Реферат: Безполучникові складні речення у прозі Г. Тютюника

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Становлення теорії безсполучниковості в українському мовазнавстві

1. Класифікація безсполучникових складних речень як лінгвістична проблема

2. Класифікації безсполучнокових складних речень в українській граматиці

РОЗДІЛ ІІ. Конструкції з однофункціональними предикативними частинами

1. Речення перелічувальної семантики із значенням одночасності дій, фактів, явищ.

2. Речення перелічувальної семантики із значенням послідовності дій, фактів, явищ

Розділ ІІІ. Конструкції з різнофункціональними предикативними частинами

1. Речення зіставно-протиставного значення

1.1Речення зіставного різновиду

1.2 Речення протиставного різновид

2. Речення з пояснювальнимим відношеннями компонентів

2.1 Речення з розгортаючою частиною

2.2 Реченння з уточнюючою частиною

2.3 Речення з коментуючою частиною

2.4Речення з доповнюючою частиною

3. Речення з відношенням детермінації

3.1 Речення, одна з частин яких має часове значення

3.2 Умовно-наслідкові речення

3.3 Причиново-наслідкові речення

3.4 Речення, постпозитивна частина яких виражає обґрунтування з відтінком причини

3.5 Безсполучникові речення, друга частина яких має значення мети

3.6 Речення, одна з частин яких передає допустовість

РОЗДІЛ IV. Неелементарні безсполучникові та безсполучниково-сполучникові конструкції

1. Безсполучникові багатокомпонентні утворення

2. Сполучниково-безсполучникові речення

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Проблема виділення безсполучникових складних речень як самостійної синтаксичної одиниці у мовознавстві з’явилась ще у XVIII ст. Цей погляд зацікавив різних дослідників, одні з яких були переконані в необхідності й правомірності такого виділення, інші заперечували безсполучникові конструкції як окремий вид складних структур. Таке протистояння поглядів існувало до першої половини ХХ ст.

Ще у «Кратком руководстве к красноречию» М.В.Ломоносова є окремі параграфи, що містять визначення складного речення. Вказівки на способи об’єднання простих речень у складному за допомогою сполучників і без будь-яких допоміжних слів.

У праці «Из записок по русской грамматике» О.О.Потебня спеціально не вивчав питань сиснтаксису складних речень, у тому числі й безсполучникових, проте його вчення про виникнення складних конструкцій і принагідній спостереження, що стосуються безсполучниковості, були науковим відкриттям і не втратили свого значення дотепер. Він звернув увагу на походження безсполучниковості й довів, що вона давніша від сполучниковості [59;295].

Викликає певний інтерес спостереження над цією проблемою П.Ф.Фортунатова. Припускаючи можливість вираження сурядності і підрядності без сполучників, він називає безсполучникові конструкції з підрядним реченням злитно-складними, вказуючи при цьому на особливість порядку слів у підрядній частині, який надає їй ознак підрядності.

У праці «О грамматической природе и принципах классификации бессоюзных сложных предложений» М.С. Поспєлов спочатку подає історію розвитку теорії безсполучниковості, розкриваючи погляди таких учених, як О.О. Потебня, М.В. Ломоносов, О.Х. Востоков, А.М. Пєшковський, О.О. Шахматов, Л.В. Щерба, В.В. Виноградов. Далі дає визначення безсполучникових речень, стверджуючи, що це «такі складні речення, частини яких, оформлені граматично як речення, об’єднуються в одне ціле не за допомогою сполучників чи відносних слів, а безспосередньо взаємопов»язаністю змісту речень, які входять до їх складу, що й виражається тими чи іншими ритмо-інтонаційними засобами [58, с.343]. Дослідник всі складні безсполучникові конструкції поділяє на дві групи: однорідного і неоднорідного складу, описує особливості структур кожної групи, поділяючи їх на підгрупи.

І.Р. Вихованець зазначає, що у сучасному українському мовознавстві закріпилася структурно-семантична класифікація складних речень, і за формально-синтаксичною структурою й семантикою складні речення розподіляють на три основні типи: складносурядні, складнопідрядні і безсполучникові. Науковець стверджує, що поділ на три типи здійснено не на одній логічній площині, зокрема, «безсполучникові складні речення мають протиставлятися не складносурядним і складнопідрядним, а сполучниковим складним реченням у їх сукупності» [19, с.292]. Окремий параграф у підручнику І.Р. Вихованця «Граматика української мови» відведено елементарним і неелементарним складним конструкціям, де автор розподіляє елементарні і неелементарні речення на окремі класи, описує структурно-семантичні їх властивості і наводить відповідні ілюстрації. Крім цього, дослідник поряд із складносурядними і складнопідрядними виділяє безсполучникові складносурядні, безсполучникові складнопідрядні конструкції і безсполучникові складні речення з недиференційованим синтаксичним зв’язком [19].

В академічному синтаксисі за редакцією І.К. Білодіда виділено два види безсполучникових складних речень: конструкції з однотипними частинами і конструкції з різнотипними частинами. Мовознавець зауважує, що безсполучникові речення з однотипними частинами виявляють «у своїх структурах координативні зв’язки троьох різновидів: єднальні, зіставні й зіставно-протиставні» [ 63, с.415]. На його думку, прості речення, що є частинами безсполучникового речення, можуть зберігати відносну комунікативну самостійність, об’єднуючись «в єдиному висловленні не на грунті єдності внутрішньосинтаксичних і змістових відношень між ними, а на грунті єдності надфразового змісту» [63, с.415]. Учений описує ознаки цих речень: замкнутість/незамкнутість структури, інтонаційне оформлення і сферу вживання. До групи безсполучникових конструкцій із різнотипними частинами І.К. Білодід відносить структури з семантичними відношеннями причиново-наслідкового, умовного, умовно-часового і пояснювального характеру. Діалектичний характер причиново-наслідкової залежності зумовлює «загальну структурну ознаку безсполучникових речень цих відношень: переважно вони здатні до транспозиції складових компонентів» [63, с.417].

Дещо інші погляди на безсполучникові складні речення представлені в підручнику М.А. Жовтовбрюха, Б.М. Кулика «Курс сучасної української літературної мови», де також виділемо два види безсполучникових конструкцій: з однотипними і різнотипними частинами. Проте структури першого виду поділяють на такі різновиди: 1) речення, що означають одночасність, сумісність або взаємну відповідність дій, явищ; 2) речення, що означають часову послідовність дій, явищ; 3) речення із значенням зіставлення або протиставлення [49, с.248]. Під час розгляду кожної групи безсполучникових речень з різнотипними частинами Б.М.Кулик ураховує такі синтаксичні засоби: інтонацію, порядок розташування складових компонентів, співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-присудків у складових частинах речення, особливості лексичних значень слів, що входять до складу цих частин. Дослідник виділяє 10 різновидів конструкцій із різнотипними частинами.

Н.В. Кірпічникова у праці «Изъяснительные бессоюзные сложные предложения» досліджує структурно-семантичну особливість цих конструкцій, наголошує на їх неоднорідності за будовою, виділяє дві групи з’ясувальних безсполучникових речень. До першої відносить конструкції з опорними словами зі значенням «речи-мысли» [23, с.81], наголошує на їх схожості до конструкцій з прямою мовою. Дослідниця зауважує, що ці речення найбільше відрізняються від відповідних сполучникових з’ясувальних конструкцій. Другу групу безсполучникових з’ясувальних структур, за Н.В.Кирпичниковою, складають ті, у яких опорні слова не мають значення «речи-мысли». Ці безсполучникові речення найбільш наближаються до сполучникових з’ясувальних конструкцій.

У статті «Безсполучникове приєднування у складному реченні» В.В. Жайворонок, зауважуючи, що у науковій літературі безсполучникові складноприєднувальні речення розглядаються побіжно, намагається глибше проаналізувати ці конструкції. Дослідник стверджує, що безсполучникові складноприєднувальні структури становлять значну групу безсполучникових складних речень [36].

Проблему співвідносності безсполучникових і сполучникових складних речень розглядає С.І. Дорошенка у статті з такою самою назвою. Граматист робить висновок про те, що за умови співвідносності безсполучникових і сполучникових конструкцій прийом уведення сполучників між предикативними частинами не охоплює всієї різноманітності споріднених за граматичним значенням складних структур безсполучникового і сполучникового типу. С.І. Дорошенко засвідчує випадку неможливості введення сполучника у безсполучникові конструкції, а також звертає увагу на структури, у яких можливе введення сполучника, але в такому випадку виникають нові семантичні відношення, тобто сполучник «зумовлює виникнення неспіввідносних пар» [33; с.25]. Учений наголошує, що можливість введення сполучника у безсполучникову конструкцію «при збереженні граматичної спорідненості зіставлюваних структур не слід розглядати як ознаку граматико-семантичної тотожності» [33; с.25] безсполучникових і сполучникових речень.

У праці «Синтаксис складного речення» У.Ф. Шульжук дає визначення безсполучникових речень, ураховуючи змістові відношення між складовими частинами, складні безсполучникові конструкції поділяє на 1) речення з однорідними частинами; 2) речення з неоднорідними частинами [74, с.102]. Дослідник приділяє увагу елементарним і неелементарним безсполучниковим реченням, в також описує особливості складних сполучниково-безсполучникових конструкцій, виділяє ознаки, за якими вони поділяються на кілька різновидів.

На особливу увагу заслуговує монографія С.І. Дорошенка «Складні безсполучникові конструкції в сучасній українській мові». На основі даних сучасної синтаксичної науки С.І. Дорошенко досліджує в синхронному описовому плані складні синтаксичні конструкції, використовуючи при цьому великий мовний матеріал, виявлений в усіх її основних стилях. У книзі розглядаються загальні питання теорії безсполучниковості, наводяться додаткові аргументи щодо визнання безсполучникових складних речень окремим типом складних структур [31, с.12-30], аналізуються недостатньо вивчені синтаксичні явища, робиться повніша, ніж усі попередні, класифікація безсполучникових конструкцій [31, с.31-131].

Обрання складних безсполучникових речень предметом нашого дослідження викликано актуальністю теми, яка полягає у тому, що в сучасному мовознавстві досі не існує єдиного погляду на безсполучниковість, що зумовлює й проблему класифікації безсполучникових конструкцій. Ще дотепер існує погляд, за яким вони сприймаються як різновиди складносурядних чи складнопідрядних структур. Паралельно з цим зміцнює свої позиції трактування безсполучникових складних речень як одиниць окремого структурно-семантичного типу складних конструкцій, частини яких перебувають у зв’язках, незалежних від сурядності і підрядності. Однак прибічники останньої точки зору не одностайні у дотриманні такого підходу до всіх видів розглядуваних складних одиниць. Одні з них, заперечуючи сурядність і підрядність у безсполучникових конструкціях, стоять на позиціях виявлення специфічних типів безсполучникового граматичного зв’язку. Інші, вважаючи безсполучникові структури самостійним типом складних речень, все-таки визначають наявність сурядного або підрядного зв’язку в окремих їх різновидах. Крім того, в українському мовознавстві бракує наукових праць, здійснених на сучасному мовному матеріалі. Такий стан дослідження безсполучникових речень в українському мовознавстві зумовив необхідність звернення до проблеми безсполучникових конструкцій. Крім того, не повністю вивчені синтаксичні особливості прози Г.Тютюнника, якій властива різноманітність використовуваних синтаксичних одиниць, і безсполучникових конструкцій у тому числі.

Мета роботи – дослідити структурно-семантичні особливості безсполучникових складних речень у прозі Г. Тютюнника.

Мета дослідження визначає такі основні завдання:

1.Подати історію становлення теорії безсполучниковості в українськомумовознавстві.

2.Описати різні підходи до класифікації безсполучникових речень.

3.Здійснити аналіз безсполучникових конструкцій з однофукціональнимичастинами.

4.Дослідити структурно-семантичні особливості безсполучникових складних речень із різнофункціональними частинами.

5.Охарактеризувати неелементарні безсполучникові складні речення за особливостями семантики між складовими частинами, наявністю/відсутністю рівнів членування.

6.Виокремити й описати основні різновиди сполучниково-безсполучникових складних речень.

7.Зіставити семантично безсполучникові складні речення із сполучниковими складносурядними та складнопідрядними, виявити спільні та відмінні риси, беручи до уваги можливість синтаксичних трансформацій одного типу в інший.

8.Висвітлити експресивно-виражальні можливості безсполучникових складних речень та сполучниково-безсполучникових багатокомпонентних утворень.

Матеріалом нашого дослідження послугувала картотека безсполучникових складних речень, укладена шляхом суцільної вибірки з тексту роману Г.Тютюнника «Вир».

Об’єктом дослідження є безсполучникові елементарні речення, складні безсполучникові неелементарні структури та сполучниково-безсполучникові утворення, використані Г.Тютюнником у романі «Вир».

Практичне значення дослідження пов’язане з можливістю використання її результатів у роботі наукових гуртків, спецкурсів і факультативів, на практичних і лабораторних заняттях із сучасної української мови.

Теоретичне значення роботи визначається можливістю використання її результатів під час підготовки теоретичних розробок із граматики й стилістики.

Наукова новизна роботи визначається передусім матеріалом дослідження, оскільки нами вперше було зроблено спробу структурно-семантичного аналізу складних безсполучникових та сполучниково-безсполучникових речень, представлених у прозі Г.Тютюнника.

Основні методи дослідження – описовий, гіпотетику-дедуктивний, трансформаційний з елементами статистичного аналізу.

Апробація роботи. Основні положення та висновки, які містяться в роботі, повідомлялися на студентській наукові конференції РДГУ (2002).

Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку, списку використаної літератури.

безсполучниковість мовознавство семантичний речення

РОЗДІЛ І. Становлення теорії безсполучниковості в українському мовазнавстві

1. Класифікація безсполучникових складних речень як лінгвістична проблема

В українській мовознавчій науці вчення про безсполучникові складні

синтаксичні конструкції формувалося впродовж тривалого часу, набуваючи все більш окреслених форм і перетворюючись у самостійну проблему. Першим, хто вказав на існування складних речень без сполучників, був М.В.Ломоносов. Він розглядав їх не в «Российской грамматике», а в «Кратком руководстве к красноречию», де звернув увагу на «великолепие» безсполучникових структур у стилістичному плані і визнав переваги безсполучникового зв’язку над сполучниковим в оремих стилях мови [51, с.89-378]. Те, що М.В.Ломоносов аналізує складні конструкції не в «Граматиці», а в «Риториці», дало підстави деяким дослідникам стверджувати, що його характеристика безсполучникових складних структур є стилістичною і що граматична природа їх не розкривається. С.І.Дорошенко слушно зауважує, що такий висновок дещо односторонній, оскільки не враховує теоретичних основ учення М.В.Ломоносова [31, с.6]. Дослідник іменував складне речення як стилістичну одиницю періодом і, йдучи за традицією античних мислителів, виносив за межі граматики вчення про період. На його думку, теорії речення і періоду належать до риторики. Але розгляд складного речення в стилістичному плані, як вважають вчені, не збіднив його граматичну характиристику. У стилістичному аналізі з’ясовується граматична сутність безсполучниково зв’язку частин складних структур. За М.В. Ломоносовим, безсполучниковістю тісно пов’язана зі сполучниковим зв’язком компонентів у складній єдності і виводиться з нього. Підкреслюючи, що «союзы не что иное суть, как средства, которыми идеи соиденяются», М.В.Ломоносов стверджує наявність членів, тобто простих речень, «в периодах и целые периоды», в яких сполучники «миновать можна» [51, с.376]. Отже, в «Кратком руководстве к красноречию» М.В.Ломоносова є не один, а два аспекти можливості безсполучникового об’єднання частин у складному реченні: граматичний і стилістичний. Визнання вченим безсполучникових складних одиниць як утворень з опущеними сполучниками – це їх граматична характеристика.

Такий погляд на безсполучникові складні структури як варіанти складних сполучникових речень, закріпившись у теоретичних концепціях граматистів XIX I XX ст, проіснував до недавнього часу. Ломоносівське розуміння природи безсполучникових складних конструкцій уточнювалось і розширювалось разом зі становленням загальної теорії синтаксису складного речення, залученням до граматичного аналізу не лише унормованих літературних, а й усно-розмовних елементів, запровадженням історичних студій. Поступово створювася грунт для теорії безсполучниковості складних речень. У розвитку наукового синтаксису велику роль відіграв послідовник М.В.Ломоносова, О.Х.Востоков, з іменем якого пов’язані «великі успіхи у розвитку самостійності нашої вітчизняної науки про граматичну будову російської мови» [15, с.164]. У розділах, присвячених синтаксису складного речення, О.Х. Востоков, описуючи безсполучникові структури, звернув увагу на їх загальний зміст, розглядаючи їх як показник взаємовідношень простих речень. У безсполучникових конструкціях він бачить сполучення, у яких складові частини «залежать за смислом одна від одної, але не зв’язані сполучником» [24, с. 331,332]. Цією тезою визнавалась можливість виражати зміст складних конструкцій значеннєвим взаємовідношенням компонентів. Пізніше думка О.Х.Востокова відбилась у визначенні, яке дав М.С.Поспєлов безсполучниковим реченням, наголосивши на тому, що їх частини об’єднуються «безпосередньо взаємозв’язаністю змісту речень, які входять до їх складу»[58, с.143]. Певний вплив на розвиток синтаксичної науки мали також погляди М.І.Греча. Досліджуючи безсполучниковість, учений зауважував, що вона виникає тоді, коли «взаємне відношення поєднуваних речень зрозуміло із смислу і місця їх» [31, с.7]. Цінність такого спостереження полягає у визнанні ролі розташування компонентів безсполучникової структури, яке займає важливе місце у вираженні граматичного значення безсполучникового складного речення. Безсполучникові складні конструкції М.І.Греч зарахував до розряду сурядних, оскільки в них немає сполучних елементів, завдяки чому вони схожі на самостійні речення. У різні часи подібні погляди висловлювали й інші вчені.

У середині і другій половині XIX ст. відбувався активний розвиток синтаксичної науки. Тоді стало можливим глибше проникнути в граматичну сутність складних речень, виявити специфічні для безсполучниковості граматичні засоби зв’язку складових частин. Поштовхом до цього стали праці Ф.І.Буслаєва, який зробив цінне спостереження стосовно безсполучникових структур. Він відзначав, що залежність підрядного речення, крім сполучників, може виражатися формами дієслівних способів: указував на можливість вживання наказового способу в значенні умовного. Це зауваження не залишилося не поміченим. У граматиках, створених у 50-60 роках XIX ст., йшлося про те, що вираження залежності між частинами безсполучникових речень може досягатися завдяки певним способовим формам дієслів-присудків, розташованих у різних складниках безсполучникових структур [ 31, с.8]. Однак визнання граматичної сполучуваності формами дієслів не заважала ні Ф.І.Буслаєву, ні авторам нраматик другої половини XIX ст. в оцінці граматичних ознак безсполучникових конструкцій дотримуватися переконання, що безсполучникові – це ті ж самі складносурядні і складнопідрядні речення, але з пропущеними сполучниками.

Не визнавали граматичної своєрідності безсполучникових речень і дослідники XIX – початку XX століть, але своїми працями сприяли формуванню наукових основ безсполучниковості.

Дослідження О.О.Потебні показали, що в процесі історичного розвитку мови виникають нові варіанти будови речень. Він довів, що за походженням безсполучниковість давніша від сполучниковості і що окремі види давніх безсполучнокових структур дійшли до нас [59, с.295]. Такий висновок був підтверджений науковими даними історичного синтаксису слов’янських мов. На основі досліджень фольклорного матеріалу О.О.Потебня довів припустимість вираження відношень попередніх дій до наступних відношень причиновості не за допомогою сполучників, а лише співвідносністю часових форм присудків. Відношення попередньої дій до наступної може викликатись використанням в одній частині форм минулого, а в другій – майбутнього часу, наприклад: «Пнет ногой во двери железные, Изламал все пробои булатные» [60, с.110]. Наукова важливість узагальнень, зроблених О.О.Потебнею на основі співвідношень дієслівних форм, підкреслювалась дослідниками історичного й сучасного синтаксису [6, с.11; 58, с.339]. Однак висновки О.О.Потебні не могли вплинути на розвиток граматичної думки другої половини XIX і початку XX століття, оскільки вони стали здобутком теоретичного синтаксису лише після їх опублікування в 1941 році.

Синтаксичні дослідження початку ХХ століття розв’язували низку теоритичних питань, що сприяло розвиткові учення про складне речення взагалі і виявленню граматичних ознак безсполучниковості – зокрема. Серед них на першому місці – погляд на складні речення не як на механічну сполуку простих, а як на цілісні структурно-семантичні утворення, що розрізняються за ознаками синтаксичного зв’язку їх частин.

Увага до граматичної природи складних речень мала своїм результатом поглиблене проникнення в сутність сурядності і підрядності. Було встановлено, що не всі складні речення можуть входити до цих двох категорій.

Нову думку щодо сполучникових одиниць вперше сформулював В.О.Богородецький: «Звичайний поділ всіх складних речень на складносурядні і складнопідрядні страждає деякою штучністю, особливо коли намагаються живу різноманітність мови вкласти в ці дві довільно наперед визначені і надто категорично відмежовані рубрики» [7, с.229]. Він відзначив проміжні міжсурядністю і підрядністю утворення, у яких обидві частини взаємно обумовлюють одна одну.

Поряд із цим висловлювалося застереження стосовно неможливості цілковитого застосування понять сурядності й підрядності до безсполучникових речень. О.М.Пєшковсткий зауважував, що «безсполучниковість, якщо навіть розрізняти в ній відтінки підрядності й сурядності, слід все-таки відрязняти від справжньої сполучникової сурядності й підрядності» [55, с.447]. Проте це твердження не знайшло підтримки та розвитку.

М.М.Петерсон зазначав, що «об’єктивного розрізнення між сурядністю і підрядністю немає» [54, с.32]. За М.М.Петерсоном, синтаксис – це учення про словосполучення, а не учення про речення, причому він пропонує ділити складні речення за способом поєднання словосполучень на три класи: 1) поєднання словосполучень без сполучників, 2) поєднання словосполучень за допомогою сполучників, 3) поєднання словосполучень за допомогою відносних слів. Така позиція ученого зазнала наукової критики, бо вона не сприяла проникненню в особливості граматичного зв’язку складових частин речення.

Відповіддю на гостро поставлене питання про синтаксичний зв’язок компонентів складних речень була посилена увага до інтонації як граматичного засобу зв’язку чатин складної конструкції. Вивчаючи ритмо-мелодичні засоби синтаксису в безсполучникових структур, О.М.Пєшковський дійшов висновку, що інтонація тільки тоді стає граматичном показником, коли «значення тієї та іншої інтонації тотожне зі значенням тієї чи іншої групи сполучників» [56, с.470]. Такий підхід дав можливість ученому віділити групу безсполучникових речень із сурядним та підрядним зв’язком, а також групу «недиференційованих складних цілих» [56, с.471]. Уперше була висловлена думка про те, що «співвідносні категорії сурядності/підрядності охоплюють не всі складні речення» [4, с.89]. Визнання інтонації одним із засобів зв’язку частин складного речення знайшло своє практичне втілення в тому, що в шкільних і вузівських підручниках безсполучникові структури почали розглядатися як самостійні синтаксичні конструкції і визначались одиницями, у яких прості речення поєднуються у складне без сполучникових слів, а за допомогою лише інтонації. Таке визначення закріпилось у цілій низці вузівських підручників із синтаксису. Трапляється воно і в новіших посібниках [64, с.377].

Однак, як показали подальші дослідження, інтонацію, що відіграє важливу роль у розпізнанні смислу і синтаксичного значення безсполусникових конструкцій не можна вважати єдиним засобом граматичного зв’язку їх частин. Крім інтонації, синтаксичні відношення предикативних компонентів безсполучникових структур виражаються порядком розташування складників, видо-часовим співвідношенням присудків, наявністю лексичних елементів відповідної семантики. Інтонація є одним із важливих, але не вирішальних засобів граматичного зв«язку безсполучниково поєднаних предикативних частин складного речення. Тому не зовсім правомірно до визначення безсполучникових конструкцій уводити твердження про те, що компоненти безсполучникової структури поєднуються за допомогою тільки інтонації.

Результативними були пошуки граматичних ознак безсполучникових речень у вітчизняній синтаксичній науці 30-40 років XX століття. Саме тоді в українському мовознавстві у тісній взаємодії з розвитком синтаксичних досліджень російської мови формувалися теоретичні основи синтаксису української мови взагалі і синтаксису безсполучниковості зокрема. Провідну роль у цьому відіграли праці А.А.Булаховського із загального мовознавства [9], за його науковою редакцією [57]. Плідною була також його організаторська й наукова робота, завершена випуском на початку 50-х років двотомного „Курсу сучасної літературної мови“ [50], що стала помітною ланкою в розвитку українського мовознавства. Більш ніж півторавіковий розвиток вітчизняної мовознавчої науки спияв тому, що постановка й розробка цілої низки питань, пов’язаних із аналізом складних безсполучникових конструкцій, відіграли вирішальну роль у створенні теорії безсполучниковості. У 30-х роках ХХ століття намітився відхід від традиційного розуміння безсполучникових складних речень як різновидів складносурядних і складнопідрядних, оскільки не всі безсполуснокові структури чітко співвідносяться з двома видами сполучникових складних конструкцій. Стало необхідним зосередити увагу не тільки на факторах семантичної пов»язаності компонентів безсполучникових речень, а й на граматико-конструктивних формах цих складних синтаксичних одиниць, включаючи порядок частин, співвідношеня дієслівних форм тощо, і не лишаючи поза увагою інтонацію. А.Б.Шапіро зауважував, що за відсутності чітко граматичних показників синтаксичного зв’язку їх функції «неминуче перекладаються на інші сторони речення» [69, с.14], зокрема на інтонацію, початок слів у частинах складної єдності, порядок розташування компонентів, лексичний склад. Та все більше і більше намічалася тенденція до визнання окремого місця безсполучникових речень у системі складних синтаксичних одиниць, результатом чого став поділ складних конструкцій на сполучникові і безсполучникові. Це дало змогу мовознавцям розпочати поглиблене вивчення безсполучникових структур.

У 40-х роках з’явилися праці Є.І.Коротаєвої про безсполучникові складні речення [46]. Не всі положення її аналізу і висновків щодо безсполучникових структур прийнятні на сьогодні. Не відповідає сучасному розумінню безсполучникових конструкцій, зокрема, твердження дослідниці про те, що «смислових відношень, спеціально притаманних тільки безсполучниковій підрядності» [46, с.81], немає. За даними сучасної синтаксичної науки, безсполучникові складні речення можуть виражати такі синтаксичні відношення, які не передаються сполучниковими складними конструкціями. Однак слушність багатьох наукових положень Є.І.Коротаєвої неодноразово підкреслювалась у мовознавчій літературі. Окремого виділення заслуговує думка про те, що у вивченні сучасного стану безсполучниковості слід більше уваги звернути «саме на структуру речення» [46, с.10], не відкидаючи при цьому ні необхідності врахування смислових відношень між частинами, ні граматичного значення інтонації. Важливість цієї вказівки для встановлення граматичних ознак безсполучникових конструкцій підтвердилася подальшим їх вивченням, коли безсполучникові складні речення почали визнаватися самостійним типом складних структур.

Помітне значення для становлення теорії безсполучниковості мало принципово нове тлумачення безсполучниково складних речень як самостійного структурно-семантичного типу, що існує незалежно від сполучникових утворень. Його висловив на початку 50-х років М.С.Поспєлов: «Відсутність сполучників і співвідносних слів між частинами безсполучникового складного речення не дає можливості виходити під час їх розгляду з розрізнення сурядного і підрядного зв’язку на відміну від сполучникових речень, де сурядний і підрядний зв’язок досить часто знаходить собі пряме і безпосереднє вираження в цих аналітичних засобах об’єднання» [58, с.343]. Його погляд сприяв абсолютизації безсполучникових конструкцій, що привело деяких авторів до повного заперечення будь-яких зіставлень сполучникових і безсполучникових складних структур. У розділі про безсполучникові складні речення книги «Очерки по сравнительной грамматике восточнославянских языков» М.В.Павлюк пише: «Безсполучникові складні речення виділяються в самостійні синтаксичні конструкції складних речень і не являють собою різновиду сполучникових складних речень. Причому навіть за смисловими відношеннями частин безсполучникового речення не можна розглядати як синтаксичні синоніми до того чи іншого типу сполучникових речень» [8, с.369]. Твердження про те, що «безсполучникові речення не можна розглядати як синтаксичні синоніми до того чи іншого типу сполучникових речень» сприймається як перебільшення ідеї М.С.Поспєлова про різнотипність безсполучникових і сполучникових конструкцій, оскільки він «не намагався ізолювати безсполучникові речення від сполучникових на стільки, щоб не бачити спільності між ними» [44, с.167]. Заперечення традиційного уявлення про безсполучникові структури поклало початок протилежній тенденції у вивченні їх семантичних і граматичних ознак. Склалося два головні напрямки у трактуванні безсполучникових конструкцій: 1) традиційний, за яким вони розглядаються як семантичні і граматичні різновиди складносурядних і складнопідрядних речень і 2) новий, що визнає складні безсполучникові структури самостійним структурно-семантичним типом не залежним від сполучникових складник конструкцій.

