Реферат: Життя Тараса Григоровича Шевченка

Виконав студент 1 курсу  факультету маркетинг спец.0108 гр №1 Самбур П. В.

Київський національний економічний університет

Кафедра української мови

Київ — 1999

ТарасШевченко!.. Це ім’я дорогоціною перлиною виблискує у золотій скарбницісвітової культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальнийспівець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанамидумки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер іГейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецькаспадщина стала надбанням усього передового людства.

ТарасШевченко — символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини.Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнятасвященною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, йогополум’яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами,піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.

ПоезіюШевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі завизволення рідної України від соціального і національного гніту, виражав прагненняі сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу.

Тарасгригорович Шевченко прожив  дуже мало — лише 47 років. З них 34 роки провів уневолі: 24 роки — під ярмом кріпацтва і понад 10 років — у найжорсткіших умовахзаслання. А решту — 13 «вільних» років перебував під невсипущимнаглядом жандармів.

Оглядаючипрожите життя, сповнене страшної негоди і злиднів, він з болем говорив:«Сколько лет потерянных., сколько цветов увядших!»

Засуджуючицарський режим, який занапастив життя великого поета, М. О. Некрасов  у своємувірші «На смерть Шевченко» писав:

Всёон  изведал: тюрьму петербургскую,

Справки,доносы, жандармов любезности,

Всё- и раздольную степь Оренбургскую,

Иеё крепость… В нужде, в неизвестности

Там,оскорбляемый каждой невеждою,

Жилон солдатом с солдатами жалкими,

Могумереть он, конечно, под палками,

Можети жил-то он этой надеждою.

Царськийуряд не впереше розправлявся так з небажаними йому передовими людьми.Полум’яний співець свободи, Тарас Григорович Шевченко поділив сумну долю кращихлюдей, які жили в роки царської реакції. Пушкін і Лєрмонтов, убиті з намовицаря, замучений Полежаєв, декабристи, загиблі у Сибіру на каторзі, були йогопопередниками. Не кращою була доля і його сучасників. Чаадаєва оголосилибожевільним. Герцену довелося тікати за кордоню. Великого російського критикаВіссаріона Бєлінського вкятувала від каземату лише смерть. У заслання потрапивСалтиков-Щедрін, на каторгу було відправлено Достоєвського.

Алені арешти і жорсткі переслідування, ні вогкі і темні каземати ІІІ відділення.Ні заслання і солдатчина — ніякі утиски не змогли зігнути поета-революціонераТараса Шевченка.

Караюсь,мучуся… але не каюсь!-

писаввін у вірші «О думи мої!».

Шевченкоговорив, що він ніколи не зійде з раз назавжди обраного шляху, з шляхународного співця:

Нікомуя не продамся,

Внайми не наймуся.

Незігнувши великого Кобзаря духовно, царизм зламав його фізично. Незважаючи нате, що Шевченко був «наділений міцною будовою тіла», як було сказаноу вироку про заслання, царськи сатрапи завдали непоправимої шкоди йогоздоров’ю, злочинно скоротили життя і прискорили смерть.

Нижченаведено свідоцтво, виявлене у фондах Центрального державного історичногоархіву в Санкт-Петербурзі. Це перший, що дійшов до нас, лікарський висновок пропередсмертну хворобу Шевченка. Досі не було точних медичних даних про обставинихвороби і кончини поета.

Свидетельство

Даносие в том, что академик Тарас Шевченко, 49 лет от роду, давно уже одержиморганическим расстройством печени и сердца (vitium heparis et cordis) впоследнее время развивалась водяная болезнь (hydrops), от которой он и умерсего 26 февраля. С.-Петербург, февраля 26 числа, 1861 года.

Подлинникподписал: Доктор Эдуард Бари.

Ординаторпри больнице Св. Марии Магдалины.

Верностькопии сей с подлинным свидетельством Эдуарда Бари свидетельствую с приложениемпечати полиции Императорской Академии Художеств. Февраля 27 дня 1861 года.

ПолицмейстерАкадемии капитан I рванга Набатов.[1]

Нижчена свідоцтві — помітка олівцем: «47 лет от рождения» — поправка довіку Т. Г. Шевченка, помилково вказаного лікарем.

Данемедичне свідоцтво про останню хворобу поета, написане  лікарем ЕдуардомЯковлевичем Барі, який наглядав за Тарасом Григоровичем, дозволяє зрозуміти всюглибину непоправної шкоди, заподіяної міцному від природи здоров’ю Шевченкайого коронованими і некоронованими катами. Сучасна медична наука дає можливістьуточнити діагноз, встановлений у 1861 році лікарем Е. Я. Барі, і сформулюватийого так: передсмертною хворобою Тараса Григоровича був органічнийдекомпенсований порок серця третього ступеня, цироз печінки і асцит.

Виявленіу державних архівах документи дозволяють нам тепер детально дослідити і науковообгрунтувати всі обставини перебігу хвороби і смерті  Т. Г. Шевченка. Вони щераз доводять, що смерть геіального народного поета була передчасною. Її зумовиві прискорив царизм.

Яквідомо, Шевченко був сином селянина-кріпака і сам був кріпаком. Батько і мативеликого поета передчаснопомерли від непосильної праці, нестатків і хвороб.Така ж доля чекала Тараса Шевченка. Залишившись в одинадцять років круглоюсиротою, він рано зазнав непосильного тягару підневільної праці, відчув горе«бедного неулыбающегося мужика».

