Реферат: Галицко-Волынское княжество (Галицько – Волинське князівство)
/>Реферат
На тему
Галицько– Волинське
князівство
/>
Учениці 9-а класу
Спеціалізованої школи № 53
Трубінської Олександри
/>
/>
Галицько-Волинська держава
Волинське і Галицьке князівства та їх об’єднання.
Наприкінці X ст., у першій половині XI ст. адміністративним осередком земель Волиніі Підкарпаття був Володимир. Місто, що його заснував і назвав своїм ім’ям князь Володимир Святославович. Він передав управління цим краємВсеволоді – своєму синові від полоцької князівни Гогніди Гогноволодівни. МістоВолодимир стало осередком єпископства і, отже, важливим центром розвиткукультури.
Після смертіЯрослава Мудрого влада на Волині часто змінювалася. Окрему князівську династіюна Волині започаткував щойно внук Володимира Мономаха ІзяславМстиславович, якийкнязював у Володимирі протягом 1136–1142 і 1146–1154 рр. Він, а пізніше йогосин Мстислав Ізяславич спиралися на свої волинські володіння у боротьбі заутвердження на Київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівствабула нелегкою, і воно, в окремі періоди своєї історії перетворювалось усвоєрідну федерацію дрібніших удільних князівсв. Самостійну політику намагалисьвести князі, що володіли Луцьком, Пересопницею, Дорожченом, а в окремі періодитакож володарі Бузька, Червена та інших міст. Після смерті Мстислава Ізяславича(1170р.) Волинь була поділена між його синами: Гоманстав князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволоду Белзі. Лише наполеглива об’єднавча політика Гомана Мстиславичазабезпечила врешті-решт єдність Волинської землі.
Трохи по-іншомускладалась доля Прикарпаття. Тут уже 1084 р. утворилися князівства, в якихпанували брати Ростиславовичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат РюрикРостиславович володарював у Переясловському князівстві, до якого входили землінад Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичуналежало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, Східнучастину Українських Карпат. На північ від Перебовельського князівства лежалоЗвенигородське. Воно припало третьому братові, Влодареві, який після смертіРюрика став князем. В 1099 році він спільно з Васильком Теребовельським перемігвійсько угорського короля в битві під Перемисилем і це на деякий час стрималонапади Угрського королівства на Підкарпаття.
Син Володаря Володимироб’єднав Перемисилську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одногокнязівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром.Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник ІванРостиславич (Іван Барлядник). У 1145 р. відбулося повстання містичів Галича,які “ввели у місто” звенигородського князя. Проте, внаслідоккровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити ІванаРостиславовича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.
Найбільшоїмогутності галицьке князівство досягло за правління Володимиркового синаЯрослава Осмомисла, батько оспіваної у “Слові ополку Ігоревім” Ярославни. Його володіння простягалися вздовжДністра досить далеко на південь; навіть землі в іншій течії Пруту і Дунаюопинились в повній залежності від Галича. Зростало значення Дністра уміжнародній торгівлі, а це своєю чергою сприяло розвиткові міст князівства.Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримувавдипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною РимськоюІмперією.
Незважаючи наміжусобні війни між окремими князями Волинська та Галицька землі здавнапідтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини сталипередумовою об’єднання Волині і Галичини в одному князівстві.Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславовична запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але довго його не втримав. Лише 1198р. після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династіїРостиславовичів, Романові Мстиславичу вдалося домогтися об’єднання під своєю владою Волині і Галичини в одне князівство. Незадовгодо смерті Роман утвердився і в золотоверхому Києві.Кияни охоче перейшли на бікРомана і відчинили йому Подільські ворота міста.
Утворення об’єднаної Галицько –Волинської держави було подією великої історичноїваги. Недарма літописець називав Романа великим князем “царемна Русі”, “самодержцем всея Русі”,причому слово “самодержець” впершев літописі вжито стосовно нього.Цей титул,
перекладено згрецького титулу візантійських імператорів — автократор, засвідчив зміцненняпозиції великого князя, підпорядкування ким непокірних боярських угруповань.Саме у Романа Мстиславовича шукав притулку імператор Візантії Олексій III післязавоєвання Константинополя хрестоносцями.
Роман завоював собіславу сміливими і успішними походами на половців та литовських князів. Згодомвін втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) та гібелінами(прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боціФіліпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоком IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславичзагинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого підЗавихвостом на Віслі (1205). Смертю Романа скористались галицькі боярськіугруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніхсинів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярствомтривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини.
