Реферат: Розробка концепції управління інноваційною діяльністю в Пол-тавській області

Українська академія державного управлінняпри президентові України

Харківський філіал

Харків — 1997

Вступ

Зрізних причин Україна, яка була периферією бувшого СРСР, зараз знаходитьсяобабіч процесів інтеграції та інтернаціоналізації у світовій економіці, щосильно стримує розвиток України як суб`єкта господарського механізму світу.

Вданий час, час переходу до ринкових відносин, необхідно переглянути теоретичніоснови і практику функціонування економіки України, і на цій основі шукатишляхи входу молодої держави у світове співтовариство не як сировинного додаткуі ринку для третьосортних товарів, а як повноправного учасника, на якогопотрібно зважати як у політичних, так і в економічних перипетіях сучасногожиття.

СьогодніУкраїна переживає важкий час. Головними диспропорціями, що прописались векономіці України, є дефіцит бюджету, спад національного доходу, порушенняплатіжного та торгівельного балансів, істотне перевищення імпорту надекспортом[24,c.15], що в сукупності визначає фінансові можливості держави, якійнеобхідно вирішувати багато складних питань і виконувати національні тарегіональні програми, що потребують високих інтелектуальних та матеріальнихвитрат.

ПерехідУкраїни до відкритої економіки може стати неможливим без синхронізації їїекономічної структури та реформ, аналогічних високорозвиненим країнам.

Нашійдержаві необхідно реалізувати комплекс заходів по розвитку підприємництва,децентралізації зовнішньоекономічної діяльності, зміні зовнішньоторговоїсистеми, що повинно прискорити процес інтегрування у міжнародний ринок.

Виходячиіз ситуації, що склалася, визначаються основні пріоритети сучасної українськоїекономічної політики. Це реанімація та стимулювання виробництва, створеннясприятливого інвестиційного клімату, приведення якості продукції до рівня, приякому реальним стане вихід на основні світові ринки.

Провіднемісце (близько 70%) у експорті найбільш розвинених країн (в тому числі США,Німеччина, Японія) посідають саме наукомісткі, високотехнологічні товари[24,c.130].Їх конкурентоспроможність забезпечується великими витратами, в тому числі збоку держави, на науково-дослідні та конструкторські розробки. Економіка цихкраїн, та країн, що здійснили потужний ривок у сім`ю світових лідерів, сьогоднібудується, в першу чергу, на реалізації наукових досягнень.

Урізних країнах проблема реалізації нововведень вирішується по-різному, хоч іможна простежити певні моменти, спільні для більшості сучасних лідерівнауково-технічного прогресу, але не підлягає сумніву те, що наука сталареальною виробничою силою на даному етапі, і буде залишатись нею в майбутньому.

ЗавданняУкраїни — у найкоротший час вивчити досвід вирішення цих проблем, визначитишляхи реалізації інноваційної політики в Україні з урахуванням реальних умов.

Першийкрок у цьому напрямі вже зроблено, ним стало Розпорядження Президента Українивід 23.01.1996 р. № 17/96 “Питання створення технопарків та інноваційнихструктур інших типів”, де створення та функціонування інноваційних структурвизначається, як “один з пріоритетних напрямів підвищення ефективностівикористання науково-технічного потенціалу для розв`язання завданьтехнологічного оновлення виробництва”[8].

Однак,багато аспектів становлення цілісної системи управління інноваційною діяльністюв умовах сучасної України та іі подальшого функціонування не знайшли достатньоглибокого висвітлення у науковій літературі.

Соціально-економічні,організаційно-управлінські проблеми організації інноваційних процесів, питанняінформаційного забезпечення їх проходження відображено у публікаціяхІ.Я.Гришина, М.Іонцова, І.Колота, О.А.Лєбєдєвої, Г.І.Мостового, С.Покропивного,В.Є.Шукшунова, Ю.Яківця та ряду інших аторів.

Разомз тим, ряд важливих питань, пов`язаних з новими підходами до вирішення,насамперед, організаційно-управлінських питань формування цілісних регіональнихінноваційних структур в умовах економічної кризи, потребують подальшоїрозробки. Метою є подолання протирічч, що склалися в умовах, колиреструктуризована командно-адміністративна система фактично втратила здатністьвпливати на процеси в сучасній українській економіці.

Такимчином, практична значимість вказаних проблем і об`єктивна необхідність розвиткуінноваційних процесів в Україні зумовили вибір теми магістерської дисертації,мету і завдання, предмет та об`єкт дослідження.

Метоюроботи є розробка концептуального підходу до становлення цілісної системиуправління інноваційною діяльністю в регіоні, як принципово нового механізмувпливу держави на економіку в умовах ринку.

Увідповідності до мети роботи, поставлено наступні цілі:

дослідитиметоди вирішення проблем, пов`язаних з інноваційними процесами, у розвиненихкраїнах, зокрема, в США, Німеччині, Японії;

дослідитиреальні можливості науково-промислового потенціалу області, як основистановлення регіональної інноваційної структури;

визначитипріоритетні напрями регіональної державної політики в сфері інновацій;

обгрунтувативибір критеріїв якісної та кількісної оцінки ефективності діяльностіінноваційних структур.

Виходячиз вищевикладеного, за предмет дослідження обрано роль державного управління, якфактору впливу на інноваційні процеси у регіоні.

Вякості об`єкта дослідження вибрано науково-промисловий потенціал Полтавськоїобласті.

Впроцесі дослідження використано методи системного та статистичного аналізуреального стану науково-промислової бази області та інші методи.

Якінформаційну базу, використано дані статистичної звітності Полтавськогообласного управління статистики, регіонального відділення Держінофонду України,матеріали Інноваційного центру “Технокрай” (м.Харків).

1. Загальні засади державної інноваційноїполітики

Щобприскорити процес інтегрування у міжнародний ринок, нашій державі необхіднореалізувати комплекс заходів по розвитку підприємництва, децентралізаціїзовнішньоекономічної діяльності, зміні зовнішньоторгової системи.

Зовнішньоекономічнадіяльність посідає одне з найважливіших місць і є вагомою складовою економічноїсистеми будь-якої незалежної держави.

Структураукраїнського експорту вкрай незадовільна. Головну роль в ній грають сировина,напівфабрикати, сільськогосподарська продукція[24,c.7].

Реальнунебезпеку становить те, що непродуманий експорт ресурсів може призвести досерйозних, навіть непоправних наслідків, так як сировинні ресурси обмежені тавичерпні. Крім того, надмірне захоплення експортом може стати, до певної міри,стимулом для добуваючих галузей, і в той же час призводити до подальшогозанепаду інших, до подальшого відставання в області, наприклад,машинобудування, особливо в його найсучасніших галузях — мікроелектроніці,лазерній, електронно-обчислювальній техніці та інших напрямах.

Втой же час, статистичні дані, опубліковані Світовою торговою організацією в1994 році, свідчать, що на перше місце серед експортних товарів, з часткоюблизько 11% від загального об`єму, вийшла комп`ютерна техніка та програмнезабезпечення[24].

Цеговорить про те, що ринок машин і обладнання насичується найбільш наукомісткоюпродукцією. Теж саме можна сказати і про інші ринки.

Неухильнезростання об`ємів продажу наукомісткої продукції свідчить про все більшу увагу,яку держави-світові лідери надають проблемам якнайшвидшої реалізаціїнововведень. У таких країнах, як США, Японія та інших, програми державноїпідтримки інноваційної діяльності включено до пріоритетних напрямів внутрішньоїполітики у ХХІ ст.[25].

Інноваційнаполітика — складний, не позбавлений ризику процес, проходження якоговизначається багатьма передумовами: технічними, фінансовими, економічними,соціальними[11]. Інноваційна політика об`єднує науку, техніку, підприємництво,економіку і управління. Вона заторкає все соціально-економічне середовище,включаючи виробництво, банки, науково-технічні кадри, рівень науково-технічноїграмотності населення, і є, в принципі, сукупністю заходів, зв`язаних зпросуванням нової, або покращеної продукції на ринок збуту.

Умовноможна виділити чотири варіанти інноваційної політики[11] :

Політика“технологічного поштовху”грунтується на тому, що приоритетні напрямки розвиткунауки та техніки визначаються державою, котра володіє необхідними матеріальнимиресурсами, експертизою та інформаційним забезпеченням. Такий варіантінноваційної політики виходить з наявності науково-технічних тасоціально-економічних проблем і передбачає для їх вирішення розробку різнихдержавних програм, великих капіталовкладень, інших прямих форм державної участіу регулюванні інноваційних процесів. Характерним прикладом такої політики єполітика уряду США у 40-50 роках, коли створювались принципово нові напрями вгалузі електроніки, ЕОМ, зв`язку, авіабудування.

Політика“ринкової орієнтації” передбачає провідну роль ринкового механізму у розподіліресурсів та визначенні напрямів розвитку науки і техніки. Така політикаорієнтована на обмеження ролі держави в стимулюванні фундаментальнихдосліджень, створенні економічного клімату та інформаційного середовища длянововведень у фірмах, скорочення прямої участі в НДЕКР та дослідженнях ринків,а також на зменшення прямих форм регулювання, які заважають стимулюваннюринкової ініціативи та ефективній перебудові ринку. Ця форма політики булапріоритетною в 70-х роках у США, Німеччині, Японії, а на початку 80-х роківповорот до неї здійснила більшість розвинених країн.

3.В60-70 роках в США мала місце політика “соціальної орієнтації”, яка передбачаларегулювання соціальних наслідків НТП, а прийняття рішень базувалось на широкомусоціально-політичному консенсусі з залученням широкої громадськості. Цей часхарактерний великою кількістю розробок у військовій сфері, які було направленоу цивільну промисловість, для виробництва товарів народного споживання.

4.Зусилля,які направляються на зміну економічної структури господарського механізму. Вонапередбачає великий вплив передових технологій на вирішеннясоціально-економічних проблем, на зміни галузевої структури, на взаємодіюсуб`єктів господарювання, на рівень життя і т. д. В даний час лише Японіяпослідовно дотримується такої політики, здійснюючи її паралельно з ринковою.

Алемайже 30-річний потік технологій, який дозволив Японії зайняти позицію середсвітових лідерів, з подання Пентагону, був суттєво перекритий адміністрацієюРейгана. Тому японський уряд, спільно із найвпливовішими корпораціями, висунувнову концепцію: односторонній потік технологій замінити на спільні дослідженняна основі взаємності, чим забезпечити постійне надходження до країни новихперспективних розробок[25].

Цейпідхід забезпечив здійснення нового витка економічного розвитку країни, танебезпека з боку “молодих тигрів” Південно-Східної Азії примусила шукати новішляхи стимулювання науково-технічного прогресу. У результаті було висунутошестицільову програму досягнення абсолютного технічного лідерства на основівикористання минулого досвіду та потужності промислового потенціалу[25].Програма включає наступні стратегічні напрями :

Паралельнареалізація науково-технічних програм.