ЖивШевченко у надзвичайно тяжких умовах, дуже бідував, часто голодував і хворів.

Навесні1837 р. коли 23-річний Тарас як кріпак поміщика Енгельгарда працював укімнатного живописця В. Ширяєва, він тяжко захворів. Земляк і приятель Шевченка- художник Іван Максимович Сошенко зразу ж поклав Тараса, який пашів жаром, уліжко і терміново викликав знайомого лікаря Жадовцева. Лікар уважно оглянувхворого Шевченка і сказав Сошенкові:

— Хворого необхідно відправити до лікарні, тому що з вашими грошима гарячкулікувати вдома не можна.

Алеі в лікарні не дешево коштувало лікування. Скупий Ширяєв не дав жодної копійки,хоч у контракті, підписаному ним, передбачалося, що в разі захворювання учня напротязі строку навчання майстер зобов’язаний лікувати його на свій рахунок.Довелося друзям Тараса клопотатися перед Колмітетом Товариства заохоченняхудожників. З цього приводу у звіті Товариства від 30 травня 1837 рокувідмічалося: «Пансіонеру[2]Алексєєву і учню Шевченку на ліки… 50 карбованців»[3].На ці гроші лікар Жадовцев і художник Сошенко помістили Тараса доПетербургської міської лікарні святої Марії Магдаліни (нині лікарня ім. ВіриСлуцької), біля Тучкового мосту.

ДрузіШевченка обрали цю лікарню не випадково. Лікарня св. Марії Магдаліни буланайновішим лікувальним закладом на той час. Вона славилася вийнятковимпорядком, чистотою і затишком, новими найдосконалішими методами лікування. Тут«ролбилися на той час найдосконаліші  операції, вживалися нові поліпшеніметоди перев’язки і лікування ран, визнані досвідом останніх років найкориснішими»,-говориться у «Нарисі існування лікарні св. Марії Магдаліни в С.-Петербурзі за 50 років, 1829 — 1879».

Гордістюлікарні були її лікарі і насамперед штабслікар Олександр Дмитрович Бланк, якийпрацював тут у ці роки,- дід Леніна по матері. Всі його характеризували як«людину передову, ідейну, сильну і самостійну, вільну від будь-якогокар’єризму і прислужництва».

О.Д. Бланк був передовим і прогресивним для свого часу лікарем. Вся йогоповсякденна діяльність була пройнята чуйним і дбайливим ставленням до простихлюдей, він безкорисливо служив народу своїм лікарським мистецтвом.

… ХворобаШевченка почалася гострим гарячковим станом. В автобіографічній повісті«Художник» Тарас Григорович описує ці важкі дні своєї хвороби, коликидався він у гарячковому маренні, горів від нестерпного жару. Захворюваннятривало довго і проходило тяжко. Вісім діб Тарас був в безтямі, між життям ісмертю. Друзі щоденно, а іноді і по кілька разів на день приходили до лікарні,щоб довідітися про стан Шевченка.

Відомийросійський художник Карл Брюллов, з яким не задовго до цього Сошенко познайомивТараса Григоровича, постійно запитував у друзів Шевченка про стан хворого.Хороше лікування, дбайливий догляд і, як писав сам Шевченко, «молодоездоровье брало свое… как тот сказочный преславутый богатырь оживал и крепчалне по дням, а по часам… В какую-нибудь неделю после двухнедельной гарячкистал на ноги и ходил, придерживаясь за свою койку».

Колипоет виписувався із лікарні, старший лікар «гигиекнично,- як пише ТарасГригорович Шевченко,- растолковал мне, что для окончательного излечениянеобходимо еще пробыть под медицинским надзором по крайней мере месяц».

Восени1839 року Шевченко знову тяжко захворів. Цього разу на тиф. Друг поета Ф. П.Пономарьов перевіз тараса Григоровича до своєї кімнати, з антресолями, убудинок Академії мастецтв. «На цих антресолях,- згадував Пономарьов,- мійбідний Тарас перебував під час тяжкої своєї хвороби, яка забирала наші убогікошти. У цей самий час він написав олійними фарбами свій портрет».

Восени1845 р. Шевченко в Переяславі тривалий час хворів на гарячку, яку один з йогобіографів О. Я. Кониський називає «якоюсь тифозною хворобою». Про те,що у Переяславі Тарас Григорович переніс «гарячку», розповідає усвоїх спогадах про Шевченка письменник і етнограф О. С. Чужбинський.

Самеу цей період Тарас Григорович написав свій славнозвісний «Заповіт»(«Як умру, то поховайте»).

Незважаючина тяжкі умови життя, на погіршення стану здоров’я, Тарас Григорович не втрачавлюбові до життя, до малювання, до поезії. Особливо чутливий він був досприйняття чудової української природи. Колоритні пейзажі рідної землі — «садок вишневий коло хати», могутній сивий Дніпро, широкі степи зпочорнілими на них могилами, вітри, що пахнуть черебцем і м’ятою, переливний блискковили, безкрайні обрії — все це знав і любив Тарас. Все це глибоко хвилюваловразливого юнака і згодом ожило в його поезії.

