська) та спогади “Не відлюбив свою тривогу ранню...”. Державна преміяім. Т. Шевченка 1993 (посмертно).

МАРЧЕНКО ВАЛЕРІЙ (16.9.1947 — 7.10.1984) -відомий українськийправозахисник, літературознавець і перекладач. Народився у Києві. Навчався нафілологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркськімови в Бакинському університеті. З 1970 — співробітник газети “ЛітературнаУкраїна”, за сумісництвом викладав українську мову і літературу в середнійшколі у Києві. Протягом 1971-72 опублікував ряд перекладів з азербайджанськоїтворів С. Ахундова, Дж. Мамедкулі-Заде. В період 1968-73 булинаписані, але не опубліковані літературознавчі розвідки про М. Зерова(“Русское наследие неоклассика”), публіцистичні статті “Київський діалог”,“Страшний якийсь тягар” та ін. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану іТуркменістану. 25 червня 1973 заарештований співробітниками КГБ. За вирокомКиївського обласного суду від 27.12.1973 відповідно до ст.62 ч. 1 Кримінальногокодексу УРСР. “Наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільнийлад..., за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводитьсязлісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС...”.Засуджений до 6 років позбалення волі в колонії суворого режиму і 2 роківзаслання. Відбував покарання у пермському таборі для політв’язнів Є 35. Втаборах познайомився з українськими правозахисниками — І. Світличним, С.Глузманом та ін. В ув’язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в якихвисвітлював умови існування в’язнів у радянських таборах, трагічні події1940-50-х рр. у Західній Україні. Незважаючи на тяжку хворобу нирок, якапривела до інвалідності, М. відмовився писати заяву-каяття. Після звільненняжив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займавсяперекладами з англійської, писав публіцистичні статті — “Там, у Київськихпечерах”, “ГУЛАГ”. Активно займався правозахисною діяльністю, розсилавлисти-протести з засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступивпроти інструкції Міністерства освіти УРСР “Про посилення вивчення російськоїмови у школах України”, яку назвав “найсвіжішим Валуєвським указом”. 21 жовтня1983 вже важко хворого М. заарештовують вдруге і засуджують до 10 років таборівособливого режиму і 5 років заслання. Етапом був відправлений у пермськітабори, де незабаром відмовили нирки. Помер у тюремній лікарні в Ленінграді.Похований у с. Гатному (Києво-Святошинського р-ну Київської обл.). У Гамбурзівийшла в перекладі німецькою мовою книга про життя і творчість Марченка — “Я немаю ні дому, ні вулиці”.

ГОРСЬКА АЛЛА ОЛЕКСАНДРІВНА (18.9.1929-28.11.1970) — українська художницяі відомий діяч правозахисного руху 60-х років в Україні. Народилася в м. Ялті.Підчас війни пережила блокаду Ленінграда. Навчалась в художньому інституті вКиєві. В 1961-65 разом з В. Стусом, В. Симоненком, І. Світличнимта ін. стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді уКиєві, який був тоді центром українського національного життя. Брала участь ворганізації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківськихсвят та ін. Плідно займалась мистецькою діяльністю, створила рядмонументально-художніх робіт. В 1964 за виконання Шевченківського вітражу довестибюлю Київського університету (був знищений), виключена з Спілкихудожників, однак згодом поновлена. Належачи до групи “шестидесятників”, бралаактивну участь в українському правозахисному русі. За участь в акціях протестув 1965-68 проти розправ над українськими правозахисниками — Б. іМ. Горинями, П. Заливахою, С. Караванським, В. Морозом,В. Чорноволом та ін. Горська була знову виключена зі Спілки художників ізазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки. В квітні 1968поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури дотодішніх керівників СРСР у зв’язку з незаконними арештами і закритими судаминад дисидентами. 28.11.1970 трагічно загинула при нез’ясованих обставинах уВасилькові біля Києва. Це вбивство за деякими версіями приписують КДБ, якиймстив Горській ще за оприлюднення разом з В. Симоненком фактів масовихрозстрілів киян у Биківнянському лісі. (Скоріш за все, саме це стало причиноюпобиття міліціонерами у м. Смілі Симоненка, внаслідок чого він і помер улікарні через кілька місяців.) Похорон Горської перетворився в демонстраціюпротесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні. Автор численниххудожніх творів: “Автопортрет з сином” (1960), “Портрет батька” (1960),“Абетка” (1960), “Біля річки” (1962-63), “Портрет В. Симоненка” (1963) таін.