Стратегічніміжнародні союзи.

Проект“Технополіс”.

Створеннятелекомунікаційних мереж.

Підтримкавенчурного капіталу і венчурних фірм.

Селективнезаохочування імпорту.

Навідміну від практики минулих років, ці напрями зв`язані не з величезними бюджетнимивитратами, а, скоріше, вони грунтуються на максимальному використанні переваг,які витікають із основних змін у японському суспільстві.

Гасломцієї програми могла б стати фраза, надрукована у журналі “Джапан індастрелджорнел” в 1985 році, під час роботи ЕКСПО-85: “Зворотний відлік почався.Залишилось лише 15 років до ХХІ сторіччя. Ви готові? Ми — так !”[26].

Ситуаціяв нашій економіці мало відрізняється від повоєнної Японії чи Німеччини. То чиварто шукати свій власний шлях на початку виходу з кризи, чи не оптимальнішеадаптувати чужий досвід до умов сучасної України?

РозпорядженнямПрезидента України від 23.01.1996 р. № 17/96 “Питання створення технопарків таінноваційних структур інших типів” обласним, Київській та Севастопольськійдержадміністраціям доручено сприяти створенню інноваційних структур, що маютьза мету розв`язання першочергових проблем економічного розвитку регіону на базінових технологій та виробництва конкурентоспроможної продукції[8].

Алеза простотою формулювання проблеми прихована велика і розтягнута в часі робота,яка не може бути виконана простим створенням нової адміністративної структури.Таке розуміння інноваційного процесу є дуже спрощеним і може серйозно зашкодитив майбутньому.

Вирішенняцього завдання потребує комплексного підходу і є достатньо довгостроковим.

По-перше,необхідно визначитись із стратегічними та тактичними аспектами організаціїінноваційної діяльності. Стратегічний напрям передбачає забезпечення корінноїструктурної перебудови економіки. Його реалізація включає матеріально-технічнезабезпечення довгострокових програм розвитку науково-технічної інфраструктури(лабораторій, наукових центрів), створення механізмів фінансування нововведеньз підвищеним ризиком, здійснення великомасштабних науково-технічних програм, щопотребують міжгалузевої кооперації або спільного, науки з промисловістю,задоволення стратегічних та соціальних суспільних потреб.

Заходитактичного порядку паправляються, в першу чергу, на укріплення інноваційногопотенціаду компаній, підвищення якості продукції та ефективності виробництва.

Полтавськаобласть — одна із складових великої соціоекономічної системи, якою є Україна.Тому процеси, які проходять в Україні, не обійшли стороною науково-промисловийпотенціал області, як і потенціали інших регіонів України. Саме тому програмавідродження національної економіки повинна виходити з програм реанімаціїекономік кожного, окремо взятого регіону.

Кожнаобласть повинна мати свою програму, свої пріоритетні напрями у відповідності достану власної науково-промислової бази, виходячи із потенційних виробничихможливостей регіону, орієнтуючись на наявні ресурси та ринкові потреби. Але єбезперечним те, що без науково-технічного прогресу, використовуючи екстенсивніта жорсткі командні методи, вивести державу із стану соціально-економічногоколапсу на межі ХХІ сторіччя неможливо.

Запропонованаконцепція управління інноваційною діяльністю в Полтавській області не претендуєна всеохопленість, але напрями, які вона містить, здаються найбільш актуальнимипри сьогоднішньому стані економіки та науки.

2. Концепція управління регіональноюінноваційною діяльністю

2.1. Цілі інноваційної діяльності.

Основноюметою інноваційної діяльності є створення системи взаємодії всіх учасниківциклу, що забезпечують науково-технічний прогрес: наукового, технічного тавиробничого потенціалів.

Організаційно-управлінськіцілі.

Довгостроковіорганізаційно-управлінські цілі:

побудовасаморегульованої цілісної регіональної інноваційної системи;

виробленнясистеми управління інноваційними процесами, яка максимально пристосована до конкретнихумов та завдань;

формуванняпринципово нової системи управління економікою регіону;

створенняякісно нової територіальної організації виробництва.

Середньо-та короткотермінові організаційно-управлінські цілі:

створенняєдиного інформаційного середовища;

виробленнясистеми оцінки ефективності діяльності інноваційної системи та її структурнихпідсистем;

розробкасистеми контролю та зворотнього зв`язку;

розробкамеханізмів модифікації структури діяльності;

розробкаринкових механізмів взаємодії суб`єктів діяльності між собою та із зовнішнімисистемами;

якіснаперебудова зв`язків у ланцюгу освіта-наука-виробництво.

Соціально-економічніцілі.

Довгостроковісоціально-економічні цілі:

завоюваннястабільних позицій у відповідних сегментах світової ринкової системи;

коріннеоновлення основних фондів;

переорієнтаціяекономіки на виробництво наукомісткої високотехнологічної продукції;

вирівнюваннябалансу “імпорт-експорт”;

накопиченнякритичного технологічно-фінансового та інформаційного потенціалу для здійснення“технологічного прориву”.

Середньо-та короткотермінові соціально-економічні цілі.

формуванняпозитивного соціально-економічного іміджу регіону;

створенняпривабливого інвестиційного клімату;

оптимізаціяресурсоспоживання;

формуванняздорового конкурентного середовища у сфері НДЕКР.

Соціальніта культурні цілі.

Довгостроковісоціальні та культурні цілі:

підвищенняжиттєвого рівня населення;

побудова“відкритого суспільства”;

переорієнтаціясуспільства на загальнолюдські цінності;

коріннаперебудова системи освіти на всіх рівнях;

закріпленнядемократичних засад у всіх сферах життя;

інтеграціяу європейське співтовариство.

Середньо-та короткотермінові соціальні та культурні цілі.

підвищеннякваліфікаційного рівня трудових ресурсів;

підвищенняринкової грамотності населення;

підняттярівня ділової активності в регіоні;

скороченнябезробіття.

2.2. Принципи діяльності.

Організаційно-управлінськіпринципи:

модульнаструктура діяльності (принцип макро- та мінірівнів);

забезпеченняпостійних безперервних інформаційних потоків;

управлінняза цілями;

інтеграціяу існуючу схему управління регіоном;

максимальноможливе залучення існуючих органів державного управління та існуючоїінфраструктури;

органічнеєдинство науково-технічного прогресу з економічним, соціальним, та духовнимрозвитком суспільства;

органічнеєдинство науково-технічного прогресу з економічним, соціальним, та духовнимрозвитком суспільства;

демократизаціята децентралізація управління, розвиток самоуправління в сфері науки татехніки;

першочерговадержавна підтримка науково-дослідних розробок світового рівня, а такожрозробок, що забезпечують вирішення найважливіших проблем держави, шляхомвибору науково-технічних пріоритетів та концентрації на їх виконанні;

збалансованийрозвиток фудаментальних, прикладних досліджень та розробок за рахунок прямої державноїпідтримки, економічного стимулювання інноваційної діяльності підприємств;

підтримкаконкуренції та підприємництва у науково-технічній сфері, здійсненняантимонопольних заходів;

сприяннярозвитку ринку науково-технічної продукції, збалансованому розвитку наукового,освітнього та промислового потенціалів;

різноманітністьта рівноправність всіх форм організації науково-технічної діяльності,об`єднання колективної та індивідуальної науково- технічної творчості;

максимальневикористання можливостей світової науки та техніки для забезпеченнянауково-технічного прогресу.

Фінансово-економічніпринципи.

економічнийхарактер взаємодії всіх суб`єктів інноваційної діяльності;

прийняттязапитів ринку та ринкової кон`юнктури як першочергових критеріїв при оцінюванністратегічних та тактичних заходів;

функціонуванняв межах наявних ресурсів;

Етичніпринципи.

повнасамореалізація людської особистості;

рівністьможливостей;

домінуваннязагальнолюдських цінностей.

Принципиконтролю.

стратегічнийхарактер;

контрольтільки основних критеріїв діяльності;

своєчасність;

гнучкість;

реальністьвимог та стандартів;

вільнийдоступ до результатів.

2.3.Завдання діяльності.

Організаційно-управлінськізавдання:

координаціяупралінських концепцій всіх учасників інноваційної діяльності;

створеннята удосконалення механізмів реалізації державної інноваційної політики;

встановлення,коректування і координація цілей державної інноваційної політики;

забезпеченнянеобхідною та достовірною інформацією всіх учасників інноваційної діяльності;

забезпеченняконтролю за проходженням інноваційних процесів;

стратегічнепрогнозування.

Завдання,пов`язані з формуванням нової

системицінностей:

учбово-демонстраційнадіяльність;

просвітницькадіяльність;

рекламно-пропагандистськадіяльність;

координаціявнутрішньої культури регіону та його іміджу.

3. Статегічні напрями становленняінноваційної діяльності у полтавській області

Усвітовій практиці існують два основних підходи до створення інноваційнихструктур і пов`язаного з ним розвитку інноваційної діяльності[26]:

євроамериканський,який базується на формуванні окремих (локальних) інноваційних центрів,бізнес-інкубаторів, технопарків, наукових парків, технополісів, тощо;

японський,оснований на включенні до проеку цілого регіону.

Уяпонському варіанті регіон виступає як єдиний технологічний простір із своїмиресурсами і кількома базовими точковими інноваційними структурами, об`єднанимиміж собою єдиною комплексною інноваційно спрямованою інфраструктурою.

Дляреалізації запропонованої концепції пропонується використати обидва підходи доформування інноваційної діяльності.

Виконаннязавдань та досягнення встановлених цілей регіональної інноваційної діяльностіможе бути забезпечене тільки при умові іх тісного взаємозв`язку і послідовноговтілення у життя. Формування регіональної інноваційної системи умовно розбитона два періоди:

Становленнярегіональних центрів інноваційної діяльності — ядер майбутньої мегаструктури,тобто євроамериканський варіант.

Створеннявласне регіонального інноваційного мегакомплексу як цілісногонауково-промислового організму.

Длячіткої узгодженості і координації зусиль по реалізації стратегічних татактичних завдань концепції сформовано сім довгострокових напрямів-програм :

“Техноімпорт”—забезпечує найшвидше оновлення основних фондів існуючих підприємств за рахунокзакупки та впровадження новітніх іноземних технологій.

“Експорт” — здійснення зовнішньоекономічної діяльності, макромаркетингу.

“Інформація”— створення потужних баз даних та інформаційних мереж, які б зв`язали всіхучасників інноваційних процесів між собою та із світовим інформаційнимпростором, виставочно-демонстраційна діяльність, тощо.

“Інвестор”— забезпечення найпривабливішого інвестиційного клімату у регіоні для залученнядостатнього притоку зовнішнього та внутрішнього, державного та недержавногокапіталу для реалізації інноваційних проектів.

”Освіта-наука” — переорієнтація академічної науки та освіти на практичну направленість зметою виявлення найбільш талановитих розробників проектів, менеджерів, здатнихїх реалізувати, “ретрансляторів” знань — педагогів, тощо тобто трьохнайважливіших, з точки зору технологічних інновацій, талантів.