Шевченковвібрав у себе усе багатство народних пісень та переказів, і природно, що уйого чарівних піснях бриніли такі ж мотиви, які створював сам народ. Ненавистьтрудового люду до своїх гнобителів живила творчість Кобзаря. Постала у віршахШевченка нещасна, поневолена Україна.  кров’ю серця писав він про стражданнярідного народу, про муки підневільного життя. Гнівними словами картав поетцарство панів і чиновників.

Художникі поет, в розумінні Т. Г. Шевченка, носій світла істини, він мусить бутикорисним людям. Саме таким поетом і художником, провісником правди і волі бувТарас Шевченко.

Поезіявеликого Кобзаря — це гімн любові до людства, гімн боротьби за свободу і світлудолю всіх пригноблених народів.

Царськийуряд, боючись сили полум’яного Шевченкового слова, заслав поета у солдатчину, вдалекі казахські степи. Відбуваючи покарання, Шевченко служив у Орську,оточеному мертвим, тьмяним степом. Кочовики називали орську фортецю яман-кала,що означає «страшне місто». Сюди і був засланий поет. У вироку, щовирішив долю Шевченка, не був зазначений строк покарання — цар заслав поетаназавжди. Микола Палкін Власною рукою дописав у вироку: «Під найсуворішийнагляд із забороною писати й малювати». Художнику зв’язали руки, поетовізакрили рота. З цього приводу Шевченко з глибоким обуренням говорив: «Еслибы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачней не льзя былопридумать, как послать меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. И ковсему этому мне запрещено рисовать. Отнять благороднейшую часть моего бедногосуществования. Трибунал во главе с самим сатаной не мог бы вынести такогонечеловеческого приговора».

Увипаленому сонцем Оренбурзькому степу, на похмурих берегах Аральського моря, напустельному Кос-Аралі Тарас Шевченко згадував милу його серцю Україну:

Ятак її, я так люблю

МоюУкраїну убогу.

Уфортеці, яка здавалась йому «расскрытой могилой, готовой схоронить меняживим», поет звертався до своїх дум:

Думимої, думи мої,

Вимої єдині.

Некидайте хоч ви мене

Прилихій годині.

Прилітайте,сизокрилі

Моїголуб’ята.

Із-задніпра широкого

Устеп погуляти...

Безмірнатуга за волею тяжко краяла сереце Шевченкові. Полум’яний патріот України, вінбезмежно сумував за рідним краєм, таким прекрасним і таким знедоленим.

Одоле моя! Моя країно!

Колия вирвусь з цієї пустині?

Такрозкрив поет свій душевний стан, пригніченність і тугу у вірші, написаному вОрську і присвяченому другові — українському лікарю Андрію ЙосиповичуКозачковському.

Сучаснамедицина науково обгрунтувала, як згубно впливають на здоров’я людини так званінегативні емоції — туга, сум, пригніченість, самотність. Але ще сильнішевідбилися на здоров’ї Т. Г. Шевченка нестерпно важкі, ворожі, штучно створеніцаризмом умови життя у солдатчині.

Восени1847 р. у вогких казематах Орської фортеці Шевченко захворів на ревматизм. Улисті від 11 грудня 1847 року до одного з приятелів — А. І. Лизогуба він писав:"… восени мучив мене ревматизм..." У листі до М. Лазаревського від20 грудня ми читаємо "… занедужав я спершу ревматизмом, тяжкийнедуг..."

Пізнішеревматизм давав спалахи, загострення, рецидиви, властиві цій хворобі. Шевченкописав 12 квітня 1855 р. конференц-секретарю Акакдемії мистецтв Василю ІвановичуГригоровичу з Новопетровського укріплення: "… ревматизм меня быстроразрушает". Існує справедливий старовинний лікарський вислів:«ревматизм лиже суглоби, а кусає серце». Ревматизм ускладнився уШевченка гострою серцевою недостатністю.

У1847 р., незабаром після ревматизму, Шевченко внаслідок поганого харчуваннязахворів на типову для ув’язнених та засланих хворобу — цингу, або скорбут, ібув вміщений у лазарет. В листі до М. Лазаревського у Петербург 20 грудня 1847р. Тарас Григорович писав: «Спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іовна гноїщі… Так мені тепер тяжко, так тяжко...» Через два місяці, 28лютого 1848 р., Шевченко пише з Орська своєму другові Варварі МиколаївніРєпніній: «Пугает меня настоящая болезнь скорбут». Дві тяжкі хвороби- ревматизм і скорбут, на які хворів у засланні поет, дуже підточили йогосерце, тим більше, що вони проходили в умовах надзвичайної моральноїпригніченності і невимовних душевних мук. В листі до М. Лазаревського, про якийзгадувалося вище, Тарас Григорович писав: "… опріче всіх лих, що душукатують, бог покарав мене ще й тілесним недугом..."

Згадуючисвоє сповнене злигоднів життя, поет писав до В. Рєпніної, що при цьому йогоохоплює важке почуття, «от которого сжимается сердце и стынет грудь… Моепрошлое ужасно». Різке світло пекучого сонця пустелі згубно діяло на зірТ. Г. Шевченка. 1 лютого 1848 р. поет писав з Орської кріпості А. І. Лисогубу:«Лихо діється зо мною, та не одно, а всі лиха упали на мою голову. Одноте, що нудьга та безнадія давить серце, а друге — нездужаю з того дня, якпривезли мене в цей край, ревматизм, цингу перетерпів, слава богу, а тепер зубиі очі так болять, що не знаю де дітись».