Могутність великихбояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю джерел їхніхприбутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а йтим, що в боротьбі за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславовичімусили залучати на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях— надання їм посад і, головне, маєтків, які стали основою зміцнення боярськихродів. Проте нерідко найбагатші бояри вважали вигіднішим для себе іноземнепокровительство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм,домогтися підтримки більшості людей, і це спонукатиме їх надавати привілеїбоярам, як головній своїй опорі. До того ж боярам не могло не імпонуватизаконодавче обмеження королівської влади і гарантування прав феодалів Угорщинизгідно з «Золотою буллою» короля Андрія 1.
Втягнення іноземнихпокровителів — угорців, а пізніше й поляків у внутрішні конфлікти боярства з князямисприяло подальшому зміцненню позицій бояр і водночас призвело до небаченого вінших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось щотрапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів ІгоряСвятославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили сподіваючись, що князі із Сіверської землі стануть слухняним знаряддям у їхніхруках. Коли ж Ігоровичі почали домагатись реальної влади, розгорілась боротьбане на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над боярами, і «вбитоїх було числом 500, а решта розбіглися». В 1211 р. бояри, запросивши надопомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і «повісили задляпомсти». Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчичнасмілився сісти на князівському престолі — це був єдиний випадок титулуваннякнязем людини, що не належала до династії Рюриковичів. Ще 1214 р. з допомогоючастини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопилиГалич і проголосили «королем королівства Галицького» п'ятирічногоугорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польськоюкняжною Соломією. Від цієї, по суті, військової окупації визволив галичанновгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем(одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ.Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорськомукоролевичеві Андрію, одруженому з його другою дочкою. Врешті післянаполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повівнаступ на Галицьку землю. В 1230 р. Данило Романович витіснив угорців ізГалича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р. Новий угорськийкороль Бела IV визнав князювання в Галичі ставленика бояр чернігівського князяРостислава Михайловича.
Оскільки політичнебезпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими королями, боротьбаДанила і Василька Романовичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинськихземель набувала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичіспирались на широкі кола населення і на ту частину бояр, яка розраховувала напокровительство князів. Їх підтримали містичі — міські купці і ремісники, втому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці таінші); вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівськоївлади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків почалиорієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемогиРомановичів істотне значення мала і позиція селян-общинників, які входили докняжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго,а надії на «доброго князя» уже на той час були поширені в народі.Союз князівської влади, боярства, що цій владі служило, і міської верхівки бувспрямований на встановлення такого варіанта державного ладу, які значно більшевиповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.
Князь намагавсястворити центральний апарат управління з вірних собі бояр. В ньому найпомітнішою фігурою, своєріднимзаступником князя у військових, адміністративних і судових справах став«двірський». Ця посада відповідала західноєвропейському палатинові.Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князіспиралися і на досвід інших країн. Так, деякі посади при дворі Данила Романовичабули запроваджені за аналогією до Візантії (печатник) і західних сусідів(стольник, сідельничий).
Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати ті угрупованнягалицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку Угорськогокоролівства. У 1237—1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь вінзалишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільноз Данилом. У 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену,що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. Залітописом, Данило напередодні проголосив: «Не личить держати нашубатьківщину крижевникам (хрестоносцям)». Незадовго до зруйнування Києва БатиємДанило укріпився в Києві і доручив управління тисяцькому Дмитрові, досвідченомуі хороброму воєводі, якому і довелося керувати обороною міста.
Столицею князівства Данило Романович обравсвою нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарнийпарк. Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельноїдіяльності Данила і його брата Василька Романовича. За їх наказом булиспоруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та ін. До міст Данилозапрошував «сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, ісрібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села». Ці слова улітописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й іншихновозбудованих міст.
Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною.Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині йСлучі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Як зазначає літописець, Батий,побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив від них. Очевидно,героїчна оборона цих добре укріплених фортець спричинилась до того, що ордавирішила не затримувати свого походу до головного міста Волині — Володимира.Боротьба за Володимирський дитинець була кривавою. Дружинники та озброєні містичіборолися до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви,які після відходу орди залишилися заповнені трупами. Так само самовіддано, яксвідчать археологічні джерела, захищалися Звенигород, інші міста і замки.Данило, який на той час повертався з Угорщини, зупинився в Синевидськомумонастирі (в сучасному Сколівському районі Львівської області); тут віндізнався про навалу і був змушений повернутись до Угорщини, «бо мало з нимбуло дружини». Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький ічерез Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо пронаближення орд Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекритикарпатські «ворота». Але він здав їх без опору. Не затримуючись уКарпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об'єдналися з іншою частиною орди,яка поверталася з Польщі і Чехії.
