Реферат: Людиномiрнiсть предмета фiлософii

Контрольна робота з філософії.

Тема 2. Людиномірність предмета філософії.

План.

1.

Формування предмету філософії в історіїкультурно-історичного розвитку суспільства.

2.

Філософія і наука.

3.

Форми і методи філософії.

1. Формування предмету філософії в історіїкультурно-історичного розвитку суспільства.

Філософія як певна система знаньз’явилася бл. 2,5 тис. років тому. Першим запровадив цю назву давньогрецькийвчений Піфагор (друга половина 6 ст. — початок 5 ст. до н.е.). Слово“філософія” походить від двох грецьких слів: “філео” – “люблю” та “софія” –“мудрість”, отже означає “любов до мудрості”, “любомудріє”.

З точки зору пізнання всю реальність світу можна розглядати яквзаємопов’язану єдність двох великих елементів: суб’єкта і об’єкта. Суб’єктомназивають активну частину реальності, що виступає носієм пізнавальноїдіяльності; об’єктом – дійсність, на яку спрямовано процес пізнання. Суб’єктомпізнання є людина (або людська спільнота, або, навіть, людство в цілому).Об’єктом виступає навколишній світ у ціломуабо його окремі складові: природа, суспільство, нарешті, сама людина, аджелюдина намагається пізнати ті чи інші свої властивості.

Предмет філософії можна визначити як“…світ у цілому (природа, суспільство і мислення) у своїх найзагальнішихзакономірностях, розглядуваний під кутом зору суб’єкт-об’єктного відношення”

[5,22]. Отже, предметом філософії не є окремо взятісвіт або людина, а система відношень “людина – світ”.

Таке уявлення про предметфілософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона сприймалась яксвоєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття “філософ” булорівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання врізних областях.

Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайтивідповіді на питання, які прийнято називати вічними: “…що таке світ і хто такалюдина? Як вони співвідносяться між собою? Чи створені вони кимось, чизалежать від когось, чи існують самі по собі ?…Чи має їхнє існування якусь метуабо призначення? Що є найбільш цінним у світі та в людському житті ?…”[1

,41].

Кожне нове покоління філософівпо-новому розв’язує для себе ці проблеми. “Йдеться про те, що ідеї,сформульовані в ході історичного розвитку філософії, зберігають свою актуальність і для сучасності, і длямайбутнього”[5

,31].

Звичайно, формуваннння предметуфілософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступовоговиявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності відпопередніх типів світогляду – міфології та релігії.

Процес історичної трансформаціїпредмету філософії обумовлений як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами.“До об’ективних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних іфілософських знань про навколишній світ (природу, людину і суспільство), продуховні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини,так і суспільства в цілому. До суб’єктивних причин відносять своєрідністьнасамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософськоюшколою або течією”

[6,11].

У Стародавній Індії “…корінняперших філософських узагальнень сягає найдавніших (111-11 тис. до н.е.) записів міфологічнихтекстів, до так званих “Вед” (…) і стародавнього епосу “Махабхарата” і“Рамаяна”…У давній Елладі філософськезнання теж виростає на грунті міфологічних (“орфічних”) гімнів 8 ст. до н.е. тагероїчного епосу “Іліади” й “Одіссеї”[5

,32].

Саме до давньогрецькоїфілософської традиції слід віднести і початки виокремлення людини з-поміж інших“речей” навколишнього світу. “Людина стає спеціальним “предметом”філософствування…Протагор висловив це у своїй знаменитій тезі “Людина є міроювсіх речей – існування існуючих і неіснування неіснуючих”[

5,45]. Це дозволяє говорити пролюдиномірність предмета філософії.

Певної трансформації зазнавпредмет філософії за часів середньовіччя. Перебуваючи під необмеженим впливомрелігії, середньовічна культура тлумачить речовий світ як зовнішню видимістьдуховного світу. При цьому найдосконалішим втіленням духовності середньовічна думкаодноголосно визнає Бога, людина ж заслуговує на увагу філософії як така, щостворена за його «образом і подобою».

