Реферат: Екзистенцiальна фiлософiя, ii основнi напрями

Контрольна робота зфілософії.

Тема 27. Екзистенціальна філософія, її основні напрями.

План.

1. Культурно-історичні передумови становленняекзистенціалізму.
Проблема буття людини і буття світу.

2. Людина в умовах відчуження, соціальних криз іграничних ситуацій, сутнісна особливість проблематики екзистенціальноїфілософії.

3. Вирішення проблеми життя і смерті, сутності таіснування людини в філософських концепціях М.Хайдеггера, Ж.П.Сартра, А.Камю.

1. Культурно-історичні передумови становлення екзистенціалізму.
Проблема буття людини і буття світу.

Виникнення екзистенціальної тенденції всучасній світовій філософії було підготовлено кризовою ситуацією в розвиткуфілософії, яка склалася на початку 19 ст. На той час класична філософська парадигма Нового часу, орієнтована наотожнення основних характеристик світу зі специфічними характеристикамиприроди або “світового духу”, структурноадекватного природі, вичерпала можливості свого розвитку.

В цихумовах формується нова філософська парадигма з новими акцентами у змістіфілософствування. “…Традиційно просвітницькому об’єктивізмові протиставляєтьсясуб’єктивізм, раціоналізмові – ірраціоналізм, натуралістичному сцієнтизмові –гуманізм, фаталістично забарвленому детермінізмові – волюнтаристськийлібертизм, механістичній унітарності буття – “вітальний” універсум “життєвогопориву”, “несвідомих потягів”, активних “вибухів” волі тощо”

[Бичко,159].

Щеоднім вагомим культурно-історичним явищем стає набуття сучасною цивілізацієювсесвітнього характеру. Відповідно і філософія стає світовою, тобто її напрямита школи поширюються в планетарному масштабі, зберігаючи водночас своє етнічно-ментальне забарвлення.

Кризавластивого попередній добі просвітницького способу філософствування виявилась вусвідомленні філософами неспроможності використання традиційних підходів ісвітоглядно-методологічних орієнтацій для розв’язання нових питань, що постаютьперед філософською думкою.

В19 ст. з’являються такі нові напрями філософії, як неогегельянство (Ф.Бредлі,Дж.Ройс, Б.Бозанкет та ін.), неокантіанство (О.Лібман, Г.Коген, П.Наторп таін.). Представники цих напрямів намагаються “прочитати” класиків нетрадиційно,роблячми акцент на індивідуалізмі та ірраціоналізмі.

Нарешті,одним з найбільш яскравих історико-філософських явищ 19-початку 20 ст. сталатак звана “філософія життя” (А.Шопенгауер, Е.фон Гартман, Ф.Ніцше, З.Фрейд,В.Дільтей та ін.), яка поставила в центр своєї уваги проблеми співвідношеннябуття людини і буття світу. “На противагу класичній традиції, що розглядала дійсністьяк жорстко детерміновану первінним упорядковуючим началом (сукупністюмеханічних законів, розумом, богом тощо) систему, представники “філософіїжиття” оцінюють навколишній світ як “хаотичний потік життя”, нестримно активнийжиттєвий універсум”[

Бичко,161].

Незважаючина несхожість поглядів різних представників “філософії буття”, іх спільноюрисою стає намагання протиставити раціоналістичній традиції Просвітництва своюірраціоналістичну антитезу На думку А.Шопенгауера, розум, свідомість відіграютьу бутті людини скромно, суто технічну роль, позаяк основні життєво важливі длянеї процеси (зачаття, розвиток організму, загоювання ран тощо) відбуваються безучасті інтелекту. З.Фрейд відводить свідомості лише підпорядковану роль“механізму захисту” від руйнівних впливів зовнішнього середовища, а основнимстимулом всіх дій людини він вважає сферу несвідомих потягів, нестримних,алогічних, аморальних.