“Венчурнепідприємництво” — державна та корпоративна підтримка малих форм бізнесу у сферірозробки ти виробництва високотехнологічної продукції, створеннябізнес-інноваційних структур різних типів.

Створеннябагатофункціональної структури регіонального рівня, для забезпечення діяльностівсієї інноваційної системи, паралельної реалізації всіх стратегічних напрямів.

3.1.Програма “Техноімпорт”.

Зачас існування адміністративно-командної мілітаризованої радянської економіки упромисловості було накопичено ряд істотних перекосів та недоліків, які особливонегативно проявляються на сучасному етапі — етапі переходу до ринковоїнекомандної економіки. Найбільш суттєвими факторами, що гальмують процесиінтеграції більшості промислових підприємств регіону у ринкові процеси мивважаємо наступні :

сильнийнахил у бік виробництва прдукції групи А і недостатні потужності длявиробництва високотехнологічних товарів народного споживання[24];

високафізична та моральна зношеність основних фондів, особливо технологічногообладнання[23,75];

високеенергоспоживання підприємств, і, як результат — висока енергомісткість їхпродукції[23,82];

більшістьпідприємств являють собою серйозну небезпеку для навколишнього середовища, такяк технологічні процеси, як правило, не відповідають діючим стандартам у областіекології[23,94];

низькапідприємницька активність керівництва більшості промислових тасільськогосподарських підприємств, небажання та невміння працювати при новихекономічних умовах.

Ціфактори, на наш погляд, визначають в багатьох випадках структуруімпортно-експортної діяльності області. За даними обласного управліннястатистики [23,331-336] у 1995 році 71,92% у загальному обсязі імпорту займалимінеральне паливо, нафта та продукти її переробки, при частці в експорті лише9,38%. Значна частка імпорту — 10,24%, припадає на паливну апаратуру різнихтипів, при частці в експорті лише 4,03%.

Основнийоб`єм обласного експорту складають залізна руда та засоби наземного транспорту,відповідно 29,46% та 23,31%, тобто сировина та матеріаломістка продукція[23].

Фактичновідсутні експортні операції з сільськогосподарською продукцією та продукцієюпереробної промисловості, ца винятком цукру та виробів з нього (8,72%експорту)[23]. Практично відсутні імпортно-експортні операції з продукцієювисокотехнологічних сучасних галузей (близько 4% імпорту, включаючи засобиобчислювальної техніки).

Загальнеспіввідношення експорту до імпорту склало 67,17% при сальдо -$221315,8тис.[23,333].

Виходячиз приведених даних, можна зробити висновок про те, що державне регулювання імпортно-експортнихпотоків практично не працює, воно здійснюється безсистемно, на основіконкретних ситуацій, без перспективного планування.

Хочсаме сьогодні одним з найважливіших факторів здійснення державного впливу наекономічне життя регіону повинне стати державне регулюваннязовнішньоекономічної діяльності, особливо в області імпортних операцій .

Сьогодніполітика держави щодо імпорту, в більшості випадків зводиться до дилеми —допускати чи не допускати конкретного іноземного виробника на внутрішній ринок,а підтримка вітчизняного виробника — до питаня необхідності імпорту якоїськонкретної продукції.

Питаннябути чи не бути імпорту взагалі не може бути поставлене. Імпорт бути повинен,але імпорт розумний, далекоглядний, направлений на перспективу. В організаціїполітики щодо імпорту може бути дуже корисним досвід Японії.

Японськіспеціалісти вважають, що поетапне прискорення науково-технічного розвиткуекономіки передбачає два підходи :

освоєнняіноземного досвіду на основі закупки ліцензій;

розвитоквласної дослідницької бази.

Впершому випадку забезпечується швидке просування вперед і отримання відчутнихрезультатів за порівняно короткий проміжок часу, у другому — не виключенісерйозні труднощі, так як ініціативні науково-технічні розробки пов`язані з ризикомта невдачами.

Напротязі 50-60 років основним способом відбудови зруйнованої війною економікиЯпонії був імпорт технологій. Збезсилена країна була змушена платити “данину”іноземним фірмам, закуповуючи “ноу-хау”, так як у катастрофічній ситуації, щосклалася, це було, мабуть, найрозумнішим виходом, так як дозволило за відноснокороткий період досягти рівня своїх колишніх противників у останній війні.Вартими уваги є два стратегічні підходи з боку держави щодо регулювання процесуімпорту технологій[25] :

жорсткийконтроль за валютними операціями для орієнтації компаній на закупку ліцензій закордоном;

примушуванняіноземних компаній до продажу ліцензій на новітні технології, як плати задоступ на внутрішній ринок.

Взявшидо уваги іноземний досвід та сучасні українські реалії, ми пропонуємо такіконцептуальні напрями державної інноваційної політики у сфері імпортнихоперацій:

Аналізтехнологій, що використовуються сьогодні. Наоснові результатів аналізу повиннаскладатись карта-характеристика промислових та сільськогосподарськихпідприємств усіх форм власності на відповідність існуючих технологій вимогаменергозбереження, екологічної безпеки, відповідності світовому рівнютехнологічної культури та інноваційної перспективності самого підприємства,його значення в експортному потенціалі регіону та в виробництвіконкурентноздатної імпортозамінюючої продукції.

Визначеннясприйнятливості підприємств до технологічних та управлінських нововведень тапереоснащення виробництва, для визначення доцільності державної підтримкиінноваційного процесу на конкретному підприємстві.

Роботаз іноземними компаніями, які мають бажання прийти на український ринок таможуть запропонувати перспективні технологічні розробки, заходи з їх заохоченнядо співпраці.

Проведенняекспертних робіт щодо запропонованих іноземних розробок на предмет їхвідповідності потребам регіону та доцільності державного сприяння у втіленніданого проекту.

Наданняконсалтингових послуг з юридичних, організаційних, технічних, фінансових таінших питань.

Підтримказдорової конкуренції у сфері імпорту високих технологій шляхом сприянняорганізації різного роду тендерів, конкурсів, аукціонів з питання інноваційнихпроектів та надання певних пільг їх переможцям при реалізації проекту.

Регулюваннявалютних операцій для повнішого направлення валютних коштів підприємств наздійснення проектів у рамках програми “Техноімпорт”.

Створеннята підтримка привабливого інвестиційного клімату з метою зацікавленнявнутрішніх та зовнішніх потенційних інвесторів у заходах в рамках програмишляхом системи пільг, гарантій, часткового фінансування проектів державою,тощо.

Протистоянняіноземній експансії та захист внутрішнього ринку та власного розробника івиробника — один з найважливіших аспектів активної регулюючої ролі держави уздійсненні імпорту у сфері обладнання та технологій. Для ефективного виконанняцієї ролі, необхідно провести чітку грань, яка б грунтувалась на реальнійінформації про стан вітчизняних науково-дослідницьких та конструкторськихробіт, про їх направленість та ступінь готовності. Виходячи з цієї інформації,і повинні прийматись рішення про необхідність державної підтримки того чиіншого проекту, про організацію тендеру з участю вітчизняних компаній і т.д.,тобто повинна здійснюватись політика м`якого ринкового протекціонізму відносновласних конкурентноздатних і перспективних розробок. Так як, при реалізаціїпрограми може виникнути небезпека технологічної експансії з бокувисокорозвинених країн, що може призвести до витіснення з ринку власнихтехнологій, науково-технічних програм та розробок.Такий підхід повинензабезпечити підтримку власного науково-промислового потенціалу, та економіювалютних коштів, підвищення конкурентоздатності українських фірм, створення їмумов для закріплення на внутрішньому ринку.

Врамках програми “Техноімпорт”повино бути передбачено ряд підтриманих державоюкомпексно-цільових програм у пріоритетних для регіону галузях, з огляду назапити потенціальних ринків збуту.

Таблиця3.1.

Питомавага Полтавської області у

народномугосподарстві України в 1994-95 рр.

Вид продукції Частка в н\г України,% 1994 1995 Переробка нафти 51,6 45,7 Залізна руда 11,6 13,1 Металоріз. верстати 21,9 9,4 Легке машинобудування 12,9 21,8 Вантажні автомобілі 94,8 98,7 Збірні з\б конструкції 7,2 7,3 Цегла будівельна 6,2 6,9 Зернові культури 6,6 5,9 Цукровий буряк 8,2 9,1 Продукція тваринництва 5,2 5,3

Виходячиз даних обласного управління статистики [23,c.5], які приведено в таблиці3.1, тасвітових і європейських тенденцій у економіці та управлінні пропонуються такісфери пріоритетів у межах програми “Техноімпорт”:

сільськегосподарство — технології виробництва та зберігання продукції, збереженняродючості грунтів, технічне забезпечення цих процесів,організаційно-управлінські технології ;

харчовата переробна промисловість — переробка сільгосппродукції, виробництвопродовольчих товарів подовжених термінів зберігання з використанням сучаснихпакувальних матеріалів ;

легкапромисловість — технології, обладнання та матеріали для взуттєвої, трикотажноїта швейної промисловості;

машинобудування— виробництво технологічного обладнання для легкої, харчової та переробноїпромисловості, сільського господарства, виробництво вантажних автомобілів таобладнання для обробки металу різанням ;

хімічнапромисловість — первинна переробка нафти, фармацевтична промисловість;

видобувнігалузі — видобування та збагачення залізної руди, технології буріння нафтовихта газових свердловин;

сферапослуг — банківські технології, технології у сфері обслуговування населення,консалтинг, інжиніринг, тощо;

інформаційнітехнології, програмне забезпечення, обладнання;

управління— управлінські технології.

Жоднийз них не повинен мати істотної переваги перед іншим, здійснення переозброєннявиробництва повинно відбуватись незалежно від форми власності того чи іншогопідприємства, а рішення про державну підтримку та сприяння повинно грунтуватисьвиключно на необхідності даного нововведення для підвищення експортного таімпортозамінюючого потенціалу області.

Критеріямита результатами успішної реалізації програм блоку повинні бути :

Коріннеоновлення основних фондів у промисловості.

Зростанняоб`ємів виробництва.

Заповненнявнутрішнього ринку вітчизняною продукцією, яка здатна конкурувати з аналогічноюіноземною.

Створенняпередумов виходу підприємств регіону на світові ринки, відповідно до профілю.

Покращенняекологічної ситуації.

Зниженнявитрат на закупку енергоносіїв, оптимізація ресурсоспоживання.

Підвищеннярівня кваліфікації трудових ресурсів.

Збільшенняоб`ємів надходжень до бюджетних та небюджетних рахунків.

Підняттяна якісно новий рівень ділової та інноваційної активності підприємців.

Підвищенняпопиту на продукцію НДЕКР.

3.2. Програма “ Експорт”.