Усе ж Галицько-волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східнікнязівства. Це дало змогу відразу ж після відходу орди приступити не тільки довідбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема, було зведеномогутні укріплення Холма, куди Данило переніс свою столицю, збудовано Львів,який названо за ім'ям Данилового старшого сина Лева. Одночасно і далідоводилось воювати з непокірними боярами, які робили ставку на РостиславаМихайловича чернігівського та його союзників.
У 1245 р.військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військомугорського короля то його союзниками поблизу міста Ярослава на Сяні.Ярославська битва, в якій Данило підтвердив свою славу хороброго воїна іздібного полководця, надовго зупинила агресію Угорського королівства на північвід Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою IVналагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Лева здочкою Бели Констанцією.
Але спробаорганізувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змогичинити надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушенийпоїхати на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату(поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли,що ця поїздка означала визнання залежності від орди. Подальша діяльність Данилазасвідчує, що він йшов на підпорядкування орді, тільки щоб отримати перепочинокі зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було спорудженонизку укріплених міст, які мали стати опорою «проти безбожних татар».Поступово і обережно Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями.В 1254—1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста,що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а загонихана Куремси, які перейшли в контрнаступ, витіснили у їхні кочовища. Однакпісля приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько булизмушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони«мирники» орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг своїфортифікації.
Данило провадив активнузовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династіїБабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і при допомозіугорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спробабула невдалою (внаслідок тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династіяГабсбургів).
Міжнародному авторитетові Данила сприяло увінчання його 1253 р. отриманою відпапи Їнокентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогичин наПідляшші, щоб підкреслити свої права на місто, в якому свого часу розгромивтевтонських рицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинськекнязівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому,надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа враховував реальні факти. Стосункихолмського двора з Римом мали переважно політичний характер, однак папа не змігтоді надати реальної допомоги проти орди, тому взаємини Данила з Римом незавершилися стійким союзом.
Післясмерті Данила Галицького (1264) його син Шварно Данилович на короткий часоб'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), якийуспадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значнорозширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частинуЗакарпаття з м. Мукачеве. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович(1270—1288), у Луцьку — Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).
На початку XIV ст.Волинське і Галицьке князівства знову об'єдналися в руках одного князя — Юрія 1Львовича, внука Данила Галицького. Скориставшись з внутрішніх заколотів у ЗолотійОрді, Галицько-волинське князівство змогло на деякий час знову пересунутипівденні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу.Показником могутності Юрія 1 було те, що він, як і Данило, прийняв королівськийтитул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирії(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріархавстановлення окремоїГалицької митрополії, до якої входило кільки єпархій —володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим уся Русьвходила до складу однієї митрополії — київської). Утворення Галицькоїмитрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицькиймитрополит Петро (його називали Ратенським, бо походив він з-над річки Ратапоблизу тодішньої межі Галичини і Волині) пізніше став першим митрополитом уМоскві і дуже сприяв піднесенню цього міста.
У 1308—1323 рр. вГалицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. З їхіменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. В 1315 р. тут почалосяповстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карпа-Роберта, засновниканової династії — Анжуйської. Деякі історики припускають, що в повстанні взяли участьі широкі кола селян Закарпаття. На чолі повстанців стали наджупан Земплинськогоі Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копає. Близько1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престолодного з Галицько-волинських князів — Андрія або Лева Юрійовичів. Повстанняохопило значну частину Закарпаття, але, не знайшовши достатньої підтримки,зазнало поразки. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілосьзнову, але близько 1322 р. було придушене. Мабуть, саме тоді Галицьке-Волинськекнязівство втратило Мукачеве і прилеглу округу.
На міжнароднійарені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалосьна союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі зБалтикою, так і у зв'язку з тим, що все відчутнішим ставав натиск Литви напівнічні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 р. пропідтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захиствід Золотої Орди. Отже, хоч Галицько-Волинське князівство мусило визнаватиформальну залежність від Золотої Орди, фактично воно провадило самостійнузовнішню політику.