Формування індустріальногосуспільства, що розпочалося в Західній Європі наприкіні Х111 – на початку Х1Уст., виявилося тісно пов’язаним з радикальними змінами в суспільній свідомості,переходом її на вищу сходинку культурно-історичного розвитку – добу Відродженняз її новою гуманістичною культурою, орієнтованою на людини як вищу цінність.

Якщо гуманізм був притаманний всійдобі Відродження як цілісному явищу в духовній історії людства, то уявлення пропредмет філософії впродовж цього періоду дещо змінюються. “На етапі раннього,або італійського, Відродження наголос падає головним чином на природну людину;на етапі ж пізнього, або північного Відродження наголос явно зміщується в бікприроди взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничогожиття і предмета прикладання технологічних зусиль

” [5, 86-87].

Подальше затвердженняіндустріальної цивілізації дедалі надає предмету філософії раціоналістичноїспрямованості. Більш опукло це виявилося за т.зв. Нового часу (17-18 ст.).Поступова зміна світоглядних орієнтирів спонукає філософію ототожнювати буття зприродним буттям, виводить на перший план матеріалістичні тенденції уфілософській думці. Заплямувавши середньовічну філософію як прислужницюбогослов’я, філософія Просвітництва наближує свій предмет до предметуприродничих наук. Водночас він стає ще більш людиномірним, зосереджуючись нанайістотніших рисах специфічно людського буття – свободі, творчості і т.і.

Аж до Х1Х ст. межі між філософієюта іншими науками були розмиті, нечіткі. Крім власне філософського,світоглядного знання філософія містила в собі безліч природознавчих,релігійних, етичних та інших елементів. “…Гегель вважав, що “філософія єквінтесенція культури”, “епоха, схоплена в думці”, а для Канта філософіявиступала “завершенням культури “розуму”, була символом “культури рефлексії”тощо…”[2,21].

Послідовники марксизму, особливойого радикального напряму – ленінізму, також відводили філософії місцесвоєрідної “супернауки”, яка не тільки розтлумачує світ, а вказує як йогоперетворити (звісно, на шляхах революційної руйнації капіталізму і побудовикомунізму).

Іншої точки зору стосовнофілософії дотримувалися прихильники позитивізму – напряму, започаткованого удругій половині Х1Х ст. О.Контом. Вони оголошували єдиним джерелом дійсногознання певні, конкретні науки, передовсім, природознавчі й заперечувалицінність філософської рефлексії, оголосивши всю допозитивістську філософію“метафізикою”.

Принципові вади марксистського тапозитивістського сприйняття філософії та її предмету були виявлені самим ходомкультурно-історичного розвитку. Зараз практично безперечним є той факт, щоіснує власне філософський предмет пізнання: принципи співвідношення людини ісвіту.

2. Філософія і наука.

Чи є філософія однією з наук? Наперший погляд, відповідь здається однозначно позитивною, адже займаютьсяфілософією високоосвічені люди, вчені, вона має має свій предмет вивчення, своїзакони й категорії. Проте філософія відрізняється від інших наук – вона невивчає якусь певну сферу світу чи галузь людської діяльності, а шукає такі знання, які знадобляються науковцямрізного фаху в їх творчих пошуках.

Філософія виступає як знання,максимальною мірою позбавлене чуттєвої конкретності, вона є знання загального.Власне, саме це зближує її з такою формою суспільної свідомості, я наука,адже остання також відображає світ у загальних поняттях. Ще однією спільноюрисою філософії та науки є те, що обидві прагнуть теоретично обгрунтувати своїположення, довести їх, виразити в теоретичній формі.

Нарешті, і філософія, і наукапринципово відрізняються від релігії. Пізнати світ, людину, Бога,відношення між ними – цього прагне йрелігія. Проте релігія за своїм характером спирається передовсім на віру,інтуітивно-ірраціональне пізнання, почуття людей. На противагу цьому філософіяі наука звертаються до суворої логіки раціонального сприйняття світу,намагаються тлумачити буття за допомогою розуму, доводити й обгрунтовувати своїтези за допомогою еміричних доказів.