Більшістьстратегічних напрямів концепції за довгострокову мету мають створення потужногоекспортного потенціалу регіону шляхом розробки та впровадженняімпортозамінюючих та експортабельних технологій у всіх сферах економічноїдіяльності.

Заходиу рамках програми “Експорт” направлено на забезпечення виходу суб`єктівінноваційної діяльності на ринки всіх ступенів ієрархії.

Діяльність,яка передбачається у межах цього напряму, направлена на виконання двох основнихфункцій:

організаціязовнішнього та внутрішнього маркетингу;

інформаційно-комунікативнафункція.

Дляефективного виконання вказаних функцій пропонується реалізувати ряд комплекснихпрограм, метою яких повинно стати створення сучасної розгалудженої службимаркетингу на потенційних ринках збуту продукції та послуг:

Створеннясистеми дослідження та прогнозування ринків для повної, оперативної тадостовірної оцінки перспектив конкретної продукції (послуги) та розробкирекомендацій підприємствам щодо методики закріплення на конкретному сегментіринкової системи.

Створеннясистеми рекламно-інформаційної діяльності, яка направлена на роботу із існуючимита потенційними споживачами продукції та послуг як всередині України, так і назовнішніх ринках.

Створеннядержавної підтримки зовнішньоекономічної діяльності недержавних підприємствшляхом надання митних преференцій, направленої зовнішньополітичної діяльності.Особливою підтримкою повинні користуватись суб`єкти інноваційної структурирегіону.

Реалізаціюзаходів програми “Експорт” щодо координованого закріплення українськоїпродукції на ринках планується провести у межах двох етапів, тривалість якихзалежатиме від стану розвитку та можливостей власне інноваційної та промисловоїінфраструктур регіону.

Першийетап — вихід та закріплення позицій на ринках продукції найбільш мобільних, зточки зору переорієнтації та переоснащення виробництва, галузей — сільськегосподарство, харчова та переробна промисловості, легка промисловість, а такожпідприємства ВПК, в тому числі і реконверсовані.

Другийетап — вихід на ринки наукомістких високотехнологічних товарів та ринкипатентно-ліцензійної документації.

Насьгоднішній день на більшості ринків тверді позиції займають технологічнорозвинені країни. Тому, найбільш реальними ринками для продукції українськихпідприємств в умовах, що склалися, ми вважаємо внутрішній український ринок таринки країн СНД, в першу чергу — російські(див.додадок 3), та ринки країнбувшого соцтабору[23,330].

Результатамивиконання заходів програми “Експорт” повинні стати:

Створенняцілісної системи обміну інформацією у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Вирівнюваннябалансу “імпорт-експорт”.

Створенняпривабливого економічного іміджу регіону.

Збільшенняоб`ємів валютних надходжень.

Збільшенняоб`ємів надходжень до бюджетних та небюджетних рахунків.

Підвищеннязовнішньоекономічної активності недержавних підприємств та децентралізація зовнішньоекономічноїдіяльності.

3.3. Програма “Інформація”.

Насьогоднішній день жодна розвинута соціально-економічна система не здатнафункціонувати при відсутності потужного інформаційного фундаменту.

Вумовах постіндустріального суспільства на перше місце виходять проблемиінформаційного забезпечення. Без використання інформаційних технологій, аналізуінформації неприймається жодне рішення — ні технічне, ні управлінське, нібудь-яке інше.

Храктерноюособливістю сучасного життя є постійно зростаючі об`єми інформаційних потоківта масивів. З розвитком НТП реальністю став феномен “інформаційної кризи” —явища, при якому стає все важче знайти та обробити необхідні дані у величезномуінформаційному полі.

Згідноосновного закону розвитку науки[14], наука розвивається прпорційно масі знань,накопиченій попередніми поколіннями, за експоненціальною залежністю. Інформаціяж є невід`ємною ланкою наукового циклу, яка зв`язує науку з масою накопиченихзнань (мал.3.1).

/>

Мал.3.1.Схема наукового циклу.

Такимчином, із розвитком науки та ростом маси знань потреби у інформаційномузабезпеченні будуть збільшуватись. Особливо проблема інформації, вже сьогодні,відчувається у сфері інноваційної діяльності, так як вона здійснюється напередових напрямах науки — на зтиках “класичних”наук.

Відсутністьінформаційної культури та інфраструктури, здатної на сучасному рівнізабезпечити отримання, обробку, зберігання, передачу та оновлення інформації,відсталість інформаційних технологій — одна з причин відставання України уінноваційній сфері.

Насьогодні вУкраїні і, зокрема, в Полтавській області, гостро відчуваєтьсяпроблема інформаційного голоду у всіх сферах діяльності, в тому числі і вдержавному управлінні.

Однієюз умов існування демократичної держави і ринкових принципів господарювання євільна доступність усіх суб`єктів до інформаційних ресурсів держави, завинятком даних, що складають державну та комерційну таємницю. В країні існуєбезліч локальних інформаційних мереж, баз даних, телекомунікаційних структур,створених різними суб`єктами різних сфер діяльності — державними органами,фінансовими структурами, промисловими підприємствами, навчальними та науковимизакладами, тощо. В основному, вони використовуються для внутрішнього користування,хоч інформація, яка в них знаходиться, необхідна і для користувачів поза межамисистеми. Часто локальні мережі сформовано на різних організаційних та технічнихпринципах, що робить неможливою їх інтеграцію.

Врезультаті цьго інформація втрачає, практично, всі необхідні якості:оперативність, доступність отримання, можливість швидкої обробки та передачі,повноту охоплення проблеми і ряд інших суттєвих властивостей, які визначаютькорисність інформації.

Такимчином, рівень вирішення проблеми інформаційного забезпечення є визначальнимпараметром життєздатності інноваційної системи — одного з найпотужнішихспоживачів та виробників інформаційних потоків.

Урамках програми “Інформація” планується виконати ряд організаційно-технічнихпідпрограм для формування цілісного відкритого регіонального інформаційногопростору, здатного до повної інтеграції у національний та світовий простори.

Організаціятакої структури повинна проводитись на основі сучасних технологій таматеріально-технічного забезпечення, вона є довгостроковою і потребує високихвитрат.

Заоснову пропонується взяти технологію “Клієнт-сервер”[13], основнимикомпонентами якої є:

сервери— кординатори інформаційних потоків, які відповідають за розподіл та обробкуданих і є посередниками між клієнтами та базами даних;

клієнти— ПЕОМ, які забезпечують користувачів умовами праці та максимально забезпеченіпристроями вводу-виводу інформації;

базиданих — системи для зберігання, пошуку та аналізу інформації;

комп`ютернімережі.

Дляреалізації моделі необхідно скоординувати процеси комп`ютеризації та розвиткутелекомунікаційних систем, які проходять в Україні. На сьогодні багатодержавних та недержавних організацій повністю комп`ютеризовані, формуютьсякомунікації зв`язку на основі сучасних цифрових та оптико-волоконнихтехнологій, створена і створюється далі множина баз даних, функціонують вузлимережі “Internet”, підвищується комп`ютерна грамотність населення. Тобтостворено реальні передумови для реалізації програми.

Длястворення цілісного інформаційного простору необхідно додатково:

створитивузли-сервери.

Закінчитиформування комунікаційних мереж.

привестидо єдиного стандарту існуючі мережі та бази даних.

Створитинові потужні бази даних.

Крімзаходів з організації комп`ютерної мережі у межах програми “Інформація”необхідно здійснити ряд проектів з розвитку виставочно-демонстраційноїдіяльності, підтримки засобів масової інформації, розвитку традиційних засобівзв`язку.

Особливуувагу необхідно надати розвитку демостраційної діяльності, як важливому і відноснонедорогому методу отримання інформації та публікації ідей та проектів уінноваційній сфері.

Зцією метою пропонується організувати ряд постійно діючихрекламно-демонстраційних інноваційних комплексів на основі як традиційних, типуСорочинської ярмарки, так і нових форм організації, із забезпеченням їх повнимспектром послуг зв`язку, поліграфії, тощо.

Постійноютурботою держави у особі, в першу чергу, правоохоронних органів, повинне статиформування системи заходів з забезпечення захисту інформації, яка складаєкомерційну, державну, або військову таємницю.

Врезультаті успішної реалізації заходів програми “Інформація”, плануєтьсядосягти таких результатів:

Зв`язатив єдину відкриту систему всіх суб`єктів інноваційної діяльності.

Забезпечитиумови для оперативного та ефективного управління інноваційними процесами.

Забезпечитивільний доступ до світових інформаційних масивів та оперативний інформаційнийобмін.

Створитиумови для ефективної реалізації рекламних, маркетингових,учбово-демонстраційних та інших програм

Підвищитиосвітньо-культурний рівень населення.

Інтегруватисьу національний та світовий інформаційний простір.

Підвищитиімідж регіону серед потенційних ділових партнерів.

Створитиінформаційну основу інноваційних процесів.

3.4. Програма “Венчурне підприємництво”.

Товарневиробництво в умовах ринкової економіки — це конкурентна боротьба, в першучергу — боротьба за ринки збуту.

Вигратив боротьбі за споживача можливо двома шляхами: зниженням ціни на товар, абодосягненням високого рівня якості. Перший спосіб не дає достатнього ефекту вумовах насиченого ринку і високого життєвого рівня населення. Споживач готовийплатити більше за товар більш високої якості. Як праило, виробництво більшякісної продукції вимагає більших витрат. Але в деяких випадках застосуванняпередових технологій, особливо в умовах масового виробництва, може призвести доподвійного ефекту: до зниження собівартості продукції при одночасномупідвищенні рівня якості. Найбільш ефективним засобом досягнення цих двохефектів є розвиток науки та застосування її досягнень на практиці. Результатомнауково-технічної творчості і є нововведення, яке народжується при допомозіінтелектуальних інвестицій, що освоюються в інноваційному процесі.

Інтеграціянауки та виробництва потребує значних витрат, які далеко не завждиоправдовуються, і суміщені із значною мірою ризику. В останні роки однією ізформ інноваційної діяльності стають невеликі фірми, які отримали назвувенчурних (ризикових).

Діяльностіцих фірм притаманний значний ризик збанкрутування, але неухильне збільшення їхкількості пояснюється рядом факторів:

необхідністюрозробок принципово нових продуктів та технологій, відсутніх на ринку;

відмежуваннямвід великого поточного виробництва і можливістю науково-технічної творчості;

наявністюстабільної пропозиції на інвестиційному ринку;

можливістюшвидкого збагачення у результаті інтенсивної творчої праці.

Такікомпанії, як правило, дають високі дивіденти по своїх акціях.

Венчурнафірма створюється невеликою групою однодумців-інженерів, винахідників,менеджерів з певним досвідом роботи в великих фірмах.

Перевагоювенчурної фірми, з одного боку, є вузька спеціалізація, концентраціяматеріально-технічних і фінансових ресурсів на вибраному напрямку досліджень, аз іншого — можливість швидкої переорієнтації на інші, більш перспективнінапрямки діяльності. Конкуренція примушує венчурні фірми максимальноскорочувати терміни НЕДКР, інтенсифікувати процес втілення нововведення увиробництво.