Подібнетлумачення “філософія життя” пропонує і для буття світу. За своєю сутністю вінє нерозумним, алогічним, ірраціональним. Упорядковуючу функцію у хаотичномупотоці буття здійснює “світова воля”. Пізнання прибічники “філософії життя”розуміють не як традиційне пояснення, що зводить невідоме до відомого, а як такзвану герменевтику – витлумачення тексту, орієнтоване на його імманентнерозуміння. Фрейд широко застосовував герменевтику для тлумачення сновидінь,заміни вихідних принципів теорії міфологічними елементами і т.і.

Фрейдизмнаклав величезний відбиток на філософію, гуманітарні науки, взагалі на менталітетзахідного суспільства. Це дозволяє вважати його своєрідною передумовоюпоширення екзистенціалізму. Проте фрейдизм не є власне екзистенціалізмом, цеінший, самостійний і не менш впливовий напрям у філософії 20 ст.

Безпосереднівитоки екзистенціалізму як філософського напряму викладено в працяхС.К’єркегора, який вперше сформулював антитезу “екзистенції” та “системи”,маючи на увазі філософську систему Гегеля. “На противагупанлогізму,…переконаному, що буття до найдрібніших подробиць прозірне для думки,без залишку вкладається в поняття, К’єркегор стверджує, що екзистенція є те, щозавжди випадає з розуміння за допомогою абстракцій. Звідси випливає теза пронепридатність наукового метода в самопізнанні людини”[Совр.зап.фил.,388].

За К’єркегором, екзистенція є “внутрішнє”, яке постійно переходить узовнішнє, предметне буття. Позаяк предметне буття виражає собою “несправжнєіснування” людини, знайдення екзистенції передбачає вирішальний вибір, задопомогою якого людина переходить від споглядально-почуттєвого способу буття,детермінованого зовнішніми факторами середовища, до “самого себе”, єдиного інеповторного.

Впродовж тривалого часу погляди К’єркегораіснували як ізольований феномен духовного життя країн Скандинавії. Історичноюподією, яка безпосередньо посприяла перетворенню екзистенціалізму нафілософський напрям світового значення, стала Перша світова війна. Вона завдалазначних потрясінь всьому соціально-економічному укладу європейськогосуспільства, передусім його ліберально-християнській ідеології. Як відомо,важливим елементом цієї ідеології було переконання в нездоланностіпрогресивного руху людства, спричиненого досягненнями науки й цивілізації. АлеПерша та особливо Друга світова війна з організованим фашистами геноцидомвиявили разючий брак гуманності в самому фундаменті науково-технічноїцивілізації – у відносинах між людьми. Це спричинило значне поширенняекзистенціалізму, що став найпопулярнішою течією думки в Західній Європі в40-60-х роках 20 ст.

Докультурно-історичних передумов становлення екзистенціалізму слід віднести крахморальних норм і цінностей у свідомості мільйонів європейців, що відбувся в 20ст., поширення в суспільстві нігілізму, криза релігійної традиції, справжнєруйнування всіх підвалин, якого ще незнала історія. Індустріальна цивізаціязмогла завоювати всю землю, але виявилася неспроможною створити свої стійкідуховні цінності. Цю цивілізацію створила людина, яка звільнилася від будь-якихцехових і станових обмежень у підприємницькій діяльності. Це спричинилотехнічні й промислові успіхи, але не забезпечило автоматичного прогресуіндустрії, науки і культури, що засвідчили вже перші десятиріччя 20 століття.“Дві світові війни, криваві революції і контрреволюції, боротьба за переділсвіту й колоніальні війни, моральне здичавіння мешканців мегаполісів – все цереальність нашого століття. Зростання технічної могутності зробило людинобога,позбавленого всіляких норм, що стримують, ще небезпечнішим – спочатку для іншихнародів, а згодом і для самої людини-титана, що діє на знебоженійземлі…Прометеївський бунт, героічне “самоподолання”, аристократизм “вибраних” –ці теми Ніцше були підхоплені філософами-екзистенціалістами” [А.Руткевич,13].

2. Людина в умовах відчуження, соціальних криз і граничнихситуацій, сутніснаособливість проблематики екзистенціальної філософії.