Визнання безсполучникових речень окремим структурно-семантичним типом сприяло переростанню питання про них у самостійну теоретичну проблему, яка була підготовлена всім ходом розвитку синтаксичної теорії. 1956 року Є.А.Іванчикова писала: «Незаперечно разом з тим, що безсполучниковому складному реченню як особливій синтаксичній єдності, що не повторює собою синтаксичних якостей складносурядного і складнопідрядного речень, повинно бути відведене окреме місце в теорії складного речення» [38, с.79].

Два головні питання становили теоретичний план проблеми: 1) обгрунтування граматичної природи безсполучниковості і на цій основі визначення їх місця серед інших типів складних речень і 2) виявлення наукових засад класифікації безсполучникових складних структур.

Практичним їх втіленням було розширення досліджень семантичних, граматичних і стилістичних ознак складних безсполучникових конструкцій як на матеріалі сучасних літературних мов, так і за даними історичних і діалектичних джерел.

Загальнотеоретичні проблеми безсполучниковості піднімали в своїх працях В.В.Виноградов [17], О.В. Мельничук [24; 25], О.Г.Руднєв [61]. У низці праць розгядалися питання синтаксичного зв’язку в реченнях безсполучникового типу (А.А.Бронська, М.К.Милих), їх класифікації (В.К.Покусаєнко, В.В.Шеулін).

Проте увага до вивчення безсполучникових складних конструкцій, детальний розгляд їх окремих різновидів не усунули тих суперечливих поглядів, які репрезентують традиційний і новий підходи в аналізі суто безсполучникових одиниць. У результаті – в їх теорії залишається чимало заплутаного і нерозв’язаного.

Не всіма мовознавцями визнається самостійність безсполучникового типу речень. Не погоджуючись із концепцією М.С.Поспєлова, О.Г.Руднєв твердить, що «безсполучникові складні речення – це не особливий тип складного речення, а ті ж самі складносурядні чи складнопідрядні речення» [61, с.295]. І.О.Василенко у рецензії на книгу Б.М.Кулика «Курс сучасної української літературної мови» писав, що «виділення в окремий структурний тип безсполучникових складних речень є лише даниною синтаксичній моді, а не науковій теорії» [14, с.83].

На противагу цьому інші дослідники (наприклад, О.С.Мельничук), спираючись на існування таких різновидів «безсполучникових складних речень, які без зміни їх загальної семантики можуть бути перетворені як у складносурядні так і в складнопідрядні сполучникові (пор.: „Гаї шумлять – я слухаю“; Гаї шумлять, а я слухаю; Коли гаї шумлять, я слухаю), а ще інші взагалі важко піддаються перетворенню в безсполучникові складні речення (наприклад: „Подивився я на хати – нема в мене хати“)», визнають, що «ці структурні особливості безсполучникових складних речень змушують розглядати їх поза обома основними типами складних речень як окремий структурний тип» [63, с.28]. Дотримуючись цього теоретичного положення, автори академічного синтаксису «Сучасної української літературної мови» виділяють безсполучникові конструкції в окремий структурно-семантичний тип складних речень.

Граматична традиція визнає два засоби зв’язку – сполучниковий і безсполучниковий – і два типи синтаксичного зв’язку – сурядність і підрядність. Сурядність може бути сполучниковою і безсполучниковою, підрядність має такі ж самі форми вираження – сполучникову і безсполучникову. Найбільш категорично таке розуміння взаємовідношень засобів і типів граматичного зв«язку з погляду історії й сучасного стану висловлено О.Г.Руднєвим у полеміці з тими, хто не визнає у безсполучникових конструкціях сурядності і підрядності: „Історично існує два типи, або характери, смислових і граматичних взаємовідношень, що входять до складу складного: сурядність і підрядність, і два основних синтаксичних засоби для їх вираження: безсполучниковість (інтонація) і сполучники (сполучні слова)“ [61, с. 292]. Аналогійну думку висловлює і стосовно сучасного стану взаємодії граматичних зв’язків і способів їх вираження: „Існує два типи смислових взаємовідношень речень, що об’єднані в складному, — сурядність і підрядність – і два основних засоби для їх вираження: безсполучниковість (сполучникові паузи) і сполучники (сполучні слова)“ [61, с.295].

У підручниках для вищої школи і низці теоретичних досліджень було підтримано думку М.С.Поспєлова про те, що „відсутність сполучників і відносних слів між частинами безсполучникового складного речення не дає можливості виходити при їх розглядові з розрізненням сурядного і підрядного зв’язку “ [58, с.343].

Виведення безсполучниковості зі сфери сурядності і підрядності спричинило появу різних поглядів на синтаксичний зв’язок частин, з’єднаних без допомоги сполучників, і пошуків своєрідних типів синтаксичного поєднання компонентів безсполучникових речень.

М.С.Поспєлов, подаючи тлумачення синтаксичних відношень складників безсполучникових складних конструкцій запропонував замість сурядності й підрядності нові види синтаксичних зв’язків – пояснювальні та приєднувальні. Встановлення цих зв’язків виявилося слушним стосовно окремих видів безсполучникових речень. Всієї різноманітності складних безсполучникових конструкцій вони не охоплюють. Це відбувається тому, що пояснювальні й приєднувальні зв’язки – не замінники сурядності і підрядності, оскільки вони й сурядність та підрядність – категорії не одного і того ж самого ряду.

На окрему увагу заслуговують погляди С.І.Дорошенка, який вважає, що відсутність „диференційованих показників сурядності чи підрядності – сполучників і сполучних слів – нейтралізує їх протиставлення в системі складних безсполучникових утворень, що стає на перешкоді поділу всіх безсполучникових складних конструкцій на складносурядні і складнопідрядні“ [31, с.19]. Він заперечує можливість використання принципу підстановки сполучників і сполучних слів як методу встановлення типу синтаксичного зв»язку між компонентами безсполучникових речень. Порівнюючи безсполучникові і сполучникові структури, дослідник стверджує, що безсполучникові складні речення відрізняються від сполучникових не тільки засобами граматичного зв’язку – нульовим формально-синтаксичним показником", а їх відмінність полягає й «у наявності / відсутності протиставлення типів граматичного зв’язку. Через відсутність опозиції сурядність / підрядність складні речення, частини яких з’єднані без сполучників, не можна поділяти на складносурядні і складнопідрядні» [31, с.24]. Спираючись на зазначені положення С.І.Дорошенко робить висновок про те, що структурно і граматично безсполучникові складні конструкції – «окремий, самостійний тип синтаксичних утворень» [31, с. 24].

Отже, відсутність сполучникового елемента в складному реченні – важлива його структурна ознака. Наявний нульовий показник зв’язку визначили розподіл складних синтаксичних одиниць на сполучникові й безсполучникові. За назвою «безсполучникові речення» закріпилося певне явище. Вона набула статусу терміна. Безсполучникові складні конструкції – справді існуючі складні структури, що входять в систему складних речень із властивим їм оригінальним структурним оформленням, специфічною семантикою і стилістичним вживанням. Відмінності безсполучникових конструкцій від сполучникових настільки істотні, що не розрізняти їх неможливо. Безсполучникові складні речення являють собою поліпредикативні структури, незалежні від сполучникових складних конструкцій ні граматично, ні семантично. Вони становлять окремий структурно-семантичний тип складних речень, здатних виражати думки з такими значеннєвими і стилістичними нюансами, які неможливо передати ні складносурядними, ні складнопідрядними конструкціями.

2. Класифікації безсполучнокових складних речень в українській граматиці

У сучасному мовознавстві проблема класифікації безсполучникових складних речень не має єдиного загальноприйнятого розв«язання. Для цього є вагомі причини. Не може бути одностайності в підході до поділу складних конструкцій безсполучникового типу складних коснтрукцій за наявності різних поглядів на саму їх природу. Принципове розходження у визначення статусу безсполучникових складних речень, визначило різні напрямки в їх вивченні, а значить і в класифікації.

Визнання безсполучникових складних структур варіантами складносурядних і складнопідрядних конструкцій ставить їх у повну залежність від класифікаційної схеми сполучникових речень. За такого підходу неможливим стає розкриття всієї різноманітності безсполучникових структур, оскільки увага приділяється в основному тим реченням, які відповідають рубрикам сполучникових складних конструкцій. Проте серед безсполучникових складних структур є речення не співвідносні зі сполучниковими. До того ж безсполучникові складні синтаксичні одиниці, співвідносні зі складносурядними чи складнопідрядними не є повторенням граматичних властивостей сполучникових конструкцій: за характером граматичного зв»язку вони не поділяються на складносурядні і скаднопідрядні. Тому з’явилися тенденції класифікувати безсполучникові складні речення незалежно від сполучникових. Намітилось кілька підходів до розподілу безсполучникових структур без орієнтації на складносурядні чи складнопідрядні речення.

Ураховуючи важливість інтонації у вираженні змісту і передачі граматичних значень, низка вчених класифікує безсполучникові складні речення за ознаками інтонації (А.Н.Гвоздєв, Ф.К.Ружева та ін.). Але характер інтонації вони встановлюють відповідно до семантичної наповненості конструкцій у найбільш загальному вигляді. Виділяються, зокрема, інтонації переліку, зіставлення, пояснення, з’ясування, обумовленості, підрядності. За цих умов особливості мелодійного малюнка кожного різновиду речень залишаються нез’ясованими: не враховуються інтонаційні нюанси вимови, що супроводжують семантичне розрізнення близьких за будовою, але не тотожних за значенням конструкцій.

Крім поділу безсполучникових речень за інтонаційними ознаками відома класифікація заснована на врахуванні їх семантики і частково структури. У науковий обіг її ввів М.С.Поспєлов. За семантичним критерієм він поділив безсполучникові складні структури на конструкції однорідного (однотипного) і неоднорідного (неоднотипного) складу [58;160]. У кожному з них учений встановлює різновиди відповідно до характеру смислових відношень між частинами: серед речень однорідного складу – конструкції зі значенням переліку й речення зі значенням зіставлення; з-поміж структур неоднорідного складу – конструкції із значенням обумовленості, причиново-наслідковим, з’ясувальним, пояснювальним і приєднувальним.

Автори підручників і спеціальних досліджень по-різному поставились до цієї класифікацій: з деяким уточненнями вона була прийнята російськими й українськими мовознавцями. Зокрема, І.К.Білодід та Б.М.Кулик також виділяють дві групи цих речень: конструкцій з однотипними й конструкції з різнотипними частинами [48;170]. Проте в низці праць класифікація М.С.Поспєлова зазнала критики. Вказувалось на те, що в розрізненні типів безсполучникових речень вона йде від загального його змісту, що в ній недостатньо враховані структурні особливості аналізованих конструкцій, унаслідок чого стався збіг груп безсполучникових структур однорідного і неоднорідного складу з поділом сполучникових на складнопідрядні та складносурядні [4, с.139].

Однак, тенденція до виявлення структурних ознак, запропонована М.С.Поспєловим, була підхоплена мовознавцями. Застосовуючи структурний принцип класифікації безсполучникових речень, В.А. Бєлошапкова виходила з переконання, що завдання граматики «полягає в описі структури складного речення й того боку його семантики, що створюється цією структурою» [53, сю203]. Представлену нею класифікація за структурними рисами включає поділ безсполучникових складних одиниць на закриті й відкриті структури. В межах закритих структур виявляються конструкції з 1) типізованою і 2) не типізованою структурою, а серед груп типізованих структур – а) речення з анафоричним елементом в одній частині, б) речення з незаміщеною синтаксичною позицією в першій частині, в) речення з факультативною позицією завершальної частини [28; с.36; 3, с.236-237]. Запропонавана В.А.Бєлошапковою класифікація виявилася надто перспективною. Вона прийнята низкою дослідників і стала поштовхом до подальшого опрацювання й уточнення [12, с.345-348].

Виявлення структурних ознак безсполучникових складних конструкцій допомагає розкрити їх специфіку, а тому є необхідним. У зв’язку з цим у мовознавчій літературі висловлюються думки про те, що вивчення безсполучникових речень повинне починатись із пошуків «власне граматичних ознак їх структури і що всі вони мають бути перевірені за структурно-семантичною ознакою» [43, с.235]. Така вимога щодо напрямку вивчення безсполучникових структур відповідає позиціям сучасної синтаксичної науки.

Проте не можна лишити поза увагою класифікацію І.Р. Вихованця, який виділяє три види безсполучникових контрукцій 1) безсполучникові складносурядні речення, 2) безсполучникові складнопідрядні речення, 3) безсполучникові складні речення з недиференційованим синтаксичним зв«язком між частинами. Дослідник зауважує, що безсполучникові складносурядні речення функціонують у вузькій сфері, „у сфері однієї з груп складнопідрядних речень відкритої структури“ [19, с.304], вони виражають лише часові відношення. Ці структури І.Р.Вихованець поділяє на конструкції із значенням одночасності дій, процесів або станів та структури із значенням часової послідовності. Про безсполучникові складнопідрядні речення мовознавець стверджує, що вони становлять найпериферійніший різновид і функціонують „тільки у сфері прислівного підпорядкування“ [19, с. 322]. Безсполучникові складні конструкції із недиференційованим зв»язком є реченнями закритої структури. Відповідно до семантико-синтаксичних відношень між предикативними частинами І.Р.Вихованець виділяє їх основні семантичні класи: зіставні, протиставні, часові, причинові, наслідкові, умовні, пояснювальні [19, с.350-351].

Заслуговує схвалення класифікація С.І.Дорошенка, який враховує семантичні й структурні ознаки безсполучникових речень, тобто звертає увагу і на загальне значення, що виникає на основі синтаксичних відношень предикативних частин і становить граматичне значення, і на оформлення конструкцій – засоби структури: порядок частин, співвідношення дієслівних форм часу і способу, словопорядок у предикативних компонентах, лексичні компоненти на межі складників ,інтонацію.

Дослідник зауважує, що загальне значення безсподучникових складних речень «грунтується на взаємодії їх предикативних компонентів, фукції який у відношенні один до одного неоднакові» [31, с.33]. Їх відмінна роль проявляється в однофункціональності й різнофункціональності. На думку С.І.Дорошенка, якщо предикативні частини в складі єдиної інтонаційно завершеної структури виконують однакову семантичну роль і драматично не служать одна для одної, то такі компоненти безсполучникових речень слід вважати однофункціональними. Коли ж складники безсполучникових конструкцій взаємодіють як різносемантичні, взаємообумовлені одиниці, то тоді вони є різнофункціональними. Урахування такої відмінної синтаксичної ролі складових компонентів дало змогу науковцю поділити безсполучникові речення на класи конструкцій з однофункціональними й різнофункціональними предикативними частинами, перший з яких структурно відповідає відкритому ряду, другий – закритому [31, с.33].

Перший клас становлять дво- і багатокомпонентні речення, які функціонують із загальним значенням переліку. Їх семантика грунтується на перелічувальних відношеннях значеннєво однофункціональних і структурно однорідних частин. За цією ознакою С.І.Дорошенко виділяє окремий вид безсполучникових складних конструкцій – речення перелічувальної семантики.

Другий клас складають безсполучникові структури, значеннєва цілісність яких грунтується на взаємопов«язаності різнофункціональних предикативних одиниць. Їх семантична різноплановість виявляється по-різному: один компонент може бути тлом для зіставлення чи протиставлення, може уточнювати, коментувати інший компонент чи виражати додаткове повідомлення до нього, може становити часовий фон здійснення певної дії, виражати умову, причину, мету чи причинове обгрунтування. Відповідно до цього науковець виділяє такі значення: зіставно-протиставні, пояснювальні і детермінантні, що дало можливість розмежувати окремі види цієї групи речень:

1) речення зіставно-протиставної семантики;

2) речення, другий компонент яких виражає пояснення;

3) речення з детермінантними відношеннями частин [31, с.34].

Кожен із названих видів поділяється на різновиди відповідно до семантичних і структурних ознак, які супроводжують пов’язаність компонентів і формують певні синтаксичні відношення.

На нашу думку, саме класифікація С.І.Дорошенка глибоко розкриває семантико-структурні особливості безсполучникових речень як окремого типу складних конструкцій.

Отже, у проблемі класифікації безсполучникових складних речень в українській мовознавчій науці визначальним є те, що не існує єдиного погляду на розподіл цих конструкцій. Деякі дослідники вважають безсполучникові складні структури варіантами сполучникових речень і ділять їх відповідно до класифікації складносурядних і складнопідрядних конструкцій. Цей підхід перешкоджає розкриттю всіх різновидів безсполучникових речень. Інші мовознавці класифікують безсполучникові складні одиниці за ознаками інтонації, що також не дало чіткої диференціації типів безсполучникових складних конструкцій. Існують класифікації, засновані на врахуванні або семантики, або структури речення. Такі підходи теж не повністю розкривають особливості безсполучникових речень. Запропонована С.І.Дорошенком класифікація безсполучникових складних речень, що враховує і семантичні, і структурні особливості, найбільш грунтовно розкриває сутність цих структур.

РОЗДІЛ ІІ. Конструкції з однофункціональними предикативними частинами

Безсполучниково складні речення з однофункціональними предикативними частинами становлять конструкції відкритого ряду, компоненти яких виконують однакову семантичну роль. На думку С.І.Дорошенка, цей вид структур складають „конструкції з граматичним значенням переліку, що грунтуються на співвідношенні значеннєво й синтаксично однофункціональних предикативних частин“ [31, с.35]. Такі речення він називає конструкціями з перелічувальною семантикою. Їх інтонація характеризується однаковою тональністю кожної складової частини, крім останньої, яка має інтонацію завершеності. Вимову цих речень супроводжує помірне зниження тону в кінці кожного компонента і незначна пауза між ними. Більш виразно це помітно під час проказування речень, які містять більше ніж два складники. Такі конструкції найбільшою мврою властиві для безсполучникових структур із перелічуваною семантикою.

За структурними і семантичними ознаками речення перелічуваної семантики С.І.Дорошенко поділяє на два різновиди: речення перелічувальної семантики із значенням одночасності і речення перелічувальної семантики із значенням часової послідовності.

1. Речення перелічувальної семантики із значенням одночасності дій, фактів, явищ

Конструкції перелічувальної семантики із значенням одночасності дій, фактів, явищ мають таку особливість: кожна з частин цього різновиду речень незалежно від способу її вираження виступає рівнозначним компонентом і семантично, і структурно. Дії і факти, що ними відтворюються, об’єднані одним часовим відрізком. Перелічувані дії і явища можуть перебувати у плані минулого, теперішнього і майбутнього, наприклад: „Запарувало рілля, тьмяно заблищали на сонці одвернуті лемешами скиби землі“; „Собаки на цепах так і рвуться на нас, шерсть на них як на добрій вівці“; „Вона й дитину догляне, вона й невісточку розуму навчить“.

Компоненти таких утворень будуються за однотипним зразком – у прямому чи інверсованому розміщення підмета і присудка. Найчастіше такі речення двочленні, підмет виражений іменником, присудок – особовою формою дієслова.

Щоб віднести дії та явища в один часовий відрізок, часто вводять у безсполучникову конструкцію спільний для всіх компонентів другорядний член. Спільним елемент стає, коли займає препозитивне місце. За нашими даними, у безсполучникових складних реченнях, роль спільного другорядного члена можуть виконувати:

1) обставини місця: „Коло нього, затоплений у воду, стояв човен, лежало поламане весло“;

2) обставини часу: „Іноді мелькне чиясь тінь, глухо задзеленьчить відро“;

3) додаток: „Від неї пахло духами і жіночою звабою, віяло гордістю і непокорою“; „А в Гната – сідло на рипах, кінь як звір“. Здебільшого місце спільного члена є закріпленим, тобто завжди знаходиться на початку всієї конструкції. Поставлений у препозицію, він „виконує важливе семантичне навантаження“ [31, с.37]: називається об’єкт, про який ідеться в реченні або обставина, що повідомляє про те, де, коли чи як відбувається перелічуване в наступних компонентах. Спільний член втрачає свої особливості під час перенесення його в межі наступної частини. У такому випадку він стає другорядним членом лише цього компонента. Це можна простежити на такому прикладі: „На Ташані кричали, ляпаючи крилами, гуси, чулося бовтання ненажерливої щуки“ — Кричали, ляпаючи крилами, гуси, на Ташані чулося бовтання ненажерлевої щуки. Тому, на думку С.І Дорошенка, „препозицію спільного члена треба вважати конститутивною прикметою“ [31, с.37] цього різновиду безсполучникових складних речень.

Конструкції перелічульваної семантики із значенням одночасності деякі вчені вважають граматичними одиницями з гнучкою структурою, оскільки, як однорідні за значенням, їх компоненти найчастіше не мають постійного місця в порядку розміщення. Ідеться про те, що зміна складових частин речення не внесе жодних змін у його значення, бо всі компоненти семантично одно функціональні і не мають ніяких ознак, що якось вказують на місце у послідовності переліку, наприклад: „Горища тріщали від пшениці, в клітках вистрибували кролі“; „Поміж сухим бадиллям картоплі греблися кури, у садку стояло прип’яте теля“.

На певний порядок і розташування частин можуть впливати лише специфічно перелічувані лексеми чи наявність спільного члена у першому компоненті. Приміром, у реченні „За ним, енергійно накульгуючи, рушив Гаврило, трохи ззаду шелестіла босими ногами по піску Орися“є спільний член у першій частині за ним, який перешкоджає перенесенню однієї частини на інше місце.

Очевидним є висновок науковців про те, що лексична наповнюваність складних безсполучникових структур і деяка ознака будови компонентів, у тому числі й введення до першого компонента спільного члена, здатні обмежувати гнучкість речень [31, с.37-38].

За смисловим відношенням між частинами аналізовані складні конструкції наближаються до складносурядних речень, частини яких виражають перелік і пов’язані єднальним сполучником. Але ця подібність є стилістичною, бо за значенням ці конструкції відрізняються одна від одної, тобто безсполучникові складні речення не мають семантичної тотожності зі складносурядними реченнями.

Безсполучникові структури із значенням одночасності об»єднують перелічавані деталі в єдине ціле без виділення явищ чи дій окремого компонента, наприклад: «Коноплища розливали над оселями цибулячий дух, на городах мервились кучугури соняшникових шапок». Кожна із частин наведеного речення важлива для вираження задуму автора, але ні дії, ні явища в ньому окремо не виділені. Така особливість семантико-синтаксичної структури характерна не тільки для елементарних безсполучникових конструкцій а й для багатокомпонентних утворень, пор.: «Заяча шапка його вкрилася інеєм, лице розрум’янилося»; «Нащадки Горонецьких зняли окуляри, попи тихо перехрестилися і перестали сперичатися за парафію»; «На болотах за Ташанню безугавно кричав кулик, іноді спросоння скиглила сполохана чайка, від ріки віяло теплом, від скошеного лугу – розіпрілою за день на сонці травою». Вживання таких речень у тексті сприяє досягненню ефекту нерозривності компонентів.

Більшість граматистів вважає, що безсполучникові складні речення зі значенням одночасності переважно використовуються у художніх описах. На думку С.І.Дорошенка, таке твердження є дещо категоричним.

Безперечно, для опису природу розкриття внутрішнього стану героїв, характеристики персонажів безсполучникові складні конструкції із значенням одночасності вживаються часто. Однак сфера їх уживання є не єдиною. У художніх творах справді трапляється велика кількість таких структур, що введенні для змалювання та відтворення словесних картин. У прозі Г.Тютюнника нами зафіксована значна кількість безсполучникових складних речень із значенням одночасності. Наприклад, словесний малюнок – картини живої природи – становлять такі конструкції: «Над Троянівкою висіло розцяцьковане зорями небо, у провулках чорною марою затаїлася темрява»; «Сосни червоніли стовбурами, боярськими шапками зеленів мох розцяцькований жовтим осиковим листом»; «Дон жовтів і каламутився, гнав посічену дощем хвилю, придонські ліси стояли чорні і холодні». Такі конструкції вводить автор до художнього тексту також для переліку зовнішніх рис героїв: «Чорна борода його загрозливо заворушилася із волохатих, сильних, голих по лікоть рук краплями стікала вода»; «Бліде, безкровне лице незнайомця було спокійним, навіть трохи відчуженим, тонкі губи міцно стиснуті»; «Григір відвів убік налиті тугою очі, лице його зробилося сумним і якимось безнадійним»; «Вологе від дощу волосся різко відтіняло бліде обличчя, великі єгипетські очі дивилися різко, з холодним полиском». Внутрішній стан людини розкривається у таких безсполучникових структурах: «В душі у неї буяла розбишацька веселість, нервовий мороз ходив по тілі»; «Маркові відібрало ноги, руде волосся підняло картуз».

Однак дослідник С.І.Дорошенко наголошує на тому, що речення розглядуваної семантики легко вводяться в текст офіційно-ділового, наукового, публіцистичного і розмовного стилів. Він робить висновок, що безсполучникові складні речення із значенням переліку належать «до активних засобів, поширених у різних стилях мови» [31, с.41]. Ми приєднуємося до висновку С.І.Дорошенка, про те, що аналізований різновид – конструкції, позбавлені стильової закріпленості.

Ще одну групу речень перелічуваної семантики із значенням одночасності утворюють безсполучникові складні структури із значенням сумісності дій. Їх особливості в тому, що, по-перше, «вони не формують однорідного ряду перелічуваності, оскільки в їх складових частинах наявне повторення формально відмінного лексичного елементу» [31, с.41], який зазначений у першому компоненті, через це частини стають пов’язаними одним предметом думки; по-друге, «у вираженні присудків предикативних інгредієнтів не завжди дотримана одночасність, хоч і немає послідовності у називанні дій»[31, с.41]. Саме через це такі структури сприймаються як конструкції із значенням сумісності повідомлюваного. Важливою структурною ознакою цих конструкцій є введення до натупного компонента особового займенника. Він може бути вжитим замість підмета попередньої частини, наприклад: «Весняні води ще не зійшли, вони затопили луги, луки, все приташання аж до денелевських горбів»; «Над вишневою балкою диміла курява, з неї вирвалося декілька чорних крапок і швидко рухалися до Троянівки»; «Надвечір вийшла мати з торбинкою насіння в руках, старі калоші ляпали її по п’ятах»; «Собаки на цепах так і рвуться на нас, шерсь на них як на добрій вівці». Особові займенники можуть замінювати на тільки підмет, а й будь-який інший член. Так, у реченні «Подекуди вже палили вогнища з сухого бур’яну, біля них грілися трудармійці» прийменниково-займенникове сполучення біля них вжито замість додатка першого компонента. За нашими дослідженнями, у творах Г.Тютюнника часто функціонують безсполучникові складні речення, у яких особові займенники виконують функцію означення, наприклад: «Розлючені діди підійшли до тополі, очі їх від пожеж червоні і лиховісні»; «Тимко ліг на спину і закрив очі, на густих бровах його блищало сонце»; «Мати, нагнувшись, лущила квасолю, білу хустку її зачорнювало вечір’ям». Переважно такі структури є двокомпонентними. Багатокомпонентні безсполучникові складні речення перелічуваної семантики з особовим займенником займають периферійну позицію. Можливі також випадки, коли у другій частині форма займенника пов’язана із займенником першої: «Він сухий, маленький, від нього несе міцним думом»; «Він там жив, там спав, туди йому діти носили їсти»; «Він був у мундирі, галіфе, чоботи його блищали в снігу». У конструкціях зі значенням сумісності місце предикативного компонента закріплене. Ці частини семантично залежні від іменників або початкових форм займенників, вони, як зазначає С.І.Дорошенко, «з різними про номінативними формами посідають постпозитивне місце по відношенню до частин, що отримують початкову форму суб»єкта повідомлення" [31, с.42]. Таке розміщення пов«язаних частин є ланцюговим поєднанням компонентів, коли предикативні одиниці сполучаються для вираження смислу за допомогою особового займенника, а це сприяє досягненню логічного зв»язку компонентів.

2. Речення перелічувальної семантики із значенням послідовності дій, фактів, явищ

Складові частини речень перелічувальної семантики із значенням послідовності «становлять перелік дій, фактів, явищ» (31, с.43), що сприймаються змінюваними в часовій постлідовності. Спорідненість цого різновиду з конструкціями зі значенням одночасності дій, явищ полягає у тому, що вони є утвореннями перелічувальної семантики.

Частини, що виражають часову послідовність, семантично рівноправні між собою. Дії, факти, явища, про які йдеться у таких конструкціях, не залежать одне від одного в смисловому плані. Такі речення регулярно функціонують у романі Г.Тютюнника «Вир», наприклад: «Северин глузливо усміхається, цвьохкає биків батогом, гарбаіз скрипом рушає далі», «Оксен простяг руку, воно обнюхало і лизнуло», «Туман розвіявся, на сході зарожевіло небо». І.С.Дорошенко зауважує у конструкціях із значенням послідовності, що «названа дієсловом попередніх компонентів дія не викликає дій наступних частин ні вираженням часу, ні семантикою головного члена» (31, с.43), тобто аналізовані речення виражають перелік дій, фактів, явищ, які змінюють одне одного в часі без їх внутрішнього зв'язку. Саме цим вони відрізняються від безсполучникових складних сполук із різнофункціональними частинами, одна з яких має часове зхначення.