Проте, попри всю близькість наукиі філософії, вони є різними, ба навіть альтернативними формами суспільноїсвідомості. Тому намагання зацікавлених сил ототожнити їх загрожує трагічниминаслідками не тільки для долі науки чи філософії, а й для цілого суспільства. Вякості прикладів І.В.Бичко наводить спроби витлумачити філософське знання заобразом і подобою знання математичного чи механічного, сталінську спробу накинути суспільствунатуралістично-технократичну “модель” філософії – так званий “діалектичний таісторичний матеріалізм”.

“Аж ніяк не кращими за наслідкамибули і спроби некомпетентного втручання філософії у справи науки (розправа зкібернетикою і генетикою в СРСР на "“азі"”сталіністського діамату.Щось подібне відбувалося наприкінці середньовіччя внаслідок такого жнекомпетентного втручання релігії у справи науки…”[5

,20].

Отже, певна схожість науки іфілософії пов’язана передусім з теоретичної формою їх змісту. Ця схожістьвиявляється також у націленості обидвох гілок людського осягання світу напізнання загального, що включає у свій зміст не просто суму наявногоодиничного, але й містить у собі все багатство можливих проявів одиничного. Загальне містить у собі не тільките, що дійсно було, а й те, що могло б бути; не тільки те, що дійсно є, а й усете, що може бути; не тільки те, що буде, але й те, що може бути.

З цією схожостю філософії і наукипов’язана і їхня розбіжність – принципово різна орієнтованість на це загальне.“Наука “схоплює” загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людськихінтересів і оцінок – і в цьому плані наука репрезентує, так би мовити,“незацікавлене”, “байдуже” знання. Що ж до філософії, то вона обов’язкововраховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, пізнаєзагальне не просто як єдність дійсного та можливого, але й як бажане (чинебажане), не тільки суще, але й належне. Отже, на відміну від науки, філософіязавжди є знання “зацікавлене”, “небайдуже”, тобто – світоглядне”[5

,21].

Показо, що вже мислителі давниниусвідомлювали відмінність між філософією та наукою. В античності ційвідмінності відповідала розокремленність понять “софія” (мудрість) та “епістеме”(знання).

На початку своєїх історіїфілософія як сукупність знань про світ містила елементи природознавчих наук,які згодом поступово відгалужувалися. В міру свого кількісного зростання ціелементи “звільнялися” від світоглядно-оціночних моментів, перестаючи бутифілософією і стаючи водночас наукою.

Відмінність між наукою та філософією можна порівняти звідмінністю між об’ектом і суб’єктом.Наукове пізнання абстрагується від самого відношення суб’єкта до об’єктупрагненабути інформації про об’єкт сам собі – про природу (фізика, хімія,геологія та ін.), суспільство (історія,соціологія, політологія та ін.), людину (антропологія, психологія та їн.). Щодофілософії, то її предметом (про це вже йшлося в першій частині контрольноїроботи) є реальність, розглядувана підкутом зору суб’єкт-об’єктного відношення.

Аналізуючи співвідношенняфілософії та науки, не можна обійти увагою явище сцієнтизму – уявленню про те,що єдиною істинною формою пізнання може бути тільки раціональне, науковепізнання, причому в тому розумінні слова “наука”, яке застосовується щодоприродознавства. За своє сутністю сцієнтизм (від англ. science – наука)применшує роль і значення всього, що не має суворо раціональної форми.

А.Г.Спіркін передає наріканнясцієнтистів на адресу філософії наступним чином: “Передусім сцієнтист закинефілософії, що її істини недовідні й принципово не піддаються перевірці, щофілософія не є точним знанням і навіть, навпаки, вона настільки неточна, щонаближається в цьому розумінні скорше до мистецтва, ніж до науки…Чи можнасьогодні серйозно ставитись до філософського способу міркування, якщо кожномуаргументу тут може з однаковою переконливістю бути протиставлений іконтраргумент, якщо філософи не спроможні застосовувати у своїй області суворінаукові доказові і верифіковані методи, вироблені математикою таприродознавством ?”[4,12-13].

Відповідаючи на ці звинувачення на адресуфілософії, А.Г.Спіркін висловлюєвпевненість, що між наукою та філософією не можна ставити знак рівності, алеміж ними немає і непрохідної перешкоди. “Наука будується на експерименті і настворенні такого знання, яке зберігає свою істинність незалежно від зміни умовлюдського існування…Але і філософія також шукає передовсім свою об’єктивнусторонусвоб особливу форму узгодженості з дійсністю…Філософія таксамооб’ективна, як і наука в тому розумінні, що предметом філософіії є несуб’єктивне відчуття людини, а об’єктивна природа її відношення до світу”[4,15].