Словник“Современная западная философия” пропонує таке визначення поняття “відчуження”: “Відчуження (нім. – Entfremdung,

англ. – alienation) – відносини між суб’єктом і якоюсь йогофункцією, що складаються в результаті розриву їхньої первісної єдності, що ведедо зубожіння природи суб’єкта і зміни´збочення, переродження природивідчуженої функції; а також процес розриву цієї єдності”[Совр.зап.фил.,225].

Зточки зору екзистенціалізму, одним з істотних джерел відчуження є процесперетворення техніки в самостійну силу, що існує по власних законах. “Так, заЯсперсом, технічне відчуження стало центральним, позаяк техніка чим далі більшепереповнює предметне буття людини, функціонуючи та змінюючись за чужимилюдській Самості законами” [

Совр.зап.фил.,226].

У.Барретта інші американські екзистенціалісти вбачають джерело відчуження не тільки втехниці, а й у раціоналістичній філософії, особливо в логічномупозитивізмі.Справа в тому, що прийняття установок раціоналізму, концепційоб’єктивної істини і об’’ктивного часу примушує людину жити жити за законамитак званої наукової картини світу, що є причиною відчуження. Отже, подоланнявідчуження можливо на щляху переорієнтації людини на суто особистіснесвітосприйняття і адекватний йому спосіб життя.

Інакшої точки зору дотримувався К.Ясперс. Найого думку, подолання відчуження полягає в розвитку комунікації, у глибокоіндивідуальному і інтимному спілкуванні, у вихованні в собі здатності додискусії, у протистоянні всякому фанатизму.

Ж.-П.Cартрстверджував, що невідчужуваність свободи людини, з одного боку, іфундаментальна конфліктність міжособистісних відносин, з іншого, антитезатворчої індивідуальної практики і безликого, інертного соціального буття знеобхідністю породжують відчуження. Цей філософ розрізняв “синхронічне” та“діахронічне” відчуження. Останнє є результатом опредмечивання, воно постійноприсутнє у предметній діяльносчті людини.

М.Хайдеггеррозглядав відчуження як форму існування людини в обезличеному світі повсякденності.На його думку, відчуження виявляється у виконанні індивідом соціальних ролей, впідпорядкуванні його суспільним нормам поведінки, мислення, мови.

Важливемісце в екзистенціальній філософії посідає проблема буття людини в умовахсоціальних криз. Можна навіть сказати, що екзистенціалізм немислимий безпсихології катастрофи, відчуття кризи. Невпевненість людини в майбутньому,страх перед завтрашнім днем, збитками в бізнесі чи втратою зайнятості зробилистрах онтологічною, тобто властивою буттю, характеристикою людини.

“Вихідіз соціальної кризи екзистенціалісти шукаютбь не у зміні суспільних відносин, ав індивідуальному житті, в обмеженні спілкування вузьким колом “духовноїаристократії”. Релігійне крило екзистенціалістів шукає подолання трагізмуіндивідуального існування в містичному спілкуванні

з богом” [

Спиркин,87].

Поняттяграничної ситуації (нім. die Grenzsituation) запровадив у філософіюекзистенціаліст К.Ясперс.

Граничними ситуаціями можуть бутисмерть, страждання, страх, провина, боротьба. Така ситуація ставить людину намежу між буттям і небуттям. “Опинившись у граничній ситуації, людина, згідноЯсперсу, звільняється від усіх умовностей, що раніше сковували її, зовнішніхнорм, загальноприйнятих поглядів, які характеризують сферу “Ман”, і таким чиномвперше осягає себе як єкзистенцію” [Фил.слов.,317].

Граничніситуації дозволяють людині перейти від “несправжнього” буття до справжнього,вилучають його з полону повсякденної свідомості. Згідно поглядамекзистенціалістів, цього не може зробити теоретичне, наукове мислення. Все те,чим раніше жила людина, у граничній ситуації постає перед нею як ілюзорнебуття, як світ видимостей. В такійситуації людина починає розуміти, що цей світ відділяв його від нібитореального буття, трансцендентного щодо емпіричного світу. Таким чином, граничніситуації дозволяють особистості стикнутися з трансценденцією, Богом.