За нашими підрахунками, довжина безсполучникових структур прелічувальної семантики зі значенням послідовності дій може становити від двох до чотирьох предикативних одиниць, що характерно і для конструкцій із значенням одночасності. У першому компоненті безсполучникових речень перелічувальної семантики зі значенням послідовності дії трапляються спільні члени, які семантично і структурно обєднують обидві предикативні одиниці, наприклад: «Потім дрімота відлетіла, він відкрив очі і тяжко, з шумом, зітхнув».

Як і структури зі значенням одночасності, аналізовані речення семантично споріднені зі складносурядними, у яких компоненти пов'язані єднальним сполучником. Вони, на думку І.С.Дорошенка, є «семантичними синонімами» (31, с.44).

У зв'язку з недостатнім дослідженням цього різновиду конструкцій у мовознавчій літературі немає більш-менш повного аналізу способів вираження присудків компонентів. Так, Б.М.Кулик відзначає, що «присудки здебільшого бувають виражені однорідними видо-часовими формами» (17, с.107), інші зауважують, що вони передаються однаковими або різними часовими формами (26, с.10).

Наші дані засвідчують, що у безсполучникових складних реченнях перелічувальної семантики зі значенням послідовності присудки можуть бути виражені однаковими і різними часовими формами, причому, нами зафіксовані конструкції, в яких одна часова площина забезпечується:

а) дієсловами минулого часу: «У воротях Денис несподівано рвонув „соб“, колесо глухо стукнуло об вушак і зачепилося за нього»; «Джмелик заліз у пахучу яму, Тимко накрив йогос сіном, ще навіть і потоптався злегенька»; «Оксен замотав віжки за залізну драбину, поліз у кишеню за кисетом, скрутив цигарку і, повернувшись спиною до вітру, прикурив, клубочок диму, вдарений вітром, відразу ж зник»;

б) дієсловами теперішнього часу: «Северин глузливо усміхається, цьвохає биків батогом, гарба із скрипом рушає далі».

С.І Дорошенко наголошує на тому, що дієслова у формах теперішнього часу позначають одночасність і не вживаються для вираження послідовності. Причиною цього є граматична особливість цієї дієслівної форми, тобто неможливість виражати доконаний вид, «здатний переносити дію у передуючий іншій дії час» (31, с.45). Але, зауважує мовознавець, що форми теперішнього часу у реченнях із часовою послідовністю вживаються тільки тоді, коли «на розміщення дій одна за одною вказують лексичні одиниці» (31, с.45). Отож, форми теперішнього часу здатні виражати часову послідовність тільки у поєднанні зі словами, які вказують на послідовність розгортання дій, явищ, фактів.

За нашими даними, у безсполучникових складних реченнях перелічувальної семантики із значенням послідовності дії можливі такі поєднання часових форм присудків:

а) минулий і теперішній час: «Живіт осколком розшматувало, кишки крізь пальці випирає»;

б)минулий і майбутній час: «У Полтаву його привіз поїзд, далі требе буде добиратися підводою».

Науковці звернули увагу на те, що «значення часової послідовності накладає відбиток на структуру»(31, с.46) цього різновиду речень. Безсполучникові складні речення перелічувальної семантики із значенням послідовності дії мають закріплений порядок розміщення предикативних одиниць, у протилежному випадку порушується логіка викладу через зворотну послідовність. Часову послідовність втратить будь-яка констоукція цього різновиду, якщо змінити позицію складників. Наприклад: «Юля зняла капелюшок, кинула його на траву і швидко розплутала поясочок; халат м'яко поплив по її руках і, тихенько згорнувшись, ліг біля ніг»; «Хома плигнув у юрбу, вівчарка гайнула за ним, вчепилася зубами в штани»; «Гнат вийняв засмальцований блокнотик, розгорнув його, з-поміж листочків посипались крихти і тютюнова потеруха». Коли предикативні одиниці наведених вище речень поставити у зворотному порядку, то описувані структури уже не зможуть відтворювати часову послідовність. Обмежувати зміну позиції частин здатні також і лексичні елементи, наприклад «Чорний згорток шкіри тьмяно блиснув у нього в руках, потім він витяг кілька пар червоноармійської білизни, два відрізи на шенклю, три пари нових галіфе, білу байку на онучі»; «Спочатку чувся за ним тихий шелест соняшників, потім долинув короткий, ледве чутний скрип кладки через потік». У наведених структурах перестановка компонентів змінює семантику цієї конструкції, тому такі трансформації не допустимі.

Отже, безсполучникові складні речення перелічувальної семантики із значенням одночасності і послідовності дій мають такі спільні семантичні й структурні особливості: 1) однакова інтонація; 2) здатні включати до свого складу спільний другорядний член; 3) можуть перетворюватись у складнопідрядні речення; 4) є загальностильовими одиницями.

Однак кожен із наведених різновидів перелічувальної семантики має специфічні особливості. Так, безсполучникові конструкції перелічувальної семантики із значенням одночасності припускають зміну позицій компонентів без втрати значення, у структурах часової послідовності престановка місць частин призводить до втрати семантики всього речення. Відрізняються семантикою й можливістю введення специфічних для кожного з різновиду цих речень лексичних елементів: «в одних випадках слів перелічувальної семантики, в інших – лексен, що вказують на часову послідовність» (31, с.46).

Розділ ІІІ. Конструкції з різнофункціональними предикативними частинами

У прозі Г.Тютюнника активно представлені безсполучникові складні речення з різнофункціональними предикатичними частинами, причому їх кількість, за нашими підрахунками, значно перевищує кількість безсполучникових речень з однорідними частинами. Закономірною є і більша кількість виділюваних різновидів безсполучникових складних речень з різнофункціональними предикатичними частинами, що, очевидно, пов'язане з їх різноманітним семантичним наповненням.

1. Речення зіставно-протиставного значення

Зіставлення і протиставлення у безсполучникових сполуках синтаксиcтами трактується по-різному. На наш погляд, не слід ні ототожнювати відношення зіставності та протиставності і зводити їх до одного загального значення зіставності, ні підпорядковувати зіставленню відношення протиставності.

Зіставлення і протиставлення – два типи відношень із відмінними сематичними і структурними ознаками, за якими, на думку С.І Дорошенка, «безсполучникові структури цих значень доцільно об'єднувати в один вид зіставно-протиставних речень з розподілом їх на різновид конструкцій із зіставним і різновид структур із протиставним значенням»(31, с.48).

Для розподілу безсполучникових складних речень на зіставні і протиставні не можна покладатись на їх аналогію з відповідними різновидами складносурядних конструкцій. Вони схожі, але не тотожні. Те, що чітко передається відповідними групами сполучників, не виражається «безсполучниковим поєднанням частин» (31, с.48). Часто трапапляються випадки, коли з пропуском сполучника зникає відношення зіставності чи протиставності. Ці речення трансформуються в складні структури з іншим синтаксичним відношенням компонентів, зокрема, з ознаками перелічувальної семантики, порівняємо: «Тимко підкинув бур'яну у вогонь і сходив до озеречка по воду, а Денис вклався на розісланому кожусі обличчям до вогню» і: Тимко підкинув бур'яну у вогонь і сходив до озеречка по воду, Денис вклався на розісланому кожусі обличчям до вогню". Не можливо розрізнити зіставні та протиставні відношення у безсполучникових реченнях і шляхом підстановки сполучників. Перешкодою є те, що безсполучникові складні конструкції аналізованого виду, припускаючи можливість трансформації у сполучникові, дають змогу вводити різні сполучники. Саме ця обставина в багатьох випадках позбавляє можливості встановити причетність речення до одного з різновидів зіставно-протиставних структур, наприклад: «Ми від нього- воно за нами» і «Ми від нього – а (але) воно за нами».

Критерієм розпаду таких структур не може й бути інтонація. Обидва різновиди безсполучникових речень мають ріносильні логічні наголоси на синтаксично однорідних словах — тих, що зіставляються чи протиставляються. В перше із частин зіставно-протиставних конструкцій вимовляється з деяким підвищенням тону, друга – з відповідним зниженням. І в першому, і в другому випадку між компонентами речення має місуе пауза. В основі розподілу безсполучникових структур на зіставні і протиставні лежить значення частин і всієї сполуки ті їх структурні ознаки.

Компоненти аналізованих конструкцій передають різний ступінь подібності чи неподібності між двома явищами, діями, предметами двокомпонентного безсполучникового речення. Зіставлення виражаються поєднанням таких двох частин, які повідомляють про схожі чи несхожі явища, дії, що паралельно існують, не протидіють і не заперечують одна одну. Б.М. Кулик зіставлюваними називає такі дві частини, «які становлять вислови, протилежні своїм змістом» (31, с.250). На нашу думку, попереднє визначення більш точне. Б.М.Кулик називає «контраст між двома діями, станами, явищами, ознаками, судженнями» (50, с.250), тоді як мовознавець М.С.Поспєлов протиставлюваними вважає такі безсполучникові складні речення, у «яких одна частина протиставляється за своїм змістом другій частин» (7,346). С.І. Дорошенко вважає, що протиставлення «грунтується на невідповідності, несумісності, суперечливості» між компонентами, на заперечуванні одного і стверджуванні іншого «як протиставно-контрастуючих елементів» (31, с.49). Ми поділяємо думку останнього, оскільки він глибше характеризує аналізоване явище. Щодо семантичної диференціації різновидів, то деякі граматисти наголошують, що вона супроводжується «виразним структурним розмежуванням», тобто розрізнювачем значень зіставності і протиставності є синтаксична будова частин, а також їх лексичний склад. Усе це певним чином впливає на розташування компонентів, на функції обох частин речення, на структуру кожного з різновидів.

1.1 Речення зіставного різновиду

У конструкціях із зіставним відношенням частини співвідносяться за змістом без ознак заперечення одного і ствердження іншого, несумісності явищ. У них зіставляються подібні чи відмінні факти.

За нашими даними, найчастіше зіставляються частини спорідненої синтаксичної будови, однотипні за морфологічним вираженням головних членів, що створює паралелізм складових частин, наприклад: «Тоська – в морській тільняшці, Тоська — в зеленій вовняній жіночій кофті. Одна ряба, друга рижа»; «Ви люди військові, ми – цивільні». Нами також зафіксовані й такі речення, у яких у відношення зіставності вступають компоненти неспорідненої синтаксичної будови, але з чітко вираженими зіставлюваними лексемами: «Одного б'ють — п'ятеро навдвори».

У часовому вираженні компонентів зіставного різновиду безсполучникових конструкцій спостерігається така закономірність: відношення між ними можуть бути як одночасними, так і різночасними. Нами зафіксована значна кількість конструкції з одночасним відношенням компонентів, частини яких передають дії, виражені одними і тими самими дієсловами, що можуть бути як обов'язковими, так і факультативними, наприклад: «У тебе сусід – дугу, ти в нього – воза»; «Один горілиць, розкинувши ножицями ноги, другий на животі, зарившись лицем у пісок».

Частини речень такої будови здатні вільно розташовуватись, що припускає зміну їх позиції без зміни змісту. Порівняємо: «Ви – не князь, ми – не пахолки» і Ми – не пахолки, ви — не князь". Розміщення компонентів у структурах цього різновиду граматично не закріплене, прицьому транспозиція частин впливає на семантичний відтінок конструкції: перестановка змінює «тло, на якому здійснюється зіставлення» (31, с.50). Тлом зіставлення служить перша частина, у другій – називається те, на чому зосереджене зіставлення. Під час зміни місць компонентів виникає інший варіант зіставлення. Отож, транспозиція складників впливає на семантику всієї структури. Обмеження в розташуванні частин може зумовлювати лише особливість їх граматичної будови. За нашими дослідженнями, такі речення часто зустрічаються у творах Г.Тютюнника. Наприклад, конструкціїї з неповною другою частиною: «Капітан із Хамраєвим та сержантом Голобородьком їх а попереду, Оксен із земляками – ззаду»; «Одного з них звали Госька, другого — Тоська»; сполуки з лексемами, що становлять основу зіставлення: «Одні повиходили заміж, інші поженилися»; «Одні плачуть, другі скачуть».

До речення розглядуваного зіставного різновиду можуть входити антонімічні слова «як вияв лексичного зіставлення» (31, с.50): «Молоде народжується, старе вмирає»; «Молодь верхи на конях, старики на гарбі». Складники цих конструкцій не мають зафіксованого місця.

Наші дані не суперечать висновкам граматистів про схожість внутрішньої структури і часового вираження компонентів безсполучникових складних речень з перелічувальною семантикою, і безсполучникових конструкцій зі значенням зіставлення. Крім цього, обидва різновиди безсполучникових речень характеризується наявністю у їх структурі співвідносних елементів (один-другий, перший-другий, один-інший та ін.) та можливість порядкового варіювання предикативних частин.

Але названих ознак не досить, щоб ставити поряд речення перелічувального і зіставного характеру. Ці конструкції мають деякі відмінності. По-перше, вони відрізняються інтонаційним оформленням. Компоненти зіставних структур не схожі висотою тону: перший вимовляється з підвищенням, другий – зі зниженням голосу. Частини ж сполук перелічувальної семантики однотипні інтонаційно: у них повторюється одна і та сама інтонація. При зіставленні чітко виділяються слова з логічним наголосом. Під час переліку такі явища не спостерігаються. Отож, відмінне інтонування порівнюваних конструкцій «відповідає їх своєрідному смисловому наповненню» (31, с.51), тобто або переліку предметів чи дій, або зіставленню для виявлення характерних рис явищ, фактів.

По-друге, структури зіставного різновиду можуть включати два компоненти. Речення перелічувальної семантики відрізняються тим, що це структури відкритого ряду, тобто вони мають властивість складатися з двох і більше частин. Збільшення кількості складників можливе й у зіставних реченнях. Але, як наголошують дослідники, таке «конструктивне розширення складників руйнує їх значеннєву, граматичну і ритмомелодичну єдність» (31, с.52), тобто перетворює зіставні складні структури в інший семантико-синтаксичний та інтонаційний вид скальних речень – у відкриті ряди предикативних одиниць зі значенням переліку. Так, безсполучникова складна конструкція «На одному полотняна хламида, покрашена учнівським чорнилом, на другому — в'язана жіноча кофта» виражає зіставлення, бо є двокомпонентною сполукою із підвищенням та зниженням голосу і зіставлення антонімічних лексичних елементів: на одному – на другому. Це речення можна розширити, увівши ще одну предикативну одиницю з лексемою на третьому:«На одному полотняна хламида, покрашена учнівським чорнилом, на другому — в'язана жіноча кофта, на третьому – латана свитина». Але від цього нова конструкція втрачає те значення, яке мала попередня, оскільки трикомпонентна структура виражає перелік, а не зіставлення. Зі зміною будови фрази змінюється її ритмомелодика. Ідетьтся про те, що кожен предикативний складник вимовляється з пониженням голосу, тобто інтонаційний малюнок такий самий, як під час вимови зі значенням переліку. Отож, ми поділяємо думку мовознавців про те, що можливість трансформації утворень зіставного різновиду на конструкції прелічувального значення не можна вважати ознакою структурної та семантичної близькості цих видів безсполучникових речень, тобто складні структури одного виду в можуть перетворюватись в інший, але це не вказує на їх спорідненість чи тотожність. Тому ми приєднуємось до висновку дослідника С.І.Дорошенка: «твердження про схожість зіставних речень і структур перелічувального значення мало переконливі» (31, с.52).

Поряд із безсполучниковими реченнями зіставного різновиду зі значенням одночасності зустрічаються конструкції з різночасністю відношень, наприклад: «Колись я тебе з виру витяг, тепер ти мене витягай».

За нашими дослідженнями, у прозі Г.Тютюнника безсполучникове утворення з одночасними відношеннями трапляються значно частіше, ніж сполуки, що виражають різночасні відношення. Перші становлять основну групу зіставного різновиду.

1.2Речення протиставного різновид

Конструкції протиставного значення за своєю семантикою грунтуються на «контрастуючому вияві протилежності між явищами, діями, ознаками» (31, с.53). Як зазначає К.Ф.Шульжук, протиставні відношення виявляються в структурах «з контрастним порівнянням» (74, с.105). Лінгвіст М.С.Поспєлов наголошує на тому, що семантичне протиставлення «здебільшого поєднується з паралелізмом граматичних значень і протилежністю лексичного змісту» (58, с.347) частини в одному безсполучниковому реченні. Тобто обидва наголошують на тому, що протиставлення грунтується на контрасті між певними фактами, явищами, ознаками.

Утворення аналізованого різновиду засновані на запереченні одного на користь іншого або на невідповідності між дією першої і другої частин. Науковець С.І. Дорошенко речення протиставної семантики поділяє на дві групи:

1) структури, у яких компоненти поєднуються на «основі заперечно-стверджувального протиставлення»;

2) сполуки, у яких відношення між частинами «засновані на невідповідності їх змісту» (31, с.53).

До першої групи речень належать конструкції, між компонентами яких протиставлення виникає внаслідок заперечення у першій частині і ствердження у другій, наприклад: «Кращої долі не вибалакаєш, її робити треба». У таких сполуках виразно формулюється тло, на якому вимальовується протиставність, що задається запереченням, розміщеним у першому компоненті. Заперечення предмета, дії, ознаки вимагає протиставного ствердження, яке висловлюється далі. Цим ствердженням і є другий елемент: «Всі в білих капелюхах ходити не будемо, треба комусь і в картузах».

Дослідники стверджують, що наявність заперечення і напружена інтонація з логічним наголосом на основі, що протиставляється, надають першому компонентові ознак незавершеності" (31, с.53). За нашими даними, у творах Г.Тютюнника такі речення регулярно функціонують, наприклад: «Не кожному в руки щастя йде – від багатьох воно тікає». Семантична незавершеність першої частини очевидна й тоді, коли присудок у ній виражений наказовим способом у поєднанні з часткою не, наприклад: «Не кусай мене ззаду – я смачніший спереду!».

Переважно у складних безсполучникових реченнях протиставного різновиду позиція частин є закріпленою, на що звернули увагу дослідники [58;149]. Раритетними є випадки функціонування безсполучникових речень протиставного різновиду за незакріпленою позицією частин, однак нами такі структури у прозі Г.Тютюнника не зафіксовані.

Другу групу структур протиставного різновиду складають речення із елементом невідповідності їх змісту окремих компонентів. Наприклад: «Дряпаюся на неї, дряпаюся, не бере»; «Кричи та клич – вітер і голосу не донесе». Особливість цих конструкцій у тому, що в них дія другого комнонента «констатує відсутність позитивного результату, фіксує заперечення того» (31, с.55), що мало б бути наслідком дії, названої у першому елементі. Отож, дія першої частини безрезультатна: «Уже баба й пареними висівками обкладала – не допомага»; „Жалівся Оксенові – не допомагає"; «Вона і до знахарів, і до шептух – не допомагає»; "І на свіжий вітерець носили, і в земельку закопували – нічого не пособило".

У наведених реченнях дія першої частини, що передбачає досягнення наслідку, в другій заперечується вказівкою про її невиконання.

Важливим є те, що компоненти конструкції аналізованої групи розташовуються чітко, а саме: постпозицію займає частина, в якій йдеться про невиконання певної дії. Зміна розташування компонентів зумовлює втрату смислу всього речення.

Отже, зіставні та протиставні речення – це два різновиди зіствно-протиставного виду безсполучникових складних речень. Вони відрізняються і семантичними ознаками, і структурою. Семантична відмінність полягає в тому, що схожість чи несхожість між явищами виявляється різною мірою. Щодо формально-граматичної структури, то вони відрізняються синтаксичним вираженням компонентів і можливостями транспозицій. Обидва різновиди стилістично забарвлені: безсполучниковість надає конструкціям із зіставною іпротиставною семантикою експресії, що не властива сполучниковим реченням.

2. Речення з пояснювальнимим відношеннями компонентів

У сучасній синтаксичній науці термін «пояснення» трактується по-різному. Одні дослідники вважають його типом синтаксичних відношень, інші, зокема М.С.Поспєлов,- типом синтаксичного зв'язку [58, с.357]. С.І. Дорошенко зауважує, що у зазначених вище трактуваннях терміна «пояснення» «виразно проступає тенденція до визнання його одиницею синтаксичного порядку, на основі якої встановлюється характер зв'язків між компонентами» [31, с.58]. Проте, на його думку, такий пілхід неповно виявляє зміст самого терміна «пояснення».

Беручи до уваги дослідження багатьох інших граматистів, маємо змогу зробити висновок, що пояснення – це не лише синтаксична категорія, а також і семантична. Таке розуміння цього терміна сприяє чіткому проведенню «лінії зв'язку між смисловими і синтаксичними відношеннями» [31, с.58] складних речень, що передають пояснюваність і виявленню їх семантико-синтаксичних особливостей.

Заслуговує на увагу думка О.С. Ахманової про те, що термін «пояснення» можна тлумачити як «розвиток змісту основного складу висловлення шляхом його деталізації» [3, с.343]. Цієї позиції притримується С.І.Дорошенко. Таке трактування він вважає смисловою основою терміна «пояснення». Ми поділяємо думку С.І.Дорошенка та О.С.Ахманової щодо розуміння терміна „пояснення" у синтаксисі.

Розвиток і конкретизація того, що повідомляється у пояснювальній частині, виражається різнотипними відношеннями компонентів. Відповідно до цього граматисти поділяють пояснювальні речення на такі, у яких:

а) сказане у пояснювальній частині знаходить розвиток у пояснюючій;

б) висловлене у першому компоненті уточнюється другим складником;

в) названекоментується наступною частиною;

г) сформульоване у першому інгредієнтові доповнюється додатковими даними" [31, с.59].

Це основні семантико-синтаксичні відношення частин пояснючальних безсполучникових речень.

Загальні смислові відношення ставши сентаксичними, мають специфічні засоби вираження. Структурні особливості пояснювальних конструкцій науковці групують відповідно до того, як у них виявляються значеннєво-синтаксичні відношення складників. До першої групи відносять такі речення, у яких у пояснювальній частині є лексеми певної семантики, що налаштовують на повідомлення ("І так і знай: на слідуючи рік держпоставку виконаю і більше не дам ні зернини") або готують до сприйняття факту дійсності («Прилетіла до двору, басить: якийсь чоловік у шинелі ходить по городі Сергійка на руках носить»). До другої групи входять такі конструкції, у яких у пояснювальному компонентові мають місце вказівні слова або слова узагальненого значення, зміст яких потребує уточнення: «А щодо твоїх думок про городян, скажу тобі одне: прошиб ти». Третю групу становлять складні структури, у яких у пояснюючій частині наявність слова вказівного значення, що вводять усю частину в коментування, роз'яснення висловленого у попередньому складникові: «Вони проїхали якимось яром, видерлися на горб і зупинилися перед чорною купою – то було дерево, складене в штабелі.»

Для встановлення семантико-структурних ознак різновидів речень із пояснюючим rомпонентом визначальним є те, яке значеннєво-граматичне співвідношення частин властиве певному різновиду, і те, які структурні елементи поясювального чи пояснюючого компонента наявні у будові відповідного різновиду.

Ураховуючи семантико-синтаксичні і структурні ознаки речень роз'яснювального виду, С.І. Дорошенко виlіляє такі їх різновиди :1)речення з розгортаюxою частиною; 2) речення з уточнюючим компоненетом; 3) речення з коментуючим інгредієнтом; 4) речення з доповнюючим складником. Усі вони, як зазначає дослідник, «охоплені єдиним поняттям пояснення, пояснювальних відношень» [31, с.60], що характерно для складних синтаксичних конструкцій, у яких пояснююча частина розгортає, уточнює, коментує або доповнює своїм змістом пояснювальний компонент або один із його елементів.

2.1 Речення з розгортаючою частиною

До цього різновиду безсполучникових речень належать конструкції такого зразка: «А я тобі кажу: не чипай»; «У тебе виходить: набрав чоловік соломи у своєму хліві – вже вкрав»; «Воно й видно: так брагою від тебе й несе».

Особливість речень із розгортаючою частиною полягає у своєрідності взаємозв'язку лексичного елемента першої частини і всього другого компонента безсполучникової конструкції. Другий інгредієнт розгортає зміст опорного слова першої частини, «лексична природа якого націлює на розкриття думки, почуття, на називання того, що сприймається» [31, с.60]. Цю співвідносність між лексичним елементом і другим складником науковці визначають як розгортаючу, а різновид пояснювальних речень називають реченнями з розгортаючою частиною.

Від особливості семантики кожного складового компонента аналізованих утворень залежить їх структура: у перпозиції знаходиться частина, що спрямовує на розкриття повідомлення, у постпозиуії – його називання. Посідаючи перше місце, спрямовуючий компонент вказує на висловлене, програмує його. Це досягається за допомогою не лише лексичного значення опорного слова, а й інтонації незавершеності, з якою вимовляється препозитивна частина. Транспозиція складових компонентів із розгортаючою частиною або взагалі неможлива, бо призводить до втрати смислу, або якщо й можлива, то пов'язана зі зміною семантичних і синтаксичних відношень між складниками.

Ураховуючи значення опорних слів першого компонента речення з розгортаючою частиною ми виділяємо такі основні групи безсполучникових речень із розгортаючим складником:

1) речення, у яких опорне слово вказує на вираження думки, передачу повідомлення;

2) речення, опорне слово яких підводить, готує до сприймання об'єкта дійсності, не називаючи сам акт сприйняття.

Складні конструкції, що належать до першої групи, по-різному кваліфікуються дослідниками безсполучникових речень. у навчальних посібниках з української мови для вузів, зокрема за редакцією Б.М.Кулика, їх названо сполуками, подібними до складнопідрядних із підоядними підметовими і додатковими, у яких друга частини виступає у відношенні до першої в ролі її підмета чи додатка. У такому підході виразно помітно граматичне і синтаксичне ототожнення речень із розгортаючою частиною зі сполучниковими складними одиницями, у яких підрядний компонент сприймається як розгорненнмй підмет чи поширений додаток. На нашу думку, це дещо змінює специфіку семантико-синтаксичних ознак безсполучникових структур, які схожі на названі складнопідрядні речення, та не однотипно з ними ні сематично, ні граматично.

Трохи по-іншому трактуються складні сполуки розглядуваного різновиду в академічному п'ятитомному виданні «Сучасної української літературної мови» за редакцією І.К.Білодіда. Як і в класифікації М.С.Поспелова, їх віднесено до конструкцій із синтаксичним зв'язком пояснення. Їх поділено на дві групи: 1) безсполучникові речення, у яких пояснююча частина виступає у функції підмета, тому вони називаються синтаксично синонімічними до складнопідрядних із підрядним підметовим; 2) безсполучникові речення з пояснювально — об'єктними відношеннями, у яких пояснююча частина є розгорнутим додатком до головної частини; такі конструкції виступають синтаксичними варіантами до складнопідрядних речень із підрядними додатковими. С.І.Дорошенко вважає, що визнання аналізованих конструкцій як синтаксичних одиниць пояснювального значення знаменує відхід учених від погляду, за яким розглядувані сполуки – це ті самі складнопідрядні, але з пропущеними сполучниками.

Важливими у вивченні безсполучникових конструкцій взагалі, і аналізованого різновиду зокрема, є погляди В.А.Бєлошапкової. За структурними ознаками складні структури цієї групи дослідниця відносить до речень із не зайнятою у першій частині синтаксичною позицією, тобто у перпозитивному компонентові відсутній підмет або сильнокеровна форма. В.А Бєлошапкова відзначає подібність у структурі безсполучникових і з'ясувальних складнопідрядних речень: наявність в одній із частин обох конструкцій опорних слів певної семантики і незаміщена синтаксична позиція при них. Проте виділяється і низка відмінностей, що полягають у можливості чи неможливості застосування опорних слів і в характері оформлення категорії особи, модальності й питальності. Ці розрізнення, як визначає В.А.Білошапкова, «не дозволяють бачити в безсполучникових реченнях з незамінною синтаксичною позицією у складі однієї з частин варіанти з'ясувальних складних підрядних речень»[5, с.241]. за допомогою цього висновку є можливість встановити значеннєву своєрідність аналізованих конструкцій і виявити їх співвіднесеність зі сполучниковими реченнями.

Справді, суб'єктно-з'ясувальні та об'єктно-з'ясувальні складнопідрядні конструкції і безсполучникові структури з розгортаючими відношеннями дещо подібні способами вираження опорних слів першої частини. Так, у сполучникових об'єктно-з'ясувальних конструкціях і безсполучникових з розгортаючою частиною однаковою мірою вживаються такі семантичні групи опорних слів: лексеми на позначення повідомлення і розумової діяльності, інтелектуального відчуття і сприймання зовнішніми органами, волевиявлення і почуття. наприклад: «Адже ти бачиш, як мало в артілі робочих рук» – «Сам бачив, два ящики оружжя у дворі закопували»; «А ви знаєте, що то голова сільради» – «Знаю, уже сьогодні ти мене шукатимеш, ганчірник плюгавий».