Таким чином, виявляється, щовизначальними особливостями філософії, що відрізняють її від науки, є,по-перше, її власний предмет дослідження, сутність та ретроспектива формуванняякого вже схарактеризовані вище, а по-друге, спеціфічні форми і методи, за допомогою яких філософія здійснюєпізнання.

3. Форми і методи філософії.

Насамперед необхідно чітковизначитися зі змістом понять “форма” та “метод”. “Ф

илософскийэнциклопедический словарь” пропонує їм таке тлумачення:“Форма (лат. forma) – передусім зовнішній обрис, зовнішній вигляд предмета, зовнішній вираз якогосьзмісту (…). А також і внутрішня будова, структура, визначений і такий, щовизначає, порядок предмета або порядок перебігу процесу на відміну від його“аморфного” матеріалу (матерії), змісту або вмісту. З цієї відмінністюпов’язано філософське поняття форми, що відіграє важливу роль у логіці, теоріїпізнання, онтології, етиці, естетиці, філософії природи і історії…” [7,489];

“Метод (від грецьк. methodos –

шлях, дослідження, простеження) – спосіб досягненняпевної мети, сукупність прийомів або операцій практичного або теоретичногоосвоєння дійсності. В області науки метод є шлях пізнання, який дослідникпрокладає до свого предмету, керуючись своєю гіпотезою” [7, 266].

Одним з перших в історії філософіїпоняття “форма” запровадив Платон. Він застосовував слово “форма” у значенні,близькому до поняття “ідея”, тобто позначав ним загальне, незмінне і справдісуще, що є прообразом мінливих і індивідуальних явищ.

У філософії Арістотеля “форма” єодним з двох найважливіших понять порядз поняттям “матерія”. На його думку,всяка конкретна річ складається з матерії та форми. Саме форма є як активнимфактором, завдяки якому річ стає дійсною (causa formalis), так і метою процесустановлення (causa finalis).

Дане розуміння форми розвинув за часів середньовіччя ФомаАквінський. Він вважав, що сутність і існування речей виникають із форми, душає формою тіла, чисті духовні субстанції – це відділені від матерії форми, а Бог– чиста форма (

actus purus).

І.Кант виділяв форми споглядання(простір і час) та форми мислення (категорії). В нього ці поняття означали вжене об’єктивні умови буття, а необхідні умови досвіду і пізнання, що лежать улюдському розумі.

Проте, коли йдеться про форми філософії,маються на увазі, ймовірно, такі умовно розокремлені історичні типифілософських зань, як матеріалізм та ідеалізм. Як відомо, впродовж семи (вЗахідній Україні – близько п’яти) десятиріч панування в нашому суспільствікомуністичної партіїфілософія була жорстко підпорядкована тоталітарній ідеології ленінізму –найбільш непримиренного відгалуження марксизму. За марксистською традициєю,основне питання філософії формулювалося в такому вигляді: що первинно –матерія чи свідомість? За відповіддю на це питання всю світову філософіюподіляли на дві форми: матеріалізм та ідеалізм.

Прибічники матеріалізмувиходили з визнання первинності матерії, природи, об’єктивної реальності,вважаючи свідомість лише властивістю матерії. За версією, прийнятою врадянській філософії, “у своєму розвитку філософський матеріалізм пройшов рядістотних етапів від наївного в давнину, через механістичний і метафізичний довищої форми – діалектичного матеріалізму” [4, 29].

Ідеалістамипрокомуністичні філософи називали тих, хто, на противагу матеріалістам, вважаєпервинним дух, свідомість і розглядали матерію, природу як дещо вторинне,похідне. Радянська філософія плямувала ідеалізм усіх часів як теоретичнезбочення, перекручення, зіпсуту гілку на всесвітньо-історичному деревіфілософської думки.