Українськіі російські друзі поета робили все можливе, щоб полегшити тяжку долю ТарасаШевченка, допомогабючи йому морально і матеріально, але здоров’я поета з кожнимднем все гіршало.

Усічні 1850 р. Шевченко пише в розпачі з Оренбурга поетові Василю АндрійовичуЖуковському:

«Ятри года крепился, не осмеливался вас беспокоить, но мера моего креплениялопается, и я в самой крайности прибегаю к вам, великодушный благодетель мой…потому, что казарменная жизнь и скорбут разрушили мое здоровье… Для менянеобходима была бы перемена климата; но я на это не должен надеяться: рядовых,таких как я, не переводят… а меня опять посылают на Сыр-Дарью… Для моегоздоровья этот поход самый убийственный...»

РядовомуТарасу Шевченку найсуворіше було заборонено писати й малювати. Та великийбунтар не скорився. Всупереч усьому у вигнанні він потай писав і малював істворив чимало поетичних творів, зробив багато малюнків, портретів, картин, зяких складається цілий альбом. На Шевченка було зроблено донос, в результатіякого його під конвоєм відправляють у Новопетровське укріплення, на берегКаспійського моря. Сім років — з 17 жовтня 1850 по 2 серпня 1857 р., які провівтут поет, були найстрашнішими роками у житті Шевченка. Вони цілком зламали йогоздороd’я.

Суворіприродні умови, віддаленість від культурних центрів країни, деспотизм іжорстокість офіцерства робили нестерпним життя засланого поета. 1 липня 1852р.  Шевченко писав з Новопетровського укріплення відомому українськомукомпозиторові С. С. Гулаку-Артемовському:

"… Гдеменя не носило в продолжении этих бедных пяти лет? Киргизскую степь из конца в конецвсю исходил, море Аральское и вдоль и впоперек все исплавал, и теперь сижу вНовопетровском укреплении да жду, что дальше будет; а это укрепление, да ведомотебе будет, лежит на северовосточном берегу Каспийского моря, в киргизскойпустыне. Настоящая пустыня! Песок да камень; хоть бы трава, хоть бы деревцо — ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь — просто черт знает что! Смотришь,смотришь, да такая тоска тебя возьмет — просто хоть давись; так и удавитьсянечем… мне счастье не к лицу. Родился, вырос в неволе, да и умру, кажеться,солдатом. Какой нибудь да был бы скорее конец, а то в самом деле, надоело чертзнает по-каковски жить".

Якосьпід час перебування Т. Шевченка у Новопетровській фортеці стало відомо, що доАстрахані має прибути хтось із царської сім’ї. Негайно було оголошено наказ пропосилену муштру солдатів — в тому числі і Шевченка. Щоденні тривалі вправи згвинтувкою, марширування зовсім знесилювали Тараса Григоровича. «Из меня,теперь 50-летнего старика, тянут жилы»,- писав поет друзям, навітьзбільшивши свій вік.

Алеі тут йому не зрадив гумор. Він намалював себе гладким незграбним солдатом іпілписав: «Ось так, як бачите». Ця карикатура мала бути надрукована вгазеті «Северній курьер», але петербурзький цензурний комітетзаборонив його друкувати[4].

Якпро найбільше щастя, мріяв Тарас Григорович "… взглянуть разочек надобрых друзей моих, на Днепр, на Киев, на Украину".

10лютого 1855 р. Шевченко пише своєму товаришу польському політичному засланцюБроніславу залєському: «Веришь ли, мне иногда кажеться, что я и костиздесь свои положу, иногда… на меня находит такая жгучая, ядовитая сердечнаяболь, что я себе нигде места не нахожу, и чем далее, тем более этаотвратительная боль усиливается».

У1855 році Шевченко на довершення до всього хворів ще й на виснажливу малярію. Влисті до Бр. Залєського Тарас Григорович 25 вересня 1855 р. писав:"… Возвратясь из Ханга-Бабы, выдержал порядочный пароксизмлихорадки". Захворювання на малярію ще більше посилило ураження серця.

Танезважаючи на хвилини відчаю і тяжкого суму, ніколи у поета не зникаєбунтарський дух і ненависть до самодержавства — навпаки, у засланні зростали іміцніли революційні настрої поета:

Бодайкати їх постинали,

Отихцарів, катів людських...

Помирає«коронований жандарм» Микола І. Майнула надія на визволення. Тамарно! Новий Цар Олександр ІІ викреслює  ім’я Шевченка із списку амністованих:добре пам’ятав цар вірші великого Кобзаря. Але наростання революційноїситуайії, що змушувало самодержавство напружено шукати виходу з кризи, іневпинні клопотання передових людей Росії — прогресивних діячів культури тамистецтв вирвали Шевченка із заслання.

Великоюбула моральна стійкість і сила революційного духу поета. Коли у 1857 роціШевченка, немолоду вже, змучену засланням людину, було звільнено, він написав усвоєму щоденнику: «Мне кажется, что я точно тот же, что были десять летназад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это?Хорошо».

Людинана десять років викреслена з життя, знову поверталася до своїх друзів міцноюдухом. Заслання і солдатчина не зломили ні волі, ні її переконань. Але здоров’япоета, його фізичні сили були надламані.