Безсполучникові складні речення з розгортаючими відношеннями можуть трансформуватися у складнопідрядні об'єктно-з'ясувальні речення і навпаки, наприклад: «Вона відкрила очі і побачила, що поранений підвівся і, обпершись руками об лаву, озирається навкруги [, ніби шукае когось]» — Вона відкрила очі і побачила, поранений підвівся і, обпершись руками об лаву, озирається навкруги [, ніби шукае когось] і «Я думав – покинули мене» – Я думав, що покинули мене.

Схожими є також і засоби вираження опарного слова першої частини в суб'єктно-з'ясувальних складнопідрядних структурах і в безсполучникових реченнях аналізованого різновиду. Головний член оформляється:

а) дієсловом із постфіксом -ся;

б) дієсловом минулого часу у формі середнього роду;

в) безсполучниково-предикативною формою на -но, -то і категорією стану.

Однак С.І.Дорошенко зауважує, що такий паралелізм у вживанні сполучникових конструкцій аналізованого різновиду не слід сприймати як підтвердження їх однотипності у вираженні об'єктно- і суб'єктно- з'ясувальних відношень. Ми поділяємо думку дослідника про те, що «наявність чи відсутність сполучника – важливий структурно –граматичний показник відмінних типів складних речень – сполучникових і безсполучникових, завдяки якому створюються специфічні граматичні відношення предикативних інгредієнтів, своєрідна семантик» [31, с.58].

Підрядні компоненти в складнопідрядних реченнях підпорядковані головній частині формально і семантично і реалізують валентні властивості опорних слів головної частини [31, с.64] та виконують роль поширених членів – підмета чи додатка, що створює граматичну одночленність складнопідрядної сполуки. Завдяки сполучникам виникають суб'єктні й об'єктні відношення. Сполучники надають складним структурам ознак з'ясування.

За відсутності сполучника зникає підпорядкованість частин, не має поділу на головну і підрядну, а відтак і з'ясувальних відношень. У безсполучникових конструкціях другий компонент вступає у відношення смислового розгортання змісту опорного слова попереднього складника, тобто у відношення, при якому складові частини функціонують, на думку С.І.Дорошенка, "із значенням репрезентуючого і репрезентованого інгредієнтів" [31, с.64]. Репрезентуюча частина значенням лексичних елементів вказує на розкриття думки, спрямовує увагу на зміст мовлення. Функція другого компонента – передавати думку, виражати повідомлення. Тобто перший складник націлю на повідомлення, програмує його, другий формулює те, що має розкриватись, висловлюватись. За такого співвідношення частин інформативне навантаження несе в собі другий складник. Перша частина семантично обслуговує другу і в той же час виконує структурно – організуючу роль. У взаємозв'язку названих ознак компонентів – семантико-структурна природа цих речень: у них перша частина відіграє структурну, а друга – семантичну роль.

Отож, зіставлювані сполучникові і безсполучникові конструкції відмінні за синтаксичним відношенням частин, тобто різні за вираженням граматичного значення. Значить, при лексемах на позначенням мовлення, почуття, думки, сприйняття у системі складних речень реалізується два види відношень: у сполучникових — з'ясування, у безсполучникових – семантичного розгортання. Тому ми можемо зробити висновок про те, що аналізований різновид безсполучникових структур семантично не співвідноситься зі сполучниковими, хоч і не виключає введення в названі конструкції сполучників, бо результатом їх наявності чи відсутності є утворення різних граматичних значень.

Специфіка розгортання змісту опорного слова попередньої частини полягає у тому, що припускається можливість поєднання складників, співвідносних зі складнопідрядними суб'єктно-з'ясувальними й об'єктно-з'ясувальними реченнями і виявляється здатність до поєднання таких компонентів, які в сполучникових зв'язках не існують. Ми поділяємо думку тих дослідників, які пояснюють широке охоплення різноманітних конструкцій із цим відношенням компонентів граматичною природою безсполучникових речень: "їх граматичною двочленністю на відміну від синтаксичної одночленності сполучникових речень з'ясувального значення" [31, с.65]. граматична двочленність дає змогу передавати репрезентований складник у будь-якому структурному оформленні, у тому числі й такому, якого немає у зв'язках підрядної і головної частин складнопідрядних речень. Не співвідносними зі сполучниковими є такі безсполучникові конструкції, у яких, на думку С.І.Дорошенка, друга частина становить:

а) номінативну структуру;

б)пряму мову в формах наказового способу;

в)пряме чи непряме питання, оформлюване з допомогою деяких питальних слів [31, с.65].

У безсполучникових структурах із розгортаючим складником між першим і другим компонентом встановлюються смислові відношення репрезентуючого і репрезентованого. Репрезентуючими в них виступають опорні слова, що виражені тими самими морфологічними одиницями. Які вживаються у конструкціях із розгортаючою частиною. Відмінність їх у тому, що вони не перетворюються у складнопідрядні. Наприклад: "[Чиясь сердита рука схопила його за шинелю.] Обернувся – чабан"; «Тмко розгорнув – білизна».

У таких випадках говорити про пропуск сполучника чи сполучного слова вважаємо некоректним.

Не аналогійну до складно підрядних речень структуру має безсполучникова конструкція, що передає «повідомлення про повідомлення», тобто утворення з прямою мовою, у яких пряма мова включає форми наказового способу.

Під поняттям «пряма мова» прийнято розуміти точне, об'єктивно відтворюване висловлювання, передане так, як воно було або могло бути проказане, із збереженням лексичних, синтаксичних та інтонаційних ознак [50, с.349;68, с.16]. За нашими дослідженнями, у безсполучникових сполуках, що передають «повідомлення про повідомлення», сказане кимось вставляється в мовлення повідомляючої особи, наприклад: «Кажуть – усе добре»; «Командир завжди говорив: ану, Охріме Сазоновичу, дайош пісню!»; «Говорили дурневі: сиди дома». Але пряма мова може включати і власні слова того, хто говорить: «Отже, я тобі раджу – подовбай землю, подумай»; «Дуже я вас, дядьку Григоре, проситиму: наглядайте за нею»; «А я тобі кажу: надінь».

Розглядувані складні синтаксичні одиниці сприймаються як мова в мові, де кожна частина сполуки незалежно одна від одної виражає модальність. Різномодальність частин – це ознака безсполучникових складних сполук, якої немає в складнопідрядних реченнях.

Як засвідчують наші дані, у безсполучникових складних конструкціях обох груп: і тих, у яких умовлення повідомляючого вставляються чужі слова, і тих, у яких вставляються його власні слова, можуть бути такі поєднання часових форм присудків:

а) теперішній і теперішній час: «Кажу вам: нема нікого»; «Так питається: за щож ми мучимось?»;

б) теперішній і минулий час: «А я тобі кажу – піймали»;

в) минулий і теперішній час :«Він, було, завжди говорив: з ворогом панькатися не можна»;

г) теперішній і майбутній час: «Тільки попереджаю: запаришся з такими робітниками»; «Балакають – німці земельку будуть роздавати»;

д)майбутній і теперішній час: «А за кражу я тобі скажу: вона від низької свідомості людини»; «Скажуть: що воно там за дурні лугом ходять».

Також нами зафіксовано речення, у яких присудок однієї з частин виражений формою наказового способу. Здебільшого у структурах із чужим мовленням такий компонент займає препозицію, а у сполуках із власним мовленням – постпозицію: «Біжи до Тимка і скажи: Орися його хоче бачити»; «Ні, ти скажи: вийшла б чи ні?»; «Ще раз пропоную: їдьте з нами»; «Ще ж я казав: бережись, Василю»; "І ще скажу тобі на прощання: не лізь, дійду, ло хліборобів-собственників"; «Ось що, брате, я тобі скажу: бережи себе».

Крім того, трапляються випадки, коли присудок першого складника безсполучникових речень виражений неозначеною формою дієслова, а другого – формою наказового способу: «Добре сказати – потерпи!».

Наведені вище приклади засвідчують, що і у реченнях, у яких у мовлення повідомляючого вставляються чужі слова, й у конструкціях, у яких вставляються його власні слова можливі поєднання різних часових і способових форм присудків.

Граматисти зауважують, що самостійна модальність репрезентованого компонента, його експресивність, виражена інтонаційно, зумовлює його перехід у препозицію. В усному мовленні перестановка відбувається у синтаксично непоширених складниках: «Цить, кажу»; «Хто палив, питаю?»; «Неси, кажу»; «Кінчай, кажу»; «Коней напували, питаю?». У писемному мовленні транспозиція частин допускається за наявності поширеного прямого мовлення. Але в обох випадках слова автора, винесені в пост позицію, сприймаються як вставній таку роль вони виконують і в інтерпозиції.

Неоднорідна модальність частин у реченнях з таким різновидом прямої мови робить їх специфічно безсполучниковими структурами, які не трансформуються у сполучникові шляхом підстановки сполучників чи сполучних слів.

Серед безсполучникових речень з розгортаючим відношенням, опорне слово першої частини яких націлює на повідомлення, виділяємо дві групи: утвореня що допускають введення сполучника, і конструкції які не можуть перетворюватись у складнопідрядні речення. Проте ні перша, ні друга група структур не можуть вважатись семантично співвідносними зі сполучниковими єдностями, оскільки зіставлювані речення передають різні синтаксичні відношення. Семантичну співвідносність слід визначати не за можливістю чи неможливістю вставлення сполучника, а за здатністю чи нездатністю конструкцій передавати однотипне граматичне значення.

Розглянемо безсполучникові речення з розгортаючою частиною, у яких опорне слово першої частини підводить до сприймання: «От ми йдемо, дивимося – щось біліє»; «Дорош глянув у куток: біля столусиділи обліковець Улас Хомутенко, Сергій Золотаренко і Денис Кошара».

У конструкціях цієї групи основу структури визначає одне слово першої частини – предикат своєрідного лексичного наповнення. Семантична ознака цих слів – виражати дію, яка підводить ло сприймання факту, інформації, повідомлення. Цю функцію виконують передусім дієслова та дієслівно-іменні сполуки із значенням зорового і слухового сприймання або звернення уваги, зокрема: дивитися, придивлятися, зиркати, оглядатися, прислухатися, виднітися, доноситися, перевести погляд тощо. Наприклад: «Озирнувся, вона вже стояла ззаду і посміхалась»; «А он глянь, люди йдуть»; «Юля замазала і прислухалася: справді, стало ніби легше». До акту сприймання можуть підводити й інші лексеми, які своїм значенням не вказують на сприймання. Таку роль можуть виконувати дієслова з семантикою руху: «Зайшли ми до двору – ніде нікого не видко»; «Орися гнівними рухами оголює ногу воище коліна: по білому тілу від стегна до литки стікають сині п'явки батиожиних ударів».

Деякі дієслова самі по собі не викликають акту сприймання чи висловлення думки. Роль підведення до процесу сприймання вони набувають лише співвідносячись із другим компонентом, який формулює зміст того, що сприймається. В усному мовлені цьому сприяє інтонації незавершеності, попереджуваності.

Таке семантичне наповнення предиката й інтонаційне оформлення першого складника визначають його препозитивну позицію як компонента, що націлює на сприймання факту дійсності, даного об'єкта, висновку чи результату, що виражається другою частиною. Закріпленість порядку розташування компонентів робить речення цього зразка «негнучкими структурами» [31, с.69]. За нашими спостереженнями, подібна особливість спостерігається й у співвідношенні складових частин першої групи речень із розгортаючою частиною: спрямування на повідомлення і називання його, вимова першої частини з незавершеною інтонацією, неможливість трансформації компонентів без заміни синтаксичних відношень. У цьому й полягає спорідненість груп речень із розгортаючою частиною.

Відмінність безсполучникових речень другої групи від першої полягає в тому, що в них пропущена семантична ланка, яка має позначати відповідним дієсловом сам процес сприймання. Такими словами, що підводять до сприймання, могли б бути дієслова бачити, побачити, чути, почути, думати, подумати, відчути, та ін. Вони здатні заповнити логічну послідовність викладу думки. Так, у реченні «Олена глянула у вікно: в сірій світанковій млі стрельнула іскрами цигарка, легеньким відсвітом лягла на шибки» присудок першої частини лексичним значенням вказує на дію яка веде суб'єкт до акту сприймання. Однак у ньому немає дієслова на позначення самого акту сприймання. Ним може бути слово побачив. Воно заповнює логічний ланцюг викладу: спочатку дія, яка підводить до сприймання (глянула), далі називання процесу (побачила), а тоді й те, що сприймається (в сірій світанковій млі...). конструкція набуває такого вигляду: Олена глянула у вікно і побасила: в сірій світанковій млі стрельнула іскрами цигарка, легеньким відсвітом лягла на шибки. Проте у реченні оригіналу такого слова, що називає акт сприймає, немає. Однак від цього речення не втрачає ознак складної синтаксичної одиниці, не змінюється зміст, хоч «сприймається як специфічне структурно-семантичне поєднання» [31, с.69].

Структурні, граматичні і смислові ознаки аналізованих сполук граматисти розглядають по-різному. У характеристиці структурних рис аналізованих конструкцій існує два провідні напрями: визнання пропуску проміжної ланки між першою і другою частинами і заперечення пропуску дієслова сприймання як структурно непотрібної ланки. Визнання пропуску проміжної ланки у вигляді дієслова сприймання привело частину дослідників, зокрема М.С.Поспєлова, до переконання, що такі єдності потрібно характеризувати як переривисті структури [58, с.341], інші мовознавці, серед яких Л.А.Булаховський та Б.М.Кулик, вважають їх конструкціями з еліптичною першою частиною [50, с.355;48, с.129,123]. Заперечення пропуску дієслова сприймання дало окремим авторам змогу кваліфікувати ці речення одиницями, закінченими як граматично, так і лексично [62, с.600]. Ми вважаємо цей погляд більш переконливим.

Твердження про пропуск у першій частині лексичного елемента, що створює її переривчастість, еліптичність, грунтується на можливості структурної трансформації конструкції із відсутнім дієсловом сприймання в єдності з дієсловом – присудком в «еліптичні» структури: «Уже виїжджаючи з вулиці, Дорош озирнувся: біля воріт невиразно чорніла постать Сергія» — Уже виїжджаючи з вулиці, Дорош озирнувся і побачив: біля воріт невиразно чорніла постать Сергія; «Вискочила вона надвір, бачить: лежить дід посеред обійстя на купі соломи, чумацьких пісень виспівує»- Вискочила вона надвір: лежить дід посеред обійстя на купі соломи, чумацьких пісень виспівує. Але з можливості такої трансформації не обов’язково випливає визнання факту, що в першому компоненті необхідно вбачати пропущений елемент.

У творах Г.Тютюнника речення аналізованого зразка зустрічаються часто. Розгляд їх семантики показує, що відсутність дієслова, яке вказує на процес сприймання, коментують слова, що націлюють на сприймання висловленого у другому компоненті, не потребуючи ніяких інших лексем, тобто вони зовсім не потрібні для виразу думки.

Особливо чітко це помітно тоді, коли дієслово першої частини витупає у формі наказового способу наприклад: «Дивися, он щось ворушиться». У конструкціях подібного зразка не можна й уявити «еліпс» у вигляді «побач». Введення до складу речень таких слів привело б до штучності фраз, чужих синтаксичній нормі української мови.

Та сама функція першої частини – вказувати на зміст сприймання, наголошувати на ньому – властива і безсполучниковим синтаксичним одиницям, у котрих другий компонент становить номінативне речення: «Тимко розгорнув: білизна». Введення «пропущеного» слова у цю сполуку або призвело б до перетворення її в окремий різновид безсполучникових конструкцій: «Тимко розгорнув і побачив: білизна» – речення з розгортаючим відношенням, у якому присудок першого складника націлює на повідомлення, або взагалі змінило б його синтаксичну будову: складне речення трансформувалося б у просте: «Тимко розгорнув і побачив білизну», а це порушило б комунікативну заданість думки. Звідси й випливає, що «вставка еліпса» не лише не потрібна, але й за певних умов неможлива. Тому науковець С.І.Дорошенко наголошує на тому, що ці речення слід вважати особливою групою різновиду пояснювальних конструкцій із розгортаючою частиною. Таке розуміння семантико-граматичної природи цієї групи речень не узгоджується з думкою тих дослідників які вбачають у них структури, що виражають відношення приєднання чи додаткового зауваження [58, с.341,344,347;48, с.129]. Від названих конструкцій сполуки з розгортаючою частиною відрізняються і семантичним наповненням дієслівного присудка, що передбачає появу другого компонента, і смисловою і інтонаційною незавершеністю першого компонента [66, с.30]. Зіставлювані безсполучникові не можна зараховувати до одного різновиду і за стилістичним вживанням. Реченням зі значенням приєднання і додаткового зауваження властиві не тільки усно-розмовному і художньому мовленню, а й науковому і публіцистичному стилям. Сфера вживання цих синтаксичних одиниць широка. Сфера застосування конструкцій із розгортаючою частиною – усне розмовне мовлення, де порозумінню співбесідника сприяють обставини, жести, міміка, ритмо-інтонаційні засоби. За таких умов і створюються ознаки динамічності й емоційності виразу думки.

Використання речень із розгортаючою частиною в літературній мові, зокрема в жанрі художньої літератури, збагатило художній стиль новим стилістичним прийомом, а писемну мову — своєрідною структурною сполукою. Вони зустрічаються і в мовленні персонажів: «Дивимось, лежить»; «Бачу- на тобі ременяка добра»; «Сам чуєш – гуркотить, от-от до нас припожалує»; «Чую – пиляють»; «Глядь – хазяїн з батуриною стоїть, зуби шкірить», і в розповіді автора: «Тільки він туди зайшов, бачить у вікно: зірвало вихором вершняк, закрутило понад садом і понесло к лихій мамі»; «Тимко розгорнув ганчірку: в ній лежала грудка іскристого меду»; «Він засміявся і озирнувся назад: ромашка тихо кивала йому голівкою».

В усіх цих випадках безсполучникові конструкції з розгортаючим компонентом є елементом експресивного синтаксису, одним із стилістичних прийомів динамічного відтворення подій.

2.2. Речення з уточнюючою частиною

Безсполучникові складні речення з уточнюючою частиною характеризуються чіткою окресленістю функцій компонентів: до складу першого входять слова і словосполучення, які потребують уточнення, конкретизації, другий — виражає уточнення, деталізує. Уточнюється те, що в загальній формі названо у першому складникові: «А вісті були невтішні: пренімець, палить, убиває, грабує»; «Обносились зовсім, одне рам'я висить». Уточнювала частина цього різновиду конструкцій посідає перше місце і за своїм значенням може стояти тільки у препозиції. Як пояснює С.І.Дорошенко, уточнюючий компонент "інтродукує детальне розкриття предмета думки" [31, с.73], наприклад: а вісті були невтішні (а які саме, показано у наступному компоненті); обносились зовсім (а як саме, розкриває другий складник). Така роль першого компонента аналізованого різновиду зумовлюється наявністю в ньому слів певної семантики. Вони поділяються на дві групи: 1) слова вказівного значення і 2) слова, позбавлені конкретно речового вираження [31, с.73].

Д першої групи належать вказівні займенники, займенниковий прислівник так (отак), числівник однини у займенниковому значенні. Наприклад: «Тепер з коровами так: теличка залишається вдома». Вказівні слова впливають на характер усієї фрази, на розміщення її компонентів. Через відсутність семантичної конкретності вони позбавляють першу частину самостійності і роблять її значеннєво незавершеною, такою, яка потребує розкриття. Не випадково такі речення з конкретизацією займенників кваліфікуються як конструкції «з сильним, обов'язковим з'вязком» [43, с.137].

Найчастіше змістова незавершеність препозитивного компонента підкреслюється винесенням вказівного слова на його кінець, хоч завершення першої частини – не обов'язкова позиція займенника, а значить і не конструктивна риса розглядуваних речень. наприклад, у структурі «Отак і з вами буде: покрутитеся трохи в селі і втечете» вказівне слово стоїть на початку предикативного складника. Однак яку б позицію воно не займало, логічний наголос падає саме на нього. Його виділення зосереджує увагу на пояснюючій частині і сигналізує її необхідність. Вказівні слова першого компонента – це елементи, функція яких – привернути увагу до явищ, дій, предметів і їх ознак, націлити на розкриття змісту чи обставин інформації. Роль другого складника – конкретизувати, уточнювати вказівку. Це співвідношення між частинами, яке виражає граматичне значення складного цілого, С.І.Дорошенко характеризує як значення конкретизації займенника і слів номінативного значення.

Дехто з дослідників схильний вважати подібні сполуки конструкціями що нагадують відношення між узагальнюючим словом і однорідними членами речення [11, с.432]. ми поділяємо думку тих мовознавців, які вважають, що таке трактування розглядуваних структур неправомірне [31, с.74]. Передусім, зіставлювані єдності не схожі тим, що узагальнююче слово простої синтаксичної одиниці передає називання однорідних членів речення. У безсполучникових складних конструкціях розглядуваного різновиду наявність кількох уточнюючих компонентів можлива, наприклад: "Є ще в нього й інша особливість: праве око завжди примружене, ліве дивиться на світ проникливо, з холодним блиском", але не обов'язково.

Введення одного чи кількох пояснюючих предикативних компонентів залежить від семантики узагальнюючого слова, розміщеного в препозитивному інгредієнтові. При вказівному займенникові і займенниковому прислівникові так (отак) може стояти одна і кілька пояснюючих предикативних частин. За умови наявності числівника один відбувається обмеження кількості складників: при такому слові узагальненого значення можливий лише один пояснюючий компонент.

Однак найголовніша відмінність між безсполучниковими складними структурами аналізованого різновиду і простими реченнями із узагальнюючим словом при однорідних членах речення полягає у тому, що зіставлювані синтаксичні одиниці «не можна порівняти за характером граматичного зв’язку»[31, с.75]. Однорідні члени вступають у граматичний зв’язок із керованим «чи керуючим» словом із узагальненою чи вказівною семантикою як однорідні елементи, оскільки воно є таким самим членом речення, як і перелічувальні лексеми. Воно лише узагальнює їх семантичні ознаки. Вказівні ж слова першої частини безсполучникових конструкцій і уточнюючі предикативні компоненти сурядним зв’язком не пов’язані. Окрім цього, як зазначає С. І. Дорошенко, вони різняться «позицією про номінативного слова: вказівне чи узагальнююче слово стоїть у першій частині безсполучникової єдності» [31, с.75], воно уточнюється змістом наступного чи наступних складників. Узагальнююче ж слово стосовно однорідних членів простого речення може посідати будь-яке місце. Аналізовані безсполучникові конструкції, у яких до складу препозитивного компонента входять вказівні слова, становлять один із зразків безсполучникових складних сполук, у яких співвідношення частин не прирівнюються ні до граматичних зв’язків простого речення, ні до синтаксичної «пов’язаності сполучникових складних утворень пояснювального типу» [31, с.75]. Специфіка цих конструкцій полягає у тому, що вони не лише не мають сполучників, але й не припускають можливості їх вставлення. Це – типово безсполучникові складні одиниці.

Другу групу слів, які зумовлюють необхідність і обов’язковість появи уточнюючої частини складної безсполучникової конструкції становлять: означальні займенники, прикметники, а також окремі займенники і числівники у значенні прикметників (займенник свій у розумінні «своєрідний», «особливий»; числівник один у значенні «однаковий», «той самий»), числівники один, два, три, чотири, числівники у сполученні з іменниками, прислівники, іменники й іменні сполучення зі словами ряд, низка тощо та субстантивовані прикметники. Наприклад: «Ну, ми тобі наробимо багато, тільки приймай»; "І ось наслідок – сидить із перебитою ногою."

Характерною властивістю названих вище слів і сполучень є те, що вони позбавлені вказівності. Специфічною ознакою їх є узагальненість і відсутність конкретно-речового значення. Саме це робить їх тим елементом препозитивної частини, який потребує розкриття змісту, виявлення його рис. Як і вказівні слова, зазначені лексеми і їх сполуки займають таке саме місце: останнє у першому складникові. Відтягнений на кінець препозитивного компонента, такий елемент виділяється логічним наголосом і створює «незакінчено перервану інтонацію» [31, с.77], яка супроводжує цей різновид безсполучникових складних речень.

Лексеми аналізованої групи мають широке загальне значення і тому привертають увагу до предмета думки для подальшого його розкриття. Цю функцію беруть на себе слова на позначення розумової діяльності та висновку, волевиявлення і запитання, причини й умови, почуття й ознаки, що сприймається загально. Разом з тим характер семантики пояснювального слова першої частини має здатність впливати на будову та способи граматичного вираження другого компонента. Так, при пояснюваних словах на позначення картин природи, вияву розумової і психічної діяльності, повідомлення другий компонент виступає «предикативною структурою розповідного типу» [31, с.77]: «З дощової мряки виринув вишневий хутір – з два десятки мазанок із зеленими від моху стріхами»; «А ось у тому царстві сталося нещастя: якесь вороже плем’я прийшло із-за моря і напало війною на вельможу». Граматисти стверджують, що є й такі безсполучникові конструкції у яких наявність у першому складникові слова питання (запитання) зумовлює оформлення другої частини як питального речення. Однак у прозі Г.Тютюнника нами таких сполук не зафіксовано. При уточненні слів наказ, застереження, завдання другий інгредієнт виражається інфінітивною конструкцією: «Передайте наказ: нікому не говорити про моє поранення».

У творах Г.Тютюнника також зустрічаються речення, у яких пояснюване слово першого складника виражене прислівником: «Перший раз торг закінчився невдало: у нього відібрали рибу і виштовхнули втришия з казино»; «Темно – навіть кінського хвоста не видно»; «Та ще невідомо, винен він чи ні?».

Дослідники зауважують, що у переважній більшості випадків немає чіткої закріпленості між семантикою пояснюваного слова і способами вираження предиката другої частини [31, с.78]. Лексичне значення багатьох слів припускає різне граматичне оформлення уточнюючого складника. Проте можливість різного вираження постпозитивного компонента при одному і тому самому пояснюваному слові не заперечує загального уявлення про те, що в реченнях цієї групи другий інгредієнт служить уточненням слова широкої семантики. Незалежно від того, як структурно оформлялась друга частина, вона виступає поясненням слова, позбавленого конкретно-речового значення.

Структури цієї групи безсполучникових речень співвідносні з сполучниковими, які передають пояснювальні відношення за допомогою службових слів тобто, а саме, зокрема та інших, наприклад «Серед народу ходили жахливі чутки: німці кидають у вогонь дітей, розстрілюють мирне населення, нелюдськими муками мордують полонених червоноармійців» – Серед народу ходили жахливі чутки, а саме: німці кидають у вогонь дітей, розстрілюють мирне населення, нелюдськими муками мордують полонених червоноармійців.

Аналіз двох груп конструкцій з уточнюючою частиною показує, що спільним у них є відношення між уточнюваною лексемою і другим компонентом. В обох групах воно сприймається як відношення загального і часткового, хоч можливе різне морфологічне вираження уточнюваного слова. Поряд зі спільними виявляються і відмінні ознаки зіставлюваних речень, які полягають у можливості перетворення у сполучникові синтаксичні одиниці. Конструкції першої групи не припускають введення сполучників, структури другої групи, мають здатність трансформуватись у сполучникові єдності.

За нашими даними, у творах Г.Тютюнника, безсполучникові речення з уточнюючою частиною трапляються рідко. Конструкції, що належать до другої групи функціонують частіше, а складні єдності першої групи займають периферійну позицію.

2.3 Речення з коментуючою частиною

У творах Г.Тютюнника серед речень із пояснювальним відношенням за специфічною семантикою і структурними ознаками виділяється різновид безсполучникових конструкцій із коментуючою частиною: «По мосту повільно сунули плетені із лози величезні кулі, повні горшків: то їхали в Зіньків на базар опішнянські гончарі»; «Таке скажете, то ж Йонька подався на хутори до своєї рідні в гості.»

У лінгвістичній літературі речення цього різновиду характеризуються по-різному. В академічному виданні «Сучасної української літературної мови» структури з коментуючим компонентом кваліфікуються як конструкції, у яких друга частина (або кілька частин) розкриває зміст попереднього інгредієнта [50, с.385]. В інших посібниках і підручниках аналіз складної синтаксичної одиниці цього різновиду поєднано з характеристикою речень пояснювальних або речень, що виражають приєднувальні відношення [27, с.339; 48, с.129; 22, с.357].

Окремими авторами були висловлені пропозиції про виділення конструкцій із коментуючою частиною в окремий вид, у якому друга частина має «вміщуюче значення» [12, с.346] або «коментуюче, роз’яснююче значення» [67, с.189]. С.І.Дорошенко прийняв назву речення з коментуючим значенням, запропоновану Г.К.Хамзіною, і, поділяючи її аргументи про відмінність коментуючих структур від приєднувальних конструкцій, разом із цим висловлює незгоду з намаганнями дослідниці відірвати цей різновид від пояснювального виду і вважати його окремим типом безсполучникових складних речень.