Розробляючинові технології, освоюючи нові види продукції, венчурні фірми звичайнокористуються підтримкою держави і великих компаній, яким самим невигіднозайматись цим через високу вірогідність високих збитків.

Незалежнівенчурні фірми організовуються у вигляді акціонерних товариств, рекламуючи своїідеї створення нововведень, акумулюючи під ці ідеї кошти приватних таінституційних інвесторів.

Основнимкритерієм класифікації венчурного підприємництва є джерела фінансування.Найбільш поширеними і життєво стійкими формами вважаються наступні[20]:

“незалежний”,або чистий венчур;

фірми.які організовано на пайових принципах промисловими корпораціями;

венчурніфірми, що фінансуються інвестиційними фондами;

внутрішнівенчурні відділи великих корпорацій;

фірми,що працюють під егідою технологічних парків різних рівнів та різних шляхівфінансування.

Фірми,що створено однією, або кількома корпораціями на пайових принципах, отрималиназву “зовнішнього венчура”. Підприємства цього типу можуть бути структурованіу кілька модифікацій, організаційно оформлених, як науково-дослідницькіконсорціуми. Виділяють три основних їх типи:

створеніз метою проведення фундаментальних довгострокових досліджень. Такі консорціумимають, як правило, свою науково-дослідницьку базу (лабораторії, досліднівиробництва, інформаційно-обчислювальні центри, інші елементинауково-промислової інфраструктури), засновниками їх можуть бути великівійськово-промислові об`єднання, часткове фінансування може здійснюватисьдержавою;

створенівсередині галузі корпораціями на пайових принципах, з метою розробки галузевихстандартів, технічних умов та контролю за їх дотриманням. Такий консорціум можебути створений під егідою великої холдінгової компанії, мати тимчасовийхарактер, і, як правило, розпадається через внутрішньогалузеву конкуренцію;

створеніз метою активізації наукової діяльності НДІ, університетів на їх виробничійбазі з використанням наявного науково-промислового потенціалу. Такий консорціумдля розробки та апробації ідей отримує донорське фінансування від корпорації імає міжгалузевий характер.

Венчурніфірми можуть використовувати і інші джерела фінансування: кошти великихкорпорацій, банків, пенсійних та благодійних фондів, страхових компаній,особисті зауваження інвесторів, часткові державні субсидії. Попит на венчурнийкапітал досить високий іне може бути задоволений комерційними банками, якічасто утримуються від надмірного ризику. Це викликало виникненняспеціалізованих венчурних інвестицйних фондів і компаній. Їх мета — акумулювативенчурний капітал і венчурне фінансування та кредитувати спеціалізованіризикові фірми (венчури). В умовах України таке ризикове підприємництво можеотримати розвиток паралельно з процесами приватизації.

Венчурніфірми, як правило, обслуговують перші дві стадії інноваційного циклу —народження або пошук ідей та техніко-економічне обгрунтування проекту. Більшіфірми можуть також виготовляти дослідні зразки, вивчати ринки збуту. Длярозгорнутого виробництва, створення достатньо потужного підприємства, серійноговипуску продукції у венчурів недостатньо фінансових та матеріально-технічнихресурсів, хоч у 70-х роках, внаслідок стрімкого розвитку нових напрямів НТП,деякі з венчурів перетворились у великі корпорації. Наприклад, у США, із 1332венчурних фірм — 72 перетворились у корпорації, випуск акцій яких принісінвесторам 1000% прибутку, а половина фірм забезпечила прибуток 500% [ 20].

Парадоксальністьситуації в розвинутих країнах полягає в тому, що в корпораціях-гігантах, якізабезпечують близько 50% НД, у рамках НДЕКР працює біля 92% вчених та інженерівкраїни. В той же час, дрібні та середні фірми та винахідники-одинаки даютьщорічно до 50% найважливіших нововведень, витрачаючи, що важливо, лише незначнучастку коштів на НДЕКР від загальних витрат країни у цій сфері [ 20 ].

Основноюпричиною високої ефективності малого бізнесу є специфіка процесу поєднаннянауки з виробництвом в рамках дрібного підрриємництва, так як для дрібногопідприємця у сфері hi-tech, часто єдиною можливістю досягтиуспіху є форсуваннявласної програми НДЕКР. У великої корпорації є багато інших способів досягненнямети, що нерідко знижує зацікавленість корпорацій в розвитку науково-технічноїактивності.

Малівенчурні фірми, як суб`єкти інноваційної діяльності, як організовані формидослідницького бізнесу почали формуватись наприкінці 50-х років, а в 70-х рокахмалий інноваційний бізнес зайняв тверді позиції на заключних стадіях НДЕКР тавийшов на світові ринки [ 26 ].

Здатністьсуб`єктів малого бізнесу швидко реагувати на вимоги ринку, мобільність таоперативність, економічність стала передумовою їх співвиконавчої діяльності увеликих науково-технічних програмах корпорацій.

Іншоюформою венчурного бізнесу стали бізнес-інноваційні структури типу технологічнихпарків на базі потужних суб`єктів наукової діяльності, як правило, —університетів, або великих університетських центрів. Їх можна охарактеризуватияк об`єднання дрібних та середніх фірм для спільного будівництва, оренди землі,приміщень використання дослідницької та обчислювальної техніки.

Заданими Організації економічного співробітництва та розвитку на даний час у СШАпрацює близько 150 подібних об`єднань, у ФРН-- 50, у Нідерландах — 45 [ 26].

Прикладомтакого об`єднання може стати “Silicon valley” поблизу Стенфордськогоуніверситету (Каліфорнія, США), де 3000 фірм із загальною кількістю працівниківдо 200 тис. покривають біля 20% світового попиту на комп`ютери та електроннікомпоненти до них [ 24 ].

Крімтого, малі венчурні фірми стали ініціаторами ряду переломних розробок у сферіприкладної науки, особливо в електроніці, роботехніці, біотехнології.

Усучасному інноваційному процесі важливу роль відіграє держава. Вона єкоординатором та стимулятором циклу “ідея-ринок” з допомогою сучасногоінноваційного механізму, характерними особливостями якого є те, що:

длярозвитку сучасної науки і техніки монополістські форми організації інноваційноїдіяльності стали вузькими і потребують високої інтеграції зусиль;

типовіраніше монополістські форми організації інноваційної діяльності сталигальмувати НТП, у зв`язку з чим монополісти змушені переходити до використаннянових, раніше їм не притаманних, форм організації дослідницького процесу;

новіінформаційні технології, комп`ютеризація і телекомунікаційні можливості суттєвозмінили інноваційну діяльність не тільки на рівні окремої фірми, а й на рівнікраіни, континенту, планети.

Програмипідтримки інноваційного бізнесу діють у більшості розвинутих країн, і, щоважливо, не тільки на національному рівні, а й на рівні адміністративниходиниць. Такі програми виступають як важливий елемент науково-технічногорозвитку регіону, як шлях до створення нових робочих місць та вирішення іншихсоціально-економічних проблем.

Системаважелів у рамках інноваційного процесу спрямована на залучення можливостеймалого бізнесу сприяла різкому прискоренню НТП у розвинутих капіталістичнихкраїнах і відставанню країн бувшого соцтабору, де ця система була відсутня. Насьогоднішній день програми підтримки малого венчурного бізнесу є факторамиекономічного росту у США, Японії, Ізраїлі, та ряді інших країн.

Системадержавної підтримки розвитку наукомістких технологій та інновацій в Ізраїлібазується на системі субсидій та інноваційних фондів. Крім того, уряд щорічноінвестує до 3% ВНП в наукові дослідження. В переліку пріоритетних напрямів —телекомунікації та програмні продукти, біотехнологія, такі галузі електроніки,як медицинська електроніка, електронна оптика, лазерні системи, автоматика іроботехніка. Значний вкнесок в розвиток технологічного рівня Ізраїлю вносятьстворені 28 “hi-tech”-інкубаторів, розміщені по всій країні. Їх покликанозабезпечувати підтримку технологічних ініціатив на першій стадії розвитку,включаючи створення компанії і забезпечення її фінансами[24].

Головнамета цієї схеми — створити мотивацію компаніям ідти шляхом подальшоїкомерціалізації своїх винаходів після попереднього дворічного інвестування.Тобто, після 2-х років суттєвої державної допомоги ( 100% заробітної платиспівробітникам, 75% вартості необхідного обладнання, тощо), при умові чіткогоозначення позитивного результату, приймається рішення про надання подальшоїдопомоги за програмою державної підтримки експорту [24].

Врезультаті комплексних заходів з підтримки високотехнологічного бізнесу тапроектів у області “hi-tech”, Ізраїлю вдалось за короткий час підвищити часткувисоко технологічних галузей у ВНП до 51%. При цьому на експорт іде більш як40% ВНП, з них 80% — у економічно розвинуті країни [24,103].

Програмапідтримки венчурного бізнесу — складова програми стратегічного економічногоривка Японії на ХХІ ст.

Такимчином, природньо, що універсальної схеми цієї діяльності не існує, але їїконцепція може і повинна бути адаптована до умов України.

Нанаш погляд, в Україні, в тому числі, в Полтавській області існує ряд умов длярозвитку венчурного бізнесу, які витікають з ментальних та історичнихособливостей сучасної української нації:

духпідприємництва та “розумного авантюризму”;

високийрівень освіти населення;

злиттяособливостей азіатської та європейської культур — поєднання індивідуалізму зколективізмом;

наявністьвеликої кількості ВУЗів, НДІ;

високийкваліфікаційний рівень трудових ресурсів, особливо — на існуючих та бувшихпідприємствах ВПК.

Але,на сьогоднішній день, об`єктивно існує ряд умов, що стримує розвиток ризиковогопідприємництва у сфері НДЕКР:

організаційнітруднощі та витрати при відкритті підприємства;

нестабільністьзаконодавства в області підприємницького права;

жорстканедиференційована податкова система;

відсутністьпопиту на продукцію НДЕКР(додаток 7);

низькаринкова грамотність населення;

відсутністьфінансової венчурної інфраструктури;

інертністьдержави у відношенні підтримки нових фірм;

низькийпрестиж інженерної та наукової діяльності.

Виходячиз даних обласного управління статистики (додатки), можна стверджувати, що врезультаті негативних процесів у економіці та суспільстві, відбулось суттєвепогіршення стану винахідницької активності населення(див. дод.1;8) та зниженнякількості працюючих у сфері НДЕКР. Крім того, у безстрокових відпустках,втрачаючи кваліфікацію на випадкових заробітках, знаходяться тисячівисококваліфікованих працівників конверсованих підприємств ВПК, в той же часкількість малих підприємств, зайнятих у сфері наукової діяльності та науковогообслуговування за період з 1990р. до 1995р. збільльшилась з 34 до 55[23,36],при скороченні загальної кількості працюючих. В той же час ріст кількості малихпідприємств у інших сферах досить стабільний(додаток 9). Тобто, самі люди, — носії інтелектуального потенціалу, залишились. Тому, головною метою діяльностів рамках програми “Венчурний бізнес” повинно бути збереження і реалізація цьогопотенцалу.