Засвідченням редактора «Нижнегородских губернских ведомостей»ГеоргіяДем’янова, після повернення із заслання на обличчі Шевченка «лежала печатьглибокого страждання». історик Микола Костомаров справедливо зауважив:«Під червону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявимволоссям, а з-під цієї червоної шапкиповернувся він з сивою бородою, зовсімлисою головою, з навіки втраченим здоров’ям». Лікар А. Й. Козачковськийзафіксував, що Тарас Григорович повернувся із заслання з підупалим здоров’ям, зпередчасно знесиленим і назавжди скаліченим організмом. Поетові тоді минулолише 43 роки.

Повертаючисьпісля десятирічного заслання до Петербурга, Шевченко змушений був через хворобуна деякий час зупинитися в Москві. Військовий генерал-губернаторНижнегородської губернії генерал-майор Муравйов доповідав 18 квітня 1858 р.московському військовому генерал-губернатору: «Художника Тараса Шевченкабуло віддано у 1848 році за височайшим наказом у військову службу, зпризначенням рядовим в Окремий Оренбурзький корпус.

…В березні місяці (9числа) Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода до Санкт-Петербурга,але з приватних донесень відомо, що, доїхавши до Москви, зупинився в ній черезхворобу, яка його спіткала»[5]

«ТарасаГригоровича не можна було впізнати, і, лише придивившись, я впізнав його.Жовто-зелений, у зморшках, худий… Вбитий фізично і морально»,-розповідав про свою зустріч з Т. Г. Шевченком навесні 1858 року в Москві МикитаСавичев — «уральський козачина», як називав його поет.

Усвоєму «Журналі» на другий день після прибуття до Москви, 13 березня1858 р., Шевченко писав, що він пішов до Ван-Путерена, свого знайомого лікаря.Лікар уважно оглянув його, виписав ліки, призначив дієту і відповідний режим. Узапису, зробленому 14 березня, читаємо:

«Послеобеда явилось ко мне два доктора, хорошо еще, что не вдруг. ПриятельВан-Путерена прописал какую-то микстуру в темной банке, а Мин пильнавскую водуи диету. Я решился следовать совету последнего.

ДмитрийЕгорович Мин — ученый переводчик Данте и еще более ученый медик. Поэт и медик.Какая прекрасная дисгармония».

18березня Тарас Григорович записав у «Журналі»: «В 8 часов вечерагромоносный локомотив свистнул и остановился в Петербурге». Захопленозустріли Т. Г. Шевченка представники передової інтелігенції столиці.

Зустрічаючисьу цей час з видатними діячами культури та мистецтв, Тарас Григорович шукав ізнайшов близьких йому духом і ідейними поглядами людей. Він зустрівся ізблизився  з великими російськими письменниками — революційними демократами М.Г. Чернишевським, М. О. Добролюбовим, М, О. Некрасовим, М. Є.Салтиковим-Щедріним та іншими, які об’єднувалися навколо журналу«Современник». Всім єством, всіма помислами Шевченко був з цималюдьми. Це було природно, адже за словами Добролюбова, «все коло дум іспівчуттів Шевченка перебувало у цілілковитій відповідності із змістом іукладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом не тільки думками,але обставинами життя був з ним міцно і кровно зв’язаний».

Героїчнежиття великого Кобзаря, його велика моральна сила, непохитлива воля борця, йоговолелюбна поезія були близькі й дорогі російським революційним демократам.Разом із Герценим і Чернишевським великий Кобзар з глибокою переконливістюпроголохує, що треба будити волю, приспану царизмом, кличе Русь до сокири,прямо закликає до збройного повстання.

… Добране жди,

Нежди сподіваної волі —

Воназаснула: цар Микола

Їїприспав. А щоб збудить

Хиреннуволю, треба миром

Громадоюобух сталить;

Тадобре вигострить сокиру —

Тай заходиться вже будить.

ПоезіяТараса Шевченка була могутньою і грізною зброєю в бойовому арсеналі народу,вона кликала маси на боротьбу, вселяла смертельний страх у ворогів...

… вставайте

Кайданипорвіте

Івражою злою кров’ю

Волюокропіте.

Цірядки знаменитого Шевченкового «Заповіту» запалювали народ,загартовували його волю до боротьби, зміцнювали віру в краще майбутнє..

Убезсмертній поезаї великого Кобзаря, яка то полум’яніла гнівом, то іскриласябадьорістю, завжди і незмінно звучала віра у світле прийдешнє народу. Шевченкотвердо вірив, що пригноблені розірвуть кайдани, в які вони закуті, скинуть ярмокріпацтва і самодержавства, з’єднаються в єдину вільну й дружню сім’ю і в цьомусвіті

Врагане буде, супостата,

Абуде син, і буде мати,

Ібудуть люди на землі.

Чернишевський,Добролюбов та їх бойові соратники — «штурмани бурі», як образноназивав їх Герцен, високо цінили полум’яну поезію Шевченка. М. Г.Чернишевський, який очолював революційно-демократичний рух, називав Т. Г.Шевченка «новою невідомою зіркою, та такої величини і блиску, такимсвітилом, що, мабуть, і Сіріусу, і Актуру носа втре».

Незважаючина фізичну кволість та недугу, Тарас Шевченко до кінця свого життя не припинявактивної творчої праці, всі свої сили віддавав боротьбі за знищення політичногобезправ’я, кріпацтва і національного гніту.