Конструкції з коментуючою частиною становлять різновид пояснювальних, безсполучникових структур, що має свої специфічні ознаки в смислових взаємозв’язках компонентів, в будові і навіть частково в інтонаційному оформленні. Проте разом із цим вони є, як зазначає С.І.Дорошенко, «виявленням загальної ідеї пояснення, закладеної у смислових зв’язках першого і другого компонента» [31, с.80]. Тому за семантичною пов’язаністю частин аналізований різновид не можна відривати від виду речень із відношенням пояснення, у яких другий складник розкриває, уточнює, коментує чи доповнює перший. У коментуючих конструкціях семантичний зв’язок пояснюваності характеризується специфікою, відмінною від інших різновидів, а серед них насамперед від уточнюючих структур. Це відбивається у значеннєвій ролі другої частини і в структурних ознаках коментованого і коментую чого компонента.

У реченнях із уточнюючою семантикою друга частина пов’язана з лексичним елементом першого складника, який потребує уточнення. Між уточнюваним елементом препозитивного компонента і уточнюючою постпозитивною частиною встановлюється відношення загального і часткового, за якого часткове наповнює загальне, вводить у його межі те, що може становити зміст загального. Саме тому лексичні елементи першого компонента становлять невід’ємну ознаку його структури. Через наявність таких слів перша частина позбавлена семантичної самостійності. Це засвідчує і її інтонаційний малюнок: немає зниження тону вкінці, але є логічне виділення уточнюваного слова.

Інші властивості мають конструкції із коментуючим компонентом, у складі першого інгредієнта яких немає лексичних елементів узагальнюючої чи вказівної семантики, що потребують уточнення, які б програмували другу частину. Це позначається на інтонаційному оформленні першого складника. Він вимовляється з більшим пониженням тону укінці, у ньому немає виділюваного слова, відсутність якого надає компонентові семантичної самостійності. Звідси зрозуміло, що таким реченням не властиве відношення загального і часткового. Коментуюча частина не уточнює пояснюваного слова першої, оскільки такого елемента у ній немає. Наприклад: «Доносило нескінченний жерстяний шелест – то шумів у плавнях вітер». Препозитивний компонент у такій конструкції не виявляє недовершеності ніяким своїм елементам, незакінченості вислову чи потреби щось з’ясувати, уточнити. Узята окремо перша частина може функціонувати як самостійне речення. Саме тому деякі науковці наголошують на непереконливості твердження про те, що у конструкціях із коментуючим компонентом перша частина «з необхідністю вимагає коментування її, що і здійснюється другою частиною» [67, с.188]. Коментар у вигляді другого складника викликаний бажанням з’ясувати семантично широке повідомлення, зробити його вичерпно зрозумілим. За такої ситуації як смислова накладка на першу частину або на її окрему синтаксичну ланку [31, с.82].

Така смислова роль зумовлює оформлення структурної схеми всього речення: коментуючий інгредієнт включає до свого складу вказівні займенники це (оце), то, те (теє), іноді займенниковий прислівник так, які співвідносять другий складник із першим. Ці лексичні елементи зазвичай стоять на початку компонента: «Ти ж, брате, контрреволюцію вбрав на себе, це я тобі як другові говорю. Така структурна особливість коментуючих конструкцій своєрідна порівняно з уже розглянутими різновидами речень пояснювальної семантики. Вказівний елемент коментуючої частини надає їй ознак несамостійності, пов’язаності з попереднім інгредієнтом. В уточнюючому різновиді другий компонент не має таких показників, тому й сприймається семантично самостійною одиницею.

Вказівні займенники виконують подвійну роль: співвідносять другу частину або з усім першим компонентом, або з одним чи кількома лексичними елементами. У першому випадку вони служать вказівкою на те, що саме підлягає коментуванню: факт дійсності чи щось уявне: „Заб’ємо пацє, то діло найвірніше“; „Між небом і землею каламуть: то кінські копита розляпують багнюку“. У другому випадку, тобто коли зазначені лексеми співвідносять коментуючий складник з окремим словом чи нерозривним словосполученням першого компонента, вони націлюють на окремі предмети і явища, що коментуються: „В лісах стояв скляний дзвін – то на стовбурах лопалася льодяна кориця“.

Оскільки вказівні слова другої частини не виконують чіткої семантико-синтаксичної ролі, вони можуть не вживатись, проте смислові і синтаксичні відношення між складниками не втрачаються, наприклад: „Тихо тренькнули вікна: Орися зачинила за собою набухлі двері“; „Іноді із степової пустелі линув тужливий людський крик, не залишаючи після себе ні луни, ні голосу: кричала сова“. Характерно, що пропуск вказівних займенників легко заповнюється, не зумовлюючи порушення смислових зв’язків між компонентами: „Тоді із зелених трав почувся плаксивий голосочок,- співала дівчина – полонянка, тужно, надривом, з тремтячим клекотом молодесенької журавки.- Тоді із зелених трав почувся плаксивий голосочок,- то співала дівчина – полонянка, тужно, надривом, з тремтячим клекотом молодесенької журавки. Зіставлення конструкцій із пропущеними і наявними у другій частині вказівними лексемами засвідчує те, що смислові зв’язки між складниками не змінюються, але стилістично ці речення не можуть вважатися рівноцінними. Вказівне слово створює розмірено повільний виклад думки. Відсутність його надає фразі динаміки, що перетворює такі структури в елемент експресивного синтаксису, який широко застосовується в художній літературі.

Мовознавці стверджують про дещо іншу роль займенникових прикметників. Співвідносячи другу частину з першою, вони виступають разом з цим у ролі обставин, а це зумовлює неможливість їх пропуску, оскільки речення втратять свої семантико-синтаксичні ознаки: “Я одного разу підзирав за одною парою, так цілувалися». Дослідниками також помічено, що конструкції із займенниковим прислівником трапляється значно рідше, ніж складні структури з вказівними займенниками. У прозі Г.Тютюнника речення, коментуючи частина яких до свого складу включає займенниковий прислівник, займають периферійну позицію.

Отже, проаналізовані конструкції із коментуючою частиною об’єднуюються спільністю відношень компонентів: друга частина коментує першу.

Різновид речень із коментуючим складником не співвідноситься з жодним видом складних сполучникових речень. І в цьому його своєрідність Б структури виражають відмінне від сполучникових конструкцій значення.

2.4 Речення з доповнюючою частиною

В основі смислових відношень частин речень із доповнюючим компонентом лежать відношення доповнення або додаткового зауваження, тобто другий інгредієнт конструкції не служить ні уточненням слова першого складника, ні його коментарем, а поширює думку про особи, предмети, дії, обставини: «Ось кому все одно, їм хоч на край світу їдь»; «Цей поставить ферму, в нього й бики будуть доїтися». У таких конструкціях взаємозв’язок частин встановлюється з їх семантичного наповнення. Другий складник продовжує інформацію, називає додаткові дані про висловлення в першому інгредієнтові, що сприймається як його пояснення. На такому взаємовідношенні будуються фраза з доповнюючою частиною. За цією ознакою такі конструкції і відрізняються від інших структур із пояснювальною семантикою. Речення з компонентом додаткового зауваження становить семантично неоднорідний різновид. За характером смислових відношень між частинами і окремими ознаками структури С.І, Дорошенко поділяє їх на кілька груп:

1) речення з доповнюючо-роз’яснювальною частиною;

2) речення з доповнюючо-тлумачним компонентом;

3) речення з доповнюючо-оціночно-висновковим складником;

4) речення з доповнюючо-поширюваною частиною [31, с. 85],

Групу конструкцій із доповнюючо-роз’яснювальним компонентом становлять речення, у яких другий складник є додатковим зауваженням означального характеру до іменника першої частини. Дослідники зауважують, що смислову співвідносність з елементом першого компонента виявляють:

а) особові займенники;

б) займенникові прислівники.

У творах Г.Тютюнника нами зафіксовано такі структури з доповнюючим компонентом, який містить особові займенники: «Підійдеш до товариша Стукача – він тобі все розкаже»; «Кузеві походеньки були успішними: незабаром він з’явився до Сергія в хату в супроводі Бовдюга, Латочки і Павла Гречаного»; «Оце ж садиба Вихорів, він її знає»; «Ходить, позакладавши в кишені руки, ще йому й молока в глечик наливають».

Значно рідше зустрічаються речення, в яких у другій частині стоять займенникові прислівники: «Принеси його торбу, там должні ковбаси буть».

У конструкціях із доповнюючо-роз’яснювальними відношеннями займенники і прислівники виконують функцію семантичного зв’язку препозитивного складника з постпозитивним.

Речення цієї групи семантично не співвідносяться з жодним різновидом сполучникових структур, хоч їх будова і припускає можливість введення сполучних слів який, де, але за умови обов’язкового зняття займенника або прислівника другої частини. Тоді безполучникові конструкції з доповнюючим складником перетворюються у складнопідрядні речення з означальною підрядною частиною. «Підійдеш до товариша Стукача – він тобі все розкаже „– Підійдеш до товариша Стукача, який тобі все розкаже».

Як і в інших видах безсполучникових конструкцій, підстановка сполучників у структурах із доповнюючо-роз’яснювальними відношеннями не тільки впливає на структуру речень, але й змінює граматичне значення. Через це граматисти твердять про семантичну невідповідність зіставлюваних конструкцій. Тому їх не слід розглядати як синтаксичні синоніми.

Речення з другою доповнюючо-тлумачною частиною об’єднують компоненти, постпозитивний з яких становить тлумачення незрозумілого слова, вжитого у препозитивному складникові. Роз’ясненню може піддаватись іншомовне слово чи сполука слів або маловживане слово. У прозі Г.Тютюнника конструкції другої групи нами не зафіксовані.

У речення із доповнюючо-оціночно-висновковими відношеннями друга частина дає висновок висловленому у першому компоненті, поєднуючи це з оцінкою, яка залежить від семантики лексем і виявляється більшою чи меншою мірою. Обов’язковим структурним елементом другої частини є вказівні займенники то, це (оце)те, які співвідносять доповнюючий компонент з усім препозитивним складником: «Нікуди вони не ходили, це я тобі набрехав»; «А нічого того не буде, то все – бабські випадки».

Обов’язковість займенника у будові другої частини робить неможливим трансформацію структур із доповнюючо-висновковими відношеннями у сполучникові речення: вони не співвідносяться з жодним із різновидів сполучникових конструкцій.

Безсполучникові речення з другим доповнюючо-поширюваним компонентом передають додаткові зауваження без ознак роз’яснення, тлумачення чи оцінки. Такі доповнення можуть торкатися змісту всієї препозитивної частини, але можуть пов’язуватись і з одним чи кількома її лексичними елементами, наприклад: «Бо ті лящі дуже на сковороді кидаються: я вітчима свого одлупцював»; «Ну, пожди ж, проклятий виродку, я тебе провчу»; «Тепер його старість забезпечена: удвох із батьком швайкою на піч підсаджуватимуть»; «Чугай уже завів мотор: німецька техніка опанована»; «Уже он прийшов Гаврило, пора виїжджати»; «Вона не похитнулася, тільки ліве крило подалося назад»; «Скільки я на йому того пруття побив – до неба тин можна було б загородити»; «Харчі є – на двох вистачить»; «Уже зажав старий грудьми голову сина, підім’яв під себе – напирала стара степова сила на молоду, вимірюючи її витривалість»; «Закипіло в мене серце – сім шкур би з них зідрав за таку шкоду»; «Він зняв його з голови і побачив руде п’ятенце: угорі на драбині сиділа курка і насмішкувато дивилась вниз».

За нашими дослідженнями, речення з доповнюючо-поширюваною частиною серед усіх груп доповнючих безсполучникових конструкцій займають центральну позицію у прозі Г.Тютюнника.

Отже, названі семантичні ознаки речень із доповнюючим компонентом засвідчують те, що доповнення, поширення сказаного характеризується різноманітним значенням, відтінки яких розпізнаються у конкретному смисловому наповненні безсполучникових конструкцій.

Отож, розуміння семантики терміна «пояснення» як розвитку змісту основного складу висловлення шляхом його деталізації зумовило розмежування в безсполучникових скдладних реченнях – синтаксичних відношень розгортання, уточнення, коментування і доповнення. Відповідно до синтаксичних відношень виділяється чотири різновиди конструкцій із пояснювальними відношеннями: з розгортаючою, уточнюючою, коментуючою, доповнюючою частинами. Кожен із названих різновидів характеризується відмінними семантико-структурними і стилістичними особливостями.

Важливою структурною ознакою аналізованих різновидів речень є порядок розташування компонентів як засіб вираження смислових і синтаксичних відношень. У препозиції стоїть пояснювальний складник, у пост пропозиції – пояснюючий. Транспозиція частин спричиняє втрату змісту або перетворення безсполучникової складної структури в інший семантико-синтаксичний вид.

Помітну роль в організації структурної схеми речень відіграють лексичні елементи. Відповідно до місця їх розміщення в складових частинах конструкції із пояснювальними відношеннями поділяються на дві групи: 1) речення з лексичним елементом у препозитивному компонентові; 2) речення з лексичними одиницями у постпозитивному складникові. До першої групи належать конструкції з розгортаючою та уточнюючою частинами, до другої – з коментуючою і доповнюючою. Лексичними елементами у першій групі є дієслова, займенники, іменники, прикметники, числівники, займенникові прислівники, у другій – вказівні й особові займенники, займенникові прислівники.

Функції лексичних елементів у цих групах неоднакові. Лексеми першого компонента своїм значенням передбачають пояснення, втіленням якого стає другий складник безсполучникового речення. Лексичні одиниці постпозитивної частини співвідносять другий компонент із першим як пояснююче до пояснюваного.

Згідно зі значенням лексичних елементів, яке визначає характер відношень між першою і другою частинами, конструкції першої групи поділяються на дві підгрупи: речення з розгортаючою частиною, у яких роль структурного елемента відіграють дієслова певного значеннєвого наповнення, і уточнюючі, у яких пояснюваними словами є іменники, прикметники, числівники, займенники, прислівники. З лексичних елементів другої групи закріпленістю за підгрупами конструкцій характеризуються лише займенники: вказівні становлять конструктивну рису коментуючих структур, особові і вказівні – доповнюючих. Займенникові прислівники властиві обом різновидам речень.

За наявності названих виразних конститутивних лексичних елементів, які визначають семантико-синтаксичні відношення і становлять структурні ознаки всієї конструкції, участь часових, видових і способових форм дієслів – присудків у формуванні між складовими компонентами речень із пояснювальними відношеннями стає мінімальною. У цьому їх важлива синтаксична риса, за якою вони відрізняються від інших видів безсполучникових структур.

Із чотирьох розглянутих різновидів конструкцій із пояснювальними відношеннями речення з коментуючою частиною стилістично не співвідносяться зі сполучниковими реченнями: вони не мають синонімів у жодному зі складносурядних чи складнопідрядних структур. Конструкції кожного з інших трьох різновидів поділяються на групу стилістично співвідносних і групу стилістично неспіввідносних зі сполучниковими конструкціями.

Зіставлення безсполучникових складних пояснювальних речень і стилістично співвідносних із ними складнопідрядних структур дає змогу помітити експресивність перших і стилістичну підрядність других.

Наші дослідження засвідчують те, що у прозі Г.Тютюнника з-поміж конструкцій із пояснювальними відношеннями найчастіше вживаються речення з розгортаючою частиною, значно рідше зустрічаються структури із коментуючим компонентом.

3. Речення з відношенням детермінації

У творах Г.Тютюнника помітне місце займають речення з відношенням детермінації, хоч не всі їх різновиди представлені активно. С.І.Дорошенко виділяю такі різновиди безсполучникових речень із відношенням детермінації.:

1) за часовим компонентом;

2) умовно-наслідкові;

3) причиново-наслідкові;

4) з частиною, що передає причинове обґрунтування;

5) один із складників виражає мету;

6) одна із частин передає допустовість [31, с. 90-91].

3.1 Речення, одна з частин яких має часове значення

Назву цього різновиду конструкцій визначило часове співвідношення компонентів. У безсполучникових складних структурах, у яких одна з частин має часове значення, детермінуючий компонент називає час дії, впродовж якої, під час якої або після якої здійснилася, здійснювалася чи здійсниться інша дія, виражена дієсловом-присудком наступної частини; «Приїхали до лісу – зійшло сонце»

У реченнях цього різновиду взаємодія компонентів передає відношення однієї дії до часу іншої дії. У структурній схемі часовий складник стоїть у препозиції, становлячи «темпоральне тло», на якому розвивається наступна дія [31, с.91].

Граматисти зазначають, що безсполучникові конструкції з часовою частиною виражають два часових значення: одночасність і хронологічному послідовність. Коли дія, названа у першому складникові, становить динамічне тло, на якому триває інша дія і здійснюється а один із моментів продовжуваної першої дії; співвідношення між компонентами сприймається із значенням одночасності. Якщо ж дія першого складника завершується на початку другої, то конструкція має значення послідовності.

Речення з часовою частиною значно відрізняються від структур з перелічувальним значенням, компоненти яких розміщуються в одно часовому і різночасовому планах. Відмінність виражається структурно, семантично й інтонаційно.

Вони несхожі за будовою, бо протиставляються як відкриті ряди з одно функціональними частинами (речення з перелічувальним значенням) і бінарні структури з різнофункціональними компонентами (конструкцій з компонентом, що має часове значення). Зіставлю вальні речення різняться інтонацією: відкритим структурам властива однотипна інтонація переліку, інтонування першої і другої частин конструкцій із часовою семантикою різнорідне, тобто тон підвищується під час вимови детермінуючого складника і знижується під час вимови детермінантного компонента. Інтонація переліку відображає смислову наповненість ряду складників значеннєво відособлених один від одного, і в реченнях, що передають одночасність подій, і в структурах із послідовністю явищ. Смислова самостійність цих речень супроводжується їх смисловою автономністю. Жоден із часових компонентів не виступає часовим фоном, на якому б розгортались наступні події. Інтонування переліку виключає сприймання цілої складної конструкції як такої у якій наступна частина пов’язана з характером дії, названої у попередньому компонентові. Співвідношення ж, у якому дія наступного складника пов’язується з часом дії попереднього, властиве складним реченням, у яких інтонаційний малюнок характеризується попереднім підвищенням із наступним зниженням тону. У цих структурах дія першої частини пов’язана з дією другої і є її часовим показником, друга існує в межах тривання дії першого компонента або здійснюється в один з її моментів чи після неї. У цьому структурна інтонаційна і семантична різниця речень із часовою частиною і конструкцій зі значенням переліку одночасних чи послідовних дій.

Властиві структурам із часовим складником значення одночасності і темпоральної послідовності передаються і співвідношенням спільночасових дієслівних форм, і відношенням різних форм часу, вжитих в одному з часових планів — минулому, теперішньому, майбутньому.

За нашими даними, для вираження значення одночасності речень найхарактернішими у прозі Г.Тютюнника є випадки вживання присудків обох частин з однаковими дієслівними часовими формами, що передають об’єктивний час:

а) минулого: «Вели когось без ременями і пілотки, всі шепотіли [:- Он уже… Повели до Махоткіна...]» «Ми жили зовсім у чужих людей – ви й подушки не дали під голови»; «Пиляли в кирнасовому лісі дуби – не вберігся Василь»;

б) майбутнього: «Умиратимете – піп причастя не дасть».

Безсполучникових складних структур, у яких присудки обох частин виражені формою теперішнього часу, нами у прозі Г. Тютюнника не зафіксовано. Граматисти стверджують, що значення одночасності можливе і при вираження присудків обох компонентів різними часовими формами, які завдяки їх властивості набувати відносно-часове значення сприймаються в одному часовому плані. Однак такі конструкції у тканині творів Г.Тютюнника не зустрічаються. Є лише випадки, коли дієслово першого складника передано формою майбутнього часу, а в другій частині використовується складений дієслівний присудок, який разом із присудком першої частини формує одну часову площину: «Нас тут не буде, доведеться самим себе захищати».

У структурах із темпоральною наступністю дія, виражена першим складником, передуючи дії другого, стає часовою межею, після якої здійснюється наступне. Динаміку дій можуть передавати присудки, що виражаються співвідношенням різних та однакових часових форм:

1) минулого і минулого: «А прийшли червоні – не соромлячись людей, штани скидав, рубчики показував»; "І тільки він кинув мило, плигнула в річку";

2) майбутнього і майбутнього: «Німці ж тільки ступлять – тебе ж першого на шворку, горе ти моє нещасне»; «Приведуть – довідаєшся».

Значення послідовності властиве також конструкціям, друга частина яких має форму наказового способу, наприклад: «Прийду німець – стійте один за всіх і всі за одного»

Як засвідчують наші дослідження, часові відношення пов’язані з певним розташуванням компонентів, при якому препозитивним є часовий складник. У такій структурі важливу роль відіграє смислове наповнення часового складника, зумовлене введенням до його складу своєрідних лексичних одиниць. Часові відношення виразно виражають дієслова на позначення прибуття: прийти, приїхати, прилетіти, наприклад: «Приходив – покірно горнулася до нього, мовчала і любила»; «Приїдеш колись до нас олію бити, ми з тебе надавимо макухи»; на позначення початку і кінця; починатися, минати, кінчатися тощо, наприклад: «Почнеться косовиця – рубля притягнути нічим буде».

Часове значення першого компонента підкреслюється також сполученням названих вище дієслів з іменниками, семантика яких має часові ознаки: день, пора, осінь, весна, наприклад: «Прийде зима – можна чаю випити». Наявність таких лексичних елементів вказує на час, на тлі якого відбувається чи відбудеться інша дія.

Детермінуюча частина набуває відчутно темпорального значення також у випадку вираження її присудка дієсловами, що позначають часову пору доби – виднітися, темніти, смеркати тощо, а також словосполученнями на зразок зійшло (зайшло) сонце, ще й не світ та інших: «Приїхали до лісу – зійшло сонце». Виразно-часова семантика детермінуючого компонента у таких реченнях дає йому змогу займати і препозицію і постпозицію: «Йонька прокинувся, ще чорти й навкулачки не билися». Таке розміщення складників не заважає розумінню часових відношень: друга частини називає час, у який відбувається дія, названа в першому компонентові: Б.М.Кулик зауважує, що подібні конструкції припускають перетворення будь-якого складника в підрядну частину [48, с.121]: Коли Йонька прокинувся, ще чорти й навкулачки не бились і Йонька прокинувся, коли ще чорти й навкулачки не бились. Але така трансформація ніяк не порушує логіки передачі відповідним компонентом часового значення.

Характерна особливість безсполучникових складних речень із часовим складником полягає у тому, що ці структури припускають введення до часового компонента сполучних слів коли, як. Цьому сприяє подібність сполучникових і безсполучникових конструкцій у вираженні часовими і способовими формами присудків. Проте властива безсполучниковим реченням із часовим складником динамічність не робить їх семантично тотожними з відповідними сполучниковими складними одиницями. Складнопідрядні структури з підрядними часу і безсполучникові конструкцій з часовою частиною – «стилістичні синоніми, а не різноструктурні синтаксичні варіанти вираження часових відношень» [31, с.96].

Отже, порядок розташування компонентів, видо-часові і часово-способові співвідношення та інтонація у безсполучникових складних реченнях із часовим компонентом тісно переплітаються і взаємодіють із лексичною наповнюваністю частин і в окремих випадках залежить від неї. Тому, як зазначають деякі дослідники, під час аналізу цього різновиду безсполучникових конструкцій недостатньо підкреслювати, що в них вираження граматичного зв’язку здійснюється лише завдяки видо-часовим співвідношенням, позицією компонентів й інтонацією [49, с.272]. У детермінантному часовому співвідношенні велику роль відіграє семантика лексем детермінуючого складника.

3.2 Умовно-наслідкові речення

Умовно-наслідкові – це такі безсполучникові конструкцій, у яких один із компонентів вказує «на реальну, потенціально реальну чи ірреальну» [31, с.97] умову звершеної або необхідної дії чи стану, реалізація якої дає чи може дати реальний, сподіваний або можливий, але не реалізований наслідок.

Семантична вираженість дії, що зумовлює результат, визначила переважне розміщення умовної частини безсполучникового складного речення на першому місці, а наслідку – на другому: «Пиши трудодні, люди тобі хмарочоси возведуть». На думку С.І.Дорошенка, видо-часові і часово-способові співвідношення умовного і наслідкового компонентів, що визначають реальний, потенціальний чи ірреальних характер умови, служать основою поділу умовно-наслідкових конструкцій на речення реальної, потенціальної й ірреальної умови. У структурах реальної умовності називається умова, яка реально існувала, існує чи здійсниться у майбутньому, наприклад: «Знайдуть – до вечора не доживу». Речення потенціальної умовності вказують на умову, що може або могла збутись: «Були б кістки – м’ясо наросте». Ірреальна умовність виражає умову, яка не здійснилась і не може здійснитись: «Отже, їй богу, сказав би мені хто таке з два місяці тому, очі видряпав би».

Умовно-наслідкові відношення виявляються у значеннях одночасності й послідовності, ґрунтуються вони на співвідношення вило-часових форм дієслів дійсного, умовного і наказового дієслів, а також інфінітива.

З-поміж видо-часових і способових відношень виділяється низка таких, що нагадують співвідношення присудків конструкцій інших різновидів детермінантного виду, зокрема структур із часовою частиною. Найчастіше це стосується речень реальної умовності, які формують умову, що існувала, існує чи здійсниться у майбутньому і в час якої чи після якої виникає результат. Подібно до цього видо-часова і способова співвідносність дієслів у конструкціях із часовим значенням формує реально існуючі відношення дії – часу, в межах якої чи після якої відбувається інша дія.

Як і в структурах із часовим компонентом, в умовно-наслідкових конструкціях, значення попередності/наступності передаються різночасовими і спільно часовими дієслівними формами складників. У творах Г.Тютюнника нами зафіксовані такі умовно-наслідкові речення, у яких присудки виражені часовими формами:

1) теперішнього і майбутнього часу: «Не хочеш по-доброму, візьму силою»; «Любов та совіт, житимуть не гірше других»;

2) майбутнього і майбутнього часу: «Підеш за правдою ніхто тебе не обидить».

Часову послідовність умовно-наслідкових конструкцій передають також присудки, виражені в обох частинах однією і тією самою часовою формою а також це значення відтворюється у випадках використання у першому компоненті присудка, вираженого формою доконаного виду, а в другому – доконаного або недоконаного, наприклад: майбутній – майбутній: «Ти не вб’єш – тебе вб’ють»; «А доглянете – від Радянської влади вам буде велика подяк»; «Не вбережемо його чоловіка – нас усіх перестріляють»; «Знайдуть Северина – обох за грати посадять»; «Не дай же бог, помітить, отут нам з тобою і клинці заб’ють». Дослідники наголошують на тому, що в українській мові серед безсполучникових складних умовно-наслідкових речень реальної умовності центральну позицію займають конструкції, у яких співвідносяться форми майбутнього часу доконаного виду в обох компонентах [31, с.98]. Це пояснюється характером майбутнього часу, який тією чи іншою мірою уявляється умовним.

Безсполучникові речення з часовою частиною і умовно-наслідкові безсполучникові структуру поділяються на одно модальні і двомодальні [31, с.100]. Одномодальні – це переважна більшість конструкцій, у яких присудки обох складників виражені формами дійсного або умовного способу. ДО одно модальних умовно-наслідкових речень належать також і такі структури, у яких присудок першого компонента передається формою наказового способу, а другого – дієсловом дійсного способа: «Накажіть – я все виконаю»; «Тебе, Гнат, постав на перехресті – німці нізащо не підійдуть». Це конструкції реальної умовності. У них наказ сприймається як умова, виконання якої мусить дати результат. Така синтаксична роль форми наказового способу впливає на вираження нею імперативності: вона втрачає ознаки наказовості, тому й усе речення сприймається із значенням одномодальності.

Специфіка конструкцій із наказовим способом і першій частині проявляється не лише у властивості названих дієслівних форм функціонувати з переносним значенням, але й у тому, що аналізовані речення не мають структурних відповідників серед складнопідрядних синтаксичних одиниць А це означає, що ці безсполучникові речення, будучи семантично співвідносними зі сполучниковими не припускають введення сполучного елемента без зміни морфологічних ознак присудків.

Двомодальними бувають: а) умовно-питальні, наприклад: «Ровами обкопаємось, — куди пройде?»; «Горобці на льоту мерзли, падали, так куди вже теляткам витримувати?»; «Ще раз налетять – кого ж я повезу в тил?»; б) умовно-спонукальні конструкцій: «Ще раз застану – не нарікай».

Той факт, що у структурах із часовим компонентом і в умовно-наслідкових конструкціях реального значення є випадки збігу часового способових форм, дав підстави деякі групи речень із часовим складником вважати «близькими до безсполучникових умовних»[49, с.264], а певні групи умовно-наслідкового різновиду вважати умовно-часовими [34, с.20] чи такими, що «можуть суміщати значення часу і значення зумовленості [48, с.124]. А це в свою чергу стало приводом до розгляду подібних структур як синтаксичних одиниць із недиференційованими умовно-часовими відношеннями [29, с.45-46].

Однак, як зазначають інші мовознавці, близькість власне граматичних ознак вираження часових значень не може служити основою ні для їх ототожнення, ні для визначення не диференційованості відношень компонентів умовно-наслідкових і часових конструкцій [31, с.102]. „Недиференційованість“ окремих видів зіставлюваних речень виникає внаслідок змішування граматичного співвідношення часу (передуючого і наступного), що властиве обом різновидам безсполучникових структур і семантичного відношення часу першої частини як фону дії другої (яке визначає різновид речення із часовим значенням). Разом із тим і речення з часовим складником, і конструкції з умовною частиною, хоч мають у багатьох моментах однакову граматичну видо-часову вираженість, відзначаються відмінною семантикою, створюваною відношенням компонентів і лексичним їх наповненням.