Процесиприватизації та ринкові реформи, незважаючи на в`ялість та непослідовність,створюють нові можливості для формування інфраструктури малого та середньогобізнесу. Але сама по собі, вона, практично, не може створитись, особливо, вумовах нерегульованого ринку і жорсткої зовнішньої конкуренції.

Досвід,напрацьований США[ 26], свідчить, що, без підтримки, 80 із 100 нових компанійпотерпають краху у перший же рік діяльності. В той же час із 100 компаній, якібули підтримані в рамках державних та недержавних програм, 80 розвивають своюдіяльність, сплачуючи податки, створюючи робочі місця, виробляючи перспективну,конкурентноздатну продукцію.

Головнаумова формування нових фірм — поєднання інтелектуальних та підприємницькихможливостей. Підтримати це поєднання на початкових стадіях утворення фірми —створити передумови її подальшої самостійної роботи у ринковому середовищі.Основною формою такої підримки стала допомога малим фірмам через системупослуг, що надаються бізнес-інноваційними структурами різних типів та формфінансування.

Дляреалізації заходів з формування бізнес-інноваційної мережі у рамках програми“Венчурне підприємництво” пропонується організувати систему бізнес-інноваційнихструктур трьох ступенів складності, які різняться між собою широтою наданняпослуг, ступенем готовності підтримуваних проектів, формами фінансування.

СтруктураІ рівня (БІС-І) — консалтингово-інформаційний центр, який працює з проектами напочаткових стадіях інноваційного процесу — на рівні ідеї татехніко-економічного обгрунтування і надає наступні послуги:

технічна,економічна, екологічна, та інші види попередньої експертної оцінки;

наданнянавчальних програм;

консультаціїз питань права, економіки, кредитів та ін.;

оформленняавторських прав;

доступдо інформаційних масивів;

допомогав складанні бізнес-плану;

допомогав реєстрації підприємства;

пошукпотенційних інвесторів.

СтруктураІІ рівня (БІС-ІІ) — бізнес-інкубатор, який працює з рельно існуючими проектамина стадіях отримання експериментальних зразків та маркетингу продукції і надаєдодаткові послуги фірмам:

оформленнядокументів для отримання пільг;

сприянняотриманню інвестицій “ризикового капіталу”;

пільговаоренда обладнання для НДЕКР та дослідного виробництва;

пільговаоренда офісних приміщень;

послугиз маркетингу;

консультаіїз питань управління та організації виробництва.

СтруктураІІІ рівня (БІС-ІІІ) — технологічний парк, який забезпечує умови проведеннянауково-дослідної роботи фірм, надає послуги на стадії виходу проекту в вільнеринкове середовище. Крім послуг, що надаються БІС-І та БІС-ІІ, технопарквиконує:

забезпеченняфірм сучасною науково-технічною базою (засобами обчислювальної техніки,унікальними видами обладнання, лабораторними приміщеннями, тощо);

забезпеченнявиробничими площами для виробництва дослідних партій продукції;

рекламно-видавничіпослуги;

консультаціїз питань зовнішньоекономічної діяльності;

оформленнягарантій інвестицій для найбільш важливих проектів;

послугизв`язку;

наданняна пільгових умовах земельних ділянок;

виставочно-демонстраційніпослуги;

навчаннякерівників фірм;

послугиз організації різного роду презентацій, переговорів, семінарів, тощо;

соціально-побутовіпослуги (розміщення, харчування, транспорт, тощо).

Підприємстваму структурі БІС надаються пільги при реєстрації, отриманні послуг, а такожрізного роду фінансові та податкові пільги при умовах значимості розробки тауспішного проходження діяльності фірми. З метою повного охоплення областібізнес-інноваційною мережею та забезпечення повноти проходження інноваційнихпроцесів пропонується наступна схема розміщення БІС.

ДвіБІС-ІІІ розташовуються в містах обласного підпорядкування Полтаві та Кремечуцііз задіянням існуючого науково-промислового потенціалу.

Базоюмайбутніх технопарків, які визначатимуть пріоритети науково-технічної їхдіяльності повинні стати передові та перспективні наукові, учбові заклади,промислові підприємства.

Структуритипу БІС-ІІ пропонується організувати при ВУЗах, технологічно передових підприємствах,в тому числі при підприємствах ВПК, науково-дослідних станціях.

Мережаструктур типу БІС-І повинна заповнити вільний простір.

Запропонованасхема повинна забезпечити створення цілісного регіонального інноваційного середовищата рівні можливості для реалізації людського інтелектуального тапідприємницького потенціалу, незалежно від місця розташування підприємства чипроживання людини.

Схемувходу-виходу у БІС-простір, та руху підприємств уньому зображено у додатку 13.

Інноваційнаідея, з моменту виникнення до моменту втілення у вигляді товару чи послуги,проходить шлях від БІС-І до БІС-ІІІ у середовищі підтримки та контролю, щозабезпечує як виживання компанії, так і мінімізацію ризику при інвестуванніпроектів.

Компаніїможуть виходити і входити до БІС всіх рівнів в залежності від станупідприємства та стадії готовності проекту.

Підприємства,які достатньо окріпли фінансово та організаційно, повинні поступово витіснятисьіз структукр БІС за допомогою економічних важелів: введенням та поступовимпідвищенням плати за комплекс послуг, який їм надається, з поступовимдоведенням розцінок до рівня, що суттєво перевищує ринковий.

Уцьому випадку фірма або виходить із структури БІС, або, якщо вона зацікавлена узбереженні місцерозташування та у якості послуг БІС, залишається, оплачуючипослуги за цінами вищими, ніж ринкові, у якості додаткового джерелафінансування діяльності БІС.

Виходячиіз ступеня ризику підтримки проектів, складності послуг та інших факторів,пропонується наступна структура фінансування БІС:

БІС-І— повне державе.

БІС-ІІ— державне, недержавне, змішані форми.

БІС-ІІІ— корпоративне, акціонування, часткове державне.

Врезультаті реалізації програми “Венчурне підприємництво” планується досягтитаких цілей:

Створенняцілісної системи підтримки малого та середнього наукомісткого бізнесу.

Скороченняу часі тривалості інноваційних циклів.

Забезпеченнястабільної пропозиції продукції НДЕКР.

Реалізаціялюдського потенціалу.

Створенняконкурентного середовища у сфері НДЕКР.

Створеннянових робочих місць.

Підняттяділової активності у регіоні.

Формуваннянового іміджу регіону.

3.5. Програма “Інвестор”.

Вирішеннякомплексу проблем фінансового забезпечення проходження інноваційних процесів —одна з головних умов приведення в рух всього цілісного регіональногоінноваційного механізму.

Насьогоднішній день ні економічна ні законодавча бази не готові забезпечитистворення системи фінансування ризикових проектів — основи діяльності суб`єктівінноваційної структури регіону.

Фінансуваннявенчурних проектів суміщене із достатньо відчутною мірою ризику. Так, застатистикою США [24,85], із 100 інноваційних проектів прибуток приносять лише50, але цей прибуток складає від 200% до 400%, а в деяких випадках — до 1000%річних. Та все ж, вірогідність ризику достатньо висока — 0,5.

Високийризик венчурного фінансування, доповнений фінасовою та законодавчоюнестабільністю є однією з головних причин низької привабливості інноваційногопростору України для потенційних інвесторів.

Метоюзаходів у рамках програми “Інвестор” є створення привабливого інвестиційногоклімату в регіоні шляхом підвищення ступеня захисту інвестицій, свободирепатріації прибутків та створення системи фінансових та організаційнихпреференцій для потенційних інвесторів інноваційних проектів.

Вумовах відсутності системи венчурного фінансування, потенційними інвестораминам бачаться:

Держава.

Українськіюридичні особи.

Іноземніюридичні особи.

НаселенняУкраїни.

Насьогодні, практично, єдиною формою державної підтримки інноваційних проектів єїх фінансування структурами Державного Інноваційного фонду України (ДІФУ), алеце фінансування не є ефективним з причини встановлених достатньо жорстких умовнадання безвідсоткових позик. Кредити надаються діючим підприємствам підзаставу нерухомості, або під солідні гарантії.

Результатомцього стало те, що у 1995 році Полтавським регіональним відділенням ДІФУпрофінансовано 3 регіональних проекти та 9 проектів інших відділень на загальнусуму 2,48 млн. грв., що склало 39% надходжень. У 1996 році профінансовано 6проектів на суму 0,335 млн.грв., що склало лише 21,8% суми надходжень. Запідсумками цих двох років до держбюджету вилучено 7,474 млн.грв. невикористанихкоштів[23]. Загальні обсяги фінансування науково-технічної діяльності державоюприведено у додатку 5.

Втой же час практично відсутнє фінансування інноваційних проектів недержавнимиструктурами, в тому числі й комерційними банками з причини довгостроковостітаких капіталовкладень та значної міри комерційного ризику.

Населенняне приймає участі у вкладанні коштів з причини недосконалості розвитку ринкуцінних паперів, так як основною формою участі приватних інвесторів є купіляакцій та інших цінних паперів. З цієї ж причини створюються додаткові труднощіі для участі вітчизняних та іноземних фінансових та промислових структур.

Длязабезпечення організації та подальшого ефективного функціонування ринкувенчурного капіталу та цілісної системи фінансового забезпечення інноваційноїінфраструктури регіону необхідно здійснити ряд організаційно-управлінськихпрограм, які є основою стратегічної програми “Інвестор”.

Нанаш погляд, релізатором політики державної підтримки венчурних інвестицій урегіоні повинне стати саме відділення ДІФУ після реструктуризації функцій тапринципів роботи. Пропонується наділити регіональне відділенню ДІФУ наступнимиосновними функціями:

Повнедержавне фінансування найбільш важливих та перспективних проектів та програм.

Частковедержавне фінансування проектів та програм.

Державнестрахування інвестицій.

Державнегарантування інвестицій.

Управлінняпакетами цінних паперів інноваційних компаній, що створені за участю держави.

Длязацікавлення інвесторів пропонується надати статус вільної економічної зонитериторіального типу структурам БІС-ІІІ — технопаркам “Полтава” та “Кременчук”,в межах яких повинні бути створені системи фінансових преференцій, умовивільної репатріації прибутків та стабільність законодавчих умов.

Зметою залучення банківського капіталу пропонується встановити ряд фінансовихпреференцій комерційним банкам на прибутки, отримані в результаті венчурної кредитноїдіяльності.

Фактично,передбачається три форми участі держави у фінансовому забезпеченні інноваційнихпроектів:

Прямеінвестування.

Страхуваннята гарантії інвестицій.