Влітку1859 року Тарас Григорович поїхав на Україну, в рідне село Кирилівку, де жилийого брат і сестра, щоб побачитися з ними після довгої розлуки. Сестра невідразу впізнала в змученій, старій людині, яка важко дихала, свого братаТараса.

ХудожникВіктор Васильович Ковальов, згадуючи своє враження від зустрічі з Т. Г.Шевченком у 1859 році, з глибоким болем писав: «Я був вражений різкоюзміною його зовнішньоого вигляду. Це не бум колишній широкоплечий, кремезний, згустим волоссям на голові, в сірому сюртуку, яким я його знав раніше; предімною була зовсім схудла, лиса людина, без кровинки на лиці; руки їїпросвічувались так, що видно було наскрізь (!) кістки і жили… Я мало незаплакав».

Всеце свідчить про те, що Шевченко повернувся із заслання з цілком підірванимздоров’ям.

30вересня 1859 року Л. Тарновська писала своєму синові В. В. Тарновському,колекціонеру, засновнику музею у Чернігові: «Бідолаха Шевченко хворий, і ябоюсь, чи не водянка у нього в грудях; він не лежить, але руки його важкі ілице набрякле». Друг поета інженер Ф. Черненко розповідав, що «вже вкінці вересня і на самому початку жовтня, відвідуючи Шевченка, не можна було непомітити, що поет дуже хворий».

Наавтопортреті, написаному в 1860 році, лице Шевченка з явними ознакаминабряклості.

Удругій половині листопада здоров’я Шевченка різко погіршало. Наслідки дистрофіїі, головним чином, ревматизм, набутий у засланні, все більше давалися взнаки.Напружена робота, погані житлові умови і загальна невлаштованість побуту багатов чому сприяли розвиткові хвороби.

МаркоВовчок, вірний друг і послідовник великого Кобзаря, яку Тарас Григорович ніжноі ласкаво називав «світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти силамолодая!.. Моя ти доне!», писала йому у цей час з-за кордону:

«Мійсамий любий Тарасе Григоровичу! Чую, що ви хворієте і нездужаєте, а сама собівже уявляю, як ви там не бережете себе… Я все це добре знаю та не побоюсясказати Вам: дуже Вас прохаю — бережіть себе!»

23листопада Тарас Григорович звернувся до лікаря Е. Я. Барі — ординатораПетербурзької лікарні св. Марії Магдаліни із скаргами на страшенний біль угрудях. Шевченко мав хворобливий вигляд, лице його було зовсім набрякле. ЛікарБарі уважно оглянув Тараса Григоровича, вислухав серце, легені і похмурнів. Вінпризначив лікування, порадив берегти себе, вести спокійний спосіб життя, невихолити з дому.

Умовижиття поета в цей час у Петербурзі були незадовільними, а для людини з хворимсерцем особливо важкимию про це свідчить недавно виявлений в архівіЛітературного фонду за 1861 рік лист друга Тараса Григоровича Поета ВолодимираЖемчужникова до літератора П. М. Ковалевського — племінника головиЛітературного фонду Є. П. Ковалевського:

«ПавлеМихайловичу! — прискорте швидшераду Літературного фонду на допомогу бідномуШевченку. У нього водянка в грудях у сильному ступені, і хоч лікує його хорошийлікар з приязні[6],але медична допомога паралізується невлаштованністю життя Шевченка івідсутністю будь-якого за ним догляду; живе він в Академії, у кімнаті,поділеній антресолями на два яруси, спить у верхньому, де вікно знаходитьсяврівень з підлогою, а працює в нижньому, де холодно. В обох ярусах вогко, дме звікна, особливо в верхньому, тому, що воно починаєжться від підлоги. Це посилюєнабряклість ніг і примушує до існуючої хвороби простуду»[7].

Такіумови життя Шевченка призвели до різкого погіршення стану здоров’я. ТарасГригорович з кожним днем слабшав. Зима тягнулася для нього надзвичайно довго.Здоров’я продовжувало різко гіршати і на новий 1861 рік, він уже був прикутийдо ліжка. У січні і в лютому у Тараса Григоровича були, правда, короткіперіодиполегшення, він відчував себе здатним працювати, гравірував, писав портрети. Водин із січневих днів «він весело і спокійно працював з 12-ої до 4-оїгодини»,- згадував О. Лазаревський.

22січня поет писав своєму родичеві Варфоломею Шевченку:

«Поганоя зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не вихожу з хати: чхаю такашляю, аж обсіло».

Поету цей час переніс ще й грип, який становить серйозну небезпеку для тяжкихсерцевих хворих.

Силипоета слабли, здоров’я з кожним днем все гіршало. В тому ж листі до ВарфоломеяШевченка Тарас Григорович писав: " Багато б ще треба дечого сказать тобі, танездужаю". В листі від 29 січня, також адресованому В. Шевченкові,читаємо: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу… Прощай!Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив».

Художникі збирач фольклору Л. М. Жемчужников свідчив на початку 1861 року:«Здоров’я поета-художника, видимо, руйнувалося… На обрій його насуваласятемна хмара і вже потягло холодом смертельної хвороби на його полите сльозамижиття. Він все ще поривався бачиться з друзями, вса мріяв оселитися набатьківшині… Але почував себе дедалі гірше».

Відомийписьменник Микола Семенович Лєсков, який відвідував Шевченка в кінці січня 1861року, докладно описує стан Тараса Григоровича:

— Ось, пропадаю, — сказав він. — Бачите, яка ледащиця з мене зробилась.