Видо-часове відношення як граматична ознака безсполучникової структури є морфолого-синтаксичною основою всіх різновидів детермінантного виду конструкцій. Із цього погляду всі вони однаковою мірою часові. Однак на цьому „граматичному видо-часовому грунті формується семантична надбудова, яка диференціює детермінантні речення за роллю детермінуючого складника стосовно детермінантної частини“ [31, с.102]. Якщо детермінуючий компонент виражає час, протягом якого або в який чи після якого з’являється інша дія то така безсполучникова складна конструкція іменується реченням із часовим скадником. Коли ж видо-часове співвідношення фіксує наслідок, зумовлений дією, вираженою першим компонентом, виникає інша значеннєва синтаксична одиниця – умовно-наслідкова. Отже, на грунті одних і тих самих граматичних показників із урахуванням семантики елементів формується відмінне значеннєве наповнення всієї безсполучникової конструкції або з часовим, або з умовним компонентом. У різновиді речень із часовим складником перша частина називає дія як таку, що не несе в собі ніяких ознак зумовленості наступної дію, названої постпозитивним компонентом. В умовно-наслідкових структурах препозитивний компонент виражає умову, здійснення якої дає чи може дати певний результат.

Виявлення семантичних риз першої частини, її функції за відношенням до другої має служити надійним критерієм диференціації значень зіставлених одиниць. Речення „Іскра потрапила на сухеньке – губка почала зітлівати“і речення „Замаж трав’яним соком, воно пройде“ семантично неоднорідні: перше з них включає часовий компонент, друге – виражає відношення умови і наслідку. Відмінність їх у відсутності та наявності внутрішнього умовного зв’язку між першим і другим складником. У першій конструкцій дієслово потрапила не становить умови щодо дії, вираженої у наступній частині, воно є часовим фоном для другого складника. У другому речення компоненти виявляють внутрішню пов’язаність, обов’язкову смислову зумовленість стану другого складника дією першого.

Отже, якщо дія, виражена другою частиною, здійснюється в час, названий дієсловом першої, то таке значеннєве відношення компонентів характеризує конструкцію з часовим складником. Коли ж для реалізації дії другого інгредієнта перший є умовою, то це умовно-наслідкові відношення. Вказані семантичні ознаки визначають межі між цими різновидами і роблять неможливим вбачати в структурах із часовим значенням відтінки умовності, як на це вказує Б.М.Кулик [49, с.256].

Проте зазначені ознаки, за якими розрізняють часові й умовно-наслідкові речення, не відносяться до низки інших конструкцій із зумовленою частиною, з огляду на те, що структурно вони становлять оригінальні граматичні синтаксичні одиниці, не властиві складним реченням із часовою семантикою. Такими є структури потенціальної й реальної умови, тому що в них особливі способи вираження присудків, які забезпечують передачу виразно умовних смислових відношень.

Речення і потенціальної, й ірреальної умови займають периферійну позицію у прозі Г.Тютюнника.

Конструкції потенціальної будови мають характерну будову. У них потенціальна умова передається співвідношенням форм дієслів умовного способу в зумовлюючому компонентові та дійсного у зумовленому: „Посадили б кавунів – довгі рублі в дурну кишеню“. У такому зіставленні форм функції складників чітко визначені: мовний спосіб ужитий у прямому розумінні, тобто у значенні умови, дійсний спосіб виражає передбачуваний наслідок.

У структурах ірреальної умови відповідно до семантики речення (нездійснена умова у минулому чи нереальна для теперішнього чи майбутнього) умовно-наслідкові відношення передаються дієслівними формами, що мають гіпотетичне значення, або іншими засобами відтворення здогадності. Це передусім форми умовного способу, форми наказового в значення умовного і форми інфінітива з часткою б(би)із значенням здогаду. За способами вираження присудка зумовлюючої частини конструкцій ірреальної умови С.І.Дорошенко поділяє на дві групи: 1) речення, в обох компонентах яких головний член виражається умовним способом або інфінітивом із часткою б (би); 2) конструкції з присудком зумовлюючого складника у формі наказового а в зумовленій – у формі умовного способу [31, с.105-106].

Дослідник стверджують, що більш поширеною в українській мові є перша група безсполучникових структур. Наші дані не суперечать цим висновкам: „Узяв би молот, грукнув раз та два – все б легше було на руки ковалеві“.

Менш поширені речення другої групи із співвідношенням форм наказового і умовного способів. Своєрідність їх – у вживанні наказового способу як умовного. У цій функції наказовий спосіб співвідноситься з формами умовного, виражає ірреальне умовне значення. Коли ж наказовий спосіб співвідноситься з формами дійсного або з неозначеною формою дієслова без частки б (би), тоді він виражає реальне значення. Форма другої особи однини здатна сполучатись із будь-яким особовим займенником, особові ознаки при цьому повністю втрачаються: „Прийди він до мене, я б його встановив догори штаньми“.

Безсполучникові складні конструкції ірреальної умовності обох груп стилістично співвідносяться зі складно підрядними структурами з підрядними умови. Проте ні морфологічно, ні семантично вони не дорівнюють одна одній. Умовно-наслідкові речення з ірреальним значенням не можна перетворювати у складнопідрядні простим введенням сполучника до зумовлюючої частини. У безсполучникових конструкціях із присудками, вираженими в обох компонентах умовним способом, в якому формальним показником умовності є частка б (би), вставити сполучник якби недоречно. Створюється тавтологія умовності: на частку б (би) накладається сполучник якби. Передача умовності і без сполучника достатньо виразна і цілком правомірна.

Не піддаються трансформації у складнопідрядні з підрядними умови з введенням сполучника і безсполучникові складні речення ірреальної умови з наказовим способом у першому складникові й умовним – у другому. Це пояснюється тим, що у складнопідрядних структурах з умовним підрядним компонентом немає співвідношення присудків, виражених наказовим способом у підрядній частині й умовним у головній. До того ж не завжди з’являється потреба у такому перетворенні. Виразні граматичні засоби для відтворення умовності виконують важливу комунікативну роль як ознаки певного стилю.

Стислість будови, смислова єдність надають і конструкціям реальної та потенціальної, і реченням ірреальної умовності стилістичної динаміки, через що вони й сприймаються стилістичними синонімами складнопідрядних структур із підрядної частиною умови. Крім стилістичної своєрідності, вони відрізняються від сполучникових складних речень можливістю виражати смислові відтінки не властиві складнопідрядним відповідникам.

Для підкреслення результату, викликаного відповідною дією, у розмовному мовлення може створюватись специфічна структурна схема умовно-наслідкових конструкцій: на початку зумовленої частини ставляться кореляти то, так, а також службове слово і. У таких реченнях на думку С.І.Дорошенка, службове слово не виступає сполучником, а функціонує як підсилювально-видільна частка [31, с. 109]. Тому структури подібного зразка не сприймаються складносурядними. Перший компонент цих складних синтаксичних одиниць виражає умову, а другий – наслідок. Те, що службове слово і (й), не виконує ролі сполучника, дає йому можливість стояти не на початку другої частини, а переноситись всередину складника і посідати тут єдино можливе місце. У творах Г.Тютюнника нами зафіксовано лише такі реченні зі службовим словом, у яких він знаходиться всередині другого компонента: „Будуть у нас машини – буде й матерія“;! Ти до неї ладком ат ласкою, вона ще й по одежині подарує». Трапляється таке у фразах із різним розміщенням членів обох компонентів. Уживання і продиктоване не потребою у приєднанні другого складника до першого, а необхідністю посилити увагу до слова, що є значеннєво центральним у наслідковому компонентові.

Дослідники стверджують, що кореляти можливі у конструкціях реальної, потенціальної й ірреальної умовності у структурно співвідносних і структурно не співвідносних зі складнопідрядними реченнями. Це свідчить про та, що кореляти – «не уламки» сполучникових структур, які залишаються, коли сполучник умовності у підрядному компонентові пропускаються. Кореляти у безсполучникових складних конструкціях мають самостійне походження. Їх функції – наголошувати на результаті. Вони не постійні у вживанні, їм властива факультативність. Проте кореляти надають будові речень чітко окреслених рис, позбавляючи їх гнучкості незалежно від способу вираження присудка зумовлюючого складника.

Отож, наші дослідження засвідчують, що у прозі Г.Тютюнника умовно-наслідкові конструкції реальної умовності займають центральну позицію (80%). Регулярно функціонують безсполучниково складні речення ірреальної умовності (12%). Периферійну позицію посідають безсполучникові складні речення потенціальної умови (8%).

3.3 Причиново-наслідкові речення

Наші дані засвідчують, що у творах Г.Тютюнника причиново-наслідкові речення представлені активно. Смислове співвідношення частин причиново-наслідкових структур відповідає формулі «причина – наслідок). Їх відмінність від умовно-наслідкових конструкцій полягає у змістовому наповнення першого компонента, який у реченнях причиново-наслідкової семантики констатує факт або дію, що спричиняють результат, висновок, побажання, прохання, наказ [31, с.111]: „Там усе засекречено, спроста не побачиш“; „[І веде оце жеребця.]А він вибасовує та ногами витьохкує, годі втримати“, а в умовно-наслідкових реченнях препозитивна частина виражає здогад. Структурно обидва різновиди подібні розташуванням наслідкового складника (він стоїть у постпозиції), що відповідає логічній послідовності розгортання процесу „причина – результат“. Логіка такого процесу супроводжується і відповідним морфологічним вираженням присудків за принципом „попередній час – наступний час“. Це засвідчується у різних комбінаціях співвідношень видо-часових форм. За нашими дослідженнями, найбільш поширеними у творах Г.Тютюнника є зіставлення форм різних часів, що відповідають об’єктивному відтворенню часу:

а) минулого і теперішнього: „Наївся – ноги гнуться“; „Ми з ним і в фінську воювали, в нас і награди однакові“; „У Сергійка чобітки зовсім порвалися, босий у школу ходить“;

б) теперішнього і майбутнього: „Погода сьогодні сонячна, з вітерцем, до вечора і висохне“; „У нас нема нікого вдома, зарию тебе, приголублю, подушечку принесу вишивану“.

Співвідношення попереднього, що передається минулим часом доконаного виду, і наступного, вираженого формою майбутнього часу, вказує на здійснену в минулому, але продовжувану дію, яка стане основою для наступної: „Трапився добрий чоловік – от і будемо з хлівчиком“; „Ну, думаю, уже обтанцювала мене мара з мітлою, уже я тепер не вийду з цього місця; “Удвох шкодили – удвох і відповідати будемо».

Якщо присудки обох частин виражені одно часовими формами дієслів, послідовність подій фіксується або наявністю доконаного виду, або сприймається з семантики лексичних елементів. Нами зафіксовані такі причиново-наслідкові речення, у яких присудки компонентів виражені формами:

а) минулого і минулого часу: «Ця комедія набридла солдатам, вони вистрілили з гвинтівок»; «Ми їх з коней позбивали, вони й відстали»; «Якось він недобре прикрив лантух, кури повилазили і давай літати по хаті, битись у вікна, кудкудакати»;

б) теперішнього і теперішнього часу: «Гості в хату – могорич на стіл»; «Мороз повертає силу, Тимко біжить»; «Спати хочеться – очі злипаються»; «Бур’яни – хат не видно»; «Латочка намагається заглушити всіх, кричить тоненьким тенором, на шиї страшними п’явками пухнуть жили»;

в) майбутнього і майбутнього часу: «Злапають тебе колись за хвоста, годі буде вирватися»; «Отоді він і розгорне свої рулони та по нових грішцях як у шкварне, от і буде бариш!».

Крім цього, часто послідовність подій відтворюється конструкціями, у яких у препозитивному компоненті, названа ознака, що викликає результат і без якої він не може бути пояснений, наприклад: «Ви мудріші – підкажіть»; «Місце там глухе, туди рідко хто заходить»; «Йоньці тепленько і спосіб ненько, він похропує в бороду і бачить сон».

Відношення «попередній – наступний час» може передаватися також поєднанням «різномодальних структур із другим імперативним компонентом» [31, с.113]: «Душа з тілом розлучається, пустіть хоч у сіни».

Смислове співвідношення «причина – наслідок» накладає відбиток на вживання видо-часових і способових форм у причин овій частині. Тому і немає повної відповідності у засобах вираження присудків умовно-наслідкових і причиново-наслідкових структур, а надто рідкому вживанню дієслів минулого і теперішнього часу в зумовленому складникові умовно-наслідкових речень протиставляється широке їх використання у причиновому компонентові причиново-наслідкових конструкцій. Однак поширеності форм майбутнього часу в зумовленій частин відповідає обмеженість у причиновому складникові: майбутньому часу властива ознака умовності більше, ніж іншим часовим формам.

Сполучуваність різномодальних складників не однаковою мірою властива зіставлюваним різновидам безсполучникових синтаксичних одиниць. Ширші можливості їх співвідношення виявляють речення умовно-наслідкового різновиду. Конструкції причиново-наслідкового значення з другим питальним складником трапляються рідко. Суттєва відмінність умовно-наслідкових і причиново-наслідкових структур полягає у вільному використанні наказового способу в зумовлюючий частині і неможливості введення його у причиновий компонент. Дослідники це пояснюють тим, що властивий зумовлюючому складникові здогад, ґрунтується в основному, на формах майбутнього часу, умовного та наказового способів, спорідненість між якими виявляється у відтворенні не справжніх, а ідеальних подій [31, с.113]. Причинова частина позбавлена будь-яких ознак гіпотетичності та спирається переважно на форми дійсного способу реального значення.

Порівняння причиново-наслідкових конструкцій з умовно-наслідковими, як і умовно-наслідкових зі структурами з часовим компонентом, дало змогу зробити висновок про те, що кожен із цих різновидів виявляє свої специфічні риси різною семантикою препозитивної частини, яка відіграє відповідну роль стосовно наступного показника. Ця значеннєва наповненість у кожному з різновидів своєрідно взаємодіє зі способами вираження присудків, засобами передачі видо-часових і способових співвідношень, що відбивається на порядку розташування компонентів як одній з граматичних ознак синтаксичної будови названих речень.

Безсполучникові причиново-наслідкові конструкції стилістично близькі до складнопідрядних, у яких підрядна (наслідкова) частина приєднується до головної за допомогою сполучного елемента так що. Ми погоджуємось із твердженням мовознавців про те, що майже всі причиново-наслідкові речення можуть трансформуватись у сполучникові й навпаки: «Склянок не було – дудлили з кришки» – Склянок не було – так що дудлили з кришки; «Насилу свій кагал приспав, так що тепер можна й рушати» — Насилу свій кагал приспав — тепер можна й рушати.

Проте особливість причиново-наслідкових структур цим не вичерпується. До другого компонента можна ввести також службові елементи тому, а тому, і тому, які вживаються у складносурядних реченнях, наприклад: «Коняка добра – забрати можуть» — Коняка добра, так що забрати можуть -

Коняка добра, тому(а тому, і тому) забрати можуть.

Можливість безсполучникових і сполучникових конструкцій відтворювати близьке значення забезпечує їх синтаксичну синонімічність. Відсутність сполучника надає складній структурі внутрішньої динаміки, експресивності, що губиться під час трансформації безсполучникового речення у сполучникові відповідними.

Отже, безсполучникові причиново-наслідкові структури зближує зі складносурядними із значенням наслідку і складнопідрядними з підрядною наслідковою частиною семантична подібність у формуванні схеми «причина – наслідок»[31, с.116]. Граматично ж і стилістично – це окремі типи у системі складного речення.

3.4 Речення, постпозитивна частина яких виражає обґрунтування з відтінком причини

Безсполучникові складні конструкції, постпозитивна частина яких виражає обґрунтування з відтінком причини, складаються з двох компонентів, другий із яких обґрунтовує, мотивує, називає причину того, про що говориться у першому, наприклад: «Думки в Оксена обірвалися: в кабінет зайшов завгосп артілі Григір Тетеря»; «Між людьми запала тиша: відверте повідомлення Оксена приголомшило їх. Смислова ознака обґрунтування попереднього закріпила за мотивуючим складником постпозицію, яка й визначає структурний характер цього різновиду речень. Потребу у називанні обґрунтування попередньої дії викликає значеннєве наповнення першої частини. Його зумовлюють передусім семантико-граматичні ознаки предикативного члена першого компонента: обґрунтування з називанням причини дії, зазначеної у препозитивному складникові, вимагається наявністю заперечення при різних формах присудків: „Я його і не лаю – у дворі все знадобиться“ або наявністю головного члена із заперечним значенням: „Через міст проїхати неможливо – у два ряди стоять машини“. Заперечення тою чи іншою мірою викликає необхідність його обгрунтування.

Причинове обґрунтування стає необхідним і в тих випадках, коли присудок першої частини передає волевиявлення, виражене наказовим способом дієслова або іншими формами з імперативним значенням: „Візьми мене, молодице, звідси, загину я тут“.

Наші дані не суперечать зауваженню В.І.Борковського: „Вимога, повинність (із запереченням або без нього) створює смислову неповноту першої частини, оскільки, як правило, має потребу в обов’язковому обґрунтуванні цієї вимоги, наказу“ [6, с.37].

Крім цього, як засвідчують наші дослідження, характер обґрунтування вимог чи наказів буває різний. Другий складник або дає причинове пояснення вимогам чи пропозиціям, вираженим банально: „Не бійся, нікого немає“; „Хазяїн, а, хазяїн, готуй закуску – земляків зустріли“, або зауважує, що станеться за умови невиконання наказу, наприклад: „Закривай двері, коров подушить, сатана“; „Зійди сім східок униз і ні одної більше, інакше я на твоєму животі зірку вистрочу“.

Мотивацію може викликати вираження присудка першого компонента умовним способом, що передає бажання, можливість дії, якій у другій частині дається причинове пояснення: „Я б і свекрові простила, він уже старенький“.

Отже, перший складник підкреслено вимагає обґрунтування названого, якщо він утримує в собі ознаки заперечення, волевиявлення, бажання. Однак, значеннєву недовершеність здатні передавати також компоненти, позбавлені названих вище рис: „Але все закінчилось добре: Тимко розшукав люльку і віддав її старому“. Важливу роль у цьому відіграє інтонація і лексична наповненість першої частини.

Постпозиція обгрунтовуючого складника є суттєвою структурною прикметою, яка зумовлює необерненість цих безсполучникових конструкцій. Транспозиція частин кардинально змінює характер смислових відношень: речення причинового обґрунтування перетворюються у структури причиново-наслідкові, наприклад: „Спиняй, Миколо, я вже вертаюся“ – Я вже вертаюся – спиняй, Миколо.

І.К.Білодід, Б.М.Кулик розглядають конструкції обґрунтування з відтінком причини і причиново-наслідкові структури як один вид безсполучникових речень із причиново-наслідковими відношеннями компонентів у їх прямій і оберненій співвідносності компонентів [63, с.417,418; 48, с.115; 61]. У такому підході до розглядуваних різновидів безсумнівним є визнання взаємодії причини і наслідку, що засвідчив попередній приклад. Ми поділяємо думку тих дослідників, які вважають, що наявність причиново-наслідкових відношень між складниками безсполучникових синтаксичних одиниць не може бути перешкодою для розмежування зіставлених різновидів речень [31, с.118]. І конструкцій, що мають значення обґрунтування з відтінком причини, й причиново-наслідкові речення мають розглядатись окремо, оскільки синтаксичні одиниці обґрунтування з відтінком причини і причиново-наслідкові, крім відмінного значення і структури, різняться, як вказувалось науковій літературі, інтонацією і можливими типами сполучення форм дієслів-присудків [58, с.350], які входять до складу компонентів.

Наші дослідження засвідчують, що смислова відповідність „висловлене і його причинове обґрунтування“ базується на співвідносності видо-часових і способових форм, не в усьому схожій на її вираження у причиново-наслідкових реченнях. Так, співвідношення одночасності у конструкції обґрунтування з відтінком причини передаються зазвичай в одній часовій площині:

1) у плані минулого: „Северин пускав по вітру білі кучері, усміхався – він був не пошкоджений“; „Евакуйована худоба, виснажена, табунилася у дворах, сумно повісивши голови, нюхала власні ратиці, — їсти не було чого“; „Тимко насмішкувато скалив зуби: Йонька красувався в Юлиних стоптаних черевиках на високих каблуках і солом’яному брилі з матерчатою квіткою на боці“;

2) у плані теперішнього: „Люди ворушать лопатками – заїдає нужа“; „Воля твоя – ти хазяїн“.

Речення, у яких відношення одночасності передається у плані майбутнього, у прозі Г.Тютюнника не зустрічаються. Способами вираження відношень одночасності структури обгрунтування з відтінком причини не виявляють своєрідності у зіставленні з конструкціями причиново-наслідкового значення.

Порівняно з причиново-наслідковими структурами розглядувані речення мають відмінні риси у передачі часової послідовності. У конструкціях причиново-наслідкового різновиду значення послідовності дій виражається у прямій наступності, яка знаходить вияв і в порядку розташування компонентів (причина – наслідок), і в часовому розміщенні дій: перша дія вказує на дію, що передує тій, про яку йдеться у другому складникові. У реченнях причинової обумовленості, у яких часова послідовність могла б бути оберненою, а саме: перша частина виражати час наступний, друга – попередній, — спостерігається подвійне вираження темпоральної послідовності. Перший компонент, який сприймається як передумова дії-обгрунтування, закладеної в другому, може передавати дію і як наступну, і як попередню. Часове вираження формули „попереднє – наступне“ сприймається як „пряма“ послідовність, видо-часове втілення формули „наступне – попереднє“ виражає „зворотну“ послідовність.

За нашими даними, у творах Г.Тютюнника кількісно переважають конструкції зі „зворотною“ послідовністю, а структури із „прямою“ послідовністю займають периферійну позицію. Значення „прямої“ послідовності виявляють співвідношення присудків, виражених формами теперішнього і майбутнього часу: „Ні ти, ні я нічого не знаємо, інакше обом попаде“; інфінітиву і майбутнього часу: „Двох котів у мішок саджати не можна – покусаються“; „Ферми наці треба переобладнувати, інакше корови потопляться“; минулого часу і минулого у значенні майбутнього: „Село заніміло і прищулилося: ось-ось повинні були вступити німці“.

»Зворотна" часова послідовність передається у такому співвідношенні форм присудків, що збігаються з реальним вираженням часу: теперішній – минулий: «Раптом чоловік насторожується: з білої мли почулося коняче хропіння»; інфінітив – минулий час: «Зайця тепер трудно зустріти: озимина підросла». Інших варіантів співвідношень форм присудків нами не зафіксовано.

При збігові часових форм присудків наступність – попередність розрізняється або за смислом, або за наявністю форм доконаного виду в обгрунтовуючому компонентові:

а) теперішній – теперішній: «Підозра Гнатова розвіюється: виконавець спить на столі під телефоном»;

б) минулий – минулий: «Копав Яким – не знайшов: зброя була під самим порогом зарита»; «Зробилося затишніше, — увійшли в хутір»; «Тимко здивовано звів на переніссі брови, він уже десь чув цей сміх»; «Запахло мерзлими стріхами – назустріч кинулись хати»; «Вийшов на галявину – і закляк на місці: перед ним стояли озброєні люди»; «В душі Оксен непокоївся: весна видалася засушливою».

Отож, на відміну від причиново-наслідкових речень, у яких вираження часового значення попередності – наступності відбиває реально існуючу послідовність «причини – наслідку», у конструкціях обґрунтування з відтінком причини, часове вираження допускає передачу послідовності дії й у формулі «наступне – попереднє», й у формулі «попереднє – наступне».

«Пряма» і «зворотна» часова послідовність може виражатися співвідношенням часово-способових форм і в конструкціях, перша частина яких формулює наказ, прохання. З присудком препозитивного компонента, вираженого формою наказового способу, співвідносяться дієслова у різних формах часу, припускаючи перенесення дії у план минулого, теперішнього і майбутнього часу. Характерним для відношень наказового способу з минулим і теперішнім часом є вираження «зворотної» послідовності, наприклад:

а) наказовий спосіб – минулий час: «Не жени бичків, Тимку, бідна худоба зовсім охляла»; «Святий Миколаю-угоднику, заступнику роду християнського, возверни утрату мою, я ж тільки молочком на світі й жила, тільки ним і годувалася»; "Іди хутчій, корову вкрадено!";

б) наказовий спосіб (або дійсний у значенні наказового ) – теперішній час: «Не гнівайтеся – час тепер, самі знаєте, воєнний»; «Хлопці, не беремо землі, вона й так наша».

Введення наказової модальності у перший складник і дієслів у формах майбутнього часу у другий передає зазвичай «пряму» часову послідовність: «Дістати рушники і портрет, інакше я не прийму старостат»; «Готов он харчі – поїдемо сіно косити на Пісочкове». Отож, у безсполучникових структурах і з дієслівними формами минулого і теперішнього часу наказовість виступає із значенням наступності: наслідок, виражений наказовим способом, іде за причиною, що зумовила його. У співвідношенні наказового способу і форм майбутнього часу, навпаки, наказовість сприймається зі значенням попередності, тому наслідок, переданий імперативом, темпорально передує причині. Отже, розгляд часових і способових співвідношень присудків речень, які виражають обгрунтування з відтінком причини, показує, що часова співвідносність у них тісно переплітається з модальними характеристиками [31, с.122].

Наявність структур із модальним відтінком першого інгредієнта стала основою для поділу конструкцій обґрунтування з відтінком причини на групи. Одні дослідники виділяють дві групи: власне-з’ясувальну і наказово-з’ясувальну, інші до названих груп додають ще бажально-з’ясувальні та питально-з’ясувальні речення [58, с.349; 48, с.116; ,31 с.122]. У власне-з’ясувальних конструкціях додається обґрунтування якому-небудь стверджувальному чи заперечувальному судженню; наказово-з’ясувальні структури огрунтовують ту чи іншу вимогу сказаного; друга частина бажально-з’ясувальних речень розкриває те, чому відповідна дія є бажаною; у питально-з’ясувальних синтаксичних одиницях сигналом до появи обґрунтування причини висловленого можу бути питальність першого компонента: «Куди пропиваєш, вона грошей коштує?»

Окрему групу структур обґрунтування з відтінком причини становлять речення, у другому складникові яких містяться займенникові слова зі значенням збільшеної міри прояву якості, дії або стану: «Він косив повагом, раз за разом махаючи косою і майже на відчуваючи її в руках, така вона була легка» Займенники такої семантики стають на перешкоді перетворення конструкцій причинового обґрунтування у речення причиново-наслідкові. Транспозиція частин спричиняє утворення складнопідрядних структур із підрядними означальними за умовами введення сполучного елемента: «Така вона була легка, (що)він косив повагом, раз за разом махаючи косою і майже не відчуваючи її в руках».

Проте конструкції, що передають обґрунтування з відтінком причини є стилістичними синонімами таких складнопідрядних речень, у яких підрядний компонент приєднується до головного за допомогою сполучників бо, тому що, оскільки. Їх відмінність – у можливості/неможливості відтворювати динаміку називання факту і його обґрунтування.

Отже, структурні обмеження, які накладаються га можливості перетворення конструкцій причинового обґрунтування у причиново-наслідкові шляхом транспозиції, засвідчують те, що не завжди можлива зміна причиново-наслідкових речень у синтаксичній одиниці причинового обґрунтування. Як засвідчують наші дослідження, структури причинового обґрунтування і причиново-наслідкові не є конструкціями одного виду, а становлять окремі різновиди безсполучникових речень із властивими їм своєрідними, інтонаційними і семантичними особливостями.

3.5 Безсполучникові речення, друга частина яких має значення мети

У мовознавчій літературі статус безсполучниковий речень, у яких одна з частин має значення мети, остаточно не визначений. В одних джерелах наголошується, що складнопідрядні з підрядними мети «відповідних їм складних безсполучникових речень не мають» [25, с.179]. В інших джерелах такий різновид безсполучникових речень взагалі не згадується [61, с.113,170].

Частина вчених розглядає складні синтаксичні одиниці, другий компонент яких вказує на мету дії, зазначеної у першому, у складі конструкцій причинового обгрунтування, вважаючи мету додатковим відтінком основного значення причиновості [67, с.63]. Деякі автори, які виносять структуру зі значенням мети в окрему групу, бачать їх лише «подібними до складнопідрядних речень з підрядними мети» [48, с.119].

Суперечності у визначенні місця цих конструкцій у класифікації різновидів безсполучникових структур зумовили, на думку С.І.Дорошенка, неначе поширеність їх у мові та деяку конструктивну спорідненість і семантичну близькість із реченнями причинового обгрунтування [31, с.124].

Ми вважаємо, що значення мети певною мірою близьке до семантики причинового пояснення здатністю обгрунтовувати дію, що передається першою частиною конструкції. Проте обгрунтування дії препозитивного складника у реченнях зі значенням мети лише супроводжує виразно позначувану мету, на яку націлює чи вказує дія першого компонента: "Іди, товариша купати будемо". У цій фразі другий інгредієнт не становить обгрунтування висловленої у першій частині пропозиції, а розкриває її мету.