ЛИТВИН ЮРІЙ ТИМОНОВИЧ (26.11.1934 -5,9.1984) — відомий українськийпоет, журналіст і правозахисник. Народився у с. Ксаверівці під Києвом. Навчавсяу гірничопромисловій школі у м. Шахти, згодом працював у Донбасі. З юнацькихліт цікавився українською літературою і національною культурою. В 1953-55 відбувавперше ув’язнення на будівництві Куйбишівської гідроелектростанції. Невдовзіпісля звільнення 14 квітня 1956 Литвин був заарештований вдруге, звинувачений устворенні в ув’язненні підпільної націоналістичної організації “ГрупаВизволення України” і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покараннявідбував у таборах Мединь і Вихорівка (“Озерлаг”, Іркутська обл.) і мордовськихтаборах для політв’язнів. В ув’язненні писав вірші українською і російськоюмовами та закінчив в 1965 збірку “Трагическая галерея” (розповідь про злочинитоталітарної системи проти українського народу). Незабаром всі поезії буливилучені підчас обшуку. Після звільнення в червні 1965 був змушений черезпереслідування переїхати у Красноярськ. 14 листопада 1974 Литвина знову заарештувалиі засудили за ст. 187-1 (“Наклепницькі вигадки, що ганьблять радянську державуі суспільний лад”). В листопаді 1977 Литвин, тільки звільнившись з ув’язнення,став членом Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угоді продовжив боротьбу проти тоталітарного режиму в Україні. У квітні 1979завершив статтю “Правозахисний рух в Україні. Його засади і перспективи”, вякій виробив політичну програму українського правозахисного руху. 5 липня 1979важко хворого Литвина заарештовують знову, звинувачують у веденні“антирадянської агітації і пропаганди” та засуджують до 10-річного ув’язнення і5 років заслання. З травня 1982 відбував покарання у таборах суворого режиму(селах Кучино, Половинка, Всесвятське Пермської обл.), де перебувала більшістьучасників українського правозахисного руху. 24.8.1984 Л. знайшли в камері ізрозрізаним животом. 5.9.1984 він помер. У листопаді 1989 прах Юрія Литвина,Василя Стуса і Олекси Тихого був перевезений до Києва і з почестями похованийна Байковому кладовищі. Автор книг “Рабочее дело”, “Безумец”, “Поема оподснежниках”.

ТИХИЙ ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ (Олекса Тихий; 27.1.1927 — 6.5.1984) — відомий український поет, правозахисник. Народився на хуторі Їжівка(Костянтинівського р-ну Донецької обл.). Закінчив філософський факультетМосковського університету. З 1950 працював учителем біології уНово-Костянтинівській школі (тепер Приазов-ського р-ну Запорізької обл.). З1953 мешкав у селі Рубцове (тепер Краснолиманського р-ну Донецької обл.),викладав у школі. З 1954 -вчитель історії у рідному селі. У 1948 впершезасуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецька обл.) області закритику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовийтрибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне. Заарештований улютому 1956 за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військВаршавського договору в Угорщину. 18 квітня 1957 на закритому засіданніСталінського обласного суду на підставі ст. 54-10 ч. 1 Карного кодексу УРСР “заантирадянську агітацію та пропаганду” засуджений на 7 років позбавлення волі.Термін покарання відбував у Володимирській тюрмі та Дубовлагу. Після звільнення15 лютого 1964 Тихий, не маючи можливості влаштуватись на роботу заспеціальністю, працював вантажником, слюсарем-механіком,оператором-дефектоскопістом, пожежником. Водночас проводив велику роботу зукладання словника української мови, розробив “метод навчання без школи” (задомашніми завданнями). У своїх публіцистичних творах виступав за відродженняукраїнської мови та національної культури на Донеччині. У січні 1972 Тихийнадіслав до редакції газети “Радянська Донеччина” статтю “Роздуми проукраїнську мову та культуру в Донецькій області”, а на початку 1973 — доПрезидії Верховної Ради УРСР листа під назвою “Думки про рідний донецький край”(у квітні листа було виправлено на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСРІ. Грушецького). У 1974 написав нарис “Сільські проблеми”та роздуми “Ви і ми”, в яких виступив проти процесу русифікації та на захистукраїнської мови. У листопаді 1976 Тихий разом з М. Руденком,О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук’яненком, О. Бердником таін. виступив членом-засновником однієї з перших правозахисник асоціацій — Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписавперші документи УГГ — “Декларацію Української громадської групи сприяннявиконанню Гельсінських угод” та “Меморандум № 1”. Літературна і правозахиснадіяльність Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977.Справу Тихого було об’єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілкиписьменників України М. Руденка. У червні-липні 1977 під час судовогопроцесу в с. Дружківці (Донецької обл.) засуджений за звинуваченням у“антирадянській агітації і пропаганді” та “за незаконне зберігання зброї” (булопідкинуто гвинтівку) до 10-річного позбавлення волі у таборах особливо суворогорежиму і 5-ти років заслання. 21.7.1977 оголошено вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСРТихого було позбавлено волі на 10 років з засланням на 5 років та за ст. 222 ч.І- на 3 роки; остаточно -10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колоніїособливого режиму з засланням на 5 років. Відбував покарання у мордовськомутаборі (с. Соснівка). У березні 1980 переведений у табір особливого режиму дляполітв’язнів у с. Кучино (Чусовський р-н Пермської обл., Росія). Кілька разівоголошував голодовки (найдовша -52 дні). З 1981 тяжко хворів. Помер 6.5.1984. утюремній лікарні у Пермі. Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7.12.1990вироки щодо Тихого скасовано і справу закрито “за відсутністю складу злочину”.19.11.1989 прах Олекси Тихог перепохований разом з тлінними решткамиВ. Стуса і Ю. Литвина на Байковому кладовищі у Києві.