Япочав вдивлятися пильніше і побачив: насправді, в усій його істоті було щосьнадзвичайно хворобливе… Він скаржився на біль в грудях і на жорстку задишку.

— Пропаду, — закінчив він і кинув на стіл ложку, з якої щойно проковтнув ліки…

— От якби до весни дотягнуть! — сказав він після тривалого роздуму,- та й наУкраїну… Там, може б, і полагшало, там, може, ще хоч трошки подихав… А їхатитреба: помру я тут неодмінно, якщо лишуся".

Відчуваючиблизький кінець, поет писав 14 лютогого свій останній передсмертний вірш«Чи не покажуть нам, небого» — звернення до Музи з дружнімипрощальними словами, сповненими безмірної душевної туги. Поет висловлював щеякусь надію, що лікарі допоможуть йому подолати смерть, яка уже заглядала увічі.

ХворомуШевченку необхідна була серйозна медична допомога, треба було терміново змінитижитлові умови. Завжди скромний і невибагливий, ніяковіючи від піклування пронього, Шевченко зрештою дав згоду лягти в лікарню. Його друг поет В. М.Жемчужников (брат художника Л. М. Жемчужникова) 20 лютого 1861 року писав П. М.Ковалевському, щоб той посприяв у поданні термінової допомоги хворомуШевченкові:

«Ябачив його лікаря, Круневича, і знаю від нього, що при такій невлаштованостіжиття ненадійне не тільки на одужання Шевченка, але навіть і збереження силйого до весни, щоб він міг принаймні виконати своє бажання: з’їздити набатьківщину, на придбану ним недавно земельку на березі Дніпра, де вінпотурбувався збудувати собі скромну хату і про яку він так любив мріяти. Якщоне можна знайти йому квартиру з мешканцями, які б взяли на себе догляд за ним,то можна помістити його, наприклад, у Максиміліанську лікарню, де є окремізручні місця для хворих, за ціну не надто високу. Треба тільки виклопотати вцій лікарні місце, а Шевченко перейти туди згоден. Поклопочіться, щоб це було улагодженоякнайшвидше! Нещасний Шевченко,- починалося для нього спокійне життя,визнання,- і йому так мало довелося користуватися ним».

Зкожним днем поет фізично слабнув, згасав. 24 лютоого Шевченко писав своємузнайомому І. М. Мокрицькому: «Я болен, другой месяц не только наулицу?»

Вніч з 24 на 25 лютого У шевченка був тяжкий серцевий приступ. «За словамиТараса Григоровича, з ночу в нього почався страшенний, пекучий біль у грудях,який не давав йому лягти»,- згадував О. Лазаревський.

25лютого — це був день народження поета — першим його відвідав вірний,випробуваний друг Михайлор Лазаревський і застав його у страшенних муках. Вінсидів на ліжку і напружено дихав. «Напиши брату Вапрфоломею,- сказав вінЛазаревському,- що мені дуже недобре».

Незабаромприїхав Едуард Якович Барі. Він вислухав хворого і сказав друзям поета, щознаходить у Шевченка початок набряку легень. «Муки страждальця булинеймовірні, кожне слово коштували йому надлюдських зусиль,- свідчитьЛазаревський.- Мушка, покладена йому на груди, трохи полегшила страждання. Уцей час йому прочитали вітальну депешу з Харкова…

— Спасибі! — тільки й міг вимовити Тарас Григорович.

Звідусіль:і з України, і з Москви, і з далекого Нижнього надходили привітання улюбленомупоетові з побажанням здоров’я і щастя. З хвилюванням слухав Тарас Григорович цікороткі послання далеких і близьких друзів.

Дужезрадів Шевченко привітанню від шанувальників із Полтави: „Батьку! Полтавціпоздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий!Полтавська громада“.

— Спасибі, що не забувають,- ледь чутно прошепотів знесилений ТарасГригорович».

Л.М. Жемчужников, який часто бував у Шевченка В останні дні його життя,підкреслює вийняткову стійкість, з якою поет переносив страждання і муки:«Добрий до наївності, теплий і люблячий, він був твердий, сильний духом — як ідеал його народу. Передсмертні муки не вирвали в нього жодного стогону згрудей. І тоді, коли він затамував у собі найтяжчі болі, зціплюючи зубим івириваючи зубами вуса, в ньому вистачило влади над собою, щоб, посміхаючись,вимовити „спасибі“ — тим, які про нього згадували далеко, набатьківщині. Дружнє співчуття оживило вмираючого».

Шевченкопопросив відкрити кватирку, випив склянку води з лимоном і ліг… Близько третьоїгодини дня Тараса Григоровича відвіділо ще кілька приятелів. Він сидів наліжку, кожні п’ять-десять хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлювавбажання прийняти опій, щоб забутися сном… Коли залишився один В. М.Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, як хотілося б йому побувати набатьківщині, дихнути рідного повітря, яке відновило б його здоров’я: «Отякби додому, там би я, може, одужав». Кілька разів повторював: «Як нехочеться вмирати».

Незабаромзнову приїхав лікар Е. Я. Барі, а потім і лікар П. А. Круневич. Вони всілякополегшували страждання поета. Щоб зменшити болі, поставили на груди другумушку.