Непрямеінвестування за рахунок надання фінансових преференцій.

Зметою формування механізмів недержавного фінансування необхідно здійснитидержавні програми підтримки становлення різного роду інноваційних фондів, бірж,структур організаційного та інформаційного забезпечення функціонування системивенчурного фінансування проектів.

Другоюважливою проблемою є фінансове забезпечення діяльності власне інноваційноїінфраструктури регіону.

Здосвіду країн із розвиненою інноваційною інфраструктурою можна вважати, що їїфункціонування потребує постійних державних дотацій, так як самі елементи,наприклад, БІС, не здатні забезпечити повну самоокупність. Але певні прибуткидля часткового покриття видатків можливі за рахунок:

Наданняпослуг фірмам-нерезидентам БІС у сфері консалтингу, інжинірингу, експертизи,оренди тощо.

Наданняпослуг клієнтам-нерезидентам інформаційними структурами інноваційної системирегіону.

Прибутківз вкладених у проекти коштів.

Участіу реалізації патентно-ліцензійної продукції.

Іншіджерела.

Результататамиреалізації заходів програми “Інвестор” повинні стати:

Збільшенняоб`ємів притоку капіталу у економіку регіону.

Раціоналізаціявикористання коштів ДІФУ.

Підвищеннярівня ділової активності в регіоні.

Збільшенняоб`ємів надходжень до бюджетних та небюджетних рахунків.

Зменшеннядержавних витрат у соціальній сфері за рахунок створення додаткових робочихмісць та росту добробуту працюючого населення.

3.6.Програма “Освіта-наука”.

Знання— один із самих динамічних ресурсів, які лежать в основі формування тафункціонування інноваційного середовища.

Упроцесі проходження інноваційних процесів, в першу чергу, реалізуються знаннята природні здібності людей у трьох основних площинах: науково-конструкторськадіяльність, сфера управління, освіта.

Уцій тріаді провідною ланкою є освіта — сфера виявлення здібностей, підкріпленняїх необхідним обсягом теоретичної інформації та практичних навичок таперіодичне поновлення знань. У двох інших отримані знання реалізуються увигляді ідей, рішень, а у кінцевому рахунку —матеріалізуються у вигляді товарівта послуг.

Такимчином, стан розвитку сфери освіти визначає тенденції розвитку як прикладнихобластей реалізації знань, так і свої власні. Тобто, освіта відтворює сама себена нових якісних та кількісних рівнях під впливом виробничих сфер.

Виходячиз цього, ми вважаємо, що створення нової парадигми освіти, як діяльності вобласті ретрансляції знань, та науки, як області виробництва нових знань тавищої форми їх реалізації, повинне дати поштовх до розширеного відтворенняінтелектуального потенціалу нації.

Насьогодні, визначились проблеми невідповідності системи науки та освіти сучаснимвимогам, що, зокрема, привело до таких негативних явищ[15]:

відірваністьосвіти від практичних реалій;

падінняпрестижу освіти;

довгіперіоди втілення наукових розробок у виробництво;

непристосованістьосвіти та науки до існування у ринковому середовищі.

Головнамета блоку цільових програм у рамках програми “Освіта-наука” — створенняцілісної динамічної системи, спрямованої на “розширене відтворення”високопрофесійних творчих кадрів, здатних до ефективної діяльності уінноваційному ринковому полі — науковців, інженерів, менеджерів, педагогів.

Пропонуєтьсястворити систему інноваційної освіти, яка грунтується на трьох рівнях, взалежності від вікового, освітнього, професійного та ряду інших факторів.

Першийрівень (вікова група від 0 до 17 років) — майбутні кадри для інноваційноїдіяльності. На цій стадії першочерговими завданнями є виявлення пріоритетнихздібностей у дітей, їх розвиток та забезпечення необхідним комплектом знань зкласичних наук та основ прикладних — економіки, техніки, інформатики,управлінських наук тощо. Для цього необхідно провести реалізацію ряду державнихпрограм, спрямованих на реформування шкільних програм та педагогічнихтехнологій, системи дитячої та юнацької науково-технічної творчості, якаповинна бути спрямована не на сліпе моделювання пристроїв, а на формуваннянетрадиційного підходу до їх використання та удосконалення, навички зпланування своєї власної діяльності та діяльності колективу.

Другийрівень ( від 18 до 50 років) — найбільш продуктивний сегмент інтелектуальногопотенціалу, люди які приймають безпосередню участь у розробці та реалізаціїінноваційних проектів. Це сьогоднішні управлінці, науковці, інженери,підприємці. На здійснення процесів поповнення та оновлення їх знань та напідвищення їх професійного рівня спрямована цілісна система вузівської тапіслявузівської безперервної освіти на основі сучасних підходів.

Третійрівень (від 50 років) — поєднання фундаментальних і практичних знань тажиттєвого досвіду, мудрість нації. Завдання держави — максимально ефективно їївикористати через залучення до викладацької діяльності, роботи у експертних таконсалтингових структурах тощо.

Коженрівень є відкритою динамічною системою, на яку впливають як інші рівні, так ізовнішні фактори. Кожен рівень, з природніх причин, плавно переходить в інший,приносячи якісні та кількісні зміни у нього, та через системи ретрансляціїзнань — у інші(мал. 3.2.).

ретрансляціязнань

/>

Мал.3.2.Схемаретрансляції знань.

Природньо,що зміни у освіті спричинять зміни у науці. Завдання програми “Освіта-наука” —перебудова її структури у бік пріоритету вузівської а не академічної, як цеіснує у розвинутих країнах, так як саме вузівська наука є найбільш динамічноюта активною структурою. У ній поєднуються творче, нетрадиційне мислення тапідприємницька активність молоді та досвід і знання академічних науковців. Проце свідчить кількість винаходів, використаних у реальній проектній роботі ВУЗів(додадок 6). Це є той потенціал, який визначатиме пріоритетисоціально-економічного розвитку у найближчому майбутньому, так як діяльністьакадемічного сектору переживає глибоку кризу з, як ми вважаємо, об`єктивних причин(додаток4). Найбільш ефективною формою реалізації цього потенціалу є створення на базінавчальних закладів БІС різних рівнів складності, здатних координувати зв`язкиу ланцюгу наука-виробництво.

Врезультаті цих та інших заходів планується:

Створитицілісну систему безперервної освіти.

Створитиумови для повної реалізації інтелектуального потенціалу.

Піднятипрестиж освіти.

Забезпечитипостійне надходження у інноваційне поле нових творчих та активних людей.

Створитиумови для оперативної практичної реалізації інноваційних ідей та проектів.

3.7.Cтруктурауправління регіональною інноваційною діяльністю.

Процесиефективного формування та успішного функціонування цілісного регіонального інноваційногополя потребує чіткого планування, узгодження та координації всіх стратегічнихпрограм, та їх складових — цільових програм тактичного плану, контролю за їхвиконанням, оперативного внесення змін та уточнень тощо. Тобто повного спектрууправлінської діяльності.

Існуючісхеми управління регіоном, на даний час, практично, нездатні виконувати функціїуправління у такій специфічній галузі ринкової економіки, як інноваційнадіяльність, з причини сильних авторитарно-командних тенденцій у структурахдержавної влади.

Тому,організації інноваційного процесу повинно передувати управлінське нововведенняу вигляді принципово нової конфігурації органів управління цим процесом. Новасистема повинна іманентно вплестись у існуючі схеми здійснення державноїполітики у регіоні, принести до них нові демократичні методи управння та створитипередумови функціонування структур державного управління у післятрансформаційнийперіод розвитку української ринкової економіки.

Зцією метою пропонується створити цілісний регіональний інноваційний мегакомлекс(РІМК), який стане науково-дослідним полігоном та демонстраційним проектом дляудосконалення та розповсюдження методів управління як інноваційною діяльністю,так і іншими сферами соціально-економічного життя регіону.

Загальнізасади формування РІМК.

СтруктураРІМК формується зверху до низу у відповідності до рівнів державного управління.

Структурніелементи вертикалей формуються на основі проблемно-функціонального принципу.

Застосовуютьсярізні типи структурних одиниць, в залежності від цілей, завдань, принципівдіяльності та спектру управлінських та інших послуг, з огляду на оптимізаціювертикальних та горизонтальних зв`язків.

СтруктураРІМК є динамічною і змінюється в залежності від досягнення встановлених цілейта внесених коректив.

Програмно-цільовамодель управління.

Засадиуправління.

Вумовах формування інноваційної діяльності та низького рівня детермінаціївзаємовідносин держави та ринкових структур є допустимим застосуванняситуаційного підходу[18], який є достатньо гнучким та забезпечує максимальнепристосування структури до змін зовнішнього середовища. Разом з тим, цей підхідпотребує жорстких професійних та особистих вимог до керівництва, особливо вищихланок. Для успішного функціонування організації на принципах ситуаційногопідходу. в першу чергу, необхідна висока інформаційна культура, нехарактернадля сьгоднішньої України. Інший негативний фактор — схильність більшостіупралінців до надмірної формалізації принципів і методів упраління, щоспричиняє неготовність до прийняття неформальних, творчих рішень.

Тому,як альтернатива ситуаційному, розглядається системний підхід[18], який у меншіймірі потребує високих особистих якостей управлінського персоналу, а в силу духутехногенності є більш прийнятним для більшості управлінців. Крім того, цейметод дозволяє окремим елементам системи здійснювати саморегуляцію.

Втой же час, ситуаційний підхід є оправданим при процесах реорганізаціїрозвинутих структур, забезпечених високопрофесійним управлінським персоналом тарозвинутими інформаційно-аналітичними системами[21].

Використанняжодного з методів та підходів жорстко не обмежується, так як вибір диктуєтьсяцілями та завданнями структури та загальною соціально-економічною ситуацією.Тому, в ролі пріоритетних можуть бути використані і інші підходи.

Механізмиуправління.

1.Механізми планування.

1.1.Механізми стратегічного планування:

оцінкаі коригування комплексу цілей організації на основі результативності здійсненняпопередньої стратегії;

аналіззовнішнього середовища;

визначенняваріантів стратегії;

вибірстратегії на основі аналізу;

внутрішнякоординація.

1.2.Механізми поточного планування:

виробленнятактики і процедур;

виробленняправил виконання окремих процедур.

Управлінняза цілями як елемент механізму планування:

визначенняцілей структурно-функціональної одиниці;

розробкапланів досягнення цілей.

2.Механізми контролю і оцінки.

2.1.Механізми ппереднього контролю:

контрольфінансового стану окремих структурних одиниць та всієї структури;

перевіркаефективності вертикальних та горизонтальних зв`язків;

перевіркаефективності каналів зворотнього зв`язку.

2.2.Механізми поточного контролю:

контрольдіяльності кожної структурної одиниці;

перевіркапрофесіоналізму та ефективності роботи персоналу;

оцінкадіяльності структурної одиниці на основі:

порівняннярезультатів та встановлених норм;

аналізвідповідності діяльності та встановлених цілей.