Вираження саме цільового значення другим компонентом дає підстави виділяти такі конструкції в окремий семантичний різновид речень [31, с.125].

На розрізнення структур, другий компонент яких виражає мету, і конструкцій із причиновим обгрунтуванням вказує також і несхожість видо-часових відношень присудків співвідносних складників. Безсполучникові речення із частиною, що вказує на мету дії, виражають значення часової послідовності лише у «прямому» розташуванні «попередності-наступності» дій. Як зазначалось раніше, контрукції обгрунтування з відтінком причини відтворюються і в значеннях одночасності ,і в часовій послідовності як з «прямим», так і зі «зворотним» розміщенням «попередності-наступності». Це означає, що порівнювані структури не однакові у граматичному вираженні препозитивних частин за часовим значенням попередності-наступності.

Крім того, співвідношення часових форм присудків при вираженні «прямої» послідовності не обмеженні у реченнях причинового обгрунтування, а структури з компонентом мети виразно окреслюються вузьким вживанням співвідносних форм, що відбиває специфіку цільового значення, зверненого в майбутнє.

Граматисти зауважують, що «пряма» часова послідовність у реченнях із складником мети може передаватись дієсловами, вираженими різними формами часу, що відбивають об’єктивне співвідношення часу. Проте зовсім не досліджені випадки співвідношення будь-яких дієслівних форм у першому компоненті з формами минулого часу у другому складникові.

Нами зафіксовані конструкції зі складником мети, у яких «пряма» часова послідовність передається дієсловами, що відбивають співвідношення минулого і майбутнього часу: «Малеча повилазила на яблуні – може, буде там видніше».

Частіше зустрічаються структури з присудком у формі наказового способу в першій частині і предикатом другої, вираженої формою майбутнього часу: «Ану, швиргони ракету, я їх поколошкаю трохи»; «Наставляй жменю, я трохи тебе освіжу»; «Хлопці, розкладайте манатки, я буду ревізію робити». У цих конструкціях імперативність передає дію, що збуджує мету, і це ставиться у план прямої часової послідовності.

Категорія наказового способу взагалі активно використовується для оформлення безсполучникових речень із компонентом мети. Це передусім спостерігається у конструкціях із присудком першої частини, вираженим наказовим способом, що вимагає називання мети дії. С. І.Дорошенко зазначає, що мета дії у них має різноманітне синтаксичне оформлення, але в усіх випадках співвідношення категорії наказового способу з іншими дієслівними формами виражає «пряму» часову послідовність. Дослідник виділяє такі відношення:

а) наказовий спосіб – теперішній час;

б) наказовий спосіб – майбутній час;

в) наказовий спосіб – аналітична форма наказового способу [31, с. 126].

У прозі Г.Тютюнника зустрічаються конструкції, у яких співвідносяться синтетична й аналітична форми наказового способу: «Першим ділом попроси, хай подушечку поправить»; «Ану рвони за міхи, хай свіь задимиться»; «Шпурни березове полінце, хай вогонь палає ясніше»; «Дай хлопцям по п’ять ковтків спирту і закусить – хай зігріються»; «Пошліть пластунів, хай візьмуть живцем». Трапляються й речення, у яких співвідносяться дійсний спосіб і аналітична форма наказового способу: «Ні, завтра ж їду в район, хай пакують у посилку і шлють на Південний берег Криму».

Отже, за специфічною семантикою і способами вираження граматичної співвідносності присудків речення, у яких постпозитивний компонент називає мету, становлять окремий різновид конструкцій із детермінантним складником. Семантично структури з компонентом мети співвідносні зі складнопідпрядними реченнями з підрядними мети. Засобами ж вираження присудків безсполучникові речення виявляють своєрідність, що стоїть на перешкоді перетворення їх у сполучникові конструкції тільки введенням сполучника. Під час такої трансформації у багатьох випадках виникає необхідність зміни форм присудка другого складника. Безсполучникові структури з частиною мети відрізняються від складнопідрядних із підрядним мети також і стилістично. Безсполучниковість не тільки надає реченням динаміки у вираженні значення мети, а й припускає таке часово-модальне вираження компонентів, яке емоційно забарвлює всю безсполучникову конструкцію.

3.6 Речення, одна з частин яких передає допустовість

Особливість конструкцій, у яких одна з частин передає допустовість, полягає у специфічному смисловому співвідношенні першого і другого компонентів. Перший складник називає дію, яка сприймається як умова, а другий становить повідомлення про те, що здійснилось, здійснюється чи здійсниться наперекір чи незалежно від висловленого у першій частині У прозі Г.Тютюнника безсполучникові речення допустового значення є раритетними, наприклад: «Йому ще хотілося припасти до котелка — пошкодував».

Конструкції допустової семантики можуть перебудовуватись у сполучникові завдяки введенню сполучників хоч, дарма що: Хоч йому ще хотілося припасти до котелка, пошкодував. Паралельно з цим їх трансформація у складнопідрядні можлива за допомогою складних сполучників хоч – але, дарма що – але: «Зварить Федора відерний чавун борщу – за день як вітром вивіє» — Хоч зварить Федора відерний чавун борщ, але за день як вітром вивіє.

Можливість введення складного сполучника з протисоавним елементом але до безсполучникових структур допустового значення і відповідна їх трансформація у складнопідрядні речення дало змогу граматистам трактувати ці безсполучникові одиниці як речення з допустово-протиставною семантикою [31, с.128].

Безсполучникові конструкції, у яких друга частина передає допустовість, маловживані. Їх сфера поширеності – усна розмовна мова, жанри фольклору, художньої літератури.

Отже, урахування взаємодії різнофункціональних предикативних частин, а також своєрідного використання тих граматичних засобів, що супроводжують пов’язаність компонентів, дало змогу виділити серед безсполучникових структур окремий вид речень із синтаксичним відношенням детермінації. Семантичну наповнюваність конструкцій цього виду визначають детермінуючі частини, які є показниками часу, умови, причини, обґрунтування, мети, допуску стосовно всього детермінованого компонента.

Від безсполучникових складних речень із пояснюючим складником детермінантний вид відрізняється не тільки семантичними, а й структурними і граматичними ознаками.

У будові складних структур із відношенням пояснення наявні лексеми, що виступають у ролі конститутивних елементів у першій або в другій частинах. Ті лексеми, що вживаються у першому складникові, викликають необхідність їх розкриття або уточнення. Ті ж, що розміщені в постпозитивному компоненті, служать для співвіднесення другої частини з першим як пояснююче з пояснюваним. Речення з відношенням детермінації не мають таких лексичних одиниць, які б викликали потребу вираження цілою предикативною частиною часу, умови, причини, мети або інших ознак. В окремих різновидах структур, детермінантного значення певну роль у створення тих чи інших відношень детермінації може відігравати модальність детермінованого компонента або вираження в ньому заперечності чи оформлення волевиявлення. Однак ці ознаки предикативних частин не можуть вважатись конструктивними одиницями через відсутність єдиної форми їх вираження. Отже, речення з відношенням пояснення і структури з відношенням детермінації різняться за наявністю / відсутність конструктивних лексичних одиниць.

Якщо у конструкціях із пояснювальним значенням видо-часова і способові співвідносність не відіграє граматичної ролі в оформленні значеннєво-синтаксичних відношень, то взаємозв’язок компонентів, що вступають у відношення детермінації, здійснюється завдяки співвідносності видо-часових і часово-способових форм дієслів.

Речення з відношенням детермінації різняться від пояснювальних порядком розташування складників. У пояснювальних структурах пояснююча частина постпозитивна. За місцем розташування детермінуючого компонента речення з відношенням детермінації поділяються на дві групи: з препозитивним і постпозитивним детермінантом. Семантика детермінуючого складника визначає його місце стосовно детермінантного компонента. Частина, що виражає час, впродовж якого чи після якого здійснюється дія, стоїть у препозиції. Наслідок залежний від умови, причини чи здійснюваний всупереч чомусь, займає місце після детермінанта, що визначає умову, причину, допустиму. Тому у конструкціях із часовим складником, умовно-наслідкових, причиново-наслідкових і допустових детермінуюча частина препозитивна. У реченнях із причиновим обґрунтуванням або вказівкою на мету дії детермінуючий компонент постпозитивний. Отже, на основі наших досліджень можна зробити висновок, про те, що безсполучникові складні конструкції з різнофункціональними частинами у прозі Г. Тютюнника функціонують активно. Причиною цього на нашу думку, є більша кількість їх різновидів порівняно з реченнями з одно функціональними компонентами, що зумовлено різноманітністю смислових відношень. Центральну позицію серед безсполучникових речень із різнофункціональними частинами займають конструкції з відношенням детермінації, регулярно функціонують структури з пояснювальними відношеннями компонентів, периферійну позицію посідають конструкції зіставно-протиставного значення.

РОЗДІЛ IV. Неелементарні безсполучникові табезсполучниково-сполучникові конструкції

1.Безсполучникові багатокомпонентні утворення

Поряд із елементарними безсполучниковими реченнями у творах Г.Тютюнника активно вживаються і безсполучниково-складні неелементарні конструкції. Це структури, що складаються з трьох і більше предикативних одиниць і являють собою багатокомпонентні безсполучникові утворення, частини яких можуть перебувати між собою в різних відношеннях – однорідності, неоднорідності; у тій самій конструкції можуть поєднуватися відношення однорідності й неоднорідності [74, с.107].

Більш поширеними є безсполучникові конструкції, у яких компоненти незалежні, однорідні (вони становлять в середньому 61% від усіх зафіксованих неелементарних конструкцій). Це речення з однорідною безсполучниковістю, серед яких найчастішим є поєднання трьох – п’яти частин, що виражають одночасність, часову послідовність дій, явищ. Як зазначає К.Ф.Шульжук, зазвичай у таких структурах чітко визначаються семантичні відношення між реченнями [74, с.107]. Регулярними є конструкції із значенням одночасності дій, наприклад: «Верби жовтіли і слали на блакить води золоті ризи; кущі верболозу горіли жовтими люстрами, вузенькі листочки хиталися язичками свічок»; «Тимко провів мокрою долонею по очах, мотнув головою, мокра борода блищала краплями води, очі дихнули грозовою ніччю»; «Над підматами кружляє гайвороння, очманілі від тепла горобці лізуть прямо під ноги, так і хочеться накрити якого-небудь картузом»; «Заскрипіли ворота, загавкали собаки, забухкали об груддя чоботи, затупотіли постоли»; «Тріщали вози, сопіли бики, матюганилися дядьки, витручений із черги тихо лаявся»; «Десь за річкою гув болотяний бугай, а осоках покахкувала час від часу дика качка, в сазі одноманітно, безконечно кричали деркачі». Трапляються й структури із значеням послідовності дій фактів: «Ружжо з собою приволік, бички бояться, довелося мені вогнепальну зброю носити».

Г.Тютюнник регулярно використовує структури, у яких змістова єдність підтримується спільним другорядним членом: «купляться та чепуряться на ньому домашні гуси та качки, сідають на спочинок перелітні журавлі, в’ють гнізда лугові чайки»; «Від швидкої ходи випирало дух, піт заливав очі, в горлі щеміло»; «Колись цей старий був чистун, акуратист, вуса підстрижені, сорочка чиста, борода і шия підголені»; «За цих кілька місяців у нього відросла борода, запали очі, загострились вилиці»; «Вечорами музика, веселі, з підвивання тірольські пісні, нудне терликання губної гармошки»; «Уночі хтозна від чого хлипали двері, шелестіло по хлівах сіно, щось перешіптувалося»; «Від тих побоїв поволі тьмарилася її здорова сільська краса, тверде тіло обм’якло і в очах згасла жага кохання».

У прозі Г.Тютюнника нами зафіксовано й однорідні ряди номінативних речень: «Жах, мовчазність, пустеля».

Інколи одночасно можуть поєднуватись різні типи номінативних речень і неповні двоскладні речення: «Ташань, Ташань, голуба ріка, конопляний дух над оселями, журлива пісня надвечірня, одинока зоря над млином».

У безсполучникових складних неелементарних структурах присудки компонентів здебільшого виражаються одночасовими формами дієслів:

а) формами минулого часу: «Над болотом стояла мертва тиша; з потреводених купин із сердитим сичанням проступала вода, здалека долітав приглушений гарматний гомін»; «Після дощу зробилося свіжо, в калюжах відсвічувалося західне небо, іноді гарба потрапляла колевами в глибоку калабаню, розбовтувала малинову воду в темно-буру»; «Годівля худоби провадилася за графіком, молодняк випоювався молоком, чергування на корівнику було регулярне»; «Тут було холодніше і вологіше, сонце не досягало із глибинних гір цілими зграями вилітали пічкури, ширяли у биків попід животами і зникали у свіжому прозорому ранковому повітрі»; «На Ташані голубів лід, тріщав і лопався від морозу, вітер злизував на ньому сніжок, порошив очі; із Баєвої гори червоною діжею котився місяць, бризкав іскрами на біл замети»;

б) формами теперішнього часу: «Бородиша розпущена, грива сивого волосся кільцюється по спині, під кущуватими бровами хтось роздуває горна»; «Конопляним чадом пахнуть береги, шелестить посхзлим бадиллям картопля, сумно викивують важкими головами соняшники»; «Язики як линви, лиця розпашілі, в них прихована гроза»; «Образи не пробачають, з двох слів у бійку лізуть, є щось дике і свавільне у їх характері, тигряча кров тече по їхніх жилах»; «Вже видно луги, потовченим люстром блищить Ташань, на луках бродять чиїсь коні, по травах стеляться дими, на зеленому роздоллі брудними плямами — шатра»; «В горлі в нього сохне, дихання переривається, в голові молотить кров».

Безсполучникових складних неелементарних речень, у яких присудки виражаються формами майбутнього часу, нами не зафіксовано.

Значно рідше трапляються випадки використання багатокомпонентних конструкцій, присудки яких виражаються співвідношенням різних часових форм. Найчастіше це поєднання форм минулого іт еперішнього часу у різній послідовності: «Сорочка на спині лопнула, кров бризкає, молоде тіло чорними п’явочками взалося, стогне, сердешненька, голову під руки ховає»; «Орися розпашіла від роботи, в щоки пломінь б’є, локони білого волосся поприлипали до висків»; «Китель йього був розстебнутий, на шиї, надавленій тугим коміром, горіли рожеві плями, на лиці підозрілість, очі морозяьб слідчим всезнайством»; «Пахне борошно і відлежаними яблуками; посеред сінейперекинутий кадібок з грушами; вони розкотилися по долівці».

Напіврегулярно функціонують структури, у яких присудки виражаються формами минулого часу й предикативними або модальними прислівниками: «Наука настобісіла, блукання з різними кавалерами також, краще виходити заміж за командира, жити тихо і спокійно, не турбуючись ні за вбрання, ні за їжу».

Поряд із багатокомпонентними реченнями з однорідною безсполучниковістю у прозі Г.Тютюнника вживаються неелементарні конструкції з відношеннями семантичної неоднорідності між частинами (31%): «Ну, сам знаєш, ліс рубають – тріски летять»; «Будуть питати – кажи, нічого не знаю». У першому реченні зовнішніми є пояснювальні відношення, внутрішніми – відношення детермінації, а в другому – навпаки. Рідше і зовнішніми, і внутрішніми можуть бути однакові семантичні відношення: «Але дрімати не довелося: в яру почулося погейкування, хтось гнав биків до водопою»; «Не хвилюйтесь, мамашо, перевірю документи і відпущу – такий порядок».

У творах Г.Тютюнника нами зафіксовані структури, у яких між одними компонентами наявні відношення рівноправності між іншими — семантичної неоднорідності: «Очі його туманіють, довгі пальці стискаються в кулаки: понищено, сплюндровано, потоптано, пограбовано»; «На машинах евакуйовані євреї – волосся розпатлане, обличчя замучені, очі з сухим полиском, повні жаху – все на небо поглядають»; «На Баєвій горі, за вітряками, лунали останні рожеві відсвіти західного сонця, троянівська долина уже повнилася синюватою млою: вона крила сади, придорожні верби і білі хати»; «Вони були зодягнені чистенько і просто: дівчатка ходили в спідничках з блузочками, в босоніжках і косиночках, хлопці – в широченних, добре відпрасованих штанях, підперезаних ремінними поясами з пряжками в формі серця або кинджала, тапочках-спортсменках і майках»; «Сам червоний, збуджений їздою, губи зведені в дудочку: вічно Гнат щось насвистує».

Центральну позицію займають конструкції з визначальною неоднорідністю складників, яка поєднується з пояснювальними відношеннями між двома іншими частинами: «Були в них свої, ніким не писані, дикі закони: вкрав – не позивайся, сам украдь»; «В контору артілі вбіг Прокіп: картуз на потилиці, черемхове пужално так і в’ється в руках, обличчя розгублене, піт оцчі залаває»; «Тимко рушає по тому сліду і бачить: сидить задумана, обіпнута чорною шаллю, лицн бліде»; "І від його слів все прийшло в рух: баба мацала на припічку сірники, дівчина побігла в сіни і грюкнула засувом, підліток Микола шукав свої штани". Регулярно як домінуючі використовуються відношення детермінації: часові, умовно-наслідкові, причиново-наслідкові, обґрунтування з відтінком причини та ін.: «Сорочка на плечах мокра від води: не щільно був заткнутий чіп, от вона й розхлюсталась»; «Вип’єш третю – в очах сяє, думка думка здоганяє»; «Губи тихо ворушаться, обличчя зблідло: він побачив рідне дворище»; «Комендант оглянув Тодося і залишився задоволеней: такий битиме морду і роз’юшуватиме носи, є собача відданість і тигрова злість»; «Мундир був тісний і короткий, від нього набрякла шия, різало під пахвами і спирало подих».

Нами зафіксовані такі неелементарні безсполучникові речення, у яких зіставно-протиставні відношення поєднуються з іншими видами однорідних чи неоднорідних відношень: «У першій кімнаті дрімав Кузьма, відро стояло під стіною, в другій сидів за столом Гнат, щось писав»; «Найстарший син – Улас, два менших від Уласа брати уже працюють – один трактористом, другий так, на різних роботах»; «Під самим лісом їх наздогнало кілька мін: дві вибухнули далеко позаду, третя шарахнула в лісі»; «На них сиділи дядьки, одні з них бадьорилися, перемовляючись між собою, інші, обіпершись ногами об війя, куняли, зморені сном»; "Їхали по двоє, один – за рулем, другий – у люльці"; «В окопчику, по шию в землі стояло троє людей: двоє з гвинтівками, третій – з кулеметом». Причому, як засвідчують наші дані, найчастіше використовуються структури з пояснювальними і зіставними відносинами.

Рідше вживаються безсполучникові речення з пояснювальними і цільовими відношеннями: «А мій каже: принеси мені, тату, шаблюку з війни, я німців рубатиму».

Отже, у прозі Г.Тютюнника кількісно переважають неелементарні речення з однорідною безсполучниковістю, хоч багатокомпонентні конструкції з відношенням семантичної неоднорідності виділяються більшою різноманітністю представлених семантичних відношень, причому в таких структурах можуть бути представлені як відношення рівноправності, поєднувані з семантичною неоднорідністю, так і відношення неоднорідності між усіма частинами.

2. Сполучниково-безсполучникові речення

Поряд з іншими видами безсполучникових конструкцій помітне місце займають складні сполучниково-безсполучникові речення, вони завжди є багатокомпонентними. Ураховуючи характер сполучникового зв’язку і безсполучниковості, дослідники розрізняють три типи сполучниково-безсполучникових структур:

1) з сурядністю і безсполучниковістю;

2) з підрядністю і безсполучниковістю;

3) з сурядністю, підрядністю і безсполучниковістю [74, с.111].

Серед конструкцій їх сурядністю і безсполучниковістю, залежно від характеру безсполучниковості К.Ф.Шульжук виділяє три різновиди:

а) з сурядністю і однорідною безсполучниковістю;

б) з сурядність і неоднорідною безсполучниковістю;

в) з сурядністю і однорідною та неоднорідною безсполучниковістю [74, с.111].

Структури з сурядністю і однорідною безсполучниковістю зі змістового і структурного погляду співвідносяться зі складносурядними реченнями, їх легко трансформувати у складносурядні конструкції, наприклад: «Сергій накричав на них, вони повернули барок, а натомість вкрали черезсідельник» — Сергій накричав на них, і вони повернули барок, а натомість вкрали черезсідельник; «Колона рушила, і зараз же завищав під ногами сніг, засапали, давлячись холодним морозним повітрям люди, хтось забрязчав котелком, хтось спіткнувся і впав, зарившись носом у сніг» — Колона рушила, і зараз же завищав під ногами сніг, і засапали, давлячись холодним морозним повітрям люди, і хтось забрязчав котелком, а хтось спіткнувся і впав, зарившись носом у сніг.

Структури із сурядністю і однорідною безсполучниковістю становлять теоретично незамкнений ряд предикативних одиниць, і через це здебільшого виділяється лише один рівень членування: «Дощ лив як із відра; небо закаламутилося і зробилося глиняного кольору, раптом біле сліпуче світло різонуло по очах людей і почувся сухий тріск; люди під мажарою затихли, коні стояли, піднявши вгору морди, прищуливши вуха, і враз загоготіло по всіх небесах і покотило каміння, загриміло, віддаляючись і затихаючи»; «Зодягнений у зелену ватянку, на ногах кирзові чоботи, на голові шапка-вушанка з бумазеєвим зеленим верхом, при поясі гранати, а на грудях – німецький автомат». Однак трапляються випадки, коли рівні членування в таких структурах виділяються, причому ведучою може бути як сурядність, так і безсполучниковість, наприклад:

а) конструкції з ведучим сурядним зв’язком: «Німецькі міномети чохкали із-за бугрів, кулі просівали сніги, і Оксен вирішив відходити в яри»; «Позавчора сиділи під вербами, все було добре, а сьогодні полум’ям дихає»; «Під кожухом ходить жар, щоки горять, морозне повітря зліплює ніздрі, а сонце розводить на льоду олійні плями»;

б) конструкції з ведучою безсполучниковістю: «Обрії поширшали, зробилися лункішими, степ уже не гомонів вітрами, а притих, скорився»; «Зранку захмарило і довго сіяло на землю холодну, дрібну мжу, потім повіяв з Акерманщини вітер, розчистив небо і на поля бризнуло сонце»; «Воно обліпило її стан, руки були мокрі і сильні, а ноги біліли і пружинились»; «А то прошлий раз ходили на Залужжя курей полохати, всі з води сухими вийшли, а Гераська в сільраду викликали».

Як засвідчують наші дані з-поміж речень із сурядністю й однорідною безсполучниковістю в прозі Г.Тютюнника частіше функціонують конструкції з ведучим сурядним зв’язком.

Складні синтаксичні одиниці з сурядністю і неоднорідною безсполучниковістю співвідносні з багатокомпонентними структурами з сурядністю і підрядністю, оскільки семантичні відношення в них близькі. Нами зафіксовані речення, у яких співвідносяться різні види сурядного зв’язку (здебільшого семантичні відношення зіставно-протиставні, рідше причиново-наслідкові) і з різними видами неоднорідної безсполучниковості:

1) конструкції із сурядним зв’язком і безсполучниковим із пояснювальним відношенням компонентів: «А ти запам’ятай одне: в’юни які спритні, а й тих у підрешітку ловлять»; «Прибіг Оксен, бачить: старий сидить під грушею в садку, підперши обличчя кулаками, а біля ніг потовчені ікони валяються»; «А тобі кажу: сам – горобець, а десяток зграя»; «Ти скаржився: робітничому класу земний рай, а тобі пекло – півдня ореш, півдня під возом спиш»; «Уздрів Олену, хлопчика на жовту травичку поставив, а сам іде назустріч, усміхається: обличчя засмагле і якесь чуже, а усмішка знайома, рідна»; «Тоді знайшли вихід: полкова медсестра передала йому малюпусінькі валяночки і рукавички і вони згодилися для Моргунова»; „Воно б ще й нічого, та ще клопіт – призначено його переобладнати клуб на церкву";

2) конструкції із сурядним зв’язком і безсполучниковим із відношеннями детермінації між частинами: «Дав би я тобі в пику, предсідателю, та жалко – жінка в тебе ще молода»; «Провчився два курси, а на третьому змушений був припинити навчання: на зимовій сесії він не набрав потрібної кількості балів і з нього було знято стипендію»; «Давай, давай, а то прийде дядько Прокіп, він нам за таку оранку наламає хвоста»; «Він зірвав пов’язку, але нічого не бачив: очі каламутились»; «На бійцеві все мусить бути по формі, а то насунеться на очі – ворога не побачиш»;

3) конструкції із сурядним зв’язком і безсполучниковим із відношенням пояснення і детермінації між частинами: «Під вечір вітер затих і цюкнув мороз, а вночі повалив сніг, тихий, густий: сяде на рукавицю, кожну сніжинку видно».

У творах Г.Тютюнника найчастіше трапляються структури з сурядністю і неоднорідною безсполучниковістю, у яких сурядний зв’язок поєднується із безсполучниковим із пояснювальними відношеннями між частинами.

Різноманітні за своєю структурою та змістовими відношеннями речення з сурядністю однорідною і неоднорідною безсполучниковістю в мовленні функціонують значно рідше, ніж попередні два різновиди конструкцій, оскільки в об’ємних, багатокомпонентних структурах важко обійтись без безсполучникового зв’язку: «Дивимось: виходить із прольотки – на мундирі хрести, вуса накручені, скинув картуз, а на голові лисина»; «Нічого не змінилося: при стіні обкута міддю скриня, роменські рушники, портрет Федота, тільки не у військовій формі (той портрет Уляна заховала у скриню), а в піджаку та сивій шапці, парубком, перед відходом до армії»; «Обабіч дороги – чорні кружала випаленого бур’яну, віхті обгорілої паклі – то трактористи прогрівали мотори, палили вогнища, місили чобітьми грязюку, вичакловували із гарячливих моторів десятикратну силу, а тоді плюнули і розбрелися по найближчих хуторах варити куліш, перечікувати непогодь».

Складні конструкції із сурядністю і безсполучниковістю можуть нести велике експресивне навантаження в художньому й публіцистичному стилі.

Поряд із структурами з сурядністю й безсполучниковістю у творах Г.Тютюнника активно вживаними є конструкції з підрядністю і безсполучниковості, у яких ведучою зазвичай є безсполучниковість. Залежно від характеру безсполучниковості виділяють три різновиди цих речень:

а) з підрядністю і однорідною безсполучниковістю;

б) з підрядністю і неоднорідною безсполучниковістю;

в) з підрядністю і однорідною та неоднорідною безсполучниковістю [74, с.114].

Сполучниково-безсполучникові конструкції з підрядністю і однорідною безсполучниковістю досить різноманітні з погляду структури. Найбільш поширеними є речення з трьох – восьми предикативних одиниць, розташування яких часто буває вільним. У творах Г.Тютюнника функціонують такі конструкції:

а) з трьох предикативних частин: «Бовдюг дивися на заслону дощу чисто з господарської сторони і теж радів, що після цієї зливи добре підуть рости посіви; Сергій жирував із Гераськом та виштовхував його з-під гарби на дощовицю»; «Біля вікна стояли два суб’єкти, що збиралися їхати в Одесу, на диванчику сиділа стрижена дівиця із золотим годинничком на руці і червоними від сліз очима»; «Запахло дьогтем і кінською спітнілою шерстю; потім на одній кучі підвелася голова і голосно крикнула назад, де чорніла, наближаючись, друга підвода»; «Зотич скривися і нічого не сказав, він тільки махнув рукою, даючи знати, щоб Перехльостін їхав уперед і вводив колону в хутір»;

б) з чотирьох предикативнимх частин: «Одного разу за її наказом він перевіз її на другий берег Дніпра і, хоч йому було тяжко для рук, перехопив її одним духом, вона ж була незадоволена, хмурилась, і не розмовляла»;

в) із шести предикативних частин: «Він сидів охляп на коні, довгі ноги в важких черевиках бовтаються в коня під пузом, сорочка розхристана, піт промиває доріжки на закіптюженому обличчі, в руці оривок, яким він підганяє коня»;

г) із семи предикативних частин: «Перед світанком похолоднішало, з корови піднімалася пара, з Йоньки також; вони сунули, ледве переставляючи ноги, хоча іти їм слід було швидше, щоб до того, як завидніє, прибитися до рибальських лісів і перебути день».

Такі структури повністю або частково можуть об’єднуватись спільним другорядним членом: «В кімнаті, куди від зайшов, пахло молоком, на вікнах висіли марлеві завіски; на столі горіла лампа, кидючи відсвіти на блискучий сепаратор».