Польський корольВладислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева«непоборним щитом проти жорстокого племені татар». Але,перегороджуючи Золотій Орді доступ на землі своїх західних сусідів,Галицько-Волинське князівство частіше, ніж вони, ставало жертвою спустошливихпоходів ординців. Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішніконфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали силиГалицько-волинського князівства, і цим скористалися суміжні держави, які значноменше потерпіли від ординського лихоліття. Після смерті останньогогалицько-волинського князя Юрія 11 польський король Казимир III напав на Львів,пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз «дві коронивеличезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію ітрон»), але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі ставбоярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовськогопоходження Любарт (Дмитро) Гедимінович, котрий прийняв мову і звичаї місцевогонаселення.
У боротьбі за галицькіземлі, яка точилася з перемінним успіхом, симпатії більшості галичан були набоці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопилаГалицько-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимирпроголосив себе «правителем Королівства Русі», тобто Галичини.Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович), скориставшись зослаблення Золотої Орди, у 60-х роках XIV ст. підпорядкував собі іншіукраїнські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372—1378 і 1385—1387рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із СілезіїВолодислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почавкарбувати у Львові монету з гербом Галичини — зображенням лева — і власнимім'ям. Однак 1387 р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина)були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше доГалицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числітериторія сучасної Буковини, опинились v складіМолдавського князівства, яке саме в той час сформувалось. Поряд з румунськоюбільшістю значну частину населення цього князівства становили українці, а деяківолості були цілком українськими. В устрої і правовій системі Молдавськогокнязівства було чимало рис, які сформувались у Галицько-волинському князівстві,навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладалисьукраїнською мовою. У культурному житті Галицьке- Волинської землі, як і всюди утой час, велику роль відігравали церковні установи — монастирі,єпископії, парафії. Літерні позначки на глиняному посуді і свинцевих пломбах,написи на речах повсякденного вжитку (прясельце, кістяна ручка ножа)засвідчують, що письменні люди були також і в середовищі ремісників, рядовихдружинників. У Звенигороді та Бересті знайдено берестяні грамоти, уЗвенигороді, Перемишлі, Галичі, Львові — бронзові стилуси (писала) для писанняна воскових табличках. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок зжитія іконописця Петра, згодом митрополита, волинянина родом. Його, коли досягсеми років, «віддали батьки книг учитись», причому зазначено, щовчитель був сумлінним, а хлопчик спершу займався погано і лиш згодом випередивсвоїх однолітків. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських ієпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичнелистування. Збереглись, зокрема, латиномовні грамоти галицько-волинськихкнязів і скріплений печаткою лист ради міста Володимира раді міста Штральзунд(Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з корабля, якийпотерпів аварію. У Галицькій області створена найдавніша східнослов'янськаредакція Євангелія, яка помітно відрізняється від першої редакції, запозиченоївід південних слов'ян. Давні пам'ятки (Христинопольський апостол XII ст.,Бучацьке євангеліє XII—XIII ст. та ін.) збереглись у монастиріпівденноволинського села Городище (поблизу сучасного Червонограда), що був уXIII—XIV ст. великим культурним центром. У Холмі за Льва Даниловича переписанодва Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступаютькрізь церковнослов'янську основу тексту релігійних книг.
Велика книгописнамайстерня була при дворі князя Володимира Василько-вича — книжника і філософа,якого «не було у всій землі, і після нього не буде». Як розповідаєлітопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир,Берестя, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств —Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг.Шкіряна оправа найдорожчих книг прикрашалася золототканими тканинами (оловір),металевими накладками із зображенням в техніці перегородчастої емсілі (їїлітопис називає фініптом). Усі ці розкішні оправи виготовлялись місцевимиремісниками. Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами.
Літописання в Галицькійземлі з'явилося порівняно рано. Очевидно, дружинником був Василь, який описавосліплення теребовельського князя Василька Ростиславича 1097 р. і міжусобнувійну 1098—1099 рр. «Повість про осліплення Василька», яка ввійшла в«Повість минулих літ», — винятково талановитий твір. Простоту ібезпосередність викладу автор вміло поєднує з реалістичними штрихами, щобсхвилювати читача, передати весь трагізм описуваних подій.
Літопис, який прийнято називати Галицько-волинським,складається з двох частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написановисокоосвіченим книжником у Холмі в основному з метою звеличення політикиДанила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він —«князь добрий. хоробрий і мудрий», його славу можна зрівняти лише зіславою Святослава Ігоровича та святого Володимира Великого. На повен голосзвучить в літописі патріотичний заклик: «Краще на своїй землі кісткамилягти, ніж на чужій славним бути!»