Структурауправління РІМК.

Метоюфункціонування РІМК є узгодження та здійснення стратегії інноваційної політикидержави із урахуванням регіональних умов і пріоритетів та координація іузгодження інноваційних процесів на середньму та місцевому рівнях.

СтруктураРІМК будується у відповідності до рівнів державного управління, що склались насьогодні. Принципи організації діяльності РІМК та його структури зображено удодатку 10 та таблиці 3.2.

Таблиця3.2.

Рівніуправління інноваційною діяльністю.

Рівні

управління

Державна

вертикаль

Вертикаль

РІМК

Основні

функції

1 Вищий національний

Верховна Рада

Президент Кабінет Міністрів

------------------- Прийняття стратегічних рішень національного масштабу 2 Вищий регіональний Обласна державна адміністрація

 

Рада РІМК

Прийняття стратегічних рішень регіонального рівня, попередній та поточний контроль, аналіз зовнішнього середовища та внутрішньої культури, розподіл ресурсів 3 Середній регіональний Управління обласної державної адміністрації Служби та органи РІМК (експертна, інформаційна, інвестиційно-фінансова, рада технопарків, міжвузівська рада тощо) Розробка цільових програм, контроль та координація їх виконання, аналіз ефективності горизонтальних зв`язків 4 Місцевий Міськвиконкоми міст обласного підпорядкування, районні державні адміністрації Керівництво ВУЗів, НДІ, БІС, підрозділів РІМК Розробка робочих планів, управління виконавчими ланками, узгодження іх діяльності 5 Виконавчий Органи державного контролю та нагляду

 

Підрозділи служб РІМК ( екологічної, економічної, фінансової експертиз; патентно-ліцензійний; консалтингу; виставочно-демонстраційні комплекси; маркетингу; регіональні сервери; органи ДІФУ; БІС тощо.

Надання послуг фірмам, контроль ходу виконання їх проектів, виконання рішень вищих порядків

Органивищого, середнього та місцевого рівнів управління діяльністю РІМК —колегіальні, до них входять як керівники структур РІМК так і керівникивідповідного рівня державних структур, органів місцевого самоврядування,учбових закладів тощо.

Процесприйняття рішень — колегіальний, відповідальність за їх виконання — персональнапри обов`язковій участі у прийнятті рішення відповідального за його виконання.

Всерединіпідрозділів, які безпосередньо пов`язані з виконанням фінансових, маркетинговихта інформаційних функцій доцільно застосувати формування функціональнихструктур[21].

Аналогічнийпідхід планується при створенні підрозділів технічного, господарського,забезпечення безпеки тощо.

Адаптивнийпідхід (принцип проектної організації) може бути використаний при формуванні“штабних” підрозділів, які володіють, як правило, консультаційнимифункціями[21]:

аналітичнівідділи;

відділидовгострокового планування;

тимчасовіробочі групи з вирішення конкретних проблем;

юридичніта нотаріальні підрозділи тощо.

Приформуванні функціонально відособлених одиниць використовуються аналогічніпринципи.

Механізмимотивації управлінського персоналу:

наданнястатусу державних службовців;

створенняумов делегування додаткових повноважень та відповідальності;

системапільг для отримання додаткової освіти, підвищення кваліфікації тощо;

залученнявисокопрофесіональних працівників до викладацької діяльності;

рейтинговасистема підвищення по службі;

широкапублікація діяльності;

системаматеріального заохочення за результатами діяльності;

системапільгового придбання цінних паперів акціонерних фірм інноваційного спрямування;

іншістимули морального та матеріального плану.

Ефективнестановлення структури управління дозволить вести цілеспрямовану таскоординовану діяльність усіх суб`єктів регіонального інноваційного поля(додатки 11;12), оперативно реагувати на зовнішні та внутрішні зміни іззастосуванням ринкових важелів державного впливу на ситуацію як в економіцірегіону, так і на суміжні сфери суспільного життя.

Висновки

Будь-якеуправління, а державне — особливо, достатньо ресурсомістка сферасоціально-економічної діяльності, що викликає потребу оцінки його ефективності.

Уринковій економіці ефективне державне управління може існувати тільки при умовіпоєднання зусиль двох протилежностей — держави та приватного бізнесу за умовиурахування інтересів кожної сторони у досягненні власних цілей.

Головнамета держави — ефективне виконання функцій, що відведені їй Конституцією, зарахунок збалансованого бюджету та постійного його поповнення.

Головнамета бізнесу — отримання прибутку та розширення виробництва.

Сьогодніінтереси авторитарної держави та ринкової економіки не мають точок доторкання.Держава робить постійні спроби отримати максимум коштів на основі податковихплатежів, фактично, душачи малий та середній бізнес — основу ринкової системи.Бізнес, не бажаючи бути задушеним, іде в “тінь”.

Самецей конфлікт, конфлікт між державою та приватним бізнесом, як ми вважаємо,лежить у основі соціально-економічних кризових явищ в Україні.

Уконцепцію управління інноваційною діяльністю регіону покладено ідею створеннятакого принципово нового механізму взаємодії у системі бізнес-держава, приякому напруга у потенційному конфліктному полі збігає до нуля. Тобто, вонаспрямована на створення системи взаємної зацікавленості обох сторін.

Насьогоднішній день, держава зацікавлена в розвитку приватного бізнесу набагатосильніше, ніж бізнес — у підтримці держави. Тому, ініціатива повинна виходитивід держави у вигляді загальнонаціонального рівня пакету програмних документів,підкріпленого взаємоузгодженою та цілісною законодавчою підтримкою щодоподаткових, інвестиційних, інформаційних, зовнішньоторгівельних таорганізаційних аспектів діяльності, питань власності та суттєвого розширенняправ регіонального та місцевого рівнів управління у формуванні економічноїполітики.

Реальневиконання заходів з розвитку та підтримки бізнесу повинне здійснюватись шляхомрозробки та реалізації комплексних обласних програм.

Реальнівтрати, які понесе держава, є необхідною умовою реалізації заходів, але приуспішному їх проходженні, кількісне зростання суб`єктів ринку — потенційнихплатників податків та роботодавців, спричинить якісні позитивні зміни усоціально-економічній сфері суспільних відносин, що потягне за собою позитивнізрушення у інших сферах.

Мивважаємо, що далекоглядна та ретельно спланована державна інноваційна політика,спрямована на одну із самих динамічних та активних складових сучасного ринку —малий та середній інноваційний бізнес, є одним із самих дієвих механізмівліквідації існуючих між державою та економікою протирічч. А вирішення цієїпроблеми є необхідною умовою побудови цивілізованого ринку, демократичногогромадянського суспільства, та, як результат — економічно та політично сильноїдержави.

ПЕРЕЛІКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1 Конституція України. Прийнята на п`ятійсесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.- К.: Юрінком, 1996.- 79с.

2. Закон України “Про підприємництво”//ВВР.-1996.-№31.-С.144

3. Закон України “Про інвестиційнудіяльність”// ВВР.-1992.-№10.-С.138

4. Закон України “Про загальні засадистворення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”// ВВР.-1996.-№31.-С.144

5. Закон України “Про охорону прав напромислові зразки”// ВВР.-1994.-№13.-С.64

6. Закон України “Про охорону прав навинаходи та корисні моделі”// ВВР.- 1994.-№13.-С.70

7. Закон України “Про державну програмузаохочення іноземних інвестицій”// ВВР.- 1994.-№11.-С.244

8. Розпорядження Президента України“Питання створення технопарків та інноваційних структур інших типів” №17/96 від23.01.96р.// УК.-1996.- 26 лютого(№30).-С.22

9. Постанова Кабінету Міністрів України“Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні”№277 від29.04.94р.//УК.-1996.- 11травня(№68).-С.17

10. Положення про порядок створення тафункціонування технопарків та інноваційних структур інших типів. ЗатвердженеПостановою Кабінету Міністрів України №549 від22.05.96р.//УК.-1996.-30травня(№77)-С.23

11. Андрощук Г. Государственнаяинновационная политика//Бизнесинформ.-1997.-№1.-С.37-40

12. Гришин І., Колот І., Мостовий Г.Пілотний проект “харківський технологічний край”.Проблеми теорії і практикидержавного управління та місцевого самоврядування.Матеріали щорічноїнауково-практичної конференції професорсько-викладацького складу та слухачівУАДУ 31 травня 1996р.-К.: УАДУ,1996.-166с

13. Гришин І.Я. Національна ідея тотальнихінновацій та інформаційна технологія клієнт-сервер//ВісникУАДУ.-1996.-№2.-С.205-208

14. Ионцов М. Инновационнаясфера: состояние и перспективы//Экономист.-1993.-№10.-С.17-22

15. Комраков Е.М.Создаём инновационноеобразование//Народное образование.-1996.-№7.-С.30-37

16. Лебедева Е.А.Венчурные фирмы вСША//Вопросы изобретательства.-1990.-№8.-С.11-15

17. Малащук С.П.Роль зон свободногоэкономического развития в региональной инновационной деятельности. Сборникстатей и тезисов выступлений по развитию инновационной деятельности в рамкахпроекта “Харьковский технокрай 2015”15-16мая 1997г.-Х.: АРПНТЭИ,1997.-82с.

18.Мексон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф.Основы менеджмента: Пер. с англ.--М.: Дело,1992.- 702 с.

19. Мякотин Ю.Г., Шукшунов В.Е.Инновационное образование: концепции, проблемы, становление, поисктехнологий.-М.: Академические чтения,1995.-102с.

20. Пересада А.А.Основы инвестиционнойдеятельности.-К.: ООО Либра, 1996.-344с.

21. ПерлакИ.Нововведения ворганизациях.М.: Экономика,1980.-144с.

22. Покропивный С. Инновационныйменеджмент в рыночной системе хозяйствования//ЭкономикаУкраины.-1995.-№2.-С.34-

23. Полтавщина на шляху до ринковоїекономіки: Статистичний збірник.-Полтава: Полтавщина,1996.-340с.

24. Соколенко С.И. Современные мировыерынки и Украина.-К.: Демос,1995.-354с.

25. Тацуно Ш. Стратегия — технополисы:Пер. с англ.-М.: Прогресс,1989.-344с.

26. Теория и практика созданиятехнологических парков.Материалы международного семинара по проблемам развитияинновационной деятельности 17-23 сентября 1993г.-Ташкент: Наука,1993.-160с.

27.Файоль А, Эмерсон Г., Тейлор Ф., Форд Г Управление — это наука и искусство.-М.:Республика,1992.- 351 с.

28. Яковец Ю. Инновационноеинвестирование: новые подходы // Экономист.-1995.-№1.-С.31-33

Список скорочень

БІС— бізнес-інноваційна структура

НДЕКР— науково-дослідна та експериментально- конструкторська робота

НТП— науково-технічний прогрес

РІМК— регіональний інноваційний мегакомплекс