Ідеалістичну формуфілософії поділяють на два розгалуження: об’єктивний та суб’єктивний ідеалізм.“…об’єктивні ідеалісти, починаючи від давніх і закінчуючи сучасними, визнаютьіснування реального світу поза людиною, але вважають, що в підмурку його лежитьрозум (Платон, Гегель и др.)…З точки зору суб’єктивного ідеалізму об’єктивнийсвіт, незалежний від людини, не існує, він є не що інше, як породженнясуб’єктивних пізнавальних властивостей людини, її відчуттів, сприйняття” [4,29-30].

За сучасних умов доводитьсявизнати, що таке жорстке протиставлення двох форм філософії є, м’яко кажучи,перебільшенням. По-перше, в поглядах багатьох філософів минулого були так чиінакше присутні і матеріалістичні, і ідеалістичні тенденції. По-друге, вдійсності головною проблемою для більшості філософів було і є питання про відносини людини і світу, а непошук «первинного» і «вторинного» усвіті.

На окрему увагузаслуговує питання про методи філософії. Знову-таки, в комуністичнійфілософській традиції виділялися два протилежні загальні методи пізнання:діалектика і метафізика. В радянській літературі “…діалектику звичайнохарактеризували як вчення про становлення, рух і розвиток навколишнього світу,про взаємозв’язки предметів і процесів цього світу і відповідно метод, який,спираючись на це вчення, підходить до пізнання світу як плинної, мінливої,пластичної структури” [5,24].

І.В.Бичко заперечує таке розуміння діалектики,вважаючи його “…некритичним запозиченням гегелівської ідеї об’єктивностідіалектики…”[5,24].На його думку “діалектика (…) є суто духовнимутворенням, коріниться в людському дусі й тому є суб’ективний, а точнішеекзистенціальний (приналежний “екзистенції” – людському існуванню) феномен” [5,24].

Варто зауважити, щосаме так сприймали діалектику Сократ і Платон, неоплатоніки, Псевдо-ДіонісійАреопагіт і німецькі містики 15-17 ст. Першим почав тлумачити діалектику якоб’єктивне, а не суб’ективне явище Гегель, але й у нього вона залишиласядуховним феноменом, бо об’єктивним він вважав і самий дух. Тільки Енгельсвідніс поняття “діалектика” до матеріального буття.

Протилежним щодо діалектикиметодом філософії радянські філософи вважали метафізику. Радянський “Краткийсловарь по философии»визначає її саме так, посилаючись на Гегеля, «…який вважав метафізичниммислення, що оперує однобічними, застиглими поняттями, визначеннями.»[3,180].Цей же словник стверджує, щометафізика “…абозаперечує зміну, розвиток, або зводить їх до простого кількісного зменшення(збільшення), ігноруючи якісні перетворення речей»[3,180].

Якщо антагоністичнепротиставлення двох методів (як і двох форм) філософії залишити в минулому, тобільш вдалою виглядає запропонована в курсі лекцій за ред. І.В.Бичкаальтернатива двох способів філософствування: софійного та епістемного. “Першийпідхід постає в прагненні до мудрості. Така “націленість” на постійний пошук (ане на якийсь певний, “завершений” у своїй принциповій “конечності” результат)ставить людину в ситуацію постійного перебування віч-на-віч із кількомаваріантами відповіді (а не з однією, “єдино можливою”); в цьому – головнасутнісна риса зазначеного підходу, що виражає специфічно людську “відкритість”множинному світу можливостей…Другий (…) спосіб філософствування тлумачитьфілософію вже як науку про суще і тому, зрозуміло, вбачає головне її завдання восягненні істини. Отут і корениться догматичний, антидіалектичний спосібфілософствування”[5,25-26].

Таким чиномлюдиномірність, тобто принципова увага до сучасної філософії. Це знаходить вияві в предметі філософії, і в іі відмінності від науки, і у фрмах та методахфілософії.

Список використаної літератури.

1.

Арцишевський Р.А. Світ і людина. – К.: Перун,1997.

2.

Князєв В.М. Філософія. – К.: МАУП,1997.

3.

Краткий словарь по ффилософии/Под общ. Ре.И.В.Блауберга, И.К.Пантина. – 4-е изд. – М.: Политиздат, 1982.

4.

СпиркинА.Г. Основы философии. Учебное пособие. –М.: Политиздат, 1988.

5.

Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В.,Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1994.

6.