Конструкції з підрядністю і неоднорідною безсполучниковістю на зовнішньому рівні членування звичайно поєднуються безсполучниково. Регулярними є речення з трьох – п’яти предикативних одиниць. Компактність цих утворень, як зазначає К.Ф.Шульжук, зумовлюється змістовою і структурною спаяністю речень, оскільки неоднорідна безсполучниковість співвідносна з підрядним зв’язком, який більш тісний, ніж сурядний [74, с.114], наприклад:

а) речення з трьох предикативних компонентів: «Огонь кресав так довго, що на лобі виступив піт: губка відволожилася за ніч і не займалася»; «Молоденький ад’ютант опустив очі: він не знав, що сказати»; «То вчора Уляна горстки біля повітки поставляла, от воно й здається, що хтось причаївся»; «Ні, ти звільни мене від завгоспа, бо не видержу я: печінка розірветься на отаке дивлячись»; «З-під гарби долітав один і той же звук, який дражнив усіх: то Охрім вишкрібав ложкою казанок»; «Поранений тривожно позирав на небо, вимолював темряви і, коли вона густо спустилася на землю, заспокоївся – тепер їх ніхто не побачить»;

б) речення з чотирьох предикативних компонентів: «Місце було дуже вигідне: глибока яруга, поросла чагарем, прикрита з усіх боків дубовим лісом з доброю невижатою травою: можна попасти корову і розікласти невелике багаття, щоб погрітися»; «Грошей твоїх я не візьму, хоч і знаю, де вони заховані: вони зашиті у підкладку піджака і ліву кишеню»;

в) речення з п’яти предикативних компонентів: «Ганяє –ганяє в школі на перерві, наїсться снігу, от і маєш клопіт – заганяй обох на піч, напувай пареним молоком з овечим лоєм та ще пильнуй, щоб і череня не провалили, бо хіба ж усидять тихо?».

Структури з підрядністю і однорідною та неоднорідною безсполучниковістю складаються щонайменше з чотирьох речень. У прозі Г.Тютюнника нами зафіксовані конструкції з підрядністю й однорідною та неоднорідною безсполучниковістю, до складу яких входять від чотирьох до десяти предикативних одиниць:

а) конструкції з чотирьох предикативних частин: «Деяку секунду суворо дивиться на денщика, денщик говорить, що пан комендант з дня на день молодіє – клімат Росії сприяє його здоров’ю»; "І ця посмішка гарячим струмом пройшла по офіцерах – вони, завойовники всієї Європи, вперше побачили таку посмішку, в якій не було ні кокетства, ні приниження, в ній було нічим не замасковане глузування";

б) конструкції з п’яти предикативних частин: "Іде вулицею поміж тинами –голова то визирне, то заховається; собаки брешуть, аж з очей іскри сиплються, думають, що то він їх дратує; «Оце ми тут говорили, що вийшла така постанова: достроково закінчується сівба – бригадирові видається премія: патефон, самокатка або годинник; портрет того бригадира висить на червоній дошці»;

в) конструкції з дев’яти предикативних частин: «Приміром, Йонька посмоктуючи люлькою, говорив, що вигідніше продати овець і купити кіз або що треба продати корову і прикупити овечок, Уляна того не заперечувала, хоч знала, що ні того, ні другого робити не можна, бо в господарстві і масла, і молока, і овечого лою потрібно: зимою Гавриловим дітям тільки й рятунок від простуди, що парене молоко з лоєм»;

г) конструкції з десяти предикативних частин: «Йонька говорив, що треба зробити курник із глини, Уляна не заперечувала, хоч робила своє, тобто й пальцем не ворушила для того, щоб будувати той курник, бо знала, що в тому немає необхідності: клуня он пуста, держи курей хоч тисячу».

За нашими даними, у творах Г.Тютюнника найпоширенішими серед конструкцій із підрядністю і безсполучниковістю є речення з підрядністю і однорідною безсполучниковістю.

Регулярно функціонують структури з сурядністю, підрядністю і безсполучниковістю. Залежно від характеру безсполучниковості виділяють три різновиди цих речень:

а) з сурядністю, підрядністю і однорідною безсполучниковістю;

б) з сурядністю, підрядністю і неоднорідної безсполучниковістю;

в) з сурядністю, підрядністю, однорідною і неоднорідною безсполучниковістю [74, с.115].

Конструкції з сурядністю, підрядністю і однорідною безсполучниковічтю найбільш поширені серед названих трьох різновидів. До їх складу входять щонайменше чотири речення. У прозі Г.Тютюнника регулярно реалізуються структури з чотирьох – десяти предикативних частин, а всі три види зв’язку: сурядний, підрядний і безсполучниковий можуть займати будь-яку позицію у сполучниково-безсполучниковому реченні:

а) структури з чотирьох предикативних одиниць: «Вгорі фуркотять уламки, один із них падає зовсім близько, і чути, як він шипить у снігу, вичахаючи»; «Переляканий фельдшер кидається до шаховки із спиртом, щоб як-небудь врятувати своє становище, але Гнат і слухати нічого не хоче; він сьогодні невмолимий»; «Денис упрігся в голоблі, Марко побіг відчиняти ворота, а Тимко знайшов посеред двору якийсь цурупалок, пішов запручувати хатні двері, щоб стара Прокопиха, зачувши в дворі метушню не могла вийти з хати»;

б) структури з п’яти предикативних одиниць: «Тимко роздягся і ходив за плугом у одній сорочці та босий, на козирку його військового кашкета виблискувало сонце, іноді він підводив од борозни очі і дивився на Орисю, що розкидала вилами гній, і серце його неспокійно стискувалося»;

в) структури з десяти предикативних одиниць: «Дощ перестав; хмари розійшлися, західна брама неба розчинилася, з неї ринуло стільки світла, що боляче стало очам, небо зробилося свіжим і чистим, ніби його вимили милом і прополоскали водою; на конях блищала шерсть і парувала на сонці; люди весело розмовляли між собою і обличчя їхні були веселі і добродушні»; «Золота порохівниця, вистромившись із-за могил, порошила трави голубим пилом, і здавалося козакові, що там, у степу, ворушиться щось, іржуть чиїсь коні ,і вже не рокотання бардур чути звідти, а ледве вломий передзвін шабель, і не сиділося старому, не їлася йому саламата, свербіла рука до шаблюки, до бою кликало серце ».

У творах Г.Тютюнника регулярно функціонують синтаксичні одиниці з сурядністю, підрядністю і неоднорідною безсполучниковістю. Їхню структуру формують чотири – сім простих речень. Найчастіше визначальною, домінуючою є неоднорідна безсполучниковість, рідше – підрядний чи сурядний зв’язок:

а) речення з чотирьох предикативних компонентів: «Ось уже Оксен побачив і поле своєї артілі, що межувало із ступськими землями, але сівачів своїх не бачив, вони ховалися за схилом у долині»; «Дід собі в комірчині овес видає, а баба в хатині ніяк від циганок не відчепиться: пристали з ножем до горла, де золоті дукачі заховані»;

б) речення з п‘яти предикативних компонентів: «Якщо лектор – відішлю в поле, хай там і витюгукує по своїх шпаргалках, а в конторі людей збирати не буду – нема часу»;

в) речення з семи предикативних компонентів: «Глядачі розлягалися прямісінько на траві, а події всі розгорталися на білій стіні: там билися, вмирали, цілувалися, співали, витанцьовували, а раз, коли демонструвався кінофільм „Путевка в жизнь“, то таке виробляли, що дільничий міліціонер не витримав і кричав, щоб припинили картину».

Дані наших досліджень не суперечать твердженню мовознавців про те, що найбільш різноплановими серед сполучниково-безсполучникових речень є конструкції з сурядністю, підрядністю, однорідною і неоднорідною безсполучниковістю, що включають не менше п’яти предикативних одиниць:

а) конструкції з п’яти предикативних частин: «Тимко та Орися зупинилися в затишку біля чийогось хліва, парубок обняв дівчину, поцілував її – то був перший поцілунок, який вона одержала від хлопця і той поцілунок пройшов морозом по тілу і гарячою, захльостуючою хвилею хлюпнув у серце»;

б) конструкції з шести предикативних частин: «Прогуркотіла підвода по шляху – то повезли молоко на сепараторний пункт, і візник сипонув у темний морок іскрами з цигарки, що, не долетівши до землі згасли: пройшли двоє якихось людей, голосно розмовляючи між собою, і їхні кроки загубилися відлунням у світанковій тиші».

в) конструкції з восьми предикативних частин: «Вона вже выдкрила вуста, щоб сказати „здрастуйте“ і враз бачить на кадібці Лукерку: спідниця підгергана, хустка з’їхала на потилицю, очі здавивоні, але спокійні, широко відкриті, в руках шматурина зависла, стікає із неї прозора вода на товсті, литкасті, червоні від води босі ноги».

Конструкції з сурядністю, підрядністю, однорідною і неоднорідною безсполучниковістю відрізняються від інших тим, що між їх предикативними частинами можуть бути різні семантичні відношення, властиві і сурядному, і підрядному, і безсполучниковому зв’зку.

Отже, у прозі Г.Тютюнника активно функціонують не лише елементарні складні безсполучникові речення, а й багатокомпонентні безсполучникові конструкції, та сполучниково-безчполучникові утворення з різними видами зв’язку. Багатство структурно-семантичних варіантів таких речень пов’язане з можливостями поєднання різних видів і безсполучникового, і сурядного, і підрядного зв’язку.

Проаналізувавши безсполучникові неелементарні конструкції та сполучниково-безсполучникові структури, можна стверджувати про їх спільні та відмінні риси. Ці речення схожі тим, що здебільшого до їхнього складу обов’язково має входити щонайменше три предикативні одиниці. проте деякі види сполучниково-безсполучникових структур, як мінімум, складаються із чотирьох чи п’яти компонентів. Як у безсполучникових неелементарних конструкціях так і в сполучниково-безсполучникових можливі співвідношення присудків, виражених різними видо-часовими і способовими формами дієслів. Відмінність зіставлюваних речень полягає у тому, що частини безсполучникових багатокомпонентних конструкцій з’єднується лише інтонацією та за змістом. Вони можуть перебувати у відношеннях однорідності чи неоднорідності, причому у тій самій структурі можливе поєднання відношень і однорідності, і неоднорідності між складниками. У сполучниково-безсполучникових реченнях, крім безсполучникового, має місце й сполучниковий зв’язок. Багатство різновидів сполучникового зв’язку забезпечує можливість структурно-семантичних різновидів таких конструкцій.

За нашими дослідженнями, у прозі Г.Тютюнника активно функціонують обидва види: і безсполучникові багатокомпонентні структури, і сполучниково-безсполучникові конструкції. Проте центральну позицію займають сполучниково-безсполучникові речення, оскільки для того, щоб передати складні і різноманітні відношення, у структурах, що мають велику кількість компонентів, без сполучників не обійтись.

ВИСНОВКИ

Отже, безсполучникові складні речення – це дво- і багатокомпонентні синтаксичні структури, які характеризуються семантичною цілісністю, граматичною єдністю й інтонаційною завершеністю.

З часу наукової діяльності М.В. Ломоносова аж до 50-их років ХХ ст. безполучниковість не мала статусу самостійної проблеми. Безполучникові складні речення розглядалися як різновиди складносурядних і складнопідрядних, у яких пропущені сполучники і сполучні слова. А це уявлення про безсполучникові конструкції залишалось упродовж більш ніж півтора вікової розробки синтаксису складного речення незважаючи на те, що у працях видатних мовознавців ХІХ ст — І пол. ХХ ст. були висловлені судження про безсполучниковість, які пізніше стали основоположними у визначення безсполучникових структур як самостійного типу складних речень. Серед них вказівка на роль видо-часових і способових форм у вираженні відношень присудків, виявлення функцій позиції компонентів і порядку слів у предикативних частинах, звернення уваги на роль інтонації й лексичної наповненості кожного з компонентів. У сучасній синтаксичній науці вони визнанні теоретично достовірними.

У прозі Г.Тютюнника представлені такі види безсполучникових складних речень:

1) конструкції з однофункціональними предикативними частинами;

2) конструкції з різнофункціональними предикативними частинами.

За структурно-семантичними ознаками речення з однофункціональними поділяємо на два різновиди: конструкції перелічуваної семантики із значенням одночасності і речення перелічуваної семантики із значенням часової послідовності.

Конструкції перелічуваної семантики із значенням одночасності дій особливі тим, що кожна частина є рівнозначним компонентом семантично і структурно, дії і факти об’єднуються одним часовим відрізком і можуть перебувати у стані минулого, теперішнього і майбутнього.

Компоненти речень перелічуваної семантики із значенням послідовності становлять перелік дій, що змінюються в часовій послідовності, і вони семантично рівноправні між собою. Присудки цих речень можуть виражатися семантично однаковими і різними часовими формами.

Обидва різновиди речень із однофункціональними частинами схожі інтонацією, здатністю включати спільний другорядний член і перетворюватись у складносудрядні. Відрізняються семантикою та можливістю транспозиції компонентів і введення специфічних лексичних елементів.

У творах Г.Тютюнника значно переважають речення перелічувальної семантики із значенням одночасності. Безсполучникові складні конструкції із значенням послідовності функціонують регулярно.

У прозі Г.Тютюнника серед безсполучникових конструкцій центральну позицію займають речення з різнофункціональними частинами.

За структурно-семантичними рисами конструкцій з різнофункціональними частинами виділяються три різновиди: 1) структури зіставно-протиставного значення; 2) речення із пояснювальними відношеннями компонентів; 3) конструкції з відношенням детермінації.

Різновидами зістовно-протиставних конструкцій є зіставні та протиставні речення, які відмінні семантично і структурно. Семантикою воні відрізняються різною мірою виявлення схожості/несхожості між явищами. Структурно зіставні й притиставні відмінні винтаксичним вираженням компонентів і можливостями транспозицій. Обидва різновиди стилістично забарвлені.

Відповідно до реалізованих синтаксичних відношень виділяємо чотири різновиди конструкцій із пояснювальним компонентом: з розгортаючою, уточнюючою, коментуючою, доповнюючою частинами. Кожний із різновидів характеризується відмінними семантико-структурними і стилістичними особливостями.

Важливою структурною ознакою речень із пояснювальними відношеннями є порядок розташування компонентів: пояснювальний складник стоїть у препозиції, пояснюючий – у постпизиції. Трансформація частин спричиняє втрату змісту або перетворення речення в інший вид.

Помітну роль відіграють лексичні засоби. За наявності виразних лексичних елементів, які визначають семантико-синтаксичні відношення і становлять структурні ознаки всієї конструкції; участь часових, видових і способових форм дієслів-присудків у формуванні значеннєво-граничних відношень між складовими компонентами речень стає мінімальною. У цьому їх важлива риса, за якою безсполучникові речення з пояснювальними вдношеннями відрізняються від інших видів безсполучникових конструкцій.

Речення із пояснювальними відношеннями з коментуючою частиною стилістично не співвідносні зі сполучниковими конструкціями структури інших трьох різновидів, безсполучникові складні речення з пояснюючими конструкціями поділяються на групу стилістично співвідносних і групу стилістично неспіввідносних зі сполучниковими реченнями.

У досліджуваному тексті Г.Тютюнника з-поміж конструкцій із пояснювальними відношеннями найчастіше вживаються речення з розгортаючою частиною, значно рідше – структури із коментуючим компонентом.

Найбільшу кількість різновидів мають безсполучникові речення з відношенням детермінації.

У безсполучникових реченнях із часовим компонентом порядок розташування частин, видо-часові і часово-способові співвідношення й інтонація тісно переплітаються, взаємодіють із лексичною наповнюваністю складників і в окремих випадках залежать від неї. У детермінантному часовому співвідношенні велику роль відіграє семантика лексем детермінуючого компонента.

В умовно-наслідкових реченнях семантична вираженість дії, що зумовлює результат, визначила переважне розташування умовної частини на першому місці, а наслідку – на другому. Умовно-наслідкові відношення виявляються у значеннях одночасності й послідовності дій. Вони грунтуються на співвідношенні видо-часових форм дієслів дійсного, умовного і наказового способів, а також інфінітива.

У прозі Г.Тютюнника центральну позицію серед умовно-наслідкових речень займають конструкції реальної умови, регулярно функціонують речення ірреальної умови, а перефирійну – структури потенціальної умови.

У причиново-наслідкових реченнях перший компонент констатує факт або дію, що спричиняють результат, висновок, прохання, наказ. У цих реченнях можливі різні комбінації видо-часових дієслівних форм. У причиновому компоненті можливе широке використання дієслів минулого і теперішнього часу. Причинова частина позбавлена будь-яких ознак гіпотетичності та спирається переважно на форми дійсного способу «реального» значення.

Безсполучникові причиново-наслідкові речення зі складносурядними із значенням наслідку і складнопідрядними з підрядною наслідковою частиною, зближує семантична подібність у формуванні схеми «причина — наслідок». Граматично ж і стилістично це окремі типи у системі складного речення.

У реченнях із причиновим обгрунтуванням потребу в називанні обгрунтування попередньої дії викликає значеннєве наповнення першої частини. Перший складник вимагає обгрунтування названого, якщо він утримує ознаки заперечення, волевиявлення, бажання. Важливу роль відіграє й інтонація. Транспозиція частин цього різновиду речень змінює характер смислових відношень. Семантична відповідність «висловлення і його причинове обгрунтування» базується на співвідносності різних видо-часових і способових форм.

У конструкціях причинової обумовленості часове вираження допускає передачу послідовності дії й у формулі «наступне-попереднє», й у формулі «попереднє-наступне». У творах Г.Тютюнника кількісно переважають конструкції зі „зворотною" послідовністю, а структури із „прямою" послідовністю трапляються рідше.

Структури з компонентом мети виразно окреслюються вузьким вживанням співвідносних форм, що відбиває специфіку цільового значення, зверненого в майбутнє. „Пряма" часова послідовність у цих реченнях може передаватись дієсловами, вираженими різними формами часу. Активно використовується в оформленні безсполучникових конструкцій з компонентом мети категорія наказового способу.

У прозі Г.Тютюнника речення, друга частина яких має значення мети, займають периферійну позицію.

Конструкції, одна з частин яких передає допустовість, будуються на такій співвідносності, коли другий компонент констатує те, що суперечить умові. У творах Г. Тютюнника такі структури є раритетними.

Безсполучникові неелементарні речення виділяються більшою різноманітністю семантичних відношень. У цих конструкціях можуть мати місце як відношення рівноправності, так і відношення неоднорідності, а також можливе поєднання цих видів відношень. У прозі Г.Тютюнника кількісно переважають неелементарні структури з однорідною безсполучниковістю.

У тексті творів Г.Тютюнника активно функціонують і сполучниково-безсполучникові утворення. У них можуть бути представлені різні види і безсполучникового і сполучникового зв«язку.

Отже, безсполучникові складні речення, представлені в прозі Г.Тютюнника, являють собою цікаве з формально-граматичного, семантичного та стилістичного боків синтаксичне явище, дослідження якого й дотепер має значні перспективи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ :

1. Авксентьєв А., Калашник В. Дорошенко С.І. Складні безсполучникові конструкції в сучасній українській мові//Мовознавство. — 1981 — №3 – с.93-94.

2. Актуальні проблеми сучасної філології. Мовознавчі студії: 3б. наукових праць РДГУ. – Рівне, 2000. – Вип.8. – с.15-21.

3. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М.: Сов. энциклопедия, 1966. – 606 с.

4. Белошапкова В.А. Сложное предложение в современном русском языке (Некоторые вопросы теории). – М.: Просвещение, 1967. – 159 с.

5. Белошапкова В.А. Современный русский язык. Синтаксис. – М.: Высшая школа, 1977. – 248 с.

6. Борковський В.И. Бессоюзные сложные предложения, сопоставляемые со сложноподчиненными. – М.: Наука, 1972 – 157 с.

7. Бронська А.А. При синтаксичны відношення у безсполучникових складних реченнях//Мовознавство. – 1973. — №6. – С. 53-63.

8. Букатевич Н.И., Грицютенко И.Е., Мижевськая Г.М. и др. Почерки по сравнительной грамматике восточнославянских языков. – Одесса, 1958. –С. 267.

9. Булаховський Л.А. Курс сучасної української літературної мови: Посібник для філологічних факультетів університетів і факультетів мови і літератури педагогічних інститутів. Т.1. – К.: Радянська школа, 1951. – 519 с.

10. Булаховський Л.А. Курс сучасної української літературної мови: Посібник для філологічних факультетів університетів і факультетів мови і літератури педагогічних інститутів. Т.2. – К.: Радянська школа, 1951. – 409 с.

11. Валгина Н.С., Розенталь Д.Э., Фомина М.М. и др… Современный руський язик. – М.: Высшая школа, 1961. – 452 с.

12. Валгина Н.С. Синтаксис современного руського язика. 2-е изд. – М.: Высшая школа, 1978. – 439 с.

13. Василенко И.А. Бессоюзные сложные предлодения в современном русаком литературном языке//Учен. записки МГПИ им. В.П.Потемки на, т.73, вып. 5, 1959. – С. 189-259.

14. Василенко І.О. Б.М.Кулик. Курс сучасної української літературної мови, ч.2. Синтаксис//Укр… мова в школі. – 1962. — №5. – С. 78-83.

15. Виноградов В.В. Из истории изучения русского синтаксиса/от Ломоносова до Потебни и Фортунатова/. – Изд-во Московського университета, 1958. – 400 с.

16. Виноградов В.В. История изучения русского літературного языка.: Избр. труды. – Москва: Наука, 1978. – 320 с.

17. Виноградов В.В. Основне вопросы синтаксиса предложения (на матери але руського языка). – В кн..: Вопросы грамматического строя. – М.: АН СССР, 1955. – С.389 – 435.

18. Виноградов В.В. О языке художественной литературы. – М.: Госметиздат, 1959. – 655 с.

19. Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис: Підручник для студ. філол. фак. вузів. – К.: Либідь, 1993. – 348 с.

20. Вихованець І.Р. та ін. Грмаматика української мови / І.Р.Вихованець, К.Т.Городянська, А.П.Грищенко. – К.: Рад. школа, 1982. – 207 с.

21. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. – К.: Наукова думка, 1992. – 288 с.

22. Волох О.Т., Черемисов М.Т., Чернов Є.І. Сучасна українська літературна мова. – К.: Вища школа, 1976. – 375 с.

23. Вопросы русского языкознания, выпуск 1, под ред. К.В. Горшковой, Издательство Московского университета, 1976. – 405 с.

24. Востоков А.Х. Русская грамматика по начертанию его же сокращенной граматики полнее изложенная. СПб, 1913. – 407 с.

25. Георгиева В.І. История синтаксических явлений русского языка. – М.: Просвещение, 1968. – 167 с.

26. Герман К.Ф. Безсполучникові складні речення в буковинських говірках. – Тези доповідей 32 – ї наукової сесії Чернівецького університету. Секція філологічних наук, 1966 – С. 10-13.

27. Грамматика русского языка, т.2. Синтаксис, ч.2.-М., АН СССР, 1954. – 444с.

28. Грамматика современного русского литературного языка. – М.: Наука, 1970. – 767с.

29. Гужва Ф.К. Современный русский литературный язык, — К.: Вища школа, 1971. -243 с.

30. Диланян Э.З. Из истории изучения бессоюзного предложения в русской синтаксической науке//Известия Армянского заочного педагогического института. Єреван. – 1963. – №2. – с. 147 – 163.

31. Дорошенко С.І. Складні безсполучникові конструкції в сучасній українській мові. — Х.: Вища школа. Видавництво при Харківському університеті, 1980. – 152 с.

32. Дорошенко С.І. Складні безсполучникові речення як окремий тип складних конструкцій//Мовознавство. – 1987. — №1. – С. 33-39.

33. Дорошенко С.І. Співвідносність безсполучникових і сполучникових речень//Мовознавство. – 1980. – С. 21-25.

34. Дротвинас Л.А. Бессоюзные условные предложения в русском языке//Русский язык в школах. – 1959. — №6. – С. 17-21.

35. Дудик П.С, Синтаксис сучасного українського розмовного літературного мовлення. – К.: Наукова думка, 1973. – 286 с.

36. Жайворонок В.В. Безсполучникове приєднування у складному реченні//Мовознавство. – 1977. — №1. – С.12-30.

37. Жовтобрюх М.А. Науковий стиль української мови//Мовознавство. – 1968. — №1. – С. 3-13.

38. Иванчикова Е.А. Соотносительное употребление форм будущего времени глагола в составе частей бессоюзного сложного предложения. – В.кн.: Исследования по синтаксису русского літературного языка. – М.: Издательство АН СССР, 1956. – С. 78-130.

39. Івченко М.П. Сучасна українська літературна мова. – К.: Вища школа, 1975. – 389 с.

40. Кадомцева Л.О. Інтонація як виразник комунікативної спрямованості висловлення//Мовознавство. – 1973. — №1. – С. 53 – 68.

41. Кадомцева Л.О. Інтонація як засіб граматичної оформленості безсполучникових речень. – У кн..: Синтаксична будова української мови. – К.: Наукова думка, 1968. – С. 26-35.

42. Кадомцева Л.О. Про принципи і методи класифікації безсполучникових речень у сучасній українській мові. – У кн..: Дослідження з української та російської мов. – К., 1964. – С. 23-30.

43. Кирпичникова Н.В. Бессоюзные сложные предложения с конкретизацией местоимения. – В кн… Исследования по славянской филологии. – Издательство МГУ, 1974. – С. 135 – 143.

44. Кирюхіна И.А. Бессоюзные сложные предложения в современном русаком языке. – В кн.: Вопросы синтаксиса русского языка. – Калуга, 1969. – С. 163 – 170.

45. Колосова Т.А. Ширяев Е.Н. Бессоюзное сложное предложение в современном русском языке//Вопросы языковедения. – 1989. — №5. – С.148.

46. Коротаева Э.И. К вопросу о бессоюзном подчинении//Русский язык в школе. – 1941. — №3. – С.23 – 32.

47. Крючков С.Е., Максимов Л.Ю. Современный русский язик. Синтаксис сложного предложения. – М.: Просвещение, 1988. – 191с.

48. Кулик Б.М. Сучасна українська мова. Синтаксис складного речення. – К.: Радянська школа, 1963. – 147 с.

49. Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови, ч.2. Синтаксис 2-е видання К.: Радянська школа, 1965. – 287 с.

50. Курс сучасної української літературної мови, ч.2. Синтаксис. За ред. А.А.Булгаковського. – К.: Радянська школа, 1951. – 407 с.

51. Ломоносов М.В, Полное собрание сочинений, т.7. М. –Л., АН СССР, 1952. – 993 с.

52. Мельничук О.С.Розвиток структури слов’янського речення. – К.: Наукова думка, 1966. – 321 с.

53. Основы построения описательной грамматики современного русского литературного языка. – М.: Наука, 1966. – 211 с.

54. Петерсон М.П. Очерк синтаксиса русского языка. – М.: ГИЗ, 1923. – 207 с.

55. Пєшковский А.М. Синтаксис в научном освещении, изд. 2-е. – М., 1920. – 409 с.

56. Пєшковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении, изд. 7-е. – М.: Учпедиздат, 1956. – 511 с.

57. Підвищений курс української мови. За ред. Л.Булаховського. – Х.: Рад. школа, 1931. – 341 с.

58. Поспєлов Н.С. О грамматической природе и принципах классификации бессоюзных сложных предложений. – В кн..: Вопросы синтаксиса современного русского языка. – М.: Учпедиздат, 1950. – С. 338 – 354.

59. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике, т.3. – М.: Просвещение, 1968. – 550 с.

60. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике, т.4. – М.-Л., 1941. – 318 с.

61. Руднев А.Г. Синтаксис современного русского языка, изд. 2-е. – М.: Высшая школа, 1968. – 354 с.

62. Современный русский язык, ч.2. Синтаксис. Под ред. Д.Е.Розентая. – Издательство Московского университета, 1978. – 221 с.

63. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис. За заг. ред. І.К.Білодіда. – Київ: – Наукова думка, 1972. – 512 с.

64. Сучасна українська літературна мова. – К. Вища школа, 1975, — 389 с.

65. Тютюнник Г.М. Вир: Роман. – К.: Дніпро, 1995. – 565 с.

66. Хамзина Г.К. Бессоюзные сложные предложения прерывистой структуры в современном русском литературном языке//Русский язык в школе. – 1971. — №6. – С. 80-85.

67. Хамзина Г.К. Об одном типе бессоюзного сложного предложения (к вопросу о пояснительной связи)./ Вопросы синтаксиса русского языка (сборник статей). Ростов на Дону, 1971. – С. 185-193.

68. Чумаков Г.М. Синтаксис конструкций с чужой речью. – К.: Вища школа, 1975. – 219 с.

69. Шапиро А.Б. О принципах классификации подчиненных предложениий//Русский язык в школе. – 1937. — .№2. – С. 13-38.

70. Шапиро А.Б. Основы русской пунктуации. – М., АН ССР, 1955. – 395 с.

71. Ширяев Е.Н. Бессоюзное сложное предложение в современном русском языке. – М.: Наука, 1986. – 221 с.

72. Шульжук К.Ф. Складне багатокомпонентне речення в українській мові. – К.: Наукова думка, 1986. – 183 с.

73. Шульжук К.Ф. Складне речення в українській мові.: Навчально-методичний посібник. – К.: Радянська школа, 1989. – 136 с.

74. Шульжук К.Ф. Синтаксис складного речення: Навчальний посібник. – Рівне: Рівненський державний гуманітарний університет, 2000.–126 с.