Сутніснаособливість проблематики екзистенціальної філософії визначається тим, щоекзистенціалісти вважають завданням філософії займатися не проблемами науки, апитаннями суто людського буття (існування, “екзистенції”). “Людина попри своюволю закинута в цей світ, у свою долю, і вона живе в чужому їй світі; її буттяз усіх боків оточено таємничими знаками, символами. Життя глибоко ірраціональне,страждання в будь-якій формі переважає в ній”[

Спиркин,86].

Одним знайважливіших понять екзистенціальної філософії є страх. Світ тим більшестрашний, що в ньому нема сенсу, він не піддається людському розумінню.Неприємності чатують на людину на кожному кроці. Під маскою “один для одного”люди діють один проти одного. Екзистенціалізм виходить з того, що людина живенасмперед емоціями. На все, що її оточує вона реагує не тільки теоретично чиінтелектуально, але передовсім емоційно.

“Великемісце в екзистенціалізмі посідає проблема свободи, що розуміється як вибірлюдиною самої себе: людина є такою, якою вона себе вільно обирає. Свободатрактується в екзистенціалізмі (…) в дусі повного індетермінізму, тобто позавсякої закономірності і причинної залежності” [

Спиркин,87]. Свобода не потребує ні причини,ані підстави. Вона передбачає незалежність сучасного від минулого, амайбутнього від сучасного. Таким чином, свобода не не пов”язує, а розриває часлюдського буття, утворюючи “діру в бутті”. Екзистенціальна філософія тлумачитьсвободу як свободу вибору або свободуставлення суб’єкту до незалежного від нього оточення: він може або вільнозмиритися зі своїм становищем, або вільно не приймати його. Об’єктивна ситуаціяне сама по собі обмежує нашу свободу, а в якості переживання її як обмеження.Наприклад, вільним може бути в’язень або раб, відповідно визначаючи своєставлення до свого становища. Свобода сприймається екзистенціалістами якневідворотня доля. Людина приречена бути вільною. Свобода перетворюється вболісну необхідність.

3. Вирішення проблеми життя і смерті, сутності та існуваннялюдини в філософських концепціях М.Хайдеггера, Ж.П.Сартра, А.Камю.

Видатний німецький філософ Мартін Хайдеггер(1899-1976) вважається засновником екзистенціалізму. Саме він у книзі “Буття ічас” (1927) сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала“екзистенція”(від англ. existence –

існування).

З огляду на знелюднення людини всучасному техногенному світі, який спирається на раціоналістично-об’єктивістськиспрямовану науку Хайдеггер категорично заперечував цінність науковогооб’ективного аналізу реальності.На його думку, об’єктивне філософськедослідження дає змогу фіксувати лише “зовнішність” буття, зводити знання до“усередненої, вкрай збідненої, абстрактної, мертвої схеми світу”. Заперечуючиоб’єктивний аналіз реальності, Хайдеггер пропонує звернутися до“екзистенціальної аналітики буття”, яка може розкрити світ не як “суще”(повторюване в речах і явищах), а як “існування” речі та явища в їх неповторностіта цілісній “унікальності”.

Хайдеггер вважає, що людськеіснування завжди є “буття-у-світі” і в той же час “спів-буття”, тобто людина невідділена “китайською стіною” від навколишніх речей і процесів, а тим більшевід інших людей. Проте проголувана “єдність” виявляється значною мірою чимосьзовнішнім. “Буття-у-світі” Хайдеггер тлумачить як “закинутість” у світі, а“спів-буття” – як формальний колектив. Недаремно і сам Хайдеггер називає“спів-буття” несправжнім, “неаутентичним” існуванням людини.

“За Хайдеггером, у процесі“спів-буття” окремі людські існування ніби взаємно “гасять” унікальність своїхіндивідуальних проявів, і люди перетворюються на “безликі” одиниці, “натовп”.Взаємонівелюючий вплив людських існувань призводить, зрештою, до виникненняанонімної, безособової влади “іншого” над кожним (Хайдеггер називає її

das Man), яка “вирівнює будь-які відмінності”і спричиняє “втрату власного існування”. Панування das Man призводить до того, що кожнийуподібнюється кожному” [Бичко,167].