Волинська частина літопису починається 1261 роком. Восновному вона писалася при дворі володимирського мирського князя ВолодимираВасильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця —містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь. З приводу смерті князяв текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частинаякої — переробка «Слова про закон і благодать» митрополита київськогоїларіона. Якщо холмський літописець писав з точки зору вірних князеві бояр, товолинський більше враховує опору князівської влади на «простих людей»— «містичів», селян. У мові волинського літописця порівняно багатоелементів, які ставали характерними для тодішньої української народнорозмовноїмови.
У літописі згадані і частково переказані окремі«слави» — величальні пісні, з якими мають спільні рисиобрядово-величальні колядки, що становлять один з найдавніших шарів українськоїнароднопоетичної творчості. Напевне, подібні пісні співав славетнийперемишльський співець Митуса, покараний за непокору князю.
Яскравим виявом високого рівня культури була й архітектуракраю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідшекнязівські палати. Збережений (у реконструкції) володимирський Успенськийсобор, будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенськогособору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді,Василеві, Галичі започатковано будівництво церков з білого каменю, широко стализастосовуватись у будівлях різьблені орнаменти. В одному лише Галичі відоме розташуванняне менше ЗО мурованих монументальних споруд, однак лише частина їх вивченаархеологами. Будівництво найбільшого в Галичі храму — Успенського соборупов'язують зі створенням тут єпископи' 1157 р. Це — яскравий зразок галицькоїбілокам'яної архітектури. Різьблені оздоби збереглись на своєму первісномумісці тільки в храмі Пантелеймона поблизу Галича. Тут портали обрамленіколонами з капітелями корінфського ордеру. Західний, головний портал —перспективний, заглиблений у стіну. Його верхня частина прикрашена стилізованиморнаментом. Про чудові храми Данила Галицького в Холмі знаємо з літописноїрозповіді. Особливою красою вирізнялась церква Івана. В ній капітелі опорнихстовпів прикрашали різьблені скульптурні маски. Всередині поверхня куполу була із«зорями золотими на лазурі, а внутрішній поміст (церкви) був вилитий зміді і чистого золота, так що блищав, як дзеркало». Вікна прикрашало«римське скло» (вітражі), портали було оздоблено «каменемтесаним галицьким білим і зеленим холмським». Різьба на них настількивразила літописця, що він повідомив ім'я скульптора — «хитреця»Авдія. На головних дверях «був зроблений Спас, а на північних святий Іван,так що всі, хто дивився, дивувалися». За князя Василька і його синаВолодимира Васильковича працював видатний будівничий «муж хитр»Олекса, який спорудив низку дерев'яних міських фортифікацій. Яскравим виявоммайстерності галицьких будівничих була п'ятиповерхова дерев'яна наскельнафортеця IX—XIV ст. Тустань поблизу села Уріч у Карпатах.
Місцевий іконописрозвивався в Галицько-волинській землі під впливом київського. З робітхудожників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері-Одигітріїкінця ХНІ—XIV ст. з Покровської церкви м. Луцьк (нині у Київському державномумузеї українського мистецтва). Відома Ченстоховська ікона Божої Матері, такапопулярна в Польщі, в XIV ст. була вивезена з Галичини. Галицьке образотворчемистецтво XIV ст. гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця начорному коні (з с. Станилі поблизу м. Дрогобича, зберігається у Львівськомудержавному музеї українського мистецтва). В ній немає нічого зайвого. Ритмліній і чітко обмежених кольорових плям підпорядкований єдиному художньомузадумові: створити образ безстрашного воїна, вірного обов'язкові. Насвітло-сірому фоні виділяються темний силует коня з вершником і червоний плащвоїна. Незрівнянне поєднання динамізму і гармонійної врівноваженості окремихелементів композиції свідчить про майстерність художника. Низка українськихікон XV ст. виконана в руслі художніх традицій Галицько-волинської землі. Їм,попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісністькомпозиції, стриманість колориту і водночас уміння поєднання контрастних барв,емоційна насиченість образу-символу. Ці особливості, органічно зливаючись зновими рисами, стали в майбутньому одним з компонентів національноїсвоєрідності українського образотворчого мистецтва. Також у багатьох творахнародного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки)справедливо вбачають використання і дальший розвиток мотивів, які існували ще всередньовіччі.
Укультурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігаєтьсяоригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумовлених зв'язками зВізантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. За рівнемкультурного розвитку Галицько-Волинська держава не відставала від сусідів, а вбагатьох випадках стала батьківщиною нових творчих здобутків. Князівствуналежить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні їїзв'язків з культурами інших народів. Протягом століть у тяжкі часи пануванняіноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались доспадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-волинського князівства.Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українськогонароду.