І дещо докладніше про журнал“Український вісник”.

“УКРАЇНСЬКИЙ ВІСНИК” — нелегальний суспільно-політичний часопис.Виходив від січня 1970 до березня 1972(випуски 1-6) у Львові. Засновник, автор,редактор і видавець — В’ячеслав Чорновіл. У вступному слові “Завдання“Українського вісника””, яке відкривало усі шість випусків, декларувалося, що виданняподаватиме об’єктивну інформацію про порушення свободи слова та прав,гарантованих Конституцією СРСР, про судові й позасудові репресії, фактишовінізму й українофобії, становище українських політв’язнів, про акціїпротесту, а також друкуватиме твори самвидаву. У підготовці журналу бралиучасть Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Валентин Мороз, Юрій Шухевич, МиколаПлахотнюк, Ніна Строката, Надія Світлична, Василь Стус, Атена Пашко. Умови дляконспіративного друку часопису забезпечувала Олена Антонів, друкували журналЛюдмила Шереметьева (випуски 1-4), В. Чорновіл та Я. Кендзьор.Кур’єрами та розповсюджувачами були Стефанія Гулик, Ганна Садовська. Сприялирозповсюдженню журналу Зіновія Франко, Ярослав Дашкевич, Валентина Чорновіл.Студентка КДУ з Чехословаччини Анна Коцур вивозила журнал у Пряшів, звідтиПавло Мурашко передавав “Український вісник” на Захід. Журнал передруковуваливидавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка (США), видавництво “Сучасність”(Мюнхен), Українська видавнича спілка у Лондоні та ін. До української тасвітової громадськості публікації журналу доносило радіо “Свобода”. В Українівипуски “Українського вісника” поширювалися самвидавом. За довідкою ЛьвівськогоУКДБ, “журнал друкувався на друкарських машинках, а потім шляхом розмноження першихпримірників розповсюджувався серед різних осіб” машинописом, ксероксуванням тафотоспособом. У багатьох містах журнал мав своїх кореспондентів тарозповсюджувачів. За розпорядженням В. Чорновола, заарештованого у січні1972, видання журналу було припинене. На сторінках “Українського вісника”публікувалися документи про політичні репресії та дисидентський рух кінця 1960- початку 1970-х років, публіцистичні статті, листи протесту та літературнітвори, авторами яких були В. Симоненко, В. Стус, І. Світличний,В. Романюк, В. Чорновіл, І. Дзюба, С. Караванський та ін.Зважаючи на великий авторитет позацензурного часопису, в Україні здійсненокілька спроб продовжити його випуск. У 1972 намагалися поновити видання журналув Києві Євген Пронюк, Василь Овсієнко, Василь Лісовий та Іван Гайдук, але появіжурналу завадили арешти. У 1974 Степан Хмара з Червонограда (Львівська обл.)спільно з київськими журналістами Олесем Шевченком та Віталієм Шевченком видалисвій “Український вісник” під числом 7-8 (у 1975 опублікований за кордоном).Кілька чисел журналу під такою ж назвою видала Українська загальнонароднаорганізація. Після звільнення з ув’язнення В. Чорновіл разом з МихайломГоринем, Павлом Скочком, Василем Барладяну у серпні 1987 відновив виданняжурналу як першого в Україні опозиційного до влади легальноголітературно-художнього та суспільно-політичного часопису (до березня 1989вийшли 7-14 випуски). Від випуску 11 (січень 1988) журнал був органомУкраїнської гельсінської групи, згодом — органом Української гельсінськоїспілки. Поліграфічним способом його тиражувало Закордонне представництво УГС(Нью-Йорк). З 5.12.1987 почали виходити щомісячні експрес-випуски “Українськоговісника”, з 11.7.1988 — листки прес-служби УГС (по 2-3 на тиждень) і невдовзівипуск журналу було припинено.


Використаналітература

1.  Я. Грицак “Нарис історіїУкраїни. Формування модерної української нації XIX-XX століття”

2.  І.З. Підкова, Р.М. Шуст“Довідник з історії України” 3т.

3.  Ю. Солод “Українськалітература у XX столітті”

еще рефераты
Еще работы по истории