М.Хайдеггер намагається знайтирятівний вихід з-під знелюднюючої влади

das Man. Він вважає, що для цього требаабстрагуватися від повсякденного буття і прислухатися до “голосу з глибин самоїсамості людини”, який, мовляв, є “покликом землі і крові”, покликом самої “долі”.Проте єдине, що може, на думку Хайдеггера, звільнити людину з-під влади das Man,це смерть, яка виражає найпотаємнішу суть людськогоіснування.

Д

ещо оптимістичніше вирішує проблему сутності існуваннялюдини один з найбільш авторитетних французьких екзистенціалістів Жан-ПольСартр (1905-1980), який “вважає, що сутністьлюдського існування виражає не смерть, а свобода. Він протиставляє “речове буття”, природулюдському буттю. Матеріальний світ розглядається Сартром як “постійна загрозанашому життю”[Бичко,167]. Проте людина, на думку Сартра,повсякчас намагається подолати ворожість матеріального світу, уподібнюючи своєбуття “буттю речей”, щоб “злитися” зі світом у стійку, “гармонійну” цілісність.Проте. подібні спроби виявляються для людини марними, ба й навіть трагічними,позаяк призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на “річсеред інших речей”. Внаслідок цього відбуваються “перетворення”, цілкоманалогічні тим, які називає Хайдеггер, описуючи існування людини під владоюdas Man. За Сартром, вихід з лещат відчуження можливий на шляху“гуманізації” людської “ситуації у світі”. Отже, екзистенціалізм, у цьомузв’язку, постає єдиною “справді гуманістичною філософією”.

Надумку Сартра, людина цілком подібна до інших людей щодо своїх тілесних(природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійниххарактеристик. Особливість людини розкривається в неповторності, унікальностілюдської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах,проектах, звернутих у майбутнє. Таким чином, специфічність людини пов’язана зїї постійною “націленістю” на майбутнє. Проте, майбутнє завжди має багатоможливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації вибору, що є власнеєдиною справді людською ситуацією. Навіть якщо людина відмовляється вибирати,це теж своєрідний вибір – вибір не вибирати. Отже, свобода є універсальною характеристикоюлюдського існування.

Сартрвважає людську свободу універсальною, “тотальною”. Ця свобода не знімає, апосилює “чужість” людини і світу речей. “Так, герой Сартрової п’єси “Муха”Орест, досягши стану “тотальної свободи”, змушений визнати, що коли “свободараптово вдарила” по ньому, природа відсахнулася, і він залишився сам як“людина, що втратила свою тінь”. Чужість наділеної свободою (…) людининавколишньому світу виразно підкреслена в словах Юпітера, який докоряє Орестовіза його свободу: “Ти у світі як скабка в тілі, як браконьєр у панському лісі”

[Бичко, 168].

“Подібнодо всіх філософів-екзистенціалістів, Камю вважа

є, що найважливіші істини відносно самого себе і світу людина відкриває нешляхом наукового пізнання чи філософських спекуляцій, але за допомогою почуття,яке немовби висвітлює її існування, “буття-у-світі”. Камю посилається на“тривогу” Хайдеггера і “нудоту” Сартра, він пише про нудьгу, що нсподіванооволіває людиною”[Руткевич,13].

ЯкщоК’еркегор надав онтологічного характеру таким почуттям, як “меланхолія”, страх,то в Камю почуттям, що характеризує буття людини, виявляється почуттяабсурдності. Воно з’являється не за нашим бажанням, народжується зі скуки,перекреслює значущість всіх інших переживань. Особистість випадає з перебігуповсякденного життя і стикається з питанням “Чи вартує життя того, щоби бутипрожитою ?” Камю згадує твердженняК’єргекора: “Самогубство – негативна форма нескінченної свободи. Щасливий той,хто знайде позитивну.” Пошуком такої позитивної форми буття у світі, в якомупомерла релігійна надія, стає філософське есе Камю “Міф про Сізіфа”, написана в30-ті роки 20 ст. Камю замислюється над питанням: як жити без вищого сенсу ібез благодаті ?

Світяк такий не є абсурдним, він просто нерозумний, бо він є позалюдськоюреальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями й нашим розумом. Навідміну від агностиків Камю високо цінує емпіричне пізнання, методи науки, якавідшукує чимдалі досконаліші наукові теорії. Проте ці теорії завжди є витворамилюдського розуму. “У світі немає остаточного, останнього сенсу, світ не єпрозорим для нашого розуму, він не дає відповіді на наші нагальні питання…Мизакинуті в цей космос, в цю історію, ми конечні і смертні, і на питання промету існування, про сенс всього сущого наука не дає жодної відповіді. Не далайого і вся історія філософської думки – запропоновані нею відповіді є нераціональними доказами, але актами віри”[

Руткевич,14].

Камюрозглядає два неправомірні висновки з констатації абсурду: самогубство та“філософське самогубство”. Абсурд становлять людина і світ, отже зникненняодного з них означає припинення абсурду.Абсурд є першою очевидністю для розуму, отже самогубство – це затемненняясності, примирення з абсурдом, ліквідація його. “Філософське самогубство” ж уявляє собою “стрибок через стіни абсурду”.Якщо при самогубстві буває знищений той,хто запитує, то в разі “філософського самогубства” на місце ясності приходятьілюзії, бажане видається за дійсне, світу приписуються людські риси – розум,любов, милосердя тощо. Філософські доктрини уподібнюються до релігії,стверджуючи наявність останнього сенсу, порядку. Очевидна несенітницяперетворюється в замасковану, людина мириться зі своєю долею. Але нема іясності мислення.Камю називає цей шлях ухиленням. Камю заперечує і релігію,вважаючи сумнівними всі докази існування трансендентного порядку.

Камю“проповідує ясність розумного мислення, заповідану всією європейською традицією“метафізики світу”, починаючи від Платона і аж до Гуссерля, де розумуподібнюється баченню, істина – світлу, лжа – пітьмі, бог – джерелу світла чисамому світлу…В Камю ясністю бачення наділена тільки конечна істота, закинута вчужий для неї світ”[

Руткевич,15].

Забсурду Камю виводить заперечення етичних норм, доходячи висовку: “Вседозволено”. Єдиною цінністю стає ясність бачення і повнота переживань.Абсурд нетреба знищувати самогубством або стрибком віри, його треба якомога повніше зживати. Камю пропонує людиніміф про затвердження самого себе – з максимальною ясністю розума, з розуміннямсвоєї долі, людина мусить нести тягар життя, не змиряючись із ним – самовіддачаі повнота існування важливіше за всі вершини, абсурдна людина обирає бунт противсіх богів.

З плином часу філософськаконцепція Камю певною мірою трансформувалася. “Від анархічної самотності “міфапро Сізіфа”, де абсурд долається сам по собі, Камю переходить спочатку доіндивідуалістичного бунту “Калігули” і “Непорозуміння”, а потім до доколективістської моралі “Чуми” і “Стану облоги”, яка виражає людськусолідарність у боротьбі проти зла.”Чума”, яка означала для людей “вигнання”,яка була найглибшою “розлукою”, породила в них прагнення до возз’ єднання і спілкуванняодне з одним Тому, вважає Камю, є більше підстав захоплюватися людьми, аніжзневажати іх”[

Совр.зап.фыл.,121].

Список використаноїлітератури.

1.

РуткевичА. Философия А.Камю //Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство: Пер. с фр. – М.:Политиздат, 1990. – С.5-22.

2.

Современная западная философия:Словарь / Сост.: Малахов В.С., Филатов В.П. – М.: Политиздат, 1991. – 414 с.

3.

Спиркин А.Г. Основы философии.Учебное пособие. – М.: Политиздат, 1988. – 592 с.

4.

Філософія.Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г. та ін. – 2-е вид.– К.: Либідь, 1994. – 576 с.

5.

Философский словарь. Под ред.М.М.Розенталя. Изд. 3-е. М., Политиздат, 1975. – 496 с.