О9-й годині вечора лікарі вислухали Тараса Григоровича і визнали, що стан поетабезнадійний. Невдовзі болі відновилися з новою силою. Відчувши, що зновупочинається приступ, Шевченко запитав, чи не можна його спинити. Лікаріпоставили гірчичники на руки, дали серцеві ліки.

Пізноввечері Тарас Григорович, ухопившись руками за матрац, сидів на ліжку, важкодихаючи — з великим напруженням. Так без сну Шевченко провів всю ніч з 25 на 26лютого. Нестерпні передсмертні страждання, тяжкі болі в грудях не давали йомулягти. У кімнаті було душно, повітря сповнене терпкого запаху ліків і отруйнихкислот, що їх застосовував Шевченко при гравіруванні.

Поетвмирав. В його грудях клекотіло, як у кратері згасаючого вулкана. Часомздавалося, що вже кінець, а через якусь мить хворий знову підводив важкіповіки, і з грудей виривався глухий стогін.

Вночівін ніби задрімав. Але близько 5-ої години ранку раптом заметушився, підвівся зліжка, запалив свічку і, чіпляючись за стіни, вийшов з кімнати. Йому захотілосяпобути у своїй майстерні, де сиділи кілька найближчих його друзів. Вінспустився гвинтовими чавунними сходами, зупинився в дверях, похитнувся,скрикнув і важко впав на підлогу. Люди, що підбігли, підняли його вже мертвим.Так помер великий геній України.

Цесталося о 5-й годині 30 хвилин ранку 26 лютого за старим стилем, або 10 березня-  за новим.

Смертьнастала моментально, внаслідок паралічу серця, зумовленого хронічною серцевосудинноюнедостатністю.

ЛікувалиТ. Г. Шевченка у відповідності з рівнем медицини того часу. Але ніякілікувальні заходи не могли вже вплинути на перебіг хвороби та її кінець.

Чиможна було б врятувати Шевченка, застосовуючи методи сучасної медицини? Медицинанаших днів могла б продовжити життя великого Кобзаря. Могутні сучаснілікувальні засоби, безперечно, подовжили б життя поета, але не надовго — надтовже великої, непоправної шкоди було заподіяно здоров’ю Т. Г. Шевченка нестерпноважкими умовами ув’язнення, заслання і солдатчини.

Смертьгеніального поета, полум’яного борця за волю і щастя людей викликала глибокийсум народу, пекучим болем відгукнувся у серцях мільйонів трударів.

Дляпрощання з Т. Г. Шевченком труну з його тілом було встановлено в Академіїмистецтв, поруч з кімнатою небіжчика. Багато квітів і лаврових вінків вкривалотруну, заповняло кімнату.

28лютого 1861 року на панахиді були виголошені промови не тільки російською, алей українською і польською мовами. Відомо, що царський уряд будь-що прагнувопорочити українську мову, заявляючи, що це мова не літературна, апростонародна. І треба було мати велику мужність, щоб виголосити над труною Т.Г. Шевченка промову українською мовою, тим більше, що в храмі цей час булиприсетні церські жандарми.

Дотруни великого Кобзаря прийшла також і вся корпорація польських студентів івикладачів. Один з них, демократ В. Ю. Хорошевський, виголосив над труноюпроникливу промову польською мовою: «Нехай також і польське слово,коротке, але сердечне, лунає біля твоєї труни, славний поете русинський! Тилюбив край свій рідний, своє Дніпро синє, свій народ сірячинний; ти бувмогутнім співцем цього народу… Хвала ж тобі, гідний Тарасе, хвала тобі!»

ХовалиШевченка на Смоленському кладовищі. За труною йшли його численні друзі ізнайомі, серед них були М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрін, Ф. Достоєвський, М.Лєсков, Л. Жемчужников, І. Панаєв та багато інших. Над свіжою могилою поетабули виголошені промови. Виступив революціонер-демократ Микола Курочкін, один знайкращих перекладачів творів Кобзіря на російську мову. Його виступ, пройнятийсердечною простотою і щирістю, весь час переривався риданнями самого промовця іприсутніх:

«Щеодна могила розкрилася перед нами! Ще одна чиста, чесна, світла особа залишиланас; ще одна людина, яка належала до високої сім’ї обранців, яка висловила занарод найсвітліші його поривання, яка вгадала найсвітліші його бажання іпередала все це невмирущим словом,- закінчила гірке життя своє, переповненеборотьбою за переконання і всякого роду стражданнями… Все його життя булонизкою випробувань; ледве під кінець йому усміхнулося щастя: він бачив початоктієї суспільної справи, до якої линув всією душею… Не дожив він до здійсненнятих начал, поширенню якихсприяв своїми піснями… не про багатьох можна сказати,як про нього: він зробив у житті свою справу! Щастя у житті було не для нього,-його чекає інше, посмертне щастя — слава…»

Вжебільше ста років пройшло як перестало битися благородне, мужнє серцегеніального поета революціонера Тараса Григоровича Шевченка. Але світлий образвеликого Кобзаря безсмертний, як і сам народ, що породив його. Вічно нетліннатворчість геніального сина України жива подихом життя, биттям гарячоголюдського серця. Безсмертні могутня сила його таланту, проникливість і глибинайого думки, мужність і ніжність його лірики, гострота і пристрастність йогослова, мужність і пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєїбатьківщини, до свого народу.

Список литературы

Дляподготовки данной работы были использованы материалы с сайта www.ukrlib